Вступ

Права людини. Це словосполучення стало чи не одним з найпопулярніших на сторінках газет та у виступах сучасних політичних діячів. Про них говорять урядові та неурядові організації. Права людини намагаються захищати представники протилежних за ідеологічними орієнтирами політичних партій та громадських рухів. Правам людини, питанням їх дотримання та порушення присвячують наукові конференції та практичні семінари. Їх обговорюють в контексті розбудови незалежної демократичної держави в Україні і в контексті діяльності правоохоронних органів. Відповідні навчальні курси вводять у систему середньої та вищої освіти. Численними накладами видають документи міжнародних організацій, присвячені цій проблемі. Але в той же час опитування показують, що дуже часто в це словосполучення вкладають різний зміст. А багато хто взагалі не може пояснити, що таке права людини.

І це не дивно, бо права людини – це складний універсальний феномен, визначення якого в двох словах дати зовсім не просто. Принцип універсальності закріплений у Загальній декларації прав людини, на ньому наголошується в багатьох інших міжнародних документах та політичних маніфестах. Універсальність означає, що права людини стосуються всіх – чоловіків і жінок, дітей та людей похилого віку, громадян країни та осіб без громадянства, мігрантів та безробітних, в’язнів та військовополонених. Універсальність передбачає їх однаковість для всіх. Але саме тут і виникає проблема, бо умови життя навіть перелічених соціальних та демографічних груп різняться між собою. Чи означає це, що універсальні права людини повинні бути конкретизовані для кожної соціальної групи? Чи збережеться в такій ситуації принцип їх універсальності? Ці та інші питання роблять слушними наукові дослідження та практичні зусилля щодо дотримання прав мігрантів та прав дитини, прав людей з обмеженими фізичними можливостями і політичних ув’язнених, інших груп.

Є ще одне питання: чи повинні універсальні права людини бути конкретизовані з урахуванням певних культурних особливостей? Це одне з найскладніших питань теорії універсальних прав людини і одне з найбільш слабких її місць, тому що, з одного боку, сучасна культурна антропологія визнає цінність і рівноправність кожної культури, а з іншого боку, в самих культурах нерідко спостерігається порушення прав людини, яке зумовлено культурними та релігійними традиціями, які самі є частиною цієї культури. Ось і виникає суттєва соціальна, правова та культурна проблема: як, фактично, узгодити те, що узгоджується дуже складно, – універсальність прав людини та різноманітність культурних практик у сучасному світі, оскільки іноді від зламу культурних традицій наслідки для кожної конкретної особистості бувають складнішими, ніж від прямого порушення прав людини. Як поєднати цінності нового громадянського універсалізму з цінностями територіально–культурного різноманіття та ідентичності? Виникає також питання узгодженості прав людини з інтересами держави та суспільства. Тому потребує аналізу принцип класичного лібералізму: все, що йде на користь особистості, йде на користь суспільству в цілому. Чи є межі цього принципу? Якщо так, то де вони?

На фоні великої зацікавленості проблемою та неменшого нерозуміння її набуває актуальності ще одне питання, яке заслуговує пильної уваги, – це проблема прав жінок. Жінки складають понад половину людства. Це найбільша соціально–демографічна група, що виділяється при вивченні питання прав людини. І це досить часто викликає нарікання противників концепції жіночих людських прав, які вважають, що такої специфічної проблеми не існує і потрібно вести мову про права людини взагалі.

Може, вони мають рацію? Може, це є перебільшенням та даниною моді? Можливо, зовсім не існує окремого жіночого питання? Може, дійсно, жіночий рух – це примара та сублімація невикористаної життєвої енергії жінок–невдах, неспроможних на щасливе життя? Такі і подібні питання можна множити. Вони і нові, і не нові водночас. Але не будемо поспішати з відповідями на них. Пошуку відповідей на поставлені та багато інших питань присвячена книга, яку ви тримаєте в руках. І велике бажання автора, щоб ці питання знайшли відповідь у серцях та розумі сучасниць і сучасників, щоб вони були хоч маленькою краплиною у справі демократичного поступу суспільства.

