2.3. Сучасна міграційна політика західних держав.

 До середини 80-х років держави Європейського Союзу досить спрощено регламентували питання імміграції. Однак до початку 90-х років у зв'язку з відомими соціально-економічними процесами в країнах колишнього соціалістичного табору становище принципово змінилося.  Потоки іммігрантів у розвинені західноєвропейські країни прийняли масовий характер, це викликало серйозну стурбованість громадськості та політичного керівництва країн Співтовариства.

 У цьому зв'язку, у країнах ЄС з усією гостротою встало питання щодо можливих наслідків цього процесу для їх ринку робочої сили.  Усвідомлюючи можливість появи серйозних диспропорцій у використанні трудових ресурсів у випадку об'єднання національних економік, уряди країн ЄС обговорюють питання про припинення або значне обмеження використання праці іммігрантів.  На введення найсуворіших обмежень наполягають у першу чергу влади Німеччини, Франції та Великобританії, де проживає до 90 відсотків переселенців.  Особливу наполегливість виявляє Німеччина, перед якою стоїть задача працевлаштування етнічних німців, що прибувають з Східної Європи і з колишнього СРСР, а також зниження безробіття на сході країни.

  Фахівці імміграційних відомств держав-членів ЄС проаналізували також наслідки подій в Югославії, громадяни якої дотепер продовжують залишати батьківщину, а також проблеми, пов’язані з албанськими біженцями. В узагальнених документах і записках парламентами і урядами країн ЄС була зроблена спроба дати прогноз розвитку подібних процесів на континенті і визначити наслідки можливих аналогічних подій в державах Східної і Центральної Європи, у тому числі і у країнах СНД. На думку експертів, очікувана хвиля імміграції населення з цього регіону представляє серйозну загрозу політичній стабільності і досягнутому рівню добробуту Заходу.

 До того ж ситуація загострюється тим, що до кінця 80-х років загальна чисельність іммігрантів у країнах ЄС перевищила 12 млн. чоловік, а реальні темпи росту ВВП сповільнилася до 1-1,5 % на рік.

 Тому питання про перегляд основних принципів імміграційної політики західноєвропейських держав вимагає негайного розв'язання. Аналогічний підхід, на думку ряду західних  експертів,  необхідний  при  розгляді  нових конституційних положень про надання захисту по політичних мотивах.

 До причин, що обумовили необхідність істотних змін в імміграційній політиці країн ЄС варто прирахувати і те, що досить недвозначно було виражено ексканцлером ФРН Г. Колем: «Проблема імміграції виросла до такого масштабу, що може зробити серйозний стримуючий вплив на весь процес західноєвропейської інтеграції»[].

 Подібні побоювання висловив і колишній прем'єр-міністр Великобританії Д. Мейджор на зустрічі глав європейських держав у Люксембурзі: «Імміграція - як легальна, так і нелегальна вийшла на 1-ше місце в політичній повістці країн ЄС»[ ].

 Зміст цих заяв стає ясним, якщо взяти до уваги, що процес вільного переміщення капіталів і технологій, як це і передбачалося  провідними західними економістами, викликав інший процес - модернізації виробництв у більшості країн ЄС.  Внаслідок цього на європейському ринку праці став поступово наростати надлишок робочої сили. Це приводить до росту соціальної напруженості у суспільстві, антиіммігрантським настроям і як наслідок, екстремістським проявам і расовим переслідуванням.

 Поширення ксенофобії служить підтримкою для крайніх правих.  Наприклад, у ході муніципальних виборів в Італії Ломбардська ліга, відома своїми антиімміграційними настроями, отримала найбільше число голосів у північному місті Брешія. У Бельгії на загальних виборах націоналістичний Фламандський блок одержав половину голосів в Антверпені. У Франції майже третя частина респондентів заявили в ході опитувань, що вони згодні з лідером Національного фронту Ле Піною в питанні про імміграцію, яка є крайне правою.

 Таким чином, не відмовляючись від положень Женевської конвенції ООН про статус біженців 1951 р., а також положень Заключного акта Хельсінкських угод про свободу переміщення людей, країни ЄС почали здійснювати політику, направлену на жорсткість режиму в'їзду в регіони іноземних громадян.  Ця політика здійснюється, як указують представники Комісії Європейських співтовариств (КЄС), за допомогою гармонізації національних імміграційних законодавств, уніфікації процедур і документації, яка регулює доступ іноземців на територію зони Шенгенської угоди. Так, за даними органів внутрішніх справ Німеччини, у лютому 1995 року захисту в цій країні попросили 38071 чоловік.  З них було розглянуто 34506, а задоволено усього 1,6 %.  Інші іноземці, які просили захисту підлягають депортації.  Крім того, у січні 1995 року було затримано 6400 чоловік, які намагалися нелегально проникнути на територію Німеччини, причому переважна більшість порушників були громадяни колишніх соціалістичних держав і країн СНД[ ].

 Аналіз професійного складу осіб, клопотання яких були задовільні, показує, що переважна більшість являє собою кваліфіковану робочу силу, тобто вчені та інженерно-технічні працівники. Великі компанії, дослідницькі інститути, концерни та інші виступають з клопотанням про оформлення їм в’їзних віз, максимально скорочуючи процедуру розгляду відповідних заяв.  Значно спрощені імміграційні вимоги у відношенні «ключових робочих», до яких відносяться особи, що володіють технічними або спеціальними знаннями і досвідом.  У цьому диференційованому підході виражається чисто прагматичний інтерес західних країн, спроба витягти максимум вигоди, на рубежі тисячоріч відбираючи потрібні кадри в загальному імміграційному потоці.

 Особливу зацікавленість у цьому виявляє Німеччина, яка хотіла б грати ведучу роль в управлінні міграційними процесами в регіоні. Це явно не влаштовує інші країни.  Висунутий колишнім президентом Франції Ф. Мітераном на європейській конференції з міграційних процесів проект передбачає вирішення проблем міграції в інтересах усього загальноєвропейського простору, причому міжнародні-правові основи регулювання в цій сфері повинні бути вироблені в ході проведення форумів ОБСЄ.   Принципове рішення, закладене в цьому проекті, досить просто: гармонізація імміграційної політики і виробітка єдиного підходу по регулюванню потоків іммігрантів при врахуванні інтересів усіх держав Співтовариства, тобто своєрідне квотування розподілу висококваліфікованих кадрів з Східної Європи,  України та інших країн СНД.

