Глава 4. Розумне І вольове начало в праві

І. «Розумність» права. «Писаний розум»

Метафізична гносеологія має завдання: вказати шляхом мис­лення кожному предмету (в нашому випадку, праву) його розумну сутність, «виговорити» його поняття, встановити і затвердити йо­го логос і тим самим звільнити його (в думці) від випадкового і неіс-тинного.

Розумністю права є людська свободна воля. Це не означає ціл­ковитого заперечення емпіричного і розсудливого правопізнання; ні, але вони мають похідне, субсидіарне значення. Філософське ро­зуміння і позитивне пізнання права мають різне завдання, і кожне з них має свою «сферу» прикладання. Емпірія і розсуд не мусять пере­більшувати своєї компетенції, інакше філософії доведеться вказати їм на їх завдання.

Осмислити право як елемент людського буття у його цілості й граничності, як атрибут людського духу, тож як стан «свободи», тобто самозумовлюючої людської волі, — означає вирішити завдан­ня філософії права і вказати емпіричному правознавству на підста­ву більш глибокого розуміння предмета.

Це завдання зумовлює основні рис и класичного правового філософування. «Розумне право» називають природним правом. Природне право є «право розуму» або «розумне право», а оскільки розум є здобутком філософії, то його мохна називати «філософсь­ким правом». Природне право реальне, to воно є станом свободи, самозумовлюючої людської волі, тож природне право не тільки ре­альне, але має суттєву абсолютну реальність. Природне право є вну­трішньою, смисловою сутністю позитивного права. Будь-яке пози­тивне право містить в собі природне право як свою родову сутність і постає її специфічним видовим визначенням; всезагальне, родове має місце завжди в усіх своїх особливих і одиничних видозмінах.

Однак цю «присутність» природного права в позитивному не слід уявляти собі за розсудочною, відірваною від повсякденності, схемою звичайної логіки.

Відношення природного права до позитивного слід уявляти у онтологічно-телеологічний спосіб: природне право є всезагальніс­тю, котра реалізується людьми в одиничних, позитивних правопо-рядках як її живих видозмінах. Само собою зрозуміло, що одиничні

Розділ V Розум І воля

364

правопорядки можливо кваліфікувати в значенні природного пра­ва лише в міру їх причетності до нього.

Тож природне право є всезагальна, жива сутність права, яка втілюється в позитивних правоустроях. Це є реальний логос права. Втілюючись в одиничних, національних правоустроях, природне право як явлена сутність стає причетним до існування і дійсності як форм буття. Природне право є всезагальним смислом права. Це означає, що право, як і все інше в світі, має двоїстий склад: теорети­чно-розумний і емпірично-ірраціональний. Поєднання «теоретич­ного» і «емпіричного» утворює той рівень дійсності, яким охоплю­ється життя людини, котра створює право. Тож природне право є дещо таке, котре потребує здійснення в кожній душі і в кожній люд­ській спільноті, і в цьому розумінні воно є дещо належне. На підста­ві природного права встановлюється наявність в юридичних фак­тах суттєвої розумності, а відтак, «ідея», тобто природне право, не відривається від «явища» і «всезагальне» мислиться в його здійс­ненні в часі. Втілення ідеї передбачає, що емпіричні, часові умови цілосно відтворили розумну сутність ідеї, прийнявши вигляд живо­го правопорядку. Природно-правовий образ є ідеалом для емпірич­ного існування, одначе під метафізично-онтологічним кутом зору він реальний. Цей образ постає критерієм цінності, котрий визна­чає досконалість конкретної юридичної емпірії. Природне право класичних філософів-правників в розумінні родової, всезагальної сутності виявляється єдиним для всіх часів і народів, подібно тому, як єдина природа людина. Основна сутність «право взагалі» співпа­дає з природним правом.

У який спосіб співвідносяться між собою розум і воля? Відпо­відь класичних філософів права на це питання однозначна»... Не слід уявляти собі, що людина, з одного боку, мисляча, з іншого — во-ляща, що в неї в одній кишені — мислення, в другій — воля, бо це бу­ло б пусте уявлення. Різниця між мисленням та волею —лише різни­ця між теоретичним та практичним відношенням, але вони не скла­дають двох можливостей — воля є особливий засіб мислення» . Тож мислення та свобода волі по суті одне й те ж. Воля є енергією чи си­лою душі.

Гегель, загалом,.сприймає вчення про свободу волі Канта. За Кантом, кожна річ у природі діє відповідно до її законів. Тільки ро­зумна істота має волю, чи здатність чинити згідно з уявленнями про закони, тобто згідно з принципами. Оскільки для виведення вчин­ків з законів потрібен розум, то воля є не що інше як практичний

1 Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М., 1990. - С. 68.

365

Глава . Розумне і вольове начало в праві

розум . Воля автономна і ключем до пояснення такої автономії є поняття свободи як субстанції цієї волі. Інакше кажучи, за Кантом, людина як природна істота, тобто як чистина природи, наділена відповідно «емпіричним» характером, повністю визнає на собі дію законів природи. З цієї точки зору вона несвободна, бо перебуває під впливом зовнішнього світу. Однак, завдяки своєму «пізнаваль­ному» характеру, тобто волі, людина свободна і підкорюється лише своєму практичному розуму. Тож саме завдяки волі духовне життя людини не зумовлюється тією механічною причинністю, котра па­нує в фізичному світі. Людина практично свободна, тобто її воля непідвладна примусу з боку чуттєвих потягів. Попутно наголосимо, що чіткою постановкою питання про людську автономію вчення Канта істотно відмінне від попередньої філософії. Погляд на люди­ну в філософії XVII — XVIII ст. ст. обмежувався тим кутом зору, що людина включена в природний порядок буття як механічне, фізич­не тіло, як біологічний організм тощо, і в цьому розумінні вона пов­ністю підпорядкована законам природи.

Кант розгортає свою думку стосовно людської автономії і го­ворить про моральну автономію особистості. Моральність свобод­на від релігійної гетерономії, бо вона автономна (існує самостійно відповідно до своїх законів). Своє поняття моральної автономії особистості філософ пов'язує з практичним розумом (свободною волею людини). Цим самим Кант виявляє в людській свідомості ще одну сферу, котра виходить за межі компетенції теоретичного ро­зуму. Життя нашого духу, думає він, набагато ширше теоретичного пізнання. За явищами, що доступні позитивній науці, існує світ ре­чей в собі, за світом феноменальним — світ ноуменальний, царство свободи. До цього царства і належить та інша сфера людського ду­ху. Це сфера практичного розуму (свободної волі), її Кант тлума­чить переважно як сферу морально-етичну. Ось це розмежування людського духу на дві самостійні і незалс'жні одна від одної сфери вважається найбільш важливою, головною особливістю філософії Канта. Філософ чітко розмежував теоретичне і моральне, етику і науку. Практичний розум людини, на його думку, є джерелом особ­ливих етичних норм. У світі морально-етичному людина, крім чут-

1 Див.: Кант И. Сочинения: В 6 т. - М., 196.5. Т. 4. Ч. 1. - С. 250.

Розділ \> j-Pojjw І воля

366

тєвості, наділена ще й розумом, який і приписує їй вести себе відпо­відно до його вказівок, і не інакше. Яких саме? За Кантом, існує об'єктивний практичний розум, тобто об'єктивна воля як необхід­ність. Це виведений ним моральний закон (категоричний імпера­тив).

Яким чином мислитель обґрунтовує безумовність свого кате­горичного імперативу, а, отже, і безумовність людської свободної волі? Постановка питання про свободу волі має в нього характер постулату. Кантівські постулати «практичного розуму» — свобода волі, безсмертя душі, Бог. Мислитель говорить, що стосовно Бога, свободи, безсмертя душі немає теоретичного доведення, тож слід діяти таким чином, начебто ми знаємо, що ці речі дійсно існують, в них треба вірити. Постулат практичного розуму — це даний a priori, практичний (NB: моральний) імператив. Джерелом аріорності кан­тівських постулатів постає розум. Саме розум приписує свободу і рівність у свободі поміж людьми.

Тож на відміну від попереднього часу в Канта остаточно поли­шається натуралізм: природне право виводиться не з природних прагнень та властивостей людини, а з самої сутності її духу, з прак­тичного розуму; розум, який є могутньою природою людини, постає тут не лише засобом для знаходження принципів, а їх джере­лом. По-друге, Кант перший дав філософське обгрунтування само-цінності особистості, її моральної автономії. По-третє, Кант гост­ро наголосив на нормативній функції природного права, яке постає в нього не чимось іншим, йк існуванням свободно!' волі лю­дини. Тож стан душі або духу, який називається свободною волею, є право, а домагання свободної волі суть праві домагання, або її «права».

