6. 2. Національні інституції із забезпечення прав людини: рекомендації міжнародних організацій та український досвід

Процедура прийняття державами міжнародних угод та конвенцій складається з двох етапів. Підписані конвенції до їх офіційної ратифікації державами є тимчасовими, ще не ув’язують держави зобов’язаннями. Ратифікація міжнародного договору є актом, який найвищий орган державної влади зобов’язує країну дотримуватися Конвенції і визнавати свої зобов’язання здійснювати її положення. Після ратифікації Конвенція стає частиною національної правової системи і всі відповідні державні органи повинні виконувати її положення. Ратифікувавши ту чи іншу міжнародну угоду в сфері прав людини, держави включають її положення безпосередньо в своє внутрішнє законодавство або зобов’язуються виконувати його положення іншим шляхом. Тому загальновизнані стандарти та норми у сфері захисту прав людини знаходять своє відображання у внутрішньому законодавстві. Але наявність закону про захист конкретних прав далеко не завжди є достатнім, якщо не забезпечує також наявність усіх правових повноважень і інститутів, які необхідні для того, щоб гарантувати ефективну реалізацію цих прав.

Дослідження міжнародних стандартів прав жінок має велике значення для України як з точки зору найбільш повного виконання нею своїх міжнародних правових зобов'язань по їх додержанню, так і з погляду внесення можливих пропозицій щодо покращання цих стандартів і формування ефективних заходів по їх імплементації на міжнародному і національному рівнях.

Суттєвою проблемою є імплементація норм міжнародного права в національне законодавство різних держав.

Питання імплементації норм міжнародних документів щодо прав жінок та рівноправності статей в чинне законодавство може йти різними шляхами. Один з них – це прийняття окремого закону, який регламентує ці питання, а також створення спеціальної інституції, яка здійснює моніторинг за впровадженням в життя цього закону, а саме Омбудсмена у справах рівноправ’я чоловіків та жінок. Саме такий досвід існує в Литві.

Фундаментальні права людини закріплені статтею 29 Конституції Литовської Республіки, в якій сказано, що всі люди рівні перед законом, судом та іншими державними інституціями і чиновниками; що права особи не можуть обмежуватись ніяким чином; що ніякі привілеї не можуть надаватись на основі статі, расової приналежності, національності, мови, походження, соціального стану, релігії, переконань чи точок зору. Конституція також гарантує фундаментальні громадянські і політичні права усім громадянам: право на роботу, право на освіту, соціальний захист і медичну допомогу. Це, в свою чергу, веде до встановлення поняття рівності, що особливо доречно і з точки зору рівності між жінками і чоловіками. Але змінити давні стереотипи і упереджене ставлення було нелегким завданням. Тому прийняття Закону «Про рівні можливості», а також заснування установи, яка наглядає за його дотриманням, є серйозними кроками у напрямку досягнення гендерної рівності.

Рівні права жінок і чоловіків закріплені також в більшості законів Литви, а саме в законі «Про вибори», «Про референдум», «Про трудовий договір», «Про заробітну плату», «Про захист працюючих», «Про допомогу безробітним» і ряді інших законів, в тому числі в національних кодексах. Закон «Про заробітну, плату» Литовської Республіки уточнює конституційні положення. Закон встановлює, що заробітна плата працюючого залежить від кон'юнктури на ринку праці, кількості та якості виконаної роботи і результатів діяльності підприємства. Згідно з законом, забороняється зменшувати зарплату на основі статі, віку, раси, національності або політичних переконань. Закон «Про трудовий договір» встановлює принципи юридичного врегулювання трудових стосунків, одним з яких є рівність усіх працюючих незалежно від їхньої статі, расової приналежності, національності, громадянства, політичних переконань, релігійних вірувань чи будь–яких інших факторів, які не впливають на їхню професійну діяльність.

Розмови про необхідність мати конкретний закон про гендерну рівність велись у Литві на семінарах і конференція, починаючи ще з 1992 року. При цьому враховувались закони інших скандінавських країн. І все–таки було нелегко переконати законодавців у необхідності прийняття відповідного закону. Їхні заперечення зводились, в основному, до того, що гендерна рівність уже забезпечена іншими законами. Проекти законів 1994–1996 рр. зазнали значної критики як з боку правників, так і з боку жіночих НУО. Реальна можливість прийняти закон про рівні можливості з'явилась у 1996 р. після виборів до Сейму, коли була створена фракція жінок–парламентарів і коли більшість партій вже задекларували проблему рівності між жінками і чоловіками в своїх партійних програмах. Група укладачів Закону «Про рівні можливості» була сформована в 1997 р. Вона змінила і розширила положення попередніх варіантів закону, а також подала рекомендації щодо зміни існуючих юридичних актів і закріплення в них положень про рівні права і можливості для жінок і чоловіків.

