5. 2. Торгівля людьми – сучасна форма рабства

На початку 90–х років Україна зіткнулася ще з однією серйозною проблемою – проблемою торгівлі людьми.

Використовуючи складну економічну ситуацію в країні, високий рівень безробіття та правову недосконалість захисту громадян молодої держави, нечисті на руку ділки організовують кримінальний бізнес – запрошення українських громадян працювати за кордон, де вони зазнають жорстокої експлуатації, заробляючи мізерні гроші собі і тисячі для організаторів цього бізнесу. Експорт «живого товару» здійснюється в Туреччину, Італію, Іспанію, Німеччину, країни колишньої Югославії, Угорщину, Чехію, Грецію, Росію, Арабські Емірати, Ізраїль, Сполучені Штати та інші країни. Чоловіків експлуатують як будівельників, шахтарів; жінок – як домогосподарок, швачок, мийниць посуду. Але, крім звичайної експлуатації, жінки стикаються ще з однією її формою – експлуатацією в сфері сексуального бізнесу, який популярний в легальних та нелегальних формах у багатьох країнах світу. Він приносить величезні надприбутки порівняно з іншими сферами. За даними експертів ООН, торгівля людьми з метою примусового використання в секс–бізнесі за рівнем прибутковості стоїть після торгівлі наркотиками та зброєю, а ризик в ньому для ділків набагато менший або практично відсутній. Страждають від нього в першу чергу жінки.

Боротьба з цим видом злочину, який фактично є сучасною формою рабства, порушенням прав людини та проявом дискримінації жінки в сучасному світі, вимагає об’єднання зусиль міжнародної спільноти та громадськості кожної країни. На міжнародному рівні протягом ХХ століття було прийнято цілу низку конвенцій, спрямованих на боротьбу з цим явищем та запобігання йому. В останні роки відбулися представницькі конференції, прийнято декларації, започатковано формування міжнаціональних та національних програм боротьби з цим явищем.

Розпочалися відповідні процеси і в Україні: в березні 1998 р. до чинного законодавства України прийнято ст. 124–1 Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання за торгівлю людьми, започатковано формування національної програми запобігання торгівлі людьми, міністерства та відомства починають впроваджувати конкретні заходи в цьому напрямку.

Активізували діяльність неурядові організації. В 1997 р. першою розпочала роботу програма «Ла Страда» – запобігання торгівлі жінками в країнах Центральної та Східної Європи. Ведеться превентивна робота. За підтримкою ОБСЄ налагоджено систему «гарячих ліній» в різних містах України (Луганську, Одесі, Севастополі, Тернополі, Харкові). Створено спеціальні консультаційні центри для жінок у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові.

Міжнародна організація з міграції спільно з урядом України та неурядовими організаціями в 1998 р. провела широку інформаційну кампанію, а також перше в Україні масштабне соціологічне дослідження проблеми, під час якого вивчалася мотивація українських жінок щодо роботи за кордоном, демографічний портрет жінок потенційної групи ризику, вивчено шляхи вивезення та повернення їх в Україну. Діяльність цієї організації продовжувалась і в 2001 році. Але проблема залишається дуже гострою і, на жаль, набуває в Україні поширення.

В Україні підготовлений цикл публікацій з проблем боротьби з сучасною формою рабства – торгівлею людьми та насильством щодо жінок взагалі. Видані збірки не тільки висвітлюють стан проблеми торгівлі людьми в України, недоліки та шляхи вдосконалення українського законодавства в цій сфері, практичний досвід боротьби із злочином, надання соціальної допомоги потерпілим, ведення превентивної та освітньої роботи, діяльність неурядових організацій, але й містять публікації щодо аналізу міжнародних документів з прав жінок та потерпілих від торгівлі людьми.

Навколо визначення феномена «торгівля жінками» тривають дискусії. Дискусійними є навіть підходи до вивчення цього явища, які існують серед науковців. Виділяють шість основних підходів для визначення цього феномена: торгівля жінками як проблема боротьби з організованою злочинністю, як проблема легальної та нелегальної міграції, як проблема праці, моральна проблема, проблема, що пов’язана з проституцією, порушення прав людини. Розглянемо ці підходи більш детально.

Торгівля жінками як проблема боротьби з організованою злочинністю. Коли торгівля жінками визначається як проблема боротьби зі злочинністю, метою стратегії боротьби з нею є застосування суворішого покарання, розвиток міжнародної координації дій поліції та інші заходи, які дають змогу більш ефективно переслідувати злочинців. У цьому розумінні боротьба з торгівлею жінками обмежується боротьбою зі злочинністю. Практика європейських держав свідчить, що багато жінок мають негативний досвід після контакту з поліцією. Такий підхід несе значний ризик для жінок – через використання їх як свідків в інтересах боротьби з організованою злочинністю без надання певного захисту чи підтримки. Переслідування злочинців не завжди включає захист та дотримання прав жертв, навпаки, у більшості випадків інтереси жінок повністю підлягають інтересам переслідування. Такий підхід використовують у своїй діяльності представники, перш за все, поліції та правоохоронних органів.

Торгівля жінками як проблема міграції. В останні роки торгівля жінками все більше ототожнюється з нелегальною міграцією, особливо в країнах Західної Європи. В межах цього підходу запобігання торгівлі означає і запобігання в’їзду потенційних жертв. Боротьба проти торгівлі жінками стає боротьбою проти нелегальної міграції.

Репресивними заходами щодо міграції, які характерні для всіх країн, є жорстка візова політика, суворий прикордонний контроль, пильніший нагляд за змішаними шлюбами, криміналізація третьої сторони, яка сприяє нелегальному в’їзду чи перебуванню, а інколи й самим нелегальним мігрантам тощо. Фактично такі заходи мають за мету захист країни від нелегальних мігрантів, а не захист жінок від насильства та зловживань, та служать більше інтересам країни, ніж інтересам жінки. В цьому випадку позиція жінок протиставляється державі: для жінок перебування в іншій державі – це нелегальний статус, недостатні легальні можливості міграції (у поєднанні з попитом на робочу силу в нелегальному секторі) та відсутність роботи в рідній країні, що робить торгівлю прибутковою справою і змушує жінок до нелегальних переїздів, які супроводжуються насильством та експлуатацією.

Репресивну міграційну політику європейські держави починають декларувати відносно громадян України. Мова йде, наприклад, про можливість введення візового режиму України з сусідніми країнами – Польщею, Угорщиною, Чехією, які готуються до вступу в Європейське Співтовариство.

Торгівля жінками як проблема зайнятості. З точки зору жінок, головною мотивацією пошуків щастя в розвинутих країнах є можливість та право працювати за відповідну зарплату при нормальних умовах. Коли торгівля жінками, примусова праця та рабовласницька практика визначаються як проблема праці, ці практики можна розглядати як результат низької юридичної та соціальної позиції жінок та робочих мігрантів. У межах цього поняття торгівля жінками пов’язана з процесами фемінізації трудової міграції. Торгівля жінками – це розвиток різних форм експлуатації жіночої праці у неформальних жіночих робочих секторах, таких як хатня робота та пов’язаний з цим комерційний ринок фіктивних шлюбів.

