2.6. Забезпечення національними кримінально-правовими засобами міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності

Як відомо, в сучасний період - період глобалізації - однією з особливостей світу стало зростання загроз глобального характеру, які становлять небезпеку самому існуванню людства і нашій планети. Слушно стверджується, що незалежно від походження погроз - соціальних або техногенних - відповіддю людства на ці визові може стати лише найскоріша глобальна політична інтеграція з метою посилення саморегулювання і контролю2".

Не потребує спеціального доведення той факт, що сучасна злочинність все більше набуває рис міжнародної, транснаціональної, інакше кажучи -глобальної. Злочинний світ вже давно подолав державні кордони, при цьому часто користуючись недосконалостями національних законодавств окремих держав та неузгодженістю їх дій на міжнародній арені. Очевидно, що розрізнені дії держав у сфері протидії транснаціональній злочинності, у першу чергу - її організованим формам, якими б енергійними і забезпеченими (законодавче, фінансове, організаційно тощо) вони б не були, не дають очікуваного ефекту. Часто говорять, що після терактів у США 11 вересня 2001 року світ вступив в нову епоху - епоху періоду кризи міжнародної системи безпеки. Однак ця констатація нерідко має характер філософського узагальнення і не супроводжується необхідними конструктивними пропозиціями212.

'" Див.: Мишин Г. Глобальное государство и глобальная уголовная политика как ответ на вызов международного терроризма // Уголовное право. - 2002. - № 1. -С. 97.

17 В літературі, щоправда, висловлювалися пропозиції про необхідність розроблення під егідою ООН міжнародної конвенції "Про основні принципи боротьби зі злочинністю", в якій пропонувалося дата визначення (дефініцію) поняття злочину як замаху приватного інтересу на публічний інтерес, конкретні факти якого стали предметом розгляду і покарання винних органами правосуддя; встановити єдину класифікацію злочинів за їх тяжкістю для світового товариства, визначити які злочини і за якими параметрами повинні враховуватися статистикою окремих держав і світовим товариством, які в своїй сукупності можуть виражати сутність проблеми злочинності в будь-якій країні, в регіоні та в світі. (Див.: Мелешко Н.П. Преступность: проблеми правового реагирования // Реагирование на Преступность: концепции, закон, практика. - М.: Российская криминологическая ассоциация, 2002 - С. 52) Однак, такі пропозиції ще не знайшли ні широкої підтримки

112

Разом з тим, неабияке значення для розвитку національних систем кримінального права і для організації боротьби з міжнародною злочинністю та злочинами проти людства має міжнародне кримінальне право, що активно розвивається, і міжнародна юстиція. Російські дослідники кримінально-правових та кримінологічних проблем все частіше звертаються до міжнародного досвіду і порівняльному дослідженню кримінально-правових і кримінологічних систем боротьби зі злочинністю2'3. Очевидно, настав час і українській кримінально-правовій науці звернути увагу на проблеми вдосконалення кримінально-правової політики держави в аспекту створення національних законодавчих умов для здійснення міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності.

На даному історичному відрізку часу назріла реальна необхідність координації зусиль світового співтовариства, заснованої як на створенні міжнародних правових механізмів, так і на вдосконаленні національних законодавчих систем шляхом їх уніфікації, широкого використання ефективного досвіду зарубіжних країн, приведення у відповідність до міжнародних зобов'язань держави тощо. Реальні передумови для впровадження міжнародного досвіду протидії злочинності до законодавства окремих країн на сьогодні вже є. Як відзначають Дж. Флетчер і А. В. Наумов, "між різними системами кримінального права насправді існує

/•**•                                                              •                                                                         чл214     ч г

значно більше загального, ніж ми звично вважаємо . У той же час, очікувати в найближчому майбутньому повної гармонії кримінального законодавства України та зарубіжних держав було б досить самонадія-но. Надто великою є різниця в їх соціально-культурних, економічних та політичних умовах. Незважаючи на це, становлення України як демократичної соціальне орієнтованої правової держави, прагнення її до інтеграції в світове співтовариство, насамперед до Європейського Союзу, об'єктивно обумовлює необхідність апроксимації - зближення їхніх правових і законодавчих систем"15.

серед учених, ні практично реалізації в міжнародно-правових локументах.

Див,, наприклад: Мелешко Н.П Преступность: проблемы правового реагирования // Реагирование на Преступность: концепции, закон, практика. - М: Российская криминологическая ассоциация, 2002. - С. 49.

Флетчер Дж, Наумов А В. Основные концепции современного уголовного права. -М.: Юриста, 1998, С. 8, 27.

Див.: Куц В.Н Роль кодификации уголовного законодательства Украины в сближении европейских законодательных систем // Вісник університету внутрішніх справ. -2000. -№ 12-С. 24.

ИЗ

По своїй суті і змісту апроксимація - це взаємний процес, своєрідна конвергенція правових ідей і рішень. Однак, пропорційність частин участі в цьому процесі не може бути рівною, особливо як для сучасної України. Більшою мірою задача полягає у вдосконаленні вітчизняного національного кримінального законодавства. Зокрема, створення в Україні надійних національних законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва в сфері протидії злочинності сьогодні повинно стати одним з головних напрямків її кримінально-правової політики, напрямком, в рамках якого вітчизняне законодавство прямуватиме назустріч міжнародно-правовим стандартам та кращим досягненням національних кримінальних законодавств зарубіжних країн.

