Глава 1. Реалізм і номіналізм: незавершеність суперечИи

І. Bumoku проблеми універсалій

Довгий час вважалося, що Сократ за допомогою свого діалек­тичного методу відкрив фундаментальні принципи західної логіки, тобто поняття, індукцію і. техніку обгрунтування. Сьогодні учені більш обережні. Сократ привів до руху процес, завдяки якому стало можливим відкриття логіки,~о^днак систематизація останньої стала­ся після нього. Питання — «Що це таке?», — з яким Сократ звертав­ся до своїх співбесідників, не складало ьсього теоретичного змісту логіки універсальних понять. Йому важливо було запустити процес іроніко-майевтики, але встановлення лс гічних дефініцій в його за­вдання не входило. Втім, шлях до поняття як такого, до дефініцій сутності в платонівському розумінні був відкритий, але питання про структуру поняття і дефініції ще не виникали.

Сократ часто використовував індуктивні умовиводи, ведучи свого співбесідника через аналогії і приклади, але на рефлексивно­му рівні теоретизації індукції в нього не було. Вислів «індуктивне обгрунтування» походить від Арістотеля, його «Аналітик», але не від Сократа, ні навіть Платона.

В діалектиці Сократа ми знаходимо зародки всіх найбільш ва­жливих логічних відкриттів, які все ж таки не цікавили його як свідомо сформульовані і технічно опрацьовані. Це пояснює, чому багаточисленні послідовники Сократа пішли різними напрямами: одні зосередилися лише на етиці, нехтуючи логічними імплікація­ми; другі, як Платон, розвивали логіку і онтологію; третіх захоплю­вав евристичний потенціал в діалектичному дискурсі.

РОЗДІЛ IV. Універсамі й Конкретності

ггб

Якщо проблема пізнання дискутувалася всіма попередниками Платона, то сумнівно, що кимось з них вона була поставлена і ви­значена як така. Платон був в цьому відношенні першим, хто з усією ясністю зв'язав проблему пізнання з поняттям інтелігібельного. Його теорія «ідей» чи то «форм» є вельми істотний поступ у філосо­фії , це перша теорія, що підносить проблему універсалій, яка в різ­них формах дожила й дотепер. Ця теорія почасти логічна й почас­ти метафізична. Логічна частина стосується значення загальних понять.

Ми констатуємо за допомогою чуттів існування багатьох окре­мих речей про які ми можемо правдиво сказати, наприклад: «Це стіл». Що ж ми розуміємо під словом «стіл»? Очевидно, щось відмін­не від кожного конкретного столу. Річ є столом начеб тому, що вона причетна до спільної природи всіх столів. Мова не може обходити­ся без загальних слів, таких як «стіл», і такі слова, очевидно, не по­збавлені значення. Та коли слово «стіл» щось означає, то воно означає щось таке, що є не тим чи тим столом, а якоюсь загальною стольністю. Воно не виникло тоді, коли змайстровано якийсь конк­ретний стіл, і не зникне разом з ним, коли він стане непридатним для вжитку. Власне, воно не має свого місця ні в часі, ні в просторі; воно «вічне». Це — логічна частина теорії. Аргументи на її користь дуже сильні й цілком незалежні від метафізичної частини теорії. Ми не можемо виразити свої думки мовою, яка складається тільки з власних імен, треба мати й загальні назви, такі як «людина», «рос­лина», «тварина», «краса», або коли не такі назви, то принаймні слова, які виражають відношення: «подібно», «досі» тощо. Такі сло­ва — не беззначні звуки, хоча й важко добачити, як вони можуть ма­ти значення у світі, що складається тільки з конкретних речей, та­ких, як ті, що позначені власними іменами. Цей аргумент дає доказ, котрий визнають і неопозитивісти, на користь універсалій. В тій доктрині, що її досліджує Платон, є зміна часу і зміна місця, але не­ма зміни сутності. Існують певні ідеї, до яких причетні всі речі і з яких вони висновують свої назви; що подібні, наприклад, стають подібними, бо вони причетні до подібності, а великі речі стають ве­ликими, бо вони причетні до великості, а справедливі й прекрасні речі стають справедливими й прекрасними, бо вони причетні до справедливості й краси. Якби не ідеї, наша свідомість ис мала б на чому зупинитись, і тому мислення розладналось би. Будь-яка річ фізичного світу має свою вищу і конечну причину, яка має природу не фізичну , а метафізичну. Знання, здобуте за допомогою причин, тобто ідей, є справді істинним. Істинне знання не пов'язане ні з

Z27                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          Глава І. Реалізм і номіналізм: незавершеність суперечки

яким органом чуттів. Нема спеціального органу для буття і небуття, подібності й неподібності, тотожності й відмінності, а також для цілого й чисел узагалі. Те саме стосується почесного й ганебного, доброго й поганого. Дух споглядає деякі pt чі своїми власними засо­бами; пізнання полягає в розумових висновках.

Багаточисленні ознаки показують, наскільки парадоксальним видавалось грекам вчення про ідеї; найбільш характерним є пере­сказ, що приписує Діогену1 вислів: «Стіл — го я бачу, а стольності гіе бачу», на що йому начебто заперечив Сократ: «Для цього тобі не ви­стачає правильного ока-розума».