Примушувані до праці захищаються такими інструментами, як Конвенція МОП щодо примусової праці, Конвенція щодо рабства та рабовласницької практики, Конвенція щодо працюючих мігрантів, Положення проти боргової залежності і т. п. Ці документи будуть розглянуті нами нижче.

Торгівля жінками як моральна проблема. Найтрадиційнішим підходом до торгівлі жінками є моральний підхід, який засуджує проституцію. З цієї позиції торгівля жінками розглядається як зло, яке неминуче супроводжує проституцію. Боротьба з торгівлею жінками в такому контексті означає боротьбу з проституцією.

 Торгівля жінками як проблема, що пов’язана з проституцією. Цей підхід близько стоїть до морального. Але, досліджуючи цю проблему, потрібно проводити межу між проституцією та примусовою проституцією. В багатьох країнах проституція легалізована, а злочином є тільки примус жінки до заняття проституцією. Така ситуація спостерігається, наприклад, в Німеччині та Нідерландах. Але дозвіл на заняття проституцією в цих країнах мають тільки жінки країн Європейського Співтовариства. Це означає, що жінки–мігранти, в тому числі з країн Східної Європи, підлягають покаранню та депортації. Це примушує їх до перебування на нелегальному стані, і навіть коли порушують їхні права, вони бояться звертатися до поліції.

Торгівля жінками як проблема порушення прав людини. Багато представників неурядових організацій вважають торгівлю жінками та практику рабовласництва порушенням прав людини, за яке повинні нести відповідальність держави. Важливим етапом в утвердженні такої концепції стала Всесвітня конференція з прав людини, що відбулася у Відні в 1993 р., де вперше насилля проти жінок було визначено як порушення прав людини.

Так, саме з позицій захисту прав жінки в останні роки розроблено низку міжнародних документів по запобіганню та боротьбі з торгівлею жінками та дітьми з метою сексуальної експлуатації. Це, наприклад, Гаазька міністерська декларація. В ній наголошується, що «торгівля жінками є кричущим порушенням людських прав жінок, з яким можна боротися тільки шляхом застосування багатодисциплінарного та координованого підходу, у якому брали б участь усі зацікавлені учасники, недержавні організації, організації соціального захисту, правові, законотворчі та міграційні. Така боротьба потребує як національних, так і європейських та міжнародних спільних дій та співробітництва. «.

Це дуже важливі питання, тому що відповідно до обраного підходу формуються не тільки визначення феномена торгівлі жінками, його основні риси, але й заходи по боротьбі з ним та запобігання цьому, залучаються державні структури, які займаються боротьбою з цим явищем. Перелічені вище методологічні підходи можна розділити на дві групи. Перша об’єднує репресивні підходи щодо боротьби з торгівлею жінками. Вони спрямовані на придушення організованої злочинності, нелегальної міграції та проституції. Друга об’єднує підходи, які базуються на ідеях підвищення та укріплення статусу жінок в суспільстві, зміцненні їх прав.

Обидві стратегії можуть бути цінними. У той же час особливо репресивні стратегії вимагають обережності, як і спроби змішати інші важливі питання, такі як статистика міграції з визначенням торгівлі жінками, як форми насилля по відношенню до жінок та серйозного порушення прав людини. Більш того, вони часто висвітлюють непередбачені, небажані аспекти, що гнітюче впливає на жінок. Ще гірше, вони можуть спричинити зворотний процес, що має репресивний ефект, який більше послаблює нестабільні позиції жінок, наприклад, обмеження свободи пересування та використання жінок як свідків для боротьби з організованою злочинністю без надання їм відповідного захисту.

В одному соціально–правовому полі, але на різних рівнях використовуються два поняття – «торгівля жінками» та «торгівля людьми». Часом їх використовують як синоніми, іноді – як характеристики різних явищ. Без сумніву, таке поняття, як «торгівля людьми», описує більш широке коло соціальних явищ. Об’єктами цього злочину може бути будь–яка особа, незалежно від статі та віку: чоловіки – з метою надексплуатації, діти – з метою використання у жебрацтві, будь–які особи – для вилучення та трансплантації органів. Його складовою частиною є торгівля жінками. Ще однією із складових є торгівля жінками з метою використання в легальному та нелегальному сексуальному бізнесі. Тобто сексуальна сфера – це тільки один з можливих варіантів використання купленої жінки. Крім цього, існують примусовий шлюб, насильницьке використання в домашньому господарстві та промисловому або сільськогосподарському секторах, народження дитини примусово або на замовлення тощо.

Дискусії щодо використання юридичних термінів «торгівля жінками» чи «торгівля людьми» (в англійському варіанті «trafficking in women» and «trafficking in person») на рівні Організації Об’єднаних Націй у зв’язку з роботою по створенню Конвенції по боротьбі з транснаціональною злочинністю та трьох додаткових протоколів до неї.

24–26 квітня 1997 року за ініціативою Нідерландського уряду у м. Гаазі (Нідерланди) відбулася Європейська міністерська конференція, яка проходила під керівництвом Європейської Співдружності. Там було прийнято Гаазьку міністерську декларацію по запобіганню та боротьбі з торгівлею жінками з метою сексуальної експлуатації. В ній торгівлю жінками визначено як «будь–які дії, спрямовані на легальний або нелегальний ввіз, провіз, перебування або вивіз з території країни жінок з метою їх прибуткової сексуальної експлуатації, з використанням примушення, зокрема насильства, погроз або ошукування, зловживання службовим становищем або іншого тиску, внаслідок якого особа не має ніякого реального та задовільного вибору як тільки скоритися цьому тиску або вчиненим протиправним діям».

Ланцюжок може починатися з вербувальника і закінчуватися людиною, що купує або одержує жертву (наприклад, власник підприємства, на якому існує потогінна система), або людиною, що тримає добровільних або змушених до цього працівників у рабстві. Основні складові елементи торгівлі – використання обману, примусу або боргової залежності з метою експлуатації або образи. Звичайно, обман полягає в дезінформації щодо робочих умов або характеру роботи, яку необхідно буде виконувати. Наприклад, жертва могла погодитися працювати в сфері надання інтимних послуг, але не давати згоди на рабство, або вона могла погоджуватися працювати на фабриці, а не в будинку розпусти.

Про торгівлю жінками мова йде тоді, коли хтось шляхом використання насильства, обманом або шляхом зловживання свого службового становища примушує жінку працювати проституткою. При цьому не має значення, чи працювала ця жінка раніше проституткою, чи хоче продовжувати це заняття за власним бажанням. Основою злочину є порушення доброї волі жінки. Ознакою торгівлі жінками є такі ситуації, коли:

– жінка не знала про те, що вона буде працювати в проституції, або була ошукана щодо знання обставин, в яких їй доведеться працювати;

– жінка не вільна прийняти особисте рішення про те, чи бажає вона взагалі працювати в проституції;

– жінку примушують віддавати зароблені нею гроші іншим особам;

– жінка пов’язана з боргами, з якими вона спочатку повинна розплатитись, перш ніж вона сама зможе розпоряджатися своїми власними прибутками, стане вільно вирішувати, чи може вона припинити роботу, або перш ніж вона отримає назад свій паспорт;

– жінку постійно тримають під контролем інші особи;

– жінку обмежують у вільному пересуванні або в можливостях спілкування з іншими людьми;

– жінка не вільна відмовити окремим клієнтам або протестувати окремим видам сексуального контакту.

