2. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА ПРАВОВІ САНКЦІЇ

Сумніви, які ми розглядатимемо, нерідко висловлюються у вступних розділах книг з міжнародного права у формі запитан­ня: «Як може міжнародне право бути обов'язковим?». Проте є щось таке в цій улюбленій формі запитання, що дуже бенте­жить нас, і перш ніж зайнятися ним, ми мусимо відповісти на одне більш важливе питання, відповідь на яке аж ніяк не є оче­видною. Це важливіше питання є таким: що мається на увазі, коли про всю правову систему говорять, що вона є «обов'язко­вою»? Твердження, що якась окрема норма якоїсь системи є обо­в'язковою для окремої людини, добре відоме правникам і досить зрозуміле за значенням. Ми можемо перефразувати його, ствер­джуючи, що норма, про яку йдеться, юридично чинна, і за цією нормою відповідна людина має певне зобов'язання чи обов'я­зок. Окрім того, існують деякі ситуації, в яких робляться більш загальні констатації цього роду. За певних обставин ми можемо сумніватися, чи застосовна та чи інша правова система до якоїсь конкретної людини. Такі сумніви можуть виникати при колізіях правових норм або в публічному міжнародному праві. У пер­шому випадку ми можемо запитати, чи є право Франції або Англії обов'язковим для конкретної людини, коли йдеться про конкретну ділову угоду, а в другому — чи були жителі, наприк­лад, окупованої ворогом Бельгії зобов'язані тим, що уряд в ек-зилі проголошував бельгійськими законами чи декретами оку­паційної влади. Але запитання в обох цих випадках є питаннями права, які виникають усередині якоїсь правової системи (націо­нальної чи міжнародної) і вирішуються через звертання до норм або принципів цієї системи. Вони піддають сумніву не загаль­ний характер цих норм, а лише можливість або сферу їхнього застосування за певних обставин до конкретних людей чи діло­вих операцій. Звичайно, питання «чи є міжнародне право обо­в'язковим?» та споріднені з ним «як може міжнародне право бути обов'язковим?» і «що робить міжнародне право обов'язко­вим?» є питаннями іншого гатунку. Вони висловлюють сумнів не в застосовності, а в загальному правовому статусі міжнаро­дного права; більш відверта форма цього сумніву мала б такий вигляд: «Чи буде розумно і правильно сказати про такі норми, як ці, що вони завжди спричинюються до зобов'язань?». Як сві­дчать дискусії в книжках, одна з першопричин сумніву щодо

212

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

цього полягає у відсутності системи централізованих правових санкцій. Це один із пунктів несприятливого порівняння з наці­ональним правом, норми якого вважаються безспірно «обов'яз­ковими» і взагалі — взірцями правового зобов'язання. Виходя­чи з цього наступний аргумент простий: якщо з цієї причини норми міжнародного права не є «обов'язковими», то, безперечно, сприймати всерйоз їхню класифікацію як права неможливо, бо при всій толерантності способів загальноприйнятого мовлення ця відмінність надто велика, щоб нею знехтувати. Будь-яке обмі­рковування природи права починається з припущення, що його існування принаймні робить певну поведінку обов'язковою.

Розглядаючи цю аргументацію, ми залучимо на її користь кожний сумнів щодо подій у міжнародній системі. Ми будемо вважати, що ані стаття 16 Договору Ліги Націй, ані розділ VII Статуту Організації Об'єднаних Націй не внесли до міжнарод­ного права нічого, що можна порівняти з правовими санкціями національного права. Незважаючи на війну в Кореї та на всю мораль, яку можна винести зі Суецького інциденту, ми припус­катимемо, що в усіх випадках, коли застосування норм правово­го примусу Статуту ООН має важливе значення, вони скоріш за все паралізуються шляхом вето, отже, існують лише на папері.

Вважати, що міжнародне право не є обов'язковим через від­сутність організованих санкцій, означає мовчазно погоджувати­ся з тим аналізом зобов'язання, що міститься в теорії, за якою право є в основному справою наказів, підкріплених погрозами. Ця теорія, як ми бачили, ототожнює поняття «мати зобов'язан­ня» чи «бути зобов'язаним» з поняттям «імовірно зазнати сан­кції чи покарання, які загрожують в разі непокори». Проте, як ми довели, це ототожнення викривлює роль, яку відіграють ідеї зобов'язання та обов'язку в усіх міркуваннях і текстах на тему права. Навіть у національному праві, де існують ефективні, орга­нізовані правові санкції, ми мусимо відрізняти (з багатьох при­чин, викладених у розділі III) значення зовнішньої прогнозної констатації: «Мене (вас) імовірно буде покарано за непокору» від внутрішньої нормативної: «Я маю (ви маєте) зобов'язання діяти в такий спосіб», що оцінює ситуацію конкретної людини з погляду норм, визнаних за керівні стандарти поведінки. Щопра­вда, не всі норми спричинюють зобов'язання чи обов'язки, а ті, що спричинюють, звичайно передбачають певне жертвування особистими інтересами і, як правило, підтримуються серйозними вимогами пристосування та наполегливою критикою відхилень. Проте тільки-но ми позбавимося прогнозного аналізу та його джерела — концепції закону, суттю якого є наказ, підкріплений

213

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

погрозами, — то, здається, не залишається жодних підстав обме­жувати нормативну ідею зобов'язання нормами, що підтримую­ться організованими правовими санкціями.

