Глава 10 ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

1. Основні ознаки права

Термін "право" вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово "право" означає можливості, які має соціальний суб'єкт, сукупність (систе­му) особливих правил соціальної поведінки загального ха­рактеру, відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова "право" зумовлюється тим, що воно започатковано від слова "правда", корінь "прав" є основою багатьох слів, зокрема, "правий", " справедливий", "пра­вило", "правдивий", "правильний", "правити" і т. ін. Се­ред усіх тлумачень терміна "право" доцільно виділити такі його значення, як: а) певні можливості, що має соціальний суб'єкт; б) сукупні системи юридичних норм, за допомо­гою яких здійснюється регуляція суспільних відносин; в) оцінки покажчика—істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

Залежно від сфери суспільних знань, в яких використо­вується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне і т. ін. тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов'язані з особливостями предме­та наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.

Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридична наука спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на "беззаперечних" поло­женнях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспіль­ства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-лені-нізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, док­трин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризується різноманітніс­тю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування

100

права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння1 — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.

Наявність плюралістичного підходу до праворозуміння об'єктивно зумовлена тим, що право тісно пов'язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політи­кою, економікою, культурою суспільства. Кожен окремий випадок виявляє право з якогось одного боку, тому ціліс­на його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв'язків права з соціальною дійсністю.

При нормативому підході до праворозуміння право відносять до нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властиві соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьому випадку право переважно розглядається як система загальнообов'язкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організовану волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають регу­лятором суспільних відносин.

При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формуван­ня права, його соціальної детермінованості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства.

Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що пев­ним чином пов'язані між собою і утворюють єдине ціле —

1 Терміном "праворозуміння" позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність.

правову систему. Статичний аспект її складають норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Соціологічне праворозуміння, на відміну від норматив­ного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактич­но ісуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як "нормаль­на" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Поряд із зазначеним, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обме­ження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призна­чення права властивий ліберальним та гуманістичним тра­диціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філо­софський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відрізнити від спеціально-юридичних теорій.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалі-зації, але це не означає, що свобода є можливістю здій­снення будь-яких діянь. "Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, то ми можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури дум­ки"1, тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.

Свобода суб'єкта включає і свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта прий­мати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне

1 Гегель Г. Сочинения. — М.—Л., 1935. — Т. 7. — С. 44.

його здійснення. Реальний характер соціальних законо­мірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здій­снення певного різноманіття діянь, що в тому чи іншому випадку відображають необхідність. Право і є "царство реалізованої свободи"1, тією її сферою, в межах якої со­ціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні.

Реальна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принци­пах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини). Сфера свободи є єдність протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обме­ження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося раніше. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спро­можністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (зви­чаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Право як певна сфера свободи характеризується тим, що воно є свободою:

а)             взаємодії з іншими суб'єктами;

б)            у  першу  чергу, діянь,  що  знаходять своє  зовнішнє

втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

в)             що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;

1 Гегель Г. Сочинения. — Т. 7. — С. 31.

103

г)             межі якої визначаються суспільством, а не окремою

людиною;

д)             реалізація якої забезпечується, захищається юридич­

ними засобами;

є) не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, типологія яких здійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

До правової сфери свободи відносяться не всі, а лише певна частина соціальних діянь, що відзначаються:

а)             соціальною значущістю, тобто вони є блага, цінність

не тільки для окремого суб'єкта, але й суспільства взагалі,

а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членів

суспільства як між собою, так і з своїми об'єднаннями,

суспільством взагалі і впливають тим чи іншим чином на

їх функціонування;

б)            свідомістю,   тобто  ці діяння  є  результатом  і  здій­

снюються на основі адекватного відображення дійсності;

в)             вольовим характером діянь, що виконуються добро­

вільно самими суб'єктами, відображають їх відношення до

дійсності;

г)             соціальною обумовленістю  — існують об'єктивні  і

суб'єктивні чинники, що викликають ці дії;

д)             зовнішньою  вираженістю,   тобто  ці  діяння  тим  чи

іншим чином впливають на оточуюче середовище, можуть

фіксуватися  у   матеріальних  об'єктах  або  спостерігатися

іншими суб'єктами у формі дій чи бездіяльності;

є) масовістю — за певними своїми ознаками вони по­винні бути поширеними, а не оригінальними, одиничними;

є) повторністю, тобто здійснюватися як у минулому, так і теперішньому чи майбутньому часі.

Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє втілення:

а)             у правосвідомості у формі правових ідей, принципів,

теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів

права;

б)            у правоздатності суб'єктів, тобто їх властивості мати

свободну волю, здійснювати вільний вибір;

в)             у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності,

що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємо­

діючих суб'єктів;

г)             у правових нормах-моделях поведінки та їх системі

як масштабі свободи суспільства і його членів;

д)             у  законах  та  інших  нормативних  актах та  інди-

ки

відуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначен­ня та вираження права як міри свободи;

є) у суб'єктивному праві та обов'язку — форми свобо­ди, відповідно, як можливості і необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, масштаб якої відображає харак­теристики, властивості визначати межі свободи, відокре­млювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об'єктивним зако­номірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право — це її міра, яка є:

формально-визначеною,  тобто чітко зафіксованою у

формі моделей поведінки в нормах і нормативних припи­

сах, які зовнішньо відображені в особливих письмових до­

кументах   (нормативних   актах,   договорах,   судових   пре­

цедентах) ;

рівною — свобода різних суб'єктів визначається єди­

ним способом, на єдиних засадах;

справедливою   —  відображує  об'єктивно  зумовлене

співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх

обмежень   відповідно   до   досягнутого   суспільством   рівня

цивілізованесті, соціального прогресу;

інституціональною — у розмаїтті своїх виявів, форм

складає  певний  соціальний  інститут  як  феномен,   само­

стійне явище;

легітимною   —   загальновизнаною,   сприйнятою   су­

спільством;

універсальною, — спроможною урегульовувати різні

за природою соціальні відносини.

У нормативному розумінні право — це система особли­вих соціальних норм, що характеризується формальністю, визначеністю, формулює права і обов'язки, які встановлю­ються (санкціонуються), гарантуються і охороняються дер­жавою. Формальність (позитивність) права означає сфор-мульованість, відображення його норм у статтях норматив­них актів — письмових юридичних документах. Визна­ченість права відображує притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за даних умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права (санкція). Норми права — це модель юридичного взаємо-

195

зв'язку суб'єктів, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб'єктів відповідними діяннями інших.

Право тісно пов'язане з волею держави, її функціону­ванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціаль­ні норми, надаючи їм усіх властивостей норм права, гаран­тують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб'єктів, при­мусове виконання обов'язків чи покарання правопоруш­ників. Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов'язані, і у своїй сукупності становлять ієрархічну структуру.

Деякі риси норм права властиві й іншим соціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, що є достатніми для характеристи­ки їх своєрідності, специфіки. Наприклад, деякі корпора­тивні норми відображуються у статутах громадських ор­ганізацій, норми моралі можуть відображувати як права, так і обов'язки особи тощо.

Право є система норм, а це означає, що властивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право має й інші ознаки, що властиві тільки йому як цілому. Право як засіб упорядкування суспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступені ймовірності визначають напря­мок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістю права є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збережен­ню цілісності суспільства, запобігає виникненню соціаль­них конфліктів, створює умови для існування суспільства взагалі.

У такому розумінні право — це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цін­ність, благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає ви­знання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи людини,

106

визнання самостійне*/і, автономності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегу­ляції, вважається, що член суспільства може жити пере­важно лише за нормами поведінки, встановленими держа­вою або іншими соціальними інститутами (церквою, полі­тичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотво­рює його сутність і насправді є проявом безправності люди­ни, інструментом державного примусу, механізмом зов­нішнього власного впливу на поведінку особи.

2. Походження права

Праворозуміння неможливе без висвітлення історичних аспектів виникнення, становлення і розвитку права, але різноманіття тлумачень сутності права, його змістовних характеристик накладає свій відбиток і на проблеми право-утворення.

Класовий підхід до праворозуміння зумовив і дослід­ження походження права через призму класогенезу, тісний зв'язок виникнення права з утворенням приватної влас­ності, класів та держави. Нормативістська інтерпретація походження права акцентує увагу на виникненні права як системи правових норм, що утворюються і захищаються державою і тому здебільше залежать від останньої. Соціо­логічний підхід до права дозволяє розглянути історію роз­витку права в більш широкому контексті, беручи за кри­терій його періодизації безпосередньо ступінь розвитку суспільства, в тому числі його докласову, класову і пост-класову фази. Крім того, важливо виділити не тільки ета­пи (стадії) сталого функціонування суспільства, але й ста­дії переходу від одного до іншого ступеня його розвитку.

