Глава 14 ПРАВОУТВОРЕННЯ ТА ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА

1. Поняття правоутворення

Змістовна сторона правоутворення включає всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права: 1) його зов­нішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах и т. ін.); 2) існування у вигляді неінституціональних форм (пра­восвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини і т. ін.); 3) процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації. Правоутворення — це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямках. Сучасне розу­міння сутності правоутворення базується:

на концепції спільності і відмінності права і закону,

згідно  з  якою право  може  існувати і  поза  своєю  інсти-

туційною  формою   (законодавством)   у   вигляді   рівного  і

справедливого   масштабу   свободи,   який   знаходить   своє

відображення у правових принципах, суб'єктивних правах,

конкретних правовідносинах і т. ін.;

на теоріях правової держави і громадянського суспіль­

ства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське

суспільство   —   спільність   рівних,   вільних   і   незалежних

осіб, які по відношенню до держави виступають громадяна­

ми. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право

в формі типових конкретних правовідносин, що зумовлені

соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю насе­

лення. Роль держави полягає у дослідженні, узагальненні і

систематизації масових видів правової поведінки, правової

взаємодії членів громадянського суспільства. Держава фор­

мулює  це  "право суспільного життя"  у  формалізованих,

загальнообов'язкових     правилах     поведінки,     зовнішньо

відображених у законодавстві — системі нормативно-пра­

вових документів. Крім цього, держава за допомогою при­

мусу  й  інших  форм державного впливу  забезпечує  реа­

лізацію юридичних приписів всіма громадянами і охорону

їх від порушень;

159

3) на принципі поділу влад, який по суті є розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством.

У найбільш загальному плані для представницьких ор­ганів держави характерно формування за своїм розсудом правил поведінки у формі законів, які регламентують усі види суспільних відносин. Виконавчі органи самостійно ут­ворюють норми права, в основному^ у сфері відомчої діяль­ності. Судова влада специфічна як за предметом впливу, так і роллю в утворенні права; предметом її впливу є переважно та сфера відносин, де суб'єкти неспроможні самостійно вирішити справи чи усунути протиріччя, що виникають. Ці конкретні правові ситуації розв'язує суд, а у випадках, коли немає відповідної норми права, — в порядку судового прецеденту. Тому судова влада, на від­міну від інших, утворює право шляхом переходу від конк­ретних актів до загальних настанов.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що правоутво-рення як процес виникнення і становлення права скла­дається з таких етапів:

формування конкретних правових відносин безпосе­

редньо в громадському житті на основі матеріальних умов

існування суспільства та емпіричної правосвідомості його

членів;

узагальнення і формулювання державою природних,

що  виникли  еволюційним  шляхом, конкретних  правовід­

носин   у формі нормативно-правових актів чи інших дер­

жавних юридичних рішень (документів);

втілення  формалізованих  загальних   правових  при­

писів, знову-таки, в конкретні правові відносини, але вже

більш упорядковані, стабільні, захищені.

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді правових норм, а й правосвідомості, правовідносин, пра­вомірної поведінки, доцільно виділити рівні правоутворен-ня: 1) гносеологічний, який відображує процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості; 2) мате­ріальний, на якому право формується у вигляді конкрет­них правовідносин — правового зв'язку суб'єктивних прав і обов'язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки;

160

3) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм.

Відтак, сучасне розуміння правоутворення відрізняється від нормативного підходу, що превалював і базувався на процесі правотворчості. Правотворчість в рамках вищеви-кладеного тлумачення правоутворення є одним із його ета­пів, рівнів, форм.

2. Правотворчість

Загальновизнаним трактуванням правотворчості є її інтерпретація як форми владної діяльності держави, спря­мованої на утворення нормативно-правових актів, за допо­могою яких в чинну юридичну систему запроваджуються, змінюються чи скасовуються правові норми. Відомо, що цей процес включає три стадії: 1) волевиявлення народу і формування юридичного мотиву; 2) нормативне формулю­вання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки; 3) надання сформульованому правилу юридич­них властивостей.

Правотворчість     характеризується    такими    ознаками:

1)             є, переважно, діяльністю держави; 2) має організаційну

спрямованість; 3) відображується в утворенні нормативно-

правових актів,  що  містять  норми права  чи скасовують,

змінюють їх;   4)   строго  регламентується  правовими  нор­

мами.

