ПОЧАТКИ ФІЛОСОФСЬКОГО ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО АНАКСИМАНДРА І ГЕРАКЛІТА

Передусім ми звернемо увагу на первинне // розумій-     12 ня ідеї права й на ті потреби, з яких воно випливало. Філософи помітили, що окремі факти залежать від спільних

52

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

13

незмінних законів, І спробували осмислити ці відношення, сказати простіше - вони бачили в цих законах розумну силу, яка правує всим згідно з колись накресленим планом, так що цих відношень, природно, не можна змінити. Оці спільні, осмислені закони і є саме право, справедливість. А отже, воно пояснює всі спільні закони. Так розуміли ідею права Анаксимандр і Геракліт: 1) Пояснюючи причину зникнення речей, Анаксимандр каже, що "всі речі зникають у спільній сутності й таким чином караються за ухиляння від справедливости". Із цього пояснення видно, що речі перед спільними законами силою справедливости втрачають свій індивідуальний характер, свою самобутність; 2) 3 таким самим універсальним характером ми зустрічаємо ідею права у Геракліта. "Субстанція, — вчить він, — є простий феномен, явище, яке скоро зникає. Насправді все тече і змінюється, і тільки цей перехід від одного стану до іншого є єдиною, справжньою подією. Але змінюючись, вона [субстанція] змінюється не будь-як, а за одвічними непорушними законами, які є необхідністю, божественною правдою й одвічним розумом". Таким чином, і тут ідея права ототожнюється з одвічними, космічними законами, які тяжіють над світом і людиною, або краще вона осмислюється ідеєю фаталізму. Якщо Сонце, міркує Геракліт, не може зробити такої несправедливости, щоб ухилитися від призначених йому станів, то і людина повинна неухильно дотримуватися спільних законів. Бо, чим більше людина ухиляється від виконання всезагальних розумних законів, чим більше уникає вона їх впливу, наприклад, у сні, тим менше притаманна їй первина усезагального розуму і тим вона дурніша. Стаючи на цю позицію усезагальних розумних за[конів] [вона виступає] як гармонійна його частина. Такий дух Лікургових // законів.

Геракліт із презирством ставиться до демократичної школи, в мінливому характері якої постійно приховується незадоволення законами і прагнення замінити їх новими, людськими [законами]. "Народ, - каже він, - повинен триматися за закон, як за свою фортецю і твердо боронити його від уторгнення недругів. Полеглі в цій боротьбі за закон будуть ушановані Богом і людьми, адже всі людські закони живляться божественними, які є вседержавні. Тому обурення слід гасити швидше за пожежу, бо суть закону — іти за волею одного. Усякий закон полягає в тому, щоб у державі всі підкорялися волі одного". Останнє визначення мети закону — об'єднати все під владою одного, хай то буде монархія чи демократія, — цілком правильне і точне.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________53 ПІТАГОРІЙСЬКА ШКОЛА

Пітагорійська школа мала за спеціальну мету - науковий, релігійний, моральний і політичний стан своїх членів. Релігія Олімпу не давала міцного ґрунту моральному єству людини; тому в школі Пітагора було розроблено містичні догмати моралі, де йдеться про добро і лихо, про відплату в потойбічному світі і т.п. Не задовольняючись суспільною релігією, ця школа не була задоволена і суспільним життям. Сваволі тиранії й розперезаній сваволі демократії — двом діаметрально протилежним крайнощам - вона наважилася протиставити розум, гармонію і порядність. У цій школі кожен член привчався до суворого і беззаперечного виконання своїх обов'язків і мав сприяти досягненню спільної мети. А ця спільна мета полягала в допомозі повсюдно нехтуваному закону і боротьбі проти несправедливостей.

Поставивши собі таку моральну мету, ця школа мала спасенний вплив на політичний стан Нижньої Італії або Великої Греції, але [то були] не більше як слабкі зародки. // Вона подарувала грецьким полісам багатьох вихованців, які, стаючи правителями, прагнули в політичному житті досягнути ідеальної гармонії, єдности і порядку. Відомий, наприклад, Лісій. Платон, мандруючи по Великій Греції, і зустрічаючи скрізь цей пітагорійський спосіб життя, вражений був величезним впливом цієї школи, і дійшов переконання, що доки філософи не стануть царями, а царі філософами, доти не зникнуть суспільні біди.