Звідси зрозуміло, на якому духовно високому рівні розгорта­ється філософія права Канта і Гегеля. Право в них постає поро­дженням душевно-духовної — інтелектуальної і вольової — зрілості. Право виникає на засаді духовного, і свобода, тобто самозумовлюю-ча людська воля, утворює його субстанцію. Проблема людини та її свободної волі була центральною в класичній німецькій філософії. Людина — свободна істота. Це є основним визначенням її природи. Відмовитися від своєї свободи, від своєї природи, означає оберну­ти себе в річ, або, більше того, опуститися до рівня тнариии, лише вона не волить та не свободна. Тож людина мусить стати тим, чим вона є згідно зі своєю природою. А щоб дійсно це сталося, вона має передусім пізнати себе як Людину. Філософія дає людині усвідом­лення того, чим (ким) вона є. Тільки через самопізнання людина

367                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          Глава,. Розумне і вольове начало в праві

вступає у володіння собою, стає власністю самої себе. Людська при­рода втілена в кожній людині, тож пізнання її сутності рівнозначне пізнанню особистістю самої себе. Лише в пізнанні власного єства, а відтак, і людської природи в цілому — ключ до усвідомлення приро­дного права. Матір'ю природного права є сама природа людини.

Це не означає, що всі люди, які живуть в правових спільнотах, усвідомлюють свою високу природу чи вміють послідовно втілюва­ти її. Однак, з одного боку, здійснення ідеї права вимагає саме такої зрілості духу. З іншого боку, за переконанням класичних філософів права, будь-яка людина в глибині душі своєї завжди розумна і свобо­дна, навіть тоді, коли вона в своїх вчинках помиляється. Людина по самій природі своїй шукає розумом блага і визначається ним. Люд­ська душа може не знати про себе істини; вона може, помиляючись, приймати конечне і обмежене благо за абсолютне добро; вона в змозі угрузнути в коловороті і обманах конкретного емпіричного; але вона не в змозі спотворити свою сутність, основу свого буття.

Тож, щоб не довелося людині здійснити і пережити на її жит­тєвому шляху, — в глибині її волі залишається жити розумне волін-ня свободи, яке класичні філософи права називають «право само в собі». І там, де люди говорять про право, про мораль і про державу коли відсутнє таке усвідомлення права, — vim залишається лише йо­го спотворення.

Це можливо виразити таким чином, що право дається свідо­мості людині внутрішньо, як її власний розумно-вольовий стан; сво­бодна воля людини є живим буттям права і водночас мірилом оди­ничних правозмін. Тож свободна, розумна і всезагальна сутність волі є «право само в собі», яке протистоїть «існуючому» праву. Те, що справедливе, що розумне і веде до свободи, утворює предмет цієї волі.

Таким чином, «право само в собі» є сутністю будь-якого права. Цій сутності належить здійснити шлях до явища, усвідомлення і втілення. В своєму безпосередньому, нерозкритому стані свободна воля як «право само в собі» існує у вигляді справедливих живих зви­чаїв і правів, воно висновується з людського серця і чуття . Якщо ж помислити їх і надати їм форми усвідомленої всезагальності, то «право само в собі» одержить вигляд закону. Такс співвідношення закону і звичая веде до того, що закон постає здійсненням справж­ньої свободи. Дійсно, закон несе громадянину його власний доб­рий звичай, виражений тільки у всезагальній формі; він стверджує «право само в собі»; він формулює субстанцію свободно!' волі. Спра-

1 Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М., 1990. - С. 178, 250.

Розділ v

35В

вжній закон адекватно виговорює найглибше самовизначення сво­бодної волі. «Розумні ті закони, державні устрої, які відповідають природі людини, поняттю людини, свободі»1. Тож кожний індивід знаходить в ньому волю свого серця. Громадянин бачить в законі формулу своєї істинної предметної сутності, бо закони розкрива­ють і повідомляють йому те, що він доти лише невиразно відчував в глибині своєї істоти. Тож підкорення істинним законам не в змозі притиснути його свободу, Кожний істинний закон, за Гегелем, є свобода; він є виговорена сутність свободної волі, і вона взнає в ньому себе. Істинні закони причетні до «абсолютної істини» і ви-сновуются з неї . Ті ж закони, які не узгоджені з свободною волею людини, залишаються пустим зобов'язанням. Гегель нотує: «Слава Господу! В наших державах кодекси можливо починати з дефініції людини — в значенні правоздатного індивіда, — не боячись наштов­хнутися на права — та обов'язки людини, які заперечували б понят­тю людини» .

Тлумачення Гегелем свободної волі людини як «права самого в собі», виснуваного з людського серця і чуття, дає можливість вва­жати його феноменологом права, а не абсолютним правовим раціо­налістом. Людський дух Гегеля — не тільки раціонально мислячий суб'єкт, але водночас і воля. (Природа права у Гегеля вольова). І конкретному індивіду в його екзистенціиніи ситуації є місце в геге­лівській системі.

Чому недостатнім є шлях раціонального сприймання? Чому пізнання істини потребує власного інтуїтивного переживання, ін­туїтивної очевидності? Тому, що там, де спалахує сяйво інтуїтивно 'пізнаної істини, вона схоплюється більш глибоко, ніж будь-яким на­уковим пізнанням. Таке знання істини разюче просте і потаємне, воно, заполонивши одного разу людину, вже не залишає її, втруча­ється, немов щось природно зрозуміле, в усі її роздуми, не дозволяє витиснути себе зі свідомості і постійно провокує на суперечку з дій­сністю. Сучасні феноменологія і екзистенціалізм підходять дифе­ренційовано до переживань індивіда і тому здатні на нього постій­но впливати . Сприймання неминуче зв'язано з емоцією. «Жива емоція» необхідним чином притаманна кожному конкретному про­яву суб'єкто-об'єктної ситуації. Завдяки чуттям ідеї здобувають емо-

' Там же. - С. 385.

І Там же. -С. 247-257.

* Там же. - С. 385.

Про вплив філософій феноменології і екзистенціалізму на романо-герман-ське і англо-саксонське праворозуміння, нормотворення і нормозастосуван-нядив.: Петрова Л. В. Нариси з сучасної західної філософії права.—X., 1998.

369                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          Глава . Розумне і вольове начало в праві

ційне забарвлення і перетворюються в переконання і мотиви. Тож гегелівську філософію права справедливо можна вважати почат­ком нової сучасної правової онтології, в якій пізнання права є бут-тєвим відношенням, в розумінні зустрічі суб'єктивних волінь.

І ще одне зауваження. Щойно наголошувалося, що Гегель не був абсолютним правовим раціоналістом. «Річ», «психічне», «есте­тичне», «релігійне», «моральне», «історичне» — все це суть предме­ти, з якими філософія не може не мати справи, але які водночас іс­нують не в елементі логічного.

Жива природа, жива душа, здійснена красота, реальна мо­ральність — це нелогічні по суті своїй сфери . Задум Гегеля полягав в тому, щоб показати, що в дійсності все є Поняття, тобто мисля­чий себе смисл. Однак, постаючи перед «інобуттям», самобутнім нелогічним предметом, панлогізм зустрічає нездоланну складність і падає. Ця основна складність приводить до того, що Гегелю дово­диться залишити концепцію раціоналізму і замінити її концепцією телеології.

Тож таємниця гегелівської філософії лежить глибше її повер­хової і загальновідомої видимості: останнє слово її є не «поняття»,

о

а «організм» . (Це є близкістю до вчення Арістотеля). З двох основ­них, історично успадкованих тлумачень розуму — «Розуму мислячо­го» і «Розуму доцільно творчого» Гегель починає з першого, а закін­чує другим.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               ^,

Однак, вчення Гегеля залишається за зовнішнім виглядом во­йовничим і раціональним вже після того, як самобутність «інобут­тя» змусила його звернутися до більш скромної програми. Гегель залишається вірним платонічному образу філософа, який поверну­вся з світу чистих ідей і продовжуючого перебувати в неадекватнос­ті «змішаного світу». І до цього світу великого змішання він зверта­ється з релігійне лунаючим закликом «явити своє справжнє лице» і виявити свою «ідейну» природу. Він переконано, настійно вимагає, щоб «речі» і «обставини» не прикривалися своєю обманливою ем­піричною зовнішністю. І торжествуючи, радіє, коли у відповідь на цей заклик речі являють йому свою часткову і відносну доцільність. «Де телос, там і творець його — Поняття»; бо справжня доцільність притаманна тільки Поняттю» .

Природа, душа, мистецтво, моральність живуть і створюють себе в таких

елементах, які не суть мислення чи смисл.

Див.: И.А.Ильин. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и чело-

века. — Санкт-Петербург, 1994. — С 490.

Цит. за: И.А.Ильин. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и

человека. — Санкт-Петербург, 1994. — С. 493.

