1. ПРИНЦИПИ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Термінами, які найчастіше вживають правники з метою пох­вали або осуду права чи його застосування, є слова «справедли­вий» та «несправедливий», і нерідко вони пишуть так, немовби ідеї справедливості та моралі існують однаково довго. Насправ­ді є всі підстави для того, щоб справедливість посідала найвиз­начніше місце в критиці правових заходів. Однак важливо ро­зуміти, що вона є особливою частиною моралі й що закони та їхнє застосування можуть мати або не мати переваг різного роду. Досить найменшого розмірковування про деякі поширені типи моральних суджень, щоб виявити цей особливий характер справедливості. Людину, винну в брутально жорстокому пово­дженні зі своєю дитиною, нерідко було б осуджено за те, що вона зробила щось морально неправильне, погане чи навіть огидне, або за те, що вона знехтувала своїм моральним обов'яз­ком перед своєю дитиною. Але було б дивно критикувати її поведінку як несправедливу. Не тому, що слово «несправедли­вий» надто слабке для осудження, а тому, що суть моральної критики за допомогою понять справедливості або несправедли­вості, як правило, інша й більш специфічна, ніж решта типів зага­льної моральної критики, які доцільні в цьому конкретному ви­падку і які можна передати такими словами, як «неправильний»,

156

СПРАВЕДЛИВІСТЬ І МОРАЛЬ

«поганий» або «огидний». Слово «несправедливий» було б доці­льним, якби ця людина довільно обрала одного зі своїх дітей для більш суворого покарання, ніж інших за ту саму провину, або якби вона покарала дитину за якийсь проступок, не вживши заходів, щоб з'ясувати, чи та справді його вчинила. Так само, звернувшись від критики індивідуальної поведінки до критики права, ми можемо висловити своє схвалення закону, який вима­гає, аби батьки відправляли своїх дітей до школи, сказавши, що це добрий закон, а своє несхвалення закону, який забороняє кри­тику уряду, — назвавши його поганим законом. Таку критику звичайно не висловлювали б за допомогою понять «справедли­вість» і «несправедливість». З іншого боку, слово «справедли­вий» було б слушним виразом схвалення закону, який розподі­ляє тягар оподаткування згідно з добробутом, а слово «несправедливий» було б доцільним, щоб виразити несхвалення закону, що забороняє «кольоровому» населенню користуватися громадським транспортом або парками. Те, що «справедливий» і «несправедливий» є більш специфічними формами моральної критики, ніж «добрий» і «поганий» або «правильний» і «непра­вильний», ясно з того факту, що ми можемо стверджувати, що якийсь закон добрий, тому що справедливий, або що він поганий, бо несправедливий, але не те, що він справедливий, бо добрий, або несправедливий, бо поганий.

Характерні риси справедливості та їхній особливий зв'язок із правом починають виявлятися, коли помічають, що більшість критичних зауважень, що застосовують поняття «справедливий» і «несправедливий», можна було б так само добре передати сло­вами «чесний» і «нечесний». Чесність, зрозуміло, не є синоні­мом моралі взагалі; посилання на неї пов'язані, в основному, з двома ситуаціями суспільного життя. Одна — це коли ми тур­буємося не про поведінку однієї окремої людини, а про спосіб поводження з категоріями людей, коли з-поміж них має розпо­ділятись якийсь тягар або привілеї. Отже, типово чесною або нечесною буває якась «пайка». Друга ситуація — це коли зав­дається якась шкода, за яку вимагають компенсації чи сатисфа­кції. Це не єдині обставини, в яких оцінюють з погляду справе­дливості або чесності. Ми називаємо не тільки розподіл чи компенсацію справедливими або чесними, а й суддю — справе­дливим чи несправедливим, суд — чесним або нечесним, гово­римо про якусь людину як про справедливо чи несправедливо засуджену. Це похідні вживання поняття справедливості, які

157

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

можна пояснити, зрозумівши первинне застосування справедли­вості до питань розподілу та компенсації.

Загальний принцип, прихований у цих різних застосуваннях ідеї справедливості, полягає в тому, що стосовно один одного люди мають право на певне відносне становище рівності або нерівності. Це те, чого треба дотримуватися в мінливостях сус­пільного життя, де мають розподілятися тягарі або блага, а та­кож те, що має бути відновлено в разі його викривлення. Тому справедливість традиційно вважалася тим, що підтримує або ві­дновлює рівновагу чи розмірність, і її головна заповідь часто формулюється як «трактувати однакові випадки однаково»; хо­ча до останнього ми мусимо додати: «а різні випадки — по-різному». Отже, коли ми в ім'я справедливості протестуємо проти закону, який забороняє «кольоровим» користуватися громадсь­кими парками, суть такої критики полягає в тому, що подібний закон поганий, бо при розподілі серед населення прав на об'єк­ти загального користування він по-різному ставиться до людей, які в усіх релевантних відношеннях є однаковими. І навпаки, коли якийсь закон оцінюється як справедливий, тому що він позбавляє певну верству населення тих чи інших привілеїв або імунітету, наприклад, в оподаткуванні, основним міркуванням тут є те, що між привілейованим класом і рештою населення немає такої релевантної відмінності, яка виправдовувала б особ­ливий підхід. Ці приклади прості, але досить добре показують, що хоча принцип «трактувати однакові випадки однаково, а різ­ні — по-різному» є центральним елементом ідеї справедливос­ті, сам по собі він є недостатнім і без доповнення не може забезпечити якогось усталеного взірця поведінки. Це тому, що в будь-якій групі люди схожі один на одного в певних відноше­ннях і відрізняються один від одного в інших І, якщо не встано­влено, яка схожість і які відмінності є релевантними, принцип «трактувати однакові випадки однаково» залишиться порожньою формою. Щоб заповнити її, ми мусимо знати, коли для тої чи іншої конкретної мети випадки мають розглядатися як однакові, а які відмінності є релевантними. Без цього доповнення ми не можемо продовжувати критикувати закони або інші соціальні заходи як несправедливі. Коли закон забороняє вбивство, для нього не є несправедливим ставитися до рудоволосих убивць так само, як до інших; навпаки, ставлячись до них інакше, він був би так само несправедливий, як і відмовляючись від різного підходу до осудного й неосудного.

Отже, в структурі ідеї справедливості є певна складність. Можна сказати, що вона складається з двох частин: одностайної

158

СПРАВЕДЛИВІСТЬ І МОРАЛЬ

або постійної властивості, висловленої в заповіді «трактувати однакові випадки однаково», та непостійного або мінливого кри­терію, який застосовується у визначенні однаковості чи відмін­ності випадків для тої чи іншої конкретної мети. Щодо цього справедливість подібна до таких понять, як «справжній», «висо­кий» або «теплий», які містять непряме посилання на певний стандарт, що змінюється разом з класифікацією тої речі, до якої ці поняття застосовуються. Висока дитина може мати такий самий зріст, що й маленька доросла людина, тепла зима — таку саму температуру, що й холодне літо, а фальшивий діамант може бути справжньою пам'яткою старовинного мистецтва. Але спра­ведливість набагато складніша за ці поняття, тому що непостій­ний стандарт релевантної схожості між різними випадками, вті­лений у ній, не лише змінюється разом з об'єктом, до якого він застосовується, а й нерідко може піддаватися сумніву стосовно об'єктів якогось єдиного типу.

У певних випадках схожість і відмінності між людьми, які є релевантними для оцінки правових заходів як справедливих або несправедливих, насправді цілком очевидні. Це передусім той випадок, коли ми турбуємося не про справедливість чи нес­праведливість закону, а про його застосування в конкретних справах, бо тут релевантні схожість і відмінності між окремими людьми, на які мусить зважувати особа, що виконує правосуддя, визначаються самим законом. Сказати, що закон проти вбивст­ва застосовується справедливо, — це означає сказати, що він безсторонньо застосовується до всіх тих, і тільки до тих, хто схожий за вчиненням забороненого цим законом; ані упере­дження, ані особисті інтереси не заважають посадовим особам підходити до них «однаково». Відповідно до цього такі процесу­альні норми, як «audi alteram partem» («ніхто не може бути суддею в своїй власній справі») вважаються за вимоги справе­дливості, і в Англії та Америці на них нерідко посилаються як на принципи Природної Справедливості, тому що вони є гаранті­ями безсторонності, або об'єктивності, покликаними забезпечу­вати застосування закону до всіх тих, і тільки до тих, хто схожий у релевантному відношенні, визначеному самим законом.

Зв'язок між цим аспектом справедливості та самим понят­тям судочинства за правилами, очевидно, дуже тісний. Дійсно, можна сказати, що справедливо застосовувати якийсь закон до різних випадків — це просто серйозно сприймати твердження, що в різних випадках має застосовуватися одне й те саме зага­льне правило, без упередження, особистої зацікавленості або при­мхливості. Цей тісний зв'язок між справедливістю в застосува-

159

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

СПРАВЕДЛИВІСТЬ І МОРАЛЬ

нні норм права і самим поняттям норми права спокусив дея­ких славнозвісних мислителів ототожнити справедливість із покорою закону. Проте це явна помилка, якщо лише «закону» не надається якесь особливо широке значення; бо таке поясне­ння справедливості залишає нероз'ясненим той факт, що крити­ка в ім'я справедливості не обмежується застосуванням зако­нів у конкретних випадках, а самі закони нерідко критикують як справедливі або несправедливі. Насправді зовсім не є безг­луздим припущення, що несправедливий закон, який забороняє доступ «кольорових» до парків, застосовувався справедливо, ос­кільки за цим законом було покарано лише людей, справді вин­них у його порушенні, і тільки після чесного судового розгляду. Коли ми звертаємося від справедливості або несправедливо­сті у виконанні правосуддя до критики самого закону з цієї точки зору, то очевидно, що сам закон не може тепер визначати, які схожості та відмінності між окремими людьми він мусить визнавати, якщо його правила мають трактувати схожі випадки однаково, а отже, бути справедливими. Тут відповідно існує ве­ликий простір для сумнівів і суперечок. Суттєві відмінності в загальних моральних і політичних поглядах можуть спричини­тися до непримиренних відмінностей та розбіжностей щодо то­го, які властивості людей треба вважати релевантними для кри­тики закону як несправедливого. Отже, коли в попередньому прикладі ми затаврували як несправедливий закон, що заборо­няє «кольоровим» доступ до парків, підставою для цього була (принаймні в розподілі прав користування такими об'єктами) нерелевантність відмінностей в кольорі шкіри. Звичайно, в су­часному світі той факт, що люди з будь-яким кольором шкіри здатні до мислення, почуттів і самоконтролю, мабуть, широко, хоча й не повсюдно, прийнято як підтвердження вирішальної схожості між ними, на яку мусить зважати закон. Тому в біль­шості цивілізованих країн існує велика міра узгодженості в погляді на те, що й кримінальний закон (який розуміють не тільки як обмеження свободи, але й як забезпечення захисту від усілякої шкоди), і цивільний закон (який надає компенсацію за шкоду) будуть несправедливі, якщо в розподілі цих тягарів і благ вони розрізнюватимуть людей за такими особливостями, як колір шкіри або релігійні переконання. А якщо замість цих до­бре відомих фокусів людського упередження закон проводив би розрізнення, спираючись на такі нерелевантні речі, як зріст, вага або врода, він був би не тільки несправедливим, але й недо­ладним. Якщо вбивці, що належать до офіційної церкви, не підля­гали б страті, якщо лише члени стану перів могли б позивати в

160

суді, якщо напади на «кольорових» каралися б менш суворо, аніж напади на білих, у більшості сучасних суспільств закони було б засуджено як несправедливі на тій підставі, що однакове пово­дження з людьми має бути презюмованим, а ці привілеї та імуні­тети не мають релевантної основи.

Справді, в сучасній людині так глибоко вкорінений принцип презюмованого права людей на рівний підхід, що майже скрізь, де закони розрізнюють людей за такими ознаками, як колір шкі­ри та раса, цей принцип усе ще широко визнається, принаймні на словах. Якщо такі розрізнювання зазнають нападу, їх часто захищають, стверджуючи, що дискримінована категорія людей не має або ще не розвинула певних суттєвих людських власти­востей; або можуть стверджувати, що, як це не сумно, справедли­вістю, яка вимагає рівного поводження з людьми, доводиться по­ступитися заради збереження чогось більш цінного, що в разі відсутності таких розрізнень було б поставлено під загрозу. Проте хоча нещирі запевнення зараз поширені, безумовно, мож­на уявити собі мораль, яка не вдавалася до цих нерідко виверт­ких засобів, щоб виправдати дискримінацію та нерівність, а від­крито відмовлялася від принципу презюмовано однакового поводження з людьми. Натомість могли вважати, що люди при­родно та непорушно належать до певних класів, отже, одні наро­джені бути вільними, а інші — їхніми рабами, або, за висловом Аристотеля, — живими інструментами інших. Тут сенс презю-мованої рівності між людьми був би відсутній. Щось схоже на цю точку зору можна знайти в Аристотеля та Платона, хоча навіть там є більш ніж натяк на те, що будь-яке повне виправда­ння рабства передбачало б доведення відсутності у поневоле­них здатності до незалежного існування або відмінності від ві­льних людей у спроможності справджувати певний ідеал доброзвичайного життя.

161

Отже, очевидно, що критерії релевантної схожості та відмін­ності нерідко можуть змінюватися разом з основними мораль­ними поглядами конкретної людини або суспільства. Там, де це насправді так, оцінки справедливості або несправедливості за­кону можуть наштовхуватися на протилежні твердження, під­казані іншою мораллю. Але інколи обмірковування мети, яку певний закон, за загальним визнанням, покликаний здійснити, може прояснити схожості та відмінності, які мав би визнати якийсь справедливий закон, і тоді вони навряд чи можуть вик­ликати суперечки. Якщо якийсь закон передбачає допомогу бі­дним, то здійснення принципу «трактувати однакові випадки од­наково», безумовно, вимагало б урахування потреб різних

2L — Концепція права

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

претендентів на допомогу. Аналогічний критерій потреби побі­чно визнається, коли тягар оподаткування за допомогою дифе­ренційованого прибуткового податку ставиться в залежність від добробуту оподатковуваних осіб. Інколи релевантною є зда­тність людей до якоїсь особливої функції, з якою може бути пов'язане застосування відповідного закону. Закони, які позбав­ляють привілеїв або відмовляють дітям і душевнохворим у праві складати заповіти чи укладати контракти, вважаються справед­ливими, тому що у таких осіб відсутня здатність до розумного користування цими можливостями, яку за припущенням мають здорові дорослі люди. Такі розрізнення робляться на очевидно релевантних підставах, тимчасом як розрізнення в цих питан­нях між статями або людьми з різним кольором шкіри не має релевантного обгрунтування; хоча, звичайно, на захист обмеже­ння прав жінок або «кольорових» наводилися аргументи, що жінки або «кольорові», на відміну від білих людей чоловічої ста­ті, не здатні до раціонального мислення та прийняття рішень. Така аргументація має, звичайно, припускати, що однакова здат­ність до тієї чи іншої функції є критерієм справедливості у випадку такого закону, хоча за відсутності будь-яких доказів того, що жінки або «кольорові» не мають такої здатності, цей принцип знов-таки визнається лише на словах.

Досі ми розглядали справедливість або несправедливість за­конів, які можна вважати законами, що розподіляють тягарі та блага між окремими людьми. Деякі з цих благ є матеріальними, як грошова допомога бідним або розподіл продовольства, інші — нематеріальними, як захист від фізичних ушкоджень, що його надає кримінальний закон, або можливості, які надаються зако­нами щодо складання заповітів, укладання контрактів чи вибор­чого права. Від розподілу в цьому широкому сенсі ми мусимо відрізняти компенсацію за шкоду, завдану одною особою іншій. У цьому разі зв'язок між тим, що є справедливим, і головною заповіддю справедливості «трактувати однакові випадки одна­ково, а різні — по-різному» є, безумовно, менш прямим, але не настільки, щоб його не можна було простежити й зрозуміти. Закони, які передбачають компенсацію одної особи іншій за де­лікти, або цивільну шкоду, можуть вважатися несправедливими з двох причин. З одного боку, вони можуть запроваджувати не­справедливі привілеї або імунітети. Так було б, якби право на позов мали лише пери або білі люди не відповідали за напади або заподіяння шкоди «кольоровим». Такі закони відверто пору­шували б принципи справедливого розподілу прав та обов'яз­ків, пов'язаних з компенсацією. Але такі закони можуть також

162

СПРАВЕДЛИВІСТЬ І МОРАЛЬ

бути несправедливими зовсім інакше, бо, не роблячи несправед­ливих розрізнень, вони можуть узагалі не передбачати засобів судового захисту проти певних типів шкоди, заподіюваної од­ною людиною іншій, навіть якщо моральна компенсація вважа­лася б належною. Щодо цього закон може бути несправедли­вим, ставлячись до всіх однаково.

Вадою таких законів у цьому разі був би не неправильний розподіл, а відмова в однаковій для всіх компенсації за шкоду, яку з погляду моралі було неправильно заподіювати іншим. Найгрубішим прикладом такої відмови у відшкодуванні була б система, в якій ніхто не міг би отримувати компенсації за безп­ричинно завдану фізичну шкоду. Варто зауважити, що ця несп­раведливість залишалася б несправедливістю, навіть якби кри­мінальний закон забороняв такі напади під загрозою покарання. Важко знайти інші приклади такої непродуманості, але відсут­ність в англійському праві законів, що передбачають компенса­цію за порушення недоторканості приватного життя, часто вигі­дна для рекламодавців, нерідко піддавалася такій критиці. Незабезпечення компенсації там, де вона з погляду моралі вва­жається потрібною, є, однак, головним пунктом звинувачення в несправедливості юридичних формальностей деліктного або до­говірного права, які уможливлюють «безпідставне збагачення» за рахунок іншого внаслідок якогось вчинку, що вважається мо­рально недобрим.

Зв'язок між справедливістю та несправедливістю компенса­ції за шкоду і принципом «трактувати однакові випадки однако­во, а різні — по-різному» полягає в тому, що поза цим законом існує певне моральне переконання, що ті, кого він стосується, мають право на взаємне утримання від певних видів небезпеч­ної поведінки. Така структура двосторонніх прав та обов'язків, яка проголошує поза законом принаймні найтяжчі види шкоди, становить основу (хоча й не всю) моралі будь-якої соціальної групи. її наслідком є створення поміж людей моральної та в якомусь сенсі штучної рівності з метою протистояння природ­ним нерівностям. Адже коли моральний кодекс забороняє од­ній людині грабувати іншу або застосовувати до неї насильство навіть тоді, коли більша сила або хитрість дозволили б їй зроби­ти це безкарно, сильного та хитрого ставлять на один рівень із слабким і простодушним. їхні обставини стають з погляду мо­ралі однаковими. Тому сильна людина, яка нехтує мораллю і користується своєю силою, щоб зашкодити іншій, уявляється по­рушником цієї рівноваги або цієї рівності, встановленої морал­лю; отже, справедливість вимагає, щоб цей моральний статус-

21*          163

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

кво був по змозі відновлений правопорушником. У простому випадку крадіжки це означало би просто повернення вкраденої речі; а компенсація за завдану шкоду є продовженням цієї при­мітивної ідеї. Вважається, що той, хто заподіяв фізичну шкоду іншому — чи то навмисно, чи то через недбалість, — щось від­няв у своєї жертви, і хоча він зробив це не буквально, це порі­вняння не таке вже натягнуте; бо він отримав вигоду за раху­нок іншого, навіть якщо це було лише задоволення свого прагнення зашкодити йому або небажання принести свій ком­форт у жертву обов'язку вживати відповідних застережних за­ходів. Отже, коли закони передбачають компенсацію там, де її вимагає справедливість, вони побічно визнають принцип «трак­тувати однакові випадки однаково», забезпечуючи відновлення — після порушення — морального статус-кво, в якому жертва та правопорушник перебувають у рівних умовах, отже, є однакови­ми. З іншого боку, можна уявити собі існування якоїсь мораль­ної точки зору, що не ставить людей в умови взаємної рівності в цих справах. Моральний кодекс міг забороняти варварам на­падати на греків, однак дозволяти грекам нападати на варварів. У таких випадках варвар може вважатися морально зобов'яза­ним відшкодувати грекові заподіяне лихо, хоча сам не має пра­ва на таку компенсацію. Тут моральний порядок буде порядком нерівності, в якому жертва та правопорушник трактуються по-різному. Для такої точки зору, хоч би якою відразливою вона не була для нас, закон буде справедливим лише тоді, коли він від­дзеркалює цю відмінність і трактує різні випадки по-різному.

У цьому короткому начерку справедливості ми розглянули лише деякі з її простіших застосувань, щоб показати специфіч­ну форму вищості, що її приписують законам, оцінюваним як справедливі. Це не тільки відмінне від інших цінностей, які за­кони можуть мати або не мати, але й інколи вимоги справедли­вості можуть протистояти іншим цінностям. Це може трапля­тися, коли суд, призначаючи покарання конкретному правопорушникові за злочин, який став поширеним, виносить більш суворий вирок, аніж в інших схожих випадках, і явно робить це «як застереження». Тут простежується жертвування принципом «трактувати однакові випадки однаково» заради за­гальної безпеки або благополуччя суспільства. У цивільних спра­вах такий конфлікт між справедливістю та загальним благом вирішується на користь останнього, коли закон не передбачає заходів судового захисту від певної моральної шкоди, бо приму­сове стягнення компенсації в таких випадках може бути пов'я­зане з великими труднощами доводження —  переобтяжувати

164

СПРАВЕДЛИВІСТЬ І МОРАЛЬ

суди або надто перешкоджати їхній діяльності. Існує межа роз­мірів правового примусу, які може дозволити собі будь-яке су­спільство, навіть якщо справді заподіяно моральної шкоди. Натомість закон, в ім'я загального благополуччя суспільства, може примусово стягувати компенсацію з того, хто зашкодив іншому, навіть якщо з погляду моралі, як питання справедливості, це можна вважати незаслуженим. Саме такими нерідко визнають­ся випадки, в яких відповідальність за правопорушення є об'єк­тивною, тобто незалежною від наміру завдати шкоди або від того, що не вжито запобіжних заходів. Захист цієї форми відпо­відальності інколи обґрунтовується тим, що інтереси «суспільс­тва» вимагають компенсації потерпілих, якщо випадково завда­но шкоди, і стверджується, що найпростіший спосіб зробити це — покласти тягар на тих, чия діяльність, навіть ретельно контро­льована, спричинюється до таких нещасних випадків; вони зви­чайно мають досить грошей і можливостей для страхування. У такому виправданні є приховане апелювання до загального доб­робуту суспільства, яке, хоча й може бути морально прийнятним, а інколи навіть називається «соціальною справедливістю», відрі­зняється від первинних форм справедливості, метою яких є про­сто відновлення, наскільки можливо, статус-кво в стосунках між двома людьми.

Треба відзначити одну важливу точку зіткнення між ідеями справедливості та соціальної користі або благополуччя. Дуже нечисленні соціальні реформи чи закони однаково приємні для всіх або однаково підвищують їхній добробут. Лише закони, що забезпечують найелементарніші потреби, такі як поліцейська охорона чи дороги, наближаються до цього. Здебільшого закон передбачає переваги для одної категорії населення лише ціною позбавлення інших того, що вони вважають за краще. Забезпе­чення бідних можливе лише з майна інших; обов'язкова загаль­на шкільна освіта може означати не лише втрату свободи для тих, хто хоче навчати своїх дітей приватно, але й фінансування лише за рахунок зменшення або принесення в жертву капіта­ловкладень у промисловість, пенсійного забезпечення старих або безплатного медичного обслуговування. Коли зроблено вибір між такими конкуруючими альтернативами, його правильність може обґрунтовуватися «благом народу» чи «загальним бла­гом». Неясно, що ці вислови означають, оскільки, здається, не існує шкали, за якою можна було б вимірювати внесок різних альтернатив до загального блага й визначати найбільший. Про­те очевидно, що вибір, зроблений без попереднього обмірковува­ння інтересів усіх груп суспільства, можна було б піддати кри-

165

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

тиці як необ'єктивний і несправедливий. Однак його можна було б звільнити від цього обвинувачення, якби перед прийнят­тям законів розглядалися вимоги всіх, навіть якщо, зрештою, вимоги одної групи було б підпорядковано вимогам інших.

Дехто може, щоправда, заперечити: все це справді могло ма­тися на увазі в твердженні, що вибір між конкуруючими вимога­ми різних класів або інтересів було зроблено «заради загаль­ного блага», що вимоги всіх було таким чином безсторонньо вивчено перед прийняттям рішення. Так це чи ні, очевидно, що справедливість у цьому сенсі є принаймні однією з необхідних умов, яким має відповідати будь-яке законодавче рішення, ме­тою якого є загальне благо. Ми маємо тут іще один аспект розподільної справедливості, що відрізняється від тих простих форм, які ми обговорювали, бо предметом справедливого «роз­поділу» тут є не якась особлива перевага, що розподіляється серед певної категорії претендентів на неї, а розгляд і безсторо­ння увага до конкуруючих претензій на різні переваги.