1. 1. «Жіноче питання»: політичний, правовий та соціальний аспекти

Що таке жіноче питання? Чи існує воно? Чи не є примарою феміністськи орієнтованих жінок? Який зв’язок між жіночим питанням та жіночими людськими правами? У різні часи давались різні відповіді на ці питання. Представники різних політичних та ідеологічних течій також по–різному ставилися до змісту жіночого питання. Наповнення цього поняття змістом відповідало вимогам часу, стаючи історичною категорією. Тому доцільним є проведення аналізу того, що має назву «жіноче питання».

Проблема жіночих людських прав та жіноче питання – це не одне і те ж саме. В певні часи вони можуть співпадати, але здебільшого, конкретизуючись в політиці конкретних держав світу, вони не є тотожними. Феномен жіночих людських прав носить універсальний характер, людські права уніфіковані та стандартні. Вони знаходять своє закріплення в документах міжнародних та всесвітніх організацій, членами яких виступають суверенні країни світу. Жіночі людські права, як вони сформульовані в міжнародних документах, є в більшій мірі ідеалом, до якого повинні прагнути просуватися демократичні країни світу. Історично склалося так, що жінки тривалий час залишалися в тіні, коли мова йшла про права людини. При розгляді порушень прав цивільної або політичної природи, будь то катування, зникнення, хиби свободи самовираження, рабство, враховувався вплив цих порушень перш за все на чоловіків. Вивчення впливу цих процесів на жінку або зовсім ігнорувалося, або розглядалося як щось додаткове, специфічне.

За своїм визначенням людські права мають універсальний характер, який полягає в тому, що всі люди визнаються рівними, мають цінність та невід’ємні права. Але ця концепція універсальності прав людини не завжди приймається державами, коли вони підкреслюють релігійні, культурні та місцеві особливості. Часто про такі особливості згадується тоді, коли мова йде про права жінок, а точніше, про їх порушення.

Рух за права жінок починався з загального руху за права людини. До загального соціального та політичного процесу залучалися всі без винятку члени суспільства, в тому числі жінки. Ліберальна філософія та політична думка складали методологічну та теоретичну основу формування ідей жіночого визволення та рівноправ’я. В контексті цієї політичної течії, починаючи з кінця XVIII століття, протягом всього XIX та XX століть у різних країнах з різним ступенем інтенсивності йшло формування руху за права жінок.

Але здебільшого рух за права жінок мав вигляд жіночого руху. Така ситуація характерна як для XIX століття, так і для наших часів, що є проявом певного нерозуміння в суспільстві важливості досягнення рівноправності статей для демократичних перетворень. Це є свідченням того, що, з одного боку, становище жінок турбує здебільшого самих жінок, а з іншого, важливість вирішення тих питань, які отримали загальне визначення як «жіночі питання», не усвідомлена суспільством. Традиційно до кола «жіночого питання» належали не тільки проблеми, які стосуються безпосередньо жінок, але й також становища дітей в суспільстві, питання сім’ї, виховання, здоров’я, екології, харчування тощо, що мало і має свої хибні наслідки для демократичного суспільного розвитку. Залишкове в багатьох країнах фінансування цих сфер є серйозним доказом нерозуміння їх важливості для сталого розвитку суспільства, а з іншого боку, важко погодитися зі звуженням соціальної сфери до жіночої. «Визволення жінок знаходиться в руках чоловіків і тому потрібно довести, що з їх визволенням виграє чоловік».

Шлях жінок до визнання жіночих прав був дуже довгим і розпочався ще в минулому сторіччі з суфражизму – жіночого руху за отримання права голосу на виборах. Суттєвий злам у цій сфері припадає на часи активного розвитку капіталізму – першу половину XIX століття. Саме в ці часи розгорталися два різні, але рівною мірою значущі і для суспільства, і для жіночих доль процеси – масове розповсюдження жіночої праці і поступове встановлення контролю за народжуваністю. Розповсюдження масової найманої жіночої праці супроводжувалося кризою родини в найнижчих прошарках міської громади. Крім цього, воно перетворювало жінку на конкурента чоловікові на ринку праці, загострювало напруженість у соціальних відносинах між статями.