«Люди народжуються вільними та рівними» – в цій формулі висловлено право людини, яке зовсім не є законом природи, і це право, як і будь–яке інше, не має смислу інакше, ніж будучи визнаним усією людською громадою. З моменту народження людина потребує захисту та виховання: її воля уся в становленні, а рівність зменшується по мірі того, як визначається міра її здібностей», – пише Жорж Нова. Але вже з цим його положенням можна не погоджуватися. Рівність не тільки зменшується по мірі визначення здібностей, вона відсутня навіть при народженні. Або інше, її зменшення не залежить лише від здібностей, але й від інших факторів, наприклад, від належності до певної соціальної чи демографічної групи. Такою групою протягом майже всієї історії людства, навіть до сьогодення, є... жінки. Саме вони в усі часи в усіх країнах і культурах були наділені меншими правами, ніж чоловіки. Це визнаний факт, який з історичної точки зору описаний багатьма авторами. І цей факт розглядався як природне явище, знаходячи захист в багатьох філософських та політологічних доктринах. Для відстоювання протилежної точки зору була потрібна певна наукова та політична воля.

            Останнім часом ситуація почала змінюватися. Наведемо хронологію основних подій щодо прав жінок.

26 червня 1945 року. В Сан–Франциско підписані Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду.

21 червня 1946 року. Відповідно до резолюції 11 (ІІ) Економічної і соціальної ради ООН створена Комісія зі становища жінок.

10 грудня 1948 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини.

2 грудня 1949 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами.

20 грудня 1953 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про політичні права жінок.

7 вересня 1956 року. Конференція повноважних представників прийняла Додаткову конвенцію про знищення рабства, работоргівлі і інститутів та звичаїв, які сходні з рабством.

29 січня 1957 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про громадянство заміжньої жінки.

25 червня 1957 року. Генеральна конференція Міжнародної організації праці прийняла Конвенцію про знищення примусової праці.

7 листопада 1967 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про ліквідацію дискримінації по відношенню до жінок.

1975 рік – Перша Всесвітня конференція зі становища жінок (Мехіко, Мексика).

18 грудня 1979 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

1980 рік – Друга Всесвітня конференція зі становища жінок (Копенгаген, Данія).

1985 рік – Третя Всесвітня конференція зі становища жінок (Найробі, Кенія).

13 грудня 1985 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію з питань здійснення Найробійських перспективних стратегій у сфері покращання становища жінок.

20 листопада 1989 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про права дитини.

1993 рік. Прийняття Декларації про ліквідацію насильства стосовно жінок.

1993 рік. Віденська конференція з прав людини.

1994 рік. Каїрська Всесвітня конференція з питань народонаселення та міжнародного розвитку. Визнання репродуктивних прав жінок правами людини.

1995 рік. Всесвітня конференція в Копенгагені з питань соціального розвитку.

Вересень 1995 року. На ІУ Всесвітній конференції ООН зі становища жінок в Пекіні прийнято Платформу дій.

Жовтень 1997 року – Четверта Європейська конференція міністрів з питань рівноправності між жінками та чоловіками (Стамбул, Туреччина).

Грудень 1999 року – регіональні конференції ЮНІФЕМ з проблем рівноправності для країн Центральної та Східної Європи (Будапешт, Угорщина) та країн СНД, Туреччини та Монголії (Алмати, Казахстан).

Січень 2000 року – Регіональна підготовча нарада ЄЕК «Пекін + 5» (Женева, Швейцарія).

Червень 2000 року – Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН «Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті» (Нью–Йорк).

Один з головних міжнародних документів стосовно жіночих прав, який поширюється на політичні, соціальні, економічні сфери, – це Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок». В ній вперше на рівні міжнародних норм наголошувалось на відповідальності урядів за дискримінацію жінок не тільки в суспільній, але й у приватній сфері, тобто за дискримінацію в родині. Ця Конвенція дає також можливість уточнити термінологію, що описує ситуацію жінок у суспільстві.

Так, «поняття «дискримінація щодо жінок» означає будь–яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, громадській або будь–якій іншій галузі» (ст. 1 Конвенції).

Важливим кроком в розумінні прав жінок було також прийняття Європейської соціальної хартії (1961). Робота над нею продовжувалась більше 8 років, а мета прийняття цього документа полягала в тому, щоб гарантувати здійснення соціальних прав без дискримінації, сприяти підвищенню рівня життя всіх прошарків населення держав–учасниць. Вона присвячена формулюванню і захисту соціальних прав, таких як право на працю, на справедливі умови праці, свободу професійних об’єднань, на укладання колективного договору, право працівників на інформацію, участь в нарадах, що стосуються виробничих питань діяльності їх підприємства, права дитини, підлітків, працюючих жінок, права матері та сім’ї, людей з обмеженою працездатністю, осіб похилого віку і їх сімей на захист, право на безкоштовну медичну допомогу та соціальне забезпечення. Але всі права взаємопов’язані і спільно утворюють нероздільну систему принципів, на яких будуються європейські демократії.

