4. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА МОРАЛЬ

У розділі V ми розглянули просту форму суспільної структу­ри, яка складається із самих лише первинних правил зобов'язу­вання, і побачили, що навіть у щонайменших, найміцніше пов'я­заних та ізольованих суспільствах ця структура мала серйозні недоліки. Такий режим є, напевно, статичним і змінює свої пра­вила лише в повільних процесах зростання й занепаду; визна­чення його правил є непевним, а з'ясування факту їхнього пору­шення в окремих випадках і застосування соціального тиску до порушників — безладним, непродуктивним і слабким. Ми виз­нали за повчальне уявити собі вторинні правила визнання, змін і винесення судових рішень, типові для національного права, як різні, хоча й споріднені засоби виправлення цих недоліків.

За формою міжнародне право нагадує такий режим первин­них правил, хоча нерідко за змістом його ретельно розроблені норми дуже не схожі на правила примітивного суспільства, і багато з його понять, методів і заходів є такими самими, що й в національному праві. Дуже часто юристи вважали, що найкра­щий спосіб висловити ці формальні відмінності між внутріш­ньодержавним і міжнародним правом — це класифікація оста­ннього як «моралі». Проте, мабуть, очевидно, що така характеристика цієї відмінності може спричинитися до плута­нини.

Інколи наполегливе твердження, що стосунки між держава­ми регулюються лише моральними нормами, випливає з прихи­льності старій догмі, нібито будь-яка форма суспільної структу­ри, що не зводиться до наказів, підкріплених погрозами, може бути лише однією з форм «моралі». Звичайно, можна вживати слово «мораль» у цей всеосяжний спосіб; у цьому разі воно надає нам концептуальний «кошик для паперів», куди підуть правила ігор і клубів, етикет, фундаментальні положення конс­титуційного та міжнародного права, а також норми й принципи, які ми звичайно вважаємо моральними, наприклад загальнопри­йнята заборона жорстокості, шахрайства чи брехні. Заперечення

222

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

проти цієї процедури полягає в тому, що класифіковане таким гуртовим способом як «мораль» має такі важливі відмінності між собою за формою й соціальними функціями, що скористати­ся подібною нерозважливою класифікацією для будь-якої прак­тичної чи теоретичної мети було б неможливо. У такій штучно розширеній категорії моральності ми мали б знову відзначати старі відмінності, які вона стирає.

У конкретному випадку міжнародного права існує кілька рі­зних підстав чинити опір класифікації його норм як «моралі». Перша полягає в тому, що держави нерідко докоряють одна одній за аморальну поведінку або хвалять себе чи інших за спосіб життя згідно зі стандартом міжнародної моралі. Безсум­нівно, одна з тих чеснот, які держави здатні чи не здатні проде­монструвати, полягає у вірності міжнародному праву, проте це не означає, що це право являє собою мораль. Фактично оцінка поведінки держав з погляду моралі помітно відрізняється від формулювання претензій і вимог та визнання прав і зобов'я­зань за нормами міжнародного права. У розділі V ми перелічи­ли певні ознаки, які можна вважати визначальними характери­стиками соціальної моралі, й серед них була виразна форма морального тиску — головний засіб підтримки моральних норм. Вона апелює не до страху перед загрозою відплати чи вимогами компенсації, а до сумління, сподіваючись на те, що коли людині нагадують про поставлений під загрозу моральний принцип, то почуття провини чи сорому може змусити її поставитися до нього з повагою й компенсувати свою провину.

Претензії за міжнародним правом формулюються не в та­ких термінах, хоча, звичайно, як і в національному праві, вони можуть поєднуватися з якимось моральним закликом. В аргу­ментах, нерідко формально юридичних, які держави адресують одна одній щодо спірних питань міжнародного права, переважа­ють посилання на прецеденти, міжнародні договори та праці з юриспруденції; нерідко немає жодної згадки про морально пра­вильне чи неправильне, добре чи зле. Тому претензія щодо того, чи має пекінське керівництво право за міжнародними нормами виганяти національно-визвольні збройні сили з острова Тай­вань, дуже відрізняється від питання, чи є такі дії чесними, спра­ведливими, морально правильними або ж поганими, і характерна аргументація такої претензії зовсім інша. Безперечно, в стосун­ках між державами існують компроміси між очевидно правовим і очевидно моральним, аналогічні нормам вихованості й ввічли­вості, визнаним у приватному житті. Такою є сфера міжнарод­ної «ввічливості», прикладом якої є привілей безмитного прид-

223

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

бання товарів для особистого вжитку, що ним користуються дипломатичні представники.

