2. 1. Права жінок в економічній сфері

та сфері зайнятості

Як слушно зауважує в книзі «Сексуальна політика» Кейт Мілет, жінки працювали завжди і всюди, і тому питання права жінок на працю – це, перш за все, питання на кваліфіковану працю та працю, за яку жінка отримає заробітну платню, таку саме, як і чоловік.

В Радянському Союзі та в інших соціалістичних країнах рівна оплата за рівну працю була закріплена законодавством. Жінкам не платили менше за ту ж саму працю, що й чоловікам. Проблема полягала в іншому: «по–перше, йшла «фемінізація» низько оплачуваних робіт; по–друге, по мірі того, як жінки освоювали ту чи іншу професію, ця професія ставала непрестижною та низько оплачуваною. Таким чином виникали міжгалузеві та внутрішньогалузеві відмінності в заробітній платі». Найбільш яскравий приклад – це знецінення праці вчителів та лікарів в радянському суспільстві. Дві галузі, які стали здебільшого сферою прикладання жіночої праці, заробітна плата в яких була значно менша, ніж середня по промисловості. Тим більше це виглядає парадоксальним, що це галузі, де потрібна висока кваліфікація працівників, вища освіта, і що взагалі рівень освіти жінок був у середньому значно вищим, ніж рівень освіти чоловіків.

Економічні права жінок є важливою темою досліджень. Рівноправність жінок в усіх сферах життя тісно пов’язана з фінансовою незалежністю, яка в свою чергу визначається тим, чи мають жінки доступ до основних економічних та людських ресурсів і чи можуть вони розпоряджатися ними. «Участь жінок на ринку праці є важливою з багатьох чинників. Вона є джерелом економічної незалежності жінок, дає їм право на соціальне та пенсійне забезпечення і відповідні послуги в галузі охорони здоров'я, а також можливості для покращення статусу в суспільстві та розвитку особистості. В контексті сім'ї сплачувана трудова діяльність жінок відображається на їх ролі і авторитеті в домі, і не тільки дає прибуток, але й служить зразком та повторювання членами сім’ї, особливо дітьми».

Існує велика кількість факторів, які зумовлюють більш низький статус жінок в економічній сфері порівняно з чоловіками. Два з них є головними: проблеми з працевлаштуванням та проблеми з розподілом власності. Крім цього, жінки продовжують нести подвійне навантаження: з одного боку економічне, а з іншого – людського виробництва, що має негативні наслідки як для їх здоров’я, так і можливостей реалізацій в соціальній та економічній сферах. Як зауважує С. Айвазова, проблеми, «які яскраво проявилися в сфері праці жінок, були пов’язані багато в чому з тим, що існуюча модель їх зайнятості була сформована як відбиток з моделі чоловічої праці. В цьому випадку професійна активність жінок була погано сумісна с іншою їх функцією – матері та виховательки дітей, господарки дому, виконання якої також очікувало від них суспільство».

Сфера економіки та зайнятості, як і інші сфери соціального життя, мають багато проявів нерівності жінок та чоловіків. Проблеми з якими зіштовхуються жінки, – це фемінізація бідності та безробіття, яке має дві сторони: одна, – це офіційне, друга – латентне, скрите. В самій економіці відбуваються суттєві зміни, які пов’язані з відкриттям нових технологій виробництва, переходом суспільства від індустріального до постіндустріального. Ці тенденції розвитку за своїм змістом є глобальними, вони торкаються не тільки найбільш розвинутих країн світу, але й інших, які включаються у всесвітню економіку шляхом переймання цих нових технологій. Зі зміною економічних відносин та соціального середовища змінюється і розуміння прав людини, а також питання рівноправності чоловіків та жінок.

Індустріальне суспільство базувалося на експлуатації праці промислових робочих, головними факторами виробництва в ньому були інвестиції у виробництво та вдосконалення самих технологій. Здебільшого використовувалась фізична, в тому числі, важка фізична праця трудящих. Тому у відношенні до жінок здебільшого формуються охоронні та заборонні концепції прав в економічній сфері та сфері зайнятості. Досить розповсюдженою в суспільстві була і продовжує залишатися така точка зору, яка пов’язана з патріархатними поглядами на місце та роль жінки в суспільстві, відповідно до якої жінка розглядається не як суб’єкт виробництва, а головним чином як суб’єкт споживання. Одна з таких теорій, яка описує та обґрунтовує саме таке місце жінки в суспільстві – теорія празного класу Т. Веблена.

Протилежні ідеї розглядаються в межах феміністичної економічної теорії, яка займається аналізом нерівності статей через призму економічної теорії. Основні представниці сучасної феміністської економічної теорії – дослідниці Ф. Вуллі, М. Пюжоль, Б. Бергман, Л. Браун, П. Інгіенд, С. Хардинг, Л. Роббинс. Вони визнають, що жінки знаходяться в менш сприятливих умовах порівняно з чоловіками, і що існуючий розподіл економічних обов'язків між статями є несправедливим і потребує заміни. Навряд чи потрібно погоджуватися в усіх ідеях з представницями феміністичної економічної теорії, зокрема з концепцією С. Хардинг, яка ставить під сумнів об'єктивність економічної теорії взагалі. В той же час феміністична економічна теорія, її емпіризм переборюють, з одного боку, сексизм та андроцентризм, тому що в звичайних економічних теоріях інструменти наукового дослідження однаково застосовуються до поводження як чоловіків, так і жінок без врахування різного життєвого та соціального досвіду.

