6. 1. Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок

Проблема використання міжнародних організацій та документів, які були прийняті ними для захисту та охорони прав людини, є актуальною як на міжнародному, так і національному рівні. Поза ефективно працюючими механізмами використання цих організацій їх діяльність не має великого значення для конкретних громадян, організацій та країн. «Одна з важливих характеристик міжнародного правозахисного законодавства полягає в тому, що воно має державну основу (тобто формується шляхом досягнення угод між державами), хоча його мета в тому, щоб захищати інтереси різних груп, наприклад, інтереси родини. Таким чином, порушення прав людини вважаються порушенням з точки зору різних правозахисних документів тільки в тому випадку, якщо державу, яка підписала такий документ, можна вважати відповідальною за такий злочин. Це породжує низку проблем і обмежень в плані захисту прав жінок».

«Обов’язок кожної держави, яка підписала будь–який правозахисний документ, – забезпечити, щоб усі особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мали права, які визначені в конкретному документі. Якщо будь–яка особа або група осіб систематично порушують гарантовані громадянам права, держава, під юрисдикцією якої відбувається порушення, несе відповідальність за це. Однак держава систематично буває не в змозі «забезпечити» громадянам дотримання їх прав і здійснити необхідні заходи для запобігання порушення цих прав». Серйозний фактор, який випливає з природи міжнародного правозахисного законодавства, – «неможливість користуватися правозахисним документом для громадян тих країн, які не підписали конкретний документ. Міжнародне правозахисне законодавство, як і міжнародне законодавство в цілому, приймається і ратифікується окремими державами на основі добровільної згоди або консенсусу». Тому виникає питання, чи може міжнародне співтовариство залишити без захисту населення цілих країн лише тому, що уряди цих країн не ратифікували міжнародні правозахисні документи. Цієї ж проблеми торкається і система обмовок, які вносили держави при ратифікації документів.

Міжнародні правозахисні механізми тільки тоді ефективні, коли вони доступні. Але дуже часто вони невідомі. Як зазначає М. Шулер, основні механізми використання міжнародних документів та можливостей міжнародних організацій поки «не набули «гендерної ефективності», а існуючі правозахисні гендерні механізми все ще дуже ізольовані і від того не є поки достатньо ефективними частинами системи ООН. Коли будуть встановлені механізми звітності (як специфічні – з прав жінок, так і загальні) і коли вони будуть використовуватися для захисту і розширення жіночих прав, тоді і тільки тоді буде подоланий гендерний вакуум в ООН».

Існують наступні шляхи використання міжнародних механізмів: 1) вихід на міжнародний рівень, коли в міжнародних організаціях, на міжнародних конференціях і зустрічах представляють конкретні випадки порушення прав жінок на національному рівні для тиску на державні структури; 2) впровадження міжнародних норм у конкретній країні – тобто використання міжнародних норм та прецедентного права для діяльності на національному рівні.

Як підкреслює Е. Бернс, «хоча звернення до міжнародних процедур може іноді впливати на національному рівні, це не кращий засіб досягти швидкого та ефективного задоволення скарги щодо порушення прав людини, особливо коли мова йде про особисті випадки. Очевидно, більш корисно підходити до використання міжнародних правових механізмів, розглядаючи їх як один із шляхів здійснення тиску на уряди або інші країни з метою досягнення своїх цілей. Використання міжнародних процедур повинно бути частиною більш широкої політичної стратегії».

Структури міжнародних організацій, їх діяльність та можливості щодо захисту прав жінок

Комісія з прав людини. Комісія з прав людини збирається щорічно і є форумом для урядів, неурядових організацій і спостерігачів з будь–яких питань, які стосуються порушень прав людини. Вона приймає резолюції, приймає або відхилює роботу і пропозиції, які представлені іншими організаціями та установами, які є механізмами дотримання прав людини і договірними органами. В цій Комісії національні неурядові організації через посередництво міжнародних неурядових організацій, що мають консультативний статус, можуть виступати з заявами з питань, які їх цікавлять.

Підкомісія з запобігання дискримінації і захисту меншин. Ця Підкомісія була створена Комісією з прав людини, якій вона підзвітна. Вона є «резервуаром ідей» для Комісії з прав людини, проводить дослідження з питань прав людини і надає цій Комісії рекомендації. Національні неурядові організації можуть надавати звіти про порушення прав людини через посередництво міжнародних неурядових організацій, які мають консультативний статус, які в свою чергу презентують ці звіти в ході дискусій того чи іншого питання.