Слід погодитися з В. М. Куцом у тому, що зближення законодавства різних країн та законодавства окремої країни з міжнародною нормативно-правовою системою здійснюється за трьома основним напрямками. Перший з них - це виконання приписів, які містяться в міжнародних договорах (імплементація); другий - запозичення правових ідей і форм їх реалізації (рецепція); нарешті, третій - пропозиція міжнародному співтовариству своїх правових ідей і форм їх реалізації (офертація) 16. Очевидно, що на сучасному етапі розвитку кримінального законодавства України з позицій вдосконалення кримінально-правової політики саме нашої держави особливого значення набувають перші два напрямки: імплементація міжнародно-правових норм до національного кримінального законодавства України та рецепція ним положень міжнародного права та національного кримінального законодавства окремих зарубіжних країн.

Як відомо, після закінчення Другої світової війни та створення нових норм та принципів міжнародного права постало питання про їх значення для національних правових систем. Ціла низка держав, які приймали конституції в другій половині минулого століття, закріпили пріоритет норм міжнародних пактів і конвенцій, до яких вони приєдналися, перед національним законодавством. В деяких державах (як, наприклад, у Російській Федерації") також визнається пріоритет загальновизнаних принципів міжнародного права перед їх національною правовою системою" .

16 Див : Куц В Н. Роль кодификации уголовного законодательства Украины в сближении европейских законодательных систем II Вісник університету внутрішніх справ. - 2000. -№ 12 -С. 24 25                                                        \

р Див.: Могунова М.А. Имплементация норм международного права и региона-

114

Дотримуючись названої загальносвітової тенденції, Україна також визнала пріоритет своїх міжнародно-правових зобов'язань перед національним законодавством. Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України". А відповідно до частини 2 статті 17 Закону України "Про міжнародні договори України" "якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то

7! X

застосовуються правила міжнародного договору України" . Таким чином, в Україні визнано пріоритет міжнародної нормативно-правової системи над національним законодавством.

В руслі виконання Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань та з урахуванням позитивного досвіду національного кримінального законодавства зарубіжних країн, при останній кодифікації кримінального законодавства України до нього були внесені суттєві новели, що створюють правове забезпечення для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності. До таких новел, зокрема, слід віднести положення про визнання кримінально-правових наслідків вироку суду іноземної держави (стаття 9 КК України) та про видачу і передачу осіб, що вчинили злочин (стаття 10 КК України).

Відповідно до частини 1 статті 9 КК України "Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений ними за межами України, та знову вчинили злочин на території України". Таким чином, законодавець встановив низку умов, за сукупної наявності яких український суд може врахувати вирок суду іноземної держави, незалежно від державно-правового статусу особи, щодо якої він винесений (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). У цьому законодавчому положенні на правотворчому рівні здійснення кримінально-правової політики було реалізовано одну з основних тенденцій сучасного етапу розвитку міжнародного кримінального права та кримінального законодавства окремих зарубіжних країн: тенденцію до зрівняння юридичного значення вироку суду, незалежно

льных организаций в национальные правовые системы стран Северной Европы // Журнал российского права. - 2002. - № 5. - С. 144.

Про міжнародні договори України: Закон України від 22 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 10. - Ст. 45.

115

від того, в якій державі він винесений.

Разом з тим, форма закріплення цього положення в КК України, на наш погляд, не може бути визнана досконалою. Перш за все, у зв'язку з тим, якими умовами законодавець обмежив випадки, коли український суд може врахувати вирок іноземного суду. Аналіз статті 9 КК України в системі з положеннями інших статей КК дає підстави для висновку про те, що таких умов є шість.

Першою умовою врахування вироку суду іноземної держави є те, що це має бути саме вирок суду, тобто рішення органу, який відповідно до законодавства своєї держави повноважний вирішувати кримінальні справи і робить це за судовою процедурою - шляхом розв'язання спору між сторонами обвинувачення та захисту. Уявляється, що такий орган не обов'язково повинен мати в своїй назві слово "суд". Це може бути і трибунал (у Бельгії, Іспанії, Італії та деяких інших державах), і Палата Лордів (у Великій Британії) і будь-який інший орган, що хоч і не називається "судом", однак фактично виконує судові функції. Не можна, однак, визнавати судом іноземної держави орган, який хоч і піддає особу відповідальності за діяння, що визнається злочином, однак робить це за адміністративною процедурою. Рішення судового органу іноземної держави, відповідно до національного законодавства, може і не називатися "вироком". Не має також значення, в якій інстанції таке рішення винесене, головне щоб воно відповідно до національного законодавства країни було остаточним по справі і не було скасованим.

Другою умовою є певна національна приналежність суду, що виніс вирок. Кримінальний закон говорить про можливість врахування в Україні вироку суду саме іноземної держави, а тому відповідно до частини 1 статті 9 КК не може бути врахований в Україні вирок міжнародної судової установи, незалежно від того, є вона постійно діючою (наприклад, майбутній Міжнародний кримінальний суд, що створюється на підставі Римського статуту) чи створена асі пос (наприклад, Міжнародні трибунали по колишній Югославії та по Руанді).