Таким чином Франція має на меті не дати Німеччині скористатися перевагою географічної близькості з країнами Східної та Центральної Європи і стати «першим міграційним фільтром», отримавши тим самим значної економічної і політичної переваги.  Зокрема, німецькі підприємці, одержуючи доступ до більш дешевої кваліфікованої робочої сили, виграють у конкурентній боротьбі, наприклад, з тією ж Францією.

В цілому імміграційна політика країн ЄС, незважаючи на деякі розходження і національні особливості, характеризується в даний час наступними принципами: проведенням політики по обмеженню в'їзду в країну низько кваліфікованої робочої сили, боротьбою з нелегальною імміграцією, проведенням політики рееміграції.

 Однією з основ у системі безпеки, що компенсують керування внутрішніх меж ЄС ( як це передбачається Шенгенською угодою), поряд із створенням Європола і Шенгенської інформаційної системи (СІС), є уніфікація національних правових норм країн Співтовариства у відношенні іноземців, які знаходяться на їх території. Зазначена проблема була предметом серйозного аналізу в рамках ЄС, а ухвалення рішення по ним відбувалося в контексті Шенгенської, а пізніше і Маастрихтської угоди.

 Важливим кроком у регулюванні імміграційної політики є підписана наприкінці 1990 року в Дубліні дванадцятьма країнами ЄС Конвенція про право притулку та поводження з біженцями (Дублінська конвенція). Вона  являє  собою  першу міжнародну угоду, яка дає біженцю певні гарантії того, що його заява повинна бути розглянута владою тієї держави, куди він її направляє.  Для біженців, які проникли на територію ЄС нелегально, компетентною являється країна первинного в'їзду.  Це правило не діє в тому випадку, якщо біженець перебував раніше в іншій державі ЄС і там подавав клопотання про надання притулку.

 У статті 9 Конвенції відзначається, що за кожною країною ЄС зберігається право «із гуманних розумінь задовольнити заяву біженця»[ ].

 Конвенція регламентує також правила розгляду та обробки заяв про надання захисту, однозначно визначаючи, що ті хто звертається мають право подавати заяву тільки в одній з країн, які підписали Конвенцію.   Біженці одержують можливість самостійно визначати бажану країну притулку на всьому просторі Співтовариства.

  Крім Дублінської конвенції в регіоні діє також Конвенція про перетинання зовнішніх кордонів, яка передбачає координацію по питанню видачі віз і накладення санкцій на осіб, які нелегально перевозять людей, та не мають необхідних супровідних документів.

 Однак проблема перебуває в тому, що наявна міжнародна-правова база не відповідає сформованим у цьому регіоні реаліям.   Внаслідок цього багато держав - членів ЄС починають односторонні заходи відносно жорсткості національних законів про імміграцію та надання захисту, це привело до окремих, але дуже істотних невідповідностей із раніше прийнятими міжнародними актами.   Наприклад, через розходження в принципах, які застосовуються у країнах Співтовариства, та сама особа, що звернулася з клопотанням про надання притулку, в одній із цих країн може бути визнаною біженцем, а в іншій їй в цьому буде відмовлено.  Через значні розбіжності в законодавствах з питань в'їзду і перебування іноземців після скасування прикордонного контролю всередині ЄС виникли додаткові складності по регулюванню в'їзду-виїзду.  Без виробітки єдиного підходу при видачі віз будь-які суворі міри імміграційного контролю однієї з країн можуть бути обійдені шляхом в'їзду на територію ЄС через країну з більш сприятливим режимом в її межах.  Зокрема, до таких країн можливо віднести, наприклад, Австрію, яка в силу історичних причин, тісних економічних, політичних, культурних і інших зв'язків має безвізовий в'їзд з деякими колишніми соціалістичними державами - Угорщиною, Чехією, Словаччиною.  Таким чином, у іноземців є можливості безперешкодного проникнення на територію ЄС через Австрійську Республіку.

На думку експертної ради країн ЄС, найбільш ефективним і універсальним методом регулювання потоку біженців та іммігрантів являється введення уніфікованих в’їзних документів для всіх держав регіону.   Це питання і стало ключовим пунктом Шенгенської угоди. Система заходів для «ефективного прикордонного контролю і вибіркового обмеження імміграції», названа «політикою контрольованої імміграції», та була схвалена всіма країнами-членами Шенгенської групи у якості бази для спільних дій.

 Під політикою «контрольованої імміграції» мається на увазі: гармонізація і розроблення єдиного поняття політичного притулку, а також норм і правил його надання; узгодження законодавств країн ЄС стосовно до іноземців взагалі, і до економічних, етнічних і інших міграцій зокрема; визначення квот на робочі місця для робочих мігрантів: уніфікація візової політики як у відношенні вільного пересування в межах ЄС країн-учасниць, так і в'їзду на територію держав Співтовариства та пересування в її межах громадян третіх  країн. Протоколи Шенгенської Угоди передбачають ряд заходів для координації дій у цій області.

 Деякі положення, що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якої держави ЄС, вже погоджені і прийняті:

 а) підписавши угоду країни зобов'язуються надавати право подавати на розгляд заяви щодо політичного захисту всім іноземцям на своїй території.  Кожний хто звертається, одержує гарантії, що його заява буде розглядатися однією з  держав-учасників Угоди, і цей розгляд буде відбуватися відповідно до  принципів Женевської конвенції 1951 р. і Нью-йоркського протоколу  1967 р.;

б) відповідно до  Угоди не допускається повторна подача заяви про надання притулку у випадку відхилення його однією із країн-учасниць Шенгенської угоди.  Іноземець, який не одержав  дозволу, автоматично позбавляється права на проживання в інших країнах-учасницях. Передбачається створення спеціального регістра, винесеного за рамки банку даних СІС;

в) за Згодою кожна з держав зобов'язана приймати назад осіб, які подали заяву  з проханням про надання притулку і які  виїхали тимчасово в сусідню державу, що є учасником Шенгенської угоди.

 Заходи для координації політики в цій області включають:

 -обмін інформацією про становище в країнах - джерелах мігрантів;

 -співробітництво посольств держав-членів Шенгенської угоди в країнах, де особливо сильні еміграційні тенденції;

-взаємний обмін статистичними даними, зокрема, про великі групи біженців;

- поділ фінансових витрат при депортації. 