Комісія ООН зі статусу жінок також має мандат, хоча і обмежений, приймати повідомлення про статус жінок. Але ця процедура не дає Комісії достатніх повноважень ефективно реагувати на такі повідомлення. Від урядів вимагається, щоб вони давали відповіді на ті повідомлення, які їх стосуються.

Ще одним механізмом контролю за дотриманням прав людини на рівні ООН є створення спеціальних тематичних робочих груп. Так, в 1979 р. була створена Робоча група з примусового зникнення, а в 1991 р. – Робоча група з питань довільного утримання під вартою. Мандат робочої групи по зникненнях полягає в розгляді питань «примусового та вимушеного зникнення». Вона складається з п’яти осіб, які виступають як експерти. Робоча група проводить публічні засідання, отримує матеріали від неурядових організацій і дає можливість їм коментувати відповіді урядів (і навпаки).

Робоча група з сучасних форм рабства. Робоча група з сучасних форм рабства – це допоміжний орган Підкомісії з запобігання дискримінації і захисту меншин. Він складається з п’яти експертів. Держави надають доповіді про заходи, які вживаються ними для здійснення Конвенції про рабство і работоргівлю. Ця Робоча група тісно співпрацює з міжнародними неурядовими організаціями (нерідко при участі національних і місцевих неурядових організацій), з спеціальними установами ООН, зокрема МОП, ЮНІСЕФ, ВОЗ, Інтерпол, а також з Радою Європи. Вона слідкує за здійсненням відповідних положень конвенцій з прав людини.

Робоча група по зникненнях. До складу цієї групи, яка також створена Комісією з прав людини, входять п’ять експертів від кожної регіональної групи. Вона займається питаннями порушень прав людини на чисто гуманітарних засадах, незалежно від того, чи ратифікували уряди існуючі правові акти. Група діє між сім’ями зниклих безвісти осіб і урядами. Вона розробила процедуру термінових заходів, на підставі яких голова Робочої групи уповноважений розслідувати справу, навіть якщо Робоча група не має засідань.

Центр з прав людини.   Центр з прав людини ООН виконує функції секретаріату для всіх механізмів, які пов’язані з правами людини, і в ньому зосереджуються всі проблеми, що стосуються прав людини. Він підготовлює стратегії для здійснення правових реформ та програм. Він надає консультації, інформацію, документацію і передає скарги і\або кореспонденцію відповідним механізмам ООН з прав людини, а також Верховному Комісару ООН з прав людини, який очолює цей Центр.

Крім міжнародних систем та договорів щодо прав людини, існують регіональні конвенції та угоди. Великий інтерес становлять європейські механізми дотримання прав людини. Міжнародна система значною мірою спирається на підтримку з боку регіональних структур у сфері прав людини, подібних тим, які функціонують в Європі. Регіональні структури у сфері прав людини виконують важливу додаткову функцію в укріпленні міжнародних норм і механізмів, забезпечуючи засоби, за допомогою яких можливе вирішення проблем у сфері прав людини в конкретних соціальних, історичних, політичних та культурних умовах відповідного регіону.

За останні роки в зв’язку з розпадом СРСР та інших соціалістичних країн докорінно змінилася ситуація в Європі. І справа не тільки в зміні політичної карти Європи, але й зростанні диференціації в рівні економічного та соціального розвитку між різними регіонами і країнами. Ці тенденції ведуть до погіршення ситуації жінок в країнах, до порушення їх людських прав. Ситуація в галузі прав жінок погіршується в зв'язку із зростанням націоналізму та релігійної свідомості, особливо в сфері репродуктивних прав (Польща, Росія). В Європі існує низка різних урядових установ, які накопичили правозахисний досвід і були прийняті як моделі в інших регіонах. Стратегії укріплення і захисту людських прав жінок необхідно розглядати в межах існуючих структур, таких як Рада Європи, Європейське Співтовариство, Організація з безпеки та співробітництва в Європі. В цих організаціях різний склад членів, різні права, повноваження та процедури, можливості та діючі інструменти.

