1. 2. Методологічні підходи до вивчення прав жінок та їх втілення у різних політико–правових доктринах

Питання жіночих людських прав не водночас стали надбанням політологічної та філософської думки. Їх формулювання підготовлено тривалими пошуками, які варті того, щоб бути розглянутими. До їх аналізу нерідко звертаються дослідниці та дослідники жіночих проблем, намагаючись або знайти підтвердження своїм думкам про необхідність рівноправності статей, або довести патріархальний характер культури минулого, який знайшов відображення в філософських витворах великих мислителів. Це цілком природно, адже, не спираючись на історичні філософсько–політологічні традиції, важко зрозуміти сучасні дискусії навколо будь–якої проблеми, в тому числі і проблеми жіночих людських прав. Тому спробуємо зробити своєрідний підсумок сторічних баталій навколо жіночого питання. Зрозуміло, що перш за все вони були відповіддю на болючі соціальні потреби суспільства та становища жінок. Але їх ідеологія, без сумніву, залежала від теоретичних та політичних пошуків навколо жіночого питання.

Дискусії навколо питання про те, наскільки жінка є людиною, точилися протягом століть: від іудейських мудреців, Платона, Сократа та Арістотеля, батьків Церкви – до мислителів XIX та XX століть.

Підпорядковане, залежне, а точніше, безправне становище жінки було основою формування негативного ставлення до неї з боку чоловіків. Три речі можна вважати щастям, – підтверджував старогрецький філософ Сократ, – те, що ти людина, а не дика тварина, що ти грек, а не варвар, що ти чоловік, а не жінка. Егалітарна ж тенденція в політологічній та філософській думках, якщо розглядати їх в історичному ракурсі, була виражена досить слабо.

Одним з перших, хто доводив необхідність рівноправності статей в суспільстві, був давньогрецький філософ Платон (діалог «Держава»): «Одинаковые природные свойства встречаются у живых существ того и другого пола, и по своей природе как женщины, так и мужчины могут принимать участие во всех делах». Але ця точка зору була скоріше авторитарною, ніж демократичною, оскільки за жінками закріплювались додаткові обов’язки, такі як військова служба.

Напротивагу Платону, Арістотель був мислителем, який задав «біологіську парадигму» в трактуванні жінок. Чоловік сподобляється їм активній формі, жінка – пасивній матерії, тілу. Арістотель писав, що жінка є жінкою в силу відсутності чоловічих властивостей. Жінка – істота, що страждає природною неповноцінністю.

Християнське вчення уникнуло протиріччя у поглядах на роль жінок. Разом із визнанням провини жінки у гріхах людського роду і її онтологічної вторинності, християнство створює культ Богородиці, Діви Марії, із якими пов'язана абсолютна цнотливість і вічна жіночність. У залежності від напрямку інтерпретації християнства то одна, то інша втілює у собі жіночий початок світу. Діва Марія і «люта дружина» – це антиподи лютого і доброго, світла і тьми. Парадокс у християнському сприйнятті жінки полягає в поділі її на дві іпостасі – непорочної діви і блудниці.

Першими висловлювали самостійні, не підпорядковані іншим цілям феміністські ідеї Кристина де Пізан (XV ст. ), К. Агриппа (XVI ст. ), Пулен де ла Бар (XVII ст. ). Певну самостійність егалітарна ідея набуває в XVII–XVIII сторіччях. Т. Гоббс та Дж. Локк розповсюджували принцип «природного права», в тому числі і на жінок. Всі люди народжуються вільними та рівними (Т. Гоббс). Але в той же час в родині він визнавав домінування чоловіків, що автоматично призводить до їх домінування в суспільстві.

Новий час та Просвітництво зробили певні позитивні внески в справу розвитку ідей щодо жіночого визволення та емансипації. Так, досліджуючи витоки феміністської ідеології, Л. Д. Дерксен зазначає, що «вона укорінюється в модерністській традиції в смислі притаманної їй універсально визначеної мети боротися за визволення жінок, яке базується на істинах розуму і переконання, що не існує фундаментальних розрізнень між чоловіками та жінками, якщо мова йде про рівні права».

 Але в цілому погляди видатних мислителів того часу були пронизані сексизмом та андроцентризмом. Показовими в цьому плані є ідеї Жан-Жака Руссо, який багато уваги приділяв питанням жіночої освіти, але виключно в межах сімейних потреб. Якщо чоловіки повинні виховуватися для насолоди життям, то жінки – для слухання.

Практична спроба зміни сталої соціостатевої патріархатної моделі (чоловік – суспільство; жінка – дім) була зроблена представниками утопічного соціалізму – Шарлем Фур’є та Робертом Оуеном. Шарль Фур’є був першим мислителем, який вважав, що становище жінки в суспільстві є мірою його розвитку, а прогрес у визволенні жінок – головною умовою соціального прогресу в цілому. Шарль Фур’є та Р. Оуен соціальні відносини виводили з відносин сімейних. В комунах, які відображені в їх працях, жінки мають рівні політико–юридичні права, права на отримання освіти, а домашня робота розподілялася досить егалітарно.

Ці дискусії, без сумніву, впливають на формування сучасного розуміння жіночих людських прав. Але головним чином вони вплинули на думки видатних мислителів та політиків XIX та XX століть.

Проблеми людини, смислу її життя, прав та обов’язків перед собою, суспільством та богом, а також становища жінок були вписані в коло філософської та політологічної проблематики з давніх часів, в кожну епоху приймаючи притаманні їй форми дискусій, висвітлюючи той чи інший аспект цих проблем. Кожна епоха говорила про ці проблеми своєю власною мовою, створювала свій власний дискурс. Але активно їх почали обговорювати з початку XIX століття, з часів розвитку капіталізму. Формуванню специфіки дискусій навколо жіночих проблем сприяли праці та дослідження Джона Стюарта Міля, Ф. Енгельса, Августа Бебеля та інших.