Комітетом з імміграційних питань, куди входять міністри внутрішніх справ і керівники імміграційних служб країн ЄС, була проведена підготовча робота з вироблення загальних критеріїв і єдиних правил розгляду візових клопотань.  Комітет визначив види документів, по яких може видаватися віза і національні служби, уповноважені займатися їх оформленням.  Була встановлена єдина форма «шенгенської візи», її зміст, терміни дії, розміри зборів за її видачу, порядок продовження терміну дії.  Комітет погодив єдиний список держав (понад 110), громадянам яких необхідно одержання візи для в'їзду в країни Шенгенської угоди, а також список осіб, в'їзд яких небажаний через різні причини.  Були також розроблені заходи для спільної боротьби з підробками віз і паспортів.

 Відповідно до Угоди особа, що клопоче щодо одержання в’їзної візи, зобов'язана:

-звернутися в консульське представництво тієї країни Шенгенської угоди, на території якої знаходиться основна мета поїздки;

-дати необхідні роз'яснення при порушенні клопотання щодо видачі в’їзної візи;

  - додати наступні документи:

закордонний паспорт, з дійсним терміном ;

запрошення або виклик;

медичний страховий поліс;

проїзні квитки (в обидва кінці), страховий поліс на автотранспорт і т.п.;

підтвердження резервування номера в готелі;

довідку про те, що всі витрати по перебуванню бере на себе сторона, яка приймає;

документи, що підтверджують наявність коштів для існування (банківські й інші гарантії);

 -з'явитися за запрошенням для особистої бесіди (при необхідності).

  При видачі візи визначальним є дотримання 2-х основних принципів: забезпечення безпеки країн Співтовариства і припинення нелегальної імміграції.   Громадяни третіх країн можуть одержати візу уніфікованої форми для в'їзду в країни Співтовариства терміном до 3-х місяців, дійсної у всіх країнах Угоди.

 Процедура розгляду клопотань включає: перевірку клопотання про видачу візи; індефікування особистості заявника щодо з'ясування відповідності по наданим документам; перевірку наданих документів, які засвідчують особистість, по обліках СІС як викрадені, загублені та інші.  Вони повинні бути дійсні для в'їзду на територію країн-учасниць Шенгенської угоди, а також термін їх дії не повинен бути менше 3-х місячного терміну дії візи.

 В певних ситуаціях мають місце і інші види перевірок, наприклад, підтвердження місця проживання і наявності родинних і інших зв'язків у країні виїзду.

 З застосуванням Шенгенської угоди вперше ціла група держав регламентує процедуру перевірки іноземців, що оформляють в’їзну візу на територію Співтовариства.  Країни-учасниці залишають за собою деякі права на самостійні рішення з  урахуванням сформованих традицій і національних особливостей,  які не суперечать Шенгенській угоді.

 Особливе значення в даному питанні набуває організація обміну інформацією та узгодженості дій закордонних представництв країн.  У першу чергу це стосується питань практичної видачі віз і рішення виникаючих при цьому проблем.  Передбачається також обмін інформацією про тенденції політичного та економічного розвитку в країнах, вихідці з який можуть стати потенційними іммігрантами.

Одержання візи можливо в будь-якому закордонному представництві держав, що підписали Шенгенську угоду, незалежно від того, в яку з них здійснюється початковий в'їзд.

 У випадку більш тривалого перебування (більш 3-х місяців) і влаштуванні на роботу в одній із країн Угоди, оформляється національна віза, одержати яку можна в посольстві тієї країни, де має намір перебувати заявник.

 Таким чином, імміграційна політика країн ЄС базується головним чином на контрольних і обмежувальних заходах. Особливе місце в їхньому ряду займають проблеми контролю за міжнародними транспортними перевезеннями населення, що мігрує і питання депортації біженців, які стали в останні роки дуже серйозною політичною, юридичною і економічною проблемою.

 Однак, на думку експертів Комітету з імміграційної політики ЄС,  контроль на зовнішніх кордонах Співтовариства не забезпечує необхідний рівень безпеки.  У зв'язку з цим країни ЄС вже найближчим часом будуть змушені повернутися до подальшого вивчення цієї проблеми.  Так, не виключена можливість розробки нових варіантів концепції імміграційної політики ЄС і інших підходів до її реалізації в рамках «Єдиної Європи», причому вони будуть спрямовані насамперед на подальше обмеження міграційних потоків у країни ЄС.

 Водночас нинішня концепція імміграційної політики ЄС все частіше зазнає критики.  У Европарламенті серед представників лівих партій існує думка, що розроблені заходи, виключають можливість проникнення потенційного біженця в країну передбачуваного притулку. Вони вважають, що необхідним є перегляд деяких положень, а можливо  їх повне скасування.  Але ця думка не знаходить широкої підтримки серед парламентаріїв.

У цьому зв'язку певний інтерес представляють результати аналізу демографічної ситуації в країнах Західної Європи, що свідчать про те, що держави Співтовариства потребують постійного притоку іммігрантів. Європейці тепер живуть довше і мають менше дітей, в наслідок чого тягар утримання старих лягає на більш молоде покоління.  Крім того, на думку американських дослідників Європа могла б прийняти значно більше переселенців.  Наприклад, у країнах ЄС усього лише 2,3 % складають іноземці, у той час як у США – 3,7 %.  Але навряд ці доводи приведуть до змін в імміграційній політиці західноєвропейських країн, оскільки страх перед негативними наслідками масової імміграції, особливо зі Сходу, у даний час значно сильніше, ніж розуміння необхідності постійного притоку визначеної кількості іммігрантів.

 Зовнішня трудова міграція відноситься до одного з видів міжнародної міграції населення, яка характеризується переміщенням робочої сили, як правило, з менш розвинутих економічно в більш розвинуті країни на тимчасову роботу з наступним поверненням на батьківщину.

 Незважаючи на те, що уряд кожної країни суверенний у своєму праві визначати напрямки і цілі міграційної політики, при розробці комплексу заходів, які регулюють процеси зовнішньої трудової міграції, доцільно притримуватися визначених правових стандартів, закріплених у документах міжнародних організацій.

 Ратифікуючи міжнародні конвенції країни, які регламентують процес трудової міграції, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, яке має важливе значення як для самої країни з погляду її інтеграції у світове співтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотно розширюються.