Таким чином, Платонова теорія ідей є першою теорією, що підносить проблему універсалій. Ідея, за Платоном, мусить бути єдиною порівняно з множинністю її явищ. У який спосіб єдине в змозі бути множинним, у який спосіб множинне в змозі бути єди­ним? Тут міркування передусім зштовхувалося з відношенням ціло­го до його частин, і якщо це відношення переносилось на відно­шення між поняттям і сприйманням, чи між ідеєю і явищем, то зро­зуміло, що при цьому, висловлюючись логічно, до уваги брався не зміст, а обсяг понять. В цьому значенні треба розуміти і слова Пла­тона, що явища приймають участь в ідеях. Лише останнім прита­манна істинна дійсність, явища, які постають і зникають суть лише в тій мірі, в якій вони беруть участь в «сутності».

Якщо є таким погляд Платона на сутність ідеї (єдиного загаль­ного, родового поняття), яка мусить бути пізнана мисленням, і на його відношення до сприймань, в яких дані одиничні прояви ідеї, то цим повністю визначається історична позиція Платона між Сок­ратом і Арістотелем. Сократ ставив лише невизначену ще вимогу: зрозуміти, пояснити і оцінити часткове на підставі загального. Платон вимагає, щоб це загальне було усвідомлено шляхом «поєдну­ючого споглядання» всього окремого і недосконалого, як дещо від нього відмінне і реально віддалене; Арістотель же, навпаки, вва­жає, що це загальне можна знайти шляхом аналізу часткового, в якому воно міститься цілком. Один з цих поглядів можна назвати синоптичною , другий — аналітичною теорією загального, родово­го поняття, але ця протилежність була для Платона і Арістотеля ви­рішальною не лише алогічному, але і в метафізичному значенні: бо завдяки цій протилежності загальна сутність речей для одного від­мінна від явища, що її сприймає чи не сприймає, для другого ж — міститься в ньому. За Арістотелем, ейдос (форма, сутність) — фун­даментальний початок, але не віддалений, а, скоріше, притаман­ний самим речам. За Платоном же, істинну сутність і істинний

РОЗДІЛ IV. Універсалі! й koHkpemHocmi

ггв

зміст світу чуттєвих речей, який постає, але ніколи не є, можна знайти в інших речах — в їх ідеях (ейдосах), моделях, формах, тобто в речах світу, який є і ніколи не постає. Арістотель, навпаки, відмовився від реального розмежування сутності й становлення; вчив, що існує один світ, в якому сама сутність дійсна як становлен­ня. Світ ідей є не що інше, як світ сприймань, ще раз представлений в поняттях.

Таким чином, Платон трактує буття як множинність єдино ре­альних ідей (єдиних загальних понять), Арістотелеве ж поняття буття утримує як інтелігібельну реальність, так і чуттєву, а відтак, останній запропонував власну альтернативну теорію універсалій — загальних понять.

До певної межі теорія загальних понять зовсім нескладна. В мові є власні імена й прикметники. Власні імена прикладаються до «речей» чи «осіб», кожна з яких — єдина річ чи особа, до якої можна прикласти дане ім'я. Сонце, Місяць, Франція, Наполеон — єдині; вони не є множиною прикладів речей, до яких ці імена стосуються. З другого боку, такі слова, як «людина», «тварина», «рослина», при­стають до багатьох різних об'єктів. Проблема загальних понять по­в'язана з значенням саме таких слів, а також прикметників — таких, як «біле», «тверде», «кругле» тощо. Арістотель каже: «Під словом «загальне» я розумію дещо такої природи, що воно може стосувати­ся різних предметів, а під «одиничним» — те, що не може» .

Те, що позначене власним ім'ям, є «сутність», а те, що позна­чене прикметником або назвою цілого класу предметів, таке як «людський» або «людина», називається «загальним поняттям». Сут­ність — «це», а універсалія — «таке», воно позначає вид речей, а не конкретну окрему річ. Загальне поняття — не сутність, бо воно не «це». «Видається неможливим, — каже Арістотель», — щоб якась за­гальна назва була назвою сутності. Бо... сутність кожної речі — це те, що властиве тільки їй, що не належить ні до чого іншого; а за­гальне поняття — спільне, бо загальним поняттям називають щось таке, що належить більш ніж одній речі». Суть справи, таким чи­ном, утому, що загальне поняття не може існувати само по собі, во­но1 існує тільки в окремих речах. Існує така річ, як солодкість, але тільки тому, що існують солодкі страви; існує червінь, але тільки то-

Діоген із Сінопа — давньогрецький філософ, учень Антисфена — засновник кінічної школи. Визнавав лише одиничне, критикуючи вчення Платона про ідеї як про загальні сутності.

Синоптичний (від грец. — зведений); той, що дає огляд усіх частин складно­го цілого. Арістотель, «Про тлумачення», 17а.

Глава І. Реалізм і номіналізм: незавершеність суперечнії

му, що існують червоні речі. Отже, нас підводять до висновку, що існування всього, позначуваного прикметником, залежить від його причетності до чогось, позначуваного власним ім'ям, але не навпа­ки. Таке тлумачення Арістотелем проблеми універсалій сприяло становленню в середні віки номіналізму.

Одначе, теорія загальних понять, безперечно, пов'язана зі справжньою й дуже важливою проблемою. Якість червінь не може існувати без якоїсь основи, але вона може існувати без тієї чи тієї основи, і так само хоч та основа не може існувати без бодай якоїсь якості, одначе вона може існувати без тієї чи тієї якості. Хоча со­лодкість не могла б існувати без солодких страв, вона може існува­ти без тієї чи тієї страви. Гадана підстава для розрізнення речей і якостей таким чином виявляється ілюзорною.