До головних напрямків неокласичної феміністичної економічної теорії відносяться: документальне підтвердження розходжень у добробуті чоловіків і жінок; обґрунтування політики досягнення рівності між статями; проведення досліджень, вільних від андроцентристського ухилу. Перший і другий напрямки відповідають політично орієнтованому фемінізму (Б. Бергман), третій – властивий феміністському емпіризму (С. Хардинг). Головна ж проблема полягає у включенні в економічну теорію жінки як такої, із специфічними для неї обмеженнями і сімейними зв'язками.

Ще одна дуже важлива проблема досліджень знаходить втілення в терміні «сексуальний поділ праці» або «статевий поділ праці». Під ним розуміється один із видів суспільного поділу праці, заснований на поділі функцій статей, коли основною сферою діяльності чоловіків стає публічна сфера, а жінок – приватна. Чоловіки і жінки в такий спосіб спеціалізуються, перші на соціальних функціях, другі – на несоціальних функціях репродукції. Подібний поділ лежить в основі сегрегації статей. Таким чином на рівні теорії обґрунтовується нерівність статей, що суперечить основним документам з прав людини.

В постіндустріальному суспільстві фактори виробництва вже не локалізуються безпосередньо на підприємстві. Беккер Г. одним з перших довів, що інвестиції в науку, освіту, охорону здоров’я, систему комфорту та гігієни дають в декілька разів вищу економічну віддачу, ніж традиційні для класичного капіталізму інвестиції безпосередньо у матеріальне виробництво та внутрішньовиробничі фактори. Саме тут виникає один із серйозних парадоксів ліберальної теорії, проаналізований О.Панаріним. Справа полягає в тому, що інвестиції в людський капітал є досить тривалими в часі, вони не дають віддачу відразу, повинні бути досить високими тощо. Тобто такі інвестиції може робити не приватна корпорація, яка зацікавлена в якомога швидшій віддачі від капіталовкладень, а такий інвестор, який може робити великі інвестиції, не боїться ризикувати, може почекати довгий час. Найбільш вірогідним інвестором в соціальну сферу на сьогодні може бути держава. Саме та держава, втручання якої в суспільні справи представники ліберальної науки намагаються зменшити до нуля. Проблема полягає в пошуку найбільш оптимальної концепції соціальних капіталовкладень і розвитку соціальної системи держави.

В багатьох міжнародних документах проголошується рівність громадян в будь–якій сфері життя, в тому числі економічній та сфері зайнятості, незалежно від віку, статі, кольору шкіри. Тобто основним принципом формування таких документів є принцип егалітаризму, при якому всі визнаються рівними і наділяються рівними правами. Права працюючих громадян, в тому числі і жінок, захищаються низкою документів, які визнають основні стандарти щодо прав людини зокрема в сфері зайнятості: Міжнародним пактом про соціальні, економічні та культурні права (стаття 2 проголошує рівність прав незалежно від статі, стаття 3 зобов’язує держави–учасниці забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними і культурними правами, передбаченими в цьому Пакті, стаття 6 гарантує визнання права на працю, яку людина вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зробить належні кроки до забезпечення цього права, стаття 7 гарантує справедливі та сприятливі умови праці, а також справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь–якої різниці, зокрема, жінкам повинні гарантуватись умови праці не гірші від тих, якими користуються чоловіки, з рівною платою за рівну працю; задовільне існування для них самих та їхніх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни; однакову для всіх можливість просування в роботі на відповідний вищий рівень виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації; відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні, стаття 9 – право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування); документами та конвенціями Організації Об’єднаних Націй, зокрема Загальною декларацією прав людини (статті 17, 23, 24), Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 3, 10, 11, 13, 14); конвенціями Міжнародної організації праці; Європейською соціальною хартією та іншими, які визнають основні стандарти щодо прав людини, зокрема, в сфері зайнятості.

Серед конвенцій Міжнародної організації праці, які торкаються питань гендерної рівності та дотримання прав жінок: Конвенція (№ 3) про охорону материнства, 1919; Рекомендація (№ 12) про охорону материнства (сільське господарство), 1921; Рекомендація (№ 13) про роботу в нічний час (сільське господарство), 1921; Конвенція (№ 45) про працю жінок на підземних роботах, 1935; Конвенція (№ 89) про працю жінок у нічний час (переглянута), 1948; Протокол 1990 року до Конвенції (переглянутої) про нічну роботу жінок, 1948 року; Конвенція (№ 100) про рівну винагороду, 1951; Рекомендація (№ 90) про рівну винагороду, 1951; Конвенція ( № 103) про охорону материнства (переглянута), 1952; Рекомендація (№ 95) про захист материнства, 1952; Рекомендація (№ 102) про побутове обслуговування, 1956; Конвенція (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Рекомендація (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Конвенція (№ 117) про соціальну політику (основні цілі і норми), 1962; Рекомендація (№ 116) про скорочення тривалості робочого часу, 1962; Конвенція (№ 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Рекомендація ( № 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Конвенція (№ 127) про максимальну вагу, 1967; Рекомендація (№ 128) про максимально допустиму вагу вантажів для перенесення вручну, 1967; Конвенція (№ 140) про оплачувану навчальну відпустку, 1974; Конвенція (№ 142) про розвиток людських ресурсів, 1975; Рекомендація ( № 150) про розвиток людських ресурсів, 1975; Конвенція (№ 156) про працівників із сімейними обов’язками, 1981; Конвенція (№ 158) про припинення трудових відносин, 1982; Рекомендація (№ 169) про політику у сфері зайнятості (додаткові положення), 1984; Конвенція (№ 171) про роботу в нічний час, 1990; Рекомендація (№ 178) про роботу в нічний час, 1990. Чотири з названих конвенцій МОП (№№ 87, 98, 100, 111) увійшли до переліку семи фундаментальних конвенцій МОП, які покладені в основу прийнятої Міжнародною конференцією праці в червні 1998 року Декларації про загальні принципи та права у сфері праці

