Глава 2. Каузальність і доцільність в праві

І. Загальні положення

Антагонізм між природним і нормативним законодавством, на якому грунтується етична проблеми свободи, має місце і в галузі права. Цей антагонізм зводиться до протиріччя між велінням і пси­хологічною необхідністю. Право, з одного боку, передбачає наяв­ність детермінізму, тобто емпіричної закономірності і причинної зумовленості нашого вольового життя як з точки зору психофізич­ної, так і психологічної. Ми поводимося з особистістю як з причи­ною, бо знаємо емпіричні причини її вчинків. З іншого боку, в галу­зі права не можна не визнати за окремою особистістю самовизна­чення, інтелігібельної свободи, бо свободу неможливо розглядати у відриві від цілісної (тілесно-душевно-духовної) структури особис­тості, і тим самим заздалегідь її спотворювати. Тож проблема му­сить бути досліджена в усьому своєму обсязі; необхідно вирішити загальне питання, який сенс має підкорення психічних функцій лю­дини двом різним законодавствам в сфері права. Суттєво при цьому не припуститися методологічного, хоча і відносного, змішання, яке здатне знецінити все дослідження.

Каузально-зв'язуючі начала поведінки людини мають місце на підстав її емпіричного характеру, і вчення про людину як емпіричний характер, відірване від вчення про інтелігібельний характер, служить методологічним підґрунтям для теорії позитивного права (емпірич­ної і формально-логічної юриспруденції). Для людини, як емпірично­го характеру, юридичні приписи є одним із зумовлюючих її поведінку факторів в загальному ланцюгу каузальної детермінації, і вона не в змозі оцінити його під кутом зору душевно-духовної сутності речей. Наслідком цього є те, що правознавство перебуває в одній низці при­родознавчих наук, тож право по своїй природі явище суто емпіричне.

На тій підставі, що позитивізм все приступне людському пі­знанню підкоряє закону причинної зумовленості, то і душевний світ таким же чином міцно і в усіх частинах своїх скутий цим зако­ном, як і світ фізичний. Вже наголошувалося, що форма психічної зумовленості інша, ніж форма фізичної зумовленості, але суть та ж. Тут діють причини зовнішні, в формі поштовху і тисну. Там діють причини внутрішні, в формі мотивів як прояву суто людської пси­хічної вітальної каузальності.

321                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Глава 2. Каузальність І доцільність в праві

Як відомо, філософські і теоретичні позитивісти (натуралісти, пізніше також прагматики) мають справу з дуже невеликою галуззю реального світу, який приступний нам шляхом чуттєвого досвіду, до­сліджують закони просторово-часових зв'язків тут-і-тепер-так буття в тому вигляді, в якому дає їх нам чуттєве сприймання і його інстру­ментальне підкріплення, і ігнорують константну сутність того, що вступає в закономірні зв'язки. Наслідком є те, що і людина, переду­сім — не розумна істота, не «homo sapitns», а «істота, зумовлена чут­тєвими потягами». Позитивізм, тлумача -їй людину як «homo faber», заперечує новий сутнісно духовний початок в людині, взагалі запе­речує особливу специфічну здатність людини до розуму. Тут не ви­знається суттєва відмінність між людиною і твариною: має місце ли­ше ступень відмінності; людина є лише особливий вид тварин. В лю­дині діють ті ж самі елементи, сили і закони, що і в усіх інших живих «істотах — тільки викликаючи більш складні наслідки. Це стосується фізичної, психічної і духовної сфери. Усе душевне і духовне тут розу­міється виходячи з потягів, відчувань органів чуття і їх генетичних деріватів. Так званий мислячий «дух», вдавано відмінна від інстинк­тів здатність до зосередження волі і до завдання цілі, розуміння цін­ностей і ціннісна оцінка, духовна любов а відтак, і утворення цих на­чал (культура) — це всього лише додаткові епіфеномени і бездіяльні відображення в свідомості тих начал, які діють також і в тваринному світі, що перебуває нижче за людину.

Тож людина — не розумна істота, а «істота, зумовлена потяга­ми». Те, що вона називає своїми думками, своїми бажаннями, свої­ми вищими емоційними актами (любов в смислі чистого блага) тут лише свого роду «знаковий язик імпульсів її потягів» — символіка потягів і їх перцептивних корелятів. Те, що має назву духа, розуму, не має самостійного, відособленого метафізичного походження, і не володіє елементарною автономною закономірністю, відповід­ної самим законам буття: воно — лише подальший розвиток вищих психічних здатностей, які ми знаходимо вже в людиноподібних мавп. Те, що ми називаємо пізнанням — цс тільки черга образів, які все глибше проникають в опосередковану галузь подразнення і реа­кцій організму; відповідно, це свавільні знаки речей і конвенціо­нальні поєднання цих знаків. Образи, знакові ряди і форми їх зв'яз­ків, які ведуть до успішних, життєво-стимулюючих реакцій на нав­колишній світ, коли внаслідок наших рухів досягається те, що первісне було метою потягу, закріплюються усе більшою мірою в індивіді й роді (завдяки спадковості). Ми називаємо ці знаки і їх по­єднання «істинними» тоді, коли вони викликають успішні жит-

Розділ V. Детермінізм і свобода волі

згг

тєво-стимулюючі реакції, а «хибними», коли вони їх не виклика­ють; аналогічним чином — ми кваліфікуємо вчинки як «хороші» і, відповідно, як «погані». Єдність Логосу, який сам формує світ і який водночас проявляється в нас як ratio, тут не потрібна — якщо, звичайно, людське пізнання розуміти правильно, не метафізичне, тобто не вважати його пізнанням і відображенням самого сущого .

Чим тут є людина передусім? Вона є, 1. тварина, яка викорис­товує знаки (язик), 2. тварина, яка використовує знаряддя, 3 істота, наділена мозком, тобто істота в якій мозок, особливо, кора голов­ного мозку, вживає значно більше енергії, ніж в тварини. Знаки, слова, так звані поняття тут також всього лише знаряддя, а саме, ли­ше витончені психічні знаряддя. У людини немає нічого, чого б не було в зародку в деяких вищих позвоночних, причому це стосується не тільки органологічної, морфологічної і фізіологічної сфери, але також і психічної і поетичної.

Образ людини, зрозумілу як homo faber, поступово формували, починаючи з грецького сенсуалізму Демокріта і Епікура, впливові ідейні напрямки позитивізму, такі філософи, як Бекон, Юм, Мілль, Конт, Спенсер, пізніше — еволюціоністське учення, зв'язане з імена­ми Дарвіна і Ламарка, що пізніше — прагматично-конвенціоналістські філософські доктрини. Значну підтримку ця ідея знайшла у великих психологів потягів Гоббса і Макіавеллі, Л. Фейербаха, Шопенгауера і Ніцше, 3. Фрейда, А. Адлера. На думку М. Шелера, поглиблене вчення про потяги, у тому вигляді, в якому його опрацьовували П. Шільдер, Мак-Дугал, а також Ф. Оппенгеймер і сам Шелер, — як загальне філо­софське підґрунтя водночас антропології і вітальної психології, але не меншою мірою і як підґрунтя для соціології і психотерапії — оста­точно подолає той принципово невірний так званий дуалізм тіла і вітальної душі, який з часу Декарта заводив науку в заблудження. Бо потяги зумовлюють як будь-яке відчуття й сприймання, так і кожний процес фізіологічного функціонування. Потяги — це саме те, що утво­рює єдність психофізичного організму .

Якщо розуміти людину виключно як істоту, зумовлену потяга­ми, висновуючи її так званий дух генетичне з потягу і перцепції, на­приклад, з «витискування» і «сублімації», то можна передбачити пев­ні форми натуралістичного розуміння права, залежно від того, якій саме системі інстинктів віддається перевага. Розпізнають три основ­ні різновидності юридичного позитивізму, де право висновується з чуттєво-емпіричної природи людини, відірваної від духовної її сут-

Див.: Шелер М. Избранные произведения. — М., 1994. — С. 80—81. Там же. - С. 82.

згз                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Глава 2. Каузальність І доцільність в праві

ності, а саме, тлумачення сутності права як сили, як інтересу і як пси­хічного переживання. Еволюціонуючи ці тлумачення права постава­ли тими чи іншими проявами соціолого-аналітичної юриспруденції, а саме «юриспруденцією інтересів», «живим правом», «правовим ре­алізмом». Заради правди, слід сказати, що самі західні правники за­непокоєні хвилею емпіризму, що заповнив юридичні дослідження. Проф. А.—Ж. Арно, звертаючись до соціологів права, настійно реко­мендує позбутися «чистого емпіризму» і опрацьовувати глобальний підхід, в якому б поєдналися соціально-психологічний, філософсь-ко-епістемологічний і логіко-семантичний підходи до вивчення пра­ва . За А.—Ж. Арно, серцевиною правової системи будь-якого сус­пільства є правовий розум, за яким визнається критична функція і конструктивна роль. Правовий розум складає інфраправо, що ви­значає розвиток правової системи. Схожу думку висловлює і амери­канський соціолог Д. Уолш: «Корінний недолік позитивістської со­ціології полягає в її нездатності зрозумі'-и смислову будову соціаль­ного світу, внаслідок чого позитивізм і опрацьовував методологію, повністю неадекватну природі досліджуваного об'єкта» . Сьогодні західна юриспруденція є синтетичною, э не аналітичною, як це бу­ло переважно в середині нашого століття.