Основну увагу автори приділяють саме тій частині злочину торгівлі людьми, яка торкається насамперед жінок, тобто торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації за межами України. Таким чином автори свідомо обмежують предмет та об’єкт свого дослідження. Так, крім проблем дослідження торгівлі людьми та дітьми, в ньому залишається поза увагою торгівля людьми в межах України, експлуатація проституції в середині країни. Все це є важливими напрямами подальших досліджень.

Якщо подивитися на більшість документів, публікацій, виступів по проблемі, то ми побачимо, що найчастіше використовується поняття «торгівля жінками». Крім того, говорячи про торгівлю людьми, більшість фахівців мають на увазі частіше за все торгівлю жінками для використання в проституції, порнобізнесі, сексуальній сфері тощо. Такий підхід закріплено в багатьох міжнародних документах.

Використання терміна «сексуальна експлуатація» при опису проблеми торгівлі людьми багатьма фахівцями вважається дискусійним, хоча він активно застосовується як у документах, так і в практичній діяльності: неодноразово проводилися семінари та конференції на міжнародному та національному рівнях, присвячені пошуку шляхів запобігання торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації. Зокрема в Гаазькій міністерській декларації у визначенні торгівлі йдеться про дії щодо жінок саме «з метою їх прибуткової сексуальної експлуатації».

В Протоколі про попередження і запобігання торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, який доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, торгівля людьми визначається як «найм, перевезення, передача, переховування або отримання людей шляхом погрожування чи використання викрадення, сили, ошукування, обману або примусу, або шляхом надання чи отримання незаконних платежів або користі для отримання згоди особи, яка контролює іншу особу, з метою сексуальної експлуатації (виділено автором) або примусової праці».

Термін «сексуальна експлуатація» використовується також у тексті ст. 124–1 «Торгівля людьми» Кримінального кодексу України. Так, у ній дається таке визначення злочину: «…відкрите чи таємне заволодіння людиною, пов’язане з законним чи незаконним переміщенням за згодою чи без згоди особи через державний кордон України або без такого для подальшого продажу або іншої доплатної передачі з метою сексуальної експлуатації (виділено автором), використання в порнобізнесі, втягнення в злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці... «.

Якщо використовується поняття, а тим більше в юридичному тексті, йому необхідно дати визначення. Інакше виникає логічне протиріччя: таке поняття, як «торгівля людьми» або «торгівля жінками», визначається через низку невизначених понять, зокрема поняття «сексуальна експлуатація», що, зрозуміло, не веде як до розуміння феномена на теоретичному рівні, так і до можливості пошуку ефективних механізмів запобігання, боротьби та протидії йому на практичному рівні. Але саме таке протиріччя спостерігається у трьох наведених вище визначеннях – з Гаазької декларації, Проекту протоколу про попередження і запобігання торгівлі людьми та зі ст. 124–1 Кримінального кодексу України.

На необхідності визначення термінів було наголошено також на другій сесії Спеціального комітету по розробці конвенції проти транснаціональної організованої злочинності: в тексті конвенції необхідно «дати визначення термінів «сексуальна експлуатація» та «примусова праця». Низка країн підтримала широке визначення обох термінів з тим, щоб протокол охоплював всі форми експлуатації». В той же час інші учасники комітету висловлювали думку, що будь–яке визначення експлуатації вимагає ретельного вивчення і встановлення обмежень.

Навіть суха мова протоколу відображає протилежність підходів фахівців до використання терміна «сексуальна експлуатація». Критичними підходами до використання цього поняття характеризуються також погляди багатьох українських провідних науковців та фахівців у галузі кримінального права. Так, Н. О. Гуторова, аналізуючи ст. 124–1, відзначає, що «при конструюванні цієї статті не було витримано такий принцип криміналізації суспільно небезпечних діянь, як принцип визначеності та єдності термінології. Так, в диспозиції статті використано терміни, які раніше не зустрічались в кримінальному законі, та й взагалі не є правовими, – «сексуальна експлуатація», «порнобізнес», «залучення в боргову кабалу», «експлуатація праці». Що саме слід розуміти під цими поняттями незрозуміло не тільки практичним працівникам, але й науковцям. Етимологічне значення терміна «експлуатація» (exploіtation – використання, отримання вигоди) полягає в використанні чужої праці без оплати або з оплатою, яка не відповідає її кількості та якості. Але при такому розумінні цього терміна переважна більшість роботодавців в Україні є експлуататорами (нагадаємо, що мінімальна заробітна плата в Україні зараз становить 75 гривень), а тому їх слід притягувати до кримінальної відповідальності за ст. 1241 Кримінального кодексу. Зрозуміло, що законодавець при прийнятті цієї норми мав на увазі зовсім інше, але все ж таки що саме, слід було окреслити більш чітко».

З наведеного вище тлумачення терміна «експлуатація» (використання чужої праці без оплати або з оплатою, яка не відповідає її кількості та якості) випливає нове питання: відносини експлуатації характеризують так чи інакше трудові відносини. Використання терміна «сексуальна експлуатація» для визначення феномена «торгівля людьми» веде до перенесення «трудових відносин» на сексуальну сферу, тобто розгляду будь–яких оплатних відносин у сфері сексу (секс–бізнесу) як різновиду праці (що, до речі, вже зробила в своїх останніх документах Міжнародна організація праці, але проти чого активно виступають саме ті юристи та представники неурядових організацій, які в свою чергу використовують поняття «сексуальна експлуатація»). Та яким чином визначити, які відносини в сексуальній сфері підпадають під категорію «експлуатація» (в такій ситуації – використання особи для отримання сексуального задоволення без оплати або з оплатою, яка не відповідає кількості та якості (чого – задоволення?), а які – ні, знов–таки залишається проблематичним. Крім того, поняття «експлуатація», характеризуючи тільки фінансові відносини, нічого не прояснює з ситуацією примушування до надання послуг, що, з нашої точки зору, є більш важливим для розуміння явища торгівлі людьми.

Втрата категорії «примусу» при опису злочину «торгівля людьми» і концентрування уваги на відносинах експлуатації веде до великих ускладнень у практичній діяльності правоохоронних органів при розумінні суті явища торгівлі людьми. Скажімо, якщо жінка була продана до сексуального бізнесу і отримувала гроші, – в якій ситуації її потрібно вважати потерпілою? Який розмір «зароблених» нею грошей буде відповідати ситуації «експлуатації», а який – ні? Чи жінку вважати потерпілою тільки в тому випадку, коли вона взагалі не отримувала гроші? Дослідження, яке проводилося в 1998 р. Міжнародною організацією з міграції, продемонструвало саме таку ситуацію: навіть коли жінки терпіли сильне фізичне та психологічне насильство, побиття та зґвалтування в країнах призначення, але заробили гроші, досить великі, порівняно з можливими заробітками в Україні, при поверненні на батьківщину вони не вважали себе потерпілими і не мали наміру подавати заяву до правоохоронних органів та розпочинати судову справу проти трефікарів при явному факті торгівлі людьми.