Рада Європи. Рада Європи була створена в 1949 р. Її основні статутні принципи – демократичний плюралізм, повага до прав людини та законність. В усіх міжнародних інстанціях, в тому числі в ООН, держави – члени Ради Європи завжди захищали принцип нероздільності усіх прав людини і завжди демонструють свою рішучість зробити все необхідне в межах власної компетенції для того, щоб захист соціальних прав здійснювався з тієї ж мірою ефективності, яка забезпечується у відношенні захисту громадянських та політичних прав.

Основні документи Ради Європи в галузі прав людини:

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р. та 10 протоколів;

Європейська соціальна хартія від 18 жовтня 1961 р. і Додатковий протокол від 1988 р. ;

Європейська конвенція про невикористання тортур від 28 листопада 1987 р.

Але права дітей та жінок в цих документах окремо не розглядаються.

Європейське Співтовариство. Установчий договір Європейського співтовариства – Римський договір від 25 березня 1957 р. – включає положення про рівність в деяких галузях, наприклад, вимогу рівної оплати за рівну працю.

Для контролю за дотриманням прав жінок та захисту прав в Європейському Співтоваристві можуть бути використані наступні процедури: подання петицій; втручання Європейського парламенту; процедури щодо порушень; передача справи до Європейського суду.

Державне законодавство країн – учасниць Європейського Співтовариства повинно бути приведено у відповідність до законодавства Співтовариства.

Організація безпеки та співробітництва в Європі. Заключний акт Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (серпень 1975 р. ) – Гельсінська угода – підписали 35 країн (Європейські країни, а також США та Канада). Гельсінська угода не створює ніяких юридичних зобов'язань, але є важливою заявою про політичні наміри та зобов'язання. В січні 1989 р. було встановлено механізм правозахисного моніторингу в межах положень цієї Конференції:

– прохання до інших держав–учасниць надати інформацію (з 1990 р. досягнуто домовленість про подання інформації в письмовій формі і максимально короткий термін, який не перевищує чотирьох тижнів);

– використання положення про двосторонні зустрічі між країнами – учасницями;

– дипломатичні канали;

– обговорення конкретних ситуацій та випадків на засіданнях та на зустрічах.

Найбільш важливою процедурною різницею між документами та угодами цих організацій є те, що прийняття обов'язкових до виконання судових рішень передбачено тільки умовами Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та Римської угоди. Створено процедури моніторингу Гельсінської угоди, але вона не є обов'язковою для виконання державами. Європейська соціальна хартія також не передбачає механізмів контролю за її виконанням.

Існують наступні міжнародні процедури використання міжнародних документів та їх механізмів:

Подання доповіді за правозахисними договорами ООН та міжнародними конвенціями.

Процедура подання індивідуальних скарг за правозахисними угодами, конвенціям Міжнародної організації праці (процедура «скарга – ресурс»).

Процедура «скарга – інформація» (наприклад, процедура за резолюцією 1503).

Гібридні процедури (Робоча група по зникненнях і тематичні спеціальні доповідачі).

Створення спеціальних установ, які займаються наглядом за виконанням документів.

Проведення міжнародних та всесвітніх конференцій.

Доповіді з конкретних питань порушення прав людини є досить розповсюдженою процедурою використання міжнародних документів та їх механізмів. Є декілька шляхів підготовки доповідей. Один з них – це призначення спеціальних доповідачів в міжнародних організаціях, які готують періодичні доповіді щодо порушення прав людини, зокрема прав жінок (цей шлях відноситься до гібридних процедур). Другий шлях – це підготовка спеціальних доповідей країнами щодо виконання в країнах конкретних міжнародних документів та конвенцій. Так, на рівні ООН такий механізм відпрацьований на прикладі контролю про реалізацію в конкретних країнах Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

На міжнародному рівні відпрацьовано механізм нагляду за виконанням різними країнами вимог Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, який може стати прикладом для використання на національному рівні механізмів контролю за дотриманням прав жінок. Цей механізм ґрунтується на принципі підготовки періодичних доповідей щодо виконання положень Конвенції в тій чи іншій країні. Він сформульований у ст. 17 – 22 Конвенції.