Правотворчість здійснюється на основі принципів: 1) гу­манізму — нормативно-правові акти повинні формулюва­ти, захищати загальнолюдські цінності, природні права лю­дини, створювати умови і механізми їх втілення у життя;

2)             демократизму — сутністю правотворчості є вираження

волі народу, безпосередня його участь у розробці й прий­

нятті нормативно-правових актів;  3)  науковості — ефек­

тивного використання досягнень юридичної та інших наук;

4) правності, тобто — адекватного відображення "правової

природи" суспільних відносин у нормативно-правових ак­

тах, створення їх у суворій відповідності до правових норм,

що регламентують процес правотворчості.

Правотворчість поділяється на види за суб'єктами і засо­бами формування норм права. За суб'єктами правотвор­чість диференціюється на безпосередню правотворчість на­роду (референдум), правотворчість державних органів, пра­вотворчість громадських об'єднань та правотворчість трудо-

6 7-119    161

вих колективів. За засобами формування норм права пра-вотворчість поділяється на утворення нових правових норм і санкціонування — надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.

ц

3. Джерела, форми права та їх класифікація

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо­відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри­дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле­виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри­дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви­чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно ро­зуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства.

Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, санкцію, а зовнішньою — стаття нормативного акта чи група статей, в яких відобра­жена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (норматив­ний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін "джерело права". Цей термін часто викори­стовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) дже­рело права чи юридичне.

Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико­ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єк­тів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад­ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які

162

мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра­вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за­гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу­ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єк­тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офі­ційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Протиріччя, на думку авторів, які волю державних ор­ганів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою — законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові нор­ми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права — це засоби (види) юри­дичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юриди­зація права органами державної влади і управління шля­хом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк­ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юри-дизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти).

Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною

формою встановлення правових норм є юридичні норма­

тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор­

мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай

б*           163

має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико­ристовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетент­них суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо­вують юридичні норми в односторонньому вольовому по­рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.

Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз­годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри­дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай — це правило поведінки, яке склада­лося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими ста­ють ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості насе­лення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали по­ширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають до­сить обмежене використання, за винятком ряду країн Аф­рики і Азії.

Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбут­ньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридич­них норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).

Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже­ними органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв­ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем­ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів­відношення з іншими правовими актами, місце і роль у

164

системах законодавства і правового регулювання; 6) надає волі народу офіційного характеру.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вно­сять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер­жавних формувань;

"2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нор­мативні акти;

за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні,

локальні;

за ступенем загальності правових норм — на загальні

і конкретизаційні;

за характером волевиявлення — на акти встановлен­

ня, зміни та скасування норм права;

за  галузями   законодавства   —   на   цивільні,   кримі­

нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;

за часом дії — визначно-строкові і невизначно-стро­

кові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла­сифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив­но-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови; керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.

У деяких випадках нормативного характеру набувають

165

волевиявлення населення у результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).

Чинність нормативно-правових актів — це їх фактич­ний  вплив  на  суспільні  відносини.   Кожний  нормативно-правовий    акт   призначений   для    урегулювання    певних соціальних ситуацій, тому встановлення меж його чинності є необхідною умовою забезпечення правомірності викори­стання і застосування приписів, які складають зміст цього акта. Чинність нормативно-правових актів обмежена трьот, ма параметрами: а) терміном чинності, тобто часом, про-^ тягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу}>' б) простором, на який поширюється чинність нормативно-правового акта; в) колом осіб, які підпадають під впливу нормативно-правового  акта  і  на  основі  його  набирають юридичних прав і обов'язків.

Дія нормативно-правових актів у часі обмежена момен-? том набрання ними юридичної сили і моментом її втрати. Нормативно-правові акти набирають чинності: а) з часу, зазначеного в самому нормативно-правовому акті, за яким цей нормативно-правовий акт набирає чинності; б) з часу прийняття чи підпису, зазначених, як правило, у самому нормативно-правовому акті; в) з часу опублікування нор­мативно-правового акта; г) нормативно-правові акти, в яких в тій чи іншій формі не зазначено час набрання чинності, вступають у силу на всій території України одно­часно після завершення 10-денного строку з моменту опуб­лікування, причому нормативно-правові акти повинні бути опубліковані не пізніше 7-денного строку після їх прийнят­тя; д) з часу, з якого вони надійшли адресату, що прита­манне відомчим нормативним актам.

Нормативно-правові акти втрачають чинність внаслідок закінчення обумовленого терміну дії; внаслідок зміни об­ставин, для врегулювання яких вони були призначені; вна­слідок відміни (скасування) даного акта іншим чи спе­ціально призначеним актом.

