ОЛ. Кириченко. Історія, сучасний стан та перспективи розвитку криміналістики

Стислий аналіз історії розвитку криміналістики дає підстави для виділення її п"яти основних етапів. Точний час зародження криміналістичних засобів боротьби зі злочинами встановити важко. Але скоєння суспільне небезпечних діянь, без сумніву, обумовлювало й необхідність розробки відповідних засобів боротьби з ними, у тому числі й перших історичних форм складових частин криміналістичної методики проведення цієї боротьби. Починаючи з першої половини XIX ст. вже з'являється й низка праць, у яких робиться узагальнення практики проведення окремих процесуальних дій (слідчого огляду, допиту, очної ставки, обшуку, тощо), що було пов'язано з висвітленням не тільки нормативної процедури, а й деяких перевірених практикою тактичних прийомів їх проведення і застосування технічних засобів для збирання речових джерел доказів. У цьому відношенні можна згадати, перш за все, праці М. Орлова "Опыт краткого руководства для произведения следствий» (1833), Я. Баршева "Основания уголовного судопроизводства с применением к Российскому уголовному судопроизводству" (1841), М. Калайдовича "Указания для производства судебных следствий" (1849), А.А. Квачевського "Об уголовном преследовании, дознании и предварительном исследовании преступлений по Судебным уставам 1864 г." (1864), Ц. Ломбразо "Новейшие успехи науки о преступнике" (1892), Г. Гроса "Руководство для судебных следователей, чинов общей и жандармской полиции", який було опубліковано в 1892 р., а у 1895 р. з'явилося друге видання цього посібника, яке трьома випусками у 1895-1896 pp. вийшло в Смоленську в перекладі російською мовою Л. Дудкіна і Б. Зіллера [21

Проте, криміналістичні знання в цей час зароджувалися в межах кримінального права та процесу і охоплювали собою й положення судової медицини, самого словосполучення "криміналістика" ще не існувало, а тому до цього часу тривав перший етап розвитку криміналістики - виникнення, формування та накопичення криміналістичних знань у межах кримінального права і процесу.

Лише з появою чергового видання вказаного посібника Ганса Гроса "Руководство для судебных следователей как система криминалистики", який у такому варіанті було вперше видано у 1898 p., а його російськомовний переклад - у Санкт-Петербурзі в 1908 р. [3], почав відлік другий етап розвитку криміналістики - виходу криміналістики з меж кримінального права і процесу та початкового форму-

36

вання уявлень про предмет, методи та систему цієї новітньої наукової галузі, її місце поміж інших наук.

У вказаному виданні посібника, який, за загально визнаною точкою зору, є першим підручником з криміналістики, було запропоновано спеціальне словосполучення "криміналістика" для найменування нової галузі юридичної науки, зроблено й першу спробу її предмет та місце поміж інших наукових знань [3. с. 111].

Таким чином, саме з цієї праці починається розвиток криміналістики як самостійної галузі юридичної науки, формуються початкові уявлення про її предмет, завдання та систему як науки та навчальної дисципліни.

Вже, починаючи з 80-х pp. позаминулого століття в періодичних виданнях (журнали "Вестник полиции", "Журнал министерства юстиции", "Право", "Юридическая летопись", "Журнал гражданского и уголовного права" та ін., газети "Юридическая газета", "Судебная газета" тощо.), стали систематично з'являтися статті науковців і практичних працівників з теоретичних та прикладних проблем криміналістики.

Звичайно, що саме в цей період багато вчених остаточно визначилися із своєю науковою спеціалізацією і присвятили тим чи іншим проблемам криміналістики низку фундаментальних праць, поміж яких варто згадати роботу І. Снігерьова "О сыске. Опыт исследования приемов, способов и средств к раскрытию истины происшествий" (1908), А. Вейнгарта "Уголовная тактика. Руководство к расследованию преступлений", яку було перекладено російською мовою 1910 p., M. Шимановського "Фотография в праве и правосудии" (1894), Р.А. Рейса "Словесный портрет" і "Научная техника расследования преступлений: Курс лекций" (1912), СМ. Трегубова "Настольная книга криминалиста-практика" (1908) і "Основы уголовной техники: Научно-практические приемы расследования преступлений: Практическое руководство для судебных деятелей" (1915), В.І. Лебедева "Искусство раскрытия преступлений" [1909] і "Дактилоскопия" (1912), П. Макалінського "Практическое руководство для судебных следователей" (1915) та ін.