На підставі такого ускладнення, Арістотель змушений був стверджувати, що сутність у первісному розумінні — це якась окре­ма річ, особа чи тварина. Але у вторинному значенні вид чи рід — напр, «людина» чи «тварина» — теж може бути названий сутністю. (Безперечно, це вплив Платона). Це друге значення сприяло стано­вленню в середні віки реалізму. На підставі двоїстого Арістотелево-го тлумачення проблеми універсалій стала можлива середньовічна суперечка між номіналістами й реалістами про онтологічний ста­тус загальних понять.

Варто наголосити, що грс-ки відкрили мистецтво дедуктивно­го міркування, і, безумовно, Платон перебував у витоків цього від­криття. Еллінський геній робив висновки дедуктивно з того, що здавалося самоочевидним, а не індуктивно з того, що було спосте­режено. Основоположник аналітичної філософії Е. Рассел з цього приводу вважав конче потрібним підкреслити: «їхні разючі успіхи в користуванні цим методом збили з пуття не тільки стародавній світ, а й більшу частину сучасного. Тільки дуже повільно еллінську віру в дедукцію з осяйних аксіом, видобутих з голови філософа, ви­тіснив той науковий метод, котрий намагається вивести принципи із спостереження окремих фактів» .

Грецька логіка була повністю дедуктивна, і це породжувало проблему первісних засновків, розгляданих як самоочевидні. Пер­вісні засновки мали бути, принаймні почасти, загальні. Стоїки вва­жали, що існують певні принципи, які є разюче очевидними, і їх ви­знають усі люди; от ці принципи й могли стати основою дедукції.

У який спосіб проблему первісних засновків вирішував Пла­той? Відповісти па цс запитання неможливо без розуміння плато-

Рассел, Бертран. Історія західної філософії. — К., 1995. — С. 46.

РОЗДІЛ IV. Універсали й Конкретності

гзо

нівських «незаписаних теорій». Загалом інтерпретація і оцінка 36 діалогів Платона призвели до цілої низки складних проблем, яка утворила так зване «платонівське питання». В останні десятиріччя перше місце посіла проблема — «незаписаних теорій», яка усклад­нила «платонівське питання». Багато учених вважає, що від вирі­шення цієї проблеми залежить коректна постановка платонівсько-го питання і розуміння значення платонізма в античній історії .

Давні джерела свідчать, що Платон в стінах Академії вів курси під назвою «Навколо Блага», не бажаючи бачити їх записаними. В них велася мова про граничну вищу реальність, граничні основи і першопринципи, причому Платон добивався від учнів їх розуміння шляхом суворої системи виховних методів. Учитель був перекона­ний, що знання про ці останні основи не можна передати інакше ніж шляхом приготування і найстрогішого самоконтролю, а таке можливе лише в живому діалозі і в режимі оральної (усної) діалек­тики.

У своєму «Листі VII» Платон пише: «Пізнання цих речей не підлягає передачі, подібно іншим знанням, але лише після довгих суперечок про ці речі, в процесі сумісного життя, подібно іскрі, що раптово спалахнула, народжується душа, яка сама себе розуміє... За­сяє раптово пізнання кожної речі в промені інтелектуальної інтуї­ції, яка вимагає максимальних людських зусиль». Щодо цього пи­тання, рішення Платона категоричне: «Про це я нічого не писав. І ніколи не напишу.»

Однак, учні, що асистували Платону в його лекціях, дещо все ж записували, і, отже, до нас ці записи дійшли. Платон дорікав їм, більш того, засуджував, вважаючи їх шкідливими і даремними, хо­ча, визнавав, що деякі з його учнів непогано зрозуміли його лекції.

Таким чином, для розуміння Платона ми не можемо не зважу­вати на ці усно виражені доктрини, що передані усною традицією. Дослідники помітили, що деякі діалоги, які вважалися загадкови­ми, незрозумілими в минулому, будучи зв'язаними з усними текста­ми, здобувають чіткий смисл .

Платон не бажав писати про граничні засади. За його переко­нанням, так звані «останні істини» не можна виразити письмово. Але навіть стосовно тих речей, про які наважувався писати, він від­мовлявся бути систематичним і намагався відтворити дух сократів-ського діалогу, показуючи його особливості, ставлячи деяке запиту-

Див. : Дж. Реале, Д. Антисери. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 1. - М., 1994. - С. 98. Там же. - С. 99.

Глава І. Реалізм І номіналізм: незавершеність супереч/їй

вання з неминучими розривами, через які маєвтика виводить до світла істину з схованки, настоюючи і примушуючи слухача почути свою душу, свій голос, з усіма драматичними муками, котрі супрово­джують останні пошуки. У такий спосіб народився «сократичний діалог», що зробився літературним жанром. Тож філософська мова Платона — діалог, герой якого Сократ, який веде розмову з одним або декількома слухачами. Поруч з ними є ще один, значно ваго­міший персонаж, -читач, який є співбесідником абсолютно необхід­ним, бо саме йому, читачу часто випадає завдання, призначене са­мою маєвтикою, прийняти рішення більшості проблем, що обгово­рюються.

В «Державі» Платон красномовно пише про те, чим є абсолю­тна ідея Блага. Про Благо він говорить не тільки як про безумовну підставу, яка робить ідеї пізнавальними, але і як про таку, що ство­рює буття і сутність: «Благо- не субстанція, чи сутність, але вище за неї». Про цей початок він більше нічого не пише, але залишає для договорювання в «оральному», усному просторі живого слова, про що відомо з його лекцій «Навколо Блага», які утворюють фіналь­ний ступень платонівської думки, і, як встановили недавні до­слідження, лекції велися паралельно з створенням діалогічних ком­позицій, починаючи з «Держави».

