1. ПРИРОДНЕ ПРАВО ТА ПРАВОВИЙ ПОЗИТИВІЗМ

Існує багато різноманітних видів стосунків між правом та мораллю, і немає нічого, що можна з користю виокремити для дослідження як єдине, визначене відношення між ними. Нато­мість важливо вирізняти деякі з багатьох речей, які можна мати на увазі, стверджуючи або заперечуючи зв'язок між правом і мораллю. Те, що декларується, інколи являє собою тип зв'язку, який навряд чи хтось колись заперечував; однак його незапере­чне існування може хибно сприйматися як ознака якогось більш сумнівного зв'язку або навіть помилково вважатися за такий. Отже, не можна серйозно заперечувати проти того факту, що розвиток права завжди й скрізь зазнавав глибокого впливу як з боку звичайної моралі та ідеалів окремих соціальних груп, так і з боку різних форм освіченої моральної критики, до якої вдава­лися люди, чий моральний кругозір був ширшим за прийняту на той час мораль. Однак цю істину можна неправомірно вва­жати за виправдання іншої пропозиції, а саме: правова система мусить виявляти певну специфічну узгодженість з мораллю чи справедливістю або грунтуватися на поширеному переконанні в існуванні морального обов'язку підкорятися їй. З іншого боку, хоча ця пропозиція може бути в якомусь сенсі слушною, з неї не випливає, що критерії юридичної чинності окремих законів тої чи іншої правової системи мають містити явні чи приховані посилання на мораль або справедливість.

Окрім згаданих, може виникати багато інших питань стосов­но відношень між правом і мораллю. У цьому розділі ми обгово­римо лише два з них, хоча обидва потребуватимуть певного зве­ртання до багатьох інших. Перше — це питання, яке також можна витлумачити як проблему, що виникає між природним правом і правовим позитивізмом, хоча кожна з цих назв почала вжива­тися для різних положень щодо права й моралі. Тут ми будемо вважати, що під правовим позитивізмом мається на увазі прос­те твердження, згідно з яким зовсім не є аксіомою, що закони

183

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

ЗАКОНИ ТА МОРАЛЬ

відтворюють або задовольняють певні вимоги моралі, хоча фак­тично вони нерідко бувають такими. Але саме тому, що прихи­льники цієї точки зору або мовчали, або дуже сильно розходи­лися в поглядах на природу моралі, потрібно розглянути дві дуже різні форми відхилення правового позитивізму. Одна з них найбільш виразно виявляється в класичних теоріях приро­дного права і полягає в тому, що існують певні принципи люд­ської поведінки, які розум людини ще має відкрити й до яких створений людиною закон треба пристосовувати, аби він мав юридичну чинність. Друга форма — це інший, менш раціоналіс­тичний погляд на мораль; вона пропонує інше пояснення спосо­бів, у які юридична чинність пов'язана з моральними цінностя­ми. Першу з цих точок зору ми розглянемо в цьому та наступному параграфах.

У численній літературі від Платона до наших днів, присвяче­ній ствердженню, а також запереченню точки зору, згідно з якою способи належного поводження людей можна знайти за допо­могою людського розуму, одна частина диспутантів немовби го­ворить іншій: «Ви сліпі, якщо не бачите цього», щоб отримати у відповідь: «Вам це приснилося». Це тому, що твердження про існування точних принципів правильної поведінки, які можна виявити раціональним шляхом, звичайно не розвивалося як ок­рема доктрина, а спочатку подавалося й тривалий час обстоюва­лося як частина загальної концепції природи, живої та неживої. Цей погляд багато в чому прямо протилежний загальній конце­пції природи, що становить основу сучасної світської думки. То­му критикам теорії природного права здавалося, що вона бере свій початок у глибокій та старій плутанині, від якої сучасне мислення тріумфально звільнилося, тимчасом як на думку її за­хисників ці критики просто підкреслювали поверхові тривіаль­ності, ігноруючи більш глибокі істини.