В конвенціях та документах ООН та інших міжнародних організацій визначається:

1) необхідність укріплення економічної рівності чоловіків та жінок (Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (статті, 3, 6); Загальна декларація прав людини (стаття 23), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 3, 11); Конвенції Міжнародної організації праці (Конвенція (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Рекомендація (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Конвенція (№ 142) про розвиток людських ресурсів, 1975); Додатковий протокол до Європейської соціальної хартії. );

2) право жінок на рівні з чоловіками умови праці (Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (статті 3, 7); Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 10, 11);

3) право жінок та чоловіків на рівну оплату за рівну працю, або за працю рівної цінності (Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (статті 3, 7); Загальна декларація прав людини (стаття 23), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (стаття 11); Конвенція МОП (№ 100) про рівну винагороду, 1951, Рекомендація МОП (№ 90) про рівну винагороду, 1951);

4) право на оплачувану відпустку по вагітності та пологах при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків (Загальна декларація прав людини (стаття 23), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (стаття 11); Конвенція МОП (№ 103) про охорону материнства (переглянута), 1952, Рекомендація МОП (№ 95) про захист материнства, 1952; Європейська соціальна хартія, (статті 8,17);

5) право на достойний життєвий рівень для себе та своєї родини (Загальна декларація прав людини (стаття 23), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (стаття 13);

6) право на соціальні послуги (Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (стаття 9); Загальна декларація прав людини (стаття 24), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 11, 14); Конвенції міжнародної організації праці (Конвенція (№ 117) про соціальну політику (основні цілі і норми), 1962; Європейська соціальна хартія, (статті 12,17);

7) право працюючих батьків на забезпечення дітей дитячими закладами (Конвенція (№ 156) про працівників із сімейними обов’язками, 1981; Європейська соціальна хартія, (стаття 16).

Саме нерівність в економічному становищі жінок та чоловіків викликала необхідність прийняття Конвенції МОП про рівну винагороду чоловіків та жінок за працю рівної цінності. Вона набула чинності 23 травня 1953 року (Конвенція № 100). Термін «винагорода» містить у собі звичайну, основну або мінімальну заробітну плату або звичайну, основну або мінімальну платню і всяку іншу винагороду, надану прямо або побічно, у грошах або в натурі підприємцем працівнику внаслідок виконання останнім якоїсь роботи; а термін «рівна винагорода чоловіків і жінок за працю рівної цінності» відноситься до ставок винагороди, обумовлених без дискримінації за ознаками статі».

В статті 2 Конвенції мова йде про те, що кожний Член Організації за допомогою засобів, що відповідають чинним методам установлення ставок винагороди, забезпечує застосування у відношенні всіх працівників принципу рівної винагороди чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Такий принцип може застосовуватися шляхом впровадження через національне законодавство або систему визначення винагороди, встановленої чи визнаної законодавством, або через колективні договори між підприємцями і трудящими, або сполучення цих різноманітних засобів.

В центрі сучасної європейської політики рівності знаходиться робоча сила – намагання досягнути рівного відношення до чоловіків та жінок. В країнах Європейської Спільноти право на рівну оплату за труд рівної вартості було закріплено в 1975 році положенням Директиви ЄЕС «Про рівну оплату праці».

Наскільки гостро в Україні стоїть проблема рівної оплати за працю рівної вартості? На практичному рівні дуже важко або практично неможливо визначити, чи є два види діяльності рівноцінними, чи ні. Ті документи, в яких декларуються принципи рівної оплати праці, не дають опису механізмів визначення такої рівноцінності.

Але якщо детально проаналізувати документи, які розвивають та конкретизують положення основних міжнародних документів з прав людини, то виявиться, що принцип егалітаризму (рівноправності) в багатьох з них відкинуто і замінено іншими. Два з них зустрічаються найчастіше і тісно пов’язані один з одним. Це принцип позитивної дискримінації жінок та охоронні концепції щодо формування прав тієї чи іншої соціальної групи, зокрема жінок, які розглядалися вище.

Така ситуація виникає тому, що підхід до визначення місця жінок в суспільстві характеризується амбівалентністю – з одного боку, вони є економічно незалежними індивідами, а з іншого – матерями та членами сім’ї. Ці підходи знаходяться в протиріччі один до одного. Чоловіки ж розглядаються як економічно, політично і соціально незалежні індивіди.

Проблеми регламентування жіночої зайнятості стають предметом зацікавленості різноманітних економічних шкіл. Дійсно, включення в систему виробництва додатково майже такої ж кількості працюючих, яка є в ній зараз, призведе і вже почала призводити до серйозних соціальних і навіть духовних, ціністних змін у суспільстві. Зміна розподілу гендерних ролей тягне за собою суттєві зміни в усіх сферах життя.

Досить популярним напрямком економічної теорії є так звана Чикагська школа (Беккер Г. , та інші), яка відстоює монітористські позиції, ринкове регулювання економіки, зменшення до нуля втручання держави в економіку. Її вплив розповсюджується не тільки на США, але й на весь світ. Особливо популярними монітористські концепції стали серед представників реформаторів у країнах колишнього Радянського Союзу.