            Витоки Європейської соціальної хартії знаходяться у Загальній декларації прав людини, яка проголошує в ст. 22 та 25 низку соціальних прав (право на працю, безкоштовну медичну допомогу, на захист материнства і дитинства тощо). Після прийняття Конвенції про захист прав людини та основних свобод стало зрозуміло, що якщо держави доходять до розуміння в питаннях громадянських та політичних прав, то з соціальними правами ситуація більш складніша. Тому й було розроблено спеціальну угоду – Європейську соціальну хартію.

При розробці цього документа виникли суттєві дискусії, оскільки поняття соціального та економічного права були відносно новими, і тому гарантії цих прав, на відміну від гарантій громадянських та політичних прав, дуже повільно знаходили своє місце в законах різних держав. Крім того, соціальні та економічні структури різних країн дуже різняться між собою, що ускладнює процес розробки міжнародних угод у цій сфері.

Соціальні права, гарантовані ЄСХ (в її другій частині), можуть бути розділені на декілька самостійних груп: права, пов’язані з працею та трудовою діяльністю в вузькому смислі слова (ст. 1 – 4 Хартії); права об’єднань (ст. 5–6); права, які стосуються захисту трудящих і осіб інших категорій (ст. 7 – 17); права, які пов’язані з професійною підготовкою (ст. 9, 10, 15); права, пов’язані з вільним пересуванням працівників (ст. 18, 19). З точки зору дотримання та захисту прав жінок особливо важливі такі статті ЄСХ, як 8 – права жінок на особливий захист, ст. 11 – права на охорону здоров’я, ст. 12 – права на соціальне забезпечення, ст. 13 – права на соціальну і медичну допомогу, ст. 16 – права родини на соціальний, правовий та економічний захист, ст. 17 – права матерів та дітей на соціальний і економічний захист, ст. 7 – право дітей і підлітків на захист. У зв'язку з активним поширенням виїзду українських громадян, особливо жінок, за кордон з метою працевлаштування актуальними для України є статті про особливі права трудящих–мігрантів – вісімнадцята та дев’ятнадцята.

До Європейської соціальної хартії було прийнято Додатковий протокол, зміст якого враховував ті зміни, які сталися з часів прийняття Хартії у сфері законодавства про працю, в підході до соціальних проблем і частково в термінології. Так, Протокол гарантує право на рівні можливості і рівні умови стосовно зайнятості і професії, без дискримінації за ознакою статі; право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці та виробничої ситуації; право осіб похилого віку на соціальний захист.

Європейська соціальна хартія та Додатковий протокол мають суттєвий вплив на формування соціальної політики, оскільки ці документи встановлюють її еталони, і цей вплив держава відчуває ще до ратифікації цих документів. Це відбувається тому, що держава, яка планує ратифікувати Хартію, вимушена спочатку ретельно вивчити своє законодавство і практичну діяльність та внести відповідні корективи і лише після цього ратифікувати ці документи. Саме таке використання Хартії може бути важливим для України, яка проводить законодавчу реформу з метою наблизити своє законодавство і соціальну політику до стандартів, які досягнуті розвинутими країнами Європи.

Україна, як і інші країни Центральної та Східної Європи, повинна стати учасницею ефективно діючої системи захисту та розвитку основних соціальних прав (як і громадянських та політичних прав), щоб відвернути негативні соціальні процеси, які можуть принести наслідки не бажані для ще нерозвинутої демократії. Оскільки ЄСХ задає основні напрями розвитку прогресивної та активної соціальної політики, вона може і повинна відігравати важливу роль у приведенні соціальної політики держав–учасниць у відповідність з сучасною ситуацією. Важливим кроком є приведення національного законодавства у відповідність з Європейською соціальною хартією.

Значним успіхом у розумінні прав жінок було підтвердження принципу прав жінки на Віденській конференції з прав людини у 1993 році. 171 держава погодилася з висновками конференції, що отримали популярність як «Віденська декларація і програма дій» («Віденська декларація»). У цьому документі, зокрема, говориться, що «права жінок є невід'ємною складовою і неподільною частиною загальних прав людини. Повна і рівна участь жінок у політичному, цивільному, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному і міжнародному рівнях, а також ліквідація усіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства». Незважаючи на суттєві успіхи в галузі розуміння прав людини, які відбулися завдяки Конференції, у цій сфері залишилися багато недоліків та завдань, які необхідно вирішити. Американська правозахисниця М. Шулер бачить наступні важливі завдання, що випливають з аналізу документів Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася у Відні 1993 р.

1. Ліквідувати дихотомію «суспільне життя – приватне життя» і встановити відповідальність держав за порушення прав жінок. У правозахисній системі традиційно робиться акцент на відповідальності держави і на громадянських та політичних правах. Віденські документи не намагаються докорінно змінити існуючий погляд на права людини, який не враховує специфічні «жіночі» види порушення прав, що нерідко трапляються в так званій «приватній» сфері.