Достатньо спірним є питання про те, чи є іноземними судами суди. які діяли на території республік колишнього СРСР ще за часів його існування. Так, наприклад, В.О. Навроцький вважає, що вироки Верховного Суду СРСР та військових трибуналів не можна вважати вироками судів іноземної держави, оскільки це були вироки судів тієї держави, до якої свого часу входила Україна. Разом з тим, на його думку, вироки судів інших союзних республік, винесені під час існу-

1

116

вання СРСР щодо злочинів, вчинених на території відповідних союзних республіки, можуть враховуватися судами України, але не як вироки судів іноземних держав, а як вироки щодо злочинів, вчинених у колись єдиній державі2' .

На наш погляд, з такими міркуваннями погодитися не можна. Дійсно, з одного боку, на той час Радянський Союз був єдиною державою і суди, які діяли на території інших союзних республік, не були для України зарубіжними. Проте, з іншого боку - ці суди діяли, все ж таки, не на території України, не входять і ніколи не входили до судової системи України. Тому визнати їх національними судами України також не уявляється за можливе. Отже, питання про можливість визнання сьогодні судом України вироку, винесеного судом іншої союзної республіки під час існування СРСР залишається в КК України чітко не вирішеним. Це слід віднести до недоліків правотворчої кримінально-правової політики держави, адже суди в процесі реалізації кримінального законодавства надто часто стикаються з ситуаціями, коли особа, яка притягується до кримінальної відповідальності в Україні, була раніше засуджена судом іншої союзної республіки СРСР.

Третьою умовою врахування вироку суду іноземної держави є винесення його за злочин, вчинений особою за межами України. У зв'язку з цим не може бути врахований в Україні вирок суду іноземної держави, яким особа засуджена за діяння, яке визнається КК України вчиненим на території України. Наприклад, громадянин Росії вчинив вбивство в Україні і на підставі частини 1 статті 12 КК РФ, яка містить правила, аналогічні частині 1 статті 7 КК України (принцип громадянства), був засуджений за цей злочин російським судом. Після відбуття покарання він знову вчинив вбивство в Україні. В такій ситуації останній злочин не може бути визнаний повторним, оскільки вирок, яким особа була засуджена за перший злочин, у даному випадку не може бути врахований українським судом через те, що він винесений не за злочин, вчинений за межами України. Очевидно, що таке законодавче обмеження випадків врахування вироку суду іноземної держави навряд чи можна віднести до позитивних моментів право-творчої кримінально-правової політики в Україні.

219

Див.: Навроцький В.О. Врахування вироку суду іноземної держави в Україні // я і право. - 2004. - №. 1. - С. 49.

117

Четвертою умовою врахування вироку суду іноземної держави є законодавче визнання злочином того діяння, за яке особа була засуджена за кордоном, не лише в країні, де винесено вирок, але й в Україні. Такий висновок випливає з тої о, що вирок суду іноземної держави може враховуватися при вирішенні питання про рецидив, повторність, про призначення покарання чи звільнення від нього, питання про звільнення від кримінальної відповідальності. У всіх названих випадках кримінальний закон України пов'язує ті чи інші кримінально-правові наслідки з тим, чи була особа раніше засуджена за злочин, тобто за таке суспільне небезпечне винне діяння, яке, відповідно до частини 1 статті 11 КК, "передбачене цим Кодексом" (курсив мій -А.М.).

Тому не може бути врахований в Україні вирок суду, яким особа засуджена за кордоном за діяння, яке відповідно до КК України не визнається злочином. Наприклад, якщо особа була засуджена в Російській Федерації за крадіжку (частина 1 статті 158 КК РФ), предметом якої було майно вартістю 50 гривень, і після відбуття покарання знову вчинила злочин в Україні, вирок російського суду не може бути врахований в Україні, оскільки таємне викрадення чужого майна на таку суму в Україні не визнається злочином, а с адміністративним проступком (частина 1 статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Уявляється, що така умова врахування в Україні вироку суду іноземної держави є цілком виправданою. Разом з тим, не можне не констатувати тою факту, що принцип "подвійної протилра-вності", з якого вона випливає, на жаль не отримав належного розвитку в законотворчій кримінально-правовій політиці України і не був проведений в інших статтях КК України. Сказане, зокрема, стосується статей 7 та 8 КК України, які передбачають кримінальну відповідальність за діяння, вчинені громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межами України.

П'ятою умовою, наявність якої необхідна для врахування вироку суду іноземної держави, є вчинення особою, засудженою судом іноземної держави, злочину на території України після того, як вона вчинила злочин за межами. Тому не може бути врахований українським судом вирок суду іноземної держави у випадках, коли український суд засуджує особу за злочин, вчинений нею за межами України (у випадках, передбачених частиною 1 статті 7 та статтею 8 КК України). Не може також бути врахований вирок суду іноземної держави (зокрема, у питанні переривання строку давності), якщо особа'засу-

118

джується українським судом, за злочин, вчинений нею в Україні раніше злочину, вчиненого за кордоном.

Шостою умовою, необхідною для врахування вироку суду іноземної держави, є незакінчення строку судимості у особи, засудженої судом іноземної держави. При цьому строк судимості встановлюється відповідно до законодавства України, тобто залежно від того, до якої категорії тяжкості віднесено українським законодавцем злочин, вчинений особою за межами України. Після спливу строку судимості погашаються всі кримінально-правові наслідки вироку суду іноземної держави і особа вважається такою, що не засуджувалася іноземним судом. Ця умова застосування вироку суду іноземної держави безпосередньо не зазначена в частині 1 статті 9 КК України, але випливає при тлумаченні її припису в системі з положеннями частини 2 статті 88 КК України.