Всупереч концепції людини як homo jaber з її тезою, що дух має емпіричне походження,-і що він не спроможний відкрити лю­дині нове царство ідей і цінно'стей, а створює лише все більш склад­ні засоби і механізми для задоволення потягів, котрі він висновує зі стану природної гармонії, — всупереч цій концепції, новий тип ан­тропології як телеології людини (передусім в працях Г. Керлера і М. Гартмана) вважає людину абсолютно самостійною, не зумовлену нічим особистістю, котра перебуває між двома порядками — з одно­го боку, каузальної детермінації, з іншого — царством об'єктивних цінностей і ідей, що не задаються яким-небудь життево-духовчим Логосом. Несвободною робить людину не каузальна детермінація, навпаки, остання дає їй засоби втілити в дійсність те, що вона вгле­діла в строго об'єктивному ідейному і цілосному устрою ідеального буття. Каузальна детермінація є якраз знаряддям свободи людини і її суверенних, прийнятих під особисту відповідальність рішень. Але будь-яка наперед-визначенність майбутнього, що задає деяку су­тність поза людиною, знищує людину як таку. Щоб внести в світо­вий процес спрямованість, смисл, цінність, людина в змозі обіпер-

Див.: Казимирчук В. П., Кудр: „М., 1995.-С. 276-277. Там же. - С. 282.

>явцев В. Н. Современная социология права. —

324

тися в своєму мисленні, в своїй волі тільки на ніщо. На ніщо — не на Божество, яке повідомляє їй, що вона мусить діяти, а що ні, і не на колективну волю якого б то не було типу.

Тож для нового типу антропології основним є питання про положення людини між дійсністю і ідеальною вимогою, між кау­зальною, реальною детермінованістю й телеологічною цілісною детермінованістю. Тільки через людину цінності впливають телео­логічне детермінованим чином на каузально детермінований світ, звідси виникає влада людини над речами, котра дозволяє їй втруча­тися в природний плив подій й змінювати його за своєю волею. Особиста каузальність — ось вихідне положення нового типу антро­пології. Людина тут завжди готова взяти на себе відповідальність, вона — господар, творець смислу існування.

Тож на підставі двох антропологічних вчень, можливо було простежити за особливостями детермінаційних типів каузальності й доцільності. Цінність телеологічного світогляду в галузі права зу­мовлюється тим, що в його межах з'являється можливість ставити за мету і реалізовувати те, що не існує реально, а лише мислимо, на­приклад, цінності, бо вони — корелят визнання. Це означає, що правник-телеолог вбачає понад сукупністю фактів і наявного пливу подій сферу ідеала і ідеального зобов'язання. Маючи на увазі ідеал, людське я здатне до специфічного переживання «я мушу», яке може розбігатися з наявною дійсністю, з природою. Правила, які вира­жають той чи інший бік вимог ідеалу, суть норми поведінки. Норма відмінна від закону природи, її виявлення здійснюється у телеоло­гічний спосіб. Обгрунтування аксіом і норм міститься виключно в них самих, в телеологічному значенні, яким вони володіють в якос­ті принципу оцінки того, що має місце на підставі природної необ­хідності, а також в значенні фактора, що зумовлює поведінку люди­ни. Виходячи із законів природи, ми розуміємо факти; виходячи із норм, ми мусимо їх схвалювати чи не схвалювати. Закони природи відносяться до теоретичного розуму, норми — до розуму оцінюючо­го і творчого. Норма ніколи не буває принципом пояснення, як і за­кон природи не буває принципом оцінки.

На підставі викладених загальних положень, доцільно розгля­нути питання про каузально-зв'язуючі начала і елементи свободи в сфері права.

2. Зв'язуючі начала в сфері права

Проблема права виникає взагалі на підставі втручання однієї людини в сферу життєдіяльності іншої. З поняттям збитку, шкоди,

325                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                Глава 2. Каузальність і доцільність в праві

завданої другому, ми і вступаємо в сферу водночас етичного і право­вого. Видається, що усвідомити важливість проблеми конфлікту і насильства — означає усвідомити антропологічну зумовленість пра­ва, як і водночас трагічний характер людської долі.

Людина несамостійна, недостатня істота, вона потребує допо­моги з боку інших. Звідси відомий вислів Арістотеля: «людина є по природі своїй істота політична», (тобто, «соціальна», чи «суспіль­на»). Людина належить до істот, які живуть не поодинці, а спіль­нотою. Це підтверджує повсякденний досвід. Антропологічною константою є потреби людини, біологічні, психологічні, соціальні. Надмірність, бажання більшого і незадоволеність потреб створює підґрунтя для виникнення конфліктів. В існуванні конфліктів ми переконуємося в нашому щоденному досвіді. Безконфліктного спів­існування людей, засвідчує і історія, не існує. Хоча людина і має си­льні соціальні імпульси, однак на них не можна покладатися. На підставі бідності чи шанолюбства, заздрощів, ревнощів, помсти чи просто злості, страху, бажання влади, бажання власності чи пихи, нарешті, бажання нав'язати свої релігійні чи політичні переконан­ня — на підставі таких спонукань людина зиступає проти собі подіб­них. Так, що конфлікт чи, по меншій мірі його небезпека, напевне, є третьою антропологічною, даністю чи константою. Через те, що небезпека конфлікту укорінена І* простому акті людського існуван­ня, має сенс, додатково до традиційного вчення про соціальну при­роду людини, говорити і про її конфліктну природу. Конфлікт є більш фундаментальним моментом людського існування, ніж коо­перація. На кооперації неможливо побудувати державу. Співісну­вання свободних індивідів, яким не загрожують ніякі соціальні кон­флікти і в якому, тому, можна обійтися без соціальних обмежень свободи, виявило себе в історії як немислиме .

Див.: О. Хеффе. Политика. Право. Справедливость. Основоположення кри­тической философии права и государства. — М., 1994; П. Рикер. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопр. филолофии. - М., 1996. - № 3. - С. 27-39; Хайдеггер М. Работы и раз­мышления разних лет. — М., 1993; Фромм Э. Анатомия человеческой дестру-ктивности. — М., 1994; А. Дж. Айер. Феномен человека: Антология. — М., 1993. - С. 123-142; Шелер М. Избранные произведения. - М., 1994. За М. Шелером, те, що, на відміну від потягу і інстинкту, ми називаємо «сво­бодною волею, є не позитивна сила творчості, а саме гальмування і розгаль­мовування імпульсів потягів. Тож людину як істоту, наділену свободою волі, можливо було б назвати «тим, хто в змозі сказати ні», «аскетом життя». Дух завжди є не творчим принципом, а тільки задаючим межі, втримуючим на­явну дійсність в межах сутнісно можливого.

Розділ V. АетерйЗнІзнгі свобода'волі"

326

Тепер запитаємо: що відбувається, коли, припустимо, соціаль­не не обмежене прагнення до блага однієї особи зіштовхується з та­ким же необмеженим прагненням інших осіб? Якщо має місце все-загальна повна свобода від соціального примусу і соціального зо­бов'язання, людина може бажати всього, що вона тільки може побажати (вбити, пограбувати і нанести образи). Подібна свобода є не чимось іншим, як зазіхання на життя, майно, гідність іншого. Звідси і соціальна симетрія відносин агресор-жертва: наносячи за­ради власних інтересів збиток свободі інших людей, людина стає закладчиком такої ж свободи інших. Життя, гідність, власність — і взагалі все, що може мати для людини цінність, виявляється під за­грозою. Тож ви таким же чином можете стати жертвою чужого об­ману чи насильства, яким ви здатні вдатися до них самі. Той, хто живе поза соціальним примусом, такою ж мірою свободний, як і беззахисний. Тут можлива боротьба за що завгодно і якими завгод­но засобами.

З огляду на сказане стає очевидним, що повинно мати місце взаємне обмеження свободи, при чому, для кожного окремого суб'єкта воно приходить іззовні і має примусовий характер. (Зара­ди правди треба сказати, що для людей з розвинутою правосві­домістю, неминучість примусу не носить характеру «голого насиль­ства»). Всезагальної, повної свободи в суспільстві не існує. Про аб­солютний характер свободи має смисл говорити лише в межах основних прав людини (політичних, громадянських, соціальних, економічних, культурних). Поза цими межами має місце примусове взаємне обмеження свободи. За такого обмеження ніхто більше не може зазіхати на право свободно вбивати, грабувати чи ображати іншого. І тоді, хоча людина позбавляється деякої долі особистої свободи, відповідної свободи позбавляються і всі інші. Має місце взаємна відмова від свободи, що виражається у взаємному визнанні певної заборони. За свою відмову від свободи вбивати людина отримує рівнозначну відмову інших, і її життя, власність, гідність, таким чином, здобувають певну міру захищеності. Має місце обмін свободи на гарантію захищеності свободи, а відмова від свободи на­городжується правом на свободу. Внаслідок цього, неминуче обме­ження свободи йде на користь кожному.

Таким чином, джерело соціального примусу — в простій со­ціальній ситуації, а саме, в існуванні одних свободних індивідів су­місно з іншими.