Наглядом за дотриманням Конвенції в Організації Об’єднаних Націй займається спеціальний комітет – CEDAW (Convention About Elimination All Forms Discrimination Against Women). Кожна країна–учасниця готує один раз на чотири роки доповідь про виконання в своїй країні Конвенції. В 1983 та 1988 роках комітет CEDAW прийняв універсальні рекомендації щодо підготовки доповідей про статус жінок. Ці положення є корисним посібником для державних органів та неурядових організацій, які готують звіти. Відповідно до рекомендацій CEDAW в першій частині доповіді необхідно надавати загальну інформацію про країну, характеристику установ та організацій, які відповідають за дотримання прав жінок в країні. Щодо другої частини доповіді, то в ній повинна бути розглянута кожна зі статей Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, а також надана конкретна інформація про діючі правові норми, про перешкоди, які стоять на шляху досягнення мети що регулюються тією чи іншою статтею. Крім цього, CEDAW розробив цілу низку загальних положень стосовно розробки звітів по впровадженню Конвенції в кожній країні:

при можливості наводити конкретні статистичні дані щодо статусу жінок, в тому числі підкріпляти статистикою інформацію про зміни в статусі жінок;

при можливості давати ілюстровані приклади дискримінації жінок та введення протидискримінаційних дій;

крім законів та постанов, наводити в звіті дані про фактичні умови повсякденного життя жінок;

проводити аналіз факторів, які заважають поліпшенню статусу жінок;

надавати характеристику різниці в статусі жінок, які належать до різних соціально–економічних класів, релігійних конфесій або географічних регіонів;

звертати особливу увагу на вплив надзвичайних ситуацій на статус жінок.

Крім державної доповіді, яку належить подати до Комітету, є можливість для національних неурядових організацій подати альтернативну або додаткову доповідь до спеціального комітету – IWRAW. Ця доповідь має вплив на оцінку офіційної доповіді від держави. Неурядові організації різних країн, в тому числі України, вже мають досвід такого впливу. Виходячи зі своєї незалежної позиції, неурядові організації можуть брати участь також в підготовці офіційної доповіді для Комітету, а також висловлювати свої коментарі та зауваження до офіційного звіту держави.

В керівництві по створенню доповідей про виконання Конвенції по викорененню усіх форм дискримінації щодо жінок наголошується на трьох можливих шляхах участі неурядових організацій в підготовці доповідей: участь у підготовці доповідей та допомога, створення власного звіту, друкування доповіді. В незалежних доповідях неурядових організацій можна відобразити тільки деякі статті Конвенції. Комітет ООН по викорененню дискримінації щодо жінок рекомендує всім державам інформувати громадськість своєї країни про звіти в ООН та друкувати і розповсюджувати доповіді у власних країнах, висвітлювати їх зміст у засобах масової інформації, проводити громадські обговорення та слухання.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 24 грудня 1980 р. Українська РСР звітувала про виконання Конвенції Генеральному секретареві ООН тричі – в 1983, 1987 та 1991 рр. Але третя доповідь з технічних причин була розглянута Комітетом ООН тільки в 1996 р. Україна має звітувати в цьому Комітеті в 2002 р. Державним комітетом у справах сім’ї та молоді спільно з Українським інститутом соціальних досліджень та вченими інших установ підготовлена державна доповідь (4–та та 5–та об’єднана, а також 6–та), яку подано на розгляд в Кабінет Міністрів України. Доповідь підготовлено відповідно до вимог «Керівних принципів по підготовці інших періодичних доповідей», які викладено в документі CEDAW /C/7.

Відповідно до цих вимог у першому розділі доповіді міститься інформація загального характеру: статистичні дані, стисла характеристика соціально–економічного стану, дані про національний механізм забезпечення рівноправ’я жінок та чоловіків, а також конкретна інформація про законодавче забезпечення економічних, соціальних, культурних, громадянських та політичних прав жінок. Другий розділ присвячено висвітленню реалізації в Україні конкретних статей Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінацію щодо жінок. Як додатки наводяться статистичні дані.

Ця Конвенція може бути корисною також в питаннях, які стосуються прав дівчаток, особливо після прийняття Пекінської Платформи дій на Четвертій Всесвітній конференції ООН зі становища жінок (вересень 1995 р. ), в якій питання про становище дівчат розглядається як особливо тривожне і урядам рекомендується вжити заходів щодо захисту жінок та дівчат. Хоча Пекінський документ не має зобов’язуючої юридичної сили, його статтями можна користуватися для здійснення морального тиску на уряди держав з метою дотримання того, що було прийнято міжнародною спільнотою на Всесвітній конференції.

Положення про механізм контролю та нагляду за виконанням Європейської соціальної хартії формулюються в четвертій частині, ст. 21–29. Система нагляду заснована на доповідях, які надають держави–учасниці кожні два роки Генеральному секретарю Ради Європи. Форма такої доповіді встановлюється Комітетом Міністрів. Копії цих доповідей Сторони, що домовляються, повинні також передавати до національних організацій трудящих та роботодавців, які можуть робити зауваження по змісту цих доповідей. На прохання цих організацій такі зауваження можуть бути надіслані Генеральному секретареві Ради Європи.

До процедури нагляду за виконанням Хартії залучені наступні організації:

1. Комісія незалежних експертів. Вона складається не більше ніж з семи членів, призначених Комітетом Міністрів Ради Європи. Зауваження після вивчення доповідей оформлюють у вигляді висновків;

2. Урядова комісія. Вона складається з представників усіх держав–учасниць договору;

3. Парламентська асамблея;

4. Комітет Міністрів.

На відміну від Європейської конвенції про захист основних прав і свобод, яка постановляє, що Договірні Сторони повинні гарантувати права і свободи, які сформульовані в Конвенції, «будь–якій особі в межах власної юрисдикції», Європейська соціальна хартія діє тільки у відношенні громадян Держав, які підписали документ. В додатках безпосередньо мова йде про те, що до «осіб, на яких розповсюджується дія статей з 1–ої до 17–ої, відносяться тільки ті іноземці, які є громадянами інших Договірних Сторін».

З іншого боку, дія статей 18 та 19 Соціальної хартії, в яких мова йде про робочих–мігрантів та їх сімей, могла б розповсюджуватися на всіх іноземців, якщо б сфера дії Хартії відносно захищуваних нею осіб не була обмежена пунктами 18 та 19 частини 1 Хартії, які вказують, що права цих статей розповсюджуються тільки на громадян будь–якої з Договірних Сторін. В той же час в додатках спеціально вказано, що Договірні Сторони можуть розповсюджувати права, гарантовані відповідно з Хартією, на інших осіб – це обмеження не є обов’язковим. Деякі статті Хартії розповсюджуються на «будь–яку особу», деякі – тільки на працюючих, деякі – на працедавців та працюючих. Але в деяких статтях поняття працюючих дуже звужене і включає в себе тільки робочих та службовців, без врахування тих, хто працює за наймом. Тому необхідне уточнення для того, щоб уникнути неоднозначності інтерпретацій.

Вибір тієї чи іншої процедури подання скарг до міжнародних установ залежить від багатьох факторів, у тому числі від того, чи визнала держава компетентність міжнародного органу, чи визнала держава вид подання скарги, чи відноситься подана заява до компетенції обраної процедури тощо.

Індивідуальна скарга має ще одну назву: «скарга – ресурс». На відміну від процедури «скарга – ресурс» процедура «скарга – інформація» не є засобом задоволення особистих скарг, а існує для виявлення загальних тенденцій порушення прав людини в конкретних країнах. Автор інформації не бере участі в розгляді скарги.

Процедура 1503. Це процедура прийняття та розгляду скарг на порушення прав людини державами – членами ООН. Ця процедура існує для виявлення конкретних ситуацій, які вказують на систематичні, грубі, вірогідно встановлені порушення прав людини, а також для пошуку засобів відповіді на такі порушення. Але ця процедура не для індивідуальних скарг.

Міжнародна організація праці (МОП) також використовує низку процедур для розгляду повідомлень про порушення прав людини в сфері діяльності МОП, які є за своїм змістом колективними скаргами.

Процедури МОП можуть бути розпочаті за ініціативою: держави – члена МОП; організації працедавців; організації працівників; керівного органу МОП. Таким чином, приватні особи не мають доступу до процедур МОП, але від їх імені може виступати будь–яка з перелічених вище організацій. Відповідно до механізму подання скарг до МОП вона може отримувати і розглядати подання, які стосуються порушення прав працюючих в країнах – членах МОП. Ці доповіді та дослідження є важливою складовою в проведенні двосторонніх дискусій з приводу трудових стандартів.