370

Але повернемося до основного викладу. Якщо звичаї і нрави є першим ступенем модифікації свободно!' волі як «права самого в со­бі», то наступним ступенем постає формулювання чи запроваджен­ня законів, позитивного права. Позитивне право є право, встанов­лене в якій-небудь державі і таке, що вимагає свого здійснення; те, що в ньому визнано «закономірним», те і є витоком знання про «правне» і «право». Але тут якраз і починаються небезпека і усклад­нення, які ведуть нерідко до спотвореного, але не належного нор-мотворення і нормозастосування.

Передусім, встановлений закон в змозі невірно формулювати «право само в собі». Тоді виявляється розбіжність між «законом» і «правом» в його розумній сутності. Позитивне право може бути по­родженням сваволі; воно може утаювати в собі начала насильства і тиранії; воно може складатися просто з нерозумних законів. Тоді виникає і має місце право, котре суперечить своїй сутності, — не­праве право.

Встановлений закон, навіть якщо він вірно сформульований, навіть якщо він адекватно відбиває зміст свободно! людської волі, може зустрітися з великим ускладненням. Справа в тому, що закон в значенні загального правила вступає в сферу конкретної емпірії з її множинністю, котра не піддається ніякому передбаченню. І ось, се­ред людей виникає нездорова думка, згідно з якою позитивне право мусить мати характер «досконалого законодавства», тобто охоплю­вати всі подробиці і передбачати всі можливі випадки кодексу при­писів. Починається безнадійна погоня за емпіричним матеріалом, що вислизає і все розгалужується; розсудок знемагає в пошуках но­вих «принципів» і «розумних» критеріїв, а законодавство, не удо­сконалюючись за змістом, потворно збільшується. Тоді воно стає неприступним для знання і засвоєння; громадяни перестають зна­ти своє право, і закон перестає бути їх власним законом: гине сво­бода покори. Створювати такі закони все одно що написати кодекс чужою мовою, або, подібно Тирану Діонісію, повісити так високо, щоб жоден громадянин не зміг їх прочитати; наслідок один і той же: втрата свободи і безправ'я.

Пошуки такого вичерпного кодекса безглузді і згубні. Закон неминуче залишається на рівні абстрактності і всезагальності. І як­що він прагнутиме педантично передбачити і регламентувати кож­ний прояв життя, то виникає поліцейська держава, в якій все підко­рено закону і нагляду, в якій закон протистоїть живому людському духу, як чужа, зовнішня, все зрівнююча сила, пригнічуюча і пере­слідуюча людину. Право виявляється в основі своїй спотвореним,

371                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             Гюва,. Розумне І вольове начало в праві

бо закон вироджується в пусту думку, позбавлену абсолютної сутно­сті.

Проблема має характер антиномії: з одного боку, закони му­сять бути зрозумілими, відтворювати зрілу цілість, інакше загине свобода; але, з іншого боку, безперервно виникає потреба в нових законах. Вирішення цієї проблеми вбачається в тому, що закони ма­ють містити тільки всезагальні основоположення, які адекватно формулюють «право само в собі», в його абсолютному змісті, ці ос­новоположення підлягають подальшій «спеціалізації» в межах дійс­ної необхідності; але центр тяжіння має бути перенесений з «абст­рактного правила» на живу дієвість закону в душі людини, тобто на правосвідомість.

Суттєво, що спочатку Гегель мріяв про те, що в людській спільноті добрі і розумні нрави в змозі зробити закон непотрібним. Однак він скоро визнав, що практично важливо і духовно необхід­но мислити сутність людської свободно! волі і її розумного звичаю. І тоді він переніс центр тяжіння назрілу закоиосвідомість людини.

Важливо не те, щоб люди безперервно мали на меті абстракт­ні правила й перетворювали своє життя в механічне підведення своїх вчинків під букву законів. Важливо, щоб в душах людей жило і діяло «право само в собі» і щоб закони адекватно і вірно відтворю­вали зміст людської свободно'^волі: тоді позитивне право буде спів­падати з позитивним правом і «свободна воля» збереже свою свобо­ду. Люди мають жити правом і в праві, знаючи його розумну сут­ність і свою власну розумну природу. Закэн мусить бути для людини тим «об'єктом», який тільки умовно начебто «приходять зовні», а в дійсності він розкриває внутрішню сутність душі — розумну і свобо-дну волю. Зустріч суб'єктивної волі з законом мусить мати не підко-рююче, а звільнююче значення, бо розуы завжди звільнюється шля­хом усвідомлення своєї тотожності з «об'єктивним». А для цього ус­відомлення людині необхідно не тільки знати закон, але мати також вільний доступ до своєї внутрішньої природи, яка в усих лю­дей однакова. «Право само в собі» дається кожній людині у вигляді її розумної і свободно! волі, і суддя в змозі здобути його в собі таким же чином, як і громадянин, що постає перед судом.

Ось чому класичні і сучасні західні філософи-правники нада­ють такого великого значення правовій інтуїції в застосуванні пра­ва. Суддя не мусить застосовувати закон, йдучи услід його букві, бо на цьому шляху педантичного пристосування справжню справедли­вість неможливо відшукати. Між загальним правилом, даним в зако­ні, і одиничним випадком завжди залишається розбіжність, котра

Розділ VW0»i/iwf>e<M»»»

37г

вимагає того, щоб закон був модифікований. Ця модифікація му­сить, одначе, здійснюватися в дусі істинного права, згідно з вказів­ками людської свободно! волі, або, за висловлюванням Гегеля, — во­на мусить бути зумовлена «спогляданням цілого». Але таку зумовле­ність суддя в змозі знайти тільки усередині себе . Тут можливо, звичайно, що суб'єктивна впевненість судді буде саме лише його суб'єктивною впевненістю, не більше. Але правильна організація суду присяжних дає відому гарантію від таких рішень. Суд присяж­них, котрий називається судом громадянської совісті, має перевагу над «суто юридичними судами», бо тільки він задовольняє вимогам «свободного» суду.

«Право само в собі» кличе людину до того, щоб вона стала осо­бистістю. Правова заповідь проголошує: «будь особистістю і пова­жай інших, як особистостей». Це необхідно тому, що без цього не­має шляхів до духу. Людина, якщо вона не особистість і не визнає особистості в іншому, не здатна бути «правом». Ось звідки виснову­ється і головна заборона природного права притискувати особис­тість, її життя, її діяльність і сферу її свободи. На цій забороні базу­ються всі правові веління.

Перш ніж розгортати далі тему, завершимо наш аналіз корот­ким висновком. Звичай, закон, судова практика, правова доктрина є видозмінами «права самого в собі» як людської свободної волі, мо­дифікацією її сутності . Принцип права тут пізнаний і розгорнутий в систему. Мислити сутність свободної волі і фактично жити цією волею, як своєю сутністю, і важливо і необхідно. Вчення про моди­фікацію людської свободної волі як «права самого в собі» є відбит­тям платонівської і арістотелівської метафізики з їх уявленнями про світ як сутність і як становлення (особливо арістотелівської ме­тафізики, в якій сама сутність дійсна як становлення).

І ще одне зауваження стосовно законотворчості і суддівського права.

Законодавство, яке покликане регулювати людську поведін­ку — велика мудрість, велике мистецтво, бо найбільш заплутаною,

«Праву треба йняти віри, інакше воно не буде чинне; а це охоплює не лише розум, але також почуття, інтуїцію й віру. Ось що вимагає цілковитого сус­пільного усвідомлення». Див. про це: Берман Г. Дж. Западная традиция пра-ва. Эпоха формирования. — М., 1994. — С. 17.

«Право одночасно росте від низу до верху, із структури і звичаїв усього сус­пільства, і рухається від верху до низу під впливом політики і цінностей лю­дей, що перебувають при владі. Право допомогає інтегрувати і те і інше». Див.: Берман Г. Дж. Западная традиция права. Эпоха формирования. — М., 1994.-С. 521,522.

373                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Глава. Розумне і вольове начало в праві

найбільш складною і немеханічною сферою явищ є поведінка люди­ни. На запитання, чи існує справжня закономірність людських вчинків, подібно тій, яка має місце в природі, коли мова ведеться про її закономірність, філософські антропології світу дають ствер­дну відповідь, так, така закономірність існує. Суть її — в основній ак-сиомі: уся поведінка людини підвладна таким природним регулято­рам, як страждання і задоволення. Тому, неможливо з впевненістю законодавствувати, якщо не володіти філософсько-антропологіч­ними знаннями. А складність питання тут така. Законодавець му­сить знати, що одна й та ж причина задоволення чи страждання не кожному дає одне й тс ж задоволення і страждання. Це залежить від неоднакової чуттєвості. Одне й те ж враження на різних людей мо­же справляти то почуття задоволення, то відчуття страждання. Це залежить від: 1) природженого темпераменту, 2) здоров'я, 3) сили, 4) ступеня розвитку розумового, 5) ступеня освіченості, 6) міцності переконань, 7) сили нахилів, 6) поняття про честь, 9) релігійного почуття, 10) почуття симпатії, дружби, співчуття, партійного, сус­пільного, національного, гуманного, 11) антипатії, 12) достатку. Окрім цього, ще: 1) стать, 2) вік, 3) суспільне положення, 4) вихо­вання, 5) буденні заняття, 6) національність, 7) віросповідання.