Тому не можна, аналізуючи політологічний та історико–філософський аспекти проблеми, уникнути згадування тих велетнів, яких Мішель Фуко називав «авторами – засновниками дискурсивності». За його визначенням для сучасної людської культури (і, головним чином, її західноєвропейського зразка) це – Платон та Арыстотель, Батьки – засновники християнської церкви, К. Маркс, З. Фрейд. Досліджуючи дискурс жіночих прав, не можна не назвати авторів праць про жіночі людські права та великих борців за права жінок.

Перш за все, це Мері Уоллстоункрафт – авторка  праці «У захист прав жінок» (1792), яка була видана одночасно в Англії і США. Ця праця має засадниче значення у серії феміністської публіцистики кінця XVIII сторіччя. У ній авторка докладно описала стан неуцтва і рабської покірності, на який через соціальні забобони і систему виховання були приречені жінки; проаналізувала «гідності жіночого характеру», підкресливши, що вони є результатом чоловічого погляду на жінок; критикувала дуже популярні в той час погляди на виховання відомого французького філософа Ж. –Ж. Руссо, який вважав, що жінка ніколи не спроможна відчути себе незалежною, що нею треба керувати. Мері Уоллстоункрафт негативно ставилася до інституту шлюбу із його підходом, що принижує місце і позицію жінки, а також критикувала законодавство, яке закріплює підкорене становище жінок. Сама оформила шлюб із філософом–анархістом Вільямом Годвіном уже будучи вагітною, поступаючись перед звичаями.

 Далі, це – Олімпія де Гуж, поборниця прав жінок, драматург, автор «Декларації прав жінки і громадянки» (1789), написаної на противагу програмному документу французької революції «Декларації прав людини і громадянина». У заклику «Усі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах» її обурило звертання «люди», що звучить по–французькому «Les hommes» – «Чоловіки». Вона кинула виклик патріархатним засадам, проголосивши, що жінка – «femme» – теж людина, а тому і вона має право на повноту цивільних прав і свобод, нарівні з чоловіком. Послідовниць О. де Гуж охрестили «феміністками поборницями жіночої рівноправності». Під час якобінського терору вона була страчена. Саме їй належить вислів: якщо жінка має право зійти на ешафот, вона повинна мати право піднятися і на трибуну.

Суттєвий внесок у формулювання необхідності жіночого визволення зробив англійський мислитель та політичний діяч Джон Стюарт Міль. Його погляди з питань жіночої рівноправності викладені в есе «Поневолення жінки» (написано в 1861, видано в 1863 р. ). У ньому він критикує принципи «споконвічного підпорядкування однієї статі іншою» як несправедливого у своїй основі, яке є «одним з основних перешкод на шляху людства до досконалості». Цей принцип він пропонував замінити принципом «ідеальної рівності», що не припускає ніякої влади або привілеїв для жодної зі сторін, так само як і визнання неспроможності якоюсь із них».

У той же час Д. С. Міль показує, що влада «чоловіків над жінками не схожа на всі інші види влади, тому що... сприймається добровільно, жінки не висловлюють скарг…». Роботи Д. С. Міля, випередивши час, зазнали жорстокої критики як сучасників, так і багатьох вчених після його смерті. Так, З. Фрейд критикував їх, вважаючи, що в них мало уваги приділяється уродженим розходженням у характері чоловіка і жінки.

 Август Бебель – фундатор соціал–демократичної партії Німеччини, поборник жіночої рівноправності, автор книги «Жінка і соціалізм» (1879), яка стала надовго теоретичною основою жіночого соціалістичного руху. Його соратниця та однопартійка Клара Цеткін – ініціатор, керівниця і активна учасниця жіночого робітничого руху, а також критик фемінізму, який вона розглядала як буржуазний рух, що відриває жінок від дійсних цілей і завдань пролетарської боротьби. У 1889 р. вона виступила на Установчому конгресі Другого Інтернаціоналу з промовою про жіночу працю і політичну роботу серед жінок, що мала велике значення для розвитку жіночого пролетарського руху. У 1910 р. конференція соціалісток у Копенгагені прийняла її пропозицію святкувати 8 березня як Міжнародний жіночий день.

Серйозний внесок в активізацію жінок на досягнення рівноправ’я зіграли праці видатних вчених феміністичного спрямування середини та другої половини двадцятого століття – філософа Сімони де Бовуар, культуролога Кейт Міллер, психоаналітиків С. Діннерстоун, а також Бетті Фрідан, Маргарет Шулер та інших.

Активністю характеризується й історичний рух українського жіноцтва за свої права. Ідеологічне, філософське та політичне обґрунтування ідеї жіночого визволення знайшли в працях І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, М. Драгоманова, Н. Кобринської та інших прогресивних діячів української культури. Н. Кобринська випередила західних жінок, «обґрунтовуючи потребу докорінної зміни підходу до загальних категорій світосприйняття для належного розуміння ролі жінки, для досягнення цілей демократичного руху, справжньої рівності (між статями і взагалі)... Чоловіки не змінять становище жінки, не розкріпачать її навіть за найсильнішого намагання – вивільнення мусить іти від самої жертви гніту, має бути самовивільненням. Узагалі не можна когось визволити – він сам перше має стати вільним». Вона відстоювала зв’язок фемінізму з правами людини, ідею єдності звільнення жінок та соціального поступу, підходячи до справи організації жіноцтва з позицій лібералізму, прагматизму і плюралізму. На жаль, жінки, в масі своїй неписьменні, не розуміли своєї рушійної соціальної сили, а чоловіки – соціалісти не зрозуміли її ідей, звинувачуючи в себелюбному фемінізмі.

Довгий шлях до визнання прав жінок є свідченням їх суттєвої дискримінації у суспільстві протягом тривалого часу, чим і зумовлена необхідність постійної боротьби за жіночі людські права. Він є одним з суттєвих аргументів за доцільність ведення гендерної політики для досягнення рівності між статями в суспільстві.