Сама необхідність співіснування індивідів утворює підставу для конфліктів, оскільки свобода вчинків одного індивіда в якусь

327                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Главе 2. Каузальність І доцільність в праві

мить (надмірність і незадоволеність потреб) обов'язково починає зачіпати свободу вчинків іншого. Для справедливого вирішення конфліктів існування держави і права є неминучим. Державно-пра­вовий примус, який в якості засобу вирішення конфлікту є вигід­ним для всіх. Головне при цьому те, що примус має бути справед­ливим, обмеженим, бо там де він втручається в сферу фунда­ментальних свобод чи прав людини, які утворюють підґрунтя правопорядку, громадяни мають моральне право подібну несправе­дливість усунути, навіть шляхом примусу, вчиненого до несправед­ливої держави. Це є їх природним повноваженням на примус і воно має виправдання в захисті від несправедливості, що чиниться. В да­ному випадку примус, спрямований виключно на захист фундамен­тальних свобод, що кимось порушуються, не є несправедливим; він морально виправданий (бо права людини є користю, яка стосуєть­ся кожної окремої людини, а «користь для кожного» є універсаль­ним принципом справедливості) .

Тож легітимація примусу невід'ємна від його обмеження. Фун­даментальним виміром легітимації і обмеження примусу є справед­ливість, її основний (свобода) та опосердкуючі (права людини) принципи. Існування ж самого примусу, з точки зору теорії конф­лікту, виправдане.

Ми бачили, що суспільне життя людей наповнене зіткненням різних інтересів. Іноді може здатися, що суспільне життя дійсно пе­ретворилося б, за влучним висловлюванням Т. Гоббса, у «війну всіх проти всіх», коли б не було правил поведінки, що стримують і впо­рядковують суспільне життя.

Вже в сивій давнині люди почали розуміти, що боротьба, дове­дена до непримиримості, до такої злоби, за якої сторони втрача­ють повагу одна до одної і можливість вести переговори і встанов­лювати примирення, шкодить їм обом. Розуміючи це, люди прагну­ли відшукувати такі посили, які, задовольняючи більш чи менш інтерес обох сторін, що сперечаються, давали б їм можливість про­довжувати і надалі сумісне життя. Кожна сторона вважала домаган­ня суперника надмірними, і обидва суперника домовлялися зверну­тися до третього, вік, досвід і розум якого могли б вказати справед­ливе рішення. Родокерівник чи староста, вирішуючи суперечку, давав кожному певний імператив, який приписував йому його по­дальшу поведінку в суперечливому питання. Цей імператив вказу­вав кожному, по-перше, що він «може», тобто що йому дозволено,

О. Хёффе. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критичес­кой философии права и государства. — М., 1994. — С. 43^19.

Роздм V. Лепкртінізті-аюбода 'волі--

згв

на що на що він «не має права», і по-третє, те, що він «зобов'яза­ний» дотримуватися. Рішення судді одержувало певної ваги і впли­вало на суперників; це пояснювалося, з одного боку, їх довірою до його авторитету, з іншого боку, справедливістю того, що він поста­новив .

Ці дві риси надзвичайно важливі: важко уявити собі, в яку хао­тичну війну всіх проти всіх виродилося б людське співжиття, якщо б у людей не було довіри до авторитету і віри в справедливість. На цих двох засадах базується сама можливість норм суспільної пове­дінки взагалі. Наявність таких норм стає підставою мирного спів­життя. Люди в змозі вести сумісне мирне життя лише в тому випад­ку, коли кожний здійснює своє домагання і переслідує свій інтерес тільки до певних меж. Ці межі могли б, звичайно, відшукуватися і встановлюватися кожним для себе і без будь-яких правил, якщо б люди були добрі і досконалі. Оскільки ж цього в дійсності нема, то правила поведінки необхідні . «Як не гірко і не сурово лунає це, але право і правопорядок необхідні немов «намордник» для своєкорис-ної злої волі і для хижачого інстинкту. І цей своєкорисний інстинкт кожний мусить угледіти в собі самому і сказати про самого себе: «Так, і для мене необхідне позитивне право». Суспільній тварині необхідне уявлення про строгу межу можливого і неможливого, щоб не вдатися до боротьби всіх з всіма, і думка ця давня і неминуча як світ3».

Необхідність правил поведінки визнається усіма; правда, одні вважають, що всі правила мусять бути записані, інші вважають більш доцільним неписані закони; одні настоюють на тому, що всі правила мають бути встановлені якимось зовнішнім авторитетом, інші віддають перевагу внутрішньому авторитету совісті; є мислите­лі, які вважають, що всі правила мусять бути базовані на вільній зго­ді людей; є і такі, які думають, що цих правил має бути якомога мен­ше. Але значення їх визнається всіма.

Правила, котрі визначають взаємні стосунки між людьми є со­ціальними нормами, зв'язуючими началами. Ці правила привчають людину приборкувати свої пристрасті і потяги і виховують в ній вміння жити з людьми в згоді. Тож каузальні начала в сфері права зумовлені передусім емпіричним характером людини. Є і інший бік цього питання, з'ясування якого надасть змогу поглибити аналіз ка­узально-зв'язуючих начал в застосуванні права.

' Див.: Ильин И. А. Собрание сочинений: В 10 т. Т. 4. - М., 1994. - С. G2-G4.

, Див.: Там же. - С. 64.

3 Див.:Там же.-С. 183-184.

329                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                Глава г. Каузальність і доцільність в праві

Уявлення про каузальність в праві позитивісти формулюють за принципом н'ютонівської фізичної картини світу, — принципом зв'язку причини з наслідком. За певних умов одне явище, котре постає в значенні причини, необхідним чином викликає, визначає (детермінує)інше явище — наслідок. Придбання товарів і послуг, отримання спадщини, арендні виплати тощо перебувають в чітко­му взаємозв'язку з деякими явищами, зумовленими юридичними нормами. Причини, на підставі яких конкретні справи вирішують­ся саме у такий, а не інший спосіб, юрист шукає в нормах права. Право для нього — це система детермінант, чи причин, котрі поро­джують строго визначені наслідки в сфері юридичної практики.

Те, що правова сфера в цілому підкорена всезагальному зв'яз­ку причин і наслідків, не викликає сумнівів. Але чи в змозі право бу­ти бездоганною логічною системою, здатною підводити людей до висновків, таких же точних і неспростовних, як і в сфері природ­ної причинності. Позитивісти вважають, що в змозі. На їх думку, право можливо мислити як завершену і без прогалин систему, яка містить весь необхідний матеріал для правильних логічних кон­струкцій і строго раціональних висновків. В межах цієї замкнутої системи на кожне юридичне питання можливо знайти одну, і тіль­ки одну відповідь. Наслідки застосування юридичної норми мають бути заздалегідь логічно заключен! в самій цій нормі, яка постає причиною, що зумовлює виникнення даних наслідків. У такий спо­сіб формується каузальний логічний зв'язок між нормою-причи­ною і дією — наслідком, зв'язок необхідний, безальтернативний, який здійснюється майже механічно.

Але чи є причинно-наслідкові зв'язки в праві такими, якими їх уявляє собі юрист-догматик? Причинно-наслідковий зв'язок в сфе­рі права носить формалізований характер. Законодавець форма­лізує цей зв'язок, відволікаючись від динаміки і змісту розмаїття явищ, які закон просто не в змозі виразити. Формалізуючи норму, як правовий масштаб, законодавець орієнтується на типизовані зв'язки усередині величезного обсягу соціальних відносин, фіксую­чи лише їх найбільш загальні, формальні риси. Типизований подіб­ним чином, зв'язок між явищами в праві є абстракція, породжена юридичним мисленням, і щодо реальнлх причинно-наслідкових зв'язків вона постає як дещо формальне. За змістом різні, але фор­мально однотипні життєві ситуації мають бути зв'язані з правовою нормою, з якої, знов-таки суто формально, висновується юридичне рішення.

Розділ v.tffmep/шнізм /•»йбода~вол/-'~—•

ззо

Формалізм юриспруденції посилюється тим, що правова нор­ма, яка в значенні причини породжує наслідки в сфері правових відносин, визнається дійсною, позитивною. Правова норма — це спеціальне явище, яке служить підставою виникнення, зміни і при­пинення правових відносин. Звідси правова норма сприймається юридично-позитивістським мисленням як незалежна творча сила, здатна давати імпульси юридичній практиці і керувати нею. На від­міну від тих, хто схильний бачити в нормі права суху, позбавлену життя абстракцію обмежену і формальну, юрист-позитивіст підно­сить норму як організуюче і самостійне творче начало, покладаєть­ся на раціональний автоматичний механізм її впливу на поведінку людей. В реалізації причинно-наслідкових зв'язків між явищами правової сфери нормі права відведена головна роль. Оскільки вона є і діє, постільки їй призначено бути причиною, котра викликає зміни правових відносин. При цьому дійсністю є саме буття фор­мально встановленої норми. Ця дійсність безпосередньо не зв'яза­на зі змістом норми, не зачіпає проблеми справедливості норми. Навіть тоді, коли норма права є очевидною, але не виправленою помилкою законодавця, вона дійсна і діє, викликаючи певні наслід­ки для юридичної практики. Ніхто не в змозі відмовитися від вико­нання правової норми, посилаючись на її «невірність». Критика норми не усуває дії механізмів юридичного зв'язку між явищами, в яких ця норма постає як причина, котра породжує певні наслідки. Для того, щоб цей механізм міг діяти, необхідно до правової норми ставитися як до догми, а це означає, що дійсну і обов'язкову норму без доказів слід вважати правильною. Перед такою нормою крити­чна думка юриста зупиняється: приписи норми обов'язкові і сум­ніватися в них не можна.