Так ось, неможливо з впевненістю законодавствувати, к е бе­ручи до уваги усіх умов чуттєвості. Законодавче збалансувати ці умови — надзвичайно складно.-1 у випадку законодавчих прорахун-ків, прогалин, надолужувати огріхи законодавця належить суддівсь­кій владі; судді стають творцями права (звідси вислови «суддівське право», «живе право»). Суддя-правотворець виходить з того, що ба­гатство змісту життєвих відносин, які породжують справжнє «жи­ве», а не «писане» право, неможливо описати абстрактними юри­дичними нормами, отож йому належить «відшукувати», «вилучати» це право з конкретного змісту самої справи, керуючись розумом, совістю, уявленнями про справедливість в сучасному суспільстві. Мета суддів — щоб право більше зводилось до мудрості, аніж до нау­ки». Розумні ті закони, державні устрої, які відповідають природі людини, поняттю людини, свободі» . Нова реальність, якою живе сьогодні українська суспільство, потребує саме такого живого, суд­дівського права.

Метою законодавця мусить бути принцип людської вигоди, задоволення, блага. Закони якісно мають бути такими, щоб їх дотримання громадянами приносило особисту користь. І недотри­мання — позбавляло б громадян такої користі. Закони мають відо-

1 Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М., 1990. - С. 385.

Розділ \#.Поіул

374

бразити природу людської істоти. Лише тоді досягається природ­ність і життєздатність самого законодавства. Воно буде розглядати­ся не як таке, що з'явилося іззовні, як чуже, нав'язане, а як своє, таке, що відповідає внутрішнім законам і потребам кожної особи.

Загальним правилом законодавства мусить бути: залишати за людьми найбільш широку свободу в усьому, в чому вони в змозі шко­дити тільки самим собі, бо вони кращі судді своїх інтересів. Людина ж порушує свої власні інтереси не на підставі недостатку доброї во­лі, а через недостаток розуму, знання. Самому собі шкодити можна тільки через помилку. Страх нашкодити самому собі досить силь­ний мотив для стримання від нерозумного вчинку, щоб треба було до цього додати ще страх покарання, що встановлює закон.

Викладені положення про праворозуміння, нормотворення і нормозастосування вочевидь застосовні й до сьогоднішнього прак­тичного реформування інститутів українського права на засадах живого, природного права.

Як відомо радянська юриспруденція характеризувалася «роз­колом» між юристами західної правової сім'ї та сім'ї соціалістично­го права. Розкол пройшовся за всіма напрямками учення про право: праворозумінні, нормотворенні, нормозастосуванні. Сталася від­мова від самої концепції права, на якій грунтуються погляди захід­них юристів.

Нова українська Конституція повернула доктрині природно­го права належне їй місце в житті суспільства, людини і держави, тож і наслідки цього повернення мають бути продумані не до сере­дини, а до самого кінця . Новітнього переосмислення потребує пе­редусім вся національна концепція, або доктрина права, тобто принципи праворозуміння, нормотворення, нормозастосування. В дійсності ж, ці принципи й досі залишаються непереглянутими. Так, в праворозумінні, як і раніше, тобто як за часу поширення по­зитивістського вчення про право, стверджується, що право є систе­мою юридичних (тобто державно-примусових) норм. Визначення права за його природним першоджерелом, людиною, як того вима­гає доктрина природного права, відсутнє. Таке визначення незвич­не нашій свідомості. «Нам тривалий час навіювали, ніби право є си­стемою обов'язкових усім соціальних норм, що їх обороняє влас-

3гідно з логічною «аксиомою послідовності», визнавши які-небудь уявлення істинними, необхідно визнати істинними і висновки з них. Положення, що той, хто припустив (визнав) засновок, мусить визнати і логічно виснувані з нього висновки, є настільки очевидним розширенням старого правила «ра­зом з підставою дається і наслідок», що, як і воно, в змозі вважатися принци­пом доведення.

375                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         Глава . Розумне і вольове начало в праві

пою силою держава, — зауважує провідний український філософ права В. Шкода. — Поняття «обов'язковості усім» і «сили держави» не сприяли усвідомленню права як свободи» . Більше того, на під­ставі відсутності плюралізму правових доктрин, як це мало місце в дореволюційній вітчизняній юриспруденції і має місце сьогодні на Заході, унеможливлюється визначення права за різними його дже­релами яке, знову таки, мало місце в дореволюційній юриспруден­ції і має місце на Заході). В нормотворенні, як і раніше вважається, що нормою права в кримінальному, цивільному, адміністративно­му тощо законодавстві є юридичний припис держави. В нормозас-тосуванні, як і раніше вважається,л що єдиним джерелом права є за­кон (інший юридичний припис). Різність і ієрархія джерел права, як це має місце в країнах романо-гермаьської і англосаксонської правової сім'ї, і як того вимагає доктрина природного права, не ви­знається і заперечується. З цього, одначе, висновується невизнан­ня нормами права норми, створеної судовою практикою і норми, виробленої правової доктриною (тобто невизнання доктринально-го права), що знову таки суперечить доктрині природного права.

За такого стану речей увага має бути зосереджена саме на новітньому переосмисленні принципів праворозуміння, нормотво-рення і нормозастосування, тобто переосмисленні доктрини пра­ва. По самій свої суті філософія права не може займатися вивчен­ням того розмаїття минущих я'вищ, яке є об'єктом дослідження юридичних наук. Це саме їх справа. Але кожна галузева наука, керу­ючись загальними засадами філософії права, повинна: 1) розгорну­ти її доктринальні принципи стосовно своєї галузі та 2) вказати за­соби реалізації отриманих висновків у певних умовах місця та часу.

Першочергова увага, яка приділяється доктринальним прин­ципам права, зумовлюється конституційним визнанням природно-правової доктрини джерелом сучасного українського права. Які на­слідки для національного вчення про праворозуміння, нормотво-рення і нормозастосування має визнання природно-правової докт­рини джерелом права? Якщо визначаючи право за його природним першоджерелом, яким є людина, дійти висновку, що право є вира­женням надпозитивної справедливості, її основного (свобода) і опосередкуючих (права людини) принципів, а конституційне сво­бода і права людини визнані нормами прямої дії і, отже, такими, що мають найвищу юридичну силу , то у випадку протиріччя між (за-

2 Шкода В. В. Вступ до правової філософії. — X. 1997. — С. 174. За формою свобода і права людини тут є юридичними, але за змістом зали­шаються до- і надпозитивними, бо вони уродже ні, невідчужувані від людини.

Розділ \ffff03yn t-воіаі"'

376

гальним) принципом і (спеціальним) законом, необхідно виміряти значення того і іншого, виходячи при цьому з пріоритету принци­па перед законом. Таке доктринальне правосуддя, тобто безпосере­днє застосування судами норм Конституції України і передусім Конституційним Судом, надає нової якості правозастосовчій прак­тиці і обіцяє стати вельми могутнім джерелом росту авторитета конституційного права.

Лише якщо в самому витоку правового і державного устрою закладено справедливість можливо застерегтися від юридичного позитивізму і водночас запобігти тому цинічному висновку, що все право є утворенням державної влади. Відмежування ж понять «пра­во» і «держава» від поняття «справедливість» є і політичним упере­дженням і науковою помилкою з відповідними теоретичними і пра­ктичними наслідками. Справедливість має стати праводефінуючим і правонормуючим принципом, її включення до дефініцій права і держави утворить їх інший вимір, вимір, що називається легітим-ністю, на відміну від легальності (законності). Позитивне право са­мо мусить визначатися виходячи з його службової щодо справедли­вості ролі. Тож закон (інший юридичний припис) не є єдиним ви­током права, поряд з ним існують і інші, значні джерела права (правова доктрина, судова практика, звичаєве право) і закон має смисл лише в єдності з ними.

Завершимо наш аналіз коротким висновком. Природне право є всезагальна, жива сутність права, яка втілюється в позитивних правоустроях. Це є реальний логос права. Втілюючись в одинич­них, національних правоустроях, природне право як явлена сут­ність стає причетним до існування як форми буття. Звичай, закон, судова практика, правова доктрина є ступенями, видозмінами «пра­ва самого в собі» як людської свободної волі, модифікацією її сутно­сті. Мислити сутність свободної волі і фактично жити цією волею, як своєю сутністю, важливо і необхідно.