Отже, численні сучасні критики вважали, що твердження про можливість виявлення людським розумом законів належної поведінки грунтувалося на простій двозначності слова «закон», а коли цю двозначність було продемонстровано, природному пра­ву було завдано смертельного удару. Саме так Джон Стюарт Міль ставився до Монтеск'є, який у першому розділі свого «Esprit des Lois» наївно запитує, чому бездушні речі, наприклад зірки, а також тварини, підкоряються «закону своєї природи», людина ж цього не робить, а впадає в гріх. Це, на думку Міля, виявляє одвічну плутанину між законами, які формулюють хід розвитку чи закономірності природи, й законами, які вимагають від людей певних способів поведінки. Перші, які можна виявити спосте-

184

реженням і міркуванням, можна назвати «дескриптивними», от­же, виявити їх — справа вченого. Другі неможливо так обгрун­тувати, бо вони являють собою не констатацію чи опис фактів, а «накази» чи вимоги до людей поводитися в певний спосіб. То­му відповідь на запитання Монтеск'є проста: директивні закони можна порушити, але вони все ж таки залишаться законами, бо це просто означатиме, що люди не роблять того, що вони їм наказують; однак це безглуздо говорити про закони природи, виявлені наукою, незалежно від того, можна чи не можна їх порушити. Якщо зірки поводяться в такий спосіб, який супере­чить науковим законам, призначеним описувати їх упорядкова­ний рух, то ці закони не порушуються, а втрачають право нази­ватися «законами» і мають бути заново сформульовані. Цим відмінностям у значенні слова «закон» відповідають системні відмінності в такій поєднаній з ним лексиці, як «мусити», «обо­в'язково», «слід» і «треба». Отже, з цієї точки зору віра в приро­дне право зводиться до зовсім простої помилки: нездатності усвідомити дуже різні значення, які можуть мати ці насичені правом слова. Отож прихильники природного права немовби не відчули дуже різного значення таких слів у реченнях «Ви обо­в'язково маєте прибути до військової служби» і «Якщо вітер поверне на північ, обов'язково буде мороз».

185

Критики, які, подібно до Бентама й Міля, найзавзятіше напа­дали на природне право, нерідко пояснювали плутанину між ци­ми різними значеннями, якої припускалися їхні опоненти, збере­женням віри в те, що спостережувані закономірності природи виникли за наказом або установленням якогось божественного правителя Всесвіту. На такий теократичний погляд, єдиною від­мінністю між законом тяжіння та Десятьма заповідями — бо­жим законом для Людини — була, за твердженням Блекстона, та відносно незначна відмінність, що з усього створеного лише люди були наділені розумом і свободною волею і, а отже, на відміну від речей могли відкривати й виконувати божественні накази. Однак природне право не завжди було пов'язане з ві­рою в божественного правителя чи законодавця Всесвіту, і на­віть там, де це спостерігалося, його типові догмати логічно не залежали від цієї віри. І доречний сенс слова «природний», що входить до природного права, і його загальний світогляд, який зводить до мінімуму відмінність — таку очевидну й таку важли­ву для сучасної свідомості — між директивними та дескриптив­ними законами, мають корені в грецькій філософії, яка з цієї точки зору була цілком світською. Дійсно, постійне підтверджу­вання певної форми доктрини природного права частково пояс-

24 ■

- Концепція права

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

нюється тим, що її заклик не залежить ані від божественної, ані від людської влади, а також тим, що незважаючи на термінологію й велику кількість метафізики, яку мало хто сьогодні міг би прийняти, вона містить певні елементарні істини, важливі для розуміння як моралі, так і права. їх ми постараємося видобути з їхнього метафізичного обрамлення і сформулювати тут заново простішою мовою.

