3. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА СУВЕРЕНІТЕТ ДЕРЖАВ

Велика Британія, Бельгія, Греція, Росія мають права та зобо­в'язання за міжнародним правом, а отже, належать до його су­б'єктів. Це довільні приклади держав, які непрофесіонал назвав би незалежними, а правник — «суверенними». Одним із най­більш постійних джерел хвилювання щодо обов'язкового харак­теру міжнародного права були труднощі, пов'язані з прийня­ттям і поясненням тієї обставини, що держава, яка є суверенною, може бути водночас «зобов'язаною» міжнародним правом, тоб­то мати за ним зобов'язання. Ця форма скептицизму в якомусь сенсі більш екстремальна, ніж аргумент, що міжнародне право не є обов'язковим через відсутність у ньому правових санкцій. Адже тимчасом як відповіддю на той аргумент одного дня мог­ло б стати посилення міжнародного права системою санкцій, дане заперечення грунтується на радикальній непослідовності (існування якої стверджується або відчувається) в концепції держави, яка водночас є суверенною та підлягає праву.

Розгляд цього заперечення передбачає ретельне досліджен­ня поняття суверенітету, застосованого не до законодавчого ор­гану або якогось іншого елемента чи людини в державі, а до самої держави. Скрізь, де слово «суверенний» з'являється в юри­спруденції, простежується тенденція пов'язувати його з ідеєю людини, яка стоїть вище закону і слово якої є законом для її підлеглих або підданих. У перших розділах цієї книги ми бачи­ли, яким поганим орієнтиром є це спокусливе поняття для стру­ктури внутрішньодержавної правової системи, але для теорії мі­жнародного права воно виявилося навіть іще потужнішим джерелом неясності. Звичайно, можна думати про державу в такому напрямку, немовби вона є якимось різновидом Надлюдини — істоти, котра за своєю суттю не підкоряється законам, але є джерелом права для своїх підданих. Починаючи з XVI ст. і далі символічне ототожнювання держави й монарха («Держава — це я»), можливо, сприяло цій Ідеї, яка слугувала сумнівним стимулом для значної частини теорії політики, так само як і теорії права. Проте щоб зрозуміти міжнародне право, важливо відкинути ці асоціації. Термін «держава» — це не ім'я якоїсь особи чи речі, що за своєю суттю або «природою» стоїть поза законом; це один зі способів звернутися до двох фактів: по-перше, населення, котре займає якусь територію, живе за ідеї

216

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

форми впорядкованого врядування, яка забезпечується право­вою системою з її типовою структурою легіслатури, судів і первинних правил; по-друге, уряд користується нечітко визначе­ною мірою незалежності.

Слово «держава», безумовно, має власну сферу невизначено­сті, проте сказаного досить, щоб виявити його головне значення. Такі держави, як Сполучені Штати чи Італія, Велика Британія чи Бразилія (приклади знов-таки довільні), значною мірою не зале­жать від правового й фактичного контролю з боку будь-яких властей чи осіб поза своїми кордонами і в міжнародному праві класифікуються як «суверенні держави». З іншого боку, окремі держави, що є членами якогось федеративного союзу (наприк­лад, штати Сполучених Штатів Америки), в багато різних спо­собів підлягають владі та контролю з боку федерального уряду й конституції. Проте незалежність, яку зберігають навіть ці об'є­днані у федерацію держави, є дуже значною порівняно, скажімо, з англійським графством, до якого взагалі неможливо застосу­вати слово «держава». Графство може мати місцеву раду, що виконує для своєї території деякі з функцій законодавчого орга­ну, проте ЇЇ обмежені повноваження підпорядковані владі Пар­ламенту і, за винятком певних незначних моментів, територія графства підлягає таким самим законам і врядуванню, що й решта країни.