Чинність новоприйнятих нормативно-правових актів по­ширюється на відносини, що виникають після набрання ними чинності. Лише в окремих випадках під вплив нор­мативно-правових актів підпадають відносини, що виникли до набрання юридичної сили. Це стосується: а) кримі­нального закону, якщо він пом'якшує чи скасовує пока­рання;  б)   прямих  вказівок  суб'єкта  правотворчості,   що

166

містяться у нормативно-правовому акті. Подібна дія нор­мативно-правових актів називається "зворотною силою Закону".

Чинність нормативно-правових актів у просторі — це поширення їх впливу на певну територію (держави в ціло­му чи окремого регіону). До території держави належать: земля, надра, води та повітряний простір у межах держав­них кордонів, територія посольств, військові судна у від­критому морі і в межах територіальних вод інших держав, повітряні і космічні літаючі апарати тощо.

Нормативно-правові акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади мають чинність на всій території держа­ви, а місцевих — на території відповідного регіону. На території регіону діють нормативно-правові акти різної юридичної сили, між якими можлива колізія (протиріччя). У такому випадку діє той нормативний акт, що має вищу юридичну силу, чи при її рівності — той, який прийнятий пізніше.

Чинність деяких нормативно-правових актів може поши­рюватися і на територію, непідвладну суб'єкту їх ухвален­ня. Це так звана екстериторіальна дія нормативно-право­вих актів.

Чинність нормативно-правових актів кола осіб визначає підлеглість осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно із загальним правилом чинність нормативно-правового акта поширюється на всіх осіб, які перебувають у межах певної території. Мають місце і винятки: а) громадяни України зобов'язані виконувати приписи нормативно-правових актів і поза межами держави; б) закони чи спеціальні норма­тивно-правові акти можуть бути адресовані певному колу осіб.

Чинність но'рмативно-правових актів поширюється не тільки на громадян України, а й, за деякими обмеження­ми, — на іноземців, осіб без громадянства, які перебува­ють на території України. Чинними нормативно-правовими актами і міжнародними угодами передбачено винятки лише для дипломатичних представників і деяких інших осіб.

Питання для засвоєння матеріалу:

Як Ви розумієте поняття "правоутворення"?

У чому полягають основні принципи правотворчої ді­

яльності?

167

Які є види правоутворення?

Які є етапи правоутворення?

Які функції процесу правоутворення?

Що Ви розумієте під джерелами права?

Як Ви розумієте поняття "нормативно-правовий акт"

та його види?

Загальна характеристика закону, яка вона?

Загальна характеристика підзаконних правових актів,

яка вона?

У чому полягає дія нормативно-правових актів?

Що Вам відомо про акти судової влади. Дайте їх

характеристику.

Які основні ознаки юридичної техніки Вам відомі?

Література

Конституція України. — К., 1996.

Васильєв Р.Ф. Акти управлення (значение, проблеми исследования, понятие). — М., 1987.

Гусарєв С.Д. Теорія держави та права. Альбом схем. — К., 1997.

Завадская Л.Н. Концепция закона: отрицание отрица-ния / Теория права: новне идеи (третий внпуск). — М., 1993.

Закон и ведомственнне нормативнне актьі в СССР. — М., 1989.

Зивс С.Л. Источники права. — М., 1981.

Карташов В.Н. Введение в общую теорию правовой сис-темьі общества. — Ярославль, 1995.

Копейчиков В.В. О нормативних свойствах актов мест-нмх органов государственной власти и управлення // Ученьїе записки Харьковского юридического инсти-тута. — Харьков, 1956. — Вьш. 7.

Копейчиков В.В. Правовне актьі местннх органов госу­дарственной власти и управлення. — М., 1956.

Лившиц Р.З. Право и закон в социалистическом право-вом государстве // Советское государство и право. — 1989. — № 3.

Пиголкин А.С. Демократические основи создания нор­мативних актов // Советское государство и право. — 1989. — № 11.

168

Поленина С.В. Закон как средство реализации задач формирования правового государства / Теория права: новне идєи (третий випуск). — М., 1993.

Рабане И.А. О внработке и введений в действие норма­тивних актов в правовом государстве / Правовое госу-дарство. — Тарту, 1989.

Разумович Н.Н. Источники и форма права // Советское государство и право. — 1988. — № 3.

Скрипилев Е.А., Антонова Н.А. Учение о законе в рус-ском правоведении второй половини XIX — нача­ла XX в. / Теория права: новие идеи (третий ви­пуск). — М., 1993.

Тихомиров Ю.А. Закон в социалистическом правовом государстве // Советское государство и право. — 1988. — № 10.

Тихомиров Ю.А. Теория закона. — М., 1982.

169