Лише за сукупної наявності всіх шести названих вище умов суд України може, але не повинен, врахувати відомий йому вирок суду іноземної держави. При цьому і при врахуванні, і при відмові врахувати такий вирок, суд у кожному разі повинен навести мотиви свого рішення.

В літературі висловлювалося побоювання, про те, що нинішнє формулювання частини 1 статті 9 КК України змушує українські органи досудового слідства і суду встановлювати у кожній справі відомості про наявність у кожної особи (як громадян України, так і осіб без громадянства, а також іноземних громадян) судимостей за межами України. Так, П.В. Коляда, аналізуючи частину 1 статті 9 КК України, пише: "Україна з багатьма державами не має відповідних угод про надання правової допомоги в кримінальних справах. У зв'язку з цим у більшості випадків буде практично неможливо отримати дані про наявність судимості того чи іншого іноземця або особи, яка певний час проживала за межами України. З урахуванням цього, на нашу думку, слід здійснювати запити до іноземних держав про наявність судимостей лише у випадках отримання в процесі слідства достовірної інформації про вчинення за межами України злочинів особою, яка притягається до кримінальної відповідальності. Тобто є нагальна потреба внести до цієї статті відповідні зміни. Інакше її застосування у практичній діяльності призведе до значних ускладнень"220.

220  ,,

Коляда П В Окремі аспекти практичного застосування Кримінального кодексу "країни // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування та ви-

119

Проте, таке судження уявляється передчасним. На наш погляд, правий В.О. Навроцький, коли пише, що "такий підхід не випливає зі статті 9 КК. Презумпція невинуватості поширюється і на осіб, які вчинили злочини, побувавши до того за кордоном. Доти, поки не отримана інформація про наявність вироку суду іноземної держави, будь-яку особу слід вважати такою, що не була засуджена. І збирати про неї різноманітні довідки, перевіряти, як ця особа поводила себе за кордоном, немає жодних підстав. Тому відсутність судимості за кордоном презюмується щодо кожної особи і спеціально доказувати це немає потреби. Побоювання ж, що суд може спрямувати будь-яку кримінальну справу для проведення додаткового розслідування через відсутність в її матеріалах довідок про відсутність судимості за кордоном, безпідставне"2 '.

Дійсно, український суд може врахувати лише відомий йому вирок, яким особа була засуджена в іноземній державі, проте не повинен встановлювати наявність чи відсутність такого засудження в кожній кримінальній справі. Якщо ж за наявності умов, визначених частиною 1 статті 9 КК України, український суд прийме рішення про врахування вироку суду іноземної держави, в такому разі він зобов'язаний при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання врахувати такі його кримінально-правові наслідки як рецидив злочинів, невідбуте покарання та інші правові наслідки (частина 2 статті 9 КК України).

Таким чином, кримінально-правовими наслідками вироку суду іноземної держави, які можуть бути враховані українським судом, є:

1)  визнання злочину, вчиненого в Україні, рецидивом. Відповідно до статті 34 КК України це можливо в тому разі, коли особа була засуджена судом іноземної держави за умисний злочин і знову вчинила в Україні умисний злочин;

2) невідбуте покарання - все покарання, призначене вироком суду іноземної держави, чи його частина, що не були відбуті особою в результаті ухилення від покарання чи умовно-дострокового звільнення від нього. Невідбуте покарання, призначене вироком суду іноземної

вчення: Матер, міжнар. наук.-пракі. конф. [Харків] 25-26 жовт. 2001 р. / Редкол.: СІашис В.В. (голов, ред.) та ін. - К.-Харків: Юрінком-інтер, 2002. С. 15. 21 Навроцький В.О Врахування вироку суду іноземної держави в У кращі // Життя і право. - 2004 - №. 1. - С. 50.

120

держави, український суд приєднує до покарання, призначеного ним за злочин,

У вчинений на території України, за правилами статей 71 та 72 КК України. При цьому, цілком можливі ситуації, коли за вироком суду іноземної держави особі було призначене покарання, яке не передбачене КК України. Наприклад, особі, засудженій іспанським судом, було призначене покарання у виді абсолютної поразки в правах (стаття 41 КК Іспанії222), або особі, засудженій судом Нідерландів, призначене покарання у виді оприлюднення вироку (стаття 36 КК Нідерландів 2'3), або судом будь-якої держави, в якій ще не скасована смертна кара, призначений даний вид покарання. Уявляється, що в подібних випадках таке покарання повністю чи невідбута частина не можуть бути враховані при остаточному визначенні покарання за сукупністю вироків;

3) інші правові наслідки вироку суду іноземної держави. Очевидно, що за умов, визначених у частині 1 статті 9 КК України, це, фактично, лише констатація повторності злочинів (статті 32 КК України) при вчиненні особою нового злочину на території України.