Визначимо основні ідейні концепції, на основі яких розгортався рух за жіночі права: лібералізм; соціалізм, який відстоював ідеї рівної оплати рівної праці жінок з чоловіками та участь жінок у професійних спілках; фемінізм, який пропагував ідеї свідомого материнства та контролю за народжуваністю; політичні течії християнства, на основі яких виник християнський фемінізм. Крім цього, практичний інтерес для розуміння політики по відношенню до досягнення гендерної рівності мають інші впливові течії сучасності, такі як консерватизм та демократизм.

Лібералізм – ідейно–політична течія, яка ставить за мету визволення суспільства від опіки держави, а особистості – від тиску авторитарної колективності. Засновники лібералізму в західній європейській політичній думці – І. Бентам, Дж. С. Міль, А. Сміт, Г. Спенсер, серед російських мислителів слід виділити Т. Грабовського, К. Кавеліна, Б. Чичеріна. Ліберальний підхід до рівності статей полягає в усуненні перепон на шляху до жіночої освіти, працевлаштування тощо. Але спочатку ліберальні ідеї торкалися виключно чоловіків та чоловічого визволення з–під монархічної влади.

Сама по собі політична доктрина лібералізму підштовхує послідовників до необхідності визнання жіночого рівноправ’я в суспільстві. Але на певному етапі суспільного розвитку вона стає суперечливою сама собі: пропагуваня індивідуальної свободи та протидія будь–якому державному втручанню з метою підтримки ситуації рівних можливостей для реалізації такої свободи. Відомий російський політолог О. Панарін головним парадоксом лібералізму вважає його відносини з правовою державою. Чи веде ліберальний принцип невтручання держави в економічне та соціальне життя до тріумфу права? Сильні не потребують права. Право якраз потрібно для тих, хто не може захистити себе за допомогою сили. Тому жінки потребують правового захисту, як ніхто інший. І тому критика Гегелем концепції ліберальної утопії природного права залишається дуже актуальною.

Один із засновників ліберальної доктрини Алексіс де Токвіль виділяв два різновиди посттрадиційного суспільства – «демократію свободи» та «демократію рівності». «Демократія свободи» – це один з напрямків демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах ринкової конкуренції, а також конкуренції людей в інших сферах суспільного життя, яка так чи інакше призведе до нерівних результатів серед різних людей і до успіху найбільш підприємливих. З іншого боку, «демократія рівності» – це другий напрямок демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах певного обмеження свободи, вільної конкуренції і намагання втиснути нерівних за власною природою людей в єдині рівні рамки. «Оскільки люди від природи є нерівними, їх вільна конкуренція невід’ємно дасть неоднакові результати, що навіть при рівних стартових умовах визначає соціальну нерівність. Демократія свободи – це суспільство, яке індивідуальну свободу ставить вище рівності; демократія рівності має протилежні пріоритети і тому обмежує свободу індивідуальної самодіяльності». Основний принцип демократії рівності – соціальна справедливість. Основний принцип демократії свободи – плюралізм і терпимість (до чужих поглядів та позицій).

Політика рівності статей в ліберальних демократіях починається з риторичних стратегій, в яких робиться визнання необхідності ліквідувати підкорення жінок. Але реальна політика рівності приймається набагато пізніше та з великими труднощами, порівняно з риторикою. За такою схемою ситуація розвивалася в європейських демократичних країнах. Вимоги рівності з’явилися в політичних доктринах ще в XIX столітті, але втілювати їх у життя почали після 60–х років XX століття .

Суттєві дискусії навколо терміна «рівність» точаться також у двох інших аспектах – рівність можливості та рівність результату. Рівність у багатьох випадках розглядають як рівність перед законом. Дуже часто вважають, що закони, які не проводять різниці між людьми, одночасно мають на увазі ідеї рівності. Критики такої моделі виступають проти ліберального поняття рівності, оскільки воно означає, що до всіх індивідів, які беруть участь у конкурсі, застосовуються єдині критерії, що гарантують справедливий результат, яким би він не був. Але не всі люди, коли вони починають справу, виходять з однієї точки. Це означає, що не всі люди мають однакові можливості. Для того, щоб рівність була реальною, необхідно враховувати різні умови різних груп людей. Для того, щоб забезпечити рівність результату, політика повинна бути в змозі забезпечити ліквідування перешкод для конкуруючих сторін, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією. Такі моделі основані на розумінні того, що необхідно зробити щось додаткове для того, щоб забезпечити рівність, а не тільки встановити рівність усіх перед законом. Держави, які будують власну політику на основі ліберальної ідеології, дотримуються залишкового принципу фінансування соціальної сфери. В цих державах також не можна очікувати на широке розповсюдження політики позитивних дій, спрямованих, наприклад, на зростання участі жінок в політичному житті країни.

Ідеї засновників ліберальної ідеології зазнали серйозних змін, але названі дві концепції демократичного розвитку, визначені Алексісом де Токвілем, відображають (або, навпаки, зумовлюють) існування двох принципових підходів до прав людини, зокрема прав жінок. Мова йде про феномен, що отримав назву «позитивна дискримінація». Позитивна дискримінація – це ситуація, в якій тій чи іншій соціальній групі надається в будь–якій сфері соціального або приватного життя прав більше, ніж іншій.

Лібералізм і як політична течія, і як ідеологічна доктрина має не тільки велику кількість прихильників, ідеологів та адептів, але, як вже зазначалось вище, меншу кількість критиків, зокрема, за надмірне сподівання на індивідуальні сили людини на фоні певного нехтування колективними настановами та діями, які, з точки зору лібералізму, є вторинними. Ідеологічні суперечки між представниками різних політичних напрямків точаться досить давно, і вони вже знайшли відображення в серйозній політичній літературі. Але в контексті теми жіночих людських прав, без сумніву, цікаві також всі ідеологічні внутрішні перипетії лібералізму, який виявляється суперечливим в основних, засадничих принципах. Так, будучи основною течією, в межах якої була безпосередньо сформульована концепція жіночих людських прав та обґрунтована концепція жіночого визволення, він в той же час на рівні методів є основною течією, яка обґрунтовує позиції противників практичного досягнення жіночої рівності саме тому, що сподівається на власні сили індивіда, якого не повинна підтримувати держава (бо вона є ворожою силою по відношенню до нього або неї).