Протягом дев’ятнадцятого – першої половини двадцятого століть жінки в багатьох, але не у всіх країнах домоглися: права на освіту; права на рівну з чоловіками працю та заробітну плату; права голосу та права бути обраними до різних гілок влади, спочатку на місцевому та локальному рівнях, а потім і до вищих ешелонів влади; права брати участь у діяльності професійних та громадських організацій, а також права на утворення власних жіночих організацій; права на розлучення та рівних прав у шлюбі; права на використання контрацептивів; права на державну допомогу по вагітності та пологах, відпустку по нагляду за дитиною тощо.

Жіноче питання обумовлено конкретно–історичними та культурними особливостями як епохи, так і країни. Можна вести дискусії щодо жіночого питання в європейських країнах та Північній Америці у XIX столітті, щодо цього питання в політичних доктринах кінця XIX – початку XX століть. Нарешті, можна говорити про жіноче питання в Радянському Союзі, в незалежній Україні і в нових пострадянських незалежних державах.

Появу жіночого питання багато хто з дослідників пов’язують з розвитком капіталістичного виробництва. Так, О. Коллонтай пише: «…жіноче питання виникло як результат протиріч, які створені капіталізмом, протиріччям між зростанням кількості жінок, що втягнуті у народне господарство, та відсутністю їх рівноправності в суспільстві, шлюбі, державі». Але в той же час вона далі суперечить сама собі, не погоджуючись з існуванням окремого жіночого питання: «окремого, самостійного жіночого питання не існує; протиріччя, яке при буржуазному ладі пригноблює жінку, є невід’ємною частиною великої соціальної проблеми боротьби праці та капіталу». У патріархатно орієнтованій сучасній ідеології жіноче питання доповнюється проблемами міцної любові і чистої дружби, інтересами родини, щастям особистого життя тощо. Думку про відсутність окремого жіночого питання поділяють і інші автори. «Є нерозв’язані проблеми всієї громади – праця поза домом, опіка над дітьми, охорона здоров’я, освіта, побутові справи, житло, харчування, – які всі звикли називати жіночими, бо жінкам доводилося часто ними займатися. Загальновизнано, що права людини, організація громади, суспільства і держави мають розглядатися в контексті розвитку суспільства».        

В Україні наприкінці XIX – початку XX століття також не було єдиних поглядів на жіночий рух. Існувало щонайменше три течії. Наталія Кобринська та її прихильники наголошували на жіночому питанні та організаційній праці, доводячи необхідність жінкам працювати, намагалися організувати дитячі садки, вважали спільні кухні шляхом до визволення жінок, вели активну видавничу діяльність, підтримували контакти з передовими діячами української культури. Консервативно налаштовані жінки середнього класу, яких підтримували чоловіки їхнього кола, схилялися до традиційної жіночої діяльності – прибирати і прикрашувати церкви. Молоді жінки, захоплені соціалізмом, стверджували, що фемінізм віддзеркалює тільки буржуазні погляди, і, слідом за радикальними народниками, вважали, що потрібно цілком віддатися невідкладним справам визволення народу та боротьбі за класову справедливість.

Якщо подивитися на наповнення цього поняття пильніше, то ми побачимо, що мова про загальнолюдські права для жінок як частина жіночого питання виникає лише на певному етапі розвитку суспільства. Комплекс соціальних, політичних, медичних проблем, що стосуються жінок, – саме це мається здебільшого на увазі, коли мова йде про жіноче питання. Традиційно до жіночого питання відносили проблеми прав жінок, у тому числі політичних, а також проблеми, пов'язані з можливостями реалізації жінок у суспільстві. У різні періоди історичного розвитку у різних державах до нього включають різні складові. Так для нашої країни, як і для країн СНД, такими складовими є нездорові умови праці жінок, складна виробнича ситуація вагітних, слабкі стимули дітородіння, слабке здоров'я немовлят.