Вищий початок, названий в «Державі» Благом, в паралельно­му тексті був «Єдиним». «Єдине»-є Благо в собі, бо все, що створю­ється ним, — благостне, тому Благо — функціональний аспект Єди­ного. Єдиному протистоїть початок, також впорядковуючий, але ступенем нище, зрозумілий як безумовний і необмежений початок множинності. Цей другий принцип отримав назву Діади, чи Дуаліз-ма. З поєднання цих двох початків виростає тотальність всіх ідей. Відразу після первопочатків виникають «генеральні» ідеї; про п'я­теро із вищих ідей говориться в діалозі «Софіст» — Буття, Спокій, Рух, Тотожність, Відмінність, за ними йд'ть другі — Рівність, Нерів­ність, Схожість, Несхожість тощо. Світ ідей створений з деякої множинності, оскільки в ньому є ідеї всіх речей: ідеї естетичних цінностей, ідеї моральних цінностей, ідеї різних тілесних утво­рень, ідеї математичних і геометричних формул і фігур тощо. Такі ідеї ніким і нічим не породжені, вони нерозкладні, незмінні, як еле-атове буття. Буття, за Платоном, і є множинністю ідей.

Комплекс ідей з описаними рисами увійшов в історію під на­звою «Гіперуранія», вжитим в «Федрі». «Це місце під небесами, — писав Платон, — Гіперуранія, ніхто з земних поетів його не оспіву­вав і не оспіває належним чином. І все ж це так, бо треба ж мати му-

РОЗДІЛ IV. Універсалі! й Конкретності

232

жність, щоб говорити правду, особливо, коли говорять про істину. Бо це і є субстанція (реальність буття, тобто ідеї), яка позбавлена кольору, фігури і неспостережна, яку, можливо, споглядає лише провідниця душі, нус, це і є справжній об'єкт істинної науки, якій це під силу. Крім цього, саме думка про бога живиться інтелектом і чистою наукою, а також це справа кожної душі, що має серце, сприймати те, що до неї настійно звертається; і ведена буттям, вона зрадіє, споглядаючи істину, поки не буде приведена в той же стан. В процесі еволюції думка бачить справедливість як таку, бачить му­дрість, бачить науку, не ту, що залучена до становлення, і не ту, що різниться, маючи справу з різними об'єктами, які ми звемо істота­ми, але ту науку, яка є реальним знанням про об'єкт, який є реаль­ним буттям. І лише споглядаючи подібним чином інші реальні ціло­сті, наповнившись ними, вона потім знову зануриться в цілокуп-ність неба і повернеться додому».

За Платоном, знання здобуте за допомогою пізнання причин (тобто ідей) є справді істинним. Будь-яка річ фізичного світу має свою вищу і конечну причину, природа якої не фізична, а метафізи­чна. Ми констатуємо за допомогою чуттів існування речей рівних, великих, менших, квадратних, круглих тощо. Але, уважно дивля­чись, ми виявляємо, що дані, котрі супроводжують експеримент, всі без винятку, не адекватні, в точному смислі, тим поняттям, яки­ми ми безперечно володіємо. Жодна з речей, чуттєво нам даних, не буває абсолютно і повністю квадратною чи круглою, втім, це не від­німає в нас понять рівного, квадратного, круглого в досконалому і абсолютному смислі. Тож треба зробити висновок, що між дослід­ними даними і нашими поняттями існує деяка розбіжність: останні містять в собі дещо більше стосовно перших. Так звідки ж береться ця плюсова величина? її не можна структурно виявити зовні, тобто чуттям, а відтак, її джерело усередині нас. Причому цей плюс не є творінням мислячого суб'єкта, останній його знаходить, тож він за­даний суб'єкту об'єктивним чином, будучи абсолютним і незалеж­ним. Отже, чуття дають знання недосконалі; але наш інтелект вияв­ляє, відштовхуючись від цих знань, поглиблюючись у власні глиби­ни, знання інші, досконалі, корелюючі з первими. А, оскільки наш розум їх не створює, правильно виснувати, що він їх знаходить, як первинно існуючі, пригадуючи.

Подібне обгрунтування Платон відтворює з приводу естетич­них і етичних понять(прекрасне, істинне, благе, здорове тощо), які не можна пояснити інакше ніж виснувані з чистого джерельно­го витоку нашої душі, образи якої дають нам ці поняття, а в цілому, і

Глава /. Реалізм і номінал/злі- незавершеність суперечки

ідеальне бачення світу, метафізика якого представлена в «Федрі», і пізніше в «Тімеї».

Хтось з учених побачив в платонівських ремінісценціях пер­ший західний аналог поняття «апріорі». Цей термін, хоча і не пла-тонівський, можливо тут застосувати, але не в кантіансько-суб'єк­тивістському значенні, а в об'єктивістському. Світ ідей — абсолют­на об'єктивна реальність, яка шляхом анамнезу стає предметом ума. І, оскільки інтелект не створює, але збирає і сортує ідеї незале­жно від досвіду чином (хоча і при сприянні досвіду: для «спогаду» ідеї рівності ми мусимо чуттєво сприймати деякі речі як рівні), в цьому випадку доречно говорити про відкриття «апріорного» в за­хідній філософії в тому відношенні, що незалежно від досвіду в лю­дині мають місце чисті форми знання.