Для сучасної світської думки світ живих та неживих речей, тварин і людей є сценою, де періодично повторюються різнома­нітні події й зміни, що ілюструють певні закономірні зв'язки. Принаймні деякі з них люди виявили та сформулювали як зако­ни природи. Розуміти природу означає, з цієї сучасної точки зору, застосовувати до певної її частини знання цих закономір­ностей. Будова великих наукових теорій, звичайно, не віддзерка­лює в якийсь простий спосіб очевидної дійсності, подій чи змін. Насправді велика частина таких теорій нерідко складається з абстрактних математичних формул без будь-якої прямої відпо­відності в очевидній дійсності. їхній зв'язок з видимими подія­ми та змінами полягає в тому, що з цих абстрактних формул можна вивести узагальнення, які пов'язані з очевидними факта­ми й можуть бути підтверджені або спростовані ними. Яка саме з наукових теорій сприяє нашому розумінню природи залежить принаймні від її здатності передрікати майбутні події на підста­ві узагальнень закономірних подій. Закон тяжіння та другий закон термодинаміки для сучасного мислення є законами при­роди, а не одними лише математичними конструкціями, завдяки інформації, яку вони надають стосовно закономірностей очевид­них явищ.

Доктрина природного права є частиною більш старої конце­пції природи, в якій видимий світ є не просто місцем, де відбува­ються такі закономірності, а знання природи — не просто знан­ням цих закономірностей. З цього старішого погляду, кожний вид існуючих речей, що піддаються описові, — людей, живих і неживих предметів — уявляється не тільки як схильний до збереження свого існування, а й як такий, що продовжує свій щлях у напрямку визначеного оптимального стану, який є доре­чним для нього особливим благом, або кінцем (telos, finis).

Це — телеологічна концепція, за якою природа містить рівні досконалості, яких досягають речі. Етапи просування будь-якого конкретного виду речей до своєї визначеної чи належної мети є сталими й можуть бути сформульовані у вигляді узагальнень, що описують характерний для даної речі спосіб зміни, дії або розвитку; в цих межах телеологічний погляд на природу збіга-

186

ЗАКОНИ ТА МОРАЛЬ

ється із сучасною думкою. Відмінність полягає в тому, що за телеологічним світоглядом події, що закономірно трапляються з речами, уявляються не просто такими, що відбуваються законо­мірно, і питання, чи вони відбуваються закономірно, чи мають відбуватися або чи добре, що вони відбуваються, не розглядаю­ться як окремі питання. Навпаки, за винятком деяких окремих порушень, приписуваних «випадковості», те, що звичайно відбу­вається, можна і пояснити, і оцінити як добре або таке, що обо­в'язково має відбутися, зображуючи його як крок у напрямку належної мети або цілі відповідної речі. Отже, закони розвитку тієї чи іншої речі мають показувати, якими мають бути її зако­номірна поведінка чи зміни та якими вони є.

Сформульований абстрактно, цей спосіб міркування про при­роду здається дивним. Він може видатися менш фантастичним, якщо ми згадаємо деякі способи, в які ми навіть сьогодні гово­римо принаймні про живі речі, бо телеологічний погляд все ще відбивається у загальноприйнятих методах опису їхнього розви­тку. Отже, у випадку жолудя, з якого виріс дуб, ми маємо щось, чого не тільки закономірно досягають жолуді, але й що розгля­дається, на відміну від його гниття (яке також закономірне), як оптимальний стан зрілості, в світлі якого проміжні етапи пояс­нюються й оцінюються як добрі чи погані, а також визначаються «функції» різних його частин і структурних змін. Нормальний ріст листя є необхідний для того, щоб рослина одержувала воло­гу, потрібну для її «повного» або «належного» розвитку, і поста­чання цієї вологи є «функцією» листя. Отже, ми думаємо й гово­римо про цей ріст як про те, що «має відбуватися природним чином». Коли йдеться про дії чи рухи неживих речей, говорити так здається набагато менш доречно, якщо тільки вони не є артефактами, створеними людиною з певною метою. Ідея, що камінь, падаючи на землю, здійснює якусь відповідну «мету» або повертається на своє «належне місце», як кінь, що поспішає на­зад до своєї стайні, зараз здається дещо комічною.

