2. 2. Політика і права жінок: проблеми зміни пріоритетів

Політичні права жінок посідають особливе місце як у вченні про права людини, так і в чинному, позитивному праві, оскільки забезпечують повноцінну участь громадян у суспільному житті та у здійсненні державної влади. В галузі політичних прав здавна існувала дискримінація жінок, яка часто закріплена законом. Політична історія нашого суспільства розвивається в певному напрямі – від стану, коли стартові умови учасників політичної гри були нерівні абсолютно, до стану, коли шанси зближуються, хоча досягнення повної рівності залишається проблематичним. І зараз існують маргіналізовані в політиці групи, хоча формально і юридично вони мають рівні права.

Політичний процес не виключає соціальної нерівності людей – навпаки, без неї він втрачає будь–який сенс. «Енергія політичного суперництва підживлюється тим, що соціально нерівноправні та принижені в статусі люди сподіваються за допомогою політичних технологій «виправити справу» – змінити несправедливість долі та обставин. Але політика вимагає рівності людей в специфічному смислі слова: рівного права їх як виборців, які голосують не за вказівкою, а виключно за власним розумом, і рівного права випробувати свої сили в ролі тих, кого обирають для участі в політичній грі. Смисл політичної участі зростає для людей в тій мірі, в якій вони розглядають свої шанси в політичній грі як небезнадійні».

Наскільки дійсно небезнадійна участь пересічного громадянина в політиці? Чи залежить від конкретної особи життя держави та суспільства? Чи потрібні сучасній людині політичні права взагалі, коли стільки людей цінують свою свободу від участі в політиці так само або навіть більше, ніж інша половина цінує можливість участі в ній?

Відповідаючи на останнє питання, потрібно визначити, що активна участь жінок в політичному процесі гальмується з різних причин. Дві головні з них – відсутність історичного досвіду політичної активності та гендерні стереотипи. Крім цього – сам зміст сучасного політичного життя, в якому все частіше політичні функції належать групі професіоналів. Ліберальні концепції політичної творчості, які, як було показано вище, є досить популярними та впливовими в сучасному світі, пропагують принцип «мінімум держави», який передбачає неполітичний стиль життя для абсолютної більшості громадян, якщо розуміти політику в традиційному смислі цього слова. Системи західної демократії невипадково мають назву представницьких, порівняно з прямими системами міст Давньої Греції, тобто демократією участі. Неполітичний стиль життя передбачає також наявність певного негативного елементу політичних практик – захисту громадян від влади та гарантій свободи особистості. Але така свобода не знаходить конкретизації та закріплення в повсякденних політичних практиках, в участі в прийнятті рішень.

В той же час переконання деяких політиків та політологів про те, що пряма демократія сьогодні неможлива, не має під собою підґрунтя. Окрім питань, які потребують вирішення на загальнонаціональному або регіональному рівнях, ще існує велике коло питань, які можуть і повинні вирішуватися безпосередньо на місцевому або локальному рівнях, питань, які відносяться до повсякденного життя суспільства, де також порушуються права громадян. Включення проблем налагодження місцевого самоврядування до суттєвих політичних проблем є свідченням актуальності цієї проблематики. Саме тому жінки можуть бути активними.

«Сучасне суспільство розвело в різні боки самодіяльний спосіб життя і політичний спосіб життя, повсякденний авторитаризм та формальну демократію... В політичному відношенні всі громадяни визнаються рівними, але ця рівність не стосується їх змістовних повсякденних ролей, а стосується тільки права раз в декілька років прийти до виборчих урн». Недолік формальної демократії полягає в тому – пише далі О. Панарін, що вона ігнорує очевидний недемократизм повсякденності: відторгненість людей від рішень в тих питаннях, які становлять зміст їх соціального життя. Якщо під демократією розуміти демократію участі в широкому смислі слова, яка стосується демократії на виробництві, муніципальної демократії та інших сфер повсякденної громадянської самодіяльності, доведеться визнати, що клас політичних професіоналів є скоріше не союзником, а противником такої демократії, тому що вона посягає на його монополію приймати рішення самостійно. «Політична демократія відмічається певною нечутливістю до соціальної демократії, яка стосується, з одного боку, соціальної незахищеності бідних, а з другої – участі рядових «непрофесіоналів» в рішеннях, які прямо стосуються їхньої долі. Режим політичної демократії, як ми бачимо тепер на власному досвіді, є режимом класу політичних професіоналів, які самі між собою ділять функції влади та опозиції, не даючи останній бути дійсно народною, не контрольованою політичним істеблішментом».