Таким чином, використання такого поняття, як «сексуальна експлуатація», ускладнює опис злочину «торгівля людьми» (або «торгівля жінками») внаслідок відсутності власного самовизначення. Тому замість нього здається більш доцільним використовувати інші поняття, які самі мають чітке визначення і в той же час відповідають складу такого злочину, як торгівля людьми, та порушенню прав людини. Такими поняттями можуть бути: «примусова праця», «рабство», «примушення до занять проституцією», «сервітюд» тощо, які описані (принаймні частково) як у міжнародних документах, так і науковцями. Наприклад, в Конвенціях проти рабства дається визначення цього феномена в його різноманітних формах. Саме наголошення на факті примушування (до праці, проституції, шлюбу тощо), на протиріччі бажанням особи, порушенні прав людини слід розглядати як основну ознаку злочину «торгівля людьми». До поняття «примусова праця» деякі учасники Спеціального комітету по розробці конвенції проти транснаціональної організованої злочинності запропонували включити визначення «шлюбу за примусом» та «фіктивного шлюбу», а також охопити у визначенні випадки примусової домашньої праці та «підневільного стану». Відмова від використання поняття «сексуальна експлуатація» або, ширше, «торгівля жінками з метою сексуальної експлуатації» дає змогу описати сучасну форму рабства – торгівлю людьми в усіх її формах, а не тільки в одній, хоча і досить поширеній (торгівлі жінками з метою примусового використання в проституції та сексуальному бізнесі).

В останні десятиліття прийнято цілу низку міжнародних угод, конвенцій, договорів, що були спрямовані на запобігання торгівлі жінками. Найбільш вагомі серед них – Конвенція ООН «Про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами» (1949 р.), Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» (1979 р.), Підсумкові матеріали Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок у Пекіні (1995 р. ), Гаазька міністерська декларація (1997 р.).

Перші резолюції проти торгівлі людьми як результат занепокоєння світовим співтовариством поширенням цього ганебного явища були прийняті ще наприкінці минулого століття. У 1899 р. в Лондоні відбулася Міжнародна конференція по боротьбі з торгівлею жінками з метою розпусти, яка звернулася до всіх держав із закликом до укладання багатосторонніх угод, створення відповідних національних комітетів.

Перші міжнародні угоди про співробітництво були прийняті в 1904 та 1910 рр., потім змінені і суттєво доповнені конвенціями 1921 і 1933 рр. Це були: Міжнародний договір від 18 травня 1904 р. про боротьбу з торгівлею білими рабинями, із змінами, внесеними до нього Протоколом, затвердженим Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 3 грудня 1948 р. ; Міжнародна конвенція від 4 травня 1910 р. про боротьбу з торгівлею білими рабинями, із змінами, внесеними до неї згаданим вище Протоколом; Міжнародна конвенція від 30 вересня 1921 р. про боротьбу з торгівлею жінками і дітьми, із змінами, внесеними до неї Протоколом, прийнятим Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 20 жовтня 1947 р. ; Міжнародна конвенція від 11 жовтня 1933 р. про боротьбу з торгівлею повнолітніми жінками, із змінами, внесеними зазначеним Протоколом; складений в 1937 р. Лігою Націй проект конвенції, який розширив коло дії зазначених вище актів.

 Ці документи містили в собі рекомендації щодо захисту жінки та заходи проти торгівлі людьми.

Важливу роль для формування розуміння феномена торгівлі людьми, і зокрема торгівлі жінками, як сучасних рабовласницьких практик та порушення прав людини мали прийняті міжнародним співтовариством конвенції щодо скасування рабства та рабовласницьких практик.

Перша Конвенція щодо скасування рабства була прийнята 25 вересня 1926 р. (зміни до неї були внесені протоколом від 7 грудня 1953 р. ).

Відповідно до Конвенції «рабство є стан або становище людини, над якою здійснюються атрибути права власності або деякі з них». Додаткова Угода до Конвенції з питань рабства, ст. 1, закликає до усунення подібного рабству становища. Ця Конвенція закликає до «повного скасування боргової залежності, тобто до скасування статусу або становища, які є результатом запропонування як застави особистих послуг боржника або послуг людей, котрі знаходяться в підпорядкуванні у боржника, у той час як тривалість і характер послуг не були визначені», а також до скасування примусових шлюбів, передачі жінки «за отриману винагороду» і передачі дитини «іншій людині з одержанням плати або без такої з метою експлуатації самої дитини або її праці». Ст. 6.2 забороняє «усунення іншої людини до одержання рабського статусу з метою зайняти її місце або позбутися утриманця».

У вересні 1956 р. державами – членами ООН з огляду на те, що рабство, работоргівля й інститути і звичаї, подібні до рабства, ліквідовані ще не у всіх частинах світу, і з міркуванням, що Конвенція 1926 р., яка залишається в силі, повинна бути доповнена висновком додаткової конвенції, що була б спрямована на інтенсифікацію національних та міжнародних зусиль до скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних до рабства, була прийнята Додаткова Конвенція про скасування рабства, работоргівлі й інститутів та звичаїв, подібних до рабства.

У ст. 7 цієї Конвенції наводиться ряд важливих визначень:

«а) під «рабством», як воно визначено в Конвенції 1926 року про рабство, розуміється становище або стан особи, у відношенні якої здійснюються деякі або всі правомочності, властиві праву власності, а під «рабом» розуміється особа, котра знаходиться в такому стані або становищі;

b) під «особою в підневільному стані» розуміється особа, що знаходиться в стані або становищі, що створилося в результаті інститутів або звичаїв, згаданих у статті 1 дійсної Конвенції;

с) під «работоргівлею» розуміються і до цього поняття включаються всі дії, пов'язані з захопленням, придбанням якоїсь особи або з розпорядженням нею з метою обернення її в рабство; усі дії, пов'язані з придбанням раба з метою його продажу або обміну; усі дії по продажу або обміну особи, придбаної з цією метою, і взагалі всяка дія по торгівлі або перевезенню рабів якими б то не було транспортними засобами».

Відповідно до ст. 6 Конвенції «обернення іншої особи в рабство або примушування іншої особи до віддачі себе чи особи, залежної від цієї іншої особи, у рабство, або замах на вчинення таких дій, або співучасть у них, або участь у таємній змові для вчинення будь–якої з цих дій вважається кримінальним злочином за законами, що беруть участь у дійсній Конвенції держав, і особи, визнані винними в ньому, підлягають покаранню».