Беккер Г., поклавши в основу своїх теорій економічний монізм, саме принципом економічної необхідності та корисності пояснює будь–які процеси в суспільстві, навіть такі, як проблема падіння народжуваності в розвинутих країнах. «Діти в традиційному суспільстві, по–перше, швидше ставали на ноги, по–друге, залишались в родині як помічники батька та матері. Тому відома любов до дітей традиційних суспільств насправді, вважає Беккер, є економічно раціональною поведінкою, тому що мова йде про дітей як про капітал, який давав швидку і значну віддачу. Оскільки в сучасному суспільстві діти не скоро стають на ноги і надій на них як на годувальників у старості дуже мало, то сучасна «економічна людина» вважає за доцільне мати їх мало або не мати зовсім».

Представники Чикагської школи активно виступають проти будь–яких соціальних виплат, в тому числі виплат по безробіттю, інших соціальних гарантій, оскільки таким чином зростає цінність вільного часу по відношенню до робочого, і тому може розвитися «добровільне безробіття».

Г. Беккер на основі економічного підходу описує стосунки в сім’ї. «Що таке взагалі сім’я, якщо не підприємство, яке організоване за законами контракту, в якому кожна із сторін ретельно підраховує співвідношення внесків та віддачі»? Якщо ціни на послуги та побутове обслуговування зростають, то водночас зростає і роль родини як виробничого осередку, «підприємства самообслуговування», а разом з цим зростає і роль жінки в родині.

Цю теорію не можна розглядати однобічно, як тільки таку, що позитивно чи негативно описує позиції жінок та сім’ї в суспільстві. З одного боку, Г. Беккер та інші послідовники концепції «людського капіталу» та економічної корисності проводять своєрідну економічну реабілітацію сім’ї, сімейної праці, домашнього побуту не тільки як приватних справ, а суттєвих сфер існування людського суспільства взагалі. Вони показують, що виробнича потужність сім’ї є не тільки суттєвою, але й вкрай необхідною компонентою економічної могутності країни. Їх ідеї підтверджує ситуація в країнах перехідного періоду, де на фоні загальної стагнації економіки та зростання безробіття відбувається згортання суспільної сфери побуту, а та, що приходить їй на зміну, не по кишені абсолютній більшості громадян, що призводить до збільшення ролі жіночої праці, перш за все домашньої, а також на присадибних ділянках, яка для багатьох сімей є фактично єдиним засобом існування.

Але для цієї теорії очевидним є також той факт, що домашня, або сімейна праця є виключно жіночою працею. Тобто мова йде про жорстке розділення гендерних ролей в суспільстві, а точніше, закріплення та зберігання існуючої патріархатної гендерної парадигми. Зрозуміло також, що процес змін гендерних ролей є досить тривалим. І тому з усією актуальністю з’являється необхідність економічної оцінки домашньої праці, яка ніколи не оцінювалась у грошових одиницях.

Таким чином, виникає складне завдання формування такої гендерної політики в сфері зайнятості, яка б давала можливість, з одного боку, ліквідувати дискримінацію за ознакою статі та усунути всі ситуації нерівноправності, а з іншого боку, не створити штучні перешкоди на цьому шляху, не створити систему нової дискримінації і не привести до дискримінації чоловіків.

У зв’язку з появою питання про необхідність оцінки жіночої праці до економічної теорії вноситься проблема добробуту жінок. Це поняття виділилося завдяки першому напрямку феміністської економічної теорії, що ставить за мету досліджень документальну фіксацію добробуту чоловіків і жінок. Рівень жіночого добробуту обумовлюється як грошовими (власний прибуток жінки, її частка в прибутку сім'ї), так і не грошовими чинниками: здоров'я, сімейні і приятельські зв'язки, особливості характеру, а також кількістю часу, що приділяється роботі. За даними американських статистиків (Браун, Фербер), більшість жінок, що працюють повний робочий день, одержують менше 2\3 від заробітків чоловіка. Частина цієї різниці пояснюється причинами структурного характеру. Багато жінок займаються низькооплачуваною, переважно «жіночою» роботою. Чинники, екзогенні для ринку праці (тобто розходження обов'язків у домашньому господарстві), є важливим джерелом загального розриву в рівнях заробітків жінок та чоловіків. Дослідники відзначають деяку залишковість частини різниці в оплаті праці, який відноситься на рахунок дискримінації (Гундерсон).

Власний заробіток жінок – важливий чинник, що визначає їхній добробут, особливо для незаміжніх, розлучених, одиноких матерів, удів. Добробут заміжньої жінки залежить не стільки від рівня прибутку її чоловіка, скільки від схеми розподілу прибутку у середині сім'ї. Як показують дослідження, в багатьох країнах прибутки у середині сім'ї розподіляються нерівномірно між її членами. При цьому, звичайно, не можна механічно проектувати тенденції одних країн на інші.

Як зазначав Тейлор Губі (1991), ключове значення має не відношення «оплатна робота – добробут», а співвідношення між оплатною роботою, добробутом та неоплатною роботою. Дослідження взаємозв’язку між неоплатними видами діяльності, гендером, громадянством порушили дуже актуальне питання: чи є (і в якій мірі) соціально значущою домашня обслуговуюча праця жінок, чи це питання цілком відноситься до приватного життя громадян? Більшість феміністських авторів згодні з тим, що обов’язки по нагляду за членами родини потрібно розглядати як один з елементів поняття громадянства, проте, вони не можуть прийти до єдиної точки зору, яким чином це можна зробити.

Слабкою позицією всіх документів ООН та МОП є те, що вони торкаються регламентації праці жінок та чоловіків тільки в публічній сфері і, в той же час, зовсім не торкаються питань домашньої праці.