Право являє собою міру свободи у взаємодії між суб'єктами. Ця міра може усвідомлюватись суб'єктом чи ні, але вона зумовлена матеріальними обставинами життя суб'єкта, його відносинами з іншими суб'єктами, а тому існує об'єктивно. Тобто шукати право там, де ще немає поділу соціуму на окремих суб'єктів, недоцільно. Проте і там, де є цей поділ, але він не усвідомлюється суб'єктами, права суб'єктів в єдності його об'єктивного і суб'єктивних значень немає. Крім того, випадкові можливості і діяння

107

,11

суб'єктів, які не мають кількісно масового характеру, та­кож не є правом. Ці обмеження дозволяють підійти до розгляду докласової стадії виникнення права, більш вірно, соціального права, як сукупності прав суб'єктів.

Склад первісного суспільства характеризується своїм поділом на роди та племена, йому ще не властиве виок­ремлення особи як індивіда, а нерозвинутість свідомості не дозволяє окремому роду, племені чи індивіду адекватно усвідомлювати ті можливості, що складаються у процесі розвитку суспільства. Тобто як поділ первісного суспільства на роди, невиокремленість індивіда з роду, так і усві­домлення обставин життя лише поколіннями, підводить до висновку щодо існування права як соціального права, яке має характер звичаїв, стихійно формується, належить роду як цілому і усвідомлюється членами роду тільки як не­обхідність певної поведінки у відповідних обставинах. Це так зване "примітивне", "традиційне" право родового уст­рою суспільства. З розвитком родових відносин міжродове право трансформується у внутрішньородове, тобто права роду по відношенню до його членів і, навпаки, права членів роду по відношенню один до одного. Але це все ще звичаєве право.

Виникнення юридичного права пов'язане з утворенням держави як форми організації суспільства, механізму за­безпечення його сталого існування і розвитку. Як виник­нення держави пов'язане з утворенням класів, тобто по­ділом членів суспільства відповідно до наявної власності, а з іншого боку, їх об'єднанням за територією, а не за родовими і племінними зв'язками, так і виникнення юри­дичного права пов'язане з необхідністю зберігання ціліс­ності суспільства і здійснення державної влади, визначен­ням сфери незалежності, непідвладності свободи членів суспільства.

3. Принципи права

Принципи права — це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значу­щістю, вищою імперативністю і відображують суттєві поло­ження права. Принципи права за своєю сутністю є уза­гальнені відображення об'єктивних закономірностей роз­витку суспільства, людства в цілому. Притаманна принци­пам права властивість універсального та абстрактного за­своєння соціальної дійсності зумовлює їх особливу роль у

108

структурі правової системи, механізмі правового регулю­вання, правосвідомості і т. ін.

Правові принципи є синтезуючими засадами, об'єдну­ючими зв'язками, ідеологічною основою виникнення, ста­новлення і функціонування багатьох правових явищ. Вони визначають нормоутворюючу і правозастосовну діяльність, координують функціонування механізму правового регулю­вання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, цементують систему права. Принципи права виникають при наявності відповідних об'єктивних умов, мають історичний характер чи відобра­жують результати раціонального, наукового осмислення за­кономірностей розвитку об'єктивної дійсності.

Форми існування принципів права різноманітні: у ви­гляді вихідних засад правових теорій і концепцій, як пра­вові орієнтації суб'єктів права, змісту правових норм чи їх угруповань, вимог правового регулювання, правових цін­ностей і т. ін. Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення у нормах права завдя­ки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відпо­відних статтях нормативно-правових актів.

Призначення правових принципів полягає у тому, що вони: 1) здійснюють універсальне і узагальнене закріп­лення основ суспільного ладу; 2) забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні від­носини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційно-го, психологічного, системоутворюючого і т. ін.).

Дія принципів права не обмежується тільки через право­ву систему чи механізм правового регулювання, вони, крім цього, безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов'язків людини. У розвинутих правових системах пра­вові принципи найчастіше виконують роль перехідної лан­ки від суспільних відносин до систем права і правового регулювання.

Залежно від функціонального призначення і об'єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові. Соціально-правові принципи відображують систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпе­чення (домінування загальнолюдських цінностей над інте-

109

ресами класів, націй і т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів). Спеціально-правові принципи узагальнюють за­сади формування та існування власне права як спе­цифічного соціального явища і поділяються на загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів.