Вважалося, що в СРСР жіноче питання вирішене і немає специфічних жіночих проблем – політичних, економічних, соціальних, відмінних від проблем робітничого класу в цілому. Як наслідок цього, до жіночого питання належали тільки ті проблеми, які принципово не можуть бути чоловічими, – проблеми рекреації, репродуктивності.

Підсумовуючи вищесказане, можна відокремити наступні погляди на формулювання жіночого питання.

1. Жіноче питання не існує взагалі, тому що питання жіночого визволення – це питання визволення всього робітничого класу. Соціальні перетворення самі по собі призведуть до позитивних змін у становищі жінок. Така точка зору притаманна соціалістично орієнтованим політичним діячам та вченим, які спираються на соціалістичну та класову методологію (О. Коллонтай, К. Цеткін, А. Бебель та інші).

2. Жіноче питання не існує взагалі, тому що це не питання дрібних соціально–економічних переваг, а частина загального питання прав людини в країні.

3. Жіноче питання як комплекс соціальних питань, які пов’язані з жінками. Точка зору, розповсюджена в радянській соціальній думці.

4. Жіноче питання – це приватні проблеми жінок, які стосуються їх вільного часу, взаємовідносин з чоловіками тощо.

Як і в багатьох інших дискусійних проблемах, погляди на жіночі питання коливаються від повного заперечення існування цього питання до його визнання. Де ж істина? Якими аргументами користуються прибічники кожної з точок зору? Чому саме цей комплекс проблем, який називають «жіночим питанням», дає можливість робити настільки протилежні висновки щодо себе?

З нашої точки зору, такі протилежні думки та погляди викликані тим, що змішуються два рівні цієї проблеми – універсальний та конкретно–історичний. З універсальних позицій (їх можна назвати якось інакше, якщо підібрати більш чіткий та визначений термін) жіночого питання дійсно, відокремленого від загальнолюдського, в політичному контексті не існує. Ті проблеми, що традиційно розглядаються як жіночі, стосуються всього людства. З іншої, конкретно–історичної точки зору, жіноче питання існує як наслідок та прояв патріархального суспільства та патріархального розподілу статево–соціальних ролей у ньому.

Аналізувати проблеми жінок в Україні без хоча б короткого огляду ситуації жінок у Радянському Союзі неможливо, тому що більш ніж сімдесятирічний поступ суспільства відбувався під впливом єдиних ідеологічних, політичних, правових, моральних і навіть культурних норм, цінностей, принципів. Радянський історичний досвід (як позитивний, так і негативний) має великий вплив на сучасну політику. Крім цього, серйозний вплив мають також історичні та культурні традиції українського народу, які не можна як перебільшувати, так і замовчувати, вивчаючи таке складне і тонке питання, як жіноча політика. На жаль, у цій сфері ми не бачимо зважених підходів в українському політичному просторі. Тут домінують дві крайні і, як водиться, суперечливі тенденції – оспівування вагомого місця жінки в українському суспільстві, що характерно для націоналістично спрямованих дослідників, та взагалі відсутність вивчення впливу історико–культурного контексту на становище жінок в Україні. Істина, як завжди, посередині. Оспівування минулого як частина методології політичних та соціальних досліджень є не тільки не продуктивним та не ефективним, але і досить проблематичним, тому що, незважаючи на певну свободу, яку мали українські жінки минулих часів (і то залежно від конкретної доби та належності до певного прошарку населення), вони жили в патріархальному за своєю структурою суспільстві з усіма наслідками, що випливають з цього для їх становища.

У Радянському Союзі, офіційна ідеологія декларувала вирішеність жіночого питання у тому вигляді, в якому воно сформувалося в кінці XIX – на початку XX століття: можливість працювати та надання політичних прав жінкам. З іншого боку, жіночі проблеми вилилися в іншу форму, набувши специфічного, характерного для цього суспільства вигляду.