Але найбільш "врожайним" на перші фундаментальні праці з криміналістики видався 1925 p., у якому було видано посібник В.М. Натансона "Основы техники расследования преступлений в конспективном изложении", Р. Гейндля «Уголовная техника. Из материалов уголовного розыска», А. Гельвіга "Современная криминалистика. Методы расследования преступлений", В. Штибера та Г. Шнейкерта "Практическое руководство для работников уголовного розыска", Ф. Фріде-рикса, І.М. Якимова "Криминалистика", М.П. Макаренка "Техника расследования преступлений" та деяких інших вчених. До цього періоду часу треба віднести й практичний посібник М.Д. Вороновського

37

"Уголовная техника. Начальный курс. Практическое руководство для работников органов расследования", виданий у 1931 р., та ін.

У цей час І.М. Якимов присвятив питанням предмета, методу та системи навчального курсу криміналістики такі практичні та навчальні посібники, як "Практическое руководство к расследованию преступлений", "Криминалистика. Руководство по уголовной технике и тактике". "Криминалистика: Уголовная тактика" та ін.

Ще на початку другого етапу розвитку криміналістики від неї назавжди відмежувалися в окремі наукові напрямки судова медицина та судова психіатрія. Проте саме завдяки виданню перелічених праць у кінці 30-х pp. XX ст. вдалося сформувати початкові уявлення про предмет, методи та систему криміналістики, її місце у системі наукових знань, що було завершено виданням у 1935-1938 pp. перших підручників з криміналістики для вищих навчальних закладів [ 10; 11; 12] та фундаментальної для того часу теорологічної роботи М.Б. Шавера "Предмет и метод советской криминалистики" [15].

У подальшому дуже багато вчених пропонували свій варіант визначення предмету криміналістики та її місця в системі наукових знань. Спеціальному дослідженню були піддані ці проблеми у низці кандидатських і навіть докторських дисертацій: Р.Г. Домбровського [4], Н.І. Клименко [8], Ю.І. Краснобаєва |9], Г.А. Матусовського [13] та деяких інших вчених.

Саме протягом цього періоду розвитку криміналістики була проведена низка офіційних дискусій з приводу визначення предмету криміналістики та її місця між інших наукових галузей. Зокрема, у перебігу першої такої дискусії на засіданні кафедри судового права Воєнно-юридичної академії Червоної Амії, заснованої у Ашхабад! у 1942 p., з доповіддю виступив М.С. Строгович, який, нажаль, домагався розвалу щойно утвореної, а тому ще й недостатньо стійкої, трьохскла-дової системи криміналістики, залишивши за цією наукою лише "уголовную технику", в то й час як тактика та методика проголошувалися науковими знаннями, які не мають нічого спільного із криміналістикою [ 14, с. 6-11 ]. Цю дуже небезпечну тенденцію для розвитку криміналістики як самостійної науки вдалося попередити у 1952 р. в перебігу другої офіційної дискусії з приводу визначення предмету криміналістики, де із відповідним докладом виступив вже С.П. Митри-чев[1,с. 77-80].

Починаючи з 50-х pp. минулого століття, із надр криміналістики вийшла в самостійне наукове життя часткова криміналістична теорія про застосування окремих частин негласної методики боротьби зі злочинами, яку частіше за все стали йменувати "теорія оперативно-розшукової діяльності", "оперативно-розшукова діяльність" або просто абревіатурою - "ОРД".

До 90-х pp. минулого століття було запропоновано понад 150

варіантів визначень криміналістики [5, с. 159-198, 780-809 та ін.], жодна з яких не змогла претендувати на достатньо точне визначення предмету і завдань цієї, оскільки вони, по-перше, не охоплювали всіх існуючих стадій боротьби зі злочинами; по-друге, не містили в собі вказівок на джерела криміналістичної інформації, а завдання криміналістики пов'язували, як правило, лише з доказами; по-третє, торкалися суті складових частин криміналістичної методики боротьби зі злочинами - гласного їх характеру; по-четверте, достатньо спірно і різноманітне визначали завдання криміналістики тощо.