Підіб'ємо підсумок. Спочатку правові норми були запровадже­ні для того, щоб приборкати зовнішні прояви злої волі, але було б жорстокою помилкою думати, що цим вичерпується призначення права і взагалі проблема зв'язуючих начал в сфері права. Саме при­боркання зовнішніх проявів злої волі потрібне якраз для того, щоб сприяти розвиткові в душах людей доброї волі, і право тільки тоді постане зрозумілим в своєму істинному значенні, коли люди будуть мати на увазі не букву права, а його конечну мету і дух. Це вже є ви­ходом за межі каузально-зв'язуючих його начал.

Філософсько-антропологічний підхід до права надає змогу по-іншому осмислити виникнення права, його субстанційну сутність, зв'язок і іншими проявами людського духу і місце його в цьому зв'яз­ку. Такий підхід є підставою для опрацювання сучасного вчення про

33 /                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    Главе г. Каузальність І доцільність в праві

константну сутність права і каузальне джерело виникнення і функ­ціонування певних речей (юридичних фактів) цієї сутності.

3. Елементи свободи в сфері права

Вже наголошувалося на тому, що в своєму відношенні до при­роди філософія не має справи з законами суто просторово-часових зв'язків, але саме навпаки — з питанням про константну сутність і каузальне джерело виникнення і функціонування яких-небудь ре­чей цієї сутності; далі — зі смислом і метою того, що взагалі дано в явищі, — байдуже, в якому просторово-часовому взаємозв'язку і в якій кількості. Принцип доцільності є розпізнавальною ознакою відмінності філософії від наук про природу, і цією рисою філосо­фія найбільш повною мірою погоджена з вимогою того, щоб знан­ня мало цінність і доконечний онтичний смисл..

Якщо каузальне джерело наявних речей зв'язано з емпірич­ним характером людини, то витоки константних сутностей, з при­таманними їм смислом і метою, вбачають в інтелігібельному ха­рактері. Людина, як інтелігібельний характер здатна, по-перше, розпізнавати і виокремлювати константну сутність від наявного, явленого чуттям сущого (від тут-тепер-наявного сущого) і в цій сут­ності, яка відкривається нам,, коли ми відхиляємо наше зумовлене чуттєвими потягами відношення до світу і коли відступає пов'яза­ний з цим відношенням тиск наявного буття, вбачати те, що збе­рігає значущість і істинність для всіх речей і подій, зумовлених пев­ними умовами місця і часу, що мають ту ж саму сутність. По-друге, людина як інтелігібельний характер здатна бути зумовленою тільки константною сутністю — всупереч зумовленості чуттєвими потяга­ми і пристрастями. По-третє, така людина здатна до вільної від по­тягу трансценденції до всеохоплюючого, цілого як дещо ціннісне піднесеного над будь-яким відношенням до речей, що зумовлені чуттєвими спонуканнями.

Всі ці положення мають глибокий філософський смисл, і їх ус­відомлення є ключем до з'ясування проблеми свободи в сфері пра­ва. Проявом свободи тут є здатність правового суб'єкта бути зу­мовленим тільки константною, субстанційною сутністю права — всупереч зумовленості чуттєвими потягами і пристрастями, що притаманна людині як суто емпіричному характеру. Людина як ін­телігібельний характер свободна від чуттєво-емпіричної зумовле­ності. Вже наголошувалося на духовній природі права, на тому, що воно — сфера належного, тож свободою'в сфері права є здатність суб'єкта визначатися до поведінки суто зсередини себе, зі свого ду-

Розділ V. Детермінізм і свобода во№?-

ззг

ха. Дух, маючи метафізичне походження, а не емпіричне, як у пози­тивістів і натуралістів, здатний відкрити людині царство ідей і цін­ностей, і пізнати їх. Шляхом усвідомлення справедливості, як цін­ності, смисла і мети права, і шляхом усвідомлення зумовленості нею суб'єкта права, досягається, врешті, єдність правового світу. Розмаїття юридичних фактів поєднуються в ціле шляхом їх відне­сення до цінностей. Такими є наслідки визнання інтелігібельної свободи в сфері права. Мовою теоретичної і практичної юриспру­денції це означає оновлення національного вчення про праворозу-міння, нормотворення і нормозастосування передусім на підставі оновчого осмислення проблеми джерел права, яке й спонукає до практичного реформування інститутів українського права й надан­ню нової якості нормозастосовчій практиці .

Хоча стосовно інших держав світу нами визнавалася різність джерел права, однак, в умовах правової системи попередніх десяти­літь, по суті, єдиним джерелом права вважався нормативний акт. Правова доктрина і суддівське право не визнавалися джерелами права, бо вони погано поєднувалися з вимогою одноманітного ро­зуміння і застосування закону, а звичай мав обмежену сферу засто­сування. В країнах романо-германської і англо-саксонської право­вої сім'ї, навпаки, закон (інший юридичний припис) не вважається єдиним витоком права, поряд з ним існують і інші, значні джерела права (правова доктрина, судова практика, звичаєве право) і закон має смисл та вагу лише в єдності з ними.

Які фактори зумовлюють необхідність визнання різності і ієрархії джерел національного права? Який філософський смисл проблеми правових джерел? Як найпростіше показати, в чому цей смисл полягає? Передусім слід наголосити, що радикальна постанов­ка питання про правові джерела, властива філософському, а не пози­тивістському підходу до права. Це і зрозуміло чому. Якщо філософія осмислює право у його цілості й граничності, то природно виникає питання, чи спроможна позитивістська юриспруденція з притаман­ним їй визначенням права як сукупності норм, які виражають волю держави і забезпечуються її примусовими санкціями, тож усі ці три елемента — норми, суверенна влада і санкції — є, згідно з теорією по­зитивізму, розпізнавальними рисами права, — чи спроможна така юриспруденція відтворити цілість і граничність усіх правових ре­чей? Якщо зважити на те, що держава є лише часткою людського бут-

Див.: Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд Украї­ни»; Постанова № 9 Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

333                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Главе 2. Каузальність І доцільність в праві

тя, і що в кожному прояві цього буття діє ціле, і ці прояви стверджу­ють своє часткове буття на єдиній всезагальній основі, то очевидно, що позитивістська теорія джерел права не спроможна відтворити ціле і граничне усіх правових речей, якщо не вдається до пізнання самого цього цілого й граничного. Однак, чи можливе таке пізнання шляхом індуктивно-емпіричного і формально-логічного методу, за допомогою якого досліджується проблема частковостей, а не цілого й граничного усіх речей, без винятку і правових? Вже наголошувало­ся на спрощеності засновків класичного і сучасного позитивізму. В чому сутність світу, затаєного за явищами? Таке основне питання ме­тафізики, і саме на нього не зважує позитивізм, бо згідно з його за­сновками, предметом наукового пізнання не може бути явище, про яке говориться, що воно існує за межами будь-якого можливого досвіду. Якщо сутність світу не міститься в його предметності, то в чому ж ця сутність? В світі нашого чуттєвого досвіду метафізична су­тність не дається безпосередньо, тож ми в змозі пізнати її тільки шляхом її проявлення, чи дії. Будь-яка ж даність стосується лише по­верхні того, про що вона свідчить. Навпаки, пізнання проникає в глибину, його тенденція полягає в тому, щоб виявити внутрішнє. Тож дійсне буття ніколи не дається як таке, ні за допомогою чуття, ні в іншій якій-небудь пізнавальній формі позитивної науки. Частіше за все дійсне буття лише має бути знайдене. Коли б воно було вже да­ним, то не було б потреби в подальшому п ?оникненні в нього і в нау­ковому методі. Отже, пізнання, і правове: ніколи не може бути спра­вою на рівні даності, бо всі емпіричні поняття завжди «не адекват­но» схоплюють реальність. Це категоріальна праця більш високих синтезів, яка має здійснюватися за допомогою ідей як цілостей, чи то духу. Позитивізм заперечує реальність душі і духу, а відтак, унемо­жливлює і адекватне відтворення цілого й граничного усіх правових речей. Позитивізм залишається простим описом і узагальненням спостережного, а до того, що утворює підставу спостережного він просувається повільно і важко. Індукції залишаються по суті незавер­шеними, оскільки сутнісне й принципове виявити не так легко.

Таким чином, якщо позитивістська теорія джерел з її недоста­тньою глибиною мислення, неспроможна відтворити ціле і гранич­не усіх правових речей, а відтак, проблема різності і ієрархії право­вих джерел є для неї принципово нерозв'язною, то які фактори слід визнати в якості джерел права, котрі б спроможні були до адек­ватного відтворення права у його цілості й граничності. Як засвід­чує вітчизняний (до 1917 р.) і зарубіжний досвід, такими фактора­ми визнаються правова доктрина, судова практика, звичаєве право.