Названі правові наслідки вироку суду іноземної держави суд враховує при:

1)  кваліфікації нового злочину — у визначених КК випадках новий злочин може бути кваліфікований як повторний (наприклад, пункт 13 частини 2 статті 115, частина 2 статті 152, частина 2 статті 185 КК України тощо);

2)  призначенні покарання - вчинення нового злочину повторно та рецидив злочинів є обставинами, які обтяжують покарання (пункт 1 частини 1 статті 67 КК України). Крім того, невідбута частина покарання, призначеного за вироком суду іноземної держави, приєднується до покарання, призначеного за вироком українського суду за правилами складання покарань при сукупності вироків (статті 71 та 72 КК України);

3)  звільненні від кримінальної відповідальності. Особа не може бути звільнена від кримінальної відповідальності за злочин, вчинений нею на території України, з підстав передбачених статтями 45, 46, 47,

" Див.: Уголовный кодекс Испании / Под ред. и с предисл. НФ Кузнецовой и ФМ Решетникова. -М.: Зерцало, 1998. С. 24.

Див ; Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. Б.В- Волженкин. Пер. с англ. КВ Мироновой. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. С. 63.

121

48 та 97 КК України, оскільки в кожній з названих статей передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності лише особи, яка вперше вчинила злочин;'

4) звільненні від покарання - у тих випадках, коли особа раніше (зокрема, за вироком суду іноземної держави) відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин, а також умовно-достроково звільнялася від покарання, призначеного іноземним судом, збільшується частина строку покарання, яку необхідно відбути для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (пункти 2 і 3 частини 3 статті 81 КК України) та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (пункти 2 і 3 частини 4 статті 82 КК України).

Викладене свідчить, що можливість застосування українським судом вироку, яким особа була засуджена за межами України, сьогодні ускладнена необхідністю наявності цілої низки умов. Слід погодитися з висловленим в літературі судженням про те, що всі вони навряд чи є необхідними224.

Очевидно, що відмова від багатьох з цих умов значно розширила б можливості для врахування в Україні вироків іноземних судів. Тільки стримують поступ України на шляху до створення належної національної законодавчої бази протидії міжнародній злочинності такі умови, як визначення місця та послідовності вчинення злочинів, за які особа засуджується іноземним та українським судами, а також національна "прив'язка" іноземних судів. Уявляється, що у разі відмови від цих умов частина 1 статті 9 КК України могла б набути такого вигляду: "Вирок суду, яким особа була за межами України засуджена за діяння, що визнається злочином відповідно до цього Кодексу, може бути врахований судом України. Таке формулювання частини 1 статті 9 КК України дозволило б значно удосконалити дієвість системи кримінального правосуддя по реалізації кримінально-правової політики держави в сфері протидії транснаціональній міжнародній злочинності.

На правове забезпечення співробітництва міжнародного держав у сфері протидії злочинності розраховані і положення, що сформульовані законодавцем у статті 10 КК України, яка регулює питання вида-

" Див, наприклад: Пономаренко ЮА Умови та кримінально-правові наслідки врахувати судами України вироків судів іноземних держав // Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства: Матер, всеукр. наук.-практ. конф. 14 - 15 трав. 2002 р., м. Запоріжжя. Часі. 1. - Запоріжжя Юрид. Ін-т МВС України, 2002. С. 162.

122

чі осіб, що підозрюються та обвинувачуються у вчиненні злочину, та передачі для відбування покарання осіб, засуджених за вчинення злочину.

Відповідно до частини 1 названої' статті "Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду". Таким чином, в цьому положенні законодавець конкретизував і розширив загальне правило, закріплене в частині 2 статті 25 Конституції України, відповідно до якої "громадянин України не може бути ... виданий іноземній державі". Частина 1 статті 10 КК поширює встановлену в статті Конституцію заборону видачі іноземній державі також і на осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні.

Аналіз такого законодавчого рішення свідчить про те, що кримінально-правова політика держави сьогодні спрямована на максимальне (там, де це можливо) зрівняння кримінально-правового статусу громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживають на її території. Захищаючи і тих, і інших держава спрямовує свою кримінально-правову політику на недопущення видачі цих осіб іноземним державам. При цьому під іноземною державою, очевидно, розуміється будь-яка інша держава світу (законний чи незаконний, визнаний чи не визнаний світовим співтовариством уряд, що здійснює владу на всій території певної країни чи на її частині), незалежно від будь-яких її характеристик та відносин з Україною.

Не дивлячись на те, що частина і статті 10 КК містить заборону видавати іноземній державі громадянина України та особу без громадянства, що постійно проживає в Україні, лише у разі вчинення ними злочину за межами України, відповідно до Конституції України громадянин України не може бути виданий іноземній державі у будь-якому разі, у тому числі й при вчиненні ним злочину на території України.

За роз'ясненням Конституційного Суду України, встановлена в частині 2 статті 25 Конституції України та продубльована в частині 1 статті 10 КК заборона видачі (екстрадиції) громадян України іншій Державі стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Вона має а меті гарантувати неупередженість судового розгляду та

Ігз

225     т,

справедливість І законність покарань для своїх громадян . Іому Україна не може видати власного громадянина чи особу без громадянства, яка постійно проживає на її території, лише іншій рівносуве-ренній державі, і може здійснити видачу цих осіб міжнародним судовим установам, створеним на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких для України надана Верховною Радою України. Це можуть бути як постійно діючі міжнародні судові установи (наприклад, міжнародний кримінальний суд), та і судові установи, створені асі Ьос (наприклад, Міжнародні трибунали по колишній Югославії та по Руанді).