Більш важлива підстава для розрізнення полягає ось у чому. Норми міжнародного права, як і норми права національного, в моральному відношенні нерідко цілком нейтральні. Якась нор­ма може існувати тому, що зручно або необхідно мати певне чітко визначене правило щодо предмета, якого воно стосується, а не тому, що цій конкретній нормі надається будь-яке моральне значення. Вона цілком може бути лише однією з багатьох мож­ливих норм, жодна з яких не діяла б так само добре. Тому норми національного й міжнародного права звичайно містять багато специфічних деталей і роблять довільні розрізнення, що були б незрозумілі як елементи моральних норм або принципів. Щоп­равда, ми не повинні бути догматиками щодо можливого змісту суспільної моралі: як зазначалося в розділі V, мораль тої чи іншої соціальної групи може містити багато таких наказів, що в світлі сучасних знань здаються абсурдними чи упередженими. Так, можна, хоча й важко, уявити собі людей з дуже відмінними від наших узвичаєними переконаннями, які починають надавати морального значення лівосторонньому рухові замість правос-тороннього або відчувають моральну провину за порушення обі­цянки, засвідченої двома свідками, однак не відчувають такої про­вини, якщо вона засвідчена лише одним. Хоча така дивна мораль можлива, проте очевидно, що мораль не може (за логікою) місти­ти норм, які, на думку тих, хто схвалює їх, не мають жодної пере­ваги перед альтернативами і жодного справжнього значення. Однак хоча право також містить багато важливого з погляду моралі, воно може мати й має саме такі норми, отже, ті довільні розрізнення, формальності та надзвичайно специфічні деталі, які було б найважче зрозуміти як частину моралі, є природними та легко збагненними ознаками права. Адже однією з типових фу­нкцій права, на відміну від моралі, є введення саме цих елемен­тів заради максимальної визначеності та можливості прогнозу­вання, а також з метою полегшення перевірки або оцінки претензій. Надмірна увага права до форм і деталей викликала докори у «формалізмі» та «легалізмі», проте важливо пам'ятати, що ці вади є перебільшеннями деяких відмінних якостей права.

Саме з цієї причини так само, як ми сподіваємося, що націо­нальна правова система, а не мораль, повідомить нас про необхі­дну кількість свідків для юридично чинного заповіту, ми споді­ваємося від міжнародного права, а не моралі, відомостей про такі речі, як кількість днів, протягом яких воюючому судну дозволе­но перебувати в нейтральному порту для поповнення запасу

224

пального чи ремонту, як ширина територіальних вод та належні методи її вимірювання. Усі ці речі необхідно й бажано забезпе­чити нормами права, проте доки зберігається відчуття, що такі норми цілком можуть набирати однієї з кількох форм або ма­ють значення лише як один із багатьох можливих засобів дося­гнення конкретної мети, вони будуть відрізнятися від норм, які в приватному або суспільному житті мають статус, притаманний моралі. Звичайно, не всі норми міжнародного права є цього фо­рмального, довільного чи морально нейтрального роду. Суть ли­ше в тому, що норми права можуть бути цього роду, а норми моралі — ні.

