3. 2. Міжнародні правові норми і державна політика України

щодо дотримання та захисту прав жінок

з обмеженою працездатністю

і жінок похилого віку

Термін «обмежена працездатність» використовують у всьому світі. Під ним припускають уроджені або набуті розумові, фізичні і психологічні особливості. Нерідко «обмежена» замінюють на «альтернативна». Слово «неповноцінність» у світовій практиці не використовують, оскільки воно сприяє дискримінації особистості. У кожного є свої особливості, інший психічний або фізичний стан людини не повинен розглядатися як привід для дискримінації. Але на практиці іноді дуже важко розрізнити дискримінацію з боку суспільства по відношенню до людей з обмеженою працездатністю, обмеження їхніх прав унаслідок стереотипів і упереджень, а також обмеження в зв’язку зі станом здоров'я або психіки.

В таких ситуаціях йдеться про переплетення і накладення один на одного дискримінаційних чинників. Статева приналежність, обмежена працездатність, інші чинники сприяють дискримінації, розвитку упереджень і негативного ставлення до таких жінок. Перед багатьма жінками з цієї групи постають нерозв'язні проблеми в зв'язку зі свободою переміщення і відсутністю необхідного устаткування в житлових помешканнях і громадських місцях. В українському суспільстві не прийнято багато говорити про жінок з альтернативною працездатністю, так само як і про інші групи меншостей, немов таких проблем немає зовсім.

Мало які з міжнародних документів приділяють увагу в своїх текстах проблемам прав осіб з обмеженою працездатністю. Один з таких документів, до якого включено відповідну статтю, – Європейська соціальна хартія. Стаття 15 носить назву «Право фізично і розумово непрацездатних осіб на фахове підготування, відновлення працездатності і повернення до громадського життя»: «З метою забезпечення ефективного здійснення права фізично і розумово непрацездатних осіб на професійну підготовку, відновлення працездатності і повернення до громадського життя Договірні Сторони зобов'язуються:

1. Вживати належні заходи для організації навчальних закладів, у тому числі у разі потреби, державних або приватних спеціалізованих установ;

2. Вживати належні заходи для працевлаштування непрацездатних осіб, такі як створення спеціалізованих служб по працевлаштуванню, установ із спеціальними умовами праці, і заходи для заохочення роботодавців приймати інвалідів на роботу».

Справедливість вимог жінок з обмеженою працездатністю в боротьбі за свої права та рівні можливості, участі у всіх сферах життя відображена також в таких документах ООН, як Стандартні правила створення рівних можливостей для інвалідів, Пекінська Платформа дій (1995 р. ).

Незважаючи на рекомендаційний характер, Стандартні правила передбачають взяття державами серйозних моральних та політичних зобов’язань по створенню рівних можливостей для інвалідів. Вони також є основою, надійним орієнтиром у діяльності громадських організацій інвалідів. Необхідно лобіювати повну відповідність до положень Стандартних правил вже прийнятих та діючих законів стосовно інвалідів. Україні також необхідно розробити законодавчу базу та програми щодо поліпшення становища жінок з обмеженою працездатністю, для чого, перш за все, слід провести дослідження, як національне законодавство долає дискримінацію дівчат і жінок з інвалідністю.

22 квітня 1999 р. відбулася Установча конференція, на якій було прийнято рішення про створення Жіночого комітету Союзу організацій інвалідів України. Його метою є об`єднання зусиль та координація дій дівчат і жінок з обмеженими фізичними можливостями та жіночих громадських організацій для більш ефективного вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем інвалідів. Також у 1999 р. було проведено Всеукраїнський форум жінок з обмеженими можливостями. Організаторами Форуму виступили, крім неурядових організацій, Міністерство праці та соціальної політики України та Державний комітет України у справах сім’ї та молоді.

Можливість отримання професійної підготовки жінками–інвалідами та пошук роботи є дуже складною проблемою. В Україні спостерігається небезпечна тенденція порушення прав та обмеження можливостей жінок–інвалідів на працевлаштування та отримання бажаної професії. Все це призводить до падіння рівня життя, дискримінації в оплаті праці, невлаштованого побуту жінок–інвалідів.

Процес старіння – це час змін людського організму. В жінок середнього віку відбувається зміна зовнішності, що позбавляє їх уявлення про себе як про здорову, привабливу людину. У цей же час можуть з'являтися різноманітні захворювання або загроза захворювань через зміни фертильності або наслідки фахової діяльності. Діти виростають і покидають своїх батьків, буває, трапляються розлучення або смерть чоловіка (середній вік жіночого вдівства – 56 років). Можуть занедужати або померти батьки, зростає загроза втрати роботи. Дуже рідко в країнах з перехідною економікою в сучасні часи людям похилого віку вдається зберегти економічний добробут. У випадку тривалої хвороби, одержання злидарської пенсії або неможливості знайти оплачувану роботу багато хто з них стають набагато бідніші, ніж у молодості.