Між цими крайнощами існує багато різних типів і ступенів залежності (а отже, й незалежності) територіальних одиниць, які мають упорядковане врядування. Колонії, протекторати, сю­зеренітети, підопічні території, конфедерації являють собою з цього погляду захоплюючі проблеми класифікації. Здебільшого залежність однієї одиниці від іншої виражається в правових формах, отже, що є правом на території залежної одиниці, прина­ймні з деяких пунктів, остаточно залежатиме від законотворчої діяльності іншої одиниці.

217

Однак в деяких випадках правова система залежної терито­рії може не віддзеркалювати її залежності. Наприклад, країна формально незалежна, але фактично управляється іззовні за до­помогою маріонеток. Або залежна територія має реальну авто­номію в своїх внутрішніх справах, але не має її в закордонних, і ця залежність від іншої країни в закордонних справах необо­в'язково відбивається в її внутрішньому праві. Проте ці різні способи залежності однієї територіальної одиниці від іншої — не єдина можлива форма обмеження її незалежності. Обмежу­вальним фактором можуть бути не повноваження чи авторитет іншої такої одиниці, а якийсь міжнародний орган, що впливає на

28 — Концепція права

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

28*

одиниці, однаково незалежні одна від одної. Можна уявити собі найрізноманітніші форми міжнародних органів, а отже, найрізно­манітніші обмеження незалежності держав. Можливими є, нарі­вні з багатьма іншими: світовий законодавчий орган за зразком британського Парламенту, який має юридично необмежені пов­новаження регулювати внутрішні й зовнішні справи всіх країн; федеральний законодавчий орган за зразком Конгресу США, з правовою компетенцією лише з визначеного кола питань або обмеженою гарантіями особливих прав одиниць-складників; ре­жим, у якому єдина форма правового контролю полягає в пра­вилах, загально визнаних як застосовні до всіх; і, нарешті, режим, у якому єдиною формою визнаного зобов'язання є договір або самозобов'язання, коли незалежність якоїсь держави юридично обмежується лише її власним актом.

Розглядати ці різні можливості корисно, бо саме лише уяв­лення про існування багатьох можливих форм і ступенів зале­жності й незалежності є кроком до відповіді на заяву, що завдя­ки своєму суверенітету держави «не можуть» підлягати міжнародному праву чи бути зобов'язаними ним або «можуть» бути зобов'язаними лише певною особливою формою міжнаро­дного права. Адже слово «суверенний» означає тут не більше, ніж «незалежний», і є так само негативним за значенням: суве­ренна держава — це держава, не підлегла певним типам конт­ролю, а її суверенітет — це та сфера поведінки, в якій вона є автономною. Певна міра автономії, як ми бачили, передбачається вже в самому слові «держава», проте твердження, що вона «має» бути необмеженою або «може» обмежуватися лише певними типами зобов'язань, у кращому разі є заявою щодо вимоги зві­льнення держав від усіх інших обмежень, а в гіршому — безпі­дставною догмою. Якщо ми справді виявимо, що поміж держава­ми існує така форма міжнародного органу, то суверенітет держав буде обмежений цією мірою й матиме лише той обсяг, що доз­воляється правилами. Тому лише знаючи ці правила, ми може­мо розпізнати, які держави є суверенними і які межі має їхній суверенітет; так само ми можемо довідатися про англійця чи американця, чи вільний він і якими є межі його свободи, лише ознайомившись з англійськими чи американськими законами. Норми міжнародного права є дійсно невизначеними й супереч­ливими в багатьох пунктах, тож непевність щодо сфери незале­жності, наданої державам, набагато більша, ніж непевність щодо меж свободи громадянина за національним правом. І все ж та­ки цими труднощами не можна логічно обгрунтувати ту апріор­ну аргументацію, за допомогою якої робляться спроби вивести

218

загальний характер міжнародного права з абсолютного сувере­нітету, який за припущенням, без посилання на міжнародне пра­во, належить державам.