2. Воля до мети права

Онтологічно-телеологічний підхід до права неминуче передба­чає вольову його природу: для досягнення поставленої мети потріб­на воля. Тож точніше було б сказати, що онтологічно-телеологічний підхід до права вимагає вольового начала. За допомогою розуму пізнається константна сутність права як його мета і каузальне джере­ло виникнення і функціонування певних речей (юридичних фактів) цієї сутності (втім і саме таке пізнання потребує волі), діяти ж відпо­відно до пізнаної сутності права можливо лише за сприянням волі.

377                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         Главе . Розумне І вольове начало в праві

Розум знає, воля діє. Розум і воля є модифікацією єдиної сутності права. Можна сказати ще й так: якщо метафізична гносеологія має завдання: вказати шляхом мислення кожному предмету (в нашому випадку праву) його розумну сутність, «виговорити» його поняття, встановити і затвердити його логос і тим с;.мим звільнити його (в ду­мці) від випадкового і неістинного, то поводити себе відповідно до розумно пізнаного права можна лише за сприянням волі.

Таким чином, константна сутність права має бути не тільки пізнана думкою, але і визнана волею людини.

Таке співвідношення між розумним і вольовим началом веде до проблеми культивування волі. Першим кроком на шляху такого культивування є самопізнання. Бо якщо людина як частка світу, хо­ча і не адекватна цілому світу з точки зору наявного буття, проте сутнісно тотожна йому, а відтак, ціле світу міститься в людині як в одній з часток світу цілком. Сутності всіх речей зустрічаються в лю­дині. Тож в людині як тотальності пізнання (і правове) набуває цілісності, а оскільки цілісності властива телеологічна закономір­ність, то пізнаючи її, ми водночас з'ясовуємо і мету. Висловімося простіше: в самопізнанні — ключ до усвідомлення цілого і гранич­ного усіх речей, без винятку і правових, а відтак і телеологічного моменту цих речей. Висновком з цих тверджень є той, що — право постає атрибутом людського духу, а відтак, розвиток правосвідомо­сті вимагає передусім праці над^розширенням і витонченням свого внутрішнього духовного досвіду. В цьому відношенні правове жит­тя підлягає загальному і основному закону духовного розвитку і є модифікацією єдиної людської життєдіяльності. Але якщо це так, то не кожна людина, перебуваючи на будь-якому рівні розумового і духовного розвитку, компетентна судити про поняття і сутність права, і «заперечення» нею духовної природи права не буде мати ніякої сили і переконаності, якщо підставою буде обмеженість чи хиткість її власного духовного досвіду. Більшість суперечок між ре-лятивістами-позитивістами і трансценденгалістами грунтується са­ме на тому, що перші не культивують в сво-му внутрішньому досвіді онтологічно-телеологічного підходу до пргва, тож і не «бачать» ме­тафізичної реальності права і заперечують її, часто навіть не розу­міючи, про що, власне, ведеться мова.

Якщо метою права є справедливість, "о ознакою зрілої право­свідомості юриста є освічена воля до цієї мети; саме за наявності та­кої волі можливо зі смислом застосовувати позитивне право.

Одне питання постає тут вочевидь особливо важливим. У сус­пільстві з низькою правосвідомістю право твердо пов'язують із си-

Розділ

378

лою, а не з розумом та виснуваною з нього справедливістю, її основ­ним (свобода) та опосередкуючими (права людини) принципами. (Позитивістське визначення права є системою обов'язкових усім юридичних норм, що їх обороняє власною силою держава). Однак, момент примусу в праві не можна перебільшувати. Примус в праві — це не самоціль, а простий засіб до мети. Він одержує свою легітим-ність із змістовних цілеустановлень права. Можна сказати й так: при­мус — не основоположна сутність права, а засіб відновлення поруше­ного права. Під онтологічно^гелеологічним кутом зору, право є пра­во, навіть коли відсутня можливість до примусу його дії, і таке право включає в себе праводомагання на примус до певної поведінки. Обид­ва ці принципи відносяться до апріорної людської правосвідомості. Сутність і гідність права не зв'язані з можливістю його здійснення фізичною силою. На такій основі тримається заблудження, згідно з яким природне право не має сутності права тому, що ніяка фізична си­ла не забезпечує визнання його основних положень.

Щойно наголошувалося, що розум знає, а воля діє. Що є під­ставою дії? Такою підставою є мотиви, тож воліти — означає мо­тивувати. Людина волить — вона повеліває чомусь в собі, а це «чо­мусь» підкоряється, або вважається, що підкоряється. Ми самі і повеліваємо, і підкоряємося, а підкоряючись, відчуваємо примус. Немає вищої влади, ніж влада над самим собою.

Якщо воліти — означає мотивувати, то що це за мотиви, яка їх природа і які їх властивості? Правда, в позитивній теорії права має місце думка, що мотиви поведінки важливі в моральній сфері і не важливі в правовому житті: все, що потрібно праву, це зовнішній легальний образ поведінки, з яких би спонукань він не висновував­ся; «праву» байдужий настрій людини, якщо тільки вона фактично тримається меж свого правового «статусу». Норми позитивного права зберігають своє значення навіть тоді, коли людина не захоче визнати їх. «Значення» їх не потребує згоди і визнання з боку люди­ни. Однак, якщо визнати цю формальну точку зору і послідовно триматися її в житті, то неминуче матимемо глибоке виродження права і правосвідомості. Мотиви легальної поведінки байдужі тіль­ки для такої свідомості, яка відриває право від його конечної мети і обмежує його сутність поверховою видимістю «благополучного» порядку. Відірване від своєї конечної мети, право перетворюється в безпринципний, самодостатній засіб; воно відволікається від проблеми змісту і якості правового життя, і вироджується в пусту видимість, йому вже досить, що люди не порушують його із ліно­щів, користі чи страху; йому вже досить, якщо «іззовні» все «благо-

379                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          Глава   Розумне і вольове начало в праві

получно, хоча б за цією зовнішністю ховалася глибока внутрішня руйнація, а за цим благополуччям неминучість майбутнього лиха і падіння .

Правосвідомість, яка доросла лише до зовнішньої легальнос­ті, залишається незрілою правосвідомістю. Подібний підхід до пра­ва, який затверджує таку легальність, зводить всю правосвідомість до стійкої звички рахуватися з приписами зовнішнього вповнова­женого авторитету і дотримуватися їх. Однак, це глибоко помилко­во. Бо покора зовнішньому авторитету кк мотив, який зумовлює по­ведінку людини, — не відповідає її духовній гідності. Найбільш гли­бока сутність того, за що людство завжди вело боротьбу під гаслом свободи, полягає в можливості доброви ьного самовизначення в ду­ховному житті. Втрата цієї внутрішньої добровільності неминуче веде до спотворення духовного життя, і якщо людина переживає право тільки як вираження чужої волі, що прагне її зв'язати і обме­жити, то вона втрачає свою духовну свободу, а водночас і власну ду­ховну гідність. Правосвідомість, яка переживає право як чужий, зо­внішній тиск, як примус — залишається несвободною і приниже­ною своєю несвободою, бо примус, що зв'язує цю правосвідомість, є зовнішнім примусом з боку інших, чужим; він вимагає від людини покірності, а не визнання,'покори, а не поваги.

І це ще не все. Як засвідчує вчення про самобутність волі, своєкорисне хотіння не зникає-і не викорінюється від того, що зу­стрічає зовнішню заборону, протистояння і навіть покарання. Во­но ховається від поверхового погляду, воно накопичується постій­но, незжите, невтолене, переможене зовнішнім примусом, але не переконане — і зосереджується в душі, озлоблене. Така правосвідо­мість скорилася, але не визнала того чому скорялася. Вона визнала силу права, але не гідність його. Вона навчилася тому, що право треба знати, але не навчилася розумної переконаності в духовній цінності і значущості права. Вона привчилася сповідувати, що сила там, де право, і переконана, що право там, де сила. Чи могло бути інакше, коли вона скорилася праву тільки тому, що відчула силу йо­го примусу? Така правосвідомість не знає волі до мети права, вона чужа ідеї права. Людина з такою правосвідомістю ще не знає про своє невід'ємне право: визнати і не визнати чуже воління. Тож як­що вважати право зовнішнім порядком життя і відривати від внут­рішнього стану духа, а відтак, нехтувати тією обставиною, що зов­нішній порядок життя створюється із внутрішнього, породжується

Див.: Ильин И.А. Собрание сочинений: В 10 т. Т. 4. — С. 181.

380

зрілістю і автономією останнього, — то право вироджується, при­нижує людину, руйнує і знищує життя людського духу.

