§ 9. Європейський Союз та його місце

в формуванні і здійсненні європейської політики і права навколишнього середовища

(

Головні органи управління знаходяться в Брюсселі (Бельгія). ЄС є міждержавним утворенням 15 західІюєвропеДс^щх^держав: Німеч-чнпп, Еолиі'ії, ДОНІТ,'ТГаЯпТФ{ЯнТ!тО^^                       Люксембургу,

Нідерландів, Об'єднаного Королівства, Іспанії, Португалії, Австрії,

Фінляндії та Швеції.

Європейський Союз як форма інтеграції виник у результаті Маастрихтської угоди 1992 року на базі трьох європейських співтовариств: Європейського об'єднання вугілля і сталі, Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії. Два останніх було створено в 1957 році на основі Римської угоди, а починаючи з 1967 року всі три співтовариства мають загальні законодавчі, управлінські, судові та деякі інші органи. Виходячи з цього, а також відповідно до рішення Європарламенту, прийнятого в 1975 році, для визначення наднаціонального утворення, створеного трьома установчими угодами, було вирішено вживати спільну назву: «Європейське співтовариство» або «Європейські співтовариства». Європейський Союз в порівнянні з Європейським співтовариством являє собою більш високий ступінь інтеграції, оскільки до інших форм останньої було додано політичну. У цілому слід констатувати, що ЄС являє собою унікальний феномен економічної, політичної і правової інтеграції. Держави-члени наділили ЄС такими законодавчими, виконавчими і навіть юрисдикційними (судовими) по-

461

Особлива частина

вноваженнями наднаціонального характеру, які набагато перевер ють компетенцію будь-якої іншої міжнародної організації, включайН чи ООН, Так, у складі органів управління ЄС діють інституції (Рщ| ЄС, Комісія ЄС), повноважні приймати законодавчі акти, обов'яз до виконання всіма державами-членами, а також акти, які мають І обов'язково перенесені в національне законодавство. ЄС має струн ри, що контролюють виконання прийнятого під його егідою законод ства (Комісія ЄС), а також органи по вирішенню спорів між ЄС, з < ного боку, і державами-членами — з іншого (Суд юстиції).

У 1990 році в структурі ЄС створене і діє спеціальне Агенте з питань навколишнього середовища. Штаб-квартира в Копенгаг* (Данія). Метою діяльності є збір і поширення інформації про нав* лишнє середовище в ЄС. Держави-члени зобов'язані надавати Аг« тству необхідну інформацію, отриману з національних джерел. Сп« шу з Агентством пов'язувались надії на створення європейської на^ національної інспекційної системи в галузі охорони навколишнього середовища. Однак дійти згоди з вказаного питання не вдалосл Діяльність Агентства, таким чином, звелася до реєстрації інформації1^ отриманої від держав-членів, і її передачі іншим інституціям ЄС дд прийняття законодавчих актів і забезпечення їх виконання. Органом| управління Агентства є Адміністративна рада з обраним президентом'! і виконавчим директором, що призначається радою. При Агентстві та» * кож діє науковий комітет. Бюджет Агентства е автономним.            ,

Політика навколишнього середовища ЄС отримала легальну базд^ лише після Єдиного Європейського Акту 1986 року, оскільки в пер^ винних текстах Римських установчих угод спеціальних положень, що' стосувалися б навколишнього середовища, не було. Це, однак, н|, стало великою перешкодою для здійснення спеціальних законодавці чих і політичних акцій у відповідному напрямку. Починаючи з року, в ЄС послідовно приймається п'ять програм дій в галузі рони навколишнього середовища, виконання кожної з яких розр«м ване на п'ять років. А в останнє десятиріччя відповідні енвайронм* тальні акції здобули в ЄС правову основу: сьогодні вони базуютьецд на статті 130 «Р», «5» і «Т» Римської угоди, доповненої Єдиним Європі пейським Актом, що набрав чинності 1 липня 1987 року. Відповіднії положення окреслюють переслідувані цілі енвайронментальних ді$ і Співтовариства і три основних принципи, на яких мають базуватись '• дії ЄС на користь навколишнього середовища. Це принцип застере* ження і попередження, принцип «забруднювач платить» і принцип кот рекції в джерелі виникнення впливів на навколишнє середовище.  < Порівняльний аналіз законодавчих напрацювань в галузі охоро* ни навколишнього середовища різних міжнародних утворень дає

462

підстави стверджувати, що саме в межах ЄС у сучасний період можна говорити про екологічне законодавство як про суворо регламентовану систему, що склалася як структурно, так і змістовно, і інструменти якої справляють найбільший вплив як на внутрішнє законодавство 15 держав-членів, так і на тенденції правового розвитку інших євро- .