 Вивчення та використання відповідних правових документів міжнародних організацій має велике значення стосовно українського законодавства, оскільки при формуванні національної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бути враховані вимоги міжнародних конвенцій.

У самому загальному виді зміст міграційної політики визначається економічними, політичними і соціальними задачами, які стоять перед країнами.  Водночас вироблення мети, концепцій і засобів міграційної політики носить територіально-диференційований характер, що випливає, у першу чергу, із положення країн стосовно спрямованості потоку трудових мігрантів.  При цьому міграційна політика країн імпортерів і країн-експортерів робочої сили має значні розходження.

 Як правило, міжнародна міграція виникає при наявності значного контрасту в рівнях економічного розвитку і темпах природного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу.  Тому географічними центрами імміграції є найбільше економічно розвинуті країни, такі, як США. Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни, де у зв'язку з бурхливим економічним ростом у результаті високих прибутків від продажу нафти спостерігаються масові імміграції робочої сили (Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати).          

 Мета імміграційної політики може бути розглянутою в трьох аспектах: забезпечення захисту національної економіки від небажаного притоку трудових мігрантів як по масштабах, так і по якісному складу; рішення найбільше гострих проблем в області зайнятості населення в середині країни, що приймає, за рахунок гнучкого регулювання чисельності іноземної робочої сили («експорт» безробіття); раціональне використання прибуваючих у країну трудових мігрантів в економічних і політичних інтересах країни-імпортера. 

 При виборі концепції міграційної політики велике значення мають національно-історичні особливості країни.   Так, уряди країн Європейського співтовариства, ставлячи своєю метою створення єдиного, міжнародного ринку робочої сили, виходять із концепції інтеграції.   Для політики Сполучених Штатів Америки, Канади або Австралії більш типовою є концепція асиміляції, або натуралізації, тому що масовий приїзд іноземної робочої сили в цих державах в основному збігався з процесом формування нації.   Очевидно, що дана концепція не відповідала умовам Західної Європи з її історично сформованими націями і високою густотою населення.

 Концепція інтеграції в умовах Західної Європи прийшла на зміну системі ротації, яка почала застосовуватися ще на початку XX століття, і набула найбільш масових масштабів на початку 60-х і частково в 70-ті роки.  Система ротації означає, що мігранти приймаються на роботу тільки на чітко визначений термін.  За рахунок швидкої зміни робочої сили підприємець одержує можливість інтенсивного відновлення складу працівників, що дозволяє забезпечити рівень продуктивності та інтенсивності праці на поточно-конвеєрному виробництві або в трудоємних галузях промисловості.  Застосування ротації підвищує роль селективної функції міграції: підприємець за допомогою спеціальних служб міграції може продовжити трудовий договір, якщо він буде зацікавлений у якомусь конкретному працівнику; з'являється можливість попередити «старіння» іноземної робочої сили; зводиться до мінімуму або взагалі виключається можливість для «чужих» зайняти ключові позиції на виробництві; знижується відповідальність приймаючих сторін, щодо забезпечення для трудових мігрантів припустимих умов життєдіяльності, проведення профпідготовки і підвищення кваліфікації.

 Незважаючи на очевидні «вигоди» для підприємців країн, приймаючих у сучасних умовах концепцію ротації, вона не може претендувати на офіційне визнання урядами країн ЄС, тому що її відрито недемократичні та адміністративні принципи суперечать  ідеям інтеграції Західної Європи. 

На прикладі Німеччини розглянемо, яким способом ідея інтеграції прийшла на зміну широко поширеній концепції ротації іноземної робочої сили.  Як показало соціологічне дослідження, проведене науково-дослідним інститутом ім. Ф. Еберта в 1994 р. у Німеччині, серед більшості обстежених груп робітників-іммігрантів частка осіб, що не планують повернення на батьківщину, досить висока і коливається в межах 6,7 – 40,1 % [ ].

 Таким чином, у середньому кожний четвертий мігрант у Німеччині припускає залишитися в країні перебування.  При цьому, як відзначають західноєвропейські дослідники, частка мігрантів, яка не планувала повернення на батьківщину, продовжує зростати не  тільки в Німеччині, але й у ряді інших країн Співтовариства.

  Зросла кількість довгостроково працюючих у Німеччині (до 1990 р. у країні 52% мігрантів проживали понад 8 років) це сприяло тому, що підприємці стали розуміти переваги використання на виробництві того самого   контингенту мігрантів: робітники  звикають  до  специфіки  підприємства,  у  підсумку підприємець економить на тому, що їх не потрібно наново навчати і вводити в курс справи[ ].  Поступово все більше політиків і економістів стали приходити до думки, що використання праці іноземних робітників не відноситься до числа  тільки тимчасового явища, пов'язаного з напруженим становищем на ринку праці і що в разі потреби робітників нелегко буде відправити на батьківщину.

 Створення ЄС стало якісно новим етапом, який характеризується  більш глибоким проникненням держави в проблеми міжнародної міграції, зростанням ролі міждержавних органів, що контролюють діяльність національних урядів.  У співвідношенні міжнародної міграції регулююча функція міждержавних органів виражається в цілеспрямованому впливі не тільки на обсяги, але і на національно-державний склад залучаємо робочої сили.

 Розширення числа країн-учасниць ЄС приводило до все більшого поширення тенденції до інтеграції. У кінці  кінців перемогла концепція інтеграції робочої сили, яка не передбачає жорстких термінів перебування  трудових мігрантів в  країні приймання, припускається возз'єднання їх з сім'єю, залишає за ним певні права, полегшує адаптацію в нових соціальних умовах.

 В основі практичних рішень Ради ЄС з питань трудової міграції лежить ідея про те, що масштаби імміграції повинні визначатися не чисельністю робочих  на ринку праці, які шукають роботу, а реальними потребами національної економіки у робочій силі.

 В даний час у рамках загального ринку робочої сили країн ЄС міграційна політика формується під впливом двох визначальних чинників:                  

• розглянута в недавньому минулому як «тимчасове явище», робоча сила  трудових мігрантів знайшла статус одного з важливих компонентів, що робить вплив на економіку, незалежно від стану господарської кон'юнктури в країнах-імпортерах;

• відбувається постійне збільшення середньої тривалості перебування мігрантів у країні, яка приймає робочу силу.  Працюючий мігрант стає в  більшій мірі довгостроковим жителем країни-імпортера, і сам змінює характер міждержавної трудової міграції.                 