Тож за Платоном існують істини розуму (в смислі первісних засновків), які не підвладні ніякому обгрунтуванню фактами сприй­мання, безпосередньо очевидні самі, по собі. Істинне знання не по­в'язане ні з яким органом чуттів. Нема спеціального органу для «буття й небуття», подібності й неподібності, тотожності й відмін­ності, а також для цілого й чисел узагалі. «Те саме стосується почес­ного й ганебного, доброго ,й поганого. «Дух споглядає деякі речі своїми власними засобами, а інші — з допомогою тілесних здатнос­тей». Тільки свідомість може*осягти буття, а ми не можемо осягти істини, поки не осягли буття. З'цього випливає, що ми не можемо пізнавати речі самими лише чуттями, бо не можемо завдяки самим лише чуттям знати, що ті речі існують. Тому пізнання полягає в ро­зумових висновках, а не у враженнях, і сприймання — це не пізнан­ня, бо воно «не причетне до осягання істини, оскільки не причетне до розуміння буття».

Проблему «самоочевидних істин» Платон поглиблює шляхом відродження і надання нового смисла міфу. Філософія виникла вна­слідок звільнення «логосу» і відокремлення його від міфу і фантазії. Софісти надали міфу функціонального характеру (раціонально-просвітнього), однак, Сократ не схвалював цього, вимагаючи стро­го діалектичного обгрунтування. Спершу і Платон поділяв точку зо­ру Сократа. Але вже в діалозі «Горгій» він відновлює міф в правах, потім постійно його використовує, розуміючи його величезну вагу.

Яким чином пояснити цей факт? Повернення філософії до міфу — це регрес, чи, можливо, ознака нешри в себе? На це запитан­ня по-різному відповіли Гегель і школа Хійдеггера. Гегель (і його послідовники) бачили в міфові заваду платонівському мисленню, незрілість логосу, який не завоював ще повної свободи. Навпаки,

РОЗйІЛ IV. Універсалі)'й Конкретності

школа Хайдеггера вказала на міф як на справжній прояв духу плато­нізму. Дійсно, логос схоплює буття, але не життя, міф же схоплює і пояснює життя, не підвладне логосу.

Істина посередині. Платон відновлює міф, використовуючи деякі тези орфізму. Для нього міф є дещо більше, ніж фантазія, міф — вираз раціональної віри: міф шукає пояснення в логосі, а логос хоче знайти завершення в міфові. Платон, таким чином, вірить в силу міфа, коли розум досяг своїх меж і крайніх можливостей, він інтуїтивно долає ці межі, піднімаючи дух в його трансцендентному зусиллі. Окрім цього, міф, до якого систематично звертається Пла-тон, суттєво відмінний від дофілософського міфу, що не знав лого­су. Це міф, який в процесі виникнення постає деміфологізованим, а від зіткнення з логосом скидає свої фантастичні елементи, втри­муючи при цьому силу еврістичної інтуїції.

У Платона ми знаходимо зародок вчення про «живу емоцію», яка необхідним чином притаманна кожному конкретному прояву суб'єктно-об'єктній ситуації. Він неявно відмовлявся відокремлю­вати «живу емоцію» від інтелектуального сприймання і завдяки цьому ототожнював добродійність з пізнанням. Прогрес психоло­гії дозволив нам зрозуміти багато тонкостей, однак він не зачепив того факту, що сприймання неминуче зв'язано з емоцією. Завдяки чуттям ідеї здобувають емоційного забарвлення і перетворюються в переконання і мотиви.

Варто наголосити й на особливостях платонівської філософії язика, викладеної ним в «Кратілі». Питання про відношення між словами і поняттями, які слова позначають, софісти звично ви­рішували під тим кутом зору, що це відношення пояснюється або су­то зовнішнім умовним визначенням, або по суті, етимологічною схожістю і спорідненністю між поняттям і словом. Платон вказує на те, що явленість поняття в слові ніколи не може служити вира­женням змісту поняття в усій його чистоті і повноті, хоча і може до­магатися повної схожості з ним.

2. Реалізм і номіналізм про онтологічний статус загальних понять

Оскільки було з'ясовано, що Арістотель і Платон не мали сто­совно питання про загальні уявлення, чи то універсали однієї думки, то в християнському середньовіччі це питання далі розвивалося.

Номіналізм як філософське вчення заперечує онтологічне зна­чення загальних понять (універсалій), стверджує існування універса-лій лише в мисленні, але не в дійсності. Реальне існування притаман-

235                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          Глава I. Реалізм і номіналізм: незавершеність суперечки

не тільки емпірично сприйманим одиничним речам; роди І частини цих речей не мають дійсності. Для крайнього номіналізму (Іоганн Росцелін, Уіль'ям Оккам) універсалі'! є простими словами, назвами, які служать знаками речей і їх властивостей і поза мисленням нічо­го, ніякої об'єктивної реальності виражати не в змозі. По суті, но­міналізм відроджує учення кініків і стоїків, котрі вели боротьбу про­ти платонівського реалізму понять. Сама назва «номіналіст» виник­ла в ранній період розвитку схоластики, тоді, коли Іоганн Росцелін відродив давній номіналізм. Але справжнє філософско-релігійне об­грунтування номіналістичних ідей було вперше здійснено Уіль'ямом Оккамом, котрий запозичив їх в Дунса Скота, (правда, сам Дуне Скот не був номіналістом; він — поміркований реаліст).

Врешті той напрямок номіналізму, засновником якого був Ок­кам, зайняв ключове положення в філософії і визначив напрямок її розвитку в 15 столітті. Номіналізм є попередником емпіризму. Су­часні феноменологія і онтологія виступають з різною критикою но­міналізму.