Однак ми мусимо розглянути іншу форму аргументації, більш правдоподібну завдяки тому, що вона не є відданою ідеї визначе­ння зобов'язання згідно з імовірністю погрожуючих санкцій. Скептик може вказати на те, що в національній правовій систе­мі існують, як ми самі зазначали, певні норми, які виправдано називаються необхідними. Серед них — первинні правила зобо­в'язування, що забороняють вільне застосування насильства, та правила, які передбачають офіційне застосування сили як одну з правових санкцій для цих та інших правил. Якщо такі правила та організовані санкції, що їх підтримують, у цьому сенсі необхі­дні для національного права, чи не є вони так само необхідними й для міжнародного права? Захистити цей погляд можна, й не наполягаючи на тому, що це випливає із самого значення таких слів, як «обов'язковий» чи «зобов'язання».

Відповідь на таку аргументацію роду можна знайти в тих елементарних істинах щодо людей та їхнього оточення, які ста­новлять тривкий психологічний та фізичний контекст націона­льного права. У спільнотах людей, приблизно рівних за фізич­ною силою та вразливістю, фізичні санкції є водночас необхідними й можливими. Вони потрібні для того, щоб люди, які добровільно підкорятимуться правовим обмеженням, не стали жертвами зло­чинців, які за відсутності таких санкцій здобували би переваги від дотримання закону іншими, не дотримуючи його самі. Серед людей, що живуть у тісній близькості один до одного, можливо­стей завдати шкоди іншим через підступність, якщо не через відвертий напад, так багато, а шанси втекти такі значні, що в будь-якій, навіть найпростішій формі суспільства не могло би бути слушним застосування одних лише природних засобів стри­мування тих, хто є надто аморальним, легковажним чи слабким, щоб підкорятися закону. Проте внаслідок того самого факту приблизної рівності та явних переваг підкорення якійсь системі стримувань навряд чи будь-яке об'єднання злочинців перева­жатиме за силою тих, хто добровільно допомагатиме підтриму­вати цю систему. За цих обставин, які становлять підвалини національного права, правові санкції можуть успішно та з відно­сно малим ризиком застосовуватися проти правопорушників, і загроза цих санкцій багато додасть до будь-яких природних за­собів стримування. Але саме тому, що ці прості трюїзми, засто­совні до людей, не можна застосувати до держав, а фактичні підвалини міжнародного права так відрізняються від засад наці-

214

онального права, між ними не існує ані схожої необхідності в санкціях (хоч би якою бажаною була підтримка ними міжнаро­дного права), ані схожого сподівання на їхнє надійне й ефектив­не застосування.

Саме тому агресія між державами дуже відрізняється від аг­ресії між людьми. Застосування насильства між державами зав­жди є публічним, і хоча не існує міжнародної поліції, майже неймовірно, щоб воно залишилося внутрішньою справою між агресором і жертвою, як це могло б бути з крадіжкою чи вбив­ством за відсутності поліції. Розпочати війну навіть для найси-льнішої держави означає сильно ризикувати її наслідками, які рідко можна передректи досить впевнено. З іншого боку, внаслі­док нерівності держав не може існувати постійної гарантії, що об'єднані сили тих, хто стоїть за міжнародний порядок, перева­жатимуть сили схильних до агресії. Тому організація та засто­сування правових санкцій можуть бути пов'язані зі страшен­ним ризиком, і погроза ними мало додасть до природних засобів стримування. На цьому дуже відмінному фактичному тлі між­народне право розвивалося в іншій формі, ніж національне. Як­би не існувало організованого припинення та покарання злочи­нів, від населення сучасної держави можна було б у будь-який момент сподіватися насильства та крадіжок; але для держав між катастрофічними війнами спливали довгі роки миру. Споді­ватися на ці роки миру розумно лише за умови врахування ри­зиків війни та взаємних потреб держав, проте вони варті того, щоб регулювати їх за допомогою норм. Ці норми відрізняються від норм національного права зокрема тим, що не передбачають свого примусового застосування жодним центральним органом, однак те, чого вони вимагають, подумки та вголос вважається обов'язковим. Існує загальний тиск, щоб забезпечити виконан­ня цих норм; на них грунтуються претензії та їхнє визнання, а порушення цих норм вважається законною підставою не лише для наполегливих вимог компенсації, а й для репресалій та конт­рзаходів. Коли цими нормами нехтують, то не тому, що вони не обов'язкові, бо для приховування цих фактів докладаються зу­силля. Можна, звичайно, сказати, що такі норми ефективні лише доки вони стосуються тих спірних питань, за які держави не мають бажання боротися. Може, й так, і тоді це викликає сумні­ви щодо важливості цієї системи та її цінності для людства. Але й те, що нею гарантується, показує, що виходячи з потреби орга­нізованих санкцій для національного права, в контексті його фізичних і психологічних обставин, не можна дійти простого висновку, що без таких санкцій міжнародне право, з його дуже

215

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

відмінним контекстом, не накладає жодних зобов'язань, не є «о-бов'язковим», а отже, не заслуговує на назву «права».