В 1–ій статті Додаткової Конвенції перелічено звичаї та інститути, які існують в сучасному світі і які є проявами рабства або рабовласницьких практик. До них відносяться утримання особи в ситуації або стані:

«a) боргової кабали, тобто становища або стану, що виникає внаслідок застави боржником для забезпечення боргу своєї особистої праці або праці залежної від нього особи, якщо обумовлена цінність виконуваної роботи не зараховується для погашення боргу або якщо тривалість цієї роботи не обмежена і характер її не визначений;

b) кріпацького стану, тобто такого користування землею, при якому користувач зобов'язаний за законом, звичаєм або угодою жити і працювати на землі, що належить іншій особі, і виконувати визначену роботу для цієї іншої особи або за винагороду або без такої, і не може змінити цей свій стан;

с) будь–якого інституту або звичаю, внаслідок яких:

– жінку обіцяють видати або видають заміж, без права відмови з її сторони, її батьки, опікун, сім'я або будь–яка інша особа чи група осіб за винагороду грошима або натурою;

– чоловік жінки, його сім'я або його клан мають право передати її іншій особі за винагороду або інше; або

– жінку по смерті чоловіка передають у спадщину іншій особі;

d) будь–якого інституту або звичаю, внаслідок яких дитину або підлітка молодших 18 років один або обидва його батьки чи опікуни передають іншій особі за винагороду або без такої, з метою експлуатації цієї дитини чи підлітка або його праці».

Міжнародна організація праці (МОП) також засуджує рабовласницькі методи. Ст. 2 Конвенції №29 МОП забороняє використання примусової праці, визначеної як «будь–яка робота, на якій задіють людину під погрозою якогось штрафу, на який вищезгадана людина не дає добровільної згоди». Також у ст. 4 цієї Конвенції йдеться про те, що «власті не повинні використовувати або дозволяти іншим використовувати примусову працю, що є вигідною для приватних осіб, компаній або асоціацій».

Конвенція №105 Міжнародної організації праці (ст. 1) зобов'язує всі держави – члени угоди «боротися і не використовувати будь–яку форму примусової праці... з метою економічного розвитку».

Резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 1994 р., яка виходить за межі вузького погляду на торгівлю людьми тільки як на торгівлю жінками з метою проституції, поєднує різні аспекти примусової праці та практики обману. В новій резолюції Європейського парламенту (січень 1996 р. ) закликається до прийняття нової конвенції Організацією Об’єднаних Націй, тобто зміни застарілої та неефективної Конвенції 1949 р., заявляючи, що нова конвенція «повинна сфокусуватися на змушуванні та обмані».

У Резолюції №53/11 Генеральна Асамблея ООН вимагає від Спеціального комітету по розробці конвенції по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю розглянути також питання щодо розробки додаткових міжнародних інструментів, які були б спрямовані на боротьбу з контрабандою жінок та дітей. Далі Резолюція №53/114 закликає Спеціальний комітет звернути увагу на підготовку проекту тексту протоколу по боротьбі з контрабандою. Свій внесок у розробку проекту протоколу вже зробили декілька країн–членів ООН, включаючи Аргентину, Австрію, Італію та США. Україна є ключовою країною у боротьбі з контрабандою, так що дуже важливо, щоб вона брала повномасштабну участь у цих та інших міжнародних ініціативах. Підтримуючи координовані дії в Україні, цей проект має також підвищити можливості України зробити свій внесок в ініціативи міжнародного рівня.

В 1949 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами. Ця Конвенція була ратифікована СРСР 15 листопада 1954 р., чинності для СРСР та України набула 15 лютого 1955 р. Документ спрямований на боротьбу з торгівлею людьми, втягуванням їх у проституцію та проституцією як такою.

В її преамбулі підкреслюється, що «проституція і зло, яке супроводжує її і яким є торгівля людьми, що має на меті проституцію, несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують добробуту людини, сім'ї і суспільства».

Кримінальними злочинами міжнародного характеру відповідно до цієї Конвенції були визнані: звідництво, схиляння або зведення з метою проституції іншої особи, навіть за згодою особи (ст. 1 Конвенції); експлуатація проституції іншими особами, навіть за згодою осіб (ст. 1 Конвенції); утримування будинків розпусти або управління ними, участь в їх фінансуванні (ст. 2 Конвенції); передача в оренду або в наймання приміщення для використання з метою проституції (ст. 2 Конвенції), а також співучасть у цих діяннях, підготовка та спроба їх (ст. 3–4 Конвенції). У Конвенції зроблено наголос на забороні сексуальної експлуатації, використанні жінки в проституції та сексуальній індустрії. Крім цього, Конвенція спрямована і на боротьбу з будь–якою формою проституції – не тільки примусової, але й добровільної, про що йде мова в 1–й та 2–й статтях. Ця Конвенція жадала від держав, які підписали її, трактувати як злочинців звідників, осіб, які використовують проституцію з метою наживи, утримувачів будинків розпусти, а також їхніх співучасників. У той же час загальна ідеологія Конвенції, що базується на засудженні будь–якої форми проституції, незалежно від того, чи є вона добровільною чи ні, веде за собою формування таких статей Конвенції, які використовують репресивні стратегії по відношенню до жінок, котрі займалися проституцією та котрі були примушені до занять проституцією.

Так, у ст. 18 Конвенції наголошується, що «сторони у цій Конвенції зобов'язуються – відповідно до умов, установлених їх власними законами, – збирати відомості про всіх іноземців, які займаються проституцією, з метою встановлення їх особи і соціального стану, а також з метою виявлення осіб, які спонукали їх залишити свою державу. Ці відомості сповіщають властям держави походження зазначених осіб з метою їх наступної репатріації». Незважаючи на репресивний підхід, Конвенція 1949 р. містить у собі деякі вимоги на введення специфічного медичного і законодавчого забезпечення жертв міжнародної торгівлі людьми, вживання належних заходів по наданню їм тимчасової допомоги і підтримки (ст. 19). Конвенція також висуває умови перед державами–учасницями переглянути національне законодавство з метою впровадження основ міжнародної кооперації в вирішенні проблеми торгівлі людьми (ст. 19–20).

У Конвенції зроблено спроби прописати механізм повернення на батьківщину особи, яка стала жертвою торгівлі (ст. 19). Так, «репатріація провадиться лише після того, як досягнута угода з державою призначення про особистість і громадянство репатрійованої особи або про місце та дату її прибуття на кордон. Кожна сторона у цій Конвенції сприяє проїздові такої особи через свою територію». Сторони у цій Конвенції вживають всіх необхідних заходів для нагляду за конторами по найму праці, якщо ці заходи ними ще не вжиті, з метою захисту осіб, які шукають роботу, особливо жінок і дітей, від небезпеки можливої їх експлуатації з метою проституції (ст. 20).

Конвенція 1949 р. зіграла свою позитивну роль у формуванні розуміння необхідності боротьби із торгівлею людьми, але згодом її трактування злочину та стратегії боротьби з ним перестали відповідати життєвим реаліям та ідеології документів з прав людини.