Основою для цієї школи і способу її життя стало метафізичне вчення про світ і моральне вчення про людину. Метафізичний погляд Пітагора на світ був такий: "сутністю речі не може бути її якість, бо якість є ознакою відносною, яка постійно змінюється внаслідок своєї залежности від кількісних її відношень до інших речей. Вода, наприклад, при певній температурі є рідиною, а при холодній температурі вона стає кригою. Звідси випливає, що істотною ознакою води є кількість, а не якість. У світі все перебуває у певній гармонії й порядку, у певній величині й мірі. Але, оскільки ця гармонія, величина і міра виявляються лише в числових даних, то сутність речі складає число. Без числа її не можна було б визначити".

Споглядаючи у всьому світі чітку сукупність одиниць, Пітагор переніс цей погляд і на суспільне життя: "Гармонія є істинно міцне буття і досконалість усього сущого. За силою цієї гармонії всі речі складають один-єдиний космос; тому в житті окремі люди й ціле суспільство повинні дотримуватися тієї ж гармонії". А для досягнення цієї суспільної

54

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

гармонії він звертає увагу на чесноти, які самі знищують

15      анархію пристрастей. А чеснот цих, на думку // Пітагора, тільки дві: це - дружба і справедливість.

Дружбу він визначає як гармонійну рівність на відміну від рівности кількісної. Можуть бути друзями дід із дитяти-ною, чоловік із жінкою, вчений з невченим; тут не може бути рівности кількісної, а лише гармонійна.

Справедливість він визначає як число "рівне-рівне" або як число "квадратне". Виходячи з цього, Арістотель зауважив: Пітагор вважає, [що] справедливість [полягає] лише у відплаті. "Кожен повинен одержати те добро або те лихо, яке він учинив", - навчає Пітагор. Ця відплата тільки й може підтримувати моральну гармонію, без якої неможлива моральна і суспільна досконалість. Для пояснення визначення Штагорової справедливости служить такий приклад: Суддя "А" повинен віддати злочинцю "В" те саме, що "В" зробив для ображеного "C"; тоді складається відношення: А:В=В:С, або AC=B2.

Споглядаючи в цілому світ гармоній, бажаючи бачити ту саму гармонію і в державному житті, Штагорійська школа, природно, повинна була ставити за зразок державного ладу політичний лад Спарти і Кріту, де держава цілком поглинала собою індивідуальність окремих членів. Такого поняття дотримувалися пітагорійці у своїх поглядах на державу. Стосовно питань приватного права, то вони розв'язували їх з релігійного погляду; наприклад, ставлячи питання: "чи дозволено самогубство? - вони відповідають - ні, тому що життя дане нам від Бога і ми повинні піклуватися про його збереження, доки Він зболить зняти з нас цей тягар". Ось такі свідчення про вчення пітагорійців про право.

СОФІСТИ І СОКРАТ

У вченні Пітагора ми бачили ті зародки етики, але не

16     більше як слабкі зародки. Філософську // розробку питань морального життя і політичної філософії вся античність приписує Сократові. Ціцерон каже про нього: "Сократ перший опустив філософію з неба і змусив її жити в містах, селах і будинках, змусив розмірковувати про те, що таке добро і що таке лихо, справедливе і несправедливе". Оглядаючи діяльність Сократа, слід зазначити, що його філософія є живий протест духові часу. Він жив у розкішну епоху розвитку грецької освіти, та разом з тим і в епоху занепаду релігійних, моральних і політичних принципів. Падінню їх майстерно сприяла школа софістів.

Усю сутність софістики висловив Протагор у словах: "лю-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________55

дина є міра всіх речей". Із цього випливало, що нема постійних, міцних, непохитних, об'єктивних норм для оцінки того, що є істина і хиба, справедливість і несправедливість. Істинне і справедливе те, що здається комусь таким. А відтак, усі погляди на істинне й хибне, справедливе і несправедливе — мають значення відносне, з індивідуальними рисами. Відкинувши всяку можливість постійних норм для оцінки дій, софісти не обмежуються цим, а намагаються показати неспроможними норми, які людина звикла вважати мірилом своїх учинків. "Різниця між правом і неправом, - вчили вони, - ґрунтується не на природі, а на законі. А закони встановлені людською сваволею. І суспільство, і держава несправедливі, примушуючи визнавати істинним і справедливим тільки те, що в цю мить здається їм такими. // А на- 17 справді вони є приписом сваволі, й людина не зобов'язана поважати і свято виконувати їх".