 Одночасно в міграційній політиці західноєвропейських країн намітилися значні зміни стосовно держав, що не є членами ЄС.  У результаті дії довгострокових чинників економічного, соціального і політичного характеру у середині 70-х років сформувалася нова імміграційна політика у відношенні країн  не членів ЄС, що виражалася в наступному: 

 - був заборонений необмежений в'їзд іноземної робочої сили з метою працевлаштування, у зв'язку з чим зросло значення якісних характеристик  трудових мігранті;

 - почалося розроблення заходів для скорочення чисельності мешкаючого в країнах-імпортерах іноземного населення;

 - стали прийматися заходи для соціальної інтеграції давно  мешкаючих у країні іммігрантів.

 Основні причини різкої жорсткості імміграційної політики економічно розвинених країн пов'язані з економічним спадом, зростом чисельності робочих іммігрантів, які перебувають у країні, у тому числі і членів їх сімей, високою концентрацією іноземців у найбільших промислових центрах.

 На фоні посилення тенденції до жорсткості імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами ЄС, особливо помітною стала зміна пріоритетів у поглядах на проблеми міграції серед країн-учасників Європейського співтовариства, яка відбулася у 80-ті роки.  Саме в цей період стала втрачати свою актуальність суперечка про те, наскільки необхідно використовувати іноземну робочу силу в значних масштабах або краще взагалі від неї відмовитися.   А у концепції міграційної політики все більше набуває значення принцип адаптації іммігрантів (не тільки робітників, але і членів їхніх сімей) до умов праці і життя в іншому соціальному і політичному середовищі країни-імпортера робочої сили.

 Таким чином, у сучасній міграційній політиці формула « гуманізація імміграції», виражає собою новий підхід національних урядів і органів ЄС до проблем міграції іноземних робітників і їхніх сімей у відношенні країн-учасниць ЄС, поєднується з жорсткістю імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами Співдружності.

 Визначення цілей і концепції міграційної політики є основою для розробки системи заходів або засобів, спрямованих на ефективне вирішення міграційних проблем, найбільше  актуальних  для  сучасного  етапу  соціально-економічного розвитку.  Класифікація засобів міграційної політики може здійснюватися по різноманітних критеріях: за їхнім утриманням (економічні, правові), за характером впливу на об'єкт управління (організаційні, адміністративні) і т.д. [ ].

Структура та ієрархія засобів здійснення міграційної політики має виражену національну специфіку, пов'язану з розмаїтістю конкретно-історичних, політичних, соціальних, економічних і т.п. умов розвитку країни.  Водночас у комплексі застосовуваних різними країнами заходів можна виділити деякі характерні для більшості з них підходи до регулювання процесу зовнішньої трудової міграції.

 Найважливішою метою імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого притоку іноземної робочої сили, держави імпортера робочої сили, тому широко застосовують заходи, направлені на запобігання імміграції і скорочення числа іноземної робочої сили в країні перебування.

 До числа цих заходів відносяться:

1.  Припинення несанкціонованого законодавством в'їзду в країну (нелегальної імміграції). Нелегальна імміграція одержала широке поширення практично у всіх країнах-імпортерах робочої сили. Наприклад, у США, за різними оцінками, проживає біля 13 млн. незареєстрованих мігрантів.

Для боротьби з нелегальною імміграцією широко застосовується метод депортації та інтернування іноземців, які незаконно проникли в країну.  Так, у США в 1994 році було прийнято президентське розпорядження №12473 про створення для незаконно прибулих іноземних таборів, куди вони повинні  бути інтерновані. На дану акцію з державного бюджету було асигновано 8 млн. 262 тис. доларів для будівництва десяти таборів, розрахованих у цілому на 200 тис. осіб. Подібна депортація «нелегалів» проводилася аж до 1986 р., коли був прийнятий імміграційний закон «Симпсона» [].

 Положення     нового     законодавства     є   взаємодоповнюючими: надання права на легалізацію частини незаконних іммігрантів супроводжується обмеженням нової нелегальної імміграції.  Даний закон ввів санкції проти підприємців, які укривають нелегальних іммігрантів - у вигляді штрафу в розмірі від 250 до 10 тис. доларів або тюремного ув'язнення на термін до 6 місяців [ ].

Здійснюються заходи для зміцнення Служби імміграції і натуралізації (СІН) з метою забезпечення більш жорсткої охорони кордону. У 1994 р. уряд США приступив до здійснення програми,  вартістю 550 млн. доларів, яка передбачає установку нових систем радарного і телевізійного спостереження на деяких ділянках кордону з Мексикою, збільшене число прикордонників.

Одночасно з  посиленням   політики стосовно нелегальних іммігрантів, законодавство США передбачає право на легалізацію для частини іноземців, це є гуманним актом і свідчить про демократичні тенденції в здійсненні сучасної імміграційної політики.  Враховуючи інтереси великого агробізнесу, був зроблений виняток для сезонних сільськогосподарських робітників.  Легалізованими також вважалися ті іноземці, що могли підтвердити документально, що вони проробили в США  біля - 90 днів і прожили безвиїзно не менше 180 днів.

 В даний час легалізації незареєстрованих іммігрантів у США перешкоджає довгий ряд бюрократичних перепон: одержання дозволу на конкретну трудову діяльність, розгляд клопотань про надання пільг, тяганина з судовим розглядом, затримки з встановленням квот, засвідчення про знання англійської мови  та американського законодавства.

 У Великобританії відповідно до цілого ряду законів про імміграцію державі були надані більш широкі повноваження по депортації і виселенню незаконно прибулих у країну мігрантів.  Депортації, відповідно до британського законодавства, підлягають всі особи, якщо їх присутність розглядається яка «не є сприятливою суспільному добробуту».  Особи, що вважаються нелегальними іммігрантами, можуть бути виселені в будь-який час і без зайвої бюрократичної тяганини.

 Спроби ввести різні форми імміграційного контролю розпочинають не тільки промислові центри Півночі.  Аналогічним способом діють і  «країни, що недавно встали на шлях промислового розвитку». Наприклад, у 80-ті роки відбулося посилення імміграційних процедур стосовно нелегальних іммігрантів у країнах Перської затоки: збільшилося число відмов у проханнях про видачу дозволу на роботу, підсилилися поліцейські заходи проти іноземців, яки не мають належних документів, значно виросли масштаби депортації.

