5.1. Поняття соціального партнерства, його мета та форми

У соціально-економічних відносинах формуються різноманітні інтереси (інтереси найманої праці, інтереси капіталу та інтереси суспільства), які за своїм змістом можуть не співпадати або ж бу­ти протилежними та внутрішньо суперечливими. Тому існує по­треба їх вирішення шляхом застосування найбільш конструктив­них методів взаємодії та співпраці профспілок, роботодавців і урядових структур. Одним із найефективніших чинників врегу­лювання соціальних суперечностей вважається соціальне парт­нерство. Його можна визначити як систему відносин між робото­давцями, їх організаціями і об'єднаннями та найманими праців­никами, профспілковими організаціями та їх об'єднаннями й органами виконавчої влади, що складаються у процесі співробіт­ництва, пошуку компромісів і підготовки ними узгоджених рішень з питань соціально-трудових відносин. Соціальне партнер­ство розглядають також як принцип трудового права, на основі якого здійснюється колективно-договірне регулювання.

Оскільки в умовах економічної кризи в суспільстві спосте­рігається соціальна напруженість, то, зрозуміло, що основним завданням соціального партнерства є забезпечення соціального миру у суспільстві. З цього випливає і його мета:

зниження гостроти соціальних конфліктів, сприяння пого­дженню інтересів роботодавців і найманих працівників;

забезпечення активної ролі держави в переговорному процесі з питань встановлення умов праці;

забезпечення взаємної зацікавленості найманих працівників і роботодавців у поліпшенні економічного становища і сприяння взаєморозумінню між ними;

забезпечення умов праці і життя працівників.

120

121

Соціальне партнерство спрямоване на пошук компромісних рішень і розв'язання проблем мирним шляхом, узгодження осо­бистих та колективних інтересів, що досягається за допомогою таких основних форм, як проведення спільних консультацій, ве­дення колективних переговорів щодо регулювання соціально-трудових відносин, а також з питань укладення колективних до­говорів і угод, розгляд і вирішення претензій (розбіжностей), що можуть виникати між соціальними партнерами, та колективних трудових спорів (конфліктів).

Як і будь-якому іншому правовому явищу, соціальному парт­нерству притаманні власні принципи його організації і здійснен­ня. Відносини соціальних партнерів будуються на основі:

а)             взаємної поваги і довіри соціальних партнерів;

б)            рівноправності сторін соціального партнерства;

в)             всеохоплюючого характеру соціального партнерства;

г)             пріоритетності примирних методів і процедур у проведенні

переговорів і консультацій;

ґ) неможливості погіршення умов, досягнутих на попередньо­му рівні соціальних договорів (угод);

д)             обов'язковості виконання досягнутих домовленостей;

є) відповідальності соціальних партнерів за виконання прий­нятих ними рішень і досягнутих домовленостей.

Світова практика знає два види соціального партнерства. В тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин по­рівняно невелика (США, Канада, Великобританія тощо), прак­тикується двостороннє співробітництво соціальних партнерів або, як його ще називають, «біпартизм». Колективні переговори ведуться між роботодавцями і організаціями найманих праців­ників, держава в такі переговори майже не втручається, хоча мо­же виступати арбітром або посередником при виникненні соці­альних конфліктів. Однак це не означає, що при двосторонньому співробітництві держава повністю самоусувається від регулю­вання трудових відносин. Вона регулює умови ведення колек­тивних переговорів, частково здійснює організаційно-технічне забезпечення цих переговорів.

Більш поширеним є тристороннє співробітництво, або «три-партизм». Воно практикується у Франції, Німеччині, Австрії та в багатьох інших країнах. Тут, крім об'єднань роботодавців і ор-

ганізацій найманих працівників, активну роль при проведенні колективних переговорів відіграє держава. Вона виступає посе­редником при проведенні колективних переговорів або є їх само­стійною стороною в особі державних органів (як правило, це міністерства праці чи інші спеціально створені органи виконав­чої влади). При тристоронньому співробітництві держава на за­конодавчому рівні встановлює ряд мінімальних соціальних га­рантій. Крім того, держава встановлює правила ведення колек­тивних переговорів, порядок висунення представників від сторін на переговори, відповідальність за недотримання вимог колек­тивних договорів. Саме такий вид соціального партнерства отри­мав своє поширення і в Україні.