Одним із суперечливих моментів коментованого документа є засудження добровільної проституції. Саме тому цю Конвенцію ратифікувала незначна частина держав – членів ООН. Крім цього, ця Конвенція звела весь феномен торгівлі людьми виключно до торгівлі жінками з метою використання в проституції, що є дуже вузьким трактуванням проблеми, замінюючи одну групу понять іншими. Це веде не тільки до неправильного трактування самого феномена торгівлі людьми, але й до формування неефективних стратегій боротьби з ним. Конвенції також бракує уваги до потерпілих від торгівлі людьми. Права жінки–жертви сексуального бізнесу прописані в ній недосконало. Все це обумовило необхідність розробки та прийняття нових документів, які б формулювали сучасні стратегії боротьби з торгівлею людьми та запобігання цьому явищу, не порушуючи права людини.

У Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок є ст. 6, яка наголошує на необхідності захисту жінок від торгівлі та експлуатації проституції третіми особами: «Держави–сторони вживають усіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок». Торгівля жінками розглядається в Конвенції як злочин, який вимагає переборювання. У загальних рекомендаціях Конвенції звернуто увагу на той факт, що на додаток до вже існуючих форм торгівлі з'явилися нові форми сексуальної експлуатації, такі як секс–туризм, вербування робочої сили з країн третього світу для використання в домашньому господарстві громадян розвинутих країн, а також фіктивні шлюби жінок країн третього світу з іноземцями і «наречені по листуванню».

На Четвертій Всесвітній конференції зі становища жінок в Пекіні також порушувалось питання поширення торгівлі людьми: недостатня боротьба з торгівлею жінками та дітьми є серйозною проблемою, яка викликає занепокоєння всієї міжнародної спільноти. Конкретні кроки на шляху формування діючих механізмів запропоновано країнам–учасницям Пекінської конференції. У загальному дусі документів Конференції сформовано пропозиції урядам країн походження, транзиту і призначення, регіональним і міжнародним організаціям:

– розгляд питання про ратифікацію і забезпечення застосування міжнародних конвенцій, що стосуються торгівлі людьми і рабства;

– вжиття належних заходів з усунення основоположних факторів, у тому числі зовнішніх факторів, які сприяють торгівлі жінками і дівчатами з метою проституції та іншим комерційним видам діяльності, пов’язаним із сексом; шлюбами із примусу і примусовою працею, для того, щоб покласти край торгівлі жінками, в тому числі шляхом удосконалення існуючого законодавства з метою забезпечення більш ефективного захисту прав жінок і дівчат та покарання правопорушників шляхом притягнення як до кримінальної, так і до цивільної відповідальності;

– співробітництво і погоджені дії усіх відповідних правоохоронних органів;

– виділення ресурсів для розробки всеосяжних програм, розрахованих на надання терапевтичної допомоги та повернення в суспільство осіб, які стали жертвами торгівлі;

– налагодження співробітництва з неурядовими організаціями з метою надання медичних і соціальних послуг жертвам;

– розгляд питання про прийняття законодавства, націленого на запобігання секс–туризму і торгівлі жінками.

Ідеологія Пекінської конференції була використана в розробці заходів для запобігання торгівлі жінками на рівні європейських держав. На європейському рівні мали місце ініціативи у галузі торгівлі людьми, зокрема прийняття Європейським парламентом Рішення з торгівлі людьми у січні 1996 р. та Пропозицій щодо дій, які мають бути виконані державами–членами, розроблених у рамках Ради Європи.

Рада Юстиції та Внутрішніх Справ, з ініціативи Ірландії та Бельгії, розробила чотири спільні заходи для боротьби з торгівлею людьми:

1) поширення мандата Управління Європоліції по боротьбі з наркотиками (УЄН) на галузь торгівлі людьми;

2) впровадження програми винагороди та обміну для боротьби з торгівлею людьми (STOP–програми);

3) організація певної кількості експертних центрів;

4) спільні дії щодо боротьби з торгівлею людьми та сексуальною експлуатацією дітей.

З ініціативи уряду Нідерландів 26 квітня 1997 р. в Гаазі було проведено Міністерську конференцію Європейської Співдружності з питань торгівлі жінками з метою їхньої сексуальної експлуатації.

Були присутні спостерігачі країн–кандидатів: Болгарії, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини, Словенії та Кіпру. Держави – члени ЄС знов підтвердили свої наміри щодо максимального співробітництва у боротьбі з торгівлею людьми, зокрема з торгівлею жінками, узгодивши цю декларацію з метою відбити занепокоєння народів Європи. На конференції було прийнято Гаазьку міністерську декларацію європейських рекомендацій щодо ефективних заходів по запобіганню та боротьбі з торгівлею жінками з метою сексуальної експлуатації. Гаазька міністерська декларація присвячена саме торгівлі жінками тому, що особливі запити жінок та насилля, спрямоване проти жінок, потребують особливих дій і відповіді, як було підкреслено у Пекінській декларації 1995 р. Тому на європейському рівні в галузі торгівлі жінками вже було висунуто низку ініціатив. Сюди входить ініціатива Європейської комісії по співробітництву з Міжнародною організацією з міграції щодо організації Європейської конференції по торгівлі жінками у Відні (червень 1996 р. ). Це призвело до подання комюніке по торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації до Ради Європи та Європейського парламенту у листопаді 1996 року, які дотримуються рекомендацій Віденської конференції.

Метою прийняття Гаазької міністерської декларації є підтримка подальших дій щодо попередження, розслідування і покарання, а також надання необхідної допомоги і підтримки жертвам торгівлі в узгодженні з відповідними правовими та бюджетними нормами і компетенціями як на національному, так і на європейському рівнях. У ній запропоновано цілий ряд заходів – на рівні Європи, Європейської Співдружності, країн–кандидатів у члени Співдружності. Ці дії планується розпочати на основі двосторонніх угод між державами й усередині однієї держави.

Особлива увага приділяється допомозі постраждалим від торгівлі. Постійне наголошення на необхідності дотримання прав жінок – важлива особливість Гаазької декларації. Декларація виходить з того, що «торгівля жінками є кричущим порушенням людських прав жінок, з яким можна боротися тільки шляхом застосування багатодисциплінарного та координованого підходу, в якому брали б участь усі зацікавлені учасники, недержавні організації, організації соціального захисту, правові, законотворчі та міграційні. Така боротьба потребує як національних, так і європейських і міжнародних спільних дій та співробітництва».

Найважливішою умовою ефективного виявлення, розслідування та покарання порушень є готовність жінок сповіщати поліцію та свідчити при розгляді справи. Практика показує, що жінки часто утримуються від повідомлень до правоохоронних органів, тому що в такому випадку вони стикаються з арештом, затриманням та депортацією як нелегальні мігранти та /або проститутки. Таким чином, є потреба у заходах по заохоченню та допомозі жертвам у повідомленні до поліції проти порушників та виступі свідками, забезпеченні «справедливої відповіді» з боку систем кримінального права, наприклад, шляхом розробки особливих інструкцій для поліції та прокурорів, а також тренування і освіти поліції та інших офіційних осіб, які мають справу з жертвами торгівлі.