Проте, не можна вважати, що у вітчизняному законодавстві про кримінальну відповідальність вироблені всі необхідні національні законодавчі механізми для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності. Уявляється, що даний напрямок кримінально-правової політики нашої держави на сучасному етапі ще потребує подальшого розвитку і вдосконалення.

Так, зокрема, звертає на себе увагу той факт, що чинний КК України визначає лише порядок видачі та передачі особи з України до іноземної держави. У зв'язку з цим нагальною є потреба розроблення та закріплення у вітчизняному законодавстві положень, які б стосувалися порядку та кримінально-правових наслідків видачі та передачі особи з іноземної держави до України. Зокрема, неврегульованими залишаються питання підстав виконання в нашій країні покарань, призначених вироком суду іноземної держави.

Дані питання на міжнародно-правовому рівні визначаються низкою нормативно-правових актів. До таких відноситься, наприклад, стаття 3 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків, яка була укладена державами - членами Ради Європи 28 травня 1970 року і згоду на обов'язковість якої для нашої держави надано Верховною Радою України. Відповідно до вказаної статті цієї Конвенції за запитом іншої Доі овірної Держави Україна може виконати покарання, призначене вироком суду цієї Держави. При цьому стаття 4 Конвенції обмежує можливість виконання такого покарання

25 У справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут): Висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р. // Вісник Конституційного Суду України. --2001.-№4.-С

124

лише випадками, коли діяння, за яке призначене це покарання, визнається злочином і за законодавством України, а особа, яка його вчинила, підлягала б кримінальній відповідальності, якби вона вчинила його на території України. Інакше кажучи, підтверджується так званий принцип '^подвійної протиправності" діяння. Подальші положення Конвенції визначають випадки, в яких іноземна держава може звернутися до України із запитом про виконання покарання, призначеного вироком її суду (стаття 5), та підстави, за яких Україна може відмовити у виконанні такого запиту (стаття 6).

Таким чином, в цих положеннях Конвенції встановлюються матеріально-правові підстави для виконання в Україні покарання, призначеного вироком суду іноземної держави. Вони, безумовно, повинні застосовуватися українськими судами безпосередньо. Однак відомо, що українські суди при здійсненні правосуддя в кримінальних справах часто поширюють положення частини 3 статті З КК України, відповідно до якої "злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом", не лише на національне законодавство, а й на міжнародне. У зв'язку з цим суди досить рідко застосовують останнє. Звичайно ж така практика не може бути визнана правильною, однак з нею на разі доводиться рахуватися. Тому з метою надання практичної застосовності названим положенням Конвенції було б доцільно імплементувати їх до КК України, доповнивши його після статті 10 однією чи декількома статтями, присвяченими підставам виконання в Укра'їні покарання, винесеного вироком суду іноземної держави. Ця стаття (або статті) цілком може мати і бланкетний характер, тобто містити відсилку до відповідних положень як Конвенції, так і інших міжнародно-правових актів.

Таким чином, слід зробити висновок, що на сучасному етапі історичного розвитку, такий напрямок кримінально-правової політики, як вироблення і застосування національних законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності, отримав в Україні активного розвитку. І в цьому плані є відчутні політико-правові досягнення, які матеріалізувалися, перш за все, в положеннях статей 9 та 10 чинного КК України. Разом з тим, зберігаються відомі перспективи і щодо подальшого розвитку аналізованого напрямку кримінально-правової політики.

125

Традиційно в якості основних напрямків здійснення кримінально-правової політики виступають криміналізація, декриміналізації, пена-лізація та депеналізація. За цими напрямками здійснюється кримінально-правова політика і в сучасний період, однак ними не вичерпується. Вагомого значення набуває сьогодні такий напрямок здійснення кримінально-правової політики як створення національних законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва держав у сфері протидії злочинності.

Розвиток вітчизняного законодавства в напрямку реформування політики нашої держави в сфері протидії злочинності потребує осмислення загальнотеоретичних питань криміналізації суспільне небезпечних діянь з урахуванням дійсних змін соціально-економічних відносин з метою підвищення ефективності дії кримінального закону, досягнення поставлених перед ним цілей. Криміналізацією слід вважати напрямок кримінальної політики, який полягає у виявленні суспільне небезпечних форм індивідуальної поведінки, визнанні допустимості, можливості й доцільності їх кримінально-правової заборони шляхом їх фіксації в законі як злочинних і кримінально-караних.

Криміналізація проводиться у відповідності із загальними принципами кримінально-правової політики і формується на підставі юриди-ко-кримінологічних. соціально-економічних та соціально-психологічних факторів. Зокрема, в процесі криміналізації підлягають з'ясуванню такі питання, як обумовленість підвищеного ступеня суспільної небезпеки даного правопорушення; його поширеність; способи та ефективність протидії йому до встановлення кримінальної караності, а також можливі причини їх недостатньої ефективності; співвідношення даного діяння з правосвідомістю суспільства, а саме чи підготовленість суспільства до того, щоб протидія таким правопорушенням велася засобами кримінально-правового примусу; наслідки, до яких призведе встановлення даної кримінально-правової норми, чи може вона бути реалізована. Тільки після з'ясування цих питань можна судити про наявність критеріїв встановлення кримінальної караності - підвищеного ступеню суспільної небезпечності та умов, необхідних для реалізації принципу невідворотності державного реагування на вчинення криміналізованих діянь, а отже, і зробити висновок про необхідність кримінально-правової протидії тим чи іншим суспільне небезпечними діянням.

