ПОГЛЯДИ АРІСТОТЕЛЯ НА КОМУНІСТИЧНЕ ВЧЕННЯ ПЛАТОНА

Своїм поглядом на державу як на людину великих розмірів Арістотель сходиться з думкою Платона про державу, але не погоджується з ним стосовно форм організації держави. Особливо знаменна Арістотелева полеміка проти комунізму, тобто усуспільнення дружин і майна, запровадженого Платоном у його ідеальній державі для двох вищих класів.

Заперечуючи проти спільности дружин і майна, Арістотель каже, що право набутку і володіння може мати потрійну норму: а) або все в державі може бути спільне і нічого приватного; б) або все може бути тільки приватне і нічого спільного; в) може бути тільки щось спільне і щось приватне. Так уся територія держави може перебувати у спільному володінні; або вся може бути розділена і віддана у володіння приватних осіб; або тільки частина її перебуватиме у приватному володінні, а решта вся буде в громадському користуванні.

Звідси виникає питання: яка з цих трьох форм набутку і володіння [може бути] найприйнятніша і найкорисніша? Громадська чи приватна, чи змішана з однією й другою разом? Відповідь на це питання залежить від розв'язання ще одного: який ступінь єдности держава вважає найнеоб-хіднішим для себе? Платон у своїй ідеальній державі бажає досягти такої єдности, щоб вона була одним спільним, неподільним організмом; щоб усе в ній злилося в однорідну, безбарвну масу і не можна було б розпізнати в ній окремого індивіда.

Але подібну єдність, коли один член суспільства може цілком замінювати собою іншого, найкраще назвати тотожністю, а не єдністю. Бо єдність у державі досягається різноманітністю одиниць, які її складають і з яких кожна доповнює іншу, і є необхідною ланкою в цілому державному організмі, й тільки таким чином веде до єдности. Але якщо, за порадою Платона, знищити цю різноманітність одиниць, тоді держава перетвориться на одноманітну родину, де члени схожі один на одного, або - що ще гірше - всі індивіди держави стануть як один індивід. Тоді, кого б ми не взяли з цієї держави, за складом розуму, бажань і відчуттів, навіть за складом органічних форм, він буде прототипом усіх інших

84

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

членів держави, а тому й самої держави.

За такої єдности, коли кожен член суспільства буде цілковитим відлунням іншого, неможливе доповнення одного члена іншим. Але таке доповнення, безумовно, - необхідний гаразд у державі. Воно є не тільки поділом фізичної праці, але й розумової праці в політичному житті: так ми поєднуємося в суспільстві для найзручнішого розв'язання політичних проблем. Отож, різноманітність членів у державі необхідна для їх взаємного доповнення.

Що більше різноманітности в державі, то більше доповнення, а що більше доповнення, то більше гаразду і щастя в державі. Отож, у державі, для досягнення загального щастя, повинна бути єдність, яка досягається не через ототожнення всіх членів держави, а через різноманітність і доповнення одного члена іншим. Але, якщо навіть погодитися, що у Платона єдність для держави найкраща, то засоби, пропоновані ним для її здійснення, вкрай недостатні для досягнення такої 41 // єдности. Платон пропонує спільне майно, дружин і дітей; але усуспільнення майна і дружин неодмінно викликає в уяві таку картину: тоді всі члени громади одержать право володіння всіма жінками держави і право володіння всіма громадськими предметами; тоді кожен скаже: це моя дружина, це моє майно, бо я як член громади маю право на все суспільне. "Але інший член тієї ж комуни зауважить: це моє! і за тими ж правами, за якими ти вважаєш його своїм". Таким чином, замість очікуваної єдности членів, між ними постійно виникатимуть суперечки і незгоди, і Платонова держава повинна буде занепасти під час самого свого зародження. Це перша причина.

Друга: спільне користування всіма гараздами вбиває в людині приватні інтереси життя; а разом із загином останніх гине в людській душі енергія до праці й діяльности, які за приватного володіння живляться й підігріваються в ній надією — самій скористатися плодами своєї праці. Ніколи не слід забувати, що людина є діяльна переважно тільки для себе. Знищать цей могутній важіль - і людина знову зануриться в апатію дикуна. А за такого етичного стану громадян неможливий ніякий суспільний успіх; тоді кожен піклуватиметься тільки про одне, аби суспільну справу скинути з себе й навалити її на іншого. Саме тоді почнеться повне роз'єднання.