Крім цього, суттєвим протиріччям сучасної політики є протиріччя між двома критеріями, двома сторонами її існування – інституалізацією та участю, сферою діяльності політичних професіоналів та сферою, яка є прерогативою громадян. Це дуже серйозне теоретичне питання, яке безпосередньо торкається політичних прав жінок та механізмів досягнення рівноправ’я жінок та чоловіків в політичній сфері. Воно може бути сформульоване наступним чином: на що, перш за все, орієнтуватися жінкам в своїх політичних правах – на розширення їх присутності в процесі політичної інституалізації чи на збільшення кількості жінок в процесі участі? Що складніше? Як не тільки здійснити правове забезпечення участі жінок в політиці, але й зробити політичну участь цінністю жіночого життя? Тобто впровадження ідей жіночого рівноправ’я в політиці потребує своєрідної корекції самого політичного процесу. А це вже масштабна цивілізаційна задача.

До 80–х років жіночий рух в європейських країнах демонстрував практично повну відсутність інтересу до політики. Традиційні жіночі організації вважали себе не причетними до політичної діяльності, а нові жіночі організації за мету ставили боротьбу з насильством, вважаючи владу проявом маскулінізму. Але потім змінилися як самі уявлення про зміст та суть політичної діяльності, так і ставлення жіночого руху до неї.

Основними причинами підвищення інтересу до гендерних аспектів політики в середині 80–х років і пізніше можна назвати наступні: міжпартійна конкуренція, пошук нових політичних технологій; бажання з боку політичних партій до заохочення жіночого електорату; наявність зовнішнього тиску – з боку певних неурядових жіночих організацій; наявність внутрішнього тиску – з боку жіночих секцій та активних жінок в партіях; внутріпартійні організаційні зміни. Заходи щодо залучення жінок до політики складаються з освітніх програм, професійної підготовки, позитивних дій щодо відбору жінок. Представництво жінок в органах влади є необхідною умовою, але цього не є достатньо, це ще не гарантує залучення жінок до влади. Важливою умовою є наявність жіночої мережі, під тиском якої можуть прийматися важливі рішення.

Окремою проблемою стоїть питання залучення жінок на високі керівні посади. Шляхи, які ведуть жінок до вершин влади, проаналізувавши світовий досвід, можна підрозділити на три основні напрямки.

1. Перший шлях умовно називають «азійським» (за географічною ознакою). В цьому випадку жінка стає головою держави або уряду як вдова або донька лідера країни, який загинув, частіше всього, від рук опозиції. Добровільне призначення кандидатом і наступна перемога на виборах в таких випадках багато в чому визначається повагою нації до таких жінок як членів родин загиблого лідера країни: любов та підтримка населення переноситься на цих жінок: Сиримаво Бандаранаике (Цейлон), Індира Ганді (Індія), Корасон Акіно (Філіппіни), Віолетта де Чаморре (Нікарагуа), Беназір Бхутто (Пакистан). Усі ці жінки виявили великі політичні здібності як президенти або голови урядів власних держав.