Серед людей похилого віку переважають жінки, оскільки середня тривалість життя жінок істотно вища, ніж у чоловіків. «В міру росту тривалості життя і зростання кількості жінок похилого віку проблеми їхнього здоров'я заслуговують більш пильної уваги.. «, – підкреслюється в Пекінській Платформі дій (ст. 101).

На жаль, щоденна практика показує, що права, які закріплені в Конституції та інших законодавчих актах, залишаються скоріше побажаннями, ніж реальністю життя. Щодо впровадження цих прав у життя існують головні проблеми, зокрема, в країнах колишнього Радянського Союзу. Серед них: якість медичних послуг; важкий доступ до якісних послуг у нових ринкових умовах через фінансові і матеріальні обставини; велика різниця в рівні охорони здоров'я між різними регіонами і між соціальними, економічними і віковими групами; нерозвиненість механізму застосування на практиці проголошених у Конституції цивілізованих прав і свобод особи.

Типовою для всіх країн з перехідною економікою є тенденція, яка характеризується тим, що жінки із сільських районів, біженки, мігранти бідні і переміщені особи, а також сім'ї, на чолі яких стоїть жінка, зіштовхуються з численими труднощами, намагаючись домогтися адекватних і якісних медичних послуг для себе і членів своїх сімей.

Які конкретні перешкоди на шляху до повноцінної охорони здоров'я в різних категорій жінок існують в сучасному українському суспільстві (інвалідів, жінок похилого віку, сільських жительок, біженок тощо), як ці перешкоди впливають на можливість цих жінок користуватися іншими правами людини?

Доступність охорони здоров'я – це необхідна умова для користування іншими правами людини. Хоча існують розбіжності в питанні про те, чи є охорона здоров'я правом людини, проте майже ніхто не оспорює загальновизнаний факт: перешкоди на шляху до повноцінної охорони здоров'я заважають жінкам у використанні інших прав людини і, таким чином, порушують рівність жінок. Погане здоров'я може перешкодити жінці в її прагненні вести активний спосіб життя, брати участь як у всіх видах суспільної діяльності, таких, як збори, виборчі кампанії, виступи, так і в інших сферах життєдіяльності, наприклад, провідини навчальних закладів, або в роботі по дому і поза ним. Майже в будь–якому суспільстві жінки несуть основну відповідальність за охорону здоров'я всіх членів сім'ї. Проте потреби самих жінок в охороні їхнього здоров'я часто не задовольняються належною мірою.

3. 2. Сім’я та проблеми дотримання прав жінок

Права жінок нерідко порушуються не з боку держави, а конкретними особами, включаючи членів сімей. Документи щодо людських прав визнають, що сім’я є природною та фундаментальною групою, яка є основою суспільства і підлягає захисту з боку держави. Уряди, однак, повинні балансувати між цими зобов’язаннями і зобов’язаннями захищати права членів сімей як індивідів. Сім’я – це важлива сфера суспільного життя. В той же час це та сфера, де найчастіше порушують права жінок.

Загальна декларація прав людини містить положення, які стосуються захисту прав людини на утворення сім’ї і вступу в шлюб. «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань» (стаття 12).

«1. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь–яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження, під час перебування у шлюбі та під час його розірвання.

2. Шлюб можна укладати тільки за вільної і повної згоди сторін, які одружуються.

3. Сім'я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави» (стаття 16).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права адресує статтю 23 проблемі вільного вступу у шлюб: «2. За чоловіками і жінками, які досягли шлюбного віку, визнається право на одруження і право засновувати сім’ю.

3. Жодний шлюб не може бути укладений без вільної і повної згоди осіб, які вступають у шлюб.

Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, повинні вжити належних заходів для забезпечення рівності прав і обов'язків чоловіків та жінок у відношенні вступу в шлюб, під час перебування в шлюбі і при його розірванні. У випадку розірвання шлюбу повинен передбачатися необхідний захист усіх дітей».

Що означає для жінок мати рівність у сім'ї? На це питання можна відповідати по–різному. Одна точка зору полягає в тому, що жінки мають рівність у шлюбі і сім'ї, коли вони мають такі ж права, як і чоловіки. Іншими словами, влада може накладати обмеження на шлюб і сім’ю, якщо ці обмеження однаковою мірою стосуються як чоловіків, так і жінок.