 Метод депортації широко застосовується і у Нігерії.  У період економічного  підйому   нігерійська  влада мирилися з присутністю у країні великої кількості нелегальних іммігрантів (точніше, що стали нелегальними після закінчення 90-денного терміну безвізового перебування в країні). Однак спад в економіці на початку 80-х років змусив уряд Нігерії посилити свій імміграційний контроль і здійснити масову висилку нелегальних  іммігрантів, це торкнулося більш 2 млн. осіб. [ ].

 Крім методів прямого впливу на скорочення чисельності нелегальних іммігрантів, до яких відноситься депортація і судове переслідування іноземців, які незаконно знаходяться в країні перебування, імміграційне законодавство містить також заходи впливу, що мають відношення до наймачів,  використовуючих працю нелегальних іммігрантів, у виді штрафних і судових санкцій.  Подібні міри широко практикуються в Нідерландах, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі та ін. країнах.

 Наприклад, відповідно до бельгійського законодавства, наймач, який використовує працю неофіційних мігрантів, повинен крім штрафу в 500 тис. бельгійських франків оплатити витрати по відправленню іммігранта та членів його сім'ї на батьківщину.  Крім того, у судовому порядку може бути закрита вся або частина компанії наймача.  У Німеччині сума штрафу з іноземця, що працює без дозволу, складає від 500 до 1000 марок.  Одночасно з цим   з   власника   підприємства, що   використовує   працю незареєстрованих іноземців, стягується штраф у розмірі 5 тис. марок [ ].

  Особливо суворі заходи приймаються стосовно   посередників, які займається постачанням нелегальних іммігрантів.  Так, французьким законодавством за такий злочин передбачене покарання позбавленням волі на термін від двох до п'ятьох років або накладання штрафу від 10 тис. до 200 тис. франків [ ].

   У якості одного з засобів здійснення обмежувальної імміграційної політики використовуються міри, спрямовані на скорочення чисельності іноземного населення, що перебуває в країнах-імпортерах.

 Більшість країн-імпортерів робочої сили прийняли державні програми стимулювання репатріації офіційно зареєстрованих іноземців.  На відміну від методу депортації і судового переслідування іммігрантів, заходи, спрямовані на стимулювання репатріації, не є чисто адміністративними, тут переважають економічні стимулятори.

 Прийняті програми носять селективний характер, тому що розраховані на заохочення репатріації тільки визначених категорій іммігрантів, а саме: осіб, національності яких є небажаними для країни-імпортера; професій які не користуються попитом на національному ринку праці і т.п.  Дані програми передбачають спільне будівництво засобами країн-імпортерів і експортерів робочої сили підприємств у країнах походження з використанням грошових заощаджень робітників-мігрантів.  Результатом подібних заходів повинно було стати, з одного боку, уповільнення росту нової еміграції, а з іншого боку - забезпечення робітниками місць визначеної частини реемігрантів.

 Прикладом такого співробітництва є Німеччина і Туреччина, які підписали двосторонню угоду про створення кооперативів розвитку, а в подальшому й акціонерних товариств із притягненням коштів працюючих у Німеччині турецьких громадян.  У Нідерландах також розроблений державний проект, розрахований на стимулювання від'їзду іноземців із країни і забезпечення їх зайнятості на батьківщині, що передбачає надання кредитів робочим мігрантам, які бажають відкрити, власні невеликі підприємства на батьківщині.  У рамках даної програми в Югославії був створений спеціальний фонд для фінансування зайнятості в економічно відсталих районах масової еміграції.

 Заходи, пов'язані з ускладненням процедурних норм, що регулюють питання в'їзду, продовження терміну перебування в країні, зміни робочого місця носять обмежувальний характер, тому що спрямовані на скорочення числа прибуваючих трудових мігрантів. У більшості країн-імпортерів візи на в'їзд видаються тільки тим іммігрантам, яким гарантується працевлаштування.  Так, по законодавству ПАР у першу чергу приймаються ті мігранти, що документально можуть підтвердити, що для них є вакансії в приватних або державних фірмах.  У США для одержання візи на в'їзд необхідно одержати так названий трудовий сертифікат - офіційне підтвердження від фірми або компанії про згоду дати робоче місце, завірений в Міністерстві праці США, причому процес одержання трудового сертифіката є дуже складною і тривалою процедурою.  Максимальний термін, на який видається віза трудовому іммігранту, не може перевищувати 2 роки, а продовження або поновлення цієї візи є вкрай трудомістким процесом, що вимагає практично наново виконати всі імміграційні формальності.

 Імміграційне законодавство США встановлює, що для видачі трудового сертифіката Міністерство праці США повинно переконатися, «що на місці передбачуваного працевлаштування іноземця в даний час немає американських робітників, які можуть, бажають і мають достатню кваліфікацію для виконання визначеної роботи, для якої підходить і на яку претендує іноземець».  Крім того, повинно бути встановлено, що працевлаштування іноземця не зробить негативного впливу на зарплату або умови праці американських робітників.

 Аналогічний закон про робітників-мігрантів, прийнятий в Австрії.  Закон передбачає, зокрема, що гастарбайтери можуть бути прийняті на австрійські підприємства лише в тому випадку, якщо не постраждають інтереси австрійських робітників з погляду надання їм робочих місць і створення необхідних умов праці. Іноземцям може бути відмовлено в прийомі, якщо в тієї або іншій галузі економіки або в адміністративному районі вже зайняте велике число мігрантів.

 Для трудового іммігранта в США обмежені можливості виїзду з США, наприклад, у відпустку, з родинних обставин або інших причин. Нарешті, трудові іммігранти не вправі по власному розсуду перемінити місце роботи, район проживання або інші умови контракту, не ризикуючи бути депортованим із США.  У ПАР іммігранту протягом перших трьох років після переселення в країну забороняється змінювати галузь занять, але дозволено змінювати роботодавців. Подібні обмеження поширені також у багатьох країнах Західної Європи.