Словом, "люди слабкі, але їх більшість", не могли скористатися правом сильного, аби захистити себе від образи з боку сильних, тому уклали між собою договір, щоб шукати свого щастя, не порушуючи чужого, і вважати таке обмеження самосхвальним. Таким чином утворилося пересічне поняття про законне і незаконне, право і неправо. Тут уся ідея права є ніби спритним стратегічним прийомом слабких для того, щоб подолати сильних. Для підтримки цієї ідеї права і для її освячення хитро і майстерно введена релігія. Оскільки не завжди можна було карати сильного за порушення права і неправду, то придумано було систему загробних покарань, щоб утримати сильних від неправомірних дій. Але сильний є вільний і має право переступати межі, окреслені йому слабкою більшістю у формі ідеї права.

Такий є загальний софістичний погляд на право. Нема жодної потреби доводити суперечність цього вчення всім моральним переконанням людини; вона очевидна сама собою. Грецький дух також постійно був наснажений моральними первинами державного життя, тому вчення, яке руйнувало все моральне життя, суперечило грецькому духові.

Проти цього руйнівного і нетворчого напрямку, проти цих нігілістів грецького світу повстала реакція в особі філософа Сократа. Він зрозумів, що софісти спираються на хибно зрозуміле твердження - людина мірило всього, і протиставляє цьому розумінню вчення про вічність і незмінність сутности людського духу з його ідеями добра і правди. Пізнання цієї одвічної сутности з її незмінними законами розуму й волі; пізнання цього малого світу з ідеями, які його рухають, було єдиною його метою. Тому все завдання філософії він умістив у одному виразі: "тѵога аеоштоѵ" - "пізнай самого себе".

56

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ '

Далі він розрізняє особисту думку й пізнання. Пізнання набувають індуктивним методом, спираючись на незалежні від нашої сваволі факти й на всезагальні й необхідні форми розуму. Тому пізнання має характер всезагальний і необхідний. Така ідея істини. Істині властива незалежність, незмінність. Визнаючи, таким чином, мірою знання одвічні, притаманні людині ідеї істини, Сократ зруйнував основний принцип софістів, що нема норм для оцінки пізнання і що це мірило - індивідуальність кожної людини.

Та якщо в пізнанні довільна оцінка не має місця, а є одвічна істина ідеї, то й право не є довільна ухвала. Воно є одвічна ідея, що ґрунтується на вищому божественному порядкові життя, гармонує з вимогами розуму й складає норму для діяльности. На думку Ксенофонта, Сократ розвиває в ученні ідею права, яке є справедливим за природою, відмінне від справедливости за людським законом. Часто справедливе за законом є несправедливим за природою. Справедливе за природою, одвічна ідея, це — неписаний закон. Твердження, що всередині людини є внутрішній моральний закон, закладений самою природою, Сократ підсилює незмінною зго-18 дою людей стосовно багатьох // законів. Не можна, наприклад, інакше пояснити повсюдний закон про вшанування богів, батьків як присутністю в самій душі людини ідеї права, яка постійно і скрізь повчає їх: шануй Бога, батька і матір та ін. Людина, яка чинила наперекір настановам цієї ідеї права, зазнає неприємного відчуття страху та покари; навпаки, виконуючи їх, вона відчуває задоволення.

І те й друге явище показує, що людині притаманна ідея справедливости. Визнаючи ідею права в людині, Сократ каже, що вона є вияв божественної правди, тому всякий людський закон має санкцію божественного закону. Закон, який уведено в суспільство, має свій корінь у божественному законі. Це видно з того щасливого загального стану, який дається людському суспільству, коли воно виконує і поважає закон. Отже, суспільство — божественна організація, і поза суспільством неможливе людське щастя; тому треба, щоб окремі члени служили суспільству самопожертовно й чесно. А справедливість Сократ визначає як дотримання внутрішнього неписаного і писаного, встановленого людським суспільством закону; висловлюючись інакше, вона і є внутрішній моральний припис, який змушує людину дотримуватися писаного закону.

Це вчення про справедливе заторкує головним чином стосунки людини із суспільством і суспільства з її [людини] неписаним, внутрішнім ідеалом. У цих межах справедливости повинен здійснитися розвиток суспільного життя. А щодо

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________57

життя [атенського] суспільства, то воно не відповідало ідеалу справедливих стосунків Сократа. Найвищим ступенем несправедливости суспільства він уважав вибір державців за жеребом. Якщо я хочу влаштувати гулянку й запрошу музикантів, казав він, то не за жеребом обиратимуть керівника хору, а людину обізнану, досвідчену. Коли хочуть обрати стернового на судні, невже кидають жереб між усіма? Швидше призначають сюди людину, яка знає свою справу. А тим часом у політиці робиться [все] цілком навпаки. Стерновим держави, найбільшого судна, обирають не за гідністю, не за знаннями, а за жеребом. Це явище суспільного життя вищою мірою несправедливе.