Тому окремим розділом у Гаазькій декларації виділено положення щодо «Відповідної допомоги та підтримки жінкам, що постраждали» (розділ Ш. 3). «Належна допомога і підтримка не тільки допоможе усунути або пом’якшити ці наслідки, але також, шляхом підвищення позиції жінок, зробити свій внесок у запобігання та утримання від торгівлі», – цей момент підкреслюється в документі, тому що на різних рівнях спостерігаються спроби розглядати проблему торгівлі жінками відірвано від проблеми дотримання жіночих прав, зводячи її до нелегальної міграції або боротьби з організованою злочинністю. Постійно акцентується увага на тому, що тільки в рамках інтегрованого підходу на всіх рівнях можна ефективно попереджати і боротися з торгівлею жінками.

У Гаазькій декларації звернуто увагу на таке важливе питання, як співробітництво між державами–членами ЄС та країнами, з яких прибувають майбутні постраждалі, намагання розвивати існуючі програми співробітництва між ними та використовувати існуючі бюджетні ресурси для фінансування акцій недержавних організацій, спрямованих на боротьбу з торгівлею жінками, таких як допомога та програми вилучення із суспільства, а також спеціальних заходів по реінтеграції до своєї країни.

У Декларації окреслюються також дії щодо запобігання явищу торгівлі людьми. Всі заходи пропонуються з урахуванням соціально–політичної та економічної специфіки відповідно держав – членів Європейського Співтовариства, кандидатів у члени Співтовариства та країн призначення, до яких саме і відноситься Україна. Співробітництво з країнами–поставниками планується відповідно до Декларації шляхами:

– підвищення соціального, економічного та юридичного статусу жінок у країнах–поставниках через багатосторонні та двосторонні угоди, а також шляхом надання підтримки урядовим агентствам і недержавним організаціям, які працюють у напрямку надання більших прав жінкам;

– підтримки тренувань та програм підвищення можливостей жінок;

– заохочення та сприяння обміну інформацією між відповідними організаціями у країнах–поставниках та країнах призначення;

– впровадження програм допомоги та підтримки для жінок у групах ризику, у тому числі освітніх; професійне тренування, поради та консультації з можливостей працевлаштування, а також обмін досвідом у країнах–поставниках.

Реальні заходи для нерозповсюдження торгівлі жінками запропоновано неурядовими організаціями – Всесвітнім альянсом проти торгівлі жінками (Таїланд), Фундацією проти торгівлі жінками (Нідерланди) та Міжнародною юридичною групою (США). Ними було розроблено Стандарти по наданню гуманітарної допомоги особам, які стали об’єктами торгівлі. Історія їх створення наступна. Ще в середині дев’яностих років ці організації розробили Стандарт–мінімум правил щодо поводження з жінками, які потерпіли від торгівлі людьми. У документі із самого початку робився наголос на тому, що жертви торгівлі жінками і примусової проституції не є злочинницями. А це значить, що вони не можуть підлягати судовому й іншим формам переслідування з боку держави і державних органів. Законодавчо необхідно закріпити гуманне поводження з ними, а уряди повинні гарантувати їм безпечне повернення на батьківщину або право на легальний захист у тій країні, куди їх вивезли. Документ, по суті, був зверненням до всіх країн гарантувати свободу жертвам від переслідувань, конфіденційну медичну і психологічну допомогу; забезпечення кваліфікованим перекладом при розгляді справи в поліції; надання безкоштовної правової допомоги; забезпечення того, щоб минуле жертви не використовувалося проти неї, її сім'ї або друзів; конфіденційне тестування на СНІД тільки за угодою особи згідно з положеннями Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Стандарти по наданню гуманітарної допомоги особам, які стали жертвами торгівлі, є розвитком та поглибленням ідей попереднього документа. Вони покликані культивувати поважне ставлення до прав людини і захищати людей, котрі стали жертвами торгівлі, включаючи і тих, що були примушені працювати або учиняти інші дії в умовах рабства. Зокрема, Стандарти встановлюють права людей, які стали жертвами торгівлі, на судовий захист, гуманітарну допомогу і відшкодування збитків, компенсацію і реабілітацію.

Відповідно до Декларації прав людини держави зобов'язані захищати осіб, котрі стали об'єктами торгівлі, через ратифікацію або доступ до багатьох інших міжнародних і регіональних інструментів. Заходи для захисту людей, обумовлені в дійсних Стандартах, стосуються всіх жертв торгівлі – жінок, чоловіків, дітей. Проте варто зауважити, що в основному об'єктами торгівлі стають жінки і дівчата.

Визнаючи і захищаючи права осіб, які стали об'єктами торгівлі, Стандарти дають їм стимул звертатися до влади і виступати свідками. Державам пропонується оцінити і переглянути свої закони, кодекси і процедури, для того щоб гарантувати, що вони відображають гуманне ставлення до потерпілих.

Всі держави відповідно до Декларації прав людини й інших міжнародних інструментів мають ряд зобов'язань. Впроваджуючи в життя ці зобов’язання, держави повинні гарантувати, що особи, які стали об'єктами торгівлі, не будуть піддані дискримінації ні за законами, ні внаслідок расової приналежності, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національної приналежності, соціального походження, власності, права народження чи будь–якого іншого статусу, включаючи статус жертви торгівлі або працівника сексуальної індустрії; припинення перешкоджання вільному пересуванню громадян або законних резидентів у межах країни, жителями якої вони є, на тій підставі, що вони могли б стати, могли б бути або були жертвами торгівлі. Документ виходить з того, що основними принципами всіх прав людини є принципи недискримінації й універсальності стандартів прав людини. Наприклад, держави не можуть вирішити під приводом «захисту» жінок від шкоди позбавляти їх будь–яких із прав людини. Точно так само держави зобов'язані гарантувати захист усіх процедурних і незалежних прав, включаючи право на недискримінаційне застосування або інтерпретацію закону.

Останній документ, який було розроблено на рівні Організації Об’єднаних Націй, – Конвенція ООН по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю та два додаткові протоколи до неї: «Протокол о предупреждении и пресечении торговли людьми, особенно женщинами и детьми, и наказании за нее, дополняющий Конвенцию Организации Объединенных Наций против транснациональной организованной преступности», а також «Протокол против незаконного ввоза мигрантов по суше, морю и воздуху, дополняющий Конвенцию Организации Объединенных Наций против транснациональной организованной преступности». Ця Конвенція, а також протоколи були відкриті для підписання 12–15 грудня 2000 року в м. Палермо (Італія). Вони відкриті для підписання до 12 грудня 2002 року. Конвенція та протоколи також можуть бути підписані регіональними організаціями економічної інтеграції за умови, що якнайменше одна з держав – членів такої організації підписала Протокол або Конвенцію.

На початку роботи до Конвенції готувалися три додаткові протоколи – по боротьбі з торгівлею людьми, нелегальною міграцією та торгівлею зброєю. Однак до останньої зустрічі робочої групи, яка відбулася 27 жовтня 2000 року, згоди щодо останнього документа не було досягнуто і тому він не виносився для підписання.

В програму Конференції було включено проведення Глобального форуму проти торгівлі людьми 14 грудня 2000 року в м. Катанья, на якому виступали представники України. Досвід України, українського уряду та недержавних організацій в вирішенні питань боротьби та запобігання торгівлі людьми розглядається на міжнародному рівні як позитивний приклад.