Більшість наукових досліджень становища жінок в економічній сфері і сфері зайнятості також присвячені аналізу становища з оплачуваною працею жінок, «тій основній сфері, через яку макроекономічна стабілізація та структурна перебудова впливають на добробут родини». Здебільшого для аналізу використовується традиційний інструментарій та термінологія без врахування гендерних особливостей. Так, більша частина неоплачуваної праці в домашньому господарстві формально вважається «незайнятістю», домашня праця ніде не враховується як виробнича праця, хоча вона відіграє вирішальну роль для фізичного виживання багатьох родин, особливо в країнах перехідного періоду та тих, які розвиваються, в тому числі в Україні.

В різних країнах Європейського Союзу, політика яких в галузі рівності статей досліджена досить широко, існують різні точки зору на цю проблему. Так, у Великобританії питання розподілу праці вдома вважаються внутрішньою справою родини. У Франції уряд країни висловив бажання знайти нейтральний підхід, який би дозволив жінкам реально обирати, брати участь в безоплатній чи в оплатній роботі. У Швеції всі дорослі жінки розглядаються одночасно як оплачувані робітниці і як матері. І тому питання про те, як забезпечити виконання неоплачуваної роботи по нагляду за дітьми, повністю вирішується в сфері державної політики. В Італії жінки в першу чергу повинні бути безоплатними працівницями у себе вдома.

Оскільки дім та сім’я традиційно є важливою сферою прикладання жіночої праці та відтворення умов життя, аналіз домашньої праці є центральним фокусом феміністської антропології, історії та економіки. Найбільш продуктивними дебатами з тих пір, як феміністські автори почали аналізувати проблеми праці, були ті, в яких дослідники займали теоретичні позиції лівих. Важливим моментом є показ актуальності цієї проблеми, навіть її постановки для дослідження питань прав жінок в економічній сфері, тому що формування текстів міжнародних документів йде в тісному зв’язку з розвитком наукової та громадської думки.

Теоретичні пошуки науковців, з одного боку, були відбитком, а з іншого, самі ініціювали практичні дії жінок в економічній сфері. Наукові дискусії навколо проблеми домашньої праці були ініційовані в 1969 році Маргарет Бенстон (Margaret Benston) в роботі «Політична економія жінок». Вона висунула та розвивала положення про те, що домашня праця та її аналіз повинні стати серйозним предметом в теоріях праці та зайнятості і не мати маргінального або неіснуючого статусу, як це було в класичних економічних працях та в теоріях, які виросли з класичної політичної економії. Політичні кампанії за оплату домашньої роботи розпочалися на початку 70–х років XX століття в Італії, де відносно невеликий відсоток жінок, які мали дітей, працювали і отримували заробітну плату за свою працю. Після цього ця хвиля перекинулась через Європу до Англії та Канади. Учасники руху настоювали на тому, що оплата за домашню працю була б визнанням вартості праці жінок. Серед економістів існують численні точки зору з приводу визначення методологічних підходів до вивчення домашньої праці, але це питання є самостійним предметом дослідження.

Домашня робота повинна бути визнана не тільки як виробнича праця, але в той же час як сфера експлуатації та накопичення капіталу. Для економістів серйозною проблемою є наступна: чи може марксистська теорія додаткової вартості бути використана для аналізу домашньої праці чи ні.

В конвенціях ООН та інших міжнародних угодах чітко визначається необхідність укріплення економічної рівності чоловіків та жінок. В них визнається право жінок на рівні з чоловіками умови праці, в тому числі право на рівну оплату за рівну працю або за працю рівної цінності, право на оплачувану відпустку по вагітності та пологах при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків, право на достойний життєвий рівень для себе та своєї родини, право на соціальні послуги, в тому числі право працюючих батьків на забезпечення їх дітей дитячими закладами, а також право на визнання цінності безоплатної праці. Але якщо детальніше подивитися на ті документи, які розвивають та конкретизують положення основних міжнародних документів з прав людини, то ми побачимо, що принцип рівноправності в багатьох з них відкинуто і замінено іншими. Такими принциповими підходами щодо опису положення та прав жінок, які використовуються, крім принципу рівноправност,і є: позитивна дискримінація жінок; принцип патерналізму; підхід, який базується на ідеї охорони праці окремих груп населення, зокрема жінок та дітей; принцип соціального захисту.

Охоронні концепції щодо формування прав жінок базуються на забороні певних видів діяльності для них, а також надання пільг в окремих ситуаціях порівняно з чоловіками та іншими жінками. Якщо розглянути конвенції Міжнародної організації праці, то можна побачити, що багато які з них спрямовані на захист прав жінок шляхом надання їм певних привілеїв порівняно з чоловіками, тобто встановлення ситуації позитивної дискримінації жінок порівняно з чоловіками. Наскільки така ситуація може бути сприятливою для жінок? На це питання нема загальних відповідей, вони залежать від конкретної політичної, економічної та соціальної ситуації в країні. Але позитивна дискримінація без міцної системи соціальних гарантій жінкам веде до звичайної дискримінації жінок в економічній сфері та сфері зайнятості. Вона полягає в тому, що підприємці та працедавці віддають перевагу діловим відносинам з чоловіками, які не вимагають ніяких пільг. Таким чином, жінки позбавляються можливості працевлаштування або мають менші, порівняно з чоловіками, можливості в цій сфері, що врешті–решт веде їх до економічної несвободи та залежності.