2. Забезпечити універсальність прав людини. Хоча в Віденській декларації йдеться про те, що релігію та культуру не слід використовувати як виправдання порушення людських прав жінок, однак той факт, що Декларація приділяє особливу увагу «національним і регіональним особливостям та історичним, культурним і релігійним корінням», залишає дуже багато місця для інтерпретацій, які суперечать інтересам жінок.

3. Розширити визначення економічних та соціальних прав. У Програмі дій згадуються економічні права та висловлено рекомендацію, щоб жінки мали доступ до якісного медичного обслуговування та інших необхідних служб. Але Програма дій практично не виходить за вузькі рамки сформульованих ще в минулому понять економічних прав. Все ще не існує механізму, який би забезпечував підзвітність міжнародних фінансових структур, таких як Всесвітній банк та Міжнародний валютний фонд про те, як впливають їхні структурні реформи на населення країн, особливо жінок.

4. Посилити контроль ООН за дотриманням прав людини. На Конференції було сформульовано декілька рекомендацій щодо посилення процедур контролю та моніторингу, зокрема: встановлення факультативного протоколу в межах Конвенції з прав жінок, призначення Спеціального доповідача при Комісії ООН з прав людини, навчання співробітників ООН вміння розпізнавати порушення прав жінок і т. п. Однак ці рекомендації поки не є обов’язковими, і для набуття ними сили потрібні дії інших органів».

«Хоча в текстах Віденської декларації і Програми дій підтримується включення жіночих прав в порядок денний для основних правозахисних органів ООН, а також покращення координації дій існуючих правозахисних механізмів гендерної спрямованості, конкретні процедури та механізми здійснення цих рекомендацій ще потрібно сформулювати».

Дуже важливо, як неодноразово підкреслює М. Шулер, подолати розрив між риторикою та дією, між положеннями міжнародних документів та реальною практикою їх використання та втілення. «Досвід останнього десятиліття виявив необхідність розробити нові комплексні підходи і цілий ряд нових навичок, які потрібні для втілення ефективної стратегії захисту прав. Існує потреба розробити практичні кроки для того, щоб втілити правозахисну теорію в принципи дій, які б узаконили жіночі права на практичному рівні», а також розпочати серйозні дебати з гендерних аспектів змісту та практичного застосування прав людини.

За останні два десятиліття було проведено чотири конференції ООН зі становища жінок. Перша відбулася в Мехіко в 1975 році, який був оголошений Міжнародним роком жінки. На цій зустрічі був вироблений план дій, відповідно до якого Генеральна Асамблея ООН проголосила Міжнародне десятиліття жінки.

Друга конференція пройшла в Копенгагені у 1980 р. Вона затвердила Програму дій на другу половину Десятиліття жінки, приділивши особливу увагу проблемам освіти, зайнятості і здоров'я жінок.

Третя – Всесвітня – конференція була проведена у Найробі в 1985 р. Учасники її розглянули і дали оцінку досягнутим результатам, обговорили ті питання, що залишилися невирішеними в рамках Десятиліття жінки і прийняли Найробійські перспективні стратегії щодо поліпшення статусу жінок на період до 2000 року. Вони сприяли проведенню більш динамічної політики у відношенні забезпечення жінок можливостями реалізації їхніх загальнолюдських прав.

Проведена у вересні 1995 року четверта – Всесвітня – конференція сконцентрувала свою увагу на ряді нових проблем жінок, особливо на проблемах насильства, участі в політичній діяльності, стану злиднів. На конференції було прийнято «Платформу дій», що визначила дванадцять головних проблемних сфер становища жінок у світі і шляхи його поліпшення. До цих головних проблемних сфер віднесено: боротьбу з жіночим зубожінням, рівний доступ до освіти та професійної підготовки, забезпечення рівних можливостей для участі жінок в управлінні та процесі прийняття рішень, забезпечення доступного та недорогого медичного обслуговування, боротьбу з насильством жінки та військові конфлікти, проблеми дівчаток, питання жінок та навколишнього середовища, інституційні механізми поліпшення становища жінок, жінки та засоби масової інформації, права людини і жінки, жінки та економіка. Український уряд підписав «Платформу дій», чим взяв на себе певні зобов’язання як перед міжнародною спільнотою, так і перед українськими громадянами щодо її реалізації.