Закон «Про рівні можливості» був підписаний Президентом Литви 1. 12. 1998 р. і вступив в дію 1. 03. 1999 р., ставши першим таким законом, прийнятим в усьому регіоні Центральної і Східної Європи. Для нормального функціонування закону і забезпечення дотримання його положень Сейм Литовської Республіки за рекомендацією Голови Сейму призначив Уповноваженого (Омбудсмена) з рівних можливостей жінок та чоловіків і 25 травня заснував Управління Омбудсмена з проблем рівноправ'я та прийняв його статут. Уповноважений з проблем рівноправ'я разом з іншими працівниками Управління: вивчає скарги щодо випадків дискримінації та сексуальних домагань; за власною ініціативою проводить відповідне розслідування за умови, що факти порушення рівних прав установлені на основі матеріалів засобів масової інформації та інших джерел; в межах своєї компетенції подає рекомендації до державних урядових і адміністративних установ Республіки Литви про перегляд законодавчих актів і встановлення пріоритетів у впровадженні рівних можливостей для жінок і чоловіків; слідкує за тим, щоб у ЗМІ не з'являлись оголошення дискримінаційного характеру; присутній як спостерігач на вступних екзаменах до освітніх або наукових закладів чи на конкурсах з прийому на роботу; в межах своєї компетенції розслідує випадки адміністративних правопорушень і застосовує адміністративні санкції, тобто адміністративні штрафи, і так далі.

Також велика увага приділяється стосункам з національними і міжнародними організаціями. Перспективною в плані вирішення проблем гендерної рівності в економіці, у сфері працевлаштування, політики і прийняття рішень співпраця із скандінавськими країнами, обмін досвідом і прикладами вдалих практичних застосувань, впровадження спільних проектів, підтримка експертів, співпраця з недержавними і міжнародними організаціями.

Як передбачено законом, кожна особа, яка вважає, що проти неї були вчинені дискримінаційні дії або що вона стала об'єктом сексуальних домагань, має право звернутись до Уповноваженого з проблем рівноправ'я. Після закінчення розслідування Уповноважений може вирішити передати матеріали до слідчих органів, накласти адміністративні санкції або відхилити скаргу. У відповідності до закону, адміністративні санкції можуть застосовуватись як до приватних осіб, так і до громадських організацій. Тому рішення, прийняті Уповноваженим, є обов'язковими для виконання обома категоріями і можуть оскаржуватись у суді. Поки що всі рішення Уповноваженого виконувались без оскарження в суді. Найскладніше, за свідченням Омбудсмена Литовської Республіки Аушріне Бурникине, умовити приватні фірми виконувати рішення Уповноваженого.

Проблема імплементації норм міжнародного законодавства гостро стоїть і для України. Як пишуть автори в статті «Проблеми формування сучасних національних правозахисних процедур» Ю. М. Грошевий та О. М. Руднєва, «одним з головних завдань правової реформи є приведення національного законодавства у відповідність з чинними міжнародними договорами та формування національних правозахисних процедур з урахуванням сучасного досвіду розвинутих демократій та державно–правових систем країн перехідного періоду, передусім європейського регіону».

 Міжнародні документи і положення, які містяться в них, – це норми непрямої дії, і вони потребують при використанні у національній правовій системі закріплення у внутрішньодержавній нормі визначення цілого комплексу понять, які описують проблему насильства. Згідно із статтею 9 Конституції України І996 року «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Пункт 1 статті 17 Закону України про міжнародні договори України від 22 грудня 1993 року передбачає, що укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Пункт 2 цієї ж статті передбачає вирішення протиріч між нормою міжнародного права і діючою нормою національного права на користь міжнародно–правового положення: «Якщо ратифікованим міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України».

Якщо виникає колізія проекту міжнародного договору з Конституцією України, то такий договір може бути укладений тільки після внесення відповідних змін до Конституції України (відповідно до статті 9 Конституції України 1996 р. ). Для проведення у життя міжнародного договору України у необхідних випадках приймаються закони України або постанови Верховної Ради України, укази Президента України, Постанови Уряду України (відповідно до статті 18 Закону України про міжнародні договори України від 22 грудня 1993). Треба відзначити, що стаття 9 Конституції України не зовсім чітко відбиває реальну ситуацію з національною імплементацією норм міжнародного права в країні. Перш за все, потрібно передбачити реалізацію не тільки договірних норм, а і загальновизнаних норм і загальних принципів міжнародного права, а також звичаєвих норм міжнародного права. По–друге, норма міжнародного права не може стати сама по собі частиною національного законодавства України. Для цього потрібне прийняття відповідного закону. А норма міжнародного права, навіть прямої дії, якщо і виконується в Україні, складає частину не законодавства, а правової системи України.