Учень Росцеліна Абеляр найпомітніший слід залишив у логіці й теорії пізнання. Його філософія — критичний аналіз, переважно лінгвістичний. Щодо універсалій, тобто того, що можна твердити про багато різних речей, Абеляр вважає, що ми стверджуємо не річ, а слово. В цьому розумінні він номіналіст. Але всупереч Росцеліні Абеляр доводить, що ми стверджуємо не слово як фізичне явище («подув голосу»), а слово як значення. Тут він посилається на Аріс-тотеля. Речі, каже він, схожі одна на одну, і з цієї схожості виснову­ються універсалі'!. Але сама схожість між двома чимось подібними одне до одної речами не є річчю; хиба реалізму в тому, що він ствер­джує протилежне. Проти реалізму Абеляр вислювлюється навіть іще неприхильніше: наприклад, загальні уявлення не витікають з природи речей, а є викривленими образами багатьох речей. Проте він не зовсім відкидає платонівські ідеї: вони існують у божествен­ному розумі як зразки для творення; вони, по суті, є Божими уявлен­нями. «Усе це, слушне воно чи хибне, вочевидь дуже талановите. Найновочасніші дискусії з проблеми універсалій не сягнули набага­то далі» — стверджує Б. Рассел.

Про нереальність універсалій неодноразово заявляв І. Оккам. Реальне лише індивідуальне. Універсалі'! всього лише назви, але не підстава реальності. Уся реальність — «сінолос», окреме. Ще до Ок-кама примат індивідуального стверджував Дуне Скот. Платон і Аріс-тотель виходили з універсалі"!, прояснюючи у який спосіб із неї

Рассел, Бертран. Історія західної філософії. — К., 1990. — С. 372.

РОЗйІЛ IV. Універсалі!'й Конкретності

отримати особливе. Причиною індивідуальної диференціації не може бути, на думку Донса Скота, ні матерія, ні форма, ні їх змішан­ня. Лише остання реальність може пояснити індивідуальність того, що є матерія, форма, суще як таке, а не інше. Термін, який вказує на початок формальний і досконалий, що індивідуалізує суще, — це е. У такий спосіб зникає проблема індивідуації, яка так цікавила і хви­лювала класичну філософію, бо перехід від універсальної сутності до індивідуального оголошено незаконним. Але також зникає і про­блема абстракції як тематизації специфічної сутності.

Що ж, в такому випадку, трактує абстрактне пізнання? Універ-салій немає в речах, поза душею, ні в речах, ні до речей. Вони лише вербальні форми для зручності розуму вибудовувати низку відно­шень для логічного застосування. Ментальні операції над подібни­ми між собою предметами породжують деякі абреватури, скорочені знаки, — вони і є універсалі'!, тобто реакція інтелекту на наявність множинності подібних предметів. Так ім'я «Сократ» стосується пе­вної особистості, але ім'я «людина» як абревіатура — універсалія. Яким же чином віднестися до науки, яка з часу Арістотеля має своїм предметом універсальне? Із посилів Оккама зникають всезагальні закони, ієрархічна структура і систематика універсуму. Згідно з но­міналістами, такий тип знання веде до безплідності і нерухомості сущого. Досить вірогідного знання, що базується на повторюванос­ті в досліді, воно, прораховуючи частоту випадків в минулому, пе­редбачає його вірогідність в майбутньому. Втративши віру в мета­фізичні доведення, виконані в арістотелевсько-томістському дусі, Оккам постулює індивідуально-множинний універсум, де немає міс­ця незмінному і необхідному.

Оккам найбільш відомий максимою, якої немає ніде в його творах, але яка дістала назву «Оккамове лезо». Ця максима звучить так: «Сутності не слід множити без потреби». Б. Рассел вважає, що цей принцип — найплідніший у логічному аналізі . «Лезо Оккама» відкриває шлях типу мислення в дусі «економії», коли позбавляють­ся від всього зайвого, в тому числі від метафізичних понять, на яких базуються наука і сама реальність.

Ця критика закликає стримуватися від всього, що поза інди­відуальним, а довіритися лише емпіричному пізнанню як фунда­ментальному.

У логіці — хоча, мабуть, не в метафізиці — Оккам номіналіст. Оккам твердив, що скотисти криво тлумачили Арістотеля і що це кривотлумачення сталося через вплив почасти св. Августина, поча-

1

Там же. - С. 400.

237                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          Глава I. Реалізм і гЬміналізм.- незавершеність суперечки

сти Авіценни, а то й ще давнішої причини — трактату Порфирія про «Категорії» Арістотеля. Порфирій обмірковує в тому трактаті троє питань: І) роди і види — субстанції чи ні? 2) вони матеріальні чи ні? 3) якщо нематеріальні, то вони в чуттєвих речах чи відокрем­лені від них? Порфирій вважав, що ці троє питань пов'язані з кате­горіями Арістотеля, і це призвело до того, що в середні віки «Орга­нон» тлумачили надто метафізично. Фома Аквінський намагався виправити цю хибу, але її знову запровадив Дуне Скот. Наслідком стало що логіка й теорія пізнання потрапили в залежність від мета­фізики й теології. Оккам узявся знову відокремити їх.

Виникає питання: який вигляд під кутом зору критики тради­ційної метафізики має логіка з її правилами, які будь-який науко­вий дискурс навчений поважати? Англійський францисканець зад­ля оздоровлення логіки пропонує звільнити мислення від непот­рібного змішання лінгвістичних утворень з реальними, елементів дискурсу з елементами об'єктивними. Знаки, якими ми володіємо, необхідні для опису і передачі інформації, але не слід приписувати символам другої функції, крім вказівки на те, чим символи є.