Але суспільство в ХХ столітті вже, на жаль, зіткнулося з феноменом небажання, або «втечі від свободи», який описав у своїй відомій праці Е. Фромм. Не всі люди можуть витримати свободу і пов’язані з нею труднощі вибору та відповідальності. Багато хто із внутрішніх чинників і під впливом соціального середовища та виховання віддає перевагу патерналістськи орієнтованим політичним практикам. Такі практики знаходять своє відображення в так званих «охоронних концепціях жіночих людських прав», які будуть розглянуті нижче.

Таким чином, ліберальна ідеологія несе в собі внутрішнє протиріччя, яке має суттєві практичні наслідки. Більшість дослідників–політологів вважають, що в сучасній Європі, незважаючи на те, що демократичні ідеали підтримують та виробляють систему чоловічого домінування, вони разом з тим розширюють можливості жінок як підлеглої соціальної групи, оскільки дозволяють їм висловлювати свої вимоги та відстоювати власні права.

Не минув жіночого питання і консерватизм – ідейно–політична течія, яка орієнтується на збереження старих суспільних порядків і моралі або їх реставрацію, якщо вони виявилися порушеними. Це поняття було введено до наукового обігу французьким письменником Ф. Г. Шатобріаном для визначення феодально–аристократичної ідеології. Оскільки консерватизм ратує за збереження старих порядків, якими для Європи, з точки зору гендерного аналізу суспільства, є порядки патріархальні, в межах цієї політичної течії ідеї жіночого визволення виникнути не могли. Але представники цієї течії зробили суттєвий внесок у збереження патріархальних суспільних порядків, і тому вони заслуговують того, щоб бути представленими в цьому розділі. Знання історії проблеми є важливим для аналізу політичних програм сучасних партій, які ідентифікують себе як консервативні або використовують у своїх програмах елементи консервативної ідеології. Крім цього, існує велика кількість різновидів консервативної ідеології, які отримали назву неоконсерватизму, котрі також тією чи іншою мірою торкаються жіночих проблем.

Консервативна ідеологія заснована на ключових цінностях стабільності та порядку. Для того, щоб досягти порядку та зберегти його, консерватори мають бажання гарантувати збереження правильного типу суспільства – суспільства зі стабільною та функціонуючою ієрархією, в якій кожен знає своє місце і пов’язані з ним обов’язки та завдання. Консервативні противники рівних можливостей вважають, що конкуренція породжує удосконалення... Що стосується розрізнень, то консерватори вважають, що суспільство розробить природний, бажаний та продуктивний результат, якщо йому дозволити існувати або займатися внутрішнім відбором вільно від надто великого людського та політичного втручання .

Консервативні уявлення про рівні можливості – це мінімалістські уявлення, які підтримують усунення перешкод для просування і визнають останнє тільки на основі особистих заслуг. Тому найбільше, що може дати уряд, це приймати законодавчі постанови, які ставлять дискримінацію поза законом. Прийняття формального законодавчого підходу до рівності в межах компетенції мінімальної держави має важливий результат. Це дає можливість уряду стверджувати, його власні обов’язки щодо рівності жінок чітко обмежені. Це означає, що уряд може уникнути дискусії і відповідальності за більш широку програму політичних інтересів відносно сім’ї, установ для дітей, освіти, соціального обслуговування, пенсій, бідності, охорони здоров’я, насильства – в домашній ситуації та в громадських місцях .

Саме тому консерватори підтримують «принцип заслуг» як основу та межу судження про придатність людини на зайняття свого місця в суспільстві та ієрархії. Існуючі перешкоди для досягнення мети повинні бути усунуті також, не викликаючи ніяких структурних змін у суспільстві. Люди повинні намагатися отримати вигоду від свого превалюючого становища в ієрархії, і все, що зменшує їх рух до конкуренції, повинно бути зведено до мінімуму.

В середині структури нових правих це означає скорочення державного втручання в життя найбільш бідних категорій населення шляхом зменшення державної допомоги, щоб підштовхувати людей бути більш активними та уникати виникнення залежності від допомоги та держави. Зміни повинні здійснюватися через приватну ініціативу в середині відповідної законодавчої та виконавчої структури . Консервативні погляди кінця XX століття (неоконсерватизм) зближуються з трансформованими ліберальними (неолібералізм).

Консервативний підхід до питань рівності домінує в кінці XX століття в Британії. Просунення в напрямку консервативної моделі рівних можливостей має потенційно негативний ефект. Замість проведення політики рівності, яка концентрується на забезпеченні потреб людей, а також замість розповсюдження державних соціальних послуг та кращих умов найму вірогідний результат – зменшення захисту жінок. Це переслідує мету заохотити зростання економіки з низькою заробітною платою і низькою кваліфікацією і подальше просування в напрямку часткової зайнятості. Саме жінки, особливо жінки з робочого класу, займають такі посади. Уряд намагався замаскувати ці тенденції в розвитку політики посиланням на доступність робочих місць, більшу незалежність і рівні шанси найму для жінок. Такі тенденції повинні бути протиставлені іншому, більш позитивному варіанту здійснення політики рівності, який свідчить про розвиток та розповсюдження гарної практики на інституціональному та організаційному рівнях, про розширення можливостей для жінок.