2. Другий шлях умовно називають «кризовим». Він виявляється тоді, коли проблеми в країні або партії зростають і виникає проблема зміни лідера. Тоді нерідко приймається нестандартне рішення – обрати на цю посаду жінку. Така ситуація виникла в Ізраїлі в 1969 році, коли прем’єр–міністром була обрана Голда Мейєр. В 1975 році складна ситуація в партії консерваторів у Великобританії стабілізувалася після обрання Маргарет Тетчер, яка в 1979 році стала головою уряду країни. Так трапилось в 1987 році в соціалістичній партії Японії, коли її головою стала Такако Дої, а виборці–жінки активно підтримали кандидатів від партії на виборах до парламенту країни. Саме в умовах кризи прем’єр–міністром Польщі була призначена Ганна Сухоцька (1992 рік), а в Туреччині в 1993 році – Тансу Чиллер. Сюди також можна додати приклад пострадянської незалежної Литви з прем’єр–міністром Казимирою Прунскене.

3. Третій шлях умовно називають «скандинавським» або соціал–демократичним, коли висування жінок в політичні, парламентські або державні структури здійснюється на основі системи квот. В такому випадку жінки не тільки отримують реальну можливість зайняти посаду президента або прем’єр–міністра (Мері Робінсон – Ірландія, Гру Харлем Брундтланд – Норвегія, Вігдіс Фіннбогадоттир – Ісландія), займати пости міністрів (іноземних справ – Швеція, оборони – Фінляндія), але, головне, впливати на прийняття політичних рішень.      

Останнім часом на міжнародних форумах всіх рівнів активно обговорюється питання квотування та паритетної демократії як найбільш реальних механізмів досягнення рівності жінок та чоловіків у політичній сфері.

Формальна рівність та її досягнення – це необхідна стартова відправна точка, але в той же час, за думкою багатьох політологів феміністичного спрямування, вона водночас є також суттєвою перешкодою для усунення дискримінації та підкорення жінки чоловікові. Тому серед експертів з питань рівності статей більш широке розповсюдження отримала думка, що саме паритет, а не рівність є більш важливою ціллю. «Ідея паритету враховує різницю між статями, але стверджує, що вони не повинні бути перешкодою для рівного підходу до різних статей. Формули рівного підходу тому повинні враховувати відмінності між жінками та чоловіками, що в протилежному випадку вони не будуть мати бажаного результату».

«Під паритетною демократією слід розуміти таку форму суспільних відносин у політико–правовій сфері, за якої жінкам гарантується рівний з чоловіками статус на підставі фактичного представництва на всіх рівнях і усіх владних структурах». Справа в тому, що «саме поняття паритетної демократії є досить новим не тільки для вітчизняної науки. Його категорійний статус не вироблений ні у правознавчих, ні в політологічних дослідженнях. Введення поняття паритетної демократії в науковий ужиток пов’язано з реалізацією масштабного проекту, ініційованого в 1992 році Комітетом з питань рівності жінок та чоловіків Ради Європи».

Квотування – механізм збільшення представництва жінок в органах влади шляхом виділення місць для жінок в списках кандидатів під час виборів. Багато жінок виступають проти квотування, тому що вважають, що цей найкоротший шлях до парламенту буде піддавати критиці тих жінок, які вже потрапили до нього. Таке ставлення самих жінок ускладнює лобіювання жіночими секціями введення квот і спрощує протидію такій формі позитивних дій з боку політичних партій та уряду. В той же час різні європейські країни демонструють в цілому позитивний досвід введення гендерних квот. В Ірландії практика ведення квот була спочатку піддана жорстокій критиці, але потім, коли кількість жінок зросла з 1981 по 1996 роки з 9 до 26 відсотків, ставлення змінилося.

Більшість досліджень, які присвячені становищу жінок в парламентах, свідчать, що в країнах, які мають пропорційну систему політичного представництва (особливо за партійними списками), обирається більше жінок–парламентарів, ніж в країнах з мажоритарною системою. Більш розвинуте використання системи пропорційного представництва при виборах в Європарламент є однією з важливих причин обирання жінок до складу його депутатів (порівняно з національними парламентами).

Припущення, що для жінок легше перемогти на виборах до місцевої влади, ніж до парламенту (оскільки на місцевому рівні використовуються менш жорсткі виборчі критерії, а самі такі посади не потребують повної зайнятості і їх легше об’єднати з вихованням дітей), є справедлими для Бельгії та Франції. В інших країнах спостерігається більша кількість жінок на вищих посадах, що можна пояснити більш централізованим відбором кандидатів.