Необхідною умовою здійснення соціально-економічних ре­форм є створення повноцінної правової та нормативної бази з пи­тань соціального партнерства. В Україні поступово формується нормативне підґрунтя запровадження соціального партнерства. Прийнято, зокрема, відповідні зміни до КЗпП України, а також закони України «Про колективні договори і угоди», «Про оплату праці», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», «Про професійні спілки, їх права та гарантії дія­льності», «Про організації роботодавців» від 24 травня 2001 р. № 2436-ІП. Указами Президента України затверджені «Поло­ження про Національну раду соціального партнерства» від 27 квітня 1993 р. № 151/93 та «Положення про Національну служ­бу посередництва і примирення» від 17 листопада 1998 р. № 1258/98.

При Президентові України створено Національну раду со­ціального партнерства, яка складається з представників Кабіне­ту Міністрів України, об'єднань роботодавців і професійних спілок. Основною метою діяльності цього органу є узгоджене ви­рішення питань, що виникають у соціально-трудовій сфері, шляхом:

проведення тристоронніх консультацій з метою узгодження позицій, інтересів сторін соціального партнерства у соціально-трудовій сфері, пошуку компромісів між соціальними партнера­ми для запобігання конфліктів;

вироблення пропозицій щодо генеральних і галузевих угод, організації і проведення консультацій при укладенні та розроб-

122

123

ці відповідних рекомендацій щодо усунення розбіжностей, що виникають з питань виконання угод між соціальними партне­рами, у разі їх звернення до Національної ради соціального партнерства.

Суб'єктом трудового права, що активно формує державну по­літику в галузі соціального партнерства, є Національна служба посередництва і примирення (далі — НСПП). Це — орган дер­жавної влади, що утворюється Президентом України з метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання виник­ненню колективних трудових спорів (конфліктів), прогнозуван­ня та сприяння своєчасному вирішенню таких спорів (конфлік­тів), здійснення посередництва для їх вирішення. Тому діяль­ність та повноваження, здійснювані нею та Національною радою соціального партнерства, яка створюється на паритетних засадах суб'єктами соціального партнерства для узгодженого вирішення питань у соціально-трудовій сфері відрізняються між собою.

Національна рада соціального партнерства є консультативно-дорадчим органом. На відміну від неї рішення НСПП, хоч і мають також рекомендаційний характер, повинні розглядатися сторонами колективного трудового спору (конфлікту), відповід­ними центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. Більше того, у випадках, коли забороняється проведення страйку (ст. 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конф­ліктів)»), рішення НСПП набувають обов'язкового характеру. Якщо сторони не врахують її рекомендації щодо вирішення ко­лективного трудового спору (конфлікту), то НСПП звертається до суду для врегулювання спору.

НСПП наділена правами та повноваженнями, за допомогою яких може прямо чи опосередковано впливати на вирішення спору. Зокрема: шляхом участі у вирішенні спору на всіх його стадіях, координування роботи трудового арбітражу, направлен­ня своїх спеціалістів, експертів для участі у роботі примирних органів, попередження сторін про порушення ними вимог чин­ного законодавства під час розгляду спору, розроблення і затвер­дження положень, інструкцій та інших нормативних актів щодо діяльності НСПП тощо.

Повноваження, якими наділена Національна рада соціально­го партнерства, не надають їй можливості реально виконувати поставлені перед нею завдання. Практика діяльності Національ­ної ради свідчить про звуження її повноважень. Президентом України видано Указ «Про зміни та визнання такими, що втра­тили чинність, деяких актів Президента України» від 27 січня 1999 р. № 70/99, згідно з яким Національну раду соціального партнерства позбавлено права підготовки рекомендацій Прези­дентові України щодо напрямів соціальної політики.