Розділ V.-АвтермІнІзм І свобода вол/

334

За Р. Давідом: «... Теорія джерел права в усіх країнах романо-германської правової сім'ї виражає традиційну для усіх цих країні концепцію, згідно з якою право... не міститься виключно в законо­давчих нормах. Пошук права — це мета, на досягнення якої мають спрямовуватися зусилля усіх юристів — кожним у своїй сфері і з ви­користанням своїх методів. При цьому вони керуються спільним ідеалом — прагненням добитися в коленому питанні рішення, яке б відповідало загальному почуттю справедливості... Суддя в змозі, ви­ходячи з вимог справедливості, відмовитися від застосування зако­ну. Такий підхід відповідає традиції романо-германської правової системи... Якщо того вимагає справедливість, суддя в будь-якій краї­ні знайде спосіб відставити текст закону, що йому заважає. Для цьо­го є досить засобів... Радянські юристи з обуренням засуджують бур­жуазне лицемірство, яке вони вбачають в незалежності, котру вияв­ляють судді буржуазних країн по відношенню до закону... Судді в країнах романо-германської правової сім'ї дійсно володіють відо­мою незалежністю по відношенню до закону, тому що в цих країнах право і закон не ототожнюються. Саме існування судової влади і як наслідок цього сам принцип поділу влади, з усіма його перевагами, зв'язані з цією незалежністю. Вона веде до того, що право за тради­цією ставиться вище за політику. Добре це чи погано? Відповідь на це питання залежить від вибору між двома концепціями соціально­го устрою, які протистоять один одному в сучасному світі» . Фран­цузький правник вважає, що в країнах романо-германської і англо­саксонської правової сім'ї закон (інший юридичний припис) не є єдиним витоком права, поряд з ним існують і інші, значні джерела права (правова доктрина, судова практика, звичаєве право) і закон має смисл лише в єдності з ними. Критично оцінюють позитивіст­ське вчення про право і американські правники Г. Дж. Берман і Ч. Дж. Рейд: «... Позитивістське визначення права є сукупністю норм, які виражають волю держави і забезпечуються її примусови­ми санкціями. Усі ці три елемента — норми, суверенна влада і санк­ції — є, згідно з теорією позитивізму, розпізнавальними рисами права. Тому законодавство є його основною фермою і його голов­ним джерелом, якому інші джерела, насамперед, звичай, прецедент і справедливість, підкорені або злиті з ним» .

Давид Р. Основные правовые системы современности. — ML, 1988. — С. 149, 124, 118, 126-127 та інш.

Г. Дж. Берман, Ч. Дж. Рейд. Римское право и общее право Европы // Гос-во и право. - М., 1994. - № 12. - С. 105.

335                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                Глава г. Каузальність І доцільність е праві

На думку О. Хеффе, якщо в самому витоці правового і держав­ного устрою закладено справедливість можна застерегтися від юридичного позитивізму і водночас запобігти тому цинічному ви­сновку, що право є утворенням державної влади. Позитивне право само мусить визначатися, виходячи з його службової щодо справед­ливості ролі. Позитивне право неможливо всеохоплюючим чином визначити без поняття справедливості1.

Формула німецьких теоретиків права про пріоритет ідеї спра­ведливості над позитивним правом багаторазово використовувала­ся в рішеннях Федерального суду і Конституційного суду Німеччи­ни. Ці органи в цілій низці своїх постанов проголосили, що консти­туційне право не обмежене текстом Основного закону, а вбирає також «деякі загальні принципи, які законодавець не конкретизу­вав в позитивній нормі; що існує надпо,штивне право, яке пов'язує навіть установчу владу законодавця. Визнання ідеї, згідно з якою установча влада здатна все регулювати відповідно до своїх бажань, означало б повернення до пройденого позитивізму; можливі «край­ні випадки», коли ідея права мусить переважувати позитивні конс­титуційні норми, і саме відповідно до цієї засади Федеративний Конституційний суд покликаний вирішувати питання про «консти-туційність» . Отже, якщо текстуальне закріплення законодавцем тих чи інших джерел права є^найбільш зручним для правозастосов-ника, то мусимо визнати, що в Цьому відношенні німецькі правники пішли далі. Подібний підхід до судової юрисдикції сприяє прийнят­тю «доктринально більш гармонічних рішень», ніж це має місце в системах кодифікованого права з їх юридико-позитивістською аб­солютизацією загальнообов'язкових норм позитивного права .

В сучасній західній юриспруденції, що розвинулася в руслі філософського ідеалізму, як спільної для європейців правової філо­софії, ми не знайдемо чіткого поділу джерел права на матеріальні і формальні, як це мало місце в історичному матеріалізмі з його вченням про право як відображення економіки («надбудови» по­верх «базису»). Не на такому поділі зосереджена методологічна ува­га. Європейське вчення про джерела права як і загалом правову тра­дицію Заходу, неможливо зрозуміти, не звернувшись до поняття природного права. Усі школи природного права прагнули до тако-

О. Хёффе. Политика. Право. Справедливості,. Основоположения критичес-кой философии права и государства. — М., 1994. — С. 52—77. 3 Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — С. 148. Див.: Schwars-Liebermann van Wahlendorf N A. Eeoments d'une introduction a'la philosophic du droit. - Paris. 1976. — P. 9.

Розділ V. At

ftrao6oga~BO/d-

336

го права, яке б грунтувалося на справедливості, прояснити яку на­дає змогу природа і розум, котрі співпадають між собою. Розум є найбільш могутньою природою людини. Призначення людини — розуміти і діяти з розумам. Природне право, яке регулює людське співжиття, має це раціонально-природне підґрунтя, цю онтологіч­ну основу. Тож згідно з суттю природно-правової доктрини, право-творчою силою є людський розум. В розумі пізнаються ті вічні за­гальнолюдські правові цінності, насамперед свобода і справед­ливість, які мають реалізуватися, бо вони є розумні, в кожному правовому устрої. Саме розум приписує свободу і рівність в свободі серед людей. Чи в змозі ми заперечувати імперативи розуму і нама­гатися їм щось протиставити, скажімо, якесь застаріле вчення, ав­торитет, віру, догматизм, формалізм? Позитивне право мусило бу­ло постати реалізацією цих загальних розумних правових принци­пів (свободи та прав людину), які складали природне право. Воно мусило бути не чимось іншим, ніж «писаним розумом» — «ratio scripta». Особливо це стосувалося норм публічного права, яке та­кож повинно було виразити природні права і гарантувати свободу людської особистості. Якщо велич будь-якої соціальні доктрини безпосередньо зв'язано з тим, якою мірою вона співвідноситься з людиною, то, зрозуміло, що доктрина природного права носить ви­датний характер гуманізму, бо вона ставить в центр будь-якого сус­пільного устрою людину, наголошуючи на невідчужуваних природ­них правах.

Щодо вітчизняного вчення про джерела права, то до остан­нього часу проблема розуму як природного джерела права, націо­нальною юриспруденцією не опрацьовувалася. Для нас ще і сьогод­ні залишаються дивними такі твердження західноєвропейських юристів, як: «... розум — це життя права, і загальне право не є чи­мось іншим, ніж розумом», «... в Англії як і в Франції, за різних умов формування права завжди існувала одна і та ж концепція основи права; право — це насамперед розум», «думка, що право — це розум, викликало в англійців... почуття надиаціоиальпості, або скоріше позанаціональності права», «ідея позанаціонального права, базова­ного на розумі — основа, на якій досягається єдність правових сис­тем західного, світу, їх незалежність від свавільних національних політик» .

На нашу думку, неопрацьованість національною юриспруден­цією проблеми розуму як природного джерела права зумовлювало-

Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1968. — С. 329, 333-334.

337                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Глава 2. Каузальність і доцільність в праві

ся в першу чергу, звичайно, політичними міркуваннями (офіцій­ною політичною філософією) і, як наслідок цього, відсутністю адекватного методологічного підходу, яким є раціоналізм. Філо­софський раціоналізм, на відміну від філософського матеріалізму, грунтується на класичній концепції діалектики , витоки якої сяга­ють ще вчення Платона і Арістотеля. В онтологічному раціоналізмі розум служить основою буття, в гносеологічному — основою пізнан­ня, в етичному — основою моралі. Раціоналізм є плідною філософ­ською можливістю в пізнанні права.

Український мислитель Георгій Щербацький з цього приводу нотував: «... Філософу не досить пізнати самі речі, він має осягнути також причини. Адже для того, щоб річ вважалася пізнаною (згідно з доведенням Арістотеля у першій книзі «Другої аналітики», розділ 2), потрібно, щоб була розкрита причина, що приводить до того, що вона є ось такою... Видається доцільним користуватися назвою причинав розумінні будь-якого принципу, на основі якого щось існує... Розум (intelligentia), безперечно, визнається як знання пер­ших принципів або загальних аксіом... і простолюд пізнає річ, але він не цікавиться причиною, чому вона є саме такою... Мудрість є знанням речей божественних і людських, а також пізнанням того, що є причиною кожної речі» .

Філософія є запитуванням.про причини, принципи, особливо про останнє «чому» всіх речей. Для-неї важливим є лише розумний аргумент, логічне доведення, логос. Недостатньо констатувати, ви­значити дані факту, досліду: філософія має йти далі фактів і до­сліду, знаходити причини "за допомогою розуму. Філософія шукає пояснень всьому на рівні логосу. Вона прагне пояснити тотальність речей, реальність в усіх її частинах і моментах без вилучень. Ви­діляючи галузеві науки, ми хочемо наголосити, що мова ведеться про пояснення частин, секторів реальності. Але вже питання пер­шого з філософів: що є початком усіх речей? — передбачає предмет­не буття, реальність як ціле. І буття як ціле відкривається філосо­фам шляхом прояснення цього першоначала, тобто першого «чо­му» всіх речей.