Позитивний ефект політики «позитивних дій» можна продемонструвати на прикладі багатьох країн, в тому числі Італії. В цій країні в 1993–1995 роках відбулося значне збільшення кількості жінок в органах місцевого самоврядування. В Італії в 1993 році були прийняті два закони про порядок проведення виборів. Перший з них мав положення про те, що в «списках кандидатів кандидати однієї статі не можуть складати більше двох третин». Другий закон встановлював нові правила обрання до Палати депутатів: 75 % депутатських мандатів розподілялись за мажоритарною системою і 25 % віддавались депутатам, які обиралися за партійними списками. Щодо останніх, то закон встановлював, що кандидати різних статей повинні бути представлені в списках через одного. На практиці це означало однакове представництво жінок з чоловіками в партійних списках. Але в 1995 році ці закони були відмінені Конституційним судом Італії. Однак саме в цей час вага жінок в органах представницької влади збільшилась більш ніж у 2 рази.

Цікаво, що, не говорячи прямо про квотування, така система запроваджується в Литовській Республіці, в якій відповідно до 4 розділу Закону про законодавче забезпечення рівності жінок і чоловіків у Литві (Постанова Сейму Литовської Республіки, 25 травня 1999 р. № VIII–1200, Вільнюс) «Обов'язок органів влади сприяти рівноправ'ю», «Органи влади зобов'язані цілеспрямовано і систематично сприяти встановленню рівноправ'я жінок і чоловіків, особливо шляхом зміни обставин, що заважають встановленню такого рівноправ'я.

Мінімальний відсоток представництва як жінок, так і чоловіків в урядових комітетах, дорадчих радах та інших органах, а також муніципальних органах має дорівнювати 40%, якщо не існує спеціальних підстав для порушення цієї пропорції.

Якщо установа, організація, муніципальна або державна компанія має правління, раду директорів або інший виконавчий чи адміністративний орган, що формується з обраних чи призначених представників, то такий орган повинен мати справедливу пропорцію представництва жінок і чоловіків, якщо не існує спеціальних підстав для порушення цієї пропорції». Це перший серед країн Центральної та Східної Європи закон з питань гендерної рівності, якій свідчить про наявність суттєвого потенціалу в цих країнах.

В багатьох відношеннях великі «старі» партії мають менше можливостей для просування жінок, ніж нові, невеликі партії. Такі партії демонструють також різне ставлення до жінок в політиці. Невеликі ліві партії та партії демократичного спрямування відбирають в число кандидатів більше жінок. Але в той же час великі ведучі партії також починають усвідомлювати той факт, що жінки мало представлені в політичній сфері.

Розширення політичних прав жінок, їх реальне втілення в життя, а не просто формальне існування, тягнуть за собою обмеження приватної сфери, оскільки право бути активними в політиці певною мірою посягає на право вести приватне життя. Але роздільне існування приватної і публічної сфер, які розвиваються, віддаляючись одна від одної, не може бути домінантою політичного розвитку. На порядку денному стоїть зміна цієї парадигми і зближення публічності та приватності, але не за рахунок втручання в приватну сферу, обмеження свобод та прав громадянина. Скоріше мова повинна йти про «людяність» публічної, політичної сфери, наближення її до реальних потреб громадян, а не до тонкого маніпулювання різноманітними політичними технологіями. Відмова від активної участі в політичному та публічному житті і віддання переваги життю приватному може призвести до суттєвих суспільних катаклізмів, коли громадянські права будуть узурповані державно–бюрократичною машиною або політичною партією, що не відображує інтереси більшості суспільства. За словами О. Панаріна, така ситуація потребує перерозподілу суспільного часу і зміни в системі суспільних та особистих пріоритетів. Один з можливих шляхів проведення таких змін – це реабілітація повсякденності як сфери політичнї.