Головною особливістю розуміння становища жінки у вченнях соціалістичного напряму є пов’язання будь-яких проблем, що стосуються жінок, з класовими інтересами пролетаріату в цілому. К. Маркс не залишив спеціальних праць з жіночого питання. Але деякі з його послідовників приділяли цьому питанню серйозну увагу. Саме в руслі марксистської парадигми виникає поняття «жіноче питання» як вузол проблем, пов’язаний з намаганням частини жіноцтва вийти за вузькі межі патріархальних ролей і тягарем, який давить на суспільство з боку патріархальних відносин та ідеології. Перш за все потрібно назвати праці Ф. Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності та держави» та «Становище робітничого класу в Англії».

В центрі марксистської концепції жіночого вивільнення – тема жіночої праці. Саме це питання було найгострішим для бідних прошарків міського населення другої половини XIX ст., і тому йому приділяється основна увага. Крім того, домінуючий класовий підхід марксистської теорії не дає змоги говорити про окремих індивідів, а тільки про великі групи людей. Соціалісти (А. Бебель, Ф. Енгельс, К. Цеткін, О. Коллонтай) вважали, що повна емансипація жінок можлива тільки при соціалізмі. У той час більшість соціалістів, у теорії признаючи принципи рівноправності жінок і чоловіків як невід'ємну частину загальнодемократичного ідеалу, на практиці відносило здійснення цього принципу в далеке майбутнє.

 Так, А. Бебель у книжці «Жінки та соціалізм» аналізує становище жінки в минулому, сучасності та майбутньому. В момент написання книги сам жіночий соціалістичний рух ще не існував, феміністський рух також не носив організованого характеру. Основними завданнями, які поставив перед собою Бебель при роботі над цією книгою, були: довести право жінок на рівноправність; внести ясність у сам жіночий рух, розбиваючи ілюзію про загальну жіночу справу, що стоїть над класовими інтересами.

Як політичного діяча А. Бебеля цікавив зв'язок організованого жіночого руху з міжнародним соціалістичним рухом, тому що, за його словами, звільнення людства неможливе без соціальної незалежності і рівноправного становища статей. Крім того, більшість представників соціалістичного спрямування виступали за повне вилучення жіночої праці з промисловості і навіть на охорону жіночої і дитячої праці дивилися як на перехідний щабель до повної заборони жіночої праці. Але така позиція знаходить критику в роботах А. Бебеля. З соціалістичних позицій він аналізує питання, що мало багато плутанини, – про рівноправність жінки як громадянки, що не визнавали внаслідок відсталості жінок і їхнього гіршого виховання. Аналізуючи структури первісного суспільства, на основі теорії материнського права Бахофена, Бебель зв'язував гноблення жінок із становленням приватної власності й, отже, їхнє звільнення – з руйнацією останньої. Він першим чітко сформулював соціалістичну позицію відносно жіночого питання, пов’язавши його з класовою боротьбою пролетаріату: «жіноче питання – одна лише сторона соціального питання», «жіноче питання – становище, яке повинна зайняти жінка в суспільстві, збігається з питанням про те, який вид і організацію повинно прийняти людське суспільство». Бебель різко критикував сучасний йому феміністичний рух як буржуазний і далекий від потреб жінок–робітниць, заклавши основи формування взаємовідносин між фемінізмом і жіночим робітничим рухом на майбутнє (К. Цеткін, О. Коллонтай і ін. ).

У той же час А. Бебель вказував на подвійний характер гноблення жінки: по–перше, залежність від чоловіків, що заміняється, але не усувається формальною рівноправністю перед законом (завдяки загальним інтересам усіх жінок класові протиріччя між ними згладжуються), по–друге, економічна залежність як пролетарів. Отже, двоїсте завдання жіночого робітничого руху – боротьба нарівні з чоловіками–пролетарями і боротьба зі специфічними проявами гноблення. Велику увагу А. Бебель приділяв критиці подвійної статевої моралі, що панує в буржуазному суспільстві.

Клара Цеткін слідом за Августом Бебелем критикувала досить поширений в той час у соціалістичному середовищі погляд про відповідність жіночій природі винятково домашньої діяльності і ворожості праці. Поряд із практичною діяльністю по організації міжнародного жіночого руху Клара Цеткін багато займалася розробкою теоретичних основ жіночого робітничого руху, який тісно зв'язувала з боротьбою пролетаріату, вважаючи, що остання буде успішною тільки при жіночій підтримці (Промова на з'їзді соціал–демократичної партії Німеччини в Готі 16 жовтня 1896 р. «Соціалізм прийде до перемоги тільки разом із жінкою–пролетаркою»). Появу жіночого питання К. Цеткін пов'язувала з розвитком капіталізму, що руйнує старе сімейне господарство, яке давало жінці засоби на існування і сенс життя. Тому, за її словами, в колах селянства, що веде домашнє господарство, жіночого питання не існує. Існує жіноче питання в пролетарки, жінок середньої буржуазії і вищих прошарків, набуваючи різні форми, тобто немає єдиного жіночого питання, загального для всіх жінок. Багаті потребують права розпоряджатися власністю, жінки середнього класу потребують рівних прав на одержання фахової освіти і фахової діяльності, політичні права, але ні ті, ні інші, не стосуються головних, із погляду соціалістів і Клари Цеткін, основ жіночого безправ'я – приватної власності на засоби виробництва. Пролетарка веде боротьбу не з чоловіками, а з капіталом, однаково ворожим їм. «Кінцева ціль боротьби жінки–пролетарки – не вільна конкуренція з чоловіком, а завоювання політичної влади пролетаріатом». «Пролетарці не потрібно боротися проти чоловіків свого класу, щоб домогтися усунення перешкод, що заважають їй брати участь у вільній конкуренції». Як наслідок – для Клари Цеткін не існує спеціальної жіночої агітації, а є тільки соціалістична агітація серед жінок. У своїх поглядах К. Цеткін не «звільняє» жінку як жінку, вважаючи домашні обов'язки її боргом. «Неможливо припустити, щоб соціалістична агітація серед жінок мала своїм завданням відвернути жінку–пролетарку від її обов'язків матері і перед чоловіком. Навпаки, вона повинна спонукати жінку виконувати ці обов'язки краще, ніж колись – в інтересах звільнення пролетаріату».