Відмінність між характером міжнародного права та всього, що ми звикли вважати мораллю, має й інший аспект. Хоча нас­лідком якогось закону, що вимагає або диктує певні звичаї, мо­жуть у кінцевому підсумку стати зміни в моралі суспільної групи, проте ідея законодавчого органу, що створює чи скасовує моральні норми, є, як ми переконалися в розділі VII, абсурдною. Законодавчий орган не може вводити нове правило й надавати йому статусу моральної норми своїм указом, так само як не може надавати правилу статусу традиції, хоча причини цього в обох випадках різні. Отже, мораль не просто випадково не має законодавчого органу; сама ідея змін за допомогою людського законодавчого указу несумісна з ідеєю моралі, тому що ми уяв­ляємо собі мораль як остаточний критерій оцінки людських дій (законодавчих чи інших). Відмінність від міжнародного права цілком очевидна. У природі чи функції міжнародного права не­має нічого так само несумісного з ідеєю можливості піддавати норми законодавчим змінам; відсутність тут законодавчого ор­гану багатьма вважається просто недоліком, який одного дня буде усунуто.

225

І, нарешті, ми мусимо відзначити в теорії міжнародного пра­ва аналогію з аргументом, підданим критиці в розділі V, згідно з яким навіть у разі суперечності окремих норм національного права вимогам моралі система загалом має грунтуватися на поширеному переконанні в існуванні морального обов'язку до­тримуватися її правил, хоча в особливих, виняткових випадках це може не визнаватися. У дискусії про засади міжнародного права часто стверджувалося, що в крайньому разі норми міжна­родного права мають грунтуватися на переконанні держав у моральному обов'язку підкорятися їм. Проте якщо це означає більше, ніж те, що визнані ними зобов'язання не забезпечені офіційно організованими правовими санкціями, то нібито немає підстав погоджуватися з цим. Звичайно, можна уявити собі о&-

29 — Концепція права

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

ставини, які, напевно, виправдали б наше твердження, що та чи інша держава визнала певну лінію поведінки, якої вимагає між­народне право, за морально обов'язкову й діяла на цій підставі. Вона могла, наприклад, продовжувати виконувати зобов'язання за якимось обтяжливим міжнародним договором, вважаючи, що порушена віра в договори завдала б очевидної шкоди людству, або відчуваючи, що єдино чесним буде взяти на себе виснажли­ві тягарі якогось кодексу, з якого вона, в свою чергу, мала ко­ристь у минулому, коли тягар лежав на інших. Чиї саме мотиви, думки та почуття з таких питань морального переконання треба приписувати державі — це проблема, яку ми тут не розглядати­мемо.

Але хоча таке відчуття морального обов'язку може виника­ти, важко зрозуміти, чому або в якому сенсі воно має бути однією з умов існування міжнародного права. Очевидно, що в практиці держав деякі норми регулярно дотримуються навіть ціною певних жертв; претензії висловлюються з посиланнями на ці норми; порушення норм піддає порушників серйозній кри­тиці та вважається підставою для вимог компенсації або репре­салій. Усе це, безперечно, необхідні елементи підтримки твер­дження про існування поміж державами правил, що покладають на них зобов'язання. Доказом існування «обов'язкових» правил у будь-якому суспільстві є просто те, що про них так думають, говорять і вони функціонують як такі. Чи треба ще якихось «засад», і якщо треба, то чому це має бути саме засада морально­го зобов'язання? Звичайно, правила у відносинах між державами можуть існувати чи функціонувати лише за умови їхнього виз­нання переважною більшістю та добровільного сприяння їх ви­конанню. Також є фактом, що тиск, застосовуваний до тих, хто порушує правила чи погрожує їх порушити, нерідко досить сла­бкий, децентралізований або неорганізований. Але як у в випа­дку окремих людей, які добровільно приймають набагато суворі­шу примусову систему національного права, мотиви добровільної підтримки такої системи можуть бути надзвичайно різноманіт­ними. Цілком можливо, що будь-яка форма правопорядку стає найміцнішою тоді, коли всі відчувають необхідність підкоре­ння їй як моральний обов'язок. І все ж таки суворе дотри­мання закону мотивується не цим відчуттям, а розрахунка­ми довгочасних інтересів, бажанням продовжувати традицію чи безкорисливою турботою про інших. Здається, немає жо­дних підстав визначити будь-який з цих мотивів як необхі­дну умову існування права чи то серед людей, чи то серед держав.

226