За свідченням фахівців, для того, щоб норма міжнародного права проводилась у життя національним правом України, в правовій системі України потрібні:

«1) ратифікація чи визнання цієї норми Україною;

2) видання відповідного закону України;

3) внесення змін у законодавство України у разі колізії міжнародно–правової норми з правилами національного законодавства України для приведення цього законодавства у відповідність з міжнародно–правовими зобов'язаннями України».

Фахівці зазначають, «що процес приведення законодавства і право застосовної практики у відповідність з міжнародними актами щодо захисту прав людини в Україні дещо сповільнився. Достатні, з точки зору правової держави, стандарти захисту прав людини в певних випадках гарантуються лише Конституцією України, деякі норми якої й досі не набули механізму реалізації в національному законодавстві».

«Проблематика методології правозастосування включає в себе й розробку правил подолання внутрішньосистемних та позасистемних юридичних колізій, які особливо притаманні незавершеним правовим системам держав з перехідною економікою. До числа таких юридичних колізій справедливо включають колізії між міжнародними пактами і конституціями і нормативними актами або окремими юридичними нормами, що регулюють конкретні суспільні відносини…».

«Зрозуміло, що доступ до світового та європейського досвіду в галузі цивільно–процесуальних та кримінально–процесуальних механізмів не пов’язаний з їх копіюванням без урахування реалій сучасного рівня української державності, економічних можливостей, а також прогресивних нормативних звичаїв і традицій, сформованих у нашому суспільстві».

Проблема ефективного здійснення на національному рівні положень міжнародних документів викликає велику зацікавленість в усьому світі. Очевидним стає той факт, що ефективне здійснення прав людини потребує створення національних інфраструктур для їх заохочення та захисту.

Центр з прав людини ООН приділив одну з своїх публікацій проблемі національних установ з прав людини, де даються роз’яснення про їх повноваження та можливі методи дії.

Відповідно до принципів, сформульованих Комісією з прав людини ООН, національні установи повинні виконувати наступні функції: «діяти як джерела інформації про права людини для уряду та народу своєї країни; надавати допомогу в освіті громадськості і сприянні усвідомленню поваги до прав людини; розглядати, обговорювати і давати рекомендації щодо будь–якого конкретного стану справ, яке може скластися в тій чи іншій країні і розгляд якого уряд може доручити їм; консультувати з будь-яких питань, які стосуються прав людини, які передані їм урядам; вивчати та спостерігати за станом законодавства, судовими рішеннями і адміністративними розпорядженнями, спрямованими на заохочення прав людини, а також готувати доповіді з цих питань для відповідних органів; виконувати будь–які інші функції, якими уряди можуть побажати наділяти їх у зв’язку з зобов’язаннями цієї держави відповідно до тих міжнародних угод в сфері прав людини, учасниками яких є».

Щодо структури таких установ, то вони повинні в своєму складі відображати широкі прошарки громадськості, залучаючи тим самим різні прошарки населення до процесу прийняття рішень у відношенні прав людини; функціонувати регулярно при забезпеченні безперешкодного доступу до них будь-якого члена суспільства або представника державного органу; у відповідних випадках мати необхідні місцеві або регіональні консультативні органи для надання їм допомоги в здійсненні власних функцій».

Ці керівні принципи були схвалені Комісією з прав людини та Генеральною Асамблеєю ООН. Генеральна Асамблея запропонувала всім державам–учасницям здійснити відповідні кроки для створення там, де вони ще відсутні, національних установ, які займаються заохоченням та захистом прав людини, і просила Генерального секретаря надати детальну доповідь про існуючі національні установи.

 З 7 по 9 листопада 1991 року за ініціативою Комісії з прав людини в Парижі відбулася перша Міжнародна нарада з питань національних установ, які займаються заохоченням та захистом прав людини. Завдання наради полягало в розгляді форм співробітництва національних установ з міжнародними і вивчення шляхів підвищення ефективності діяльності національних установ. Висновки наради були підтримані Комісією з прав людини в резолюції 1992/54, а потім і Генеральною Асамблеєю в резолюції 48/134 від 20 грудня 1993 року.