Українська офіційна делегація на чолі з першим заступником міністра внутрішніх справ М. В. Корнієнком взяла участь в цій Конференції. Україна підписала Конвенцію, але не підписала додаткових протоколів до неї. Відповідно до офіційних даних ООН, Конвенцію підписали 124 країни, 81 країна підписала Додатковий Протокол по боротьбі з торгівлею людьми, особливо жінками та дітьми, та 78 країн підписали Протокол по боротьбі з нелегальною міграцією. До країн, які не підписали Додатковий Протокол по боротьбі з торгівлею людьми, особливо жінками та дітьми, відносяться з наших найближчих сусідів та «проблемних» країн Польща, Чехія та інші.

Причини, які зумовили необхідність прийняття нової Конвенції ООН по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю та Додаткового Протоколу до неї по боротьбі з торгівлею людьми розкриваються в тексті самого документа:

1. Необхідність загального всеохоплюючого підходу в країнах транзиту, походження та знаходження, який би включав у себе заходи, спрямовані на попередження торгівлі, захист постраждалих та переслідування злочинців, в тому числі з врахуванням міжнародно визнаних прав людини.

2. Не зважаючи на існування низки міжнародних документів, не існує універсального документа, який розглядав би всі аспекти торгівлі людьми.

3. Третім чинником є той факт, що за відсутності такого міжнародного правового документа особи, які страждають від торгівлі людьми, не мають достатнього захисту.

4. Підштвохувальним фактором також були вимоги Резолюції 53/111 Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1998 року, в якій Асамблея встановила створити міжурядовий спеціальний комітет для розробки такого документа.

Важливим досягненням Протоколу є формулювання визначення торгівлі людьми (ст. 3):

а) «торговля людьми» означает осуществляемые в целях эксплуатации вербовку, перевозку, передачу, укрывательство или получение людей путем угрозы силой или ее применения или других форм принуждения, похищения, мошенничества, обмана, злоупотребления властью или уязвимостью положения, либо путем подкупа, в виде платежей или выгод, для получения согласия лица, контролирующего другое лицо. Эксплуатация включает, как минимум, эксплуатацию проституции других лиц или другие формы сексуальной эксплуатации, принудительный труд иди услуги, рабство или обычаи, сходные с рабством, подневольное состояние или извлечение органов;

b) согласие жертвы торговли людьми на запланированную эксплуатацию, о которой говорится в подпункте (а) настоящей статьи, не принимается во внимание, если было использовано любое из средств воздействия, указанных в подпункте (а);

с) вербовка, перевозка, передача, укрывательство или получение ребенка для целей эксплуатации считаются «торговлей людьми» даже в том случае, если они не связаны с применением какого–либо из средств воздействия, указанных в подпункте (а) настоящей статьи».

Таким чином, фактично вперше на міжнародному рівні з’являється загальновизнане визначення торгівлі людьми, яке охоплює всі її прояви та різновиди. Поява цього визначення є важливою подією, оскільки, як було показано вище, використання помилкових визначень може тягнути за собою формування неадекватних заходів протидії.

Протокол будується за логічною схемою, охоплюючи всі аспекти протидії торгівлі людьми та захисту потерпілих: стаття 5 – криміналізація злочину та покарання злочинців (вона вимагає приведення національного законодавства у відповідність до норм цього Протоколу і визначення торгівлі людьми як злочину в законодавстві тих країн, де цього не було), статті 6–8 – допомога постраждалим від торгівлі людьми та захист їх прав, стаття 9 – ведення превентивної роботи в напрямку запобігання торгівлі людьми, стаття 10 – передбачає обмін інформацією та підготовку кадрів, статті 11–12 – заходи прикордонного контролю та захист документів.

Важливою особливістю Протоколу є серйозна увага, яка приділяється в ньому, захисту постраждалих від торгівлі людьми. Цьому присвячено увесь другий розділ, який має відповідну назву. Держави – учасниці Протоколу повинні виконувати наступні вимоги: забезпечити захист особистого життя та особи–жертви торгівлі людьми; забезпечити, щоб внутрішня правова або адміністративна система держав–учасниць передбачала заходи, які дозволяють надавати постраждалим інформацію про хід судового та адміністративного слідства та допомогу; забезпечити реалізацію заходів по наданню фізичної, психологічної та соціальної реабілітації жертв торгівлі людьми, у тому числі шляхом співробітництва з неурядовими організаціями. В Протоколі перелічуються можливі види соціальної допомоги:

1) забезпечення безпечного перебування на території держави–учасниці Протоколу постраждалих від торгівлі людьми;

2) забезпечення проведення змін в національних законодавчих системах, які б сприяли отриманню компенсації постраждалими від торгівлі людьми (стаття 6 Протоколу), а також можливість в певних випадках, залишитись на її території;

3) забезпечення порядку репатріації, який би не порушував права людини (стаття 8 Протоколу).

Окремий розділ Протоколу присвячений питанням попередження та співробітництва, зокрема рекомендується державам–учасницям розробляти та приймати на комплексних засадах політику та програми, спрямовані на протидію торгівлі людьми.

Торгівля людьми – це транснаціональний злочин, протидія якому передбачає об’єднання зусиль правоохоронних, міграційних та інших органів різних держав, про що йде мова в статті 10 «Обмін інформацією та підготовка кадрів».

Ситуація навколо непідписання Україною Додаткового Протоколу по боротьбі з торгівлею людьми, особливо жінками та дітьми, на міжнародному рівні склалася досить гостра. Українська держава здійснила та продовжує здійснювати позитивні кроки в напрямку протидії, логічним продовженням яких було б підписання Протоколу.

З яких чинників країни не підписали Протокол – важко сказати. Що стосується України, то з приводу непідписання Протоколу по боротьбі з торгівлею людьми, особливо жінками та дітьми, 26 грудня 2000 року за ініціативою Міжнародної організації з міграції, Організації з безпеки та співробітництва в Європі та Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна» при підтримці Національної Ради по боротьбі з торгівлею людьми при Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та Державного комітету у справах молодіжної політики, спорту та туризму було проведено круглий стіл, участь в якому взяли представники Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції, Міністерства закордонних справ, Міністерства фінансів, Міністерства праці та соціальної політики України, Верховного Суду України, Служби безпеки України, Управління по боротьбі з організованою злочинністю, Державного комітету з питань інформаційної політики, Державного комітету з питань міграції, Державного комітету з питань охорони державного кордону України, Київської міської державної адміністрації, неурядових організацій.

Підписання протоколів є важливим кроком, тому що вони відкривають можливості для встановлення контактів між правоохоронними органами країн, крім цього, створюють правову базу для надання допомоги потерпілим особам від торгівлі людьми. Воно також накладає на уряди країн–учасниць певні зобов’язання відповідно до текстів протоколів, перш за все, по захисту потерпілих від торгівлі людьми осіб та веденню превентивної роботи.

Таблиця 10.

Лист підписання Конвенції та протоколів (станом на 15 грудня 2000 року)