пейських держав.

Згідно з принципом субсидіаритету — основою розмежування повноважень між ЄС і державами-членами, компетенція ЄС у сфері охорони довкілля є залишковою і дозволяє втручання ЄС лише у випадках, коли передбачувані заходи визнаються більш ефективними на рівні співтовариства в цілому, ніж на національно-державному рівні. Слід зробити ремарку, що оскільки більшість заходів у галузі охорони довкілля мають міжнародний характер, важко собі уявити, як держава-член ЄС має доводити в кожному конкретному випадку, чому заходи, вжиті нею ізольовано, дозволяють більш ефективно реалізувати цілі ЄС.

Крім статті 130 Римської угоди, ще одним правовим актом, на якому базується енвайронментальне законодавство ЄС, є стаття" 100 «А». Якщо захід стосовно навколишнього середовища безпосередньо впливає на становлення та функціонування внутрішнього ринку і вимагає зближення законодавства, він може бути вжитий на підставі рішення, прийнятого кваліфікованою більшістю голосів, за участю Європейського парламенту. Такий підхід можливий для досягнення високого рівня захисту. Лише в порядку винятку державі може бути дозволено вжиття більш суворого заходу захисту навколишнього середовища на національному рівні.

Нині сфера охорони довкілля регулюється в ЄС більш ніж 200 законодавчими актами щодо управління водами, повітрям, грунтами, боротьби з шумом, поводження з відходами, охорони природи. Переважна більшість з цих актів (170) — директиви, найбільш поширена форма законотворчості ЄС, що встановлюють основні положення, контрольні цифри, параметри чи нормативи, але дозволяють дер-жавам-членам самостійно обрати найбільш придатні форми, шляхи, процедури їх досягнення. Директиви вимагають обов'язкової транспозиції в національне законодавство.

Ще однією формою законотворчості ЄС е регламенти, які імпле-ментуються в національне законодавство повністю, без змін і припущень. Прикладами регламентів, що діють у галузі охорони навколишнього середовища, є Регламент ЄЕС/1734/88 Ради від 16 червня 1988 року про експорт і імпорт у межах Співтовариства деяких небезпечних хімічних продуктів, або Регламент з питань е'коаудиту. Однією із сфер регулювання регламенту є створення нових і перетворення існу-

463

Особлива частина

ючих інституційних структур ЄС, а також затвердження їх внутрішніх! процедур. Це, наприклад, Регламент ЄЕС/1210/90 Ради від 8 травня 1990 року про створення Європейського Агентства з питань навко- І лишнього середовища і європейської мережі інформації та споетере* , ження в галузі навколишнього середовища.

Обов'язкову силу і безпосередню дію стосовно суб'єктів, яким вони адресовані, мають рішення ЄС. Саме в обмеженості кола суб'єктів, до яких звернені рішення, — їх головна відмінність від регламентів. Прикладом акту цього типу може бути Рішення 90/420/ЄЕС Комісії від 25 червня 1990 року про класифікацію і етикетування 2т етилгексилфталату відповідно до статті 23 Директиви 67/548/ЄЕС/ Ради, що було прийняте у відповідь на повідомлення Королівства Данії про свій намір обмежити комерціалізацію 23 субстанцій, які, ніби-то не маючи належного етикетування і класифікаційних ознак, являють, собою суттєвий ризик для здоров'я. Провівши ряд консультацій з дер» жавами-членами, а також піддавши відповідні субстанції спеціалізованій експертизі, Комісія ЄС дійшла висновку, що 2-етилгексилфталагг не підлягає класифікації та етикетуванню як канцерогенна або подразнююча субстанція. Згаданим рішенням Королівству Данія було дано п'ять місяців для вжиття необхідних заходів з метою приведення свого законодавства відповідно до даного рішення.

У формі рішення ЄС, як правило, висловлює своє ставлення до міжнародних конвенцій (схвалення, приєднання, покладення обов'язків по виконанню формальностей тощо).

Крім вказаних основних форм законотворчості ЄС у галузі охорони навколишнього середовища є і так би мовити «другорядні», що не мають імперативний характер, а відіграють рекомендаційну, консультативну роль (резолюції, рекомендації, угоди, «опінії» (думки).