Жіночі проблеми в економічній сфері мають ще один аспект. Вихід жінок на ринок праці пов’язаний з оволодінням професіями, які ще декілька десятиріч вважалися суто чоловічими, що веде до змін не тільки в економічній сфері, але й до суттєвих змін в соціальній сфері, які є наслідком зміни традиційних соціальних гендерних ролей в суспільстві і може породжувати гендерні конфлікти в цій сфері. Ці процеси вже навряд чи можна зупинити ідеями про спеціалізацію на вихованні дітей та підтримці сім’ї.

Охоронні концепції щодо прав жінок зародилися ще в минулі сторіччя і активно підтримувалися захисниками прав жінок з соціалістичного табору. Так, більшість представників соціалістичного руху виступали за повне вилучення жіночої праці з промисловості і навіть на охорону жіночої і дитячої праці дивилися як на перехідний щабель до повної заборони жіночої праці. Така позиція знайшла критику в роботах А. Бебеля, про що йшла мова в попередньому розділі. Будь–які охоронні концепції та пільги не зможуть зняти протиріччя, яке виникає між материнськими обов’язками жінки та її бажанням бути активною в професійній сфері. Вони можуть тільки поглиблювати такі протиріччя, якщо будуть розповсюджуватися відповідно до законодавства тільки на жінок, а не на всю родину, тобто і чоловіків.

В Конвенції МОП про дискримінацію у сфері праці та занять № 111 дається визначення терміна «дискримінація»:

«З метою дійсної Конвенції термін «дискримінація» включає:

а) усяке розходження, недопущення або перевагу, проведену за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження, що призводять до знищення або порушення рівності можливостей або поводження у сфері праці і занять;

b) всяке інше розходження, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей або поводження у сфері праці і занять, обумовлені відповідним Членом по консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, і з іншими відповідними органами.

2. Будь–яке розходження, недопущення або перевага у відношенні визначеної роботи, заснованої на специфічних вимогах такої, не вважається дискримінацією».

Крім цього, ця Конвенція робить наголос на проведенні спеціальної національної політики, спрямованої на викоренення будь–яких форм дискримінації (стаття 2). Для цього держави – члени Конвенції, як це випливає зі статті 3, повинні ввести таке законодавство і заохочувати такі освітні програми, що зможуть забезпечити прийняття і дотримання цієї політики; відміняти всякі законодавчі положення і змінювати всякі адміністративні інструкції або практику, несумісні з цією політикою; проводити встановлену політику у сфері праці під безпосереднім контролем державної влади; забезпечувати дотримання встановленої політики в діяльності установ з професійної орієнтації, фахового навчання і працевлаштування під керівництвом державної влади; вказувати у своїй щорічній доповіді про застосування Конвенції на заходи, проведені відповідно до згаданої політики, і на досягнуті за допомогою цих заходів результати.

В Конвенції 122 мова йде про те, що з метою стимулювання економічного росту і розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі і ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як головну мету активну політику, спрямовану на сприяння повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Така політика має на меті забезпечення того, щоб була робота для всіх, хто готовий приступити до праціі шукає роботу; щоб така праця була більш продуктивною; щоб існувала свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використовувати свої навички і можливості для виконання роботи, до якої він придатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального походження. Але якщо проаналізувати ці документи, то ми побачимо, що вони, за винятком Конвенції № 156 про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків та жінок з сімейними обов'язками, носять суто декларативний характер і базуються на принципі охорони праці жінок, вплив якого на реальне становище жінок в економічній сфері проаналізовано в окремому параграфі. До появи законів про рівноправність жінок у питаннях, пов'язаних із прийомом їх на роботу, низка документів про охорону праці була єдиним міжнародним законодавчим документом, де згадувалися жінки. Ці «охоронні» закони, як виявляється із самої назви, були спрямовані на забезпечення захисту жінок від негативних явищ, пов'язаних із характером роботи, діями наймачів тощо. В основі цих законів лежить сприйняття жінки як матері або потенційної матері, і існування їх виправдано з погляду охорони спроможності жінок до дітородіння і материнства.

Вперше нормативні документи стосовно праці жінок були прийняті в 1919 році, незабаром після створення Міжнародної організації праці. Ці норми передбачали охорону жінок від важкої ручної праці (Конвенція 127 про максимальний вантаж, допустимий для перенесення одним працівником, 10 березня 1970 року ), роботи в нічний час (Конвенція 4 про працю жінок у нічний час, 29. 10. 19 р. ), на шахтах тощо.

Так, в Конвенції 127 говориться, що використання жінок і підлітків на регулярному перенесенні вручну вантажів, крім легких вантажів, обмежується, а коли перенесенням ваги вручну зайняті жінки та підлітки, встановлюється максимальна величина такої ваги значно нижча, ніж та, що дозволена для перенесення ваги для дорослих чоловіків.

Відповідно до міжнародних документів, зокрема конвенцій МОП, жінкам заборонено брати участь у підземних роботах: «Жодна особа жіночої статі, яким би не був її вік, не може бути використана на підземних роботах у шахтах (ст. 2 Конвенції 45), але національне законодавство може виключити зі згаданої заборони жінок, що займають керівні посади і не виконують фізичної роботи; жінок, зайнятих санітарним і соціальним обслуговуванням; жінок, що проходять курс навчання і допущені до проходження стажу в підземних частинах шахти з метою фахового підготування; інших жінок, що повинні спускатися час від часу в підземні частини шахти для виконання робіт нефізичного характеру». 