Таким чином, дослідник, який поставив за мету осмислити ду­ховну природу права, неминуче зштовхнеться передусім з реляти­вістським поглядом на нього. Свідомість людини легко звикається з тим, що право «зумовлено» часом і місцем, інтересом і силою. Те, що «тепер» і «тут», — право, то завтра і «тут» або «тепер» і «там» — вже не право; забороне сьогодні — дозволено завтра. Архиви зберігають ку­пи «зживших себе норм» і цілих кодексів, а виверткий ум, обслугову­ючи хвилинний інтерес, вміє витлумачити і пристосувати «чинне» право як завгодно. Тож зміст права завжди достатньо «невизначе-ний» і «умовний», а значення його завжди «часове» і «відносне» .

Сучасна позитивістська правосвідомість глибоко проникнута релятивізмом і не знає про себе, що вона в змозі і мусить бути ін­шою. Правосвідомість зводиться до накопичення відомостей з сфе­ри позитивного права і до вміння «користуватися» ними, а за цим «знанням» і «користуванням» вона приховує в собі глибоку руйна­цію. Однак, зріла правосвідомість зовсім не зводиться до «знання» позитивного права. Вона взагалі не зводиться до одного «знання», але охоплює собою волю, і саме духовно виховану волю, а відтак, і дію, а потім і чуття. Вона не зводиться і до переживання лише «по­зитивного права», але завжди підходить до нього з деяким вищим мірилом. Тож одне знання позитивного права не гарантує ще наяв­ності зрілої правосвідомості.

Таким чином, першочергове завдання сучасної правосвідомо­сті полягає в тому, щоб звільнити себе від рис, притаманних душі «homo faber». І передусім необхідно зрозуміти, що це звільнення не взмозі прийти нізвідки іззовні. Ніяка правова і політична реформа не може сама по собі оновити психіку людини, якщо остання не знає, що справжнє право висновується з глибини її власної духов­ної гідності. Мотиви правової поведінки людини не тільки не бай­дужі, але містять в собі саме джерело правосвідомості, і якщо ці мо­тиви такі, що нехтують і зневажають свободу духу, то правосвідо­мість виявляється підвладною руйнації в самій глибині своїй.

Під кутом зору сучасної нової онтології, правопізнання є бут-тєвим відношенням, а відтак, воно окрім суто інтелектуального, ло-гіко-гносеологічного дискурсу охоплює собою ще й волю і чуття лю­дини (її страждання оцінювання, переконання). З цієї точки зору, волею або мотивами до мети права є чуття власної духовної гіднос­ті, здатність до автономного самовизначення і взаємного визнан-

Там же. - С. 159.

381                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Глава - Розумне і вольове начало в праві

ня . Ці мотиви є безумовно підставою для зародження і функціону­вання зрілої правосвідомості. Вони не абстрактні принципи, які, хоча і придатні для філософської системності, але безсилі в реаль­ному житті людини, бо ці мотиви знайдені поміж основних, прита­манних кожній людині життєвих потягів і спонукань, які водночас виражають духовну сутність людини як такої. Ці мотиви висновую­ться з самої природи людини як духовної істоти і утворюють цю природу. Зрозуміло, що ці мотиви як вираження основної і універ­сальної життєвої волі людини не можуть бути наповнені якимсь ми­нущим, або випадковим, або суто суб'єктивним змістом, але мають бути прикуті до суттєвого, неминущого і для кожного доступного.

Кожній людині як такій властиве тяжіння до життєвої само­стійності, до автономного самовизначення; значущість і зрілість ін­дивідуальної душі визначаються передусім глибиною і обсягом цієї автономії. Воля до духу, тобто воля до автономії життя, присвяче­ній абсолютно-цінному, є саме той мотив, який утворює підставу зрілої правосвідомості. Це є тим універсальним мотивом, який вже притаманний кожній людині і який в своєму розвитку і поглиблен­ні неминуче культивує в душі волю до мети права.

Воля до мети права є безумовною і універсальною основою правосвідомості тому, що, по-перше, вона спрямована на конечну і самостійну цінність, яка вже не служить нічому вищому, але сама утворює останню мету правового життя. Воля, спрямована на цей безумовний по своїй значущості предмет, не потребує ні виправ­дання, ні обгрунтування. Вона безумовна, по-друге, тому, що прита­манна людині як такій, незалежно від умов місця часу і національно­сті. Людиноподібна істота, тобто людина-тварина, зовсім вільна від неї, могла б бути підведена під поняття людини тільки з зоологіч­ної точки зору.

Почуття власної гідності як основоположний мотив до мети права народжується в душі людини тоді, коли перед лицем проти­діючої сили інобуття людина, звернувшись за допомогою до своїх кращих внутрішніх сил, здатна вистояти в боротьбі. Зрозуміло, що це почуття отримує духовний характер саме тоді, коли людина від­чувала, що вона стоїть перед лицем вищих цінностей. Людині по­трібно себе сприймати як цінність. Тоді, духовна гідність, її вірне сприймання і затвердження постає найбільш глибоким витоком зрілого характеру і розвинутої правосвідомості. Вірне переживан­ня права є переживанням його як атрибута духа, розуміння його ду-

І.Іль'їн назвав ці мотиви аксіомами або законами правосвідомості. Див.: Ильин И.А. Собрание сочинений: В 10 т. Т. 4. - М., 1994. - С. 310.

Розділ \fTP03yu і во/»- •

звг

ховної природи і його духовного призначення. Таке розуміння вла­стиве тільки тому, хто сам усвідомив і затвердив в собі цю духовну природу. Ось чому зріла правосвідомість грунтується цілком на по­чутті власної духовної гідності. Це почуття вже містить в собі живу волю до мети права; воно є мотивом для поведінки.

Людина, яка не знає про свою духовну гідність веде життя спо­творене і принижене. Невизнання власної духовної гідності ство­рює нестійку волю. Така людина веде несамостійне існування, під­падає під вплив своїх пристрастей і чужих домагань; вона не здатна вести боротьбу за поставлені перед собою цілі, не здатна до стійко­го і мужнього опору силі речей і людей. Така людина, не розуміючи своєї духовної гідності, не бачить духовної гідності і в інших лю­дей.

Досвід засвідчує, що тоталітарна держава не схильна надавати почуттю власної духовної гідності особливого значення. Тоталітар­на влада будує весь свій режим на придушенні і спотворенні почут­тя власної духовної гідності. Однак, держава, яка не виховує в лю­дей цього почуття, руйнує себе зсередини. Там же, де людям прита­манне воно, тоталітарний режим і не виникає.

Бути духом — означає автономно, або, що те ж, свободно, са-мовизначати себе. Бути духом — означає знайти в самому собі живе джерело для діяльності.

Ось чому духовне життя є самодіяльністю, спрямованою на здійснення вищих, безумовних цінностей. Тут має місце свобода во­лі в значенні відсутності зовнішніх, чужих велінь і заборон. Основ­на гідність людини полягає в тому, щоб жити духовним життям не­залежно від будь-якого чужого домагання і тиску. Свободне самови­значення в дусі є найглибшим законом духовного життя; в ньому полягає вищий смисл всіх рухів за волю. Автономна самовизначе-ність людини означає насамперед наявність самостійних переко­нань в тому, що є правдою і справедливістю, в чому полягає сут­ність людини і її призначення, що таке право і держава і яка їх вища мета. Знехтувати автономією власного духу означає порушити мету права і підірвати його життєву силу. Пригнічена людина, причетна до розуму лише тією мірою, щоб розуміти чужу волю, нездатна до самостійної діяльності. Бо вибір істинної мети і засобів її здійснен­ня недоступні істоті, духовно знівеченій. Тож правосвідомість, якій не властива автономна форма, є незрілою правосвідомістю. Людина з такою правосвідомістю дотримується права тільки під ти­ском чужої волі. Автономній правосвідомості притаманне власне свободне переконання, але свободно! переконаності не може бути

ЗВЗ                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Главе . Розумне і вольове начало в праві

в душі пригніченої людини. Вона звикла жити чужим розумом і чу­жим рішенням, вона звикає до зовнішнього керівництва, але не вчиться внутрішньому.

Мета права є спільною засадою, на якій здійснюється соліда­ризація індивідуальних воль. Вступити в правовідношення означає погодитися на спільне підкорення праву: за умови відсутності цієї згоди, цього взаємного визнання, правовідношення або неможли­ве, або спотворюється.