На думку Сократа, особи, які бажають стояти на чолі урядування, повинні мати всі чесноти, а тому кожен, хто має на увазі суспільну діяльність, повинен готуватися шляхом ґрунтовного вивчення себе й інших. Така морально розвинута й освічена людина здатна стояти на чолі урядування. Тому не обіймання влади і не жереб або народні голоси повинні давати право розпоряджатися долею інших, а тільки знання. При цьому особливо знаменно, що він ототожнює поняття: знання і доброчесність, незнання і лихо. "Хто діє свідомо, той діє водночас і правильно, а неправильна дія неодмінно передбачає незнання. Ніхто не наважиться ділити щось, крім кращого, хіба що від незнання. Або: ніхто зі своєї волі не буває несправедливий".

Сократ приписує тут людині безумовну моральну вільність, тобто здатність завжди виконувати моральні приписи, якщо тільки // людина пізнає їх. Тому, згідно зі вчен- 19 ням Сократа, варто тільки пізнати добро - і моральні переконання людини неодмінно змусять вчинити його. Зазначимо мимохідь, що ця однобічність погляду на людську натуру цілком пояснюється характером самого Сократа. Для нього достатньо тільки пізнати добро; а його моральна сила була настільки розвинута, що вона не могла залишити знання нереалізованим. Для софістів право збігалося з силою; відоме їхнє правило: наскільки я маю сили щось зробити, настільки я маю і права. Сократ це правило сформулював інакше: скільки я маю знання про справедливе, стільки я маю сили реалізувати його.

Це вчення про безумовну моральну вільність людської особи привело [Платона] до неприродних політичних теорій. З цього короткого нарису вчення Сократа про несправедливе і справедливе видно, що він надавав ідеї права значення всезагальної загальнолюдської норми. Тому справедливо вважають його засновником філософії натурального права.

Насамкінець зауважимо, що вчення Сократа про держа-

58

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

20

ву викладати важко, бо сам він не залишив жодних письмових творів, а все своє вчення викладав у формі усних бесід із друзями. Але, поза всяким сумнівом, він учив про державу. Знаменний факт — атенське суспільство вважало Сократа софістом і засудило його на смерть як державного злочинця. Питається: за що така тяжка покара? Чим саме його філософське вчення було небезпечне для держави?

Звинувачували його, наприклад, що він розбещує юнацтво, навчаючи його не вірити богам; але це звинувачення було недоказове. Тим часом відомо, що він не співчував атенській демократії й надавав перевагу спартанському аристократичному способу урядування. Засудження Сократа на смерть було справою саме тієї партії, яка повалила владу ЗО олігархів, поставлених спартанцями. Після цього перевороту патріотична партія намагалася відновити давній вітчизняний порядок життя, чому дуже співчував відомий комік Арістофан. Він виставив Сократа як найнебезпечнішого софіста, вчення якого суперечить здоровому глузду і добрим звичаям. Насправді він був дуже небезпечний супротивник цієї партії, бо відкривав майбутнє, а не минуле. Він шукав підпори для суспільства в розумній освіті, а не в поверненні до минулого. "Що нерозумне, те й безчесне". Для нього і ціле суспільство було настільки авторитетом, наскільки воно було розумне. І його думки, висловлювані стосовно цього предмета, могли здаватися небезпечними. "Коли твій батько збожеволів, — майже так він казав, — то ти зв'яжеш його і повага до нього від цього ніскільки не втратиться; так само, якщо вгамуєш пристрасті оскаженілого натовпу, то не порушиш обов'язку любови до вітчизни. Коли державою урядує натовп, який не може дати собі ради, то там нема урядування". - Ці ідеї в той час видавалися такими, що розбещують молодь. Ось чому Арістофан висміяв Сократа як софіста. Сократ помер, але творчий дух його набув тіла і крові у філософії Платона.