Як показала історія, зведення вирішення жіночого питання до знищення приватної власності виявилося утопічним. Клара Цеткін обґрунтувала тактику жіночого пролетарського руху по відношенню до феміністського, яка є різною на різних етапах розвитку руху. Підтримуючи будь–які демократичні вимоги (жіноче виборче право, рівне право для жінок на труд і на освіту, рівну плату за рівну працю), К. Цеткін вважала виконання цих вимог лише засобом для досягнення мети, засобом для того, щоб вони (жінки) могли вступити в боротьбу разом із пролетарями, маючи в руках ту ж зброю, що і чоловіки. І феміністки, і соціалісти дотримувалися оптимістичної точки зору щодо людської природи, вони були переконані, що можна змінити суспільство шляхом державного втручання. Їх об’єднувало та продовжує об’єднувати також критичне ставлення до традиційних поглядів, відповідно до яких жінці належало сидіти вдома та займатися виключно вихованням дітей. Тому протистояння соціалістичного та феміністичного рухів було не на користь їм обом.

 Соціалістичні погляди знайшли своє перетворення, лібералізацію та демократизацію в сучасних соціал–демократичних концепціях. Теоретичні дискусії в них точаться на обґрунтуванні двох можливих ідеальних моделей досягнення загального добробуту людей: ті, які в сфері соціального забезпечення надають мінімум, і ті, які намагаються надавати необхідні для нормального функціонування людини в суспільстві засоби. Перший – це рівність можливостей, другий – рівність результату.

 Соціалістична політико–правова доктрина та феміністичні автори соціалістичного спрямування вважають погляди лібералізму та ліберального фемінізму на питання визволення жінок обмеженими, тому що вони стосуються здебільшого заможних жінок, представниць середнього класу. Жінки бідних класів та робітничого класу не мають ніякої власності, тому принцип рівного доступу для них нічого не значить. Звідки логічно випливає ідея про необхідність державного втручання та політики перерозподілу? Для соціал–демократичних доктрин головне – це рівність результатів за рахунок активного втручання держави в політику соціальних ролей, формування активної гендерної політики. Суттєва політична і правова проблема полягає в тому, що здебільшого ринкові механізми не здатні вирішити це протиріччя. Виникає потреба формування державної політики, спрямованої на досягнення цієї мети. Крім цього, виникає проблема ефективних механізмів впровадження такої політики.

В центрі уваги багатьох політологів знаходиться феномен держави загального добробуту або, іншими словами, соціальної держави. Але здебільшого аналіз здійснюється без врахування гендерної складової. Соціальна держава – це держава, яка гарантує своїм громадянам певний рівень добробуту. Навколо цього рівня і виникають різні ідеї: перші обґрунтовують необхідність існування мінімального рівня; другі – рівня добробуту, який перевищує мінімальні потреби. Для вирішення питання про рівень соціальної допомоги та соціального захисту необхідно визначити набір соціальних ризиків, які повинні страхуватися з боку держави; категорії населення, які підпадають під діяльність тієї чи іншої програми; критерії надання та розмір соціальної допомоги; засоби функціонування та фінансування соціальних програм .

Серед типологій держав загального добробуту визнання отримала класифікація, яка запропонована Еспінгом–Андерсеном в роботі «Три світи капіталістичних суспільств загального добробуту». Він розглядає держави в трьох аспектах: типів взаємозв’язку між державою, ринком, сім’єю; відповідних моделей стратифікації; особливостей соціальних прав та свобод громадян. На цій основі він виділяє три типи держав загального добробуту.

1. Соціал–демократичний тип, який характеризується універсальністю соціальних прав, рівнем розвинутості середнього класу і присутністю декоммодифікації (міри, в якій окремі індивіди та сім’ї можуть підтримувати соціально приємні стандарти життя незалежно від своєї участі в ринкових відносинах). Держави такого типу намагаються досягнути високого рівня рівності громадян. Приклад – скандинавські країни.

2. Ліберальна модель: адресний характер соціальної допомоги та її скромні розміри, незначні обсяги соціальних трансфертів. Історично така модель формувалася під впливом ліберальної трудової етики в умовах домінування ринкових відносин. Напротивагу соціал–демократичній моделі в ній робоча сила здебільшого розглядається як товар, а соціальні права робітничого класу та бідних обмежуються. Така модель впроваджується в США, Канаді, Британії, Австралії.

3. Третя модель є поєднанням консервативних та корпоративноетатистських (етатичних) режимів країн континентальної Європи. В цих країнах декоммодифікація є однією з головних умов соціальної політики, а держава є гарантом розподілення соціальних благ. Соціальні права обумовлені в цій моделі соціальним статусом або класовою належністю. Рисою цієї моделі є здебільшого статусно диференційований характер соціальної політики.

Ця типологія держав загального добробуту набула досить широкого розповсюдження, хоча і піддавалася певній критиці.

Філософські течії ХХ століття також мали великий вплив на формування концепції жіночих людських прав. Філософські та духовні пошуки двадцятого століття йшли рука об руку з жіночим рухом та жіночими дослідженнями, збагачуючи одні одних. Потрібно назвати структуралізм, постструктуралізм, психоаналіз, структуральний психоаналіз, екзистенціалізм та інші.

В рамках екзистенціалізму, цієї гуманістичної традиції в філософії, було висунуто постулат абсолютної унікальності, неповторності людського буття, нерозірваності буття та людини (Мартін Хайдеггер). Ця точка зору виникла як опозиція до класичної (особливо німецької) філософії з її твердженням про можливість пізнання світу в об’єктивних чистих формах, які є відірваними від людських емоцій, сприйняття, інтуїції, тобто на чисто абстрактному рівні.