Варто зауважити, що некритичне застосування ідеї суверені­тету спричинилося до схожої плутанини в теоріях як націона­льного, так і міжнародного права, і в обох потребує схожих коректив. Під її впливом ми стали вірити, що в кожній націона­льній правовій системі має існувати суверенний законодавець, не підлеглий правовим обмеженням, — так само, як стали вва­жати, що міжнародне право повинно мати певну характерну ознаку, бо держави є суверенними і не піддаються правовим обмеженням, окрім тих, які накладають самі. В обох випадках віра в доконечне існування юридично необмеженого суверена зумовлює питання, відповісти на яке ми можемо, лише уважного вивчивши існуючі норми. Для національного права це питання звучить так: якими є межі вищої законодавчої влади, визнані в даній системі? Для міжнародного: якою є максимальна сфера автономії, яку норми права надають державам?

Отже, найпростіша відповідь на викладене заперечення поля­гає в тому, що воно змінює необхідний порядок розгляду пи­тань. Немає способу з'ясувати, яким суверенітетом користую­ться держави, доки ми не встановимо, якими є форми міжнародного права і чи не залишаються вони просто порожні­ми формами. Нехтування цим принципом нерідко заплутувало юридичну полеміку, тому корисно розглянути в його світлі тео­рії міжнародного права, відомі як «волюнтаристські» або теорії «самообмеження». Вони намагалися погодити (абсолютний) су­веренітет держав з існуванням обов'язкових норм міжнарод­ного права, розглядаючи всі міжнародні зобов'язання як самозо­бов'язання — подібно до зобов'язань, що виникають з обіцянки. Такі теорії в міжнародному праві фактично відповідають теорі­ям суспільного договору в політології. Останні намагалися по­яснити факти зобов'язаності за національним правом «природ­но» вільних і незалежних людей, трактуючи зобов'язання підкорятися закону як таке, що виникає з договору, який ці зобо­в'язані уклали між собою, а в деяких випадках — зі своїми правителями. Ми не будемо розглядати добре відомі аргументи проти буквального розуміння цієї теорії, а також її значення, ко­ли вона сприймається лише як повчальна аналогія. Натомість ми здобудемо з її історії три аргументи проти волюнтаристсь­ких теорій міжнародного права.

По-перше, ці теорії зовсім неспроможні пояснити, яким чи­ном відомо, що держави «можуть» бути зобов'язані лише че-

219

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

рез самозобов'язання або чому ця точка зору на їхній суверені­тет має схвалюватися раніше за будь-який розгляд дійсного ха­рактеру міжнародного права. Чи існує ще щось на її підтримку, окрім того факту, що вона часто повторювалася? По-друге, є якась непослідовність в аргументі, покликаному довести, що держави через свій суверенітет можуть бути обмеженими чи зобов'яза­ними лише тими нормами, які вони самі для себе встановили. У деяких надмірних формах теорії «самообмеження» зобов'язан­ня, що випливають з укладеної державою угоди чи договору, трактуються лише як декларації її гаданої майбутньої поведінки, а невиконання не вважається порушенням жодного зобов'язан­ня. Хоча це й дуже розходиться з фактами, проте має принаймні перевагу послідовності: це проста теорія, за якою абсолютний суверенітет держав несумісний із будь-якими зобов'язаннями, отже, як і парламент, держава не може зобов'язувати себе. Од­нак менш екстремальна точка зору, яка полягає в тому, що дер­жава може покладати на себе зобов'язання через обіцянку, уго­ду чи договір, суперечить теорії, за якою держави підлягають лише нормам, які вони самі для себе встановили. Для того щоб ці слова, вимовлені чи написані, за певних обставин виконували функцію обіцянки, угоди або договору, а отже, спричинювалися до зобов'язань і надавали права, що на них могли б посилатися інші, вже мають існувати норми, які забезпечать зобов'язаність держави зробити все те, що вона за допомогою відповідних слів пообіцяла зробити. Очевидно, що такі норми, передбачені самим поняттям самозобов'язання, не можуть здобувати свій обов'яз­ковий статус із самозобов'язання дотримуватися їх.