Тож і для філософських питань права властива подібна ради­кальність. Філософський дискурс в правопізнанні є постановкою питання про кінцевий, останній смисл, котрий можливо надати да-

Діалектика (від грець, dialeklike — мистецтво нести розмову) — мистецтво

аргументації, наука логіки.

Історія філософії України. - К., 1993. - С. 218, 'П9.

Розділ V. Аетермінізм І-свободаволГ

338

ному правовому буттю, про кінцеві, останні причини і принципи правових речей.

Що ж схоплено розумом на самій глибині такого явища як пра­во? Відповідь на це запитання ми спробуємо викласти шляхом роз­горнутого, доказового міркування, шляхом побудови умовиводів (яктого і вимагає філософський раціоналізм). Основою аргумента­ції в нас постане дедукція, коли з однієї головної, очевидної засади, що не підлягає нікому, здійснюються інші послідовні виведення. Тож в правильному виборі первісного засновку суть глибинного ви­міру права. Проблема первісних засновків, як ми в цьому перекона­лися, вирішена природно-правовою доктриною. Сьогодні ця проб­лема вирішена і в нас, коли ми конституційне визнали Людину най­вищою соціальною цінністю та проголосили, що права і свободи людини та їх гарантія визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. З Конституції України).

Якщо людина причетна до створення права (а це та обстави­на, котра не підлягає ніякому сумніву, бо вона очевидна), то маємо можливість визначити право за його природним, буттєвим (онто­логічним) першоджерелом. Попутно зауважимо, що проблема ви­значення права за його джерелом була однією з домінантних проб­лем в дореволюційній вітчизняній юриспруденції, вона залишаю­ться сьогодні такою і в юриспруденції Заходу. Тільки пізнавши правотворчу силу, ми добре його зрозуміємо як явище, похідне від цієї сили.

Питання можна поставити і таким чином: якщо людина, а не держава, суспільне середовище тощо є виміром усіх речей, що дає це положення для з'ясування сутності права? Тільки одне: природу права треба вивчати, досліджуючи природу або сутність людини. Поняття ж людини неюридичне (філософія покликана дати люди­ні усвідомлення того, чим (ким)вона є). Ця обставина зумовлює та­ку ж неюридичну, а точніше, надюридичну сутність права. І якщо в філософії свободна воля людини вважається її природним станом, то цілком правомірно визнавати свободу розумно пізнаною, гли­бинною (кінцевою) суттю права. Наявне буття такої свободи утво­рює справжнє право. (Звідси поняття розумного, філософського або природного права). Природним, а не писаним людьми з їх упо­добаннями та упередженнями правом є правила (норма, міра) пове­дінки, виснувані з розумної свободно! волі як природного стану лю­дини (і онтологічного чи то філософського смислу її прав), слугую­чі виміром легітимності юридичних приписів держави. Природне право є джерелом до — і надпозитивних правових принципів (пра-

339                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Глава 2. Каузальність І доцільність в праві

во на свободу, власність, безпеку, право на опір гнобленню тощо) які можуть бути втілені в багатьох сотнях норм позитивного права і правність таких норм грунтується на їх узгодженості з природним правом та його принципами. Позитивне право має постати не чи­мось іншим, ніж «писаним розумом» — «ratio sripta». Досліджувати право в дискурсі свободно! волі означає розглядати право згідно з його суттю. В свободі вбачається смисл, який властивий всьому правовому цілому.

Тож маємо філософську одиничність правової сутності і, нав­паки, множинність визначення права в юриспруденції (соціологіч­не, психологічне, історичне, позитивістське тощо). Одиничність правової сутності висновується з онтологічне первісного її джере­ла, людини, як природного носія права та справжнього його вироб­ника.

На нашу думку філософська одиничність правової сутності пов­ністю виражена в поширеному сьогодні на Заході визначенні права як сукупності безумовних етичних комунікативних регулятивів (справедливість, моральність, правдивість, вірність, надійність, по­рядок тощо). Це і не дивно, бо західне право прагне передусім до встановлення справедливості в стосунках між приватними особами. Якщо закон не узгоджено з правом, то він вважається неправовим, нелегітимним законом і його дія унеможливлюється посиланням на принципи права. Загалом процедура (механізм) унеможливлювання дії неправового закону грунтується на вч-гнні про різність і ієрархію факторів, що створюють право, що консіитуційною мовою виража­ється як принцип верховенства права. Що означає цей принцип? Як­що право є вираженням надпозитивної справедливості, її основного (свобода) і опосердкуючих (права людини) принципів, а конститу­ційне свобода і права людини визнані нормами прямої дії і, отже, та­кими, що мають найвищу юридичну силу , то у випадку протиріччя між загальним принципом і спеціальним законом, необхідно виміря­ти значення того і іншого, виходячи при цьому з пріоритету принци­па перед законом. (Герменевтикою позитивного права займається

За формою свобода і права людини тут є юридичними, але за змістом зали­шаються до і надпозитивними, бо вони уроджені, невідчужувані від людини. Наголошуючи на подібному розрізненні (за формою і за змістом) ми прагне­мо сказати, що віднині (у відповідності до Конституції України) доктрина вітчизняного юридичного позитивізму не є самодостатньою, бо вона про­низана принципами природного права. Праводефінюючим і правонормую-чим елементом відтепер постає до — і надпозитивна справедливість. Вислів «до — і надпозитивна справедливість» вживається нами в значенні щойно описаного розрізнення свободи і прав людини за їх змістом і формою.

Розділ V. ЛетермІнІзм-І свобода волі

340

західна трансцендентальна логіка). Таке доктринальне правосуддя, за умов якого мотивування рішення в судових справах безпосеред­ньо б грунтувалося на загальних духовно-етичних правових принци­пах, котрі б розглядалися як авторитетний виклад права, не було відоме радянській судовій юрисдикції (в ній прийняття рішення, грунтованого на якихось міркуваннях неюридичного змісту, таких як справедливість, свобода, моральність було неможливим), хоча в європейському правосудді воно загальновизнане і складає вагомий здобуток західної правової традиції.

В цьому місці викладу ми впритул підійшли до проблеми ле­гітимації держави і права. Що це за проблема. В західному право­знавстві її сутність вбачається в розв'язанні питання первісних за­сновків, тобто в прагненні обгрунтувати право якоюсь вищою заса­дою: традицією, волею Бога, розумом, справедливістю тощо. І ми бачили, що це прагнення мало своїм витоком ще сиву давнину (со­фісти, Арістотель, стоїки, римські юристи). В наш час на Заході роль «вищого критерію» звично відіграють до- і надпозитивні (вже згадувані) правові принципи. В них, як конкретизації і розгортанні інваріантного принципу верховенства права, вбачають смисл і кри­терії легітимації. Принцип верховенства легітимного закону під цим кутом зору означає можливість «коректування» закону згідно з вимогами легітимності і, отже, засвідчує про існування джерел права (звичай, правова доктрина, судова практика) конкурентних йому. Різність і ієрархія джерел права, таким чином, постає необ­хідною методологічною і концептуальною передумовою з'ясування проблеми легітимації і обмеження держави і права.

Прагнення обгрунтувати право якоюсь вищою засадою влас­тиве було і дореволюційній вітчизняній юриспруденції: «Закон у сутності своїй взагалі є правда. А сутність правди може бути визна­чена лише в філософії », — твердив професор Київського універси­тету К. О. Неволін. Звертає на себе увагу і висловлювання Б. О. Кис-тяківського — одного з найбільш відомих правових антипозитивіс-тів дореволюційної юриспруденції. Він зазначав:»... тепер стало загальним місцем положення, що істинне існування права не у стат­тях і параграфах законів, надрукованих у кодексах., а в свідомості, як усього суспільства, так і решти членів його» . Найбільш легко бу­ває там, — нотував російський філософ права П. Редкін, — де законо­давець потурбувався про надання судді потрібного простору в судо-

Неволин К. А. Энциклопедия законоведения. — К., 1839. Т. 1. — С. 23. Цит. за: Новые идеи в правоведении. — СПб. 1915. Сб. четвертый. Филосо­фия права и нравственности. — С. 80.

341                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Глава 2. Каузальність І доцільність в праві

вих рішеннях, тоді як в протилежному випадку судді звикнуть бук­вою закону вбивати його дух й усе більше будуть перетворюватися в машини» . Навіть такий авторитетний правовий позитивіст, як Г.Ф.Шершеневич, який багато зробив для впровадження в Росії, теж і в Україні юридичного позитивізму, змушений був визнати, що «визначити право в межах суто юридичних, завдання повністю не­здійсненне для юристів... Основні юридичні поняття виходять за межі спеціальних юридичних наук, тому вони і потребують філо­софського висвітлення... Правознавство, як і будь-яка наука, не в змозі обійтися без філософського елемента» .