Незважаючи на жорсткість імміграційного законодавства і посилення заходів, направлених на захист національних ринків робочої сили від притоку неконтрольованих потоків мігрантів країни імпортери постійно відчувають потребу в обмеженому притоці робочої сили визначеного кількісного і якісного складу. Відповідно до даної мети міграційної політики можна виділити заходи, направлені на регулювання чисельності і якісного складу прибуваючих  трудових мігрантів.

 Так, регулювання чисельності прибуваючих мігрантів здійснюється за допомогою імміграційної квоти, яка щорічно розраховується в країнах імпортерах.  Даний показник розраховується як у цілому по країні, яка приймає трудящих мігрантів, так і по окремих категоріях прибуваючого населення. Розрахунок імміграційної квоти робиться достатньо-складним шляхом. Тут на увагу приймаються економічні потреби держави, оцінювання демографічної ситуації з обліком прогнозу чисельності населення в цілому і по окремим статевовіковим групам, враховується стан національного ринку праці і житла; велике значення на розмір квоти робить і політична кон'юнктура в країні імпортері.  Наприклад, у Канаді - країні, найбільше відкритій для імміграції, загальна квота виділена урядом на 1995 р., склала 270 тис. осіб[ ].

 Виділена урядом  країни-імпортера імміграційна квота може бути розподілена у певній пропорції між різними категоріями іммігрантів, з обліком їхньої пріоритетності для країни. Так, у США в 1995 р. був здійснений наступний розподіл імміграційної квоти: 71 % родичі громадян США; 20 % - фахівці, у яких є потреба в США; 9 % - інші групи іммігрантів [ ].

 Як правило, розміри імміграційної квоти є предметом гострої дискусії в країнах – імпортерах. Так, у США під тиском ведучих американських економістів, політиків і підприємців у 1990 р. був прийнятий новий закон про імміграцію, який президент Дж. Буш (старший) назвав «самою всеосяжною реформою імміграційних законів за останні 66 років» []. Даний закон істотно розширив розміри квоти, призначені для працюючих іммігрантів, тому що по розрахунках фахівців у 90-і роки економіка США буде мати гостру потребу в кваліфікованій робочій силі, це, у першу чергу, викликано зниженням за останні три десятиріччя рівня народжуваності і скорочення числа молодих працівників, які приходять на зміну пенсіонерам.  У новому імміграційному законодавстві передбачається квота в 140 тис. віз для осіб, що в'їжджають у США в пошуках роботи.

Що стосується регулювання якісного складу прибуваючих мігрантів, в інтересах країни-імпортера, скорочення чисельності трудящих мігрантів у приймаючих країнах, супроводжується одночасним зростанням вимог до їхнього якісного складу. Регулювання складу прибуваючих мігрантів здійснюється за рахунок активного використання державою селективної функції міграції, за допомогою якої можна впливати на якісний склад населення і трудових ресурсів країни в необхідних напрямках у даний історичний період.

В імміграційній політиці країн спостерігається велике число різноманітних ознак, щодо яких регулюється якісний склад трудящих іммігрантів, а саме:

— наявність дефіцитної професії на національному ринку праці. Відповідно до американського законодавства 6 основних груп (преференцій) іммігрантів, які можуть розраховувати на першочергове одержання в’їзної візи, виділяються дві, що мають безпосереднє відношення до трудящих іммігрантів. До них відносяться: особи визначених професій, в яких є потреба на ринку праці США в даний момент; представники рідких професій; фахівці високого класу або наділені винятковим талантом; робітники (кваліфіковані і некваліфіковані), що претендують на вакансії, які не заповнюються громадянами США (як правило, це мало оплачувані, не престижні, важкі або шкідливі для здоров'я види робіт). Автори цього американського імміграційного законодавства вважають, що приплив висококваліфікованої робочої сили буде сприяти розвитку передових високотехнологічних галузей промисловості і тим самим збільшить конкурентноздатність американської продукції на міжнародному ринку;

— наявність освіти або кваліфікації, визнаної в країні імпортері. Про високі вимоги до якості прибуваючої робочої сили свідчить необхідність проходження процедури визнання наявних у мігранта документів про освіту або професійну підготовку.

Проблема порівнянності професійних дипломів виникла в зв'язку з посиленням   міграцій кваліфікованих фахівців.  Тому в Європейському співтоваристві було прийняте рішення, відповідно до якого, починаючи з 1991 р. на всій території ЄС признаються всі дипломи про вищу освіту, отримані в одній із країн-членів.  Дипломи, отримані в третіх країнах (які не входять у ЄС), можуть бути визнані за умови, що їх власники як мінімум три роки працювали за даними дипломам в одній з країн ЄС. Для вирішення про остаточну порівнянність дипломів був вироблений ряд критеріїв, одним із яких, наприклад, є вимога одержати вищу освіту будь-якого типу протягом не менше 3 років. Крім цього, з недавнього часу діють секторальні директиви визнання дипломів, що включають докладний перелік  професій і галузей, де дипломи признаються рівноцінними у всьому просторі ЄС, і де потрібно обов'язковий мінімум додаткового навчання.

Проблема рівноцінності документів про освіту, отриманих у країнах походження іммігрантів, гостро стоїть в інших приймаючих країнах.

У США, наприклад, для підтвердження еквівалентності дипломів, отриманих в Україні,  щодо американських вузів і коледжів, необхідно звернутися в міжнародну корпорацію випускників  навчальних закладів з країн СНД. Для осіб робочих професій часто потрібно надання рекомендаційного листа з підтвердженням досвіду роботи і рівня професійного підготування, причому даний лист повинний бути завірений гербовою печаткою і мати, паралельний переклад на англійську мову.