Зрозуміло, що протягом даного етапу розвитку, криміналістика поповнилася цілою низкою добре розроблених криміналістичних теорій, напрямків і концепцій, її частник вчень і прикладних методик, що у своїй сукупності створювало достатньо фундаментальне її змістовне наповнення. Проте саме вказані недоліки існуючих визначень криміналістики не давали можливості остаточно розробити її наукові засади і точно визначити її місце поміж інших наук. Вказані обставини і дозволяють увесь час розвитку криміналістики з 30-х по 90-ті pp. минулого століття зарахувати до третього етапу - визначення в основному предмета, завдань і системи криміналістики, її місця поміж інших наук.

Проте, починаючи з 1993 р. і до цього часу, видається низка робіт [5, с. 159-198; 6; 7; 8 та ін.], які започаткували четвертий етап розвитку криміналістики - остаточного визначення наукових основ криміналістики щодо боротьби зі злочинами. У цей час було поставлено питання про визнання за криміналістикою першочергового завдання з розробки складових частин саме гласної методики боротьби зі злочинами і причому на основі пізнання закономірностей роботи, як з речовими, так й особистими джерелами інформації; остаточне визначення суті кожної із складових частин цієї методики і поширення завдань криміналістики на всі стадії проведення боротьби зі злочинами. Даний підхід давав можливість сформулювати вже таку дефініцію криміналістики, на підставі якої можна було достатньо точно відмежувати її завдання та предмет від завдань та предмету будь-якої юридичної науки, запропонувати й відповідну систему її навчального курсу. Але в надрах четвертого періоду розвитку криміналістичної науки зародився і з часом став набирати силу й п'ятий етап - розробки наукових засад криміналістики щодо боротьби із будь-якими правопорушеннями.

У необхідності здійснення четвертого етапу розвитку криміналістики можна пересвідчитися, у першу чергу, шляхом відповідного аналізу існуючих визначень предмету криміналістики, що більш доцільно почати із вияснення суті і переліку стадій боротьби зі злочинами. Головним завданням боротьби зі злочинами є їх попередження і, коли б цю стадію вдалося виконати у повному обсязі, в проведенні інших

39

стадій боротьби зі злочинами не виникало б й потреби. Однак попередити всі можливі суспільне небезпечні діяння практично неможливо. Тому певний відсоток злочинів в будь-якому суспільстві завжди буде мати місце. Причому відомості далеко не про всі скоєні злочини доходять до правоохоронних органів, у силу чого перед останніми постає завдання виявити як можна більше латентних злочинів.

У тому ж випадку, коли правоохоронні органи виявили злочин, який ще триває, постає питання правильно припинити злочинні дії, тобто таким чином, щоб, з однієї сторони, мінімізувати всі їх негативні наслідки, а з іншої сторони - не зруйнувати майбутню доказову та іншу інформаційно-криміналістичну основу для ефективного проведення інших стадій боротьби з цим злочином, насамперед для його розкриття і досудового розслідування та судового розгляду відповідної кримінальної справи.

Після ж виявлення закінченого та припинення тривалого злочину правоохоронні органи повинні докласти необхідних зусиль щодо спочатку розкриття цього суспільне небезпечного діяння (тобто встановлення особи чи осіб, які його скоїли), а потім й досудового розслідування всіх тих фактів та обставин, що підлягають доказуванню по даній категорії кримінальних справ. Причому досудове розслідування злочинів може проходити у протокольній формі або у вигляді дізнання, чи попереднього слідства.

Наступною стадією боротьби зі злочинами е судовий розгляд кримінальної справи, який охоплює собою не тільки розглад справи по першій інстанції, а також апеляційну та наглядову інстанції і розгляд справи за обставинами, що щойно виникли.

Закінчується боротьба з конкретним злочином виконанням судового рішення, яке може бути у вигляді, як вироку (обвинувального, виправдувального), так й іншого остаточного рішення суду, наприклад, постанови про направлення неосудної особи на примусове лікування тощо.

Таким чином, стадіями боротьби зі злочинами є: 1. Попередження злочинів. 2. Виявлення латентних злочинів. 3. Припинення злочинів, які ще тривають. 4. Розкриття злочинів. 5. Досудове розслідування злочинів. 6. Судовий розгляд кримінальної справи. 7. Виконання остаточного рішення суду чи іншого судового органу.