Декриміналізація як напрямок кримінально-правової політики є за своїм змістом протилежною криміналізації і полягає в процесі .вияв-

126

лення передбачених кримінальним законом не суспільне небезпечних форм індивідуальної поведінки, визнанні не допустимості, не можливості й не доцільності їх кримінально-правової заборони шляхом їх фіксації в законі як злочинних і кримінально-караних. Виходячи з цього підстави декриміналізації є негативними до підстав криміналі-зації, інакше кажучи підставами декриміналізації є виявлена на певному історичному етапі відсутність підстав для криміналізації діяння. Декримінапізація злочинів може полягати лише переведенні колишнього злочинного діяння до категорії правомірних чи правопорушень іншого виду (наприклад, адміністративних проступків), у зв'язку з чим не можна підтримати судження тих криміналістів, які допускають можливість так званої "часткової декриміналізації". При цьому, даний напрямок кримінально-правової політики держави здійснюється виключно на законотворчому рівні - Верховною Радою України - що не дає підстав для існування концепції так званої "судової декриміналізації".

Нагальною потребою сучасного періоду розвитку кримінально-правової політики в Україні є здійснення глобального моніторингу всіх статей Особливої частини КК України на предмет відповідності встановлених ними кримінально-правових заборон підставам криміналізації суспільне небезпечних діянь. Очевидно, що певна (досить значна, як для нинішнього етапу розвитку кримінального законодавства) кількість діянь передбачена в законодавстві про кримінальну відповідальність без достатніх для того підстав, що робить допустимим і навіть необхідним постановку питання про їх декриміналізацію.

Адекватне, справедливе і доцільне обкладення криміналізованих діянь санкціями є наслідком такого напрямку кримінально-правової політики держави як пеналізація злочинних діянь. Пеналізація полягає у визначенні в законі про кримінальну відповідальність конкретних видів і розмірів покарань, що можуть бути застосовані до особи, яка вчинила злочин. При цьому пеналізація злочинів буде відповідати основним принципам і задачам кримінально-правової політики в Україні, а також матиме результатом адекватність встановленого покарання ступеню суспільної небезпечності (тяжкості) вчиненого злочину лише за умови вироблення єдиного мірила караності злочинів і встановлення його вираження в конкретних одиницях окремих видів покарань.

На сьогоднішньому етапі розвитку кримінально-правової політики в Україні відзначаються суттєві недоліки в пеналізації окремих видів

127

злочинів, які виражаються в наступному. Перше за все, в окремих випадках має місце явна невідповідність передбаченого в законі про кримінальну відповідальність покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину. При чому така невідповідність полягає як у явно заниженому розмірі покарання, так і в надмірно суворих видах і розмірах покарань, встановлених за окремі злочини. Крім того, недоліком в пеналі-зації злочинів на сучасному етапі слід визнати також неспіврозмір-ність покарань за окремі злочини, яка проявляється як у встановленні різних за своєю суворістю покарань за злочини однакового характеру і ступеня суспільної небезпечності, так і у встановленні більш суворих покарань за менш тяжкі злочини і навпаки. Для усунення відзначених недоліків уявляється за необхідне здійснення постійного моніторингу санкцій статей Особливої частини КК України на предмет адекватності передбачених ними покарань характеру і ступеню суспільної' небезпечності відповідних злочинів.

На сучасному етапі розвитку вітчизняного кримінального законодавства, такий напрямок кримінально-нравової полішки, як депеналі-зація злочинів, отримав у своєму розвитку нового поштовху. В цьому проявляється, по перше, гуманізація кримінально-правової політики держави, а, по-друге, таким чином розширюється арсенал засобів для досягнення основної її мети — протидії вчинюваним злочинам. Звільняючи певних осіб від кримінальної відповідальності або від покарання, держава тим самим досягає або переведення під свій контроль певних заборонених до обігу речей, або вчинення соціальне корисних дій, спрямованих на нейтралізацію суспільне небезпечних наслідків вчиненого злочину, або на створення належної бази, перш за все -доказової, для розкриття та припинення злочинів, що вчинюються іншими особами. Тому основний вектор кримінально-правової політики в цьому разі розвертається з напрямку покарання особи за вчинений нею злочин в напрямку заохочення її до усунення наслідків такого злочину чи сприяння державі у протидії злочинам, що вчинюються іншими особами.

Разом з тим, проблема удосконалення даного напрямку кримінально-правової політики держави на разі залишається актуальною. Уявляй ься за доцільне подальше здійснення поглиблених наукових досліджень в сфері проблем депеналізації злочинів з тим, щоб на їх базі створити науково обґрунтовану концепцію удосконалення кримінального законодавства України в частині розвитку нетрадиційних засобів реагування на злочинність.                                                           >

128

В сучасний період однією з особливостей світу стало зростання загроз глобального характеру, які становлять небезпеку самому існуванню людства на планеті. Тому розрізнені дії держав у сфері протидії транснаціональній злочинності, у першу чергу - її організованим формам, якими б енергійними і забезпеченими (законодавче, фінансове, організаційно тощо) вони б не були, не дають очікуваного ефекту. На нинішньому історичному етапі назріла реальна необхідність координації зусиль світового співтовариства, заснованої як на створенні міжнародних правових механізмів, так і на вдосконаленні національних законодавчих систем шляхом їх уніфікації, широкої о використання ефективного досвіду зарубіжних країн, приведення у відповідність до міжнародних зобов'язань держави тощо.