Як відомо, підземні роботи є найбільш високооплачуваними як на самій шахті, так і в галузі та промисловості в цілому, проте жінки можуть працювати на допоміжних посадах, що низько оплачувані. На жаль, в українському суспільстві ці проблеми практично не обговорюються. Ті спроби, які робили представники неурядових організацій, залишились без належної уваги з боку уряду та законодавчої влади. Такі обмеження тільки з зовнішнього погляду йдуть на користь жінкам. В ситуації погано розвинутої економіки, високого відсотка фізичної та важкої праці в ній, шкідливих для здоров’я людини виробництв, обмеження на використання жіночої праці (не враховуючи бажання жінок, необхідність утримувати дітей та родину) призводить до обмеженості їх можливостей працевлаштування і отримання заробітної платні для утримання себе та сім’ї.

Крім того, якщо робота небезпечна, це означає однакову небезпеку як для чоловіків, так і для жінок. Таким чином, порушуються права чоловіків. Замість проведення реконструкції виробництва і зменшення відсотка шкідливого виробництва там, де це можливо, подібні правові норми не стимулюють працедавців та власників виробництв до модернізації, а дають змогу використовувати низько кваліфіковану чоловічу робочу силу. Проте, у той самий час документи, прийняті МОП, не дозволяють жінкам збільшити розмір заробітку за рахунок легальної праці в нічний час або влаштування на роботу, що високо оплачується в результаті небезпечності. Таким чином, в подібних документах відтворюється гендерно дискримінаційне уявлення: жінка–робітник – це потенційна мати, а чоловік – робітник – це «робітник у чистому вигляді».

Міжнародній організації праці знадобилося 60 років, щоб визнати той факт, що і чоловік є батьком дитини (Конвенція МОП № 156 від 1981 р. і Рекомендації щодо робітників із сімейними обов'язками). В цій Конвенції вперше мова йде про права робітників, що мають сім'ї, вперше з'являються слова «рівні можливості», «рівна освіта», «робітники із сімейними обов'язками». Цілий ряд пільг по материнству, поширених тільки на жінок, повинні, відповідно до цієї Конвенції, поширюватися і на чоловіків.

Проблеми соціальної допомоги, систем соціального захисту є серйозними дискусійними питаннями. Відразу підкреслимо, що ми розділяємо заборонні концепції, охоронні концепції та системи соціального захисту і підтримки. Представники ліберальної та консервативної течій в політичній та економічній думці активно виступають проти розвитку таких систем, які гальмують процес суспільного та економічного розвитку, не сприяють, з їх точки зору, розвитку людини. В 80–90-ті роки XX століття на хвилі консерватизму в багатьох західних країнах були згорнуті системи соціального захисту або вони були переведені на іншу (можна навіть сказати трудову), порівняно з благодійною основу. Особливо характерна критика системи соціального захисту для Чикагської економічної та політичної школи, яка намагається її розглядати також в категоріях обміну та корисності: людині – допомога, а вона повинна дати щось у відповідь суспільству. «Так, наприклад, стверджується, що хоча нашим дітям, поки вони не заробляють, нема чого запропонувати нам у плані теорії обміну, але, витрачаючи на них наші гроші і увагу, ми інвестуємо своє майбутнє – в надії на їх допомогу в старості. Навіть сприймаючи серйозно цей аргумент, можна заперечити: а як бути з сиротами – з тими дітьми, у яких немає батьків і, відповідно, немає інстанції, яка б розглядала турботу про них як інвестиції? Як, особливо, бути з хворими дітьми, з інвалідами, турбота про яких не може розглядатися навіть як інвестиція на рівні держави? Те саме стосується і пенсіонерів. Сімейну турботу про них можна розглядати як інвестиції з врахуванням, наприклад, того, що старі беруть на себе клопоти по дому – тобто ті самі послуги, котрі на ринку швидко дорожчають, що робить домашню працю пристарілих все більш рентабельною. Але як бути з тими старими, які вже не можуть працювати на сім’ю як підприємство по наданню послуг?

Не зважаючи на всі виверти теорії, їй не вдається довести, що всі соціальні зобов’язання та норми, які накладає на нас мораль та культура, є економічно відшкодованими».

Положення міжнародних документів спрямовані на досягнення рівноправ’я жінок та чоловіків, рівних можливостей, подолання дискримінації щодо жінок в економічній сфері та сфері зайнятості. З огляду на зростання відсотка жінок на ринку праці, високі темпи поширення трудової міграції серед жінок назріла необхідність укріплення як національних, так і міжнародних механізмів захисту працюючих жінок. Крім цього, потрібно зауважити, що доля жінок, які працювали в громадському виробництві в Україні, як і в інших колишніх соціалістичних країнах, є досить високою. Тому регулювання становища жінок в економічній сфері і сфері зайнятості є дуже актуальним для нашої країни. Але питання щодо імплементації норм міжнародних документів в національне законодавство тієї чи іншої країни виглядає досить проблематичним, як і внесення змін та доповнень до міжнародних документів, що є досить тривалою процедурою.

Положення міжнародних документів щодо рівних можливостей жінок та чоловіків вже почали знаходити відображення в національних законодавствах демократичних країн. Особливо активно цей процес розвивається в країнах Північної Європи. Як приклад у кінці параграфа ми наводимо два документи, прийняті Міністерством праці Данії: Консолідований Акт №213 від 3 квітня 1998р. про рівне ставлення до чоловіків і жінок в плані працевлаштування, надання декретної відпустки та інших соціальних гарантій та Консолідований Акт № 639 від 17 липня 1992 р. Міністерства праці Данії про рівну оплату праці чоловіків і жінок.