ФІЛОСОФІЯ ПЛАТОНА

Філософія Платона являє здійснення Сократових // ідей і подальший їх розвиток Подамо спочатку цілісний огляд суспільного життя, як його розумів Платон, а потім перейдемо до аналітичного викладу діалогів. Держава, за вченням Платона, є велика людина. Досконалість держави залежить від тих самих умов, від яких і досконалість людей, тому в довершеності держави ми бачимо довершеність людини і в довершеності людини - довершеність держави.

Платон каже у "Тімеї": "Бог не має заздрости, а тому

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________59

хотів, щоб і світ мав сутність, подібну до нього. Він створив демонів і кожного з них примістив на спорідненій і властивій йому зірці. Серед цих демонів одержала буття і людська душа, яку за ухиляння від приписаного їй прагнення до гаразду і за схильність до чуттєвости було послано в цей світ чуттєвих явищ і змін. І тут вона виявила себе в троїстому складі: за своєю одвічною сутністю людина складається із розумної душі, але з нею поєднана нерозумна душа, яка є "Ѳ\)цо<;" - здатність волі й прагнень, а також і "єт6г)(іш" - здатність чуттєвих бажань.

Отож, людина є розум, а досконалість розуму полягає в знанні добра й мудрости; людина є воля, і досконалість волі полягає в мужності й здатності підкоряти свої чуттєві пристрасті; людина є "егаѲѵцІа" - і досконалість її полягає в обмеженні шкідливих задоволень і стриманні недозволених. Є ще четверта чеснота — справедливість, завдяки якій кожна із цих сторін душі робить свою справу. Вона полягає в прямому підпорядкуванні чуттєвих сил волі й вимагає, щоб сила волі, у свою чергу, була підпорядкована розуму. Саме ця справедливість, об'єднуючи три сили в душі людини, виробляє у ній дивну гармонію всіх здібностей.

Погляньмо далі на це вчення Платона про людські довершеності, аби побачити аналогію між досконалою людиною і державою. "Справедлива душа, - каже він, - є аристократична або монархічна; тут володарює знання добра або розум. Навпаки, несправедливість у душі має різноманітні види або ступені: перший ступінь несправедливости полягає у втраті розумного знання; так постає тімокра-тична душа ("гіцк;" - честь і "кратєш" - тримаю). Більший ступінь несправедливости полягає у втраті мужности, - так постає душа олігархічна, і, нарешті, крайній ступінь несправедливости становить тиранічна душа".

У цьому вченні про людські недосконалості видно все вчення Платона про державний лад життя. Основною вимогою для державного життя є справедливість, яка полягає в тому, аби кожен член держави був на своєму місці й робив свою справу, або краще те, до чого він покликаний за своєю природою. Тому суспільний стан людини повинен визначатися за її природною силою. Так, люди з чуттєвими потребами призначаються самою природою в клас промисловців, люди з мужністю в серці покликані до військової справи, до захисту рідної країни; люди зі знанням добра покликані до звання державців. Тому в Платоновій державі жодна особиста індивідуальна сила не повинна загубитися, і для цього кожна особа повинна перебувати на тому місці, з якого їй зручніше діяти. Отакі Платонові ідеї про державу!

60

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

Іншого державного ідеалу Платон не знав, не знав його і весь грецький світ. Пристосовуючись до ідеалу цього державного ладу, Платон так визначає справедливість: "Справед-21 ливість є обов'язок [кожного] // робити належне йому або те, що кожному властиве; а властивий йому - його хист, вроджена сила. Роблячи властиве й згідне зі своєю природою, кожна людина входить в органічне ціле й перебуває в. правильному відношенні підпорядкування цілому, проте, не втрачаючи своєї особистої волі, а тільки спрямовуючи її, відповідно до вимог суспільства".

Цю ідею волі ясно видно у Платона в міті про походження душі: 1) "Кожний створений демон мав свій індивідуальний характер, унаслідок чого він і призначався на споріднену йому зірку; 2) коли душа, полишивши світ справжнього буття, входила до світу явищ, то її становище тут обумовлювалося її моральним станом там. Лихі душі в цьому світі, зважаючи на ступінь їх розбещености, вселяються до тварин, звірів і навіть рослин, а кращі, найдосконаліші - в людину".

Незважаючи на весь казковий зміст оповіді, в ній прихована ідея, згідно з якою: кожна людина в суспільстві самою природою призначена посідати те місце, де їй зручніше. Внаслідок цього суспільний лад хоч і змушує людину підкорятися, однак не чинить над нею насильства і не знищує її волі, бо кожному добре і вільно живеться тільки там, де він почуває себе на своєму місці. Тільки тут йому зручніше, отже, тільки тут може розвиватися його воля. З цього пункту зору Платон підноситься до засад пітагорійського державного ладу й повторює, що справедливість і дружба становлять основу держави. Коли в державі царює справедливість, то нема гніту одного члена іншим, навпаки, тут кожен допомагає іншому в його потребах, — звідси взаємна дружба.