Інша інтерпретація поняття рівності – це те, що жінки зможуть мати рівність у шлюбі і сім'ї тільки тоді, коли зміняться інститути, закони і практика, що пригноблюють жінок у сім'ї. При такому підході не беруть до уваги питання про те, чи рівноправні в сім'ї чоловік і жінка, а замість цього вивчають усі структури і правила, що зберігають дисбаланс влади в сім'ї. Відповідно до цієї точки зору уряд може проводити політику, що спрямована тільки на жінок, і приймати відповідні закони, якщо вони покликані боротися з низьким статусом жінки в сім'ї.

Третій, трохи відмінний від першого та другого погляд на рівність – це думка про те, що рівність у сім'ї означає надану жінкам і чоловікам можливість приймати рішення самим, без державного контролю. Відповідно до цієї точки зору усяке непотрібне втручання уряду в справи сім'ї є обмеженням прав людини, навіть якщо ці обмеження застосовуються не тільки до жінок, але й до чоловіків.

Шлюб – суспільний інститут, що закріплює й оформляє сімейно–родинні відносини. У традиційному суспільстві шлюб (одруження і заміжжя) був обов'язковою умовою одержання статусу дорослого. Ідеалізація інституту шлюбу співпала в європейській культурі з крайнім антифемінізмом, завуальованим під високу повагу жінки. В міру розвитку суспільства змінюються моделі шлюбу, зокрема, перехід від шлюбу з розрахунку до шлюбу за вільним вибором. Зменшується усталеність шлюбу, збільшується кількість розлучень, ініціатором яких усе частіше виступає жінка, що породжує проблему відповідальності батьків за виховання дітей. Поступово в громадській свідомості з'являється націленість на можливість тимчасової шлюбної спілки на противагу одношлюбності. Все частіше необов'язковою визнається в масовій свідомості і реєстрація шлюбу.

Історія знає велику кількість устроїв шлюбу. Одними з класифікацій шлюбу є його визначення як матрилокального та патрилокального. Найбільш розповсюджений в європейській та християнській культурах парний шлюб. Ще одна історично сформована форма регулювання сімейно–статевих відносин, що панує в західній цивілізації, – одношлюбність. Посилення соціальної позиції жінок призвела до ослаблення обмежень, що накладалися на зв’язки жінок, і посилення їх для чоловіків. Одночасно це означало для обох статей необхідність більш сильного дисциплінування своїх афектів при спілкуванні одне з одним. Свобода вимагала іншого виду поводження і породжувала нові специфічні конфлікти.

Один з таких нових соціальних конфліктів був породжений ситуацією одинокого позашлюбного материнства. Протягом тривалого часу легітимація материнства здійснювалася винятково в шлюбі; позашлюбне материнство тільки в результаті жіночого руху та демократичних загальноцивілізаційних перетворень стали захищати юридично, але в силу зберігання патріархальних поглядів «засуджують» на рівні масової свідомості.

Сім’я, як і шлюб, – також історичне утворення, має декілька форм існування: моногамна, полігамна та інші. Істотні зміни відбуваються в сімейно–шлюбних відносинах в останні часи, що характеризуються зменшенням чисельності сім’ї, зведенням її до батьків і дітей, зміною соціальних функцій сім'ї. В процесі відмирання старих економічних і соціальних функцій сім’ї як виробничої одиниці, осередку споживання, інституту первинної соціалізації дітей збільшується цінність психологічної близькості між членами сім’ї. Інтимізація сімейних відносин підвищує автономію і значимість кожного окремого члена родини. З'являються нові типи родини: неповні, у яких дитину виховує один із батьків або бабуся, дід, чи родичі, а також гомосексуальні сім’ї. В деяких країнах легітимуються шлюби між людьми однієї статі.

Велику увагу в багатьох демократичних державах приділяється питанням планування родини. Планування сім’ї полягає у вільному і відповідальному репродуктивному виборі, який повинні робити чоловіки та жінки самостійно, на підставі права репродуктивної автономії. Державне втручання в ці процеси повинно полягати в допомозі і підтримці сім'ї, а не в обмеженні самостійності її членів.

Можливість планувати розміри сім'ї за допомогою контрацептивів важко переоцінити як для фізичного, так і ментального, психічного здоров'я жінки. До дев’яноста відсотків часу репродуктивного періоду жінка не вагітна або не хоче вагітніти, тому страх небажаної вагітності переслідує її, отруюючи радість сексуальних взаємин і не приносячи повного задоволення. За розрахунками американських економістів політика планування сім’ї і допомоги сім'ям вигідна також і для державної економіки, тому що при свідомому ставленні до дітородіння зменшується дитяча смертність, поліпшується здоров'я жінки і дитини, нормалізуються стосунки в сім’ї, зменшується кількість розлучень і тому подібне.

