§ 1. Оренда майна та лізинг

Господарський кодекс України, визначаючи, що основу правового режиму майна суб’єктів господарювання становить право власності, закріплює також їх право здійснювати господарську діяльність на основі інших речових прав, зокрема володіння, користування. Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено відповідно до умов договору (оренди та ін.) з власником майна (ст. 133).

З іншого боку, власник майна має дбати про те, щоб належне йому майно використовувалося з найбільшою ефективністю. Одним із засобів підвищення є саме договір оренди та інші договори, за якими державне чи комунальне майно передається в строкове платне користування суб’єкту господарювання для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Закон України від 14 березня 1995 року “Про оренду державного та комунального майна” так і визначає його покликання: забезпечити підвищення ефективності використання державного та комунального майна шляхом передачі його в оренду фізичним та юридичним особам. Відповідно до цього і поняття „оренда” (від пізньолат. оrrendare – здавати в найом, наймати) в господарському законодавстві визначається як договір, за яким одна сторона (орендодавець) передає майно другій стороні (орендаторові) за плату на певний строк у користування для здійснення господарської діяльності (ст. 283 ГКУ). Тобто договір оренди є одним із різновидів договору майнового найму. Відмінність цього договору від інших видів найму майна полягає в тому, що при наймі наймач має право лише користуватися майном, а при оренді – ще й здобувати і споживати наслідки його використання в господарській діяльності.

Ця відмінність досить суттєва в господарських відносинах. Об’єктом оренди є таке майно, яке за своєю природою може бути використане для одержання прибутку.

У наш час договір оренди в господарських відносинах застосовується щодо державного та комунального майна. Чинним є Закон України від 10 квітня 1992 року “Про оренду державного та комунального майна” (в редакції від 14 березня 1995 року з наступними змінами та доповненнями).

Об’єктами оренди, за цим Законом, є:

цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць);

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб’єктам господарювання.

Не можуть здаватися в оренду цілісні майнові комплекси тих державних і казенних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, яку, за законодавством, можуть здійснювати тільки державні підприємства.

Орендодавцями в цьому договорі виступають:

Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю;

Органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належать Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності;

підприємства – щодо окремого індивідуально визначеного та нерухомого майна площею до 200 м2, а з дозволу орендодавців, зазначених вище, – також щодо цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що перевищує площу 200 м2.

Орендарями, згідно із Законом, можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Фізична особа, яка хоче укласти договір оренди державного майна, до його укладення зобов’язана зареєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності.

Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору. Це означає, що він є договором консенсуальним, тобто таким, у якому права і обов’язки сторін виникають з моменту досягнення ними згоди щодо всіх істотних його умов.

Істотними умовами цього договору є об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням його індексації), строк, на який укладений договір, орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (ст. 284 ГКУ). За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Доцільність надання орендарю права укладати договір оренди з наступним викупом полягає в тому, що за такої умови він буде зацікавлений у найкращому виконанні свого обов’язку за договором – сумлінно використовувати і зберігати орендоване майно, запобігати його пошкодженню, псуванню тощо з огляду на те, що в перспективі це майно стане його власністю.

У наступних положеннях закону про оренду йдеться про передачу об’єкта оренди орендодавцем орендареві, яка здійснюється в строки і на умовах, визначених у договорі. При цьому орендоване майно включається до балансу підприємства-орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим. 

У цьому Законі регламентується максимальний розмір орендної плати і порядок її внесення орендарем. Орендар має її вносити незалежно від наслідків господарської діяльності, але вона не повинна перевищувати п’яти відсотків від вартості орендованого майна. Орендна плата зараховується на спеціальні рахунки і використовується для фінансування капітальних вкладень (ст. 19).

Прикінцеві умови будь-якого договору – це умови про його припинення. В Господарському кодексі (ст. 291) визначено, що договір оренди припиняється в разі закінчення його строку, викупу (приватизації) об’єкта оренди орендарем, ліквідації суб’єкта господарювання – орендаря та загибелі об’єкта оренди. З цих положень випливає, що в усіх випадках, крім викупу (приватизації) та загибелі майна, орендар після припинення договору повинен повернути його орендодавцю.