Ці принципи знов підтвердили, що національні установи необхідно наділити компетенцією по заохоченню та захисту прав людини і максимально широким мандатом, який було б закріплено в конституціях або законодавчих актах. До цих принципів відносяться наступні: надавати уряду, парламенту та будь–якому компетентному органу рекомендації, пропозиції і доповіді, які торкаються будь–яких питань, пов’язаних з заохоченням і захистом прав людини (в тому числі, які торкаються законодавчих та адміністративних положень і будь–якого випадку порушення прав людини; заохочувати погодження національного законодавства і практики з міжнародними документами з прав людини; сприяти ратифікації міжнародних документів і стежити за здійсненням міжнародних стандартів; сприяти підготовці доповідей, які надаються відповідно за здійсненням міжнародних документів; брати участь в розробці програм, які стосуються викладання та досліджень з прав людини, розповсюджувати інформацію з прав людини, привертаючи увагу громадськості до цих питань, зокрема шляхом інформування та просвітницької діяльності; співпрацювати з ООН, регіональними установами і національними установами інших країн.

Поза системою ООН особливо активними в цій галузі є Секретаріат Співдружності націй та Міжнародний інститут Омбудсмена. Співдружність націй організувала низку міжнародних і національних семінарів і підготувала матеріали. До них відносяться довідник існуючих установ в країнах Співдружності націй і керівництво, в якому міститься порівняне законодавство і керівні принципи для держав, які бажають створити нову установу.

Але потрібно зазначити, що ще нема узгодженого визначення, що можна вважати «національною установою з прав людини». Спочатку домінуючою було широке трактування, коли судовій владі, законодавчим органам, неурядовим організаціям тощо приділялась така ж сама увага, як і національним комісіям, інституту Омбудсмена та відповідним структурам.

Однак таке широке трактування звужувалось, поки не була виділена вузька група установ, виділені конкретні спільні функції, в тому числі просвітницька діяльність, надання консультативної допомоги урядам з питань прав людини і розслідування скарг та урегулювання скарг про порушення, які здійснені державними і іноді приватними суб’єктами. Хоча такий підхід виключав такі установи, як судові органи, законодавчі структури, структури соціального забезпечення, такий функціональний підхід до класифікації поки не дозволив дійти до кінцевого визначення, що таке національна установа, яка займається захистом прав людини. Для цілей діяльності ООН в цій сфері під терміном «національна установа» мається на увазі орган, який створюється урядом у відповідності до Конституції, закону або декрету, функції якого конкретно визначені як заохочення та захист прав людини. В цілому національні установи можна розділити на дві великі групи – комісії з прав людини та інститути Омбудсмена.

В Віденській декларації і програмі дій, прийнятих Всесвітньою конференцією з прав людини в 1993 році, визнається право кожної держави обирати структуру національної установи з прав людини, яка найкращим чином відповідає потребам держави. В Україні в 1998 році запроваджено інститут Омбудсмена, який діє на основі закону України «Про уповноваженого Верховної Ради з прав людини».

Усвідомлення ролі інституціональних механізмів поліпшення становища жінок і необхідності створення таких механізмів відноситься до середини 70–х років. Перша Всесвітня конференція зі становища жінок, яка проходила в Мехіко, дала урядам чіткі орієнтири в цьому питанні. Але тільки в Пекінській Платформі дій, яка була прийнята на четвертій Конференції, питання інституціональних механізмів було поставлено на перший план як основна складова частина цієї Платформи. На відміну від перших документів, в яких основним заданням інституціональних механізмів вважалось поліпшення становища жінок, Пекінська Платформа дій відкривала нову перспективу, поширюючи сферу використання таких механізмів, розглядаючи їх як каталізатори значних політичних змін. Відповідно до цього нового підходу національні механізми більше не розглядаються як прості організми проведення конкретної політики, спрямованої на покращення становища жінок, а їх «головне завдання полягає в тому, щоб надавати уряду в цілому підтримку в справі урахування гендерної проблематики в усіх областях політики». Для цього інституціональні національні механізми повинні відповідати наступним вимогам: бути підпорядковані посадовій особі максимально високого рівня; здійснювати децентралізоване планування, виконання та контроль з метою широкого втягнення неурядових організацій та громадськості; бути забезпеченими необхідними людськими та фінансовими ресурсами; мати можливість впливати на розробку урядом політики в усіх галузях.

Ці високі вимоги дуже важко втілити в практичне життя. Досвід України та інших країн показує, що здебільшого вони залишаються деклараціями. За своїм статусом та структурою більшість механізмів представляють собою департаменти, комітети, відділи або комітети в межах міністерств і відповідають перш за все за питання праці та соціальну проблематику, а також проблеми сім'ї, молоді, охорони здоров’я, правосуддя, культури тощо. Другий тип інституціональних механізмів – це структури, які мають незалежний від уряду статус, наприклад, омбудсмен або агенції по забезпеченню рівності. Ще один варіант – існування механізмів на парламентському рівні – комітетів та підкомітетів.