В 2000 році міжнародна спільнота провела огляд виконання рішень Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок. Для цього в 1999 – 2000 роках була проведена низка регіональних нарад та конференцій, зокрема в Будапешті, Алмати, Женеві, а з 5 по 9 червня 2000 року – Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН «Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті», на якій була прийнята політична декларація, що підтверджувала прихильність ідеям Найробійської та Пекінської Всесвітніх конференцій зі становища жінок. Таким чином, міжнародне співтовариство крок за кроком просувається на шляху розуміння прав жінок та впровадження їх у життя.

Яка ж ситуація в Україні? Жінки складають 53,6% населення країни. Вони мають великий потенціал, їх рівень освіти в середньому вищий, ніж у чоловіків, вагомий відсоток жінок зайнятий у народному господарстві України. Навіть політична активність жінок–виборців більша, ніж чоловіків. В той же час, на жаль, ми не можемо констатувати, що жінки на практиці мають однакові з чоловіками можливості для реалізації власних прав, які гарантує їм Конституція України (стаття 24). Про яку сферу суспільного життя ми не вели б розмову, жінки будуть знаходитися в дискримінованому стані.

Так, за статистичними даними заробітна платня жінок складає біля 70 % від заробітної платні чоловіків. Робочий тиждень жінок, які працюють в народному господарстві, довший, ніж у чоловіків, за рахунок праці вдома. Останню ж ніде і ніколи не вважають виробничою працею, хоча вона забезпечує життєздатність переважної більшості українських сімей. Як і раніше, має місце «надексплуатація» жінок. Жінки, які мають в середньому більш високий рівень освіти, ніж чоловіки, займають менш престижні та оплачувані посади; серед управлінців складають меншість, а на вищому рівні майже не репрезентовані взагалі. Україна, ратифікувавши Конвенцію «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», формально підтвердила принцип недопущення дискримінації жінок, втілюючи в життя ідею рівноправ’я між жінками і чоловіками в усіх сферах економічного, політичного, соціального, культурного, громадського життя. Рівні права, проголошені законодавством в освіті, праці, винагороді за неї, особливо в просуванні по роботі, нерідко порушуються.

Ознакою сьогодення стає посилення патріархатної ідеології в усіх її формах, які здебільшого виявляються неофіційно. Свій внесок у посилення такої ідеології роблять і засоби масової інформації. Сучасна ситуація у сфері соціо–статевих відносин отримала у соціологів визначення «гендерна асиметрія». І мова йде не тільки про явну нерівність у соціальних позиціях та можливостях чоловіків і жінок, а ще й про те, що після всіх суспільно–політичних змін початку 90–х років жінки залишилися в гіршій ситуації, ніж чоловіки: не тільки менша конкурентоспроможність жінок у сфері праці, але й і практична відсутність жінок при визначенні цілей та завдань реформування країни.

Основне протиріччя гендерної проблеми в сучасному українському суспільстві полягає в тому, що, з одного боку, формування ринкових відносин, процеси первісного накопичення капіталу, часткова деіндустріалізація, тимчасова депресія соціальних галузей (де ще за радянського часу жінки посідали перше місце) та формування ринку праці об’єктивно сприяють дискримінації жінок, виштовхуванню значної їх частини у сферу домашнього господарства, більшій імовірності жіночого безробіття, більшій можливості перетворення жінок у групу соціального ризику. Статистичні дані та соціальні дослідження підтверджують ці тенденції. З іншого боку, все це відбувається на тлі загальносвітової тенденції розширення залучення жінок до економічного, політичного управління, зростання їх соціально–культурної ролі.

Безумовно, ситуація, яка зараз склалася в Україні, дуже складна. З одного боку, ще залишився з радянських часів високий рівень освіти та професіональної підготовки жіноцтва та система соціального захисту населення, з іншого, – країна переживає скрутні часи глибокої економічної кризи, коли на тлі ринкової модернізації спостерігається посилення патріархатної ідеології та патріархальних відносин.

Спостерігається суттєве протиріччя між законодавчо закріпленими положеннями стосовно жінок та реальним впровадженням їх у життя. Воно виявляється головним чином у тому, що держава, декларуючи допомогу та захист жінок, фактично не спроможна їх здійснювати на практиці. І хоча Конституція України проголошує, що Україна є соціальною, демократичною державою, на практиці ці положення здійснюються дуже повільно.