Щоправда, кожна конкретна акція, яку та чи інша держава зобов'язалася виконати, теоретично може здобувати свій обо­в'язковий характер з обіцянки; однак це можливо лише тоді, коли норма, за якою обіцянки, угоди чи договори створюють зобов'язання, застосовна до цієї держави незалежно від будь-якої обіцянки. У кожній спільноті — чи то людей, чи то держав — для того, щоб слова обіцянки, угоди чи договору спричинюва­лися до зобов'язань, необхідно й достатньо, щоб норми, які забе­зпечують це і визначають процедуру таких самозобов'язуючих дій, мали загальне, хоча й не обов'язково повсюдне, визнання. Там, де вони визнаються, людина чи держава, які свідомо засто­совують ці процедури, стають зобов'язаними ними незалежно від свого бажання. Отже, навіть ця найдобровільніша форма со­ціального зобов'язання передбачає певні правила, що є обов'яз­ковими незалежно від намірів сторони, яку вони зобов'язують.

220

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

І коли йдеться про держави, це суперечить припущенню, що їхній суверенітет вимагає свободи від усіх таких правил.

По-третє, існують факти. Ми мусимо відрізняти щойно підда­не критиці апріорне твердження, що держави можуть бути зо­бов'язані лише покладеними на себе самих зобов'язаннями, від твердження, що хоча в якійсь іншій системі вони могли б бути зобов'язані в інші способи, фактично за сьогоднішніми норма­ми міжнародного права не існує жодної іншої форми зобов'я­зань для держав. Звичайно, можливо, щоб система належала до цього цілком консенсусного типу, і як підтвердження, так і запе­речення цього погляду на її характер можна знайти в працях юристів, у рішеннях суддів навіть міжнародних судів, а також у деклараціях держав. Правильність чи неправильність цього по­гляду можна довести лише за допомогою об'єктивного дослі­дження існуючої практики держав. Сучасне міжнародне право значною мірою є правом міжнародного договору, і були ретель­но підготовлені спроби довести, що норми, які нібито поклада­ють зобов'язання на держави без їхньої попередньої згоди, нас­правді грунтуються на згоді, хоча вона може бути лише «мовчазною» або «припускатися». І хоча не всі вони є фікцією, принаймні деякі з цих спроб звести форми міжнародного зобо­в'язання до одної-единої викликають таку саму підозру, що й поняття «мовчазного наказу», покликане, як ми бачили, викону­вати роль схожого, хоча й більш очевидно хибного спрощення національного права.

Тут неможливо детально розглянути твердження, що всі мі­жнародні зобов'язання виникають зі згоди зобов'язаної сторо­ни, але треба відзначити два очевидних і важливих винятки з цієї доктрини. Перший — це випадок нової держави. Ніколи не піддавалося сумніву, що коли виникає нова незалежна держава, як це було з Іраком у 1932 р. та Ізраїлем у 1948 p., вона прий­має на себе загальні зобов'язання міжнародного права, в тому числі норми, які надають обов'язкової сили міжнародним дого­ворам. Тут спроба обгрунтувати міжнародні зобов'язання нової держави «мовчазною» (або такою, що «мається на увазі») зго­дою здається цілком доцільною. Другий випадок — це держава, яка отримує територію або зазнає якоїсь іншої зміни, що приз­водить до поширення на неї зобов'язань за нормами, які раніше вона не мала змоги ані дотримувати, ані порушувати, так само як не мала нагоди дати або не дати на них свою згоду. Якщо держава, яка раніше не мала виходу до моря, отримує приморсь­ку територію, то очевидно, що цього досить, аби вона підлягала всім нормам міжнародного права стосовно територіальних та

221

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

відкритого моря. Окрім цих, існують і більш спірні випадки, які стосуються в основному впливу загальних і багатосторонніх міжнародних договорів на держави, що не беруть у них участі. Проте цих двох важливих винятків досить для виправдання підозри, що загальна теорія, за якою всі міжнародні зобов'язання є самопокладеними, завдячує своїм існуванням надто великій кількості догм і надто малій повазі до фактів.