Проте, як свідчить аналіз існуючих визначень предмету криміналістики, біля 80% з них містять в собі вказівку лише на такі стадії боротьби зі злочинами, як попередження, розкриття та розслідування злочинів [6, с. 780-810]. Лише в поодиноких визначеннях криміналістики можна знайти відображення й деяких інших стадій боротьби зі злочинами, наприклад, їх виявлення чи припинення. Але в жодному з існуючих визначень криміналістики не можна знайти зв'язок цієї на-

40

уки з такими стадіями боротьби зі злочинами, як судовий розгляд кримінальної справи і виконання судового рішення, повний перелік всіх наявних стадій даного процесу [5, с. 780-810].

Не кращим чином представлені в існуючих дефініціях криміналістики перелік та термінологічне наповнення тих складових частин методики боротьби зі злочинами, які повинна розробляти ця галузь юридичної науки. При цьому жодна з існуючих визначень предмету криміналістики не містить в собі вказівки на те, що ці складові частини методики боротьби зі злочинами мають гласний характер [5, с. 780-810]. А така вказівка вкрай необхідна, оскільки майже тотожній перелік складових частин методики боротьби зі злочинами розробляє й ордистика.

Але складові частини криміналістичної методики боротьби зі злочинами на відміну від складових частин ордистичної методики носять гласний характер і, як свідчить узагальнення відповідної теорії та практики, мають бути представлені такими трьома чинниками, як: 1. Гласні технічні засоби та прийоми їх застосування. 2. Гласні тактичні прийоми проведення окремих процесуальних і позапроцесуальних дій чи їх комбінацій. 3. Гласні методичні рекомендації з попередження, виявлення, припинення, розкриття і досудового розслідування злочинів, судового розгляду кримінальних справ і виконання судових рішень (тобто гласні методичні рекомендації по здійсненню боротьби зі злочинами на всіх її стадіях).

Для порівняння ордистична методика боротьби зі злочинами є негласною і має такі складові частини: 1. Негласні технічні засоби та прийоми їх застосування. 2. Тактичні прийоми проведення окремих негласних заходів чи і'х комбінацій. 3. Негласні методичні рекомендації з попередження, виявлення, припинення, розкриття і досудового розслідування злочинів, судового розгляду кримінальних справ та виконання судових рішень.

При цьому негласність ордистичних технічних засобів боротьби зі злочинами полягає як у розробці таких засобів та прийомів, застосування яких можливо лише негласно, так й у використанні звичайних гласних технічних засобів, але за негласною методикою.

Розробка окремих складових методики боротьби зі злочинами має на меті одержання в кінцевому підсумку таких фактичних даних (інформації), які б мали певне значення для належного проведення цієї боротьби. Проте порядок отримання такої інформації дає підстави поділити її на два основних різновиди: 1. Криміналістична інформація, тобто будь-які фактичні дані, що мають значення для боротьби зі злочинами і одержані за допомогою складових частин гласної методики її здійснення. 2. Ордистична інформація — будь-які фактичні дані, Що мають значення для боротьби зі злочинами та отримані за допомогою складових частин негласної методики.

41

Крім того, спосіб отримання криміналістичної інформації може бути покладений в основу поділу її ще на два різновиди: 1. Основні докази (прямі, непрямі), тобто будь-які фактичні дані, що мають значення для боротьби із певним різновидом правопорушень та одержані за допомогою складових частин гласної методики її здійснення в порядку, передбаченому відповідним процедурним законодавством. 2. Орієнтовна інформація - будь-які фактичні дані, що мають значення для боротьби зі злочинами і одержані за допомогою складових частин гласної методики її здійснення, але з порушенням даного порядку чи в позанормативно-процедурній діяльності.

Одночасно необхідно зауважити, що у низці виданих останнім часом робіт запропоновано й останній із варіантів нової концепції системи юридичних наук [8, с. 48-49 та ін.], яка може бути представлена таким чином:

Теорологічні юридичні науки, тобто наукові галузі, що розроб

ляють філософські, історичні та інші теорологічні основи всієї систе

ми юридичних наук (філософія права, теорія держави і права, історія

держави і права, історія політичних і правових вчень та ін.).

Матеріальні юридичні науки, тобто науки, що розробляють

окремі галузі матеріального права та відповідні кодекси: конститу

ційне право - Конституційний кодекс України (Кон. К України),

антикримінальне право - Актикримінальний кодекс України (АКК

України), адміністративне право — Адміністративний кодекс Украї

ни (Ад. К України), трудове право - Трудовий кодекс України (ТК

України, цивільне право - Цивільний кодекс України (ЦК України),

арбітражне право — Арбітражний кодекс України — Арб. К Украї

ни).