Лібералізація економіки веде до припинення старих відносин між громадянами та державою. А нові ще не розроблені. Намагання будувати їх на основі відомих ще з радянських часів схем залишається неспроможним. Пануюча концепція соціального захисту веде до того, що соціального захисту потребує все більше і більше населення України. Поява приватного сектора економіки також не сприяє підвищенню захисту жінок. Він живе в умовах конкуренції, жорстокої економії і не має бажання витрачати гроші на програми соціального захисту. А це означає, що жінки стають невигідним та нецікавим товаром на ринку робочої сили. Як наслідок, вони повинні погоджуватися на будь–які умови праці в тіньовому секторі економіки. Механізми запобігання процесам гендерної сегрегації на ринку праці не працюють. Гендерні протиріччя формування нового приватного сектора економіки потребують свого ретельного вивчення.

З цього виникає основна дилема практичної політики з «жіночого питання»: як нейтралізувати негативні наслідки ринкової модернізації щодо соціального становища жінок, що необхідно зробити, щоб процеси суспільного реформування не призвели до поглиблення гендерного конфлікту, як зберегти конструктивні традиції жіночності українського менталітету та соціальні надбання минулих часів.

Формування жіночої політики – нова для України справа. Тому дуже важливо визначитися з методологічними підходами, головними принципами, цілями, завданнями, напрямками та шляхами впровадження державної жіночої політики. І тут орієнтирами виступають міжнародні документи. 

Правова діяльність на міжнародному, світовому та європейському рівнях є дуже важливою. Міжнародне співтовариство просувається по шляху розуміння того факту, що ставлення держави до власних громадян є не тільки внутрішньою справою держави. Якщо відбувається систематичне порушення прав людини в будь–якій державі, це стає предметом втручання міжнародного співтовариства. Міжнародні документи не є самодостатніми. Їх роль полягає у впливі на формування правового поля держав, які підписали документи. Досвід впровадження в порядок денний проблем жіночих людських прав свідчить, що це тривалий та дуже напружений процес, який вимагає великих зусиль з боку усіх демократично налаштованих верств населення.

Пропонована книга якраз і має на меті не тільки проаналізувати найбільш вагомі сучасні міжнародні документи, які стосуються прав жінок, але й запропонувати методологію вивчення «жіночого питання». Можна погодитися з сучасним російським політологом С. Айвазовою в тому, що вивчення проблеми прав жінок не тільки «дає можливість глибше зрозуміти сучасних жінок, але й дозволяє з цієї точки зору оцінити здатність того чи іншого суспільства до оновлення, модернізації – переходу від традиційного устрою до сучасного ліберально–демократичного. Саме права жінок як невід’ємна складова частина прав людини – один з головних параметрів модернізації».

Проблеми становища жінок не були поза увагою вчених у Радянському Союзі. Але жіноче питання вважалося вирішеним, хоча були деякі недоліки, які потрібно було ліквідувати. Починаючи з кінця 80–х років, спочатку в Радянському Союзі, а потім і в новоутворених державах активізуються дослідження становища жінок, які все частіше і глибше використовують гендерну методологію. Це праці Т. Кліменкової, О. Вороніної, З. Хоткіної, С. Айвазової, А. Посадської, Л. Смоляр та інших авторів. Саме в них традиційні та гострі питання існування суспільства, жінок, чоловіків та дітей починають розглядатися з нової гендерної перспективи.

Шлях такої методології до академічних кіл був та залишається складним. Але поступ відбувається завдяки діяльності вчених, наукових установ, неурядових організацій, які мають тісні та плідні зв’язки з науковими центрами дослідження проблем жінок за кордоном. Така активна наукова, дослідницька, пропагандистська діяльність, яка спирається на основні положення міжнародних документів щодо становища жінок, які використовуються як вагомі аргументи для впливу на уряди щодо проведення політики, спрямованої на підвищення статусу жінок у суспільстві.

Міжнародні правозахисні та неурядові організації, а також центри жіночих та гендерних досліджень, мережа яких дуже розвинута в багатьох країнах, ведуть активні дослідження в галузі вивчення самих міжнародних документів та можливостей їх впливу на становище жінок в різних країнах. В Україні також є декілька центрів, крім академічних та наукових установ та вищих учбових закладів, де можна знайти подібну літературу. Тематичні бібліотеки цього напряму збирають і неурядові жіночі організації, що працюють як інформаційно–консультаційні або науково–дослідницькі центри. Серед таких слід назвати Інформаційно–консультаційний жіночий центр (Київ), Гендерне бюро (Київ), Центри жіночих досліджень (Харків та Одеса) та інші організації. Але можливості цих організацій в наданні послуг по розповсюдженню такої літератури досить часто обмежені.

Головними завданнями цієї книги є аналіз основних міжнародних документів з прав жінок, можливостей та практики їх застосування в незалежній Україні, а також виявлення протиріч між положеннями міжнародних документів щодо прав жінок та реаліями українського суспільства.