Досвід розвинутих Європейських держав свідчить, що можливе існування різноманітних інституцій, які відповідають за проведення політики рівності. Відношення до цієї політики в різних державах постійно змінювалось протягом цього часу, свідченням чого – відкриття та закриття відповідних міністерств та комітетів. Членство в міжнародних організаціях сприяло усвідомленню важності феномена дискримінації, що знаходило відображення в національних законодавствах.

В великій кількості європейських держав в 80–ті роки були створені інститути для розробки політики рівності, які забезпечували рівність для жінок, іноді з правом примушення і іншими квазісудовими функціями. В завдання цих органів також входило спостерігання за впливом законодавчих змін на реальне становище жінок.

Проблема оцінки заходів щодо впровадження політики рівноправ’я стає предметом правового та політичного аналізу багатьох дослідників. Уряди багатьох європейських країн прийняли різноманітні заходи, які сприятимуть впровадженню рівноправності статей. В той же час оцінка ефективності їх реалізації та моніторингу відсутні. Рівень інституалізації політики рівності може бути високим, середнім та низьким. Але при цьому потрібно враховувати, що не завжди високий рівень інституалізації політики рівності відповідає впровадженню ефективних заходів у цьому напрямку. Так, наприклад, за оцінками європейських політологів, в Норвегії та Нідерландах політика рівності визначена законодавчо і впроваджується відповідними суспільними інститутами (високий рівень). В той же час у Франції, Ірландії, Британії, Іспанії рівень інституалізації політики рівності статей залишається досить низьким, хоча конкретні заходи, вжиті урядами цих країн у сфері забезпечення рівності, потребують уточнення з точки зору їх класифікації.

Ситуація змінюється в цій сфері дуже швидко, і тому потрібний конкретно–історичний та політичний аналіз. Досягнення можуть бути надбані за 5–10 років, що досить швидко і що дає підстави для оптимістичного погляду на майбутнє України, де при бажанні позитивні зміни можна спостерігати не те що протягом життя одного покоління, а й швидше. Так, Нідерланди в 60–70 роках були аутсайдерами у впровадженні політики гендерної рівності, а вже в 90–ті роки стали лідерами в ній. На думку Аутшорна Нідерланди змогли добитися значних успіхів у сфері гендерної рівності завдяки унікальній організації національного механізму забезпечення політики рівності статей. Політика державного фемінізму та існування чималої когорти фемократок (феміністок, які увійшли у владні структури, а також державних службовців, які працюють в уряді над створенням політики жіночого рівноправ’я) були головними факторами успіху. Була також надана фінансова підтримка реалізації цієї політики з боку держави.

Аутшорн аналізує також переваги міжвідомчого підходу, при якому центральний орган виконує координуючі та спостерігаючі функції по відношенню до інших департаментів, а також визначає перспективні напрямки розвитку та ведення жіночої політики. В Голландії був створений так званий залізний трикутник – система взаємодії (мережа), яка передбачає співробітництво представниць жіночого руху та державних чиновників, а також тісні взаємодії між парламентом та демократками. Недоліки жіночого руху успішно компенсуються організаційними можливостями уряду і навпаки.

Активністю характеризувалася діяльність Ради з питань емансипації, яка була створена в Нідерландах. Завдяки її зусиллям був досягнутий консенсус в розумінні політики рівності статей як обов’язкової складової частини програми будь-якого кабінету міністрів. Також Рада сформулювала механізм для розробки та реалізації політики рівності статей, а ще цілу низку політичних інструментів. В ідеалі Рада намагалася створити політичну мережу у сфері жіночої політики, яка мала бути включеною в політичне та державне життя.

Соціал–демократична партія в 1977 році в Нідерландах висунула також ідею щодо створення в уряді посади державного секретаря з жіночої політики. Така посада була створена. Державний секретар має обмежені владні повноваження, але має право вносити до порядку денного засідань уряду відповідні питання і отримувати від членів Кабінету Міністрів відповідну підтримку. В 1978 році в межах Міністерства культури, рекреації та добробуту був створений Департамент щодо координації політики рівності статей. На відміну від Ради з питань емансипації він був утворений на необмежений термін. В 1981 році було вирішено передати Департамент щодо координації політики рівності статей до Міністерства з соціальних питань та зайнятості, що відповідало змінам ідеологічних підходів до трактування жіночих проблем. В основу цього підходу була покладена ідея про ключову роль економічної незалежності для підвищення статусу жінок в суспільстві. Головна увага повинна бути приділена питанням зайнятості та соціального захисту жінок. Оскільки департамент в Голландії був створений перш за все як координуючий орган, його повноваження в галузі просування політичних ініціатив завжди були досить скромними. Його можливість реалізувати власні ініціативи була обмежена рамками його бюджету. Міжвідомчий комітет з політики рівності, який повинен був виконувати ці функції, на практиці ніколи з ними не впорювався. Міністерства зазвичай посилали туди другорядних осіб або взагалі нічого не знали про роботу цього органу.