 У Австралії всі наявні у іммігрантів кваліфікації, підлягають розгляду австралійськими органами для одержання дозволу працювати в країні за даним фахом.  Всі визнані у мігрантів наявні документи про освіту, в Австралії розділяються на 2 категорії визнані і потребуючі додаткового навчання в Австралії.  У залежності від того, до якої категорії буде віднесений документ про освіту мігранта, оцінюються його шанси на одержання в’їзної візи: а) вимога досвіду роботи за фахом є ще одним свідченням високих запитів приймаючих країн,  до якості іноземної робочої сили. У Австралії наявність фаху у іммігранта признається лише в тому випадку, якщо він працював у даній якості в цілому не менше 6 місяців, частина яких повинна припадати на останні 12 місяців. Високо оцінюються шанси на одержання в’їзної візи в тих мігрантів, які мають «значний і тривалий досвід роботи з дефіцитного фаху», що означає стаж роботи не менше 3 років перед подачею заяви на імміграцію;

Б) віковий ценз є одним із важливих і широко поширених критеріїв добору іммігрантів як з погляду прагнення країни - приймання, до ввезення робочої сили найбільше активного працездатного віку, так і в зв'язку з необхідністю враховувати демографічну ситуацію, яка характеризується постарінням населення і падінням народжуваності. Практично у всіх країнах, приймаючих робочу силу, встановлені вікові межі для трудящих іммігрантів.  При цьому найчастіше шанси одержати дозвіл на імміграцію вище у більш молодих претендентів;

в) національність іммігранта є якісною ознакою, значно диференційованою у залежності від національного складу країни-імпортера. Так, відповідно до нового імміграційного законодавства США в рамках квоти, відведеної для трудящих іммігрантів,  детально обговорене виділення щорічно 40 тис. віз, призначених для «розширення і розмаїтості потоку іммігрантів». Це пов'язано з тим, що в 80-і роки переважну більшість іммігрантів у США складали вихідці з Азії і Латинської Америки. Таке становище, на думку авторів законодавства, порушує національну рівновагу в країні, яка традиційно формувалася в основному за рахунок вихідців із Європи.

До числа інших вимог, запропонованих до якості робочої сили, можна віднести: а) вимога гарного стану здоров'я у прибуваючих мігрантів (характерно для ряду скандинавських країн і США; б) додаткові професійні вимоги, які відносяться до ряду спеціальностей або професій (у США, наприклад, іноземний програміст повинен володіти прийнятими в країні програмними засобами, бути знайомим з відповідними комп'ютерними системами); в) обмеження особистого і психологічного плану. Так, наприклад, претендент на одержання громадянства ПАР повинен мати «добрий характер». У США здавна обмежений в'їзд для представників любої із партій тоталітариського типу.

Для добору кандидатів, найбільшою мірою відповідних потребам країни-імпортера, застосовуються різні методи. Так, у США основою добору є встановлений перелік кращих професій, відповідно до яких у рамках встановленої імміграційної квоти робиться добір іммігрантів.

У Канаді та Австралії використовується система оцінювань кожного кандидата в балах. Наприклад, у Канаді кандидати на імміграцію оцінюються по 10 критеріях, за кожний з яких вони можуть одержати від 8 до 15 балів, при прохідній сумі балів, рівній 70.

Як свідчать дані, значення тієї або іншої   якісної ознаки при доборі іммігрантів не є постійним і може змінюватися на користь інших пріоритетів.

У Австралії відповідно до системи підрахунку кількості балів (максимальна сума по категорії «Самостійна еміграція» у 1995 р. — 95 балів) враховується наявність необхідної професії відповідно до переліку, що обновлюється 2 рази у рік на основі матеріалів служби зайнятості, і свідоцтва про освіту визнану в Австралії (максимальне число балів 75); вік (максимальне число балів для осіб у віці 18-24 року - 10 балів); знання англійської мови (максимальна кількість балів 15).      

Селективність міграційної політики країн-імпортерів виражається також у наданні пільг окремим категоріям мігрантів із метою їхнього притягнення в країну. Так, пріоритетним правом одержання дозволу на імміграцію користуються бізнесмени, що припускають відкрити справу в країні перебування. Відповідно до американського імміграційного законодавства, іноземець має право одержати візу та оселитися в США, якщо він має намір укласти як мінімум 500 тис. доларів в американські підприємства з метою йх розширення. Бізнесмену, який запросив  статус іммігранта  і підтвердив свою готовності вкласти 500 тис. доларів, дається іспитовий термін у 2 роки, з тим щоб він міг продемонструвати свої ділові якості. У Канаді заохочується в'їзд інвесторів, тобто іммігрантів, що вкладають у федеральні або провінційні цінні папери не менше 250 тис. канадських доларів на кожного з членів сім'ї інвестора, які з ним в’їжджають. Пріоритетним правом на в'їзд користуються також так називані «бізнес іммігранти», до яких відносяться особи, що створюють у Канаді підприємства, які дають роботу як мінімум 1 канадському громадянину.

У ПАР в окремих випадках, якщо потенційний іммігрант має особливо дефіцитну професію, посольство ПАР у країні заявника бере на себе посередництво в пошуку  роботи в приватній або державній фірмі, розташованій в ПАР. Іммігрантам, що одержали дозвіл на в'їзд у країну, уряд ПАР дає безкоштовні квитки до місця їхнього працевлаштування. Крім того, дається первинне житло і субсидії, достатні для підтримки середнього рівня життя доти, поки іммігрант не приступить до роботи. Іммігрант також має право на безкоштовне навчання іноземній мові.

Як бачимо, у новому столітті на фоні радикальних зрушень, які трапилися у світі у зв'язку з розпадом СРСР і соціалістичної системи в Східній і Центральній Європі в цілому та з закінченням «холодної війни», імміграційна політика у всіх її формах і проявах зведена в ранг важливого фактора забезпечення національної безпеки усіх без винятку держав. На прикладі розвалу ніколи економічно і військово-стратегічного могутнього Радянського Союзу світ став свідком бурхливого вибуху етнічних і регіональних конфліктів, що в дійсності десятиліттями підігрівалися настроями так званого «оксамитного сепаратизму» і національного шовінізму (Таджикистан, Нагірний Карабах, Абхазія, Приднестров'є, Південна Осетія, Чечня).  Широко декларована в СРСР «нерушима дружба народів» відразу стала порожнім звуком, зокрема, для 14 млн. українців, що виявилися ізгоями на  території колишніх радянських республік, скажемо, у Латвії, Латвії й Естонії, що зустріло стурбованість не тільки уряду України, але прихильників цивілізованих міжнародних-правових норм спілкування між державами в Європі.

Що стосується США, Західної Європи й інших індустріально розвинених країн, у 90-х роках особливо стала відчуватися втрата контролю над кордонами, через які ринулися потоки мігрантів (із Мексики в США, із колишньої Югославії та Албанії - у Німеччину та Італію, з турецького Курдистану - у Скандинавію і т.д.). У цьому змісті неконтрольована міграція на рубежі тисячоріч стала якісно новим феноменом міжнародного життя, яка зачіпляє національну безпеку і державний суверенітет усіх країн і народів.