Книга складається з п’ятьох розділів, а також словника термінів та текстів міжнародних документів з прав жінок.

Перший розділ книги присвячений короткому аналізу історії формулювання жіночих людських прав та аналізу основних методологічних підходів до вивчення прав жінок. Правові документи розроблялися та приймалися як відповідь на болючі соціальні потреби суспільства та становища жінок. Але їх ідеологія, без сумніву, залежить також від теоретичних та політичних пошуків навколо жіночого питання. Дискусії навколо питання, наскільки жінка є людиною, точилися протягом століть: від іудейських мудреців, Платона, Сократа та Арістотеля, батьків Церкви – до мислителів XIX та XX століть. Ці дискусії, без сумніву, впливають на формування сучасного розуміння жіночих людських прав.

Завдання цього розділу – не тільки проаналізувати існуючі підходи до вивчення проблеми, але й визначитися з основними методологічними засадами дослідження. Методологія цього дослідження різноманітна. Вона включає впливові політичні та філософські течії минулого та сучасності. В плані методології книга характеризується комплексним підходом до розробки проблеми прав жінок.

Важливими для дослідження проблем прав жінок та їх висвітлення в міжнародних документах є концептуальні ідеї ліберальної філософії, політичних доктрин соціал–демократії, консерватизму. Окремо потрібно сказати про аналіз фемінізму та гендерної теорії як важливих складових методології дослідження.

Коло питань, висвітлених у першому розділі, стає практичною методологією, яка використовується в наступних. Логіка розгортання дослідження в них тепер йде екстенсивно, охоплюючи важливі сфери соціального буття – економіку, політику, охорону здоров’я, приватну сферу.

Другий розділ має назву «Економіка та політика: зони порушення прав жінок». Рівноправність жінок в усіх сферах життя тісно пов’язана з фінансовою незалежністю, яка, в свою чергу, визначається тим, чи мають жінки доступ до основних економічних та людських ресурсів і чи можуть вони розпоряджатися ними. Як пише Кейт Мілет, жінки працювали завжди і всюди, і тому питання права жінок на працю – це перш за все питання права на кваліфіковану працю та працю, за яку жінка отримає заробітну плату, таку саме, як і чоловік. В сучасному українському суспільстві, як і в інших країнах пострадянського простору, проблема полягає у «фемінізації» низькооплачуваних робіт, виникненні міжгалузевих та внутрішньогалузевих відмінностей у заробітній платі. У розділі зроблено спробу не просто проаналізувати положення міжнародних документів щодо прав жінок в економічній сфері, але й поєднати цей аналіз з конкретно–історичною ситуацією в українській економіці. Такі саме завдання щодо комплексного аналізу стоять і в наступних двох розділах, які присвячені питанням боротьби з насильством і торгівлею людьми. Справа не тільки у вивченні норм міжнародних документів, але й в адаптації їх до конкретних умов конкретного суспільства та культури.

Хоча й існує велика кількість факторів, які зумовлюють більш низький статус жінок в економічній сфері порівняно з чоловіками, головними причинами є проблеми працевлаштування та розподілу власності. Редукція їх впливу – це вже проблема політична.

 Політичним правам жінок та можливості їх участі в процесі прийняття рішень присвячений наступний підрозділ. Шлях жінок до визнання їх політичних прав розпочався ще у минулому сторіччі з жіночого руху за отримання права голосу на виборах, який мав назву «суфражизм». Довготривалість цього шляху є свідченням панування гендерної дискримінації у суспільстві. Проблеми політичних прав жінок розглядаються в багатьох міжнародних документах з прав людини, зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, в Спеціальній конвенції ООН про політичні права жінок.

Права людини неможливі без визнання автономії кожної людської особистості, без прав людини в приватній сфері. Про це – третій розділ.

Як показано в підрозділі «Право на свободу від насильства», актуальною є проблема насильства по відношенню до жінок. Багатогранність його форм, відсутність чіткого визначення, нерозуміння великою кількістю громадян своїх власних прав призводить до того, що ця проблема залишається латентною. Ця тема тривалий час була закритою і тому у цій сфері відчувається брак інформації. Перші спроби уникнути такої ситуації зробили неурядові організації, які почали розповсюджувати тексти міжнародних документів стосовно жіночих людських прав та запобігання насильства щодо жінок. Перш за все це були переклади та передруки документів. Але згодом з’явився і аналіз цих документів, а також спроби проаналізувати відповідність українського законодавства міжнародним нормам.