В Україні в цілому створене правове забезпечення для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності. До таких новел чинного КК України, зокрема, слід віднести положення про визнання кримінально-правових наслідків вироку суду іноземної держави (стаття 9 КК України) та про видачу і передачу осіб, що вчинили злочин (статгя 10 КК України). Разом з тим, не можна стверджувати, що в цьому напрямку вичерпані перспективи для її подальшого розвитку. На наш погляд, положення чинного законодавства України про кримінальну відповідальність щодо законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності потребують певного удосконалення, як в плані реформування нині чинних положень КК України, так і в аспекті доповнення КК України новими положеннями. Зокрема, чинне кримінальне законодавство України регулює тільки питання, пов'язані з видачею чи передачею особи, яка вчинила злочин, з України до іноземної держави. Разом з тим, практика піднімає питання видачі таких осіб з іноземних держав до України. На цей рахунок у національному законодавстві будь-які положення відсутні взагалі, У зв'язку з цим уявляється за доцільне розроблення і прийняття доповнень до КК України, які б урегулювали питання, пов'язані з притягненням до кримінальної відповідальності особи, яка була видана з іноземної держави до України.

129

висновки

Соціально-економічні перетворення, які відбуваються в нашій державі протягом останніх років і поляїають в поступовому переході до нових для нашою суспільства умов економічної діяльності, формування цивілізованих ринкових відносин, лібералізації господарського життя, а також безпосередньо з цим пов'язані зміни в суспільно-політичній, ідеологічній сферах, зумовили об'єктивну необхідність перегляду ряду положень вітчизняної кримінально-правової політики. Нажаль на сьогодні ми не маємо змоги вести мову про скоординований, теоретике обгрунтований цілісний підхід до проблеми трансформації кримінально-правової політики як до упорядкованого і виваженого напрямку діяльності держави. Натомість, реформування кримінального законодавства носить фрагментарний характер і проявляється при вирішенні державою конкретних соціально-економічних і, пов'язаних з ними, правових питань. Подібний стан речей зумовлює необхідність ґрунтовних досліджень низки питань, щодо вироблення та реалізації кримінально-правової політики на сучасному етапі суспільного розвитку в Україні, зокрема таких як.

Проведене дослідження дозволяє дійти певних висновків і узагальнень.

Перш за все, кримінально-правову політику варто розглядати як складову частину державної політики в сфері протидії злочинності, яка здійснюється засобами матеріального кримінального права. Виходячи з цього, можна стверджувати, що кримінально-правова політика існує "на перетині" державної політики в сфері протидії злочинності та державної правової політики. Поняття "кримінально-правова політика" розуміється нами у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні цим поняттям охоплюється загалом здійснення протидії злочинності з використанням засобів кримінальної репресії. У вузькому ж значенні кримінально-правова політика саме і є політикою протидії злочинності з використанням засобів матеріального кримінального права. Саме в цьому останньому (вузькому) розумінні кримінально-правова політика нами і досліджувалася.

Крім того, слід виходити з тих положень, що кримінально-правова політика здійснюється в трьох формах: правотворчій, інтерпретацій-ній та правозастосовчій. Правотворчу кримінально-правову політику здійснює законодавець - Верховна Рада України - шляхом прийняття кримінальних законів та внесення до них змін і доповнень. При1 цьому

130

опосередкований вплив на правотворчу кримінально-правову політику здійснюють і деякі інші органи державної влади. Інтерпретаційну кримінально-правову політику здійснює Конституційний Суд України як єдиний орган, який Відповідно до Конституції України може тлумачити кримінальні закони та вирішувати питання про їх конститу-ційність. Правозастосовчу кримінально-правову політику здійснюють суди загальної юрисдикції, які безпосередньо застосовують кримінальний закон. Кримінально-правова політика здійснюється і на певних принципах, які мають генетичне походження від принципів здійснення правової політики в державі (в тому числі - й правової політики в сфері протидії злочинності, інакше кажучи кримінально-правової політики в широкому значенні або так званої "кримінальної політики") та принципів кримінального права. Принципами кримінально-правової політики є принципи економії репресії, доцільності, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання, принцип невідворотності кримінально-правового реагування на вчинений злочин. При цьому в сфері кримінально-правової політики мають певний прояв і інші принципи як більш загального характеру (загальні принципи права і політики - законність, демократизм, справедливість, гуманізм тощо), так і, меншою мірою, більш конкретного характеру, а саме принципи побудови та застосування кримінально-правових норм.

Далі, в якості основних напрямків здійснення кримінально-правової політики в Україні на сучасному етапі розглядаються кримі-налізація, декриміналізації, пеналізація та депеналізація, а також створення національних законодавчих механізмів для міжнародного співробітництва держав у сфері протидії злочинності.

Нарешті, говорячи про окремі напрямки розвитку кримінально-правової політики в Україні на сучасному етапі, слід дійти висновку, Що за кожним з цих напрямків ще зберігаються відомі резерви для вдосконалення як законодавства України про кримінальну відповідальність, так і практики його застосування.

131