У 1998 р. створено Конфедерацію роботодавців України з ме­тою консолідації дій роботодавців щодо формування й реалізації узгодженої політики в соціально-економічній сфері, координу­вання дій учасників щодо політики зайнятості, заробітної плати, соціального страхування, охорони праці, участі у переговорах з профспілками на національному рівні, делегування представни­ків у Національну раду соціального партнерства, Національну службу посередництва і примирення. У 1999 р. вона вперше ук­лала Генеральну угоду з Кабінетом Міністрів України та проф­спілковими об'єднаннями України на 1999—2000 роки з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних від­носин та забезпечення конституційних прав і гарантій працівни­ків та роботодавців1. В угоді сторони також визначили напрями та зобов'язання щодо створення дієвої системи соціального парт­нерства шляхом проведення попередніх консультацій та узгод­ження проектів з соціально-економічних питань, створення га­лузевих та регіональних об'єднань роботодавців та залучення їх представницьких органів до колективних переговорів і укладен­ня відповідних угод, договорів.

Позитивною рисою розвитку соціального партнерства в Ук­раїні є прийняття Закону України «Про організації роботодав­ців» від 24 травня 2001 р. № 2436-Ш, який визначає правові, со­ціальні, економічні, організаційні засади створення та функціо­нування організацій роботодавців, форми та напрями їх діяльно­сті, а також принципи їх взаємодії з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями, іншими об'єднаннями громадян.

1   Урядовий кур'єр. — 1999. — 14 вересня. — № 171.

124

125

Представниками найманих працівників залежно від рівня со­ціального партнерства є профспілкові організації, їх об'єднання або інші представницькі організації. Зміни політичної, еконо­мічної та соціальної систем в Україні безпосередньо вплинули і на формування та діяльність представників найманих працівни­ків. За даними профспілок в Україні налічується 13 національ­них об'єднань професійних спілок і 88 всеукраїнських міжгалу­зевих профспілок. Трансформація українських профспілок перед­бачає їх перехід від виконання державних функцій до ролі со­ціального партнера у відносинах з органами держави і роботодав­цями, запровадження їх співпраці на основі укладення колек­тивних договорів і угод1. Практика укладення генеральних угод свідчить про активізацію профспілкових об'єднань у сфері со­ціального партнерства. Так, для ведення переговорів і укладен­ня Генеральної угоди на 2004—2005 роки об'єдналося близько 70 профспілок та профспілкових об'єднань2.

Соціальне партнерство є необхідною передумовою забезпечен­ня сталого економічного розвитку й утвердження громадянсько­го миру в суспільстві. Його становлення і розвиток є одним з важ­ливих напрямів державної політики, поліпшення трудового по­тенціалу держави та соціально-економічних відносин. З цією ме­тою на різних державних рівнях приймаються програмні доку­менти, складовою частиною яких є заходи розвитку соціального партнерства в Україні. Наприклад, Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000 схвалено «Основні напрями со­ціальної політики на період до 2004 року», в тому числі щодо розвитку соціального партнерства. Вони передбачають організа­ційні заходи, спрямовані на завершення формування структури органів соціального партнерства на галузевому та регіональному рівнях, удосконалення системи підготовки та підвищення ква­ліфікації фахівців з питань соціально-трудових відносин. Підви­щення ролі держави як гаранта соціального партнерства шля-

1              Осовий Г. Профспілковий рух в Україні: нова соціальна роль, пошук

оптимальної моделі організаційних структур // Україна: аспекти

праці. — 1998. — № 6. — С 18, 23.

2              Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськи­

ми об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїн­

ськими профспілками і профоб'єднаннями на 2004-2005 роки. Дода­

ток № 2 // Праця і зарплата. — 2004. — № 20.

хом створення сприятливих умов для його розвитку, удоскона­лення нормативно-правової бази, посилення державного нагляду і контролю за дотриманням соціально-економічних прав найма­них працівників.