Багато спільного з орендою має договір лізингу ((англ. leasing, big lease – здавати в оренду, орендувати). Лізинг — це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів (ст. 292 ТКУ). Лізинг давно відомий і широко використовуваний за кордоном, в Україні набув  визнання порівняно недавно. Закон України “Про лізинг” був прийнятий 16 грудня 1997 року, але лізингова діяльність у вітчизняній економіці почала  розвиватися ще до його прийняття. Це пояснюється закладеними в ній можливостями стати значним імпульсом до технічного переоснащення виробництва.

Нині чинним є Закон України “Про фінансовий лізинг”. Нова назва та нова редакція внесені Законом від 11 грудня 2003 року “Про внесення змін до Закону України “Про лізинг”. Фінансовий лізинг, полягає в наданні лізингодавцем у користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем лізингових платежів. Лізингові відносини відбуваються на основі лізингового договору, що укладається у формі багатосторонньої угоди за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об’єкта лізингу або двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Договір має бути укладений у письмовій формі (ст. 6 ГК України).

Крім фінансових розрізняють лізинг оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотнім, пайовим тощо.

Суб’єктами лізингу можуть бути: лізингодавець, який передає в користування предмети лізингу за цим договором; лізингоодержувач, що одержує в користування предмета лізингу, та продавець лізингового майна, в якого лізингодавець набуває його для передачі лізингоодержувачу.

Предметом цього договору може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, віднесене до основних фондів. Зазначене майно, яке є в державній або комунальній власності, може бути предметом лізингу, якщо щодо нього відсутня заборона передачі в користування чи володіння.

Таким чином, договір лізингу має спільні риси з договором оренди, особливо тоді, коли його укладають як двосторонню угоду між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Різниця полягає в тому, що лізингодавець передає в оренду майно, яке він для цієї мети і закуповує.

Крім того, за цим законом, не можуть бути предметом лізингу майнові комплекси державних та комунальних підприємств та їх структурних підрозділів.

Відрізняється договір лізингу від договору оренди тоді, коли він є багатосторонньою угодою (за участю і продавця об’єкта лізингу).

За свідченням літературних джерел широке застосування лізингу почалося після Другої світової війни. Економічними передумовами його сходження стали економічні кризи в більшості держав у повоєнні роки. Економіка обтяжувалась енергетичною кризою, морально застарілим енергомістким обладнанням, гіперінфляцією. Виникла ситуація, коли на одному полюсі були високопродуктивні сили, що не мали основних засобів виробництва, на другому – фінансовий капітал, який існував за рахунок короткострокових кредитів, а на третьому – виробники високотехнологічного обладнання та іншої техніки без оборотного капіталу. За цих умов і набув свого розвитку лізинг у зарубіжних країнах. Довів він життєздатність і на вітчизняному ґрунті.

Для наших підприємств та підприємців, надто в період спаду виробництва, нестабільності фінансового сектора, лізинг привабливий великими можливостями, закладеними в ньому.

Як показує практика, він, по-перше, надає можливість підприємствам, що не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його шляхом оренди, при чому на більш вигідних умовах, ніж за контрактами купівлі-продажу. Якщо підприємство закуповує необхідне устаткування за рахунок власних коштів та довгострокових банківських кредитів, то здійснює це із фонду розвитку виробництва, який формується з прибутку після його оподаткування у встановленому законодавством порядку, а крім того сплачує ще й податок на додану вартість із купівлі-продажу. При укладенні ж договору лізингу орендні платежі, сплачувані орендарем, входять у собівартість продукції, яку він випускає, чи послуг, які надає, а після повної сплати вартості орендованого устаткування підприємство, як правило, стає його власником. У цьому разі кошти, що витрачаються як на орендні платежі, так і на викуп орендованого устаткування, формуються з прибутку підприємства до його оподаткування.

По-друге, до лізингових операцій залучаються великі кошти банків, страхових, акціонерних та інших товариств, що знаходяться в Україні.

По-третє, лізинг дає можливість отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, при чому не в грошовому вигляді, що викликає певні складнощі, а в машинах та устаткуванні, які потрібні для виробничої діяльності.

Лізинг вигідний і орендодавцю, бо передбачає стовідсоткове покриття всіх капітальних та інших витрат і отримання прибутку не меншого, ніж від інших операцій.