2.4. Пеналізація злочинів

Третім напрямком здійснення кримінально-правової політики в Укра'ші є пенапізація (від латинського роепа - покарання) діянь, що визнані злочинами. Вчення про покарання називають пенологією.

Застосування каральних заходів належить до числа найдавніших соціальних практик, які здавна і скрізь використовуватись на всіх історичних етапах розвитку цивілізації. Немас на Землі жодного народу, який би обходився без покарання правопорушників. Ця практика і передбачає відповідальність, адекватну порушенню існуючого законодавства, тобто, з одного боку, це еквівалентна відплата злочинцю за вчинене, а з іншого - виховний ефект "охолодження емоцій" та гальмування деструктивних настроїв потенційних злочинців.

Інтенсивність покарань - це величина, яка історично змінювалась, оскільки вона залежить від цивілізованості суспільства, характеру його економіки, ступеня антагонізованості психіки людей та багатьох інших факторів174.

Основним мірилом того, як слід підходити до покарання злочинців, є КК України. З цієї точки зору норми та загальна спрямованість КК 2001 року значно відрізняється від Кримінального кодексу 1960 року. Ця різниця зумовлена політичними та соціально-економічними змінами в суспільстві, а також змінами у підходах до філософії покарань. Тож проаналізуємо суть цих змін. По-перше, потрібно звернути увагу на нову побудову системи видів покарань (їх 12) - від менш суворого до більш суворого, а не навпаки, як це було в КК України 1960 року, тобто законодавець орієнтує суддів нате, щоб у кожному випадку насамперед обговорювалося витання про можливість застосування найбільш м'якого покарання, а не найбільш суворого. По-друге, були введені нові види покарань, зокрема громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт та обмеження волі, які надають можливість дещо знизити кількість осіб, засуджених до позбавлення волі. По-третє, в Україні вирішено обійтися без смертної, кари, замість неї введено довічне позбавлення волі. По-четверте, ліквідовано інститут визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, що впливає на кваліфікацію злочинів, а отже, - й на вибір покарання. По-п'яте, передбачено звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям. Розширено можливість звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілий (раніше це було

174

Див.: Бачинин В.А. Философия права и преступления. -Харьков, 1999. - С. 527.

87

можливим лише у справах приватного обвинувачення, а сьогодні - й щодо осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості). По-шосте, розширено можливість умовно-дострокового звільнення засуджених від відбування покарання. По-сьоме, режим відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк визначається виходячи не із формальних ознак, а з урахуванням обставин вчиненого та даних про особу злочинця. Передбачено і ряд інших норм, спрямованих на гуманізацію кримінальної відповідальності та покарання, зокрема змінено підходи > визначенні кваліфікуючих ознак корисливих злочинів тощо.

Разом із тим КК України 2001 року в окремих його положеннях не можна вважати більш «м'яким», ніж КК 1960 року, оскільки в новому Кодексі: 1) незважаючи на декриміналізацію ряду діянь, передбачено майже на 15 % більше кримінальне караних діянь у зв'язку із уведенням відповідальності за нові види злочинів; 2) введено нове поняття - «особливо тяжкі злочини». Такими визнано 97 видів злочинів, що з урахуванням більш жорстких правил призначення за них покарання впливатиме на практику його призначення. Тяжкими й особливо тяжкими злочинами вважаються й окремі злочини, вчинені з необережності. З урахуванням введення поняття «особливо тяжкі злочини», а також нового підходу до визначення того, який саме злочин є тяжким або особливо тяжким, кількість таких видів злочинів у КК 2001 року значно збільшилась порівняно з КК 1960 року - на 8,4 % (їх стало 241); 3) розширено перелік злочинів, за вчинення яких особи несуть відповідальність з 14-літнього віку; 4) ліквідовано інститут умовного засудження, а в інститут призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, внесено істотні обмеження; 5) значно жорсткішими стали правила призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків (за сукупністю злочинів у ряді випадків можливе призначення 15 років позбавлення волі, а за сукупністю вироків - 25 років, чого не було раніше); 6) жорсткішими стали й правила призначення покарання за вчинення злочинів у співучасті; 7) у багатьох статтях нового КК підвищено або мінімальні, або максимальні частини санкцій, особливо це стосується злочинів, вчинення яких створює для суспільства підвищену небезпечність, разом із гим майже в усі статті, якими передбачено відповідальність за злочини невеликої або середньої тяжкості, введено альтернативні види покарань, причому на перше місце поставлено ті. що не пов'язані з позбавленням волі''".