Інститут сім'ї є сферою, де найчастіше використовується історично сформоване співвідношення статей. В сім’ї, з одного боку, можуть і повинні розвиватися позитивні процеси турботи й опіки, при яких люди пов'язані почуттями, а з іншого боку, сім'я може бути соціальним інститутом, де порушуються права жінок, виявляється насильство над жінками і дітьми.

Міжнародні конвенції захищають право жінок на прийняття рішень, які стосуються їх сімейного життя. Але проблема полягає в тому, що на практиці багато соціальних інститутів, включаючи сім’ю, засоби масової інформації, релігійні і культурні групи тощо прямо або побічно накладають обмеження на вибір жінок. Такі засоби обмежень вибору жінок можуть бути прямими та непрямими.

Прямі обмеження включають:закони або звичаї, що забороняють жінкам на свій вибір виходити заміж за людину іншої раси, національності, соціальної групи тощо; обмеження розміру сім'ї; практику шлюбу і розлучень, що обмежують для жінок можливість володіти власністю, контролювати й успадковувати її; закони, що позбавляють жінок громадянства після їхнього шлюбу з іноземцем; закони, за якими національність батька (а не матері) визначає громадянство (національність); правила або звичаї, що забороняють певним групам жінок – лесбіянкам, незаміжнім, самотнім – усиновляти і / або виховувати дітей.

Непрямі обмеження – це: пільги для жінок, що роблять визначений вибір (який вважаються урядом бажаним), наприклад: матеріальні пільги для сімей визначеної чисельності; привілеї у нагляді за дітьми (дитячі сади); матеріальне забезпечення (оплата відпустки по вагітності, нагляду за дитиною); пенсії, різні види допомоги й інші види підтримки, що обумовлені вступом або невступом у шлюб, народженням або не народженням дітей.

Уряди, з одного боку, можуть заохочувати жінок мати визначену кількість дітей шляхом збільшення пільг жінкам, котрі мають велику сім’ю, а з іншого боку – можуть спонукати жінок мати маленьку сім’ю, обмежуючи такі пільги;    втручання в питання контролю над народжуваністю, абортами і статевим вихованням, включаючи маніпуляцію засобами масової інформації.

Маніпуляція засобами масової інформації з боку підприємців, релігійних лідерів або інших представників влади також може бути непрямою формою обмеження прав жінок у сім'ї. Засоби масової інформації можуть як обмежувати відомості, так і формувати суспільну думку і ставлення суспільства до жінки і сім'ї.

Досить великий відсоток українських жінок бажають одружитися з іноземцем або вже одружилися. Одним з досліджень з цього питання, яке проводилось в Україні, було дослідження, організоване Міжнародною організацією з міграції, в якому автор книги брала безпосередню участь як керівник проведення фокус–груп, інтерв’ю та експертних оцінок і підготовки фінального звіту. Одружуючись з іноземцем і покидаючи територію України, українські громадянки підпадають під дію законів інших держав, які сильно відрізняються від українських. Навіть в демократичних та розвинутих країнах закони по відношенню до іноземців та іноземок не завжди відповідають нормам міжнародних документів. Крім цього, існує велика кількість держав, особливо в Азії, де існують дискримінаційні шлюбні закони стосовно до жінок, жінок у шлюбі та іноземок зокрема.

Так, у багатьох мусульманських країнах, зокрема в Алжирі, дозволяється одружуватися більш ніж з одною жінкою (Кодекс сім’ї 1984 року, ст. 8), одруження жінки оформляє її опікун, який може бути її батьком або якимось з близьких родичів [чоловічої статі] (ст. 11), жінка–мусульманка не може одружитися з немусульманином…(ст. 31), дружина повинна слухатися свого чоловіка та визнавати його положення глави сім’ї, народжувати дітей, якщо вона здатна, доглядати за дітьми та поважати батьків свого чоловіка і його близьких родичів (ст. 39).