Таким чином, Нідерланди демонструють модель інституалізації політики рівності (поліпшення становища жінок), яку можна охарактеризувати як міжвідомчу. Міжвідомча модель реалізується також в США, де активно діє Міжвідомча Рада з питань жінок. Інший варіант – коли політика сконцентрована в одному відомстві (Франція, Міністерство у справах жінок)

Саме тому, в сучасній ситуації, коли в Україні фактично відсутній реальний механізм проведення в життя та формування жіночої політики, юристи, політологи та представниці жіночого руху знов стоять перед вибором: якою повинна бути державна установа, відповідальна за вирішення жіночого питання? Практичний досвід Нідерландів показує, що формування такої установи залежить від розуміння основної жіночої проблеми. Політика рівності не є однаковою в усі часи і в усіх країнах. Вона змінюється за своїми цілями, змістом, результатами, засобами здійснення. Тому дуже важко робити єдині висновки про таку політику.

Аналіз країн Європейської спільноти в цьому напрямку проведений досить ретельний і визначені як країни лідери, так і аутсайдери. Цей аналіз є дуже корисним для України, тому що політика сприяння гендерної рівності не проводиться відокремлено від політики соціальної, політики зайнятості, і тому потрібно бачити перспективні гендерні наслідки рішень, які приймаються сьогодні для розвитку гендерних відносин у суспільстві.

Відразу після здобуття незалежності в Україні почалося і відтворення різних державних структур, які так чи інакше торкалися в своій роботі проблем жінок.

При Президентові України було утворено Комітет у справах жінок, материнства і дитинства, основними завданнями якого є вивчення соціального становища жінок та підготовка пропозицій щодо його поліпшення, державного захисту інтересів сім’ї та дітей, створення сприятливої демографічної ситуації в країні, впровадження в життя кращого вітчизняного та світового досвіду у сферi правового та соціального захисту жінок, планування сім’ї, охорони материнства та дитинства, співробітництво з міжнародними організаціями тощо.

 В серпні 1996 року пройшла реорганізація державних структур: був ліквідований Комітет у справах жінок, материнства i дитинства при Президентові і замість нього створено Міністерство у справах сім’ї та молоді, в якому є Головне управління у справах жінок. В своєму складі управління має два відділи – відділ соціально–правових проблем жінок та відділ взаємодії з громадськими організаціями. Одним з головних завдань його діяльності є визначення стратегій та пріоритетних напрямів державної політики стосовно жінок, а також відпрацювання конкретних заходів, спрямованих на покращення становища жінок у сім’ї та суспільстві, на створення рівних можливостей для чоловіків та жінок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. У березні 1999 року це Міністерство було реорганізовано на Державний комітет.

У Верховній Раді України функціонують Комітет з питань соціальної політики та праці, Комітет з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства, Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту, Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, завданням яких є вдосконалення законодавства стосовно різних аспектів становища сімей у суспільстві.

 У структурі Кабінету Міністрів України діє сектор у справах жінок, охорони сім'ї, материнства та дитинства, який спільно з міністерствами, громадськими організаціями й науковцями розробляє заходи щодо соціального захисту сімей, підвищення престижу сім'ї в суспільстві, створення сприятливих умов для виконання батьківських обов'язків, бере участь у вдосконаленні системи державної допомоги сім'ям з дітьми.

 Провідними міністерствами, що здійснюють соціальну політику щодо захисту сім'ї, дітей та молоді, є Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство освіти України, Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет України з фізичної культури і спорту, Міністерство внутрішніх справ, до грудня 1999 року Державний комітет України у справах сім'ї та молоді (до 13 березня 1999 р. Міністерство України у справах сім'ї та молоді, а в грудні 1999 року ліквідований відповідно до державної реформи і перетворний на Державний комітет з питань молодіжної політики, спорту та туризму).

Одною з перших вагомих подій, яка започаткувала формування жіночої політики в Україні, стали Парламентські слухання, які відбулися 12 липня 1995 року. В результаті були прийняті Рекомендації учасників парламентських слухань, які були першою спробою концептуалізації жіночого питання та переведення його з теоретичного рівня обговорень на рівень практичних рішень. Так, в структурі Кабінету Міністрів України функціонує сектор у справах жінок, охорони сім’ї, материнства та дитинства, який створено для того, щоб спільно з міністерствами та відомствами, громадськими організаціями та вченими розробляти заходи по забезпеченню соціальних та правових гарантій рівних можливостей жінок у сфері праці, підвищенню престижу сім’ї в суспільстві, механізми вдосконалення системи державної допомоги сім’ям з дітьми.