Звертаючись до студентів юридичного факультету Санкт-Пе-тербурзького університету проф. П. Редкін виголошував:» Як спра­вжні юристи, перебуваючи на посаді судді, адвоката, слідчого то­що, ви спочатку не в змозі, звичайно, цитувати напам'ять слово в слово багато статей зі Зводу законів; але, знайомі з началами права взагалі і права вітчизняного особливо, ви зведете до них всю мно­жинність законоположень, які складають наше Повне Зібрання і наші Зводи законів; ви зрозумієте їх внутрішній зв'язок між собою і внутрішній смисл кожної статті окремо; ви вникніть в те, що повер­ховому спостерігачу звично здається протиріччям між законами; ви знайдете в нашому законодавстві прогалини, для надолуження яких не станете не перестаючій турбувати законодавця, спонукаю­чи до необхідності вирішення будь-якого питання, що виникло, за­конодавчим шляхом, а з вже з усвідомлених вами загальних начал будете висновувати самі рішення питань, що виникли на практиці і тим поступово піднесете і нашу судову практику на той ступень до­сконалості, на якому вона перебуває на Заході, особливо в Англії, Франції і Німеччині» .

Вже наголошувалося, що західний суддя в змозі, виходячи з вимог справедливості, відмовитися від застосування закону. Якщо того вимагає справедливість, суддя знайде спосіб відставити текст закону, що йому заважає. Для цього є досить засобів. Пошук права — це мета, на досягнення якої повинні спрямовуватися зусилля усіх юристів. Тож очевидно, що тільки філософія права з її вченням про каузальність і доцільність в праві в змозі протистояти обмеже­ному прив'язуванню до букви закону, сліпій вірі чужим словам і ав-

Из лекций П. Г. Редкина по истории философии права в связи с историей

философии вообще. Т. I. - СПб. 1889. - С. 225.

Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. Т. 1. — М., 1910. — С. 43, 47.

Из лекций П. Г. Редкина по истории философии права в связи с историей

философии вообще. Т. 1. - СПб. 1889. - С. 37.

торитетам. Ніяке позитивне право не в змозі бути повним в тому розумінні, щоб в ньому передбачено було рішення всіх можливих випадків. Тільки філософія права повна в тому розумінні, що вона містить в собі всезагальні основоположення, які не залишають суд­дю безпомічним ні в якому випадку. Смислом цих основоположень є мета права.

Щодо законодавчої діяльності, то вона в тому і мусить поляга­ти, щоб здійснити ідею права, праведне і справедливе в позитивно­му праві, так щоб праведне і справедливе (justum) поставало і було правом (jus). Законодавець мусить, без сумніву, стояти деяким чи­ном вище за свій час; він мусить виразно бачити його недоліки, му­сить розуміти і те, яким чином позбутися їх. Інакше кажучи, він мусить розуміти, що в змозі діяти як право, і коли і у який спосіб мож­ливо поступово до нього наближатися. При недостатньому філософ­ському розумінні ідеї права немає і головної умови для вірного спря­мування правотворчості, і немає ніякого мірила навіть для виміру хоча б умовної переваги одного законодавчого припису перед бага­тьма іншими можливими законопостановами. Але де цього немає, там законодавство не в змозі відзначатися цілістю, не в змозі бути проникнутим одним і тим же духом; навпаки, там законодавство не­минуче постає витвореним немовби з окремих шматків. Позитивне право потребує того, щоб його підстави були зведені до конечної за­сади, верховного принципа права (справедливості), і щоб з цього джерела було виснуване все право. Коли усвідомлено, що мусить бу­ти правом, тоді усвідомлене стає позитивним правом. В філософії права правознавство підноситься до вищого свого принципу.

Окинемо поглядом всі попередні міркування. Якщо свободою в сфері права є зумовленість до дії суто зсередини себе, зі свого духу, то істотних змін зазнає передусім національне вчення про джерела права. Правотворчою силою стає філософське розумне мислення суб'єкта за допомогою ідей (чи то духу) як цілостей. Визнання при­родного розуму джерелом права спонукає до фундаментального пе­реосмислення доктрини і практики сучасного українського права, чи то концепцій праворозуміння, нормотворення і нормозастосу-вання . Якщо усе правознавство зв'язати єдністю принципа і мети, а саме — відтворити, досягнуту у онтологічно-телеологічний спосіб цілість і граничність усіх правових речей, інакше загине справедли­вість, її основний (свобода)і опосередкуючі (права людини) принци­пи, то шляхами такого відтворення є: в праворозумінні — визначен­ня права за його живим природним джерелом, людиною; в нормот-

Див.: Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — X., 1995. — С. 169—183.

341                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Глав,? 2 Каузальність і доцільність в праві

воренні — визнання нормою права правила поведінки, виробленого правовою доктриною, та створеного судовою практикою; в нормоза-стосуванні і нормореалізації — визнання різності і ієрархії джерел права задля впровадження правозаконності як конституційної вимо­ги сучасного українського права. Свободою в правозастосуванні, як і в праворозумінні і нормотворенні є зумовленість до дії константною правовою сутністю, що конституційною мовою виражається як принцип верховенства права. Така зумовленість до дії надолужує прогалини позитивного права і, що ще більш важливо, його рефор­мує. Іншим проявом свободи в праворозумінні, нормотворенні і нор-мозастосуванні слід вважати саму постановку проблеми легітимації держави і права та її розв'язання .

З огляду на сказане очевидно, що підставою різних підходів до проблеми свободи в сфері права є попередня філософська орієн­тація, філософська концепція світу, якої тримається той чи інший дослідник. Вочевидь зрозуміло, що юриспруденція здобуває свого фундаментальне значення лише тоді, коли вона зв'язує свої цілі з правовою філософією, з філософським світоглядом. Прагнення по-філософському обгрунтувати свої позиції і систематизувати свої вимоги притаманне зрілій юриспруденції.

Р. Давід надзвичайно загострив цс питання, коли заноту­вав:»... Марксистське тлумаченая права прямо протилежне нашим традиційним уявленням про нього... У світлі марксистсько-ленінсь­кого вчення багато речей набуває іншого змісту, ніж того, до якого ми звикли . Історичний матеріалізм — це ювсім не те, що будь-яка філософська доктрина в західній державі. Це було офіційно визна­не вчення, а все інше, суперечливе, вважалося помилковим і небез­печним.

Сьогодні суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15 Конституції України). Ось чому і виникає потреба в перегляді, здавалося б, давно вже вирішених концептуально-методологічних проблем. Бо якщо людина в умовах сьогоднішньої свободи світо­гляду (ст. 35 Конституції України) сповідує філософський транс­ценденталізм, то, зрозуміло, що і її підхід до проблем буде інший, ніж підхід людини, що продовжує сповідувати філософський ма^е-

Див.: Петрова Л. В. Нариси з сучасної західної філософії права.—X., 1997.—

С. 5-55.

Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — С. 1(52,

164.

Розділ V. йетермінізм і свобода волі -

344

ріалізм. Тоді, зокрема, і проблема свободи в сфері права, і виснува­на з неї проблема джерел права та легітимації держави і права, ма­тимуть різне осмислення залежно від філософсько-світоглядних уявлень дослідника. Таке ми і спостерігаємо, коли аналізуємо підхід різних шкіл права до цих проблем.

В цьому зв'язку користь, важливість і необхідність вивчення трансцендентальний філософії права полягає в тому, що власне філософія права пробуджує в тих, хто вивчає її і крок за кроком роз­виває в них ту розумову свободу, на підставі якої ми перестаємо ди­витися на дані в позитивному праві положення і приписи як на якісь владарюючі не тільки над нашою волею, але і над розумом на­шим, зовнішні, необхідні і непорушні сили, яким мусить мовчки ко­ритися не тільки наша воля, але і наш розум; навпаки, розум наш підноситься над ними, підкорюючи їх собі... Розум наш вимагає від них немовби звіту в тому, звідки вони з'явилися, чому вони діють і до якої мети прагнуть; він вимагає розумної причини їх буття, запи­туючи при цьому не про те тільки, що і чому в даний час в даному су­спільстві діє як право (jus), але що мусить стати і бути правом, пра­вомірним, як праведне і справедливе взагалі (justum)1.

Розумова свобода, яка розвивається у тих, хто вивчає філосо­фію права, зумовлюється, своєю чергою, користю, яка висновуєть­ся з будь-якого взагалі філософського вивчення, або, як наголошу­вав вже Арістотель — з дослідження причини всього, тобто не того, що є, і як воно є, а того, звідки, чому і для чого воно є так, як воно є — або дослідження того, що і як мусить стати і бути. Філософське розуміння права як атрибута людського духу, не приймає зовнішніх форм юридичного життя, а прагне піднести їх до останніх внутріш­ніх причин, підстав, і зсередини їх вже зрозуміти ці зовнішні фор­ми. Філософія права виводить нас за вузькі межі існуючого права, підносить до вищої точки зору і, таким чином, розширює кругозір, пробуджує і розвиває вільне судження, оживлює чуття права.

На необхідності вивчення філософії права наголошував і відо­мий український філософ права П. Юркевич:»... під впливом істо­ричної освіти складається сліпа звичка посилатися на авторитет факту; відомо, що в юридичній сфері є ціла школа, яка підкоряється цьому впливу, але факт не завжди заслуговує впливу на нас у значен­ні норми і не може служити для нас ідеалом. Другий недолік істори­чної освіти залежить від постійного споглядання історичної триво­ги, при погляді на яку мимоволі нав'язується переконання, що все

Из лекций П. Г. Редкина по истории философии права в связи с историей философии вообще. Т. 1.- СПб. 1889. - С. 220.