Третя: у Платоновій державі існують спільні діти. Припустимо, що там їх налічується 1000 індивідів, кожному з яких кожен громадянин має право сказати: ти мій! Так само й дитина кожного дорослого вважатиме своїм батьком. Таким чином ніжне почуття батьківської любови до всіх дітей розпадається на 1000 дрібних часток, а дитяча любов до

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________85

батьків буде украй паралізована великою кількістю батьків; унаслідок [цього] залишиться одне: ніхто нікого не любитиме. Тому краще бути далеким родичем у звичайній державі, ніж сином у Платоновій державі.

Четверта: ніяк неможливо, щоб деякі батьки за різними прикметами або за схожістю виразу обличчя не пізнали своїх дітей, а діти - батьків. І тоді жодне державне веління, яке б воно не було суворе, не примусить їх любити інших батьків, інших дітей так само сильно, як своїх кревних. Тоді вся система Платонової держави повинна буде розпастися.

Нарешті п'ята: найжахливіші злочини коїтимуться швидше серед тих родичів, які не знають один одного, ніж у середовищі тих, які знайомі одне з одним. Взагалі у цій ідеальній Платоновій державі стануться наслідки цілком протилежні тим, які він бажав би бачити. Він сподівався поєднати дружбою усіх громадян; знищивши родину, він паралізував у людині найкращу її сторону - любов, знищив у самому її корені; а без любови нема дружби. Якщо ж нема дружби, то нема і єдности.

Далі Арістотель займається питанням про спільне поземельне володіння. Поземельне володіння може бути потрійним: а.) або буде спільна земля й окреме вживання продуктів; б) або буде приватна земля і спільне вживання продуктів; в) або спільним може бути і те, й друге. Проти всіх трьох форм громадського поземельного володіння Арістотель відповідає, що спільність завжди пов'язується з великими труднощами і суперечками між членами. Дуже часто буває, що складається якесь випадкове товариство, наприклад, у мандрівці; й не зважаючи на невелике коло осіб, які складають цей гурт, дуже рідко його члени обходяться без суперечок, непорозумінь: найчастіше // внаслідок порушення того чи іншого інтересу приватної особи.

Цей приклад достатньо показує, що громадське володіння поєднане з нездоланними труднощами. Набагато краще влаштувати суспільство так, аби в ньому були і громадський, і приватний набуток. Тоді здобудуть самостійність приватні інтереси, а з цих приватних інтересів складеться і суспільний інтерес. При цьому насолода, одержувана від набутку, буде свідоміша, шляхетніша, ніж при спільному володінні.

Правда, приватна власність виховує користолюбство та інші пристрасті, але водночас вона відкриває можливість доброчесности й інших чеснот. Отож, тут не винна приватна власність, а винна людська сваволя, яка зловживає своєю власністю. Тому несправедливі ті нарікання, що буцімто нерівноправний розподіл власности між людьми був причиною

86_____________________________ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

і джерелом багатьох злочинів; і недоречним с той чудовий проект, який для припинення суспільних злигоднів пропонує розділити всі земні достатки між усіма громадянами порівну.

Якби навіть цей винятковий захід був утілений у життя, то важко повірити, щоб усі скарги на злигодні припинилися. На деякий час замовкнуть ці скарги знедоленої маси, але через певний час внаслідок марнотратства, з одного боку, і скнарос-ти, з другого, розподіл достатків буде, як і раніше, нерівномірний. Отож, причини людських злигоднів полягають не в неправильному розподілі багатства, а в поганому стані внутрішнього людського світу, в невмінні користуватися достатком.

У самій людині, а не в зовнішньому світі приховані причини її нещастя. Тому приватна власність не є лихо, яке доводиться терпіти через неможливість замінити його чимось кращим; навпаки, приватні інтереси становлять силу держави. З цього ж погляду Арістотель висловлюється також негативно щодо проекту розподілу всієї державної землі між усіма громадянами порівну. Слід зазначити, що деякі практичні державні люди того часу й багато філософів співчутливо відгукувалися про цей проект, бо в самому ньому бачили єдиний засіб припинити страждання злиденних мас. Але Арістотель повністю заперечує цей проект і залишається з переконанням, що надання усім громадянам однакових ділянок землі не принесе користи державі.