З точки зору філософії ХХ ст. людина як автор реалізує себе перш за все в смислопородженні власного життя. Починаючи з себе, з відповідальності перед власною долею, людина доводить тим самим свою здатність відкликатися на поклик буття і виступати від його імені. Тоді людина як автор власного життя буде виступати від власного імені як єдність об’єкта й суб’єкта (тобто автора та носія життєвих смислів водночас), вона може стати зачинателем та результатом (твором) своїх власних інтенцій.

Суттєвий вплив на розуміння збільшення ролі жінок в суспільстві мала теорія постіндустріального суспільства. Постіндустріальне суспільство – поняття, яке означає життєвий порядок, який приходить на зміну індустріальному суспільству. Таке поняття ввів у науковий обіг Д. Белл. Одні вчені пов’язують його з розвитком сфери послуг, інші – з інтелектуальною сферою, яка обслуговує людський капітал на відміну від промислових інвестицій, треті – з постекономічною особою, яка орієнтується не стільки на матеріальний рівень життя, скільки на цінність якості життя. Формування такого суспільства вимагає зміни традиційних гендерних ролей, по–новому акцентує важливість різних сфер суспільного життя. Так, якщо для індустріального (перебільшено патріархатного, чоловічого) суспільства найбільш цінною була фізична сила людини як виробника матеріальних цінностей, носієм якої є здебільшого чоловік, то постіндустріальне суспільство орієнтується на наукомісткі технології та споживання, від чого роль жінок об’єктивно зростає.

Серед філософів ХХ століття, які багато зробили для осмислення проблем жінок, – вже згадувана вище Сімона де Бовуар. У книзі «Друга стать» (1949) вона піддала критиці пануючу патріархальну культуру, що змушує жінку займати в ній підпорядковане місце. Ця книга теоретично підсумувала цілий етап у розвитку жіночого руху, «першу хвилю» фемінізму (або «старий фемінізм»); одночасно вона була науковим дослідженням і яскравою маніфестацією ідеї рівності жінок; містила у собі як у зародку ідеї, що одержали розвиток у жіночих дослідженнях 60–80–х років. Критично використовуючи сучасні їй досягнення психоаналізу, структурної антропології, марксизму, екзистенціалізму, різноманітних соціологічних шкіл, С. де Бовуар розпочала дослідження місця жінки в різноманітних культурах, призначення і ролі в них, психологічних, економічних і соціальних причин її вторинності, шляху становлення дівчинки в патріархальних культурах і багато чого іншого; на основі цього аналізу вона зробила невтішний висновок про те, що «жінками не народжуються, а стають», що жінка – «інша» в існуючій культурі.

Докладно зупиняючись на біології жіночої статі, С. де Бовуар у той же час показує неспроможність патріархального переконання в неповноцінності жінок, яке визначається цією біологією. Важливе місце в книзі займає історико–культурний аналіз, у коло якого потрапляють найдавніші людські культури, європейське середньовіччя, християнська мораль, культура європейського Відродження, Нового часу, XIX і початку XX сторіч, історія становлення і розвитку боротьби жінок за свої права, їхні успіхи і поразки; критичному аналізу піддано такі соціальні інститути, як шлюб і сім'я, система виховання і освіти, націлені на відтворення соціальних статевих ролей, пов'язаних із традиційними уявленнями патріархальних культур про мужність і жіночість.

Методологічне та теоретичне забезпечення жіночого руху з кінця XIX і протягом всього XX століття брав на себе фемінізм. В той же час зводити жіночий рух до фемінізму, а фемінізм – до жіночого руху неправомірно. Так само як не можна замінити одне явище іншим. Багато хто з учасниць жіночого руху не вважають себе феміністками. Багато хто з чоловіків розділяє феміністичні погляди. Співвідношення між жіночим рухом і фемінізмом складалось історично, тобто вони змінювались залежно від часу, від країни. І дуже важко визначити єдиний сталий варіант.

Якщо говорити про ставлення до фемінізму в Україні протягом XIX – XX століть, то потрібно визнати, що воно було традиційно більш негативним, ніж позитивним. Навіть сьогодні, коли існує досить впливовий жіночий рух, багато хто з його учасниць не тільки не ідентифікує себе з фемінізмом, але й, навпаки, протиставляє свої погляди феміністичним, що, перефразовуючи оцінку взаємовідносин феміністичного та соціалістичного рухів, не йде на користь їм обом.

Чому склалася така ситуація? В її основі декілька чинників. За оцінками Марти Богачевської–Хом`як, вони наступні:

1. Практично відсутнє знання того, що таке фемінізм. Сатиричний погляд на феміністку як обездолену жінку, чоловіконенависницю, синю панчоху, яка хоче жити відокремлено, виступає за важку жіночу працю, палить люльку тощо, досить розповсюджений в українському суспільстві, хоча насправді, як будь–який стереотип, не відповідає дійсності. Фемінізм – це дуже складне явище, яке не можна оцінювати однозначно.

2. Традиційний погляд на жіночі проблеми, які відсутні або вирішені в нашому суспільстві, який тягнеться з радянських часів. В сучасному суспільстві існує великий комплекс соціальних, економічних, культурних проблем, які, на перший погляд, не пов’язані з ознакою статі. І їх гендерний аспект залишається закритим для багатьох. Той факт, що від цих проблем в першу чергу страждають жінки, не визнається на рівні політичних рішень, навіть закривається.

3. «У тих суспільствах, де серед причин підпорядкованого становища жінки стать не є головною, даремно кидати політично–феміністичні гасла: вони не збудять відлуння. Фемінізм поширюється тільки там, де забезпечені всі права і свободи людини. Тому невипадково в соціалістичних країнах теорія фемінізму не розвивалася, а її новітні тенденції лишалися незнаними».