Загальноправовими принципами є:

принцип гуманізму — домінування у формуванні і

функціонуванні  правової системи  невід'ємних  природних

прав і свобод людини;

принцип рівності громадян перед законом — всі гро­

мадяни незалежно від національної, статевої, релігійної й

іншої належності, посадового стану мають рівні загально­

громадянські права і обов'язки, несуть рівну відповідаль­

ність перед законом;

принцип демократизму — право, законодавство адек­

ватно відображують волю народу, формуються через безпо­

середню і посередню форми демократії;

принцип  законності   (правності)   —  здійснення  всіх

правових форм діяльності держави, функціонування грома­

дянського суспільства, громадян на основі і у відповідності

з нормами права, природними правами і обов'язками лю­

дини;

принцип взаємної відповідальності держави і особи —

не тільки особа відповідальна перед державою, але й дер­

жава перед особою. Вони пов'язані взаємними правами і

обов'язками.

Міжгалузеві принципи на відміну від загальноправових діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах. Наприклад, принцип здійснення правосуддя тільки судом чи принцип матеріальної відповідальності. Галузеві прин­ципи притаманні окремим галузям права. Дія принципів правових інститутів відповідно обмежена їх предметом ре­гулювання.

4. Функції права

Соціальне призначення права, його місце і роль у си­стемі соціального нормативного регулювання відобра­жується в його функціях — основних напрямках впливу права на суспільні відносини. Функції права поділяються на соціальні і спеціально-юридичні.

Соціальні функції права — це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту. Так,

ПО

праву    притаманні    ідеологічна,    економічна,    політична функції і т. ін.

Спеціально-юридичні функції права — це напрямки власне правового впливу на суспільні відносини. У цьому випадку виділяють регулятивну і охоронну функції права. Регулятивна функція як об'єкт свого впливу має нор­мальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право впорядковує шляхом: 1) закріплення сталих, розвинутих відносин в нормативних актах, у такий спосіб гарантуючи їх недоторканність (статична функція); 2) заохочення, сти­мулювання розвитку тих суспільних відносин, що, відобра­жаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення (динамічна функція). Охоронна функція спря­мована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.

5. Право і суспільство

Свобода, що є сутністю права, виявляє себе в правових явищах, легітимується та забезпечується за допомогою юридичних засобів. У цивілізованому суспільстві, що пере­буває на високому щабелі розвитку, свобода людини є не тільки напрямком, метою, але й засобом його прогресивно­го руху. Об'єктивні закономірності цього процесу виявля­ються через діяння членів суспільства, котрі є умовою, процесом і результатом його життєдіяльності. Межі свободи суспільства обумовлені не тільки ефективністю його функціонування взагалі, але й наявною сферою свободи кожного з його членів, причому умови для прогресивного розвитку суспільства створюються переважно не будь-якою окремою групою, прошарками членів суспільства, а їх більшістю.

Тому й право як сфера свободи формується не держа­вою, політиками, вченими тощо, а безпосередньо членами суспільства. Держава, її політики виробляють ймовірні на­прями розвитку суспільства, базуючись на тих тенденціях, умови для яких вже почали створюватись у ньому. Правові ідеї, державні чи політичні рішення ще не є правом, вони лише є тією чи іншою мірою суб'єктивним відображенням можливого напрямку дії об'єктивних закономірностей. Правом вони стануть лише тоді, коли, втілюючись у діян­нях членів суспільства, зазнають перевірки на вірогідність,

пі

набудуть кількісних  характеристик,  наберуть сили домі­нуючих тенденцій суспільного життя.

6. Право і матеріальні Суспільні відносини

Об'єктивні умови формування права не зводяться тільки до економічних відносин, які, в свою чергу, не тотожні матеріальній сфері суспільного життя. Економіка — це лише один бік матеріального виробництва у широкому розумінні цього поняття, а другий — соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізич­ного життя людей. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об'єктивною основою формування права. їх матеріальність не означає повної відсутності свідомості, на­впаки, свідомість органічно вплетена в них, існує в них як притаманна їм властивість, але це свідомість особливого роду — емпірична свідомість — усвідомлення необхідності дій за міркою і природою матеріальних об'єктів. Ця свідо­мість має стихійний характер, формується на почуттєво-предметному рівні. Матеріальні відносини складають об'єктивний бік права, який є правом, а відповідно і свобо­дою, лише як стихійне, почуттєве, ірраціональне право. Інколи це право позначають як сукупність конкретних правових відносин.

7. Право і демократія

Право і демократія не тотожні. Демократія — це влада народу, що як форма організації і здійснення державної влади, політичної влади взагалі, протистоїть різним видам одноособової влади (тиранії, монархізму, деспотизму тощо) чи режимам диктатури (фашизму, тоталітаризму, автори­таризму). Демократичність держави, політичної системи відображує належність влади народу, який є джерелом і носієм цієї влади через державні органи, державну полі­тику та безпосередньо приймає найбільш важливі рішення. Разом з тим, оскільки демократія — це форма влади, то постає питання: по відношенню до кого і як здійснюється ця влада, як і ким вона обмежується? Тому, крім характе­ристики демократії як влади народу, її визначення повинно відображувати ще й відношення до цієї влади підвладних суб'єктів (об'єктів влади), їх соціальний стан, межі втру­чання влади в приватне життя.