Підстави цього переконання були такі:

По-перше, злигодні людства виникають не тільки від того, що людство бідне на земні достатки. Швидше ці злигодні походять від поганих людських схильностей і пристрастей." Без сумніву, ніхто не стане заперечувати, що тиранія є лихо, що вона спричиняє багато страждань тому суспільству, де вона встигла пустити корені; а тим часом, хіба вона виникла від того, що тиранові нічого було їсти і він захопив державну владу у свої руки. Очевидно, тут мотивом, що викликає тиранію, була не бідність, а жага влади. Отож, нещастя людини походять від поганого стану її внутрішнього світу, а зрівняння земельних наділів усе одно не приносить ніякої користи. Але якщо навіть погодитися, що рівний розподіл принесе користь, питається: який за величиною повинен бути цей наділ? Якщо він буде надто великий, то переважатиме дійсні потреби. А якщо надто малий, то не задовольнятиме всіх вимог. Узагалі величина наділу річ украй 43 відносна: одному певний наділ може // видатися великим, іншому - помірним, третьому — малим. Тому, якщо призначити помірний наділ, то який же саме? Одному він здаватиметься вищим від середньої величини, а другому — ниж-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________87

чим. Отож, і в цьому випадку не всі будуть задоволені. Але припустимо, що певний наділ усі визнали за помірний; питається: чи принесе він достаток людині? Ні, бо не всі люди однаково помірні в житті: в одному більше розвинута схильність до задоволень, у другому — менше. Через те першому ділянка землі постійно здаватиметься малою. З цього випливає, що замість зрівняння наділу слід передусім запровадити серед людей суспільний принцип помірности, треба виховати людей у цій доброчесності, й тоді, можливо, однакові наділи принесуть частку очікуваної від них користи.

По-друге, аби зберегти наділ постійно однаковим навіть при зміні одного покоління іншим, законові належало б обмежувати кількість дітей, які повинні народитися, аби була певна кількість, - ні більше, ні менше. Але ця вимога закону була б безглузда й протиприродна.

Нарешті, по-третє, ця рівність земельного наділу є тільки напівзахід, бо крім нерухомої власности в людей залишиться нерівномірно розподілена рухома власність; вона тоді при-носитиме такі ж шкідливі наслідки, як нерухома власність. Але припустимо, що однакові наділи буде роздано, питається: чи всі залишаться задоволені ними? Ні. Принцип рівности вимагає, щоб у великих земельних власників, у кращих людей відняти їхню землю й передати масі. Маса лишиться цим дуже задоволена; але меншість чудових людей постійно скаржитиметься на таке незаконне і насильницьке захоплення їхньої землі. Внаслідок цього кращі люди постійно будуть ворогами нової конституції. А ворожнеча й боротьба призведуть до падіння конституції або до жор-стокости маси.

Тому набагато краще влаштувати державу так, аби люди багаті не утискували бідних і не викликали проти себе їхньої ненависти, а народна маса не сміла по-насильницькому відривати чужу власність. Але цього можна очікувати тільки тоді, коли краща частина громадян стане ще кращою і не прагнутиме до переважаючого політичного значення, а маса перейматиметься ідеєю законности й справедливости. Ось такий погляд Арістотеля на комунізм.

Звідси ми бачимо, що у філософському розумінні дуже рано виникло питання про власність, яке викликало полеміку між двома знаменитими філософами — Платоном і Арістотелем. Один із них заперечував приватну власність як лихо, а другий, навпаки, заперечував спільне володіння і допускав приватну власність. У цій суперечності чітко виявилися всі особливості одного й другого генія: Арістотель більше довіряв природному ходу речей, ніж творчості розуму, коронованого ідеєю. Але оця його вартісність водно-

88

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

час є і недоліком. У Платона, який вірив у вищий розум, усе вчення украй доладне й послідовне: увесь світ і суспільство у ньому випливають з цього вищого розуму в стрункій гармонії; тому філософ вірить у можливість здійснення своїх ідеалів життя за допомогою Верховного Розуму.

В Арістотеля нема цієї живої віри в ідею і дуже природно. Він жив у епоху постарілого, спорохнявілого грецького світу. Філософія в його особі досягла дідівського віку: тому розум не з вірою, а з тяжким сумнівом ставиться до життя і ніде не робить таких сміливих висновків, як Пла-44 тон. Треба дивуватися величезним відомостям // Арістотеля: він зібрав до 150 різних законодавств, про кожне з яких висловив свою думку; шкода тільки, що це його зібрання не дійшло до нас. Його твір "Про політику" дійшов, але не весь і в зіпсованому вигляді.

Але і в цих жалюгідних рештках творів великого мислителя ми бачимо велику кількість різноманітних фактів, практичних порад; проте серед цієї різноманітности й великої кількости важко простежити головну ідею Арістотеля у творі "Про політику". При окресленні ідеї кращої держави він тримається крайньої обережности; а у викладі решти принципів права він дотримується свого звичайного методу спостереження й аналізу. Перш ніж приступити до докладного викладу Арістотелевого вчення про державу, треба сказати про категорії філософії права, запропоновані Арістотелем. Отож, розглянемо: а) категорії філософії права і б) вчення про державний лад.