Процедурні юридичні науки, тобто наукові галузі, що розробля

ють нормативну процедуру боротьби із окремими видами правопору

шень: злочинів, проступків, правових спорів і деліктів та відповідні

кодекси (процесуальні: конституційний процес - Конституційно-проце-

суальний кодекс України (Кон. ПК України), антикримінальний про

цес - Антикримінально-процесуальний кодекс України (АКПК Украї

ни), цивільний процес - Цивільно-процесуальний кодекс України (ЦГЖ

України), арбітражний процес - Арбітражний процесуальний кодекс

України (Арб. ПК України); регламентні: адміністративний регла

мент - Адміністративно-регламентний кодекс України (АРК України),

трудовий регламент - Трудорегламентний кодекс України (ТРК Ук

раїни), ордистичний регламент - Ордистично-регламентний кодекс

України (ОРК України), виправно-трудовий регламент - Виправно-

трудорегламентний кодекс України (ВТРК України), судово-виконав

чий регламент - Судово-виконавчорегламентний кодекс України (СВРК

України).

Методичні юридичні науки, тобто наукові галузі, що розробля-

42

ють окремі складові частини методики боротьби з кожним із різновидів правопорушень (криміналістика, ордистика).

Регулятивні юридичні науки, тобто такі наукові галузі, основним

завданням яких є розробка належного нормативно-безделіктного вре

гулювання необхідних сторін суспільного життя та відповідних ко

дексів: податкове право - Податковий кодекс України (Под. К Украї

ни), бюджетне право — Бюджетний кодекс України (Бюд. К України),

пенсійне право - Пенсійний кодекс України (Пен. К України), сімейне

право - Сімейний кодекс України (Сім. К України), житлове право —

Житловий Кодекс України (ЖК України), водне право - Водний ко

декс України (ВК України), земельне право - Земельний кодекс Ук

раїни (Зем. К України), надрове право — Кодекс України про надра

(Надр. К України), лісне право - Лісний кодекс України (Ліс. К

України) тощо.

Допоміжні юридичні науки, тобто наукові галузі, що створю

ють інші умови щодо ефективного та раціонального правового вре

гулювання певних суспільних відношень або здійснення боротьби з

тими чи іншими правопорушеннями (кримінологія, юридична меди

цина, юридична психіатрія, юридична психологія, юридична бухгал

терія, юридична статистика, юридична кібернетика, юридична педа

гогіка та ін.).

Не важко помітити, що процедурні юридичні науки додатково поділяються на дві великі групи: процесуальні юридичні науки та регламентні юридичні науки. Цей поділ проведено в залежності від того, судовий чи позасудовий порядок передбачено для розгляду справ про відповідні правопорушення.

Якщо виходити із запропонованої концепції процедурних юридичних наук, то загальна теорія доказів може бути вдосконалена наступним чином. Будь-які фактичні дані, що мають значення для боротьби із певним різновидом правопорушень та отримані за допомогою складових частин негласної методики проведення цієї боротьби, вже треба йменувати ордистичною інформацією. Коли фактичні дані, отримані за допомогою складових частин негласної методики боротьби з певним різновидом правопорушень, та у порядку, передбаченому Ордистично-регламентним кодексом України, то ми будемо мати допоміжні докази, а із порушенням цих вимог - спотворену інформацію.

У такому разі можна було б встановити правило, згідно якого рішення суду чи іншої уповноваженої на це посадової особи, яке обмежує права та свободи особи, не може рунтуватися лише на непрямих основних доказах чи допоміжних доказах. Випадки використання орієнтовної інформації повинні обмежуватися оцінкою доказів чи іншої інформації, метою забезпечення якісної, раціональної та ефективної роботи із джерелами цієї інформації. Проте дії із отримання

43

спотвореної інформації треба визнати злочинними, а використання самої спотвореної інформації - заборонити із будь-якою метою.

Джерела криміналістичної та ордистичної інформації за своєю природою тотожні і можуть буди поділені на дві великі групи: а) особисті джерела, тобто певні люди як носії будь-яких фактичних даних, що відобразилися в їх пам'яті і мають значення для боротьби із певним різновидом правопорушень, наприклад, стосовно кримінального судочинства: свідок (очевидець), потерпілий, запідозрюваний (обвинувачений, підсудний, засуджений, в'язень), цивільний позивач, цивільний відповідач та експерт; б) речові джерела, тобто різного роду матеріальні об'єкти, за допомогою яких може бути здобута криміналістична чи ордистична інформація.