Для Оккама логіка — інструмент для філософії природи, який може бути незалежним від метафізики. Логіка — це аналіз дискурси­вної науки; наука має за об'єкт речі, а логіка — ні. Речі індивідуальні, але серед термінів є універсалі'!, логіка вивчає універсалі!', тоді як наука використовує їх, не обговорюючи. Логіка розглядає терміни чи уявлення не як психічні стани, а як те, що має значення. «Люди­на — це вид» — чуже для логіки судження, бо воно вимагає знання людини. Логіка розглядає речі, створені свідомістю усередині са­мої себе, речі, які можуть існувати тільки завдяки існуванню розу­му. Уявлення — природний стан, слово — умовний. Ми мусимо роз­різняти, коли говоримо про слово як річ, а коли використовуємо його тільки як значення, інакше ми припустимося помилки, напри­клад, отакої: «Людина — це вид. Сократ — людина, Сократ — це вид».

Терміни, що вказують на речі, звуться «термінами першої ін-тенції»; терміни, що вказують на терміни, звуться «термінами дру­гої інтенції». Терміни в науці — першої інтенції, в логіці — другої. Якщо є пізнання, то це пізнання речей, а не форм, витворених ро­зумом; форми — не те, що пізнається, а те, через що пізнаються ре­чі. Універсалі'! в логіці — це тільки терміни , що можуть прикладати­ся до багатьох інших термінів. Універсалія, рід, вид — терміни дру­гої інтенції, отже, вони не можуть означати речі. Та оскільки одне та буття здатні перетворюватися, то універсалія, якби вона справді існувала, була б одним, індивідуальною річчю. Натомість універса-

РОЗЛІЛIV. Універсал/і й НонНретностІ

240

Така безкомпромісна вірність конкретному приводить Окка-ма до відмови від гіпостазування будь-яких метафізичних сутнос-тсй: буття, субстанція, рух, простір, час, місце. Про речі тепер ми знаємо лише їх властивості і акциденції, які виявляються шляхом досліду. Субстанція — хіба що невідома реальність, заради якої на­вряд чи треба поступатися принципом економії розуму. Стосовно метафізичного поняття діючої причини емпірично встановлено, що є різниця між причиною і наслідком, перше передує другому. Можливе встановлення правил виснування феноменів, але без ме­тафізичної претензії стосовно необхідності типу causa efficiens (діюча причина), чи causa finalis (цільова причина). Немає сенсу го­ворити, що дещо зумовлене до руху любов'ю чи бажанням, бо дія і так є. Немає ніякого сенсу мислити окремо від реальних речей, що рухаються. Окрім речей, що рухаються, немає нічого. Але за допо­могою логіки, як інструменту, можна запитати, що є «рух» як тер­мін. Відповіддю буде вказівка на його функціональність, зв'язану з модальністю зміни речей в їх взаємоположенні. Реальні процеси мають вигляд низки позицій, незалежно від кількості речей. Фізич­ні події з точки зору структури темпоральності можливо редуциру-вати до низки моментів, кожний з яких змінює попередній.

Рефлексії такого типу приводять нас до другого принципу Ок-кама: замість того, щоб запитувати, «що це таке?», потрібно вияс­нити спершу, «як воно є», тобто не треба домагатися природи феноменів, досить знати, як вони функціонують. Отже, арістоте-лівське бачення універсуму як ієрархічно організованої структури витискується конгломератом індивідуальних одиниць, жодна з яких не має привілегій бути в центрі або полярною стосовно іншої. Оккам прагне до такого наукового дослідження, в якому немає міс­ця заданим принципам необхідного характеру. Зрозуміло, доки ми в ніші арістотелівської фізики з її незмінними законами, все необ­хідно. Але як тільки прийнято посил про абсолютно свободну волю Творця, що створив світ, не тільки можливо, але і правомірно взя­ти до уваги всі гіпотези, зберігши лише зобов'язання контролюва­ти їх експериментальними даними, що надаються чуттєво.

Оккам трактує світ як такий, що складається з індивідуальних елементів, при цьому питання про впорядкування їх в термінах природи або сутності навіть не виникає. Оккамівська теза про при­мат індивідуального, всупереч арістотелівській і томістській тезі про універсальне як предмет істинного знання, стверджує індивіду­альне як єдиний об'єкт науки. В зв'язку з цим виникає одне дуже ва­жливе запитання, у який спосіб оккамівський захист індивідуума як

241                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Глава І. Реалізм і номіналізм.- незавершеність суперечки

єдиної конкретної реальності, експерименту як прямого безпосе­реднього досвіду, пов'язані з протагоровою тезою, що людина — міра псіх речей, або, як її тлумачать, що кожна людина є міра всіх речей. Тут істотно обрати рівень, на якому має проводитись обго­ворення. Очевидна річ, що ми повинні насамперед розрізняти сприйманий образ і образ виснуваний. Сприймані образи в кожної людини можуть бути тільки свої власні; про сприймане іншими лю­дьми вона може знати лише те, що висну* зі своїх сприйманих обра­зів та з почутого та прочитаного.

Але як бути з висновками? Чи вони так само особисті й індивіду­альні? Ні. Необхідно, щоб для виснуваного, на противагу сприймано­му, було якесь безособове мірило правильності. Якщо це мірило відсу­тнє, наступає розумова анархія (яку, до речі, і виводив Платон із Про-тагора). «... В даному пункті, дуже важливому, Платон, здається, має рацію» — змушений був погодитися з реалістами Б. Рассел. За Рассе­лом, безособовим мірилом правильності «не є об'єктивний факт, як у науковій проблемі. Ця проблема дуже складна, і я не берусь розв'яза­ти її. Поки що вдовольнімося тим, що ми її відзначили» .