Таким чином, людина має визнати духовно-вольову природу права принципово і зробити з цього визнання послідовні виснов­ки. Очевидно, насамперед, що природа людського духу зумовлює собою найглибшу сутність права і держави. В душі людини народжу­ється чуття права, його гідності і його мети. Людина із зрілою пра­восвідомістю переживає думкою, чуттям і волею мету права і їй під­порядковує свою діяльність від початку і до кінця. Це той стан ре­чей, коли колений юридичний факт чи подію можливо зрозуміти на підставі осмислення правової ситуації в цілому. Очевидно, тоді, що не будь-яке «веління зовнішнього авторитету» здатне породити правову норму; можливі свавільні веління і розпорядження, пере­більшуючі компетенцію того, хто приписує або ж засновані на гоу-бій силі. І ось зріла правосвідомість вміє завжди розібратися в то­му, де починається і де закінчується право і де виникає свавілля. Зріла правосвідомість знає де належить визнавати і коритися, а де належить протиставити свавіллю і грубій силі справедливість непо­кори. Добровільне визнання позитивного права здійснюється більш легко тоді, коли більше свободи, справедливості і автономії в його нормах. Позитивне право має значущість тією мірою, в якій в ньому виражено природне право людини; його значущість грунту­ється на гідності природного права. Зрозуміло, що позитивне пра­во в усіх випадках розбіжності виявляється видимістю природного права, неправом. За умови такого протистояння поняття права дво­їться, позитивне право починає втрачати ореол правоти, і якщо ідея природного права не живе в умах з дс-статньою виразністю і си­лою, то право починає тлумачитися як «просте вираження» влади, сили, примусу, як засіб панування тих, хто при владі. Тоді обов'я­зок «юриста» може виявитися суттєво відмінним від обов'язку лю­дини, яка живе «природною» правосвідомістю. Вірний підхід до з'ясування «точного смислу закона» властивий не тільки «освічено­му» юристу, але і простій людині, якщо вона керується природною правосвідомістю; таке неупереджене, не-казуальне з'ясування — мо­жливо притаманне їй у вищій мірі. З цього приводу Гегель зауважу-

Розділ vmngM+воля—

384

вав: «Стан юристів, які володіють особливим знанням законів, вва­жають часто це знання своєю монополією і переконані, що тому, хто не із їх середовища, не потрібно втручатися в їх справи... Од­нак, як не треба бути шевцем, щоб знати, чи жмуть черевики, не треба бути спеціалістом, щоб володіти знаннями про предмети, які представляють собою загальний інтерес. Право стосується свобо­ди, найбільш гідного і святого в людині, і вона сама, оскільки воно для неї обов'язкове, мусить знати його» .

Право і правосвідомість починаються і закінчуються там, де починається і закінчується питання: «а що насправді має правову значущість і в чому вона полягає?». Суддя, чиновник, адвокаті гро­мадянин — якщо вони не ставлять цього питання і не вирішують йо­го — не живуть правом і не створюють право, і правосвідомість їх залишається низькою.

Позитивне право в змозі встановлювати тільки загальні, абст­рактні норми, і тому воно говорить в своїх правилах тільки про лю­дей взагалі, про ознаки взагалі, про повноваження і обов'язки вза­галі. Однак в дійсності існують не «люди взагалі», а живуть «люди конкретні». Індивідуальна людина є живе конкретне (тілесно-душе-вне-духовне) ціле. Ось чому проблема прикладання правових норм до живих людей є проблема, повністю нерозв'язна шляхами фор­мальної індекції і дедукції: механічне співставлення «ознак», вказа­них в нормі, і у «властивостях» даного життя — є операцією, що губить право, спотворює життя. Розуміння загального правила му­сить грунтуватися на усвідомленні безумовної мети права (не просто мети «законодавця»). Але усвідомлення безумовної мети права мо­жливе тільки зрілій правосвідомості. Застосування правової норми вимагає розуміння того, заради чого право взагалі створюється, за­стосовується і підтримується. Той, хто застосовує право мусить ма­ти на увазі не тільки формальну «законність» норми, але і її об'єкти­вне призначення — її духовне покликання, а це означає, що він му­сить виходити із основи зрілої правосвідомості і керуватися її аксіомами. Регулювати конкретне життя абстрактними правилами право в змозі тільки за допомогою живої, зрілої правосвідомості .

Від кожного з нас залежить втілення природного права в жит­тя, тож воно не є «далеким» і безмежним ідеалом, для кожного з нас воно перебуває біля порога власного життя. Переживання природ­ного права притаманне кожній людині, але в більшості воно зали­шається невиразним, невпевненим і неусвідомленим «правовим

\ Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М., 1990. - С. 253.

1 Ильин И. А. Собрание сочинений: В 10 т. Т. 4. - М., 1994. - С. 409.

3S5                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         Глава. Розумне І вольове начало в праві

почуттям», немовби «інстинктом правоти» або в кращому випадку «інтуїцією правоти». Усвідомити зміст цього природного права і розгорнути його означає покласти початок зрілій природній пра­восвідомості, зробити його предметом волі і метою. Саме природ­на правосвідомість як предмет знання про справжнє право має скласти засаду будь-якого судження про «право» і будь-якого право­вого і судового рішення, будь-якого позитивного права. Чим розви­нутіша і глибша природна правосвідомість, тим досконалішим буде в такому випадку і позитивне право.

Під цим кутом зору зрозуміло, яке величезне значення має правова просвіта в житті народу. Необхідні загальнодоступні підру­чники права, необхідне викладання прана в середніх школах, необ­хідний обов'язковий курс права, який би викладався у вищих навчальних закладах для студентів всіх факультетів. Необхідно приблизити право до народу, щоб затверджувати масову право­свідомість, щоб народ розумів, знав і цінував своє право.

Особливої ваги в зв'язку з цим набуває якість викладання пра­ва в юридичних вузах. Критикуючи позитивістську доктрину права і практику його викладання, І. Іль'їн зауважував:»... Можливі вчені юристи, які все життя не підносяться до теоретичного вивчення права; вони цікавляться ним лише в міру і з точки зору його практи­чного застосування, і казуальні «запити життя» панують над їх нау­ковою діяльністю. Вони виховують в своїх аудиторіях вмілих, але науково безпринципних практикантів і часто, самі того не усвідом­люючи, стримують ріст істинної правосвідомості в країні ». — Фор­мальне вивчення права здатне сформувати лише чиновне мислен­ня. І далі: «Народна правосвідомість в змозі перебувати на висоті тільки там, де на висоті перебуває юридична наука. Там, де юрисп­руденція непредметна і упереджена або, ще гірше, неосвічена і про­дажна, там вироджується сама серцевина правового мислення і стрімко втрачається повага до права» .

Якою є в зв'язку з цим теоретична і практична користь від вивчення філософії права? Наголосити особливо на такій користі необхідно, бо нині, внаслідок неосвіченого нехтування філосо­фією взагалі і філософією права особливо, з боку більшості людей, які вважають себе не тільки освіченим і, але навіть вченими, ко­ристь від вивчення філософії права визнається якщо не дріб'язко­вою, то по меншій мірі маловажливою і навіть взагалі вельми сум­нівною.

Там же. -С. 162. Там же.-С. 168.

Розділ Vl-Рвздм І-евля-,

ЗВ6

Під теоретичним кутом зору користь, важливість і необхід­ність вивчення філософії права полягає в тому, що вона є філософ­ська наука, і що вона, як така, приносить нам користь, яка виснову­ється з будь-якого взагалі філософського вивчення, або як наголо­шував вже Арістотель — з дослідження причини всього, тобто не того, що є, і як воно е, а того, звідки, чому і для чого воно є так, як воно є — або дослідження того, що і як мусить стати і бути.

Користь, важливість і необхідність вивчення філософії права полягає в тому, що власне філософія права пробуджує в тих, хто навчається їй і крок за кроком розвиває в них ту розумову свободу, на підставі якої ми перестаємо дивитися на дані в позитивному пра­ві положення і приписи як на якісь владарюючі не тільки над на­шою волею, але і над розумом нашим, зовнішні, необхідні і непору­шні сили, яким мусить мовчки коритися не тільки наша воля, але і наш розум; навпаки, розум наш підносить ся над ними, підкорюючи іх собі. Розум наш вимагає від них немовби звіту про те, звідки вони з'явилися, чому вони діють і до якої мети прагнуть, він вимагає ро­зумної причини їх буття, запитуючи при цьому не про те тільки, що й чому в даний час в даному суспільстві діє як право (jus), але що му­сить стати і бути правом, правомірним, як праведне справедливе взагалі (justum).

Далі, подібно до того, як філософія взагалі розвиває в людсь­кому розумі здатність розглядати все одиничне у внутрішньому зв'язку, будь-яку галузь знання з усіх її боків і в зв'язку між собою, і з цілим і взагалі усе знання, як єдине всеціле, зв'язане єдністю прин­ципу, так і філософія права взагалі розвиває цю ж здатність стосов­но права, здатність усвідомлювати всі юридичні положення в їх внутрішньому зв'язку, будь-яке юридичне вчення і будь-яку спеці­альну юридичну науку з усіх боків, в зв'язку і між собою, і з цілим, і взагалі усе правознавство, в значенні і знання, і науки, як єдине ціле, зв'язане єдністю принципа.

