11.2. Внутрішній трудовий розпорядок на підприємствах, в установах та організаціях

У процесі виконання трудової функції працівник зобов'яза­ний додержуватися визначеного нормами трудового права по­рядку організації праці. У законодавстві та правовій літературі цей порядок отримав назву внутрішнього трудового розпорядку.

Внутрішній трудовий розпорядок є предметом централізова­ного та локального правового регулювання. За критерієм суб'єк­та всі нормативні акти, які визначають внутрішній трудовий роз­порядок, можна поділити на дві групи: загальні (поширюються на всіх найманих працівників) та спеціальні (враховують специ­фіку окремих галузей господарства, а також особливості праці певних категорій працівників). До першої групи відносяться КЗпП України, «Типові правила внутрішнього трудового розпо­рядку»; до другої — закони, які врегульовують правовий статус окремих категорій працівників, статути про дисципліну, поло­ження про дисципліну окремих категорій працівників тощо.

Внутрішній трудовий розпорядок на всіх підприємствах, не­залежно від організаційно-правової форми та форми власності, визначений «Типовими правилами внутрішнього трудового роз­порядку для робітників та службовців підприємств, установ, ор­ганізацій», затвердженими постановою Держкомпраці СРСР за узгодженням з ВЦРПС від 20 липня 1984 р. № 213. «Типові пра­вила внутрішнього трудового розпорядку» є нормативним актом загальної дії; вони визначають зміст локальних правил внутріш­нього трудового розпорядку. Зокрема, «Типовими правилами внутрішнього трудового розпорядку» визначені: порядок і умови прийняття на роботу та звільнення; норми та використання ро­бочого часу; види заохочень за сумлінну працю та порядок їх за-

352

12 Трудове право України

353

стосування; засоби впливу за порушення трудової дисципліни та порядок їх оскарження.

Внутрішній трудовий розпорядок на конкретному підприєм­стві, в установі, організації визначається правилами внутріш­нього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими ко­лективами за поданням роботодавця та виборного органу пер­винної профспілкової організації. Правила внутрішнього трудового розпорядку конкретизують або доповнюють сформу­льовані в КЗпП та типових правилах загальні обов'язки праців­ників та роботодавців як суб'єктів трудових правовідносин щодо умов та специфіки кожного підприємства зокрема. Власне, нор­ми локальних правил внутрішнього трудового розпорядку ма­ють найбільше регулятивне значення, оскільки в них закріплені обов'язки роботодавця та працівників конкретної юридичної особи.

Традиційно в науковій літературі та у практиці виділяють та­кож галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку. Вони затверджуються міністерствами та відомствами за погодженням з відповідними центральними виборними органами профспілко­вих організацій. Разом з тим, доцільність прийняття та застосу­вання галузевих правил внутрішнього трудового розпорядку ви­кликає певні сумніви щодо їх юридичної сили та ефективності правозастосування. Адже ст. 142 КЗпП передбачає, що внутріш­ній трудовий розпорядок на підприємствах визначається прави­лами внутрішнього трудового розпорядку, які приймаються на основі типових правил. Специфіка конкретної галузі щодо режи­му праці, часу відпочинку, обов'язків працівників тощо може бути предметом локального правового регулювання.

Правилами внутрішнього розпорядку визначаються трудові обов'язки працівника, які умовно можна поділити на дві групи:

обов'язки щодо виконання трудової функції (виконувати роботу, обумовлену трудовим договором; продуктивно викорис­товувати робочий час; своєчасно і точно виконувати розпоря­дження роботодавця та ін.);

обов'язки додержуватися правил поведінки, які забезпечу­ють нормальний трудовий процес (додержуватись режиму робо­ти; правил охорони праці, техніки безпеки, гігієни праці, вироб­ничої санітарії, утримувати своє робоче місце в чистоті та поряд­ку; бережливо ставитись до майна власника тощо).

Обов'язки роботодавця полягають у правильній організації процесу праці, в належному забезпеченні умов безпеки та гігієни праці, у наданні необхідних засобів для виконання працівника­ми трудових обов'язків тощо.

Спеціальними законами передбачено додаткові вимоги, що, крім загальних, визначають зміст трудових обов'язків працівни­ків окремих галузей.

Так, ст. 41 «Гірничого закону України» від б жовтня 1999 р. № 1127-XIV визначає трудові обов'язки працівників гірничих підприємств. Ними є: знати та виконувати вимоги гірничого за­конодавства та технічної документації, плану ліквідації аварій у межах виконуваних робіт, правил поведінки в небезпечних умо­вах; не піддавати небезпеці своїми діями чи бездіяльністю життя та здоров'я людей; подати першу медичну допомогу потерпілим внаслідок нещасного випадку або гострого захворювання; вести постійний контроль за станом атмосферного повітря на гірничих підприємствах тощо.

Певну особливість мають основні трудові обов'язки держав­них службовців. Специфіка правового статусу, а відтак змісту та порядку виконання трудових функцій, засобів стимулювання та дисциплінарної відповідальності Президента України, Голови В'ерховної Ради України та його заступників, народних депута­тів України, Прем'єр-міністра України, голів та членів Консти­туційного Суду, Верховного Суду, вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією України та спеціальними законами України.

Основні обов'язки інших категорій державних службовців ви­значені Законом України «Про державну службу». Систему їх складають: додержання Конституції та інших актів законодавст­ва України; забезпечення ефективної роботи та виконання зав­дань державних органів відповідно до їх компетенції; недопу­щення порушень прав і свобод людини та громадянина; збере­ження державної таємниці та ін.

У деяких галузях народного господарства для окремих кате­горій працівників діють статути та положення про дисципліну, які затверджуються, як правило, Кабінетом Міністрів України. Необхідність застосування спеціальних актів зумовлена особли­вістю змісту обов'язків працівників,  складу дисциплінарного

354

355

правопорушення та дисциплінарних стягнень. КЗпП не конкре­тизує перелік галузей, в яких можуть діяти статути (положення) про дисципліну, та не визначає особливості суб'єктів, на які по­ширюються спеціальні норми.

Більшість статутів та положень про дисципліну обмежені що­до кола суб'єктів. Вони поширюються не на всіх, а лише на окре­мі категорії працівників. Так, «Дисциплінарний статут прокура­тури» визначає трудову дисципліну лише прокурорсько-слідчих працівників та працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури. «Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту» не поширюються на працівників, які не забезпечують рух безпосередньо, а лише здійснюють його об­слуговування (працівники житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, служб постачання, дослідних і кон­структорських організацій тощо).

На сьогодні в Україні зберігають юридичну чинність деякі статути про дисципліну, затверджені ще Радою Міністрів СРСР (для працівників морського, річкового транспорту, цивільної авіації тощо).

Наявність статутів та положень про дисципліну не виключає прийняття в цих організаціях правил внутрішнього трудового розпорядку, які врегульовують не передбачені в названих актах питання. Зокрема, п. З «Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту» передбачає, що кожний працівник, на якого поширюється дія цього положення, зобов'язаний дотриму­ватись правил внутрішнього трудового розпорядку.