4. Притаманна жіночому руху в Україні орієнтація на практичні дії, а не на теоретичні пошуки. (Особливості Франції, США, де багато хто з жінок починали з науки та теоретичних пошуків. Непопулярність Наталі Кобринської та феміністичних ідей Ольги Кобилянської). «Хоча українська спільнота в Австрійській імперії висунула постать однієї з найцікавіших європейських феміністок – Наталію Озаркевич–Кобринську, яку справедливо вважають засновницею організованого українського жіночого руху, її писання на тему фемінізму ніколи не були популярними, вони і донині вкриті забуттям».

5. «Жінки звичайно також уникали термінів «фемінізм», «феміністичний» стосовно своєї діяльності, бо вважали, що працюють на благо всієї громади, а не виключно жіноцтва. Тільки під тиском критики з боку представників власних громад жінки були змушені обстоювати свої позиції, черпаючи докази з арсеналу феміністок».

Як пише Марта Богачевська–Хом`як, «жодне з визначень фемінізму – від найліберальнішого до найрадикальнішого – не можна прикласти до українського жіночого руху. І не тому, що українське жіноцтво наділене якимись унікальними рисами, а радше тому, що воно одне з перших застосувало в повсякденному житті прагматичний фемінізм». В цьому місці доцільно зробити висновок: фемінізм дуже індивідуальна ідеологія, у кожної жінки може бути свій власний феміністичний погляд на життя. І це стає більш зрозумілим при зверненні до найбільш загального визначення того, що таке фемінізм.

Фемінізм (фр. feminisme, від лат. femina – жінка) – загальна назва широкого руху за зрівняння в правах жінок із чоловіками. Спочатку його завданням було домогтися надання жінкам виборчих прав. Тому учасниці руху іменувалися суфражистками. Вже з моменту становлення феміністський рух набув різноманітних відтінків і оформився в різноманітних напрямках: м'який фемінізм, соціалістичний, еротичний фемінізм та інші. В середині політичного руху фемінізму виділяються радикальний, ліберальний фемінізми. При всій розмаїтості відтінків фемінізму, навіть нерідко протилежності, у всіх цих напрямків є об'єднуючий початок – визнання за жінкою самостійного соціального суб'єкта і її прав на самовизначення. Головне, що об'єднує всіх прихильників фемінізму незалежно від їхньої ідеології і відтінків, – акцент на самоцінності особистості жінки, її загальнолюдських правах і свободах і критиці традиційної патріархальної культури, не дає можливостей для розкриття жіночої особистості.

Фемінізм варто розглядати як суспільний рух, політичну силу, суспільну ідеологію, соціальну теорію. Багаторівневість поняття призводить до різноманітних варіантів його вживання. Фемінізм не являє собою однорідного феномена. Він складається з численних аспектів і думок, тому просте визначення того, що таке фемінізм, яке б влаштовувало кожного, хто вважає себе феміністкою або феміністом, неможливо сформулювати. Феміністка або фемініст – це людина, що не має упередження проти інших людей за ознакою статі і своїми діями сприяє політичній, економічній, духовній, культурній і сексуальній рівноправності жінок. Різноманітні напрямки у середині фемінізму свідчать, що ті, хто називають себе феміністками, розуміють під цим множину значень. Як у будь–якому русі, у фемінізмі існують розбіжності як усередині кожної групи, так і між групами. По–різному розуміють зміст фемінізму у різних країнах. Найбільша кількість напрямків та інтерпретацій характерні для американського фемінізму.

При історичному вивченні фемінізму дослідники виділяють три основні хвилі: боротьба за політичні права – XIX – початок XX століття; боротьба за права та рівні можливості – 20–60 роки ХХ століття; модерний фемінізм – початок 70–х років, боротьба проти насильства та завуальованих форм дискримінації. Феміністки виступають проти обмеження в правах, позбавлення рівноправності, патріархальних стосунків, ідеології жіночого призначення, сексизму, ейджизму, подвійних стандартів моралі щодо поводження для чоловіків та жінок, насильства у відношенні жінок.

Суттєва особливість проблеми прав жінок полягає в тому, що це не тільки юридична проблема. До неї входить ціла низка філософських, соціальних, культурних, навіть релігійних питань. Тому вона породжує новий тип міждисциплінарних досліджень, вимагає широкого використання різноманітних методологічних підходів. Це проблема, яка найтіснішим чином пов’язана з повсякденним життям суспільства, з традиціями, звичаями, що існують як у суспільстві взагалі, так і в окремій родині. Її дослідження вимагає нової мови. Такою мовою є гендерна теорія.

Найчастіше українською мовою термін gender – англ. перекладають як кальку – «гендер». Але вчені шукають аналогів цьому терміну в українській (та російській) мовах. Так, ще на початку 90–х років Г. Сілласте використовувала поняття «соціально–статеві відносини». С. Айвазова вважає, що найбільш адекватним перекладом терміна «гендер» російською мовою будуть словосполучення «соціально організовані відносини між статями», «соціальні відносини статі», «соціальна стать». Перекладачі з англійської на українську мову класичної феміністичної праці Кейт Мілет «Сексуальна політика» використовують поняття «рід», «родові відносини» замість «гендерні відносини», що, з нашої точки зору, є не досить вдалим.

Концепція гендера розглядає жінку не в її природному призначенні, а в соціальному, як людину, соціальну істоту. «Принцип рівності, як доводив історичний досвід, повинен містити у собі і право на відмінність, що припускає необхідність враховувати відмінні риси, характерні для жінок і чоловіків, бо умови життя жінок і чоловіків значно відрізняються одні від одних через репродуктивну функцію жінок. Питання не в наявності цих відмінностей, а в тому, що вони не повинні негативно відбиватися на умовах життя жінок і чоловіків, вести до дискримінації. Навпаки, ці відмінності відповідним чином повинні враховуватися, знаходити своє відбиття у рівному розподілі економічних, соціальних та політичних можливостей. Рівність між жінками та чоловіками, як і права людської особистості, складовою частиною яких вона є, і є той принцип, що потрібно постійно захищати, охороняти та зміцнювати». Саме такий підхід, на нашу думку, є найбільш плідним для розкриття теми книги.