8 вересня 1997 року Кабінет Міністрів України затвердив Національний план дій на 1997 – 2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі у суспільстві. Національний план дій було розроблено Міністерством України у справах сім’ї та молоді спільно з іншими міністерствами та відомствами, а також з жіночими громадськими організаціями. Він знаходиться у відповідності до положень Пекінської декларації і Платформи дій, Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», до рекомендацій Парламентських слухань у Верховній Раді України з цього питання (липень 1995 року).  

Аналізуючи виконання Міністерством України у справах сім'ї та молоді Національного плану дій на 1998 –2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі у суспільстві, можна підбити перші підсумки.

У 1998 році проведено перший Всеукраїнський конгрес жінок «Жінка на порозі ХХІ століття: становище, проблеми, шляхи соці­ального розвитку». Його проведено 21 – 23 травня на вико­нання Національного плану дій на 1997–2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі у суспільстві, на реалізацію якого в Україні спря­мовані як державні, так і громадські зусилля. Конгрес дав можливість ще раз переконатися в тому, що лише співпраця державних структур і недержавних організацій може стати реальним механізмом виконання важливих планів і вирішення найболючіших проблем суспільства.

На Конгресі було вироблено Резолюцію та Звернення учасників конгресу до Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради України. Відповідно до доручення Президента України від 9 червня 1998 року № 1 –14/416 за результатами його участі в роботі Всеукраїнського конгресу жінок підготовлені та затверджені поста­новою Кабінету Міністрів України від 4 грудня 1998 року № 1929 Заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства.

Підготовлено також проект Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально–процесуального кодексів України», згідно з яким Кримінальний кодекс України має бути доповнений статтями «Примушування до стерилізації» та «Втягнення жінки у заняття прости­туцією». Встановлюється відповідаль­ність за примушування до участі у створенні продукції порнографічного характеру і виробів, що пропагують культ насильства та жорстокості. Проект передано до Верховної Ради України.

Підготовлено і подано на розгляд Кабінету Міністрів України доповіді щодо реалізації в Україні норм Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок».

Внесено пропозиції до Кабінету Міністрів України з питань щодо запровадження в Україні інституту Уповноваженого у справах дотримання Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» та «Конвенції ООН про права дитини», запропоновано запровадити інститут уповноважених з прав жінок та дітей в структурі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Управліннями у справах сім'ї та молоді облдержадміністрацій створено банк даних по сім'ях, які перебувають в надзвичайно складних умовах. Запроваджуються різні форми їх патронажу, зокрема, у вигляді безкоштовної кваліфікованої юриди­чної, психолого–педагогічної, меди­чної, інформаційної допомоги, заходів з профілактики правопорушень, опікування інвалідами та дітьми–інвалідами тощо. Проводиться реа­білітаційна робота з матерями і дітьми після розлучення батьків, надається допомога в розв'язанні життєвих та виховних проблем. На базі центрів соціальних служб для молоді працюють консультативні пункти, клуби для молодих сімей.

Управління у справах сім’ї та молоді підтримують різно­манітні ініціативи громадських жіночих формувань в організації спіль­них програм і проектів.

У 1998 році при Міністерстві у справах сім’ї та молоді була створена і розпочала свою роботу Рада рівних можливостей (Гендерна рада), до якої увійшли як жінки, так і чоловіки. Гендерна рада тісно співпрацює з Програмою ООН «Гендер у Розвитку», яка сприяє утвердженню в Україні принципів гендерного рівноправ'я.

Здійснені заходи щодо вдосконалення статистичної звітності про становище сімей, жінок, молоді та дітей. Роз­роблено, наприклад, проект форми державної статистичної звітності №1 – притулок про мережу та діяльність притулків для неповнолітніх.

Проект нової форми звітності щодо насильства та протиправних дій стосовно жінок допрацьовується МВС та Державним комітетом статистики. Нову форму звітності планується ввести до звіту за 1 квартал 1999 року.

Оскільки українська держава заявила про необхідність дотримання положень основних гуманістичних цінностей, які сформульовані в сучасних міжнародних документах з прав людини, саме ідеологія цих документів повинна бути покладена в основу формування жіночої політики в Україні. Це такі документи, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», Декларація ООН «Про ліквідацію всіх форм насильства щодо жінок», матеріали Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 року), Пекінська Платформа дій – підсумковий документ Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок.

Ці документи визначають головні проблемні зони сучасного жіноцтва, висувають ідеали, до яких намагається просуватися демократичне людство, окреслюють шляхи подолання дискримінації в різних країнах.