За радянських часів жінки мали великі надбання, оцінювати які потрібно відповідно до їх внеску у процес жіночої емансипації. Але ситуація була досить складною та неоднозначною. Реальне становище жінок в Радянському Союзі було складніше і більш суперечливе ніж минулі та сучасні ідеологічні схеми. Однак саме з нього виростає більшість проблем сучасного українського жіноцтва та жінок в інших країнах колишнього Радянського Союзу.

Традиційно в патріархальному суспільстві жінка розглядалася виключно як мати. Бути матір’ю – це її обов’язок, головна роль у суспільстві. У радянському суспільстві до цієї вже віками визначеної ролі жінки додалася ще одна – роль трудівниці. Причому суспільство визнавало жінку тільки тоді, коли вона виконувала ці обидві ролі (в ідеалі) водночас. «Концепція вирішення жіночого питання в СРСР... базується на тому, що визначним фактором рівноправності жінок в суспільстві та сім’ї є їх участь у суспільному виробництві». «Головним, визначним моментом фактичної рівноправності жінки в суспільстві є її участь у суспільній праці. Праця – це основа емансипації жінки, її економічної незалежності. Праця сприяє розвитку особистості жінки, підвищує її роль в житті суспільства та сім’ї, дає їй моральне задоволення». З такого ідеологічного забезпечення випливають всі протиріччя, складнощі та напрямки жіночої політики в Радянському Союзі – теоретичне обґрунтування необхідності поєднання ролей матері та трудівниці. Таке поєднання розглядалося як обов’язок, стандарт, загальне правило. Жінки, які тільки працюють, не маючи сім’ї та дітей, знаходять засудження з боку громадської думки. Жінки, які мають дітей і не працюють, також засуджуються і, перш за все, з боку держави. В тоталітарній державі всі повинні працювати. І тому документи стосовно жінок, які були прийняті в Радянському Союзі, спрямовані саме на таке поєднання жіночих ролей.

Наскільки можливе таке поєднання? Ідея, сама по собі прогресивна, була приречена на невдачу, тому що з цього процесу... були викреслені чоловіки. Сім’ю розглядали як взаємодію матері та дитини, пільги були розраховані виключно на матір. Крім цього, недостатнім для вирішення глобальної проблеми поєднання ролей матері та трудівниці був розвиток побутової сфери. Як наслідок, до традиційної ролі матері, тобто суб’єкта людського виробництва, на жінку було покладено ще одну роль – учасниці громадського виробництва. Сім’я, її устрій або знімають це протиріччя, або роблять його вельми гострим. Той устрій сім’ї, який існував у суспільстві як домінуючий, протиріччя не знімав, а якраз загострював.

Говорячи про радикальні зміни, які були зроблені у Радянському Союзі в становищі жінок порівняно з царською Росією, потрібно пам’ятати, що реформи перших 5–10 післяреволюційних років скоро були забуті. На зміну революційному романтизму прийшло будівництво та зміцнення тоталітарної держави. Культура «Один», за термінологією В. Паперного, змінилася на культуру «Два».

Конституція 1936 р. проголосила закріплення рівних прав між жінками та чоловіками: «Жінкам в СРСР надаються рівні права з чоловіками в усіх сферах господарського, державного та суспільно–політичного життя. Можливість здійснення цих прав забезпечується наданням жінці рівного з чоловіками права на працю, оплату праці, відпочинку, соціального страхування та освіти, державною охороною інтересів матері та дитини, державною допомогою багатодітним та одиноким матерям, наданням жінці відпусток по вагітності зі збереженням утримання, широкою мережею пологових будинків, дитячих садків тощо.

Жінки користуються правом обирати та бути обраними нарівні з чоловіками».

Прийняття Конституції в 1936 р. мало велике значення не стільки для стабільного розвитку радянського суспільства, скільки для закріплення радянського типу дискурсивності (нарівні з курсом історії ВКП (б), який мав великий вплив на формування та вербалізацію не тільки проблем жінок, але й пошуку шляхів їх вирішення. Навіть поверховий аналіз цієї статті Конституції Радянського Союзу свідчить про глибинні патріархальні стереотипи, які закладені в ній, такі як: розглядання чоловіка як суспільного еталона; пов’язання проблем сім’ї виключно з жінкою; патерналістський характер ставлення до жінок; виключення чоловіків зі сфери сім’ї; стимулювання репродуктивної функції жінок шляхом надання пільг багатодітним.