Речові джерела, у свою чергу, поділяються на дві великі групи: 1. Трасосубстанції, які можуть мати значення для боротьби із певним різновидом правопорушень, насамперед, своїми морфологічними і суб-станційними властивостями, ознаками зовнішньої і внутрішньої будови (субстанції) або матеріально фіксованими відображеннями ознак зовнішньої будови трасоутворюючого об'єкту, загального характеру зовнішнього діяння чи різного роду ситуативних характеристик трасоутворюючого та трасосприймаючого об"ектів, що взаємодіяли (траси: відбитки, діагностичні відображення, ситуативні відображення). 2. Документи, значення яких для боротьби із певним різновидом правопорушень визначається, у першу чергу, особливим характером і способом фіксації в них словесної або візуальної інформації про людину, або інші речові джерела.

За процедурними та іншими особливостями роботи Трасосубстанції можуть бути поділені на такі різновиди: 1. Речові докази (макрооб-"єкти), тобто такі речові джерела доказів, що за своїми розмірними характеристиками та іншими властивостями можуть бути безпосередньо візуально сприйняті учасниками кримінального судочинства без застосування спеціальних знань і будь-яких технічних засобів і методів, що збільшують гостроту зору людини. 2. Мікроречові докази (мікрооб"єкти), тобто такі речові джерела доказів, факт наявності яких в силу їх незначних розмірних характеристик у звичайних умовах спостереження ще може бути встановлений, проте виявлення індивідуалізуючи їх морфологічних ознак (форми, кольору, характеру їх поверхні та ін.) потребує використання засобів чи методів, що збільшують гостроту зору людини, а також більш дрібні речові джерела доказів, але розмірні характеристики яких ще дозволяють працювати з ними за допомогою позалабораторної мікроскопічної техніки і без використання спеціальних знань у формі експертного дослідження. 3. Ультрамікроречові докази (ультамікрооб"єкти), тобто такі речові джерела доказів, безпосередня робота з якими можлива в силу подальшого зменшення їх розмірних характеристик вже за допомо-

44

гою лише лабораторної мікроскопічної техніки чи із використанням спеціальних знань у формі експертного дослідження. 4. Ультраре-чові докази (ультраоб" єкти), тобто такі речові джерела доказів, що в силу своїх мізерних розмірних характеристик не доступні навіть мікроскопічному морфологічному аналізу, а тому вони потребують вже застосування опосередкованих методів якісного і кількісного аналізу у формі експертного дослідження. 5. Параречові докази (пара-об"єкти), тобто такі речові джерела доказів, безпосередня робота з якими учасників кримінального судочинства не припустима не через мізерні розмірні характеристики цих речових джерел, а в силу наявності у них небезпечних для життя і здоров'я людини властивостей (радіоактивності, отруйності, тощо). 6. Латентноречові докази (ла-тентнооб"єкти), тобто такі речові джерела доказів, безпосередня робота з якими учасників кримінального судочинства не можлива не через їх мізерні розмірні характеристики, а в силу наявності в них ознак латентності, усунення яких неможливе чи потребує залучення спеціальних знань у формі експертного дослідження.

За особливостями характеру і способу фіксації інформації речові джерела інформації - документи, можуть бути наступних різновидів: 1. Письмодокументи, що подані рукописними, машинописними, комп'ютерними, типографськими й іншими текстами усного мовлення. 2. Образодокументи у виді різного роду планів, таблиць, карт, схем, зарисовок, малюнків, картин і інших художніх зображень різної інформації. 3. Фотодокументи, тобто фотоплівки, діафільми, фотознімки тощо. 4. Кінодокументи у вигляді кіноплівок та іншої кінопродукції. 5. Відеодокументи, що представляють собою різного роду відеоза-пис. 6. Аудіодокументи у вигляді магнітофонних і диктофонних стрічок та ін. 7. Голографодокументи — різного роду голографічні зображення. 8. Електрографодокументи, що представлені електрографічними копіями, ксерокопіями, факсокопіями та іншими подібними копіями письмодокументів, образодокументІв та інших різновидів документів. 9. Електроннодокументи у вигляді електронних записних книжок, пейджерів тощо. 10. Пластикодокументи, тобто пластикові платіжні документи, посвідчення та ін. 11. Комп'ютеродокументи, Що представлені твердими або гнучкими дисками (дискетами), лазерними дисками та іншими носіями комп'ютерної інформації тощо. 12. Інші різновиді документів, які або віджили вже свою практичну значимість для боротьбі із певним правопорушенням, або можуть з'явитися в майбутньому в міру розвитку інформаційних технологій.