Відповідно до Цивільного кодексу Туреччини чоловік є главою подружжя. Він вирішує, де буде жити сім’я, та забезпечує відповідне утримання дружини і дітей відповідає за це (ст. 152), або є представником подружжя (ст. 154). В Ємені відповідно до акта про статус особи №20, 1992, ст. 40, дружина має бути слухняною в питаннях, які стосуються сімейних інтересів, зокрема, переїзду до подружньої домівки, підкорятися наказам чоловіка та працювати у домівці, як інші жінки; не може залишати домівку без його дозволу, хоча чоловік не має права заборонити дружині виходити з дому з законної або взагалі прийнятної причини, яка не шкодить її честі або виконанню обов’язків щодо нього. Зокрема, вона може виходити з дому для догляду за майновими справами та виконання своїх робочих обов’язків. Якщо жінка хоче допомагати своїм літнім батькам, але не має більше ніког, хто би за ними доглядав, це також є поважною причиною.

На рівні законодавства цих країн існують дискримінаційні по відношенню до жінок положення. Тому проблема імплементації норм міжнародних документів у національні законодавства є важливою справою міжнародних правозахисних організацій, міжнародних міжурядових та неруядових організацій.

Ще одна суттєва проблема – проблема материнства та права матерів. Материнство аналізується в філософському, соціологічному, економічному, політичному, психологічному та інших аспектах. Материнство в соціальній теорії означає не дітородіння само по собі, а в соціальному змісті вигодовування немовлят і безпосередню турботу про них. Соціальна ситуація в більшості суспільств складається таким чином, що материнство розглядається як перешкода для реалізації різноманітних сторін жіночої особистості. Саме завдяки материнству жіноча активність обмежувалась виключно сімейною сферою, не розповсюджуючись на соціальну активність у цілому. Ця ситуація знайшла широку критику в працях авторів як феміністського, так і взагалі демократичного спрямування.

Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію про охорону материнства № 103 (переглянута в 1952 р., набула чинності 7 вересня 1955 р. ). Дійсна Конвенція застосовується як до жінок, зайнятих на промислових підприємствах, так і до жінок, зайнятих на непромислових і сільськогосподарських роботах, включаючи надомниць. Відразу видно, що права жінок, які зайняті тільки в домашньому господарстві, в цій Конвенції не враховуються. Відповідно до ст. 3 жінка має право на відпустку в зв'язку з вагітністю та пологами, тривалість якої складає щонайменше 12 тижнів і включає період обов'язкової післяпологової відпустки; у випадку хвороби, причиною якої, як це встановлено медичним оглядом, є пологи, жінка має право на продовження її післяпологової відпустки, максимальна тривалість якої може визначатися компетентним органом влади. Відповідно до ст. 4 жінка у відпустці в зв'язку з вагітністю та пологами має право на одержання грошової та медичної допомоги, розміри якої встановлюються законодавством країни таким чином, щоб забезпечити для самої жінки і її дитини гарні з точки зору гігієни, життєві умови і належний рівень життя. Відповідно до ст. 5 жінці можуть надавати перерви в роботі для годування дитини грудьми. Відповідно до статті 6 вона не може бути звільнена з роботи.

Але в той же час відповідно до ст. країни можуть передбачити вилучення дійсної Конвенції з застасування у відношенні деяких категорій непромислових робіт; робіт, виконуваних на сільськогосподарських підприємствах (крім плантацій); домашньої праці за наймом у приватних господарствах; надомниць; транспортних установ по перевезенню пасажирів або вантажів по морю. Доповнення до конвенції подано в рекомендації 95 про охорону материнства.

Різні галузі українського законодавства захищають певні права вагітної жінки та жінки–матері. Наприклад, трудове законодавство забороняє відмовляти у прийомі на роботу вагітної жінки (така відмова за Кримінальним кодексом України підлягає покаранню), надає право вагітній жінці перевестися на легшу роботу із збереженням попередньої заробітної плати. Їй надається відпустка за вагітністю та пологами. Вагітну жінку не можна відправляти у відрядження, залучати до нічних та понаднормових робіт. Непрацездатна жінка має право на аліменти від свого чоловіка незалежно від того, працює вона чи ні. Єдиною умовою виникнення такого права є матеріальна спроможність чоловіка.

У разі народження дитини жінка отримує одноразову грошову допомогу. Жінка має право на збереження місця роботи у зв'язку з відпусткою по догляду за дитиною до досягнення нею 3–річного віку. Матерів, які мають малолітніх дітей, також не можна посилати у відрядження по роботі, залучати до роботи вночі та понаднормово. Згідно зі ст. 24 Кримінального кодексу України вчинення злочину вагітною жінкою визнається обставиною, яка пом'якшує її відповідальність. Жінка, вагітна на момент вчинення злочину або на момент винесення вироку, не може бути засуджена до смертної кари (смертну кару не можна застосувати до вагітної на момент виконання вироку жінки).