 «Революція побуту», розпочата на романтично–революційній хвилі 20–х років, закінчилася провалом. Але жінка мала бути працівницею. Таким чином на її плечі було навалено подвійне навантаження, яке вона несе і досі. Як компенсація такого тягара з’явилися різноманітні охоронні концепції та пільги. Наскільки вони вирішували проблеми, якщо здебільшого були реальними лише на папері? Крім того, встановлення різноманітних пільг та дотримання прав нрідко протирічать між собою. Іншими словами – це два різні типи дискурсивності: дискурс пільг та дискурс прав людини.

Проблема перерозподілу ролей в суспільстві торкається не тільки жінок, а всього суспільства взагалі. Саме ця ідея була незрозуміла в радянському суспільстві, в якому на початку 50 – 60 років після віражів радянського законодавства стосовно сім’ї остання стає асиметричною: «…в ній реально визначилася фігура матері, функція якої багатократно ускладнилась. Мати відповідає за народження та виховання дітей, за побут сім’ї, несе на собі всю домашню працю та, крім цього, матеріально підтримує сім’ю своєю заробітною платою».

Такі тектонічні зміни приватно–суспільної сфери викликають до життя нові форми соціальної організації, потребують уваги до розвитку певних галузей суспільного виробництва, ведуть до корінних змін у культурі суспільства. Наслідки цих змін ще добре не усвідомлені. Поки ситуація виглядає як однобокі зміни (тільки з боку жінок, не торкаючись суспільства в цілому), емансипація однієї половини суспільства (жіночої) може призвести до певного загострення ситуації. Без зміни структурних відносин у соціальному просторі жінки виступають конкурентами чоловікам (особливо це торкається політичної сфери та сфери зайнятості). В таких перегонах перемагає сильніший. А сила, влада та фінанси – на боці чоловіків. Така боротьба не призведе ні до підвищення статусу жінок у суспільстві, ні до демократичних перетворень. Це не песимістичний вирок жіночому руху. Навпаки, це – констатація необхідності пошуку цивілізованих форм впровадження ідей гендерної рівноправності у політику та життя.

Зрозуміло, що добровільно ніхто не буде поступатися місцем, яке дає більш привілейоване становище в суспільстві, тому для зміни ситуації необхідний комплекс заходів, який є проявом волевиявлення держави та суспільства, який спрямований на досягнення фактичної ситуації рівних прав та можливостей для представників будь–якої статі. Це є політика держави, яку можна назвати не тільки соціальною, але й жіночою, політикою стосовно жінок, спрямованою на жінок. Правове регулювання якраз і потрібно для захисту прав слабкішої сторони. Саме тому важливим аспектом дослідження є міжнародні правові документи з прав жінок, що виникають як відповідь на потребу дня і самі нерідко несуть у собі реальні протиріччя, відображаючи складні та суперечливі тенденції суспільного розвитку та суперечливі уявлення про шляхи вирішення різноманітних соціальних проблем у різних течіях суспільно–політичної думки.

Зміст таких перетворень повинен зводитися до відмови від патерналізму по відношенню до жінок, який будувався на парадоксальному поєднанні прихованої дискримінації та демонстративної опіки. Навіть декларативне визнання принципу рівних прав і рівних можливостей головним принципом державної політики щодо жінок є деяким кроком вперед, оскільки дає можливість громадським силам добиватися від держави виконання взятих на себе зобов’язань.

Аналіз вимагає конкретно–історичного розгляду і вибору методології дослідження. Оскільки сучасна постмодерністська ситуація передбачає певну плюралістичність при проведенні соціальних та політологічних досліджень, доцільно провести комплексний аналіз найбільш впливових філософських і політологічних течій минулих часів та сучасності, які зможуть бути використані як методологічні засади проведення дослідження.