В цілому, лінгвістичні філософи, ідучи услід Оккаму, вважа­ють, що значна частина філософії зводиться до того, що можна на­звати «синтаксисом», що філософські проблеми насправді синтак­сичні, тож, коли пощастить уникнути помилок у синтаксисі, таким чином буде або розв'язано філософську проблему, або ж показано, що вона нерозв'язна. «Справжня підстава для розрізнення конкрет­них речей й загальних понять насправді лінгвістична; вона висно­вується з синтакси. Існують власні назви, прикметники й відносні слова; ми можемо сказати: «Джон розумний, Джеймс дурний. Джон вищий за Джеймса». Тут «Джон» і «Джеймс» — власні назви, «розум­ний» і «дурний» — прикметники, а «вищий» — відносне слово. Ме­тафізики ще від часів Арістотеля тлумачили ці синтаксичні від­мінності метафізичне: Джон і Джеймс — сутності, розум і дурість — загальні поняття, універсалі'!. (Відносні слова ігнорувались або тлу­мачились хибно). Можливо, якби докласти достатні зусиль, знайшлись би й метафізичні відмінності, пов'язані з цими синтак­сичними відмінностями, та якщо й так то цього можна досягти тільки в результаті довгого процесу, що ьключає, між іншим, ство­рення штучної філософської мови. А ця мова не матиме таких влас­них імен, як «Джон» та «Джеймс», ані таких прикметників, як «ро­зумний» і «дурний»; усі слова звичайної мови будуть піддані аналізо­ві й замінені словами менш складного значення. Поки цю важку

Рассел, Бертран. Історія західної філософії.— К., 1995. —С. 111.

РОЗДІЛ IV. Універсал/І й Конкретності

24г

роботу не виконано, питання про конкретні речі й загальні понят­тя неможливо обговорювати адекватно. А коли ми досягнемо тако­го становища, в якому нарешті можна його обговорювати, то поба­чимо, що обговорюємо зовсім не те питання, яке, на нашу думку, стояло на початку» .

За Б. Расселом, проблема «сутності», «єства», «духу», «мате­рії», — стосується тільки вживання слів. Ми при різних нагодах при­кладаємо ту саму назву до почасти різних явищ, в яких вбачаємо ви­яви однієї «речі» або «особи». Насправді це робиться тільки для зручності висловлювання. Питання чисто лінгвістичне: слово —мо­же мати єство, річ — не може. Отже, уявлення «сутності», як і «єст­ва», «субстанції» тощо, — це перенесення в метафізику того, що є тільки зручним способом висловлювання, зручним способом зби­рати події у групи. Такі уявлення — це збірна назва для певної групи явищ. Коли ми сприймаємо їх як дещо більше, вони позначають щось абсолютно незбагненне, а тому непотрібне для вираження то­го, що ми знаємо.

Одне слово, за Б. Расселом, «сутність», як і «єство», «субстан­ція», — це метафізичні помилки, що виникли з перенесення струк­тури речення, складеного з присудка й підмета, на структуру світу .

Реалізм як філософське вчення, всупереч номіналізму, ствер­джує дійсно існування загальних понять, ідей. Платон і Арістотель виходили з універсалі'!, прояснюючи, у який спосіб з неї отримати особливе. За Іоанном Скотом Еріугеною, як крайнім реалістом, все-загальним поняттям (рід, вид, підвид, істотна властивість, неістот­на ознака — акциденція) відповідає всезагальна об'єктивна в мета­фізичному смислі сутність, яка відмінна від одиничних речей. За Фомою Аквінським, як поміркованим реалістом, загальні поняття є об'єктивно значимими, бо в них усвідомлюється сутність речей. Позиція Фоми Аквінського така ж, як у Арістотеля. Універсалі'! не існують поза душею, але розум, інтелект, зрозумівши універсалі!, розуміє й речі поза душею.

Таким чином, суперечка про універсалі!', це суперечка, що ма­ла місце в середні віки стосовно питання про буття універсалій (за­гальних понять), особливо наступних п'яти: роду, виду, підвиду, іс­тотної властивості, неістотної ознаки. Були протиставлені один одному три основних розуміння (з багатьма відтінками кожне) цьо­го питання: І) всезагальним поняттям відповідає всезагальна об'єк-

' Там же. - С. 148.

Там же. — С. 179-180. Про аналітичну юриспруденцію, методологічним під­ґрунтям якої є аналітична філософія, див.: розділ III, глава 2, §3.

243

Глава /. Реалізм і номіналізм? незавершеність суперечки

тивна (в метафізичному смислі) сутність, відмінна від одиничних речей (крайній реалізм: напр, у Іоанна Скота Еріугени); 2) загальні поняття існують тільки в слові, за допомогою якого пізнається по­дібне в речах (напр, в Уільяма Оккама); 3) загальні поняття є об'єк­тивно значимими, бо в них усвідомлюється сутність речей (помір­кований реалізм, напр, у Фоми Аквінського). Отже, універсалі!, ма­ючи самостійний смисл, існують «до речей» (Іоанн Скот Еріугена), або «в речах» (Фома Аквінськйй), або ж вони існують тільки у ви­гляді умоглядних побудов «після речей» (Локк).

Сучасна філософія переважно реалістична. Найвпливовіши-ми напрямками сучасного реалізму є неореалізм, неотомізм і нова онтологія, змістом якої є метафізичний реалізм. Головним питан­ням нової онтології є питання про те, у к кий спосіб нам дається ре­альність і до яких меж її можливо пізнати. Найважливіший вклад в сучасний реалізм вносять феноменологія і екзистенціалізм, які гос­тро критикують номіналізм.

РОЗЛІЛIV. Універсали й Конкретності

244