Дійсно, однією з перешкод для розуміння телеологічного по­гляду на природу є те, що, зводячи до мінімуму відмінності між констатаціями закономірних подій і констатаціями подій, що ма­ють статися, цей погляд так само зводить до мінімуму таку важ­ливу для сучасного мислення різницю між людськими істотами зі своїм власним призначенням, яке вони свідомо прагнуть зді­йснити, та іншими живими й неживими речами. Адже в телео­логічному світогляді вважається, що людина, як і інші речі, пря­мує до якогось визначеного оптимального стану або мети, встановлених для неї, і той факт, що вона, на відміну від інших

24*

187

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

ЗАКОНИ ТА МОРАЛЬ

речей, може робити це свідомо, не сприймається як радикальна відмінність між нею та рештою природи. Ця визначена людська мета або благо є частково, як і мета інших живих речей, однією з умов біологічної зрілості та розвинених фізичних сил; але вона також містить, як виразно людський елемент, розвиток і досконалість інтелекту й характеру, які виявляються в мислен­ні та поведінці. На відміну від інших речей, людина здатна вияв­ляти міркуванням та роздумами, що мається на увазі під досяг­ненням цієї досконалості інтелекту й характеру, і бажати цього. Однак навіть у цьому разі, згідно з телеологічним поглядом, цей оптимальний стан не є благом чи метою людини тому, що вона бажає його; скоріше вона бажає його тому, що він вже є її при­родною метою.

З іншого боку, чималу частку цього телеологічного підходу зберігають деякі з наших способів думати й говорити про лю­дей. Це приховане в нашому визначенні певних речей як люд­ських потреб, задоволення яких є благом, і певних речей, які людям роблять або від яких вони терплять, — як лиха або шкоди. Отже, хоча й вірно, що деякі люди можуть відмовлятися їсти чи відпочивати, тому що хочуть померти, ми вважаємо їжу та відпочинок чимось більшим, аніж речі, які люди регулярно роблять або лише інколи бажають. їжа та відпочинок є людсь­кими потребами, навіть якщо хтось відмовляється від них, незва­жаючи на їхню необхідність. Тому ми не лише стверджуємо, що для всіх людей природно їсти та спати, але й що всі люди мають інколи їсти й відпочивати, тобто що робити такі речі природно добре. Сенс слова «природно» в таких оцінках людської поведі­нки полягає в тому, щоб відрізняти їх від оцінок, які відбивають лише звичаї або людські накази («ви маєте скинути свого капе­люха»), зміст яких не можна виявити міркуванням чи роздума­ми, а також від оцінок, які просто зазначають, що потрібно для досягнення якоїсь конкретної мети, яку в даний момент одна людина може мати, а інша може не мати. Такий самий погляд присутній у нашій концепції функцій частин тіла й рисі, яку ми провели між ними та просто каузальними властивостями. Ми говоримо, що функцією серця є забезпечення кровообігу, однак не стверджуємо, що функцією ракової пухлини є спричинення смерті.

Ці спрощені приклади, призначені проілюструвати елементи телеології, які все ще присутні в звичайних думках про людсь­ку діяльність, взято зі скромної сфери біологічних фактів, спіль­ної для людей та інших живих істот. Доцільно зауважити, що сенс цьому методові мислення й вираження надає щось цілком

188

очевидне: це — мовчазне припущення, що належною метою людської діяльності є виживання, й грунтується воно на просто­му умовному факті, що багато людей більшу частину часу бажа­ють продовжувати своє існування. Дії, виконання яких ми нази­ваємо природно добрим, — це дії, потрібні для виживання. Поняття людської потреби, шкоди та функціонування органів тіла або змін грунтуються на тому самому простому факті. Звичайно, якщо ми зупинимося на цьому, ми матимемо лише дуже послаб­лений варіант природного права, бо класичні виразники цього погляду розуміли виживання (perseverare in esse suo) як просто найнижчу верству в набагато складнішій і спірній ідеї людсь­кої мети або блага людини. Аристотель включав до неї безко­рисливе вдосконалення людського інтелекту, Фома Аквінський — знання Бога; і те й те являє собою цінності, які можуть оспорю­ватися й оспорювалися. Однак інші філософи, і серед них Гобс і Гюм, віддавали перевагу більш низьким поглядам: у скромній меті виживання вони бачили головний незаперечний елемент, що надає емпіричного здорового глузду термінології природно­го права. «Людська природа аж ніяк не може існувати без об'є­днання індивідів, а такого об'єднання ніколи не могло б бути без поважного ставлення до законів рівності та справедливості»1. Ця проста думка має насправді багато спільного з характери­стиками як права, так і моралі: її можна відокремити від більш спірних частин загального телеологічного світогляду, в якому мета або благо людини здаються якимось визначеним спосо­бом життя, щодо якого люди можуть насправді мати глибокі розбіжності. Більше того, говорячи про виживання, ми можемо відкинути, як надто метафізичну для сучасного мислення, ідею про те, що воно є чимось апріорно визначеним, чого люди обо­в'язково бажають, бо це їхня справжня мета. Натомість ми мо­жемо вважати просто можливим фактом, який міг би бути й іншим, що люди взагалі бажають жити й що, називаючи вижи­вання метою людини, ми, мабуть, маємо на увазі лише те, ідо люди бажають цього. Проте навіть якщо ми думаємо про це в такий розсудливий спосіб, виживання все одно продовжує мати особливий статус відносно людської поведінки та в наших дум­ках про неї, що відповідає важливості й необхідності, приписува­ним йому в ортодоксальних формулюваннях природного пра­ва. Адже справа не лише в тому, що переважна більшість людей бажає жити, навіть ціною жахливої бідності, айв тому, що це відбивається в усіх структурах нашого мислення та мови, за

Hume, Treatise of Human Nature, III, Іі, «Of Justice and Injustice».

189

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

ЗАКОНИ ТА МОРАЛЬ

допомогою  якої ми  характеризуємо  світ  і  один  одного. Неможливо було б відняти загальне бажання жити, залишивши при цьому недоторканими такі поняття, як небезпека й безпека, шкода і благо, потреба й функція, хвороба й одужання, бо водно­час вони є способами характеристики та оцінки речей через визначення їхнього внеску до виживання, прийнятого за мету. Однак існують простіші, менш філософічні міркування, ніж ті, що демонструють необхідність прийняття виживання за мету, в якомусь сенсі більш доречні для дискусії про людські закони та мораль. Ми схильні дотримуватися їх, вважаючи їх за необхідну передумову цієї дискусії, бо предметом нашого інтересу є соціа­льні заходи для тривалого існування, а не для клубу самовбивць. Ми хочемо знати, чи   серед цих соціальних заходів є такі, які можна було б незаперечно класифікувати як природні закони, що піддаються виявленню розумом, і яким є їхній зв'язок з людськими законами та мораллю. Для того щоб поставити це чи інші питання щодо того, як людям треба жити разом, ми мусимо припустити, що їхньою метою, взагалі кажучи, є життя. З цього погляду аргументація здається простою. Роздуми про деякі дуже очевидні узагальнення (фактично трюїзми) щодо лю­дської природи та світу, в якому люди живуть, показують, що існують певні правила поведінки, яких (за умови, що вони вва­жаються добрими) мусить дотримуватися кожна соціальна орга­нізація, якщо вона хоче бути життєздатною. Такі правила фак­тично є спільним елементом у праві та звичаєвій моралі всіх суспільств, розвиток яких досяг того ступеня, коли їх можна розрізнити за формою соціального контролю. Разом з ними і в праві, і в моралі виявляється багато своєрідного, притаманного тому чи іншому конкретному суспільству, й багато такого, що може здаватися випадковим або просто питанням вибору. Такі загально визнані принципи поведінки, що грунтуються на елеме­нтарних істинах стосовно людей, їхнього природного оточення та цілей, можуть розглядатися як мінімальний зміст природно­го права, на відміну від більш грандіозних та спірних конструк­цій, які нерідко пропонувалися під цією назвою. У наступному параграфі ми розглянемо — у формі п'яти трюїзмів — найпо­мітніші властивості людської природи, на яких грунтується цей скромний, але важливий мінімум.