345                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                Глава г. Каузальність і доцільність в праві

непостійне і немає нічого стійкого. Це — шкідливий скептицизм. Як наслідок складається думка, що всі принципи вмирають, твер­дих начал немає; що було правдою вчора, завтра стає неправдою. Протилежне цим двом недолікам ми можемо знайти в міцності тео­ретичної або філософської освіти, яка являє те, що є як сутність ре­чі і що повинно бути нормою діяльності. Але і ця освіта однобічна, як і історична; тому що філософія говорить про ідеали, далекі від стосунків, що цікавлять нас; найвищі завдання життя вирішуються тоді, коли ми добре знайомі з дріб'язковими умовами життя.

Аби побачити необхідність поєднання історії з філософією, пригадаймо думку Платона, що людина зі своєю освітою поставле­на посередині між змінюваним потоком явищ і їх незмінюваною ос­новою, або посередині між чуттєвим світом та ідеальним, отож не­обхідно вивчити і той, і другий світ.

Вивчення права з цих двох боків вимагають особливість прак­тичних знань юриста і дух часу. Багатотомними законодавчими ко­дексами, надзвичайною різноманітністю існуючих визначень пра­ва можна оволодіти цілком, коли, з одного боку, ми знаходимо для них найвищу єдність у філософському вченні про право і коли, з другого, знаємо історичні умови, які із єдності розвинули фактичну розмаїтість. Проста ідея лравди повинна бути й виражена у спро­щених формах. Ця вимога наполегливо посилюється в реформах сучасного ладу суспільств: усюди намагаються звільнити право від невластивих йому форм. Але міцність і успіх таких реформ зале­жить і від правдивости й повноти історичних свідчень стосовно права і від правильних юридичних переконань, які повинна утво­рити філософія права.

Наш час знаменний тим, що питання права зробилося популя­рним. Кожен мріє володіти такою юридичною освітою, яка робить його здатним міркувати про краще влаштування різноманітних гро­мад і цілої держави. Тільки необхідно, щоб така освіта не складала­ся з випадкових елементів, і цю випадковість може усунути тільки послідовне історичне й філософське вивчення права. Ідеї права не повинні змінюватися на чийсь власний розсуд... Отож треба вивчи­ти правомірні стосунки, що їх зазнало і пережило людство — це пре­дмет усезагальної історії; далі: які правомірні відносини людство вважало за найкращі норми життя — це предмет історії філософії права. Нарешті: які правомірні стосунки треба визнати за постій­ний ідеал — цс власне складає предмет філософії права. Особливі труднощі при вивченні філософії права полягають у тому, що вона

Розділ V. Летєрмінізм І свобода волі

346

є наукою, незрозумілою без метафізики, з якою вона перебуває в тісному зв'язку» .

І кінцеве зауваження щодо статусу філософії права як науко­вої і навчальної дисципліни. Філософія права не заслуговує докору, який нерідко їй висловлюють, що начебто вона сприяє критиці і поваленню існуючого устрою, тож начебто це є небезпечним вчен­ням, що все заперечує і спростовує. Навпаки, за умови найбільш свободно! думки про сучасний правоустрій можна і необхідно бути хорошим громадянином. Можна сказати навіть, що істинне розу­міння права для громадян будь-якої держави є головною умовою правомірності їх волі, бо вільно бажати можливо тільки те, що ми зрозуміли. Тільки філософія права спрямовує до пізнання істинно­го права .

Підбиваючи підсумок нашому аналізу, не можна не помітити, що проблема свободи в безмежно різноманітних варіантах скрізь має своїм початком усвідомлення подвійного законодавства, якому підкорене наше духовне життя, законодавства примусу і природно­го процесу і законодавства обов'язку і ідеального покликання. Ли­ше починаючи з того часу, коли виникло уявлення про божествен­не воління і про гріх як його порушення, коли була усвідомлена протилежність між природним і божим «устроєм», лише тоді вини­кла проблема свободи з усіма її багаточисленними відгалуженнями, і з того часу вона вже не зникала з поля зору мислителів.

Ця проблема укорінена в почутті відповідальності. Якщо від­сутнє це почуття, то важко собі уявити, яким чином можливо, вихо­дячи з суто теоретичних підстав, дійти до припущення існування функції, яка порушує каузально-закономірну зумовленість нашого душевного стану. Цю здатність, яка розриває природно необхідні функції психічного життя і яку покликане виконувати веління, на­зивають свободою. Саме завдяки свободі волі духовне життя люди­ни не зумовлюється тією механічною причинністю, яка панує в фізичному світі. Якщо ж люди будуть вважати, що їх поведінку мож­ливо пояснити в термінах причинності, те багато хто почне трима­тися думки, що він не був за цю поведінку відповідальним, а відтак, соціальні наслідки відмови від зв'язку свободи з відповідальністю нелегко було б оцінити.

П. Юркевич. Історія філософії права Вступ // Український світ. — 1996. — №1.-С. 4.

Из лекций П. Г. Редкина по истории философии права в связи с историей философии вообще. Т. 1. - СПб. 1889. - С. 218.

347                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                ГІ-ава г. Каузальність і доцільність в праві

Проблема детермінізму й свободи волі є домінантною пробле­мою усієї західної філософії. В суперечці між детермінізмом і інде­термінізмом як і в кожній, що триває дуже довгий час, обидві сторо­ни почасти мають рацію, а почасти не мають. Складності, які вини­кають при вирішенні цієї суперечки, зумовлені тим, що свободу розглядають відірвано від цілісної (тілесно-душевно-духовної) струк­тури особистості, атим самим заздалегідь її спотворюють. Такі спот­ворення не є винятком і при дослідженні проблеми детермінізму і свободи волі в сфері права, про що виразно засвідчує позитивна юриспруденція. Корінний недолік останньої полягає в її нездатності зрозуміти смислову цілість правової реальності, внаслідок чого по­зитивізм і опрацьовує методологію, повністю неадекватну природі досліджуваного об'єкта.

Потреба визнання цілісної структури особистості має глибо­кий філософський смисл. В своєму відношенні до природи філосо­фія не має справи з законами суто просторово-часових зв'язків, але якраз навпаки — з питанням про константну сутність і каузальне джерело виникнення і функціонування яких-небудь речей цієї сут­ності; далі — зі смислом і метою того, що взагалі дається в явищі, — байдуже в якому просторово — часовому взаємозв'язку і в якій кіль­кості. Відповідно до цього, каузальне джерело (емпіричний харак­тер людини) і константна сутність (інтелігібельний характер люди­ни) в їх взаємозв'язку і були предметом розгляду в даному розділі. Тож мета наших міркувань полягала в наступному: ми мусили не тільки дослідити людину як складне амбівалентне суще, але, вихо­дячи з того, що будь-яке вчення про право як витвір людський по­требує опори на певну філософську концепцію людини, обгрунту­вати висновок, що відстоювана нами телеологія людини всупереч позитивістсько-прагматичній антропології homo faber, потребує опрацювання адекватної їй теорії правопізнаиня, зокрема, адеква­тного їй розгляду каузальності й доцільності в сфері права. Якщо вказати на найголовніше, на принцип, щоб побачити всю значу­щість розпізнавання каузальності й доцільності в сфері права, то можна сказати ще й так. Природа це система каузально-детерміно­ваних елементів, в неї нема волі, і вона тому взагалі не може встгно-влювати ніяких норм. Норми запроваджуються волею людини як орієнтири для поведінки. Норма відмінна від закону природу, її ви­явлення здійснюється у телеологічний, а не емпіричний спосіб. Об­грунтування аксіом і норм міститься виключно в них самих, в теле­ологічному значенні, яким вони володіють в якості принципу оцін­ки того, що має місце на підставі природної необхідності, а також в

Розділ У.'Летермінізм і свобода волі

34В

значенні фактора, що зумовлює поведінку людини. Виходячи з за­конів природи, ми розуміємо факти; виходячи з норм, ми мусимо їх схвалювати чи не схвалювати. Закони природи відносяться до тео­ретичного розуму, норми до розуму оцінюючого і творчого. Норма ніколи не буває принципом пояснення, як і закон природи не буває принципом оцінки. Тож нормам властива необхідність телеологіч­ного, а не емпіричного характеру, їх значення має бути безумовно визнано заради досягнення певних цілей, приписаних волею люди­ни. Норми не висновуються з фактів, характер їх походження — телеологічний. Значущість телеології в тому й полягає, що вона здатна ставити за мету і реалізовувати, здійснювати те, що не існує реально, а лише мислимо. Знову запитаємо: що слід розуміти під мислимим? Як найпростіше показати, в чому воно полягає? Відпо­відь відома: цілість як одне й єдине, в емпіричному смислі спогляда­ти неможливо, вона не дається шляхом емпіричного досліду — її мо­жна охопити лише деяким особливим метафізичним, трансценден­тальним пізнанням. Право у його цілості й граничності ніколи не дається в чуттєвому досліді. Однак, мислити цю цілість цілком мож­ливо, як і граничну підставу усіх правових речей. Тож під мисли­мим слід розуміти ціле і граничне усіх речей, без винятку і право­вих. Найпростіше ж показати це ціле й граничне можливо у онтоло­гічно-телеологічний спосіб. Під цим кутом зору доцільністю в сфері права є зумовленість до дії мислимою константною сутністю права, на підставі якої усвідомлюється смислова цілість правової реальності і висновуються норми для діяльності.

349

Глава . Самобутність волі