Головним суб’єктом розробки політики стосовно жінок на державному рівні протягом 1998–1999 років був Державний Комітет України у справах сім’ї та молоді у взаємодії з неурядовими жіночими організаціями, які в багатьох випадках виступають ініціатором розробки та прийняття тих чи інших рішень. Розроблений і затверджений Кабінетом міністрів Національний план поліпшення становища жінок в Україні до 2000 року, розроблені та прийняті Верховною Радою України Декларація про загальні засади державної політики в Україні стосовно жінок та сім’ї та Концепції поліпшення становища жінок та сім’ї в Україні. Це дійсно нові для України політичні процеси. Для їх аналізу необхідно визначитися з методологічними питаннями, тобто тими теоретичними підходами до визначення та формування політичних рішень, які використовувались.

Державний комітет України у справах сім'ї та молоді у системі державних органів галузевої виконавчої влади був наймолодшим. Згідно з Указом Президента України він забезпечував розробку та реалізацію державної політики щодо сімей, жінок, молоді та дітей. Одним з головних завдань діяльності Державного комітету було визначення загальної стратегії та пріоритетних напрямів державної політики стосовно сім'ї, жінок, молоді та дітей на всій території України, а також відпрацювання конкретних заходів, спрямованих на покращання становища жінок в сім’ї та суспільстві.

Головна увага Державного комітету як центрального органу виконавчої влади була спрямована на удосконалення існуючої та створення нової законодавчої бази щодо реалізації державної сімейної політики. На розгляд Кабінету Міністрів України підготовлено ряд проектів законів, постанов з метою покращання становища сімей з дітьми, удосконалення системи соціальної захищеності найбільш уразливих категорій сімей (проект нової редакції Закону «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»), приведення у відповідність до міжнародних норм законодавства щодо охорони прав дитинства (проект Закону «Про охорону дитинства»), яким визначено правові, економічні та соціальні основи державної політики охорони дитинства в Україні, встановлено міжнародно визнані права дитини та передбачено механізм їх захисту. Вперше у законодавстві держави було дано визначення багатодітної та прийомної сім’ї, дитини-сироти.

Але в 1999 році Державний комітет у справах сім’ї та молоді було ліквідовано та реорганізовано в Державний комітет з питань молодіжної політики, спорту та туризму.

Увага до інтеграції гендерної перспективи не підміняє собою заміну або дублювання конкретних програм забезпечення рівності. Так, в заключній доповіді Групи спеціалістів з інтеграційних стратегій Ради Європи підкреслюється, що «інтеграція гендерної перспективи не може замінити собою або зробити непотрібними розробку конкретної політики сфері рівності і створення відповідних механізмів. Коли мова йде про інтеграцію як нову стратегію забезпечення гендерної рівності, то завжди підкреслюється, що вона не замінює «традиційної» політики у сфері рівності статей, а лише доповнює її. В такому випадку потрібно говорити про два різні стратегічні напрямки, які орієнтувалися на досягнення спільної мети, тобто забезпечення рівності статей, які повинні доповнювати один однго… Питання полягає в тому, яким чином гендерна інтеграція пов’язана із здійсненням конкретної політики забезпечення рівності і чому до цього часу існує необхідність в «традиційних» формах політики у сфері рівності. Основна різниця між інтеграцією і здійсненням конкретної політики забезпечення рівності статей полягає в учасниках та в виборі напрямків діяльності. Відправною точкою «традиційних» форм політики у сфері рівності є конкретна проблема, яка виникає в результаті нерівності статей… Відправною точкою для інтеграції є вже існуюча політика. В цьому випадку політичний процес реорганізується з тим, щоб гендерна перспектива враховувалася звичайними учасниками цього процесу, і щоб забезпечувалося досягнення мети, тобто рівності статей».

Відповідно до двох завдань та стратегій, які були описані вище, механізми забезпечення рівності жінок та чоловіків відіграють такі ролі: заохочення прийняття законодавства щодо рівності можливостей і антидискримінаційних законів; спостереження за здійсненням подібних законів; проведення досліджень; організація підготовки з питань рівності і гендерних аспектів; здійснення конкретних проектів, які спрямовані на рішення основних проблем жінок.

Нова роль інституціональних механізмів полягає в визнанні необхідності того, щоб дані механізми були каталізатором інтеграції гендерної проблематики і її урахування в системі управління в цілому. Інституціональним механізмам необхідно відмовитися від захисту виключно жінок і розглядати проблеми обох статей, відмовитися від проведення тільки конкретних заходів і перейти до спільних дій з використанням у нових галузях, перейти від розробки правил та норм до врахування реального досвіду чоловіків та жінок, а також до аналізу наслідків заходів і рішень на їх повсякденному житті.