Таке усвідомлення правознавства, як єдиного цілого, до чого прагне філософія права, особливо важливо і необхідно в наш час, коли, внаслідок розвитку суспільного життя, розвинулися і додали­ся правопоняття; коли юридичний матеріал розрісся до такого ве­личезного обсягу, який здатний приголомшити юриста, якщо він не оволодіє цим обсягом. А для цього філософія права мусить запропонувати йому свої послуги, мусить дати основоположний орієнтир, за допомогою якого він легко міг би орієнтуватися в ла­біринті правознавства; саме філософія права мусить дати йому ке-

рівні принципи, основопоняття, основоположення для всіх галу­зей правознавства, котрі утворюють разом єдине ціле.

Філософія права корисна для юриста тим, що відкриває для нього наукове розуміння всього позитивного права, бо навчає пізна­вати його глибокий зв'язок з ідеєю права, як доконечною його при­чиною, і у такий спосіб залучає до істинного смислу і духу юридич­них приписів позитивного права. Без основоположного орієнтиру, якого надає юристу філософія права, він ніколи не зуміє зоорієнтува-тися в плутанині розмаїття окремих юридичних положень, що зби­ває з толку. Він буде позбавлений будь-якого передчуття вищої, об'єднуючої засади в цьому розмаїтті, і тому саме, що він і не знахо­дить нічого подібного в самому собі, це розмаїття залишається для нього тільки чимось зовнішнім, чужим, незрозумілим. Юрист не зрозуміє належним чином підстав і походження ні існуючого нині права, ні того, яким чином воно таким спіло, бо, не знаючи права в ідеї, він не буде мати головного ключа до того, що власне здійснило­ся і здійснюється в історії, оскільки тільки в ідеї права укорінено по­зитивне право, яким би чином далеко воно потім не розросталося. Без цього першого початку нема продовження і успіху в надбанні іс­тинного знання, тобто того пізнання права, яке жодним чином не досяжне ні вивченням напам'ять, ні вдовбуванням.

Сучасний стан позитивного правознавства вимагає такого ви­щого його надолуження, бо якщо ми поглянемо на спеціальні юри­дичні науки, то легко помітити, що й досі між ними немає зв'язку, базованого на принципі ; що окремі принципи різних частин пра­вознавства занадто вузькі і занадто невизначені; що головні части­ни правознавства за його змістом, приватне і публічне право, з од­ного боку, розмежовані належним чином, а з іншого боку не зв'яза­ні між собою загальним головним для них принципом; що навіть окремим галузям цих обох частин правознавства нерідко не виста­чає зв'язуючих основоположень.

З огляду на сказане очевидно, що філософія права не керуєть­ся ніякими руйнівними тенденціями, тож не заслуговує докору, який нерідко їй висловлюють, начебто вона є небезпечним вчен­ням, що все заперечує і спростовує. Навпаки, філософія права спря­мовує до пізнання справжнього права, в його цілісності, повноті, бо проти заблудження немає іншого аргументу, крім істини.

Принцип верховенства права в більшості ма« позитивістське тлумачення, що не узгоджується з європейським до нього підходом як творінням доктри­ни філософського чи то природного права.

Розділ Vt-ftoiy/

Звв

І ще одне зауваження. Стосується воно співвідношення філо­софії права і теорії держави і права; таке співвідношення має бути сьогодні принципово прояснено. Якщо теоретики права досліджу­ють суто позитивно-аналітичне право (чинне законодавство), віль­не від усіх філософських (до-позитивних і непозитивних) елемен­тів, то такий суто професійний підхід до вивчення і викладання права виправданий. Він навіть необхідний для констатування і фун­кціонування автономної галузі знання, якою є наукова юриспруден­ція. Однак, в такому випадку, аналітичні юристи-позитивісти ма­ють попередньо оговорювати, що право є складним утворенням, і що ними воно розглядається під специфічним кутом зору, тобто як позитивне право. Саме такий підхід до розмежування компетенції між філософами і теоретиками права є найбільш виправданим. Але якщо теоретики права визнають можливим називати суто аналітич­ну юриспруденцію філософією права, точніше аналітичною філо­софією права, тоді їм доведеться на суто філософсько-професійно­му рівні вдатися до полеміки з філософами-трансцснденталістами, щоб довести і виправдати домагання аналітичної філософії на во­лодіння конечним мірилом істинності і хибності в праві. Зважаючи ж на сучасну перевагу трансцендентальних філософів (нових онто-логів, феноменологів, екзистенціалістів) над аналітичними, здійс­нити це буде важко.

Окинемо поглядом пройдений шлях і вкажемо на найбільш іс­тотне. Нагальною потребою стає сьогодні оновлене пізнання сут­ності права і держави і здійснення пізнаного. Необхідно вірно ус­відомити мету і підвалини права і держави і потім зробити це ус­відомлення предметом волі і дії. Сучасна правосвідомість в змозі і має бути іншою. Має бути остаточно відхилена думка про «зовніш­ню» природу права і держави; має бути засвоєна їх «внутрішня», ду­ховна сутність. Право лише «виявляється» в зовнішньому просто­рово-часовому і тілесному світі; сферою ж його справжнього життя залишається людський дух. Ніяка правова і політична реформа не може сама по собі переробити психіку людини, якщо людині не ус­відомити самій, що справжнє право висновується тільки із глибини її власної духовної гідності. Тоді і тлумачення самої сутності права як нав'язування волі одних людей іншим, та ще шляхом «примусу» і «сили» стає непридатним. Нагадаємо, що примус є лише грубим за­собом для досягнення мети права. Тож потрібно встановлювати строгу відмінність між і основною константною сутністю права і його історичними здійсненнями і виходити з того, що історичне здійснення права не вичерпує собою всіх можливих його форм.

389

Глава. . Розумне / вольове начало в праві

«Право» не те ж саме, що «дане позитивне право» і правосвідомість не є сліпою волею до покори історично даним позитивним нормам. В цьому зв'язку вчений юрист, і зокрема філософ права мусить нау­ково прояснити природне право як надпозитивну його ідею і зро­бити зміст її загально вживаним. Суттєво й те, щоб смисл права не виражався занадто складно, заплутано і незрозуміло.

З огляду на сказане не можна не погодитися з І. Іль'їним, який зауважував, що новий світ повернеться до Сократа й Арістотеля. Нова правосвідомість вже народжується ;. народилася, і завдання всього людства полягає в тому, щоб не погасити вогонь, що спалах­нув, але підтримувати його дорогоцінне полум'я і запалити ним се­рця1.

Завершимо наш аналіз коротким висновком. Якщо метафізич­на гносеологія має завдання: вказати шлпхом мислення кожному предмету (в нашому випадку праву) його розумну сутність, «вигово­рити» його поняття, встановити і затвердити його логос і тим са­мим звільнити його в думці від випадкового і неістинного, то діяти відповідно до розумно пізнаного права можна лише за сприянням волі. Тож філософський смисл вольового начала в праві полягає, з одного боку, у визнанні константної сутності права як його мети і каузального джерела виникнення і функціонування певних речей (юридичних фактів) цієї сутності, з другого ж боку, в зумовленості до дії цією константною сутністю. Всебічно зважуючи на самобут­ність волі, слід все ж визнати онтологічно-телеологічний характер зв'язку між розумом і волею, бо на відміну від формально-механіч­ної закономірності природи, телеологічна закономірність стосу­ється цілості, і такою цілістю є людина як тілесно-душевно-духовна істота.

Див.: Ильин И. А. Собрание сочинений: В 10 т. Т. 4. - М., 1994. - С. 413-414.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ:

І.Що вивчає антропологія права?

2.Типи філософських антроиологій.

З.Філософська антропологія,доктрина права,галузева юриспруденція,

їх співвідношення.

4.Детермінізм і свобода воді.

5.Ідея права як свобода.Розкрийте інтелігібельний характер свободи.

б.Свобода як постулат.

7.Як співвідносяться мораль і право в класичних концепціях свободи?

З.Каузальність і цілепокдадання як види причинності у праві.

9.Розум і воля.Розкрийте формулу їх співвіднонення.

10.Розумні і вольові начала в праві.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

І.Предмет антропології права*

2.Типи філософських антропологій.

З.Концепція/^ь/^^-з<2У^^^-з* як методологічна підстава природного

/різноджерельного/ права.

4.Концепція /^см*^ j^Sydfe^^ як методологічна підстава позитивного

права.

б.Детермінізм і свобода волі.

6.Ідея права як свобода.Інтелігібельний характер свободи.

7.СПІВВІДНОШЄННЯ моралі і права в класичних концепціях свободи.

З.Каузальність і цілепокладання як види причинності у праві.

9.Розум і воля.Формула їх співвіднонення.

10.Розумні і вольові начала у праві.