З криміналістико-ордистичної точки зору трасосусбтанції подялі-ються на дві великі групи - траси і субстанції. Причому під першими традиційно розумілися лише лінійні сліди у вигляді поодиноких чи чисельних подряпин, борідок та ін., що не узгоджувалося з фактично існуючим розмаїттям матеріально фіксованих відображень у вигляді

45

слідів рук та ніг людини, колісного чи гусеничного транспорту, тощо, які вивчалися трасологією. З урахуванням цього запропоновано поняття трас поширити до будь-яких матеріально фіксованих ознак:

Зовнішньої будови якогось твердого тіла (трасоутворюючого

об'єкта) на іншому твердому тілі або у свідомості людини (трасосп-

риймаючі об'єкти), яких достатньо для індивідуальної чи групової

Ідентифікації трасоутворюючого об'єкта. Такі траси іменуються "відбит

ки", в якості прикладу яких можна назвати відбитки папілярних візе

рунків пальців рук на шибці, відбитки протектора шин колісного транс

порту на рунті та ін.

Загального характеру будь-якого зовнішнього впливу (трасоут-

ворючого об'єкта) на твердому тілі чи у свідомості людини (трасосп-

риймаючих об'єктах), за якими можна лише діагностувати факт тако

го впливу. Ці траси звуться "діагностичні відображення" і вони

можуть виглядати як розтріскування, розволокненість та інші матері

альні зміни у верхньому шарі паперу, що стали наслідком підчистки

документу; характерна зернистість металевих осколків вибухового

пристрою, яка виникла у перебігу дії факторів вибуху; розтріскування

та відділення фібрил первинних та вторинних стінок бавовняних во

локон, що е наслідком їх прання тощо.

Будь-яких ситуативних характеристик взаємодії трасоутворюю

чого і трасосприймаючого об'єктів, за якими можна судити про ме

ханізм та інші обставини такої взаємодії, наприклад, коли на підставі

висоти розміщення, форми та направленості крапель крові на стіні та

стелі помешкання запідозрюваного можуть робитися припущення про

орган людини, який було травмовано, положення потерпілого та зна

ряддя злочину в момент заподіяння ушкодження тощо. Такого роду

траси іменуються як "ситуативні відображення".

Якщо дослідника цікавить насамперед морфологічні ознаки твердого тіла (його зовнішня чи внутрішня побудова) або субстанціональні ознаки речових джерел інформації будь-якого агрегатного стану (їх якісний і кількісний склад), то перед нами субстанції, узагальнені криміналістичні різновиди яких мають практичне значення на рівні детальної та спрощеної видової класифікації мікрооб'єктів, ультрамікро-об'єктів та ультраоб'єктів. Зокрема, за детальною видовою класифікацією мікрооб'єкти поділяються на: мікротіла, мікрочастки, мікроречо-вини, мікровключення, мікровідбитки, мікровідображення та мікродеталі, а спрощеною класифікацією - мікросубстанції (мікротіла, мікрочастки, мікроречовини, мікровключення), мікротраси (мікровідбитки, мікро відображення) та мікродеталі.

Таким чином, криміналістична інформація може бути отримана від двох різновидів її джерел — особисті та речові, робота з якими може бути поділена на певні етапи. Якщо ж зробити підсумок всім викладе-

46

ним поняттєутворюючим складовим частинам дефініції криміналістики, то можна дійти висновку, що четвертий етап розвитку цієї науки вимагає суттєвого уточнення її предмету. З урахуванням цього, під криміналістикою більш доцільно розуміти самостійну галузь юридичної науки, котра на основі пізнання закономірностей роботи із особистими і речовими джерелами інформації, що має значення для боротьби зі злочинами, розробляє гласні технічні засоби та прийоми їх застосування, тактичні прийоми проведення окремих процесуальних і гласних позапроцесуальних дій чи їх комбінацій, гласні методичні рекомендації із попередження, виявлення, припинення, розкриття і досудового розслідування злочинів, судового розгляду кримінальних справ і виконання судових рішень.