73 Див.: Маяяренко В Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання // Вісник Верховного Сулу України. - 2002 - № 3. - С. 30-31

88

Таким чином, законодавець у КК 2001 року намагався знайти «золоту середину» в підході до покарання злочинців: в одних випадках пом'якшити підхід, в інших - зробити його більш жорстким. Наскільки правильним виявився такий підхід, покаже час, а також судова практика.

Філософія покарання в Україні, його мета визначені у статтях 50 та 65 КК. Відповідно до ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, не завдаючи при цьому фізичних страждань та не принижуючи людську гідність.

Аналіз ст. 50 КК свідчить про те, що в питанні про підхід до кримінальних покарань законодавець України використав усі гуманістичні ідеї, які людство напрацювало на цей час. Проте слід зазначити, що, розглядаючи покарання як кару, тобто відплату, реакцію держави на злочин, законодавець не повинен був забувати й про відновлення таким засобом соціальної справедливості в суспільстві. На жаль, це не знайшло свого відображення у названій статті Кодексу.

Загальні засади призначення покарання визначені у статті 65 КК України. Вони є гарантією справедливого і доцільного покарання та сприяють додержанню вимог закону при виборі конкретного покарання конкретній особі за конкретний злочин. Ці загальні засади грунтуються на конституційній нормі про те, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, поки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України).

Із зазначеної конституційної норми випливає, що найважливішим при призначенні покарання є принцип справедливості. Покарання повинно бути призначеним у межах санкції статті КК, якою передбачено відповідальність за вчинений злочин, з урахуванням положень Загальної частини КК, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують відповідальність. Справедливе покарання залежить від повного, всебічного й об'єктивного дослідження всіх обставин справи, правильного висновку про кваліфікацію діяння, а також забезпечення законності, рівності громадян перед законом та принципу гуманізму.

У філософії ще з давніх часів розрізняють зрівняльний та розподільний аспекти справедливості. В кримінальному праві зрівняльний

89

аспект знаходить своє вираження у рівності громадян перед законом, єдиних підставах і межах відповідальності, а розподільний - в індивідуалізації покарання з урахуванням не тільки об'єктивної сторони діяння, а й людського фактора, в даному випадку особистісних якостей людей, які засуджуються за вчинення злочину або звільняються від кримінальної відповідальності.

В умовах розбудови нашого суспільства здійснюються подальше вдосконалення індивідуалізації покарання і вираження принципу соціальної справедливості. Важливо зазначити, що зі зміцненням демократичних основ суспільного життя гострота сприйняття людьми покарання зростає, а тому стає доцільним зведення до мінімуму випадків призначення позбавлення волі за нетяжкі злочини, оскільки мета загальної та особистої превенції може бути досягнута на підставі загрози і менш жорстких санкцій.

У зв'язку із цим є обгрунтованим введення в КК таких покарань, як громадські роботи, обмеження волі й арешт. Ці види покарання за злочини невеликої та середньої тяжкості з великою вірогідністю компенсують короткострокове позбавлення волі і в той же час пов'язані з меншими економічними й іншими втратами для держави. Введення таких видів покарань в альтернативі з іншими надасть змогу встановити більш високий нижній поріг позбавлення волі, тобто в місцях позбавлення волі триматимуться лише дійсно небезпечні злочинці. Таким чином, подальша демократизація та гуманізація інституту покарання поєднані з безкомпромісним застосуванням суворих покарань до осіб, винних у вчиненні тяжких і особливо тяжких злочинів, та інших небезпечних злочинців1'6.

Перелік видів покарання в новому Кодексі включає 12 найменувань: штраф; позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення спеціального, воїнського або почесного звання, класного чину; громадські роботи; виправні роботи; обмеження по воєнній службі; конфіскація майна; обмеження волі; арешт; тримання у дисциплінарному батальйоні; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення свободи (стаття 51). Перелік декілька змінений у порівняні з Кодексом 1960 року: у зв'язку із змінами, що сталися в соціальному житті виключені такі види покарання, як громадська догана, позбавлення батьківських прав. Незважаючи на те, що таким чином усунуті найбільш м'які з існуючих раніше видів покарання, слід ІІогодити-

70 Див.: Маляренко В. Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 3. - С. 32.

90

ся з Д.А. Шестаковим, що сам по собі цей факт ще не свідчить про обмеження в кримінально-правовій політиці держави тенденції до лібералізації репресії'77. Дані види покарань і в колишніх умовах застосовувались вкрай рідко, а в теперішніх - практично втратили сенс.

В Кодекс включені нові види покарань, почерпнуті із зарубіжного досвіду протидії злочинності: громадські роботи; обмеження по воєