Розділ 20 ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЯ

20.1. Поняття і суть реалізації права

Соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулювати поведінку людей. Право має смисл та цінність для особистості та сус­пільства тільки тоді, коли воно реалізується.

Слово "реалізація" походить від лат. "realis" — втілення, втіле­ний. В наш час реалізація визначається як здійснення чого-небудь, втілення в життя програм, задумів тощо. Термін "реалізація права" є аналогічним за змістом. Право реалізується, втілюється в діях, в ак­тивній поведінці людей. Разом з тим реалізація права, на відміну від інших можливостей (програм, намірів тощо), характеризується під­вищеною здатністю до реалізації, підкріпленою гарантіями з боку держави.

Сформульовані в законах та інших нормативно-правових актах норми права стають реальними, коли вони втілюються в життя, у сві­домо-вольовій діяльності людей. Без виконання правових розпоряд­жень у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення.

Правореалізація являє собою завершальний етап правового регу­лювання, виступаючи позитивним результатом втілення приписів правових норм — тим, заради якого вони були створені.

Реалізація права — це забезпечене державою втілення положень правових норм у фактичній правомірній поведінці суб'єктів суспіль­них відносин.

Ознаки правореалізації:

Особливістю права як суспільного регулятора є те, що його реалі­

зація підкріплюється гарантіями з боку держави.

Реалізація права завжди пов'язана винятково з правомірною по­

ведінкою людей, тобто з такою поведінкою, що відповідає право­

вим розпорядженням.

Правореалізація має свідомо-вольовий характер. Від волі і свідо­

мості суб'єкта залежить, буде ним реалізована норма права чи ні.

163

 

Реалізацію права розглядають у двох аспектах: і як певний процес здійснення правових приписів, і як його кінцевий результат, тобто досягнення повної відповідності між приписами правових норм та реальним їх втіленням у поведінці суб'єктів. Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивної і суб'єктивної сторони. Об'єктивна сторона реалізації норм права являє собою ви­конання правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивна сторона виявляє відношення суб'єкта до право­вих норм і стан його волі в момент здійснення дій, що вимагаються правом.

Важливою частиною механізму реалізації права виступає юри­дична відповідальність, яка служить для захисту правових норм від правопорушень і тим створює необхідні умови для їх реалізації.

20.2. Види правореалізації

У літературі класифікація реалізації норм права проводиться за різними критеріями.

Правові норми можуть бути реалізовані в різних формах: у право­відносинах і поза ними, за участю державних органів і без них. Фор­ма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулюють­ся, характеру поведінки суб'єктів, що реалізують правові норми.

За суб'єктним складом розрізняють індивідуальну і колективну форми правореалізації (наприклад, право нації на самовизначення). Адже деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як по­єднуючись одне з одним, виступаючи колективним суб'єктом права.

За характером дій суб'єктів, ступеня їх активності і спрямованості виділяють виконання, дотримання, використання і застосування пра­вових норм. Перші три виступають формами безпосередньої право­реалізації, право реалізується в поведінці учасників правовідносин. Застосування, навпаки, здійснюється лише за участю спеціально уповноважених органів держави.

20.3. Форми безпосередньої правореалізації

1. Виконання норм права являє собою реалізацію зобов'язуючих норм, виконання суб'єктом покладених на нього обов'язків активно-

164

 

го типу. У разі утримання від їх здійснення це може кваліфікуватися як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм пра­ва є активне поводження суб'єктів: вони здійснюють дії відповідно до юридичних норм, активно виконують покладені на них обов'язки. Наприклад, пасажир громадського транспорту зобов'язаний сплати­ти проїзд, батьки повинні утримувати неповнолітніх дітей і забезпе­чити їм певний рівень освіти, підприємець зобов'язаний сплачувати податки. При невиконанні цих дій особи визнаються такими, що ско­їли правопорушення у формі бездіяльності.

2.             Дотримання норм права має місце тоді, коли суб'єкти утриму­

ються від здійснення дій, що забороняються державою. Це пасивна

форма поводження суб'єктів у сфері правового регулювання: вони не

здійснюють дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб реалі­

зують правові заборони. Суб'єкт повинен узгоджувати свою поведі­

нку з нормами-заборонами: не робити того, що заборонено. Значен­

ня цієї форми реалізації норм права в тому, щоб не допустити здій­

снення дій, які нанесли б шкоду суспільству, державі, окремій особі.

Дотримання завжди має пасивний характер. Реалізація цих норм до­

сягається не в силу здійснення активних дій суб'єктами, а завдяки

утриманню від заборонених дій.

Як приклад дотримання норм права — утримання громадянина від вивозу заборонених за межі країни предметів, утримання від за­бруднення навколишнього природного середовища, утримання від скоєння будь-яких правопорушень. Саме в цьому і виявляється соці­альна користь даної форми реалізації права. Здебільшого дотриман­ня права відбувається непомітно, не фіксується. Саме тому його юри­дичний характер яскраво не виявляється.

Виконання і дотримання правових норм як форми правореалізації мають імперативний, загальнообов'язковий характер: суб'єкт пови­нен узгоджувати свою поведінку з цими розпорядженнями, не пору­шувати їх.

3.             Використання суб'єктивного права — здійснення суб'єктами

своїх повноважень, наданих їм уповноважуючою нормою права, в

диспозиції якої закріплені суб'єктивні права. Суб'єкти на власний

розсуд використовують надані їм права. На відміну від дотримання і

виконання, пов'язаних з реалізацією заборон і юридичних обов'яз­

ків, використання являє собою здійснення дій, що дозволяються пра­

вом. При цьому суб'єкт керується своїми власними інтересами.

165

 

Це— реалізація повноважень, наданих нормами права. При­клад — здійснення громадянами своїх конституційних прав: на об'єднання, мирні збори і демонстрації, право володіти, користува­тись і розпоряджатись своєю власністю тощо. Це передбачає як ак­тивну, так і пасивну поведінку: суб'єкт поводиться пасивно, якщо він утримується від використання наданого йому права, або навпаки.

Повноваження громадян відрізняються від повноважень держав­них органів та їх посадових і службових осіб. Якщо громадяни вправі добровільно здійснювати або не здійснювати свої повноваження (ні­хто не може притягнути їх до відповідальності за невикористання су­б'єктивних прав), то здійснення державними органами своїх повно­важень є не лише їх правом, але й обов'язком. Наприклад, прийнят­тя законів Верховною Радою є не лише її правом, але й головним обов'язком.

20.4. Правозастосування як особлива форма реалізації норм права

Ці три названі форми правореалізації, у ході яких юридичні нор­ми втілюються в життя безпосередньо діями самих суб'єктів суспіль­них відносин, прийнято називати формами безпосередньої реалізації права. У таких формах реалізується багато норм права, але не всі. Є чимало випадків, коли дотримання, виконання і використання вияв­ляється недостатнім для забезпечення повної реалізації юридичних норм і вимагає втручання в цей процес компетентних органів. На­приклад, призначення пенсії, зарахування на роботу, виконання обо­в'язку військової служби та ін.

Четвертою формою реалізації норм права є його застосування, що характеризується рядом ознак, які істотно відрізняють цю форму від дотримання, виконання і використання норм права.

Підстави і необхідність правозастосування.

Необхідність у правозастосуванні виявляється у наступних ви­падках:

а)             коли правові відносини можуть виникнути чи змінитися тільки за

рішенням державного або іншого компетентного органу (наприк­

лад, зарахування до навчального закладу, призов на службу до

Збройних сил);

б)            коли правові відносини, що виникають між сторонами, настільки

важливі для суспільства, що в кожному разі їх слід контролювати

166

 

з точки зору законності і закріплювати рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про приватизацію громадя­нином житла, реєстрація нотаріусом заповіту);

в)             коли для виникнення певних відносин потрібно офіційне підтвер­

дження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання

батьківства, визнання осудним та ін.);

г)             коли виникає суперечка, що має юридичне значення, з питань на­

явності певних фактів або відносин і сторони самі не можуть до­

сягти домовленості (поділ майна);

ґ) коли варто застосувати примусові заходи (наприклад, конфіска­ція майна, стягнення штрафу, позбавлення волі). Державний при­мус у правовій сфері здійснюється не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами в певному порядку. Правозастосування як форма правореалізації має ряд ознак, що

відрізняють її від інших форм.

Застосування норм права — це діяльність, що здійснюється

тільки відповідними державними органами чи за дорученням держа­

ви іншими організаціями.

Застосуванню норм права притаманний державно-владний ха­

рактер. Застосування права — один з видів державної діяльності,

спрямованої на втілення правових розпоряджень у життя. Здійсню­

ється від імені держави уповноваженими нею суб'єктами і тому є обо­

в'язковим для всіх адресатів.

Застосування права здійснюється у певних процесуальних фор­

мах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві,

забезпеченню захисту прав і свобод особистості.

Процес застосування норм права завершується виданням пра-

возастосовчого акта.

Застосування права як самостійної форми правореалізації є

складним, оскільки воно здійснюється завжди у сполученні з інши­

ми формами правореалізації (виконанням, дотриманням, викорис­

танням).

Із зазначеного витікає, що правозастосування — спрямована на реалізацію норм права державно-владна діяльність компетентних ор­ганів, що здійснюється у встановлених законом формах щодо прий­няття індивідуальних правових рішень з конкретних юридичних справ.

167

 

Правозастосування здійснюється на основі наступних принципів: законності (суворе слідування закону державних органів та їх поса­дових осіб у процесі правозастосування), соціальної справедливості (правозастосовча діяльність повинна здійснюватись на користь сус­пільству і в його інтересах), доцільності (врахування конкретних умов та вибір найоптимальнішого варіанта вирішення конкретної справи) та обґрунтованості рішень, що приймаються (повне виявлен­ня та всебічний розгляд матеріалів справи, прийняття рішення на ос­нові достовірних фактів).

20.5. Види правозастосування

У процесі застосування норм права уповноважений орган за до­помогою індивідуальних актів вирішує два основних завдання:

а)             організацію позитивного виконання приписів норм права;

б)            забезпечення відповідної реакції з боку держави на недотримання

або невиконання норм права.

На цій підставі виділяються дві форми застосування права: опера­тивно-виконавча і правоохоронна.

Оперативно-виконавче правозастосування — це організація вико­нання приписів правових норм, позитивне регулювання за допомо­гою індивідуальних актів правозастосування шляхом сприяння ви­никненню, зміні чи припиненню конкретних правовідносин на основі норм права (наказ про зарахування на роботу, рішення про призна­чення пенсії, свідоцтво про шлюб, рішення про будівництво житло­вого будинку, рішення про усиновлення тощо).

Правоохоронне правозастосування — це діяльність, спрямована на охорону норм права від порушень, застосування заходів держав­ного примусу та забезпечення виконання примусових заходів (вирок суду, рішення про притягнення до адміністративної, дисциплінарної або цивільної відповідальності).

20.6. Процес застосування норм права,

його основні стадії

Процес застосування норм права являє собою систему послідовних дій, однорідні групи яких поєднуються у стадії правозастосування. В

юридичній літературі в дослідженнях різних авторів визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. Узагальню­ючи ці точки зору, можна виділити такі стадії правозастосування.

168

 

Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин

справи чи ситуації, що потребує врегулювання. На цій стадії застосу­вання правових норм необхідно установити, які дії, подія відбулися і чи мають вони юридичне значення. Метою на цій стадії є встановлен­ня об'єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці від­повідних доказів у справі та їх джерел.

Друга стадія застосування норм права зводиться до вибору певної норми права, що має врегулювати цю справу, і встановлення автен­тичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на підставі якої норми права повинна розглядатися справа. Юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотож­ності ознак конкретних обставин справи тим ознакам, що зафіксо­вані в нормі права.

При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто вре­гулювати, потрібно встановити її автентичність: упевнитися, що текст використовуваної норми не був змінений у встановленому по­рядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користатися офі­ційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування норму права досліджують у наступних напрямах: чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані події; чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядаєть­ся справа; чи поширюється її дія на суб'єктів, пов'язаних з цією спра­вою; чи є текст норми, що застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.

На стадії юридичної кваліфікації іноді виникає необхідність в ро­з'ясненні дійсного змісту правової норми, потреба у тлумаченні норм права. Під тлумаченням права розуміється певний розумовий процес, спрямований на з'ясування змісту норм права та їх роз'яснення всім зацікавленим суб'єктам. Більш докладно про тлумачення права йти­меться далі.

Наступна стадія — прийняття рішення по справі. Ця стадія перед­бачає, по-перше, оцінку зібраних доказів, встановлення на їх основі дійсної картини того, що відбулось насправді, кінцева юридична ква­ліфікація ситуації або спору, визначення юридичних приписів; по-друге, видання акта застосування права, в якому закріплено резуль­тат вирішення юридичної справи, певні юридичні наслідки для конк­ретних осіб. Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.

169

 

Акт правозастосування — це індивідуальний правовий акт компе­тентних органів, виданий на основі юридичних фактів та норм права, який визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності для конкретних осіб по конкретній юридичній справі.

Відмінність акта правозастосування від нормативного акта в то­му, що акт правозастосування суворо індивідуалізований, адресова­ний конкретним особам, а нормативні акти мають загальний харак­тер. Їм властива функція індивідуального регулювання, звернена до конкретного суб'єкта або суб'єктів. Нормативні акти розраховані на багаторазове використання, а правозастосовчі — одноразової чин­ності. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосу­вання, виступаючи юридичними фактами, безпосередньо тягнуть за собою юридичні наслідки.

Остання стадія правозастосування — це доведення змісту прийня­того рішення до відома зацікавлених державних органів, посадових осіб, інших осіб та настання фактичних обставин, завдяки чому нор­ма права впроваджується в життя.

20.7. Поняття і загальна характеристика

тлумачення права

Тлумачення права — це внутрішній розумовий процес, спрямова­ний на те, щоб усунути неясності і можливі помилки при застосуванні правових норм шляхом з'ясування і роз'яснення дійсного змісту норм права. Тлумачення спрямоване на те, щоб правову норму правильно і всебічно дослідити, з'ясувати той зміст, що законодавець вклав у словесне формулювання норми.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена: неясністю пра­вової норми; недостатньою її визначеністю; недостатньою точністю тих чи інших слів і висловлювань у нормативному акті; неповнотою норми, коли законодавець не взяв до уваги деякі сторони суспільних відносин, які він хотів врегулювати; внутрішнім протиріччям самої правової норми. Істотною ознакою норм права є їх загальний і абст­рактний характер, поширення їх дії на широке коло суб'єктів і ситу­ацій. Тому виникає необхідність конкретизувати ті чи інші змістові елементи норм права і в такий спосіб наблизити зміст норм права до конкретних ситуацій.

Способи тлумачення норм права — це методи та підходи до їх дос­лідження, способи, за допомогою яких думка інтерпретатора заглиб­люється у зміст правової норми.

170

 

Текстове (граматичне) тлумачення — це прийом тлумачення, за якого об'єктом дослідження є текст, зовнішня сторона норми. Інтер­претатор при текстовому тлумаченні вивчає одночасно як лексику і синтаксис, так і структуру змісту тексту норми. При такому тлума­ченні потрібно з'ясувати, у яких словах, реченнях формулюється гі­потеза, диспозиція і санкція правової норми.

Систематичне тлумачення — це з'ясування змісту норми права з точки зору її зв'язку з іншими правовими нормами залежно від місця, що займає ця норма в системі права. Необхідність систематичного тлумачення викликається наявністю норм, що регулюють суміжні суспільні відносини, деякою мірою схожі одне на одного і взаємопо­в'язані між собою.

Вивчення історичної обстановки, що склалася при виданні дослі­джуваної правової норми, тих завдань, що ставив перед собою зако­нодавець при виданні цієї норми, встановлення її соціального при­значення на основі вивчення суспільних процесів, що обумовили її виникнення і дію, називається історико-політичним тлумаченням. При його застосуванні важливе використання документів і матері­алів, опублікованих у засобах масової інформації, в літературі, що відображають політику держави у розглянутому питанні. При істо­ричному тлумаченні інтерпретатор спирається на факти, пов'язані з історією виникнення норми права, вивчає соціально-економічну і по­літичну обстановку, що обумовила появу цієї правової норми.

Логічне тлумачення засноване на правилах формальної логіки.

Тлумачення правових норм — з'ясування дійсного змісту норми, що мав на увазі сам законодавець. Свою волю він формулює засоба­ми мови. Словесне вираження його волі може не завжди збігатися з її дійсним змістом. Результатом тлумачення повинна бути однознач­ність і повна ясність змісту норми права. У зв'язку з цим розрізняють буквальне (адекватне), розширювальне і обмежувальне тлумачення.

Буквальне тлумачення — це тлумачення, за якого дійсний зміст правової норми розуміється в повній відповідності з її текстуальним вираженням.

Розширювальне тлумачення — тлумачення, за якого дійсний зміст правової норми варто розуміти ширше його буквального текстуаль­ного вираження.

Обмежувальне тлумачення розглядається як тлумачення, при яко­му дійсний зміст правової норми варто розуміти вужче його букваль­ного текстуального вираження.

171

 

Будь-яка особа чи орган мають можливість роз'ясняти закон чи інший нормативний акт, але юридичні наслідки такого роз'яснення бувають різні. Залежно від наслідків, до яких призводить роз'яснен­ня нормативних актів, можна виділити два основних види тлума­чення.

Офіційне тлумачення—це сформульоване в спеціальному акті ро­з'яснення змісту і цілей правових норм, що носить обов'язковий для виконання характер. Воно дається спеціально уповноваженими на те компетентними органами.

Неофіційне тлумачення не носить формально обов'язкового ха­рактеру, і сила роз'яснення, що дається при цьому виді тлумачення, полягає лише в його переконливості і правильності.

Офіційне тлумачення можна поділити на нормативне і казуальне.

Нормативним тлумаченням є офіційне роз'яснення правової нор­ми компетентним органом, обов'язкове для всіх осіб і органів, що прямо підпадають під юрисдикцію органу, що здійснює тлумачення, і поширюється на всі випадки, передбачені цією правовою нормою, забезпечуючи тим самим однакове і правильне проведення в життя розпоряджень цієї норми.

Офіційне нормативне тлумачення можна поділити на автентичне тлумачення, тобто офіційне роз'яснення, яке виходить від органу, що встановив дану правову норму, і легальне тлумачення, здійснюване не самими нормотворчими органами, а іншими в силу повноважень, отриманих від держави.

Казуальним тлумаченням називається таке роз'яснення змісту правової норми, що дається судовими чи іншим компетентним орга­ном з приводу й у зв'язку з розглядом конкретної справи і є формаль­но обов'язковим лише при її вирішенні.

Неофіційне тлумачення здійснюється, коли роз'яснення змісту за­конів й інших нормативних актів можуть даватися не тільки певними компетентними органами, але й громадськими організаціями, ви­значними державними і громадськими діячами, вченими, а також будь-якими іншими громадянами в їхньому повсякденному житті.

Серед видів неофіційного тлумачення можна виділити так зване повсякденне тлумачення, здійснюване громадянами в побуті, повсяк­денному житті, а також професійне, наприклад роз'яснення законів адвокатом та ін. Нарешті, дуже важливим видом неофіційного тлу­мачення є доктринальне тлумачення, здійснюване провідними вчени-ми-юристами. Сила неофіційного тлумачення не у формальній обо­в'язковості, а в переконливості, в авторитеті тих осіб і організацій,

172

 

що здійснюють це тлумачення. Тісно пов'язане з практикою, воно покликане поліпшувати якість застосування норм права, зміцнювати законність.

20.8. Прогалини в законодавстві

Жодне законодавство не може врахувати всієї повноти суспільних відносин, які потребують правового регулювання. Крім того, су­спільні відносини досить швидко розвиваються. Отже, у правозасто-совчій практиці іноді виникають ситуації, коли спірні відносини ма­ють правовий характер, входять у сферу правового регулювання, але для них не передбачена конкретна норма права. Це є прогалиною в законодавстві, тобто відсутністю конкретної норми, необхідної для ре­гулювання відносин, які входять у сферу правового регулювання.

Найефективнішим способом ліквідації прогалини в законодавстві є прийняття нормативного акта або норми, якої не вистачає. Але нормотворчість є досить складним процесом і потребує тривалого часу. Правозастосовчі органи не можуть відмовити у вирішенні спра­ви, і тому вони застосовують такі оперативні методи подолання про­галин в законі, як аналогія закону і аналогія права.

Аналогія закону — це застосування до неврегульованих відносин норми, яка регулює схожі відносини. Якщо ж немає навіть норм, що регулюють схожі відносини, тоді застосовують аналогію права. Ана­логія права — це застосування до неврегульованих конкретною нор­мою відносин за відсутності норми, що регулює схожі відносини, за­гальних засад і принципів права (достовірності, справедливості, за­конності, гуманізму, рівноправ'я тощо).

У кожному конкретному випадку рішення, прийняте за допомо­гою використання аналогії закону чи права, має значення виключно для конкретного випадку. За допомогою аналогії закону і аналогії права прогалина не усувається, а лише долається.

Слід зауважити, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання. Їх застосування цілком виклю­чене при притягненні до кримінальної та адміністративної відпові­дальності, які настають лише на підставі норм чинного законодав­ства. В той же час аналогія допустима в цивільній, трудовій та іншій галузях права. Аналогія дозволена там, де немає спеціальної заборо­ни і де сам законодавець не зв'язує настання юридичних наслідків з конкретною нормою права.

173

 

Запитання і завдання для самоконтролю

Поясніть, у чому суть реалізації права?

Назвіть основні форми безпосередньої правореалізації і розкрий­

те їх зміст.

Які ознаки має правозастосування?

Для чого необхідне тлумачення права?

 

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 29      Главы: <   16.  17.  18.  19.  20.  21.  22.  23.  24.  25.  26. >