112

Право є тим інститутом суспільства, який, з одного боку, обмежує владу, визначає форми її здійснення, межі підвладності кожного члена суспільства, а з іншого, — є сферою незалежності від неї. Право, на відміну від демо­кратії та будь-яких інших форм влади, якраз і є, у першу чергу, сферою незалежності члена суспільства від влади, в тому числі і демократичної, сферою його вільного волеви­явлення, самостійності, саморегулювання. Тобто право, визначаючи межі непідвладності соціальних суб'єктів, ок­реслюючи сферу їх свободи і незалежності, є тією межею особистого і суспільного життя, що є саморегулятивною і не повинна упорядковуватися за допомогою зовнішнього втручання. Це сфера природного права, що притаманне члену суспільства як людині, представнику людства, і є її невід'ємним правом незалежно від волі і режимів здій­снення будь-якої влади.

Якщо право непідвладності відбиває сферу невтручання влади в особисте життя, то право влади є, навпаки, сфе­рою підпорядкованості особи суспільству в цілому чи його окремим інститутам, угрупованням (державі, громад­ським об'єднанням, системі місцевого самоврядування то­що). Право влади є не тільки право застосування сили, а здебільшого — право консенсусу, право суспільної злагоди, право передбачення і запобігання соціальним колізіям і конфліктам, що виникають внаслідок суперечностей інди­відуальних інтересів, де сила застосовується тільки у ви­падках їх антагоністичного характеру. Право демократії — це сфера підпорядкування особистого інтереса суспільному, межі і порядок спільного вирішення важливих питань суспільного розвитку, забезпечення нормального функ­ціонування суспільства, що детерміновані його рівнем роз­витку, культурою. Тому й демократія як влада народу може мати правовий і неправовий характери, що зумовлені наявністю в суспільстві "соціального простору" незалеж­ності, свободи, непідвладності члена суспільства, а також правового порядку виявлення та узгодження загально­суспільних та індивідуальних інтересів на основі консенсу­су, взаємозлагоди, додержання прав людини.

Питання для засвоєння матеріалу:

Які визначення права Вам відомі?

Чи існує співвідношення свободи і права?

Які особливості визначення сутності права як певної

сфери свободи?

113

Як Ви розумієте нормативне тлумачення права, його

ознаки?

Як Ви розумієте поняття і види принципів права?

Чи були причини виникнення права, і в чому вони

полягали?

Що Ви знаєте про спеціально-юридичні функції права?

В чому полягає співвідношення права з іншими со­

ціальними явищами?

Література

Конституція України. — К., 1996.

Алексеев С.С. Теория права. — М., 1995.

Васильєв А.М. Правовьіе категории. — М., 1976.

Гегель Г. Философия права. — М., 1990.

Гойман В.И. Действие права. — М., 1992.

Гусарєв С.Д. Теорія держави та права. Альбом схем. — К., 1997.

— М., 1993. Нравственная

Ильин И.А. Путь к очевидносте.

филосо-

Ильин   И.А.   Философия   права, фия. — М., 1993.

політика   і   право.   —

Кампо   В.   Українські   реформи: К., 1995.

Карташов В.Н. Введение в общую теорию правовой си­стеми общества. — Ярославль, 1995.

Кистяковский Б.А. В защиту права //Вехи. — М., 1990.

Крашенинникова Н.А. История права Востока. — М., 1994.

Лисенков С.Л. До питання про сутність та зміст права // Проблеми удосконалення кримінального та криміналь­но-процесуального законодавства. — К., 1993.

Недбайло П.Е. Введение в общую теорию государства и права. — К., 1971.

Неновски Нено. Право и ценности. — М., 1987.

Новгородцев П.И. Сочинения. — М., 1995.

Очерки парламентского права. — М., 1993.

Посконин В.В. Правопонимание Толкотта Парсонса. — Ижевск, 1995.

Сабо Имре. Основи теории права. — М., 1974.

Суслов Ю.А. Конкретнне исследования и развитие со-циологии права. — Л., 1983.

Теория права: новьіе идеи (третий випуск). — М., 1993.

Тихомиров Ю.А. Публичное право. — М., 1995.

114