Якщо подивитися на конкретну ситуацію в країнах з перехідною економікою, в Україні зокрема, то стає зрозумілим, що при великих економічних та соціальних проблемах закони про охорону праці не тільки не покращують становище жінок, а можуть навіть бути загрозою для них. Але саме охоронні концепції та принципи щодо визначення ролі та місця жінок у суспільстві залишаються домінуючими в правовому та політичному полі, хоча Україна ратифікувала Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, українська урядова делегація підписала підсумковий документ Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок, в основу яких покладені інші принципи (гендерної рівності), ніж охоронні. Крім того, можна виявити певні протиріччя в українському законодавстві, які фактично відображують ситуацію, яка була виявлена при аналізі міжнародних документів.

Так, 24 стаття Конституції України, прийнятої в 1996 році, проголошує рівноправність всіх громадян незалежно від статі: «Грoмaдяни мaють рiвнi кoнcтитyцiйнi прaвa і cвoбoди і є рiвними перед законом.

Не мoжe бyти привiлeїв чи oбмeжeнь зa oзнaкaми рacи, кoльoрy шкiри, пoлiтичниx, рeлiгiйниx тa iншиx пeрeкoнaнь, cтaтi, eтнiчнoгo тa coцiaльнoгo пoxoджeння, мaйнoвoгo cтaнy, мicця прoживaння, за мoвними aбo iншими oзнaкaми. Piвніcть прaв жiнки і чoлoвiкa зaбeзпeчyєтьcя: нaдaнням жiнкaм рiвниx з чoлoвiкaми мoжливocтeй y грoмaдcькo–пoлiтичнiй і культурній дiяльнocтi, y здoбyттi ocвiти і прoфeciйнiй пiдгoтoвцi, y прaцi тa винaгoрoдi зa нeї, cпeцiaльними зaxoдaми щoдo oxoрoни прaцi і здоров’я жiнoк, вcтaнoвлeнням пeнciйниx пільг, cтвoрeнням yмoв, якi дaють жiнкaм мoжливicть пoєднyвaти прaцю з мaтeринcтвoм, прaвoвим зaxиcтoм, моральною та мaтeрiaльнoю підтримкoю мaтeринcтвa і дитинcтвa, включаючи нaдaння оплачуваних відпусток та iншиx пiльг вaгiтним жiнкaм і мaтeрям».

Але закріплення рівноправ’я в правових нормах ще не є гарантом рівноправ’я на практиці. На жаль, рівні права жінок та чоловіків, які проголошуються Конституцією України, українським законодавством у праці, винагороді за неї, особливо в просуванні по роботі постійно порушуються. Прикрим є факт латентної дискримінації, коріння якої – в громадській свідомості, уявленнях про ролі чоловіків та жінок в суспільстві. Права жінок на свободу вибору і прийняття рішень порушуються під прикриттям гасла про охорону материнства.

24 стаття Конституції України є внутрішньо суперечливою: так, спочатку в ній мова йде про рівність жінок і чоловіків, відсутність обмежень та привілеїв перед законом, а далі – про підтримку та захист материнства, але жодного слова нема про підтримку батьківства, або вільний вибір сімейною парою того з батьків, хто буде доглядати за дитиною, що веде до відсутності вибору з боку жінки.

 Ще однією суперечливою статтею є 43 стаття Конституції України 1996 року, яка гарантує право громадянам України на працю: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно–технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється (виділено автором).

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом».

Таким чином, ця стаття суперечить як першій частині статті 24 Конституції України, так і сама по собі є внутрішньо суперечливою, тому що в першому абзаці сформульоване положення про вільний вибір праці, яку людина «вільно обирає або на яку вільно погоджується».

Обмеження, які накладаються на жінок, несуть в собі подвійне дискримінаційне навантаження. По–перше, вважається дискримінаційним ставити поруч в документах жінок та дітей. Жінки є дорослими особами, які мають однакові з чоловіками права. Діти мають окремі права в зв’язку з тим, що є ще не повністю сформованими особами, більш уразливими до соціальних негараздів та впливів, ніж доросла людина. По–друге, жінка позбавляється права вільного вибору своєї роботи. Ці типи навантаження можна назвати прямими. Але подібна норма без врахування соціально–економічного рівня розвитку суспільства має ще побічні впливи. Скажімо, вона не стимулює до модернізації виробництва, до підвищення кваліфікації та перекваліфікації працюючих чоловіків, що має також негативний вплив на суспільний розвиток як в близькій, так і в віддаленій перспективах. В Україні почали розробляти програму вивільнення жінок з тих робочих місць та виробництв, які завдають шкоди їхньому здоров’ю. Однак вона впроваджується дуже повільно, і протидіють її реалізації не тільки бюрократичні перешкоди та недостача коштів, але самі жінки, які не хочуть залишати місця з більш високою заробітною платнею, навіть у тих випадках, коли робота шкодить здоров’ю. Крім цього, потрібно дивитися на ті альтернативи, які їм пропонують. Робота на присадибних ділянках, перенесення вантажів та ведення човникової торгівлі або навіть взагалі попадання в ситуацію безробітної шкодять здоров'ю частіше більше, ніж та робота, яка за нормативними актами визнана шкідливою.

Законом України «Про зайнятість населення» передбачено додаткові гарантії зайнятості окремим категоріям, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До цієї категорії громадян належать жінки, які мають дітей віком до 6 років, одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей–інвалідів. Гарантії забезпечуються шляхом бронювання до 5 відсотків загальної кількості робочих місць.

Таблиця 1

Працевлаштування соціально незахищених категорій населення (тис. осіб)