Дня порівняння під ордистикою пропонується розуміти самостійну галузь юридичної науки, котра на основі пізнання закономірностей роботи із особистими і речовими джерелами інформації, що має значення для боротьби зі злочинами, розробляє негласні технічні засоби та прийоми їх застосування, тактичні прийоми проведення окремих негласних заходів чи їх комбінацій, негласні методичні рекомендації із попередження, виявлення, припинення, розкриття і досудового розслідування злочинів, судового розгляду кримінальних справ і виконання судових рішень.

Проте, й запропоновані визначення криміналістики та ордистики не можуть вирішити всі існуючі проблеми. Зокрема, залишається відкритим питання: які саме галузі юридичної науки мають розробляти складові частини відповідно гласної і негласної методики боротьби з іншими, ніж злочини, правопорушеннями: конституційними, адміністративними, дисциплінарними та іншими трудовими, цивільно-правовими та господарсько-правовими? Виходячи з цього, запропонована й друга концепція визначення предмету криміналістики та ордистики, згідно якої криміналістика - це методична галузь юридичної науки, яка на основі пізнання закономірностей роботи із особистими і речовими джерелами інформації, що має значення для боротьби із правопорушеннями, розробляє складові частини гласної методики проведення цієї боротьби.

Ордистика, за цією концепцією має розглядатися як методична галузь юридичної науки, яка на основі пізнання закономірностей роботи із особистими і речовими джерелами інформації, що має значення для боротьби із правопорушеннями, розробляє складові частини негласної методики проведення цієї боротьби.

Список літератури: 1. Во ВНИИ криминалистики Прокуратуры СССР. Предмет советской криминалистики и ее место в системе юридических наук // Соц. законность. - М.: Госюриздат, 1952. - №3. - С. 77-80. 2. Гросс Г. Руководство для судебных следователей, чинов общей и жандармской поли-

47

ции. - Смоленск, 1895. - С. 940.3. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. - СПб, 1908. - С. 980. 4. Домбровс-кий Р.Г. Предмет криминалистики: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - Л., 1974. -С. 23. 5. Кириченко А.А. Основы судебной микрообъектологии: Монография. - X.: Основа, 1998. - С. 1220. 6. Кириченко А.А. и др. Полный комплект учебно-методического обеспечения частей "Теорология" и "Техника" курса "Криминалистика": Учеб.-метод. пособие. - Одесса: НИРИО ОИВД, 2000. - С. 116. 7. Кириченко О.А., Басай БД, Щитников А.М. Основы юридической одорологии (теорология, правовая процедура, методика): Монография. - К., Мн.: НИРИО КИВД Украины, ГЭКЦ МВД РБ, 2001. - С. 764. 8. Кириченко О.А., Басай В.Д Актуальні проблеми юридичної науки: Навч. посібник для магістрів-правознавців. - Івано-Франківськ: Вид-во "Плай" Прикарп. ун-ту, 2001. - С. 302. 9. Краснобаев Ю.И. Понятие предмета советской криминалистики (история и современное состояние проблемы): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - М., 1976. - С. 21. 10. Криминалистика: Учебник для слушателей правовых вузов / Под ред. А.Я. Вышинского. -М.: ОГИЗ, 1935. - Кн.1: Техника и тактика расследования преступлений. -С. 252. 11. Криминалистика: Учебник для слушателей правовых вузов / Под ред. А.Я. Вышинского. - М.: ОГИЗ, 1936. - Кн.2. Методика расследования отдельных видов преступлений. - С. 252. Криминалистика. Техника и тактика расследования преступлений: Учебник / Под ред. А.Я. Вышинского. - М.: Сов. законодательство, 1938. - С. 542. 13. Матусовский Г.А. Криминалистика в системе юридических наук и ее межнаучные связи: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. - М., 1980. - С. 22. 14. Строгович М.С. Предмет криминалистики и ее соотношение с уголовным процессом // Труды Военно-юридической академии Красной Армии. - Ашхабад: ВЮА КА, 1942. -Вып.2. - С. 6-11; 15. Шавер М.Б. Предмет и метод советской криминалистики // Соц. законность. - М., 1938. - № 6. - С. 66-79.

Надійшла до редколегії 11.06. 2002 р.