Але для цього потрібні не тільки знання та навички, інтенція та бажання, але й така банальна річ, як час. Деякі представники альтернативних рухів на Заході пропонують виділити особливу категорію соціального часу, яка прямо призначена для повсякденної громадянської «демократії участі», – так званий «третій час» (по відношенню до першого – робочого, та другого – вільного часу). Наприклад, французький соціолог Ежен Сю, висунувши цю концепцію, вважає, що третій час необхідний для реалізації демократії участі, тобто проти узурпації прав людини авторитарними суспільними та політичними інститутами.

Як видно, визначення того, що таке політика, в якому типі політичного життя жінки беруть участь, є дуже важливим. Але це тема окремого політологічного дослідження, оскільки сам зміст терміна «політика» змінювався від століття до століття. Різні політичні та ідеологічні течії також вкладають різний зміст в цей термін. Ці дискусії знайшли відображення в політологічній літературі як в нашій країні, так і за її межами. Особливо важливою в контексті прав жінок є концепція мікрофізики влади, про яку писали ще французькі філософи М. Фуко та Р. Барт, Ю. Кристєва. В російській філософії цьому питанню присвятили роботи В. Подорога та Т. Кліменкова. Роботи останньої особливо цікаві, тому що феноменологічно–структуралістські дослідження вона проводить спираючись на феміністську ідеологію та теорію.

Проблеми політичних прав жінок розглядаються в багатьох міжнародних документах з прав людини. Першим міжнародним документом, який проголосив, що політичні права жінок повинні користуватися загальною повагою, що вони притаманні жінці у такій мірі, у якій вони притаманні будь–який вільній особі, була Загальна декларація прав людини 1948 року (стаття 21). На розвиток її положень у 1952 році було прийнято Конвенцію про політичні права жінок. Відповідно до Конвенції (стаття I) жінкам належить право голосувати на усіх виборах на рівних із чоловіками умовах, без всякої дискримінації. Жінки можуть бути обрані на рівних із чоловіками умовах, без жодної дискримінації, в усі встановлені національним законом установи, що потребують привселюдних виборів (стаття 2). В статті 3 Конвенції проголошується право жінок на рівних із чоловіками умовах займати посади на суспільно–державній службі і виконувати всі суспільно–державні функції, установлені національним законом. У статті 33 цієї Конвенції передбачено право жінки посідати на рівних з чоловіком умовах, без будь–якої дискримінації, усі посади на громадське – державній службі і виконувати усі суспільно–державні функції, які встановлено національним законом. Саме реалізація цього права забезпечує жінці можливість брати участь у керуванні держави на всіх рівнях. Питання політичних прав жінок та їх рівноправності з чоловіками в політичній сфері регламентуються також в Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права. Таким чином, сформована достатня правова база, яка гарантує жінкам рівні права з чоловіками в сфері політики. Але проблема на сучасному етапі полягає не стільки в юридичному проголошенні рівноправності в політичній сфері, а в фактичному втіленні положень міжнародних документів у життя.

Так, у більшості випадків у країнах з перехідною економікою спостерігається зменшення на виборних посадах на всіх рівнях прийняття рішень, особливо на найвищому. Так, в Україні, у Верховній Раді XIV скликання – 35 жінок з 450 депутатських місць (в минулій було 17). Тільки одна жінка – посол, одна міністр. За даними Державного комітету статистики станом на 1 січня 1997 року в Україні було 62390 державних службовців, серед них 32261 чоловік та 30129 жінок. Але серед керівників, які мають посадові категорії 1–го ступеня, тобто вищого ешелону влади, всього 185 чоловіків та 10 жінок (з 195 осіб), серед керівників 2–го ступеня 568 чоловіків та 48 жінок ( з 616 осіб), і чим нижче ступінь (до шостого рангу), тим більша кількість жінок, а на нижчих рангах їх кількість перевищує кількість чоловіків.

Таблиця 3.

Розподіл державних службовців за статтю та посадовими категоріями у 1999 році (на кінець року, осіб)