Ось ідеал Платонової держави. Аби іще дужче підкреслити характерні особливості цієї ідеальної держави, звернемо увагу на такий факт: сучасні теорії єдиною метою спілки, відомої на ймення держава, часто вбачають безпеку, полишаючи розвиток приватного життя на самих членів, які її складають; вони заперечують втручання уряду в приватне життя. Не такого погляду на державу дотримувався античний грецький світ. За вченням Платона, "держава є повне втілення ідеї гаразду за допомогою суспільної й приватної доброчесности". Але що таке ідея гаразду? Платон відповідає: "найвища з ідей є ідея гаразду, добра - або краще - Бог".

Метафізика дає визначення її в такій метафізичній формі: "Як Сонце надає людському оку здатність бачити, а предметам - можливість бути баченими, так і найвищий гаразд дає розумові можливість пізнавати, а речам — можливість

61

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

22

бути пізнаваними. Цей гаразд дає всім речам буття, але воно саме є вище буття. Тому гаразд як причина речей, є їхнє гідне мірило, а не людська сваволя, як гадають софісти. Таким чином, сутність усіх речей є гаразд". Він є первенем і джерелом усього істинно-прекрасного й доброго. Якщо воля спрямована до цього незмінного, одвічного гаразду, то її прагнення має внутрішню гідність. Людина і держава мають єдину мету — реалізувати цей гаразд; ми покликані Богом допомагати Йому у здійсненні ідеї добра на Землі.

Отже, держава не є проста інституція, встановлена людьми за договором, який має тимчасову, швидкоплинну мету, - держава є божественна організація, тому мета буття її, як і окремих осіб, схована за світом явищ, в іншому, неземному, світі. Отже, за Платоновим розумінням, у державі людина повинна була знайти задоволення тих моральних вимог душі, які нині задовольняються // тільки релігією і церквою. За народним грецьким переконанням, держава була об'єктивним організмом, існуючим самостійно; як світ, космос, і служіння їй складало для всіх найвищу честь.

Заглиблюючись у цю ідею держави, Платон довів учення про неї до містицизму, і споглядав державу як такий лад життя, де людина задовольняє свої тимчасові й вічні цілі. Захоплений цією ідеєю, він проводить у своїй ідеальній республіці комуністичні й соціальні тенденції, які теж часто даються взнаки в історії політичних вчень. Це сталося тому, що за Платоном справедливість, немов божественна воля охоплює людину з усіх боків, втручається в усі її дії й стани. Платон накреслив ідею такої держави, яка для об'єднання всіх у державну гармонію проникала у всі сфери приватного життя зі своїми приписами, заборонами, словом, із опікою над громадянами, як над дітьми. Вона керувала народженням і вихованням дітей, стосунками подружжя й ставленням дітей до батьків; тому поза державою не було жодної сфери, де окрема особа могла б виявити свою індивідуальність; і це робиться в ім'я абстрактної ідеї справедливости. Ось у загальних рисах дух філософії права, викладеної в його творі "Республіка".

Крім цього Платонового твору дійшов інший — "Закони", пізнішого походження й практичніший, пристосовані-ший до життя. Є ще особливі діалоги, а саме: "Крітон", "Горгій", "Політик", у яких з різних боків розглядається ідея держави. Кожний із цих діалогів піддамо короткому аналізу.

Найвищий закон, за Платоном, полягає у тому, що держава повинна здійснити повну ідею гаразду, ту ідею, яка нині лежить в основі церкви і держави разом. "То бікаюѵ" Платон розумів як такий найвищий порядок, який, подібно

50-68

62

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

до Провидіння, охоплює все життя людини. Те, що випливало із справедливости - "Простпкоѵ", а саме, що людина повинна робити, мати і терпіти, усе це визначається справедливістю не стосовно особи, взятої окремо, а стосовно особи як держави. Людина, взята окремо, поза державою, не мала вищого морального значення як людина; вона була людиною тому, що була громадянином. Отакий погляд античного розуму на особистість людини. Цей погляд розвивається у всіх творах Платона, до аналізу яких ми перейдемо.