Призначення тематичних доповідачів відноситься до так званих «гібридних процедур». Цей інструмент було сформовано Комісією ООН з прав людини, яка установила інститут тематичних доповідачів – незалежних експертів для складання доповідей з різних тем. На сьогодні існує чотири тематичні доповідачі. До функцій таких доповідачів входить: збір інформації про дотримання або порушення тих чи інших прав; отримання та передача урядам одержаних від приватних осіб або неурядових організацій повідомлень про порушення прав людини в межах мандата доповідача; підготовка доповідей про масштаби та практику порушення відповідних прав людини; подання рекомендацій по формуванню політики дотримання прав людини.

На рівні міжнародних організацій, зокрема ООН, працюють спеціальні доповідачі з наступних питань: Спеціальний доповідач з питань торгівлі людьми, дитячої проституції та дитячої порнографії і Спеціальний доповідач з питань насильства щодо жінок.

Спеціальний доповідач з питань торгівлі людьми, дитячої проституції та дитячої порнографії. Спеціальний доповідач з питань торгівлі людьми, дитячої проституції та дитячої порнографії призначається Генеральною Асамблеєю ООН. Він (вона) надає звіти про конкретні випадки, здійснює відрядження з метою пошуку фактів, розслідування конкретних тенденцій і ситуацій в будь–якому регіоні та будь–якій країні, організує робочі наради, надає консультації. До неї (нього) неурядові організації можуть звертатися безпосередньо через Центр з прав людини.

Напередодні Пекінської конференції Спеціальний доповідач з питань насильства щодо жінок проаналізувала проблеми торгівлі жінками в різних регіонах планети як одну з причин порушення прав людини й основних свобод жінок і дівчат. В підсумковому документі Пекінської конференції запропоновано в терміновому порядку включити в її мандат питання про міжнародну торгівлю людьми з метою використання їх в проституції, а також питання примушування до проституції, зґвалтувань, статевого примушування і секс–туризму. Жінки та дівчата, що стали об’єктами такої міжнародної торгівлі, піддаються підвищеному ризику стати жертвами ще більшого насилля, а також небажаної вагітності й зараження венеричними хворобами, включаючи ВІЛ/СНІД .

Цей же документ зобов’язує Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй надавати Спеціальному доповідачеві з питань насилля по відношенню до жінок Комісії з прав людини всю необхідну допомогу, зокрема кадрами й ресурсами, необхідними для виконання всіх передбачених у її мандаті функцій, особливо при здійсненні місій і заходів з реалізації висновків місій, що організовуються або незалежно, або разом із іншими спеціальними доповідачами і робочими групами, а також допомоги з метою проведення періодичних консультацій з Комітетом з ліквідації дискримінації щодо жінок і всіма договірними органами.

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини має найбільш розвинутий механізм контролю. Зокрема, ст. 14 наголошує, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь–якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин. Механізми контролю за виконанням Конвенції прописані в ст. 19. Конвенція діє через Європейську комісію з прав людини, Комітет Міністрів та Європейський суд з прав людини.

Існують два види подання скарг: від держави (ст. 24) та від особи, але лише в тому випадку, якщо держава визнала право на індивідуальне подання скарг. Першою інстанцією є Комісія з прав людини. Справу до Суду можуть подати (ст. 46) тільки Високі Договірні Сторони або Комісія. Якщо Суд визнає порушення Конвенції, може бути винесено рішення про задоволення скарги.

Існує велика кількість позитивних прецедентів винесення вироків щодо порушення Конвенції. Але в той же час процедури Європейської конвенції мають велику кількість недоліків, які знижують її вплив на дотримання та охорону прав людини. Так, багатьом заявникам може бути відмовлено в прийнятті скарг. Жертва порушення прав людини повинна бути готовою добиватися рішення за своєю справою, іноді шляхом багатьох особистих та матеріальних коштів. Навіть коли скарги приймаються, розгляд справи триває досить довго, і заборгованість по нерозглянутих справах зростає. Особливо цей процес почав спостерігатися після вступу до Ради Європи східноєвропейських держав та збільшення кількості держав–учасниць.

Але ефективність дії всіх перелічених вище інструментів та документів з прав людини залежить великою мірою від політичної готовності конкретної держави, України, її уряду та Верховної Ради дотримувати та охороняти права жінок. Тому велику роль відіграють процеси лобіювання у власному уряді силами правозахисників та неурядових організацій.