З часів визнання того, що насилля стосовно жінок є складовою частиною механізму підкорення жінок, різні види насилля трактувалися по–різному. Спочатку міжнародні правозахисні організації та установи не займалися насильством проти жінок, оскільки його вважали «приватною» справою, яка стосується окремих осіб і не підпадає під юрисдикцію міжнародних конвенцій. Міжнародне співтовариство розглядало проблему в контексті державного суверенітету в тому сенсі, що будь–яке втручання ООН або іншого міжнародного органу буде сприйняте як порушення суверенітету держави.

Однак на основі принципу відповідальності держави перед своїми громадянами, який обумовлено в міжнародних конвенціях, стало можливим перенесення проблем насилля проти жінок з «приватної» до «суспільної» сфери. Саме тема наступного розділу – «Торгівля жінками – порушення прав людини» – свідчення прояву гендерного насильства в суспільстві. Ідея, яка червоною стрічкою проходить через текст, полягає в тому, що ліквідація насильства та досягнення рівності – це взаємопов’язані процеси.

Останній розділ книги присвячений проблемам створення ефективних механізмів реалізації та дотримання положень міжнародних документів з прав жінок на національному рівні. Проблема використання міжнародних організацій та документів, які були прийняті ними для захисту та охорони прав людини, є дуже актуальною як на міжнародному, так і національному рівнях. Поза ефективно працюючими механізмами використання цих організацій їх діяльність не має значення для конкретних громадян, організацій та країн. «Одна з важливих характеристик міжнародного правозахисного законодавства полягає в тому, що воно має державну основу (тобто формується шляхом досягнення угод між державами), хоча його мета в тому, щоб захищати інтереси різних груп, наприклад, інтереси родини. Таким чином, порушення прав людини вважаються порушенням з точки зору різних правозахисних документів тільки в тому випадку, якщо державу, яка підписала такий документ, можна вважати відповідальною за такий злочин. Це породжує низку проблем і обмежень в плані захисту прав жінок».

Міжнародні правозахисні механізми тоді ефективні, коли вони доступні. Але часто громадянам невідомі механізми їх роботи. Тому необхідно не тільки дослідити проблему на теоретичному рівні, але й перевести в площину конкретних практичних дій. Вдосконалення існуючого механізму захисту прав жінок на міжнародному рівні є дуже корисним для поліпшення ситуації жінок в конкретних країнах. Процес встановлення норм доповнився розвитком цілого ряду нових процедур та механізмів контролю за використанням цих норм на міжнародному та регіональному рівнях».

У цьому розділі проаналізовано як можливі шляхи виходу на міжнародний рівень, так і впровадження міжнародних норм на національному рівні. Більш корисно підходити до використання міжнародних правових механізмів, «розглядаючи їх як один із шляхів здійснення тиску на уряди або інші країни з метою досягнення своїх цілей. Використання міжнародних процедур повинно бути частиною більш широкої політичної стратегії».

Проблема ефективного здійснення на національному рівні положень міжнародних документів викликає велику зацікавленість в усьому світі. Очевидним стає той факт, що ефективне здійснення прав людини потребує створення національних інфраструктур для їх заохочення та захисту. Процес створення таких установ в Україні аналізується у книзі.

Теоретичне та практичне значення дослідження бачиться у можливості використання його результатів у подальших політологічних, соціологічних та правових дослідженнях. Зібраний та систематизований матеріал, концептуальні підходи, які запропоновані у роботі, доцільно включити в розробку та викладання курсів з конституційного та цивільного права, державного управління, сучасної політології, прав людини, гендерної теорії, історії та теорії фемінізму. Крім того, при конкретизації та модифікації висновків дослідження вони можуть бути корисними в практиці розробки та формування сучасної жіночої політики в Україні.

Автор вдячна всім, хто допомагав збирати матеріали для книги, давав поради, спільно працював у сфері практичної реалізації прав жінок в Україні та на міжнародному рівні. Особливо хочеться подякувати науковому консультанту, доктору юридичних наук, академіку, народному депутату України Олександру Марковичу Бандурці за його теоретичну допомогу та спільну практичну діяльність по дотриманню прав жінок та запобіганню торгівлі людьми, першому науковому керівнику доктору філософських наук, професору, Олександру Олександровичу Мамалуї, який вчив працювати та мислити, неодмінним помічникам і порадникам, головним критикам кандидату філософських наук, доценту, мамі Євгенії Володимирівні Левченко, доктору технічних наук, професору, батьку Левченко Борису Олексійовичу та чоловікові Дунебабіну Андрію Володимировичу, який своєю підтримкою вселяв впевненість у силах. Також хочу подякувати фахівцям Національного університету внутрішніх справ та Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда» – Україна», з якими працюємо спільно вже багато років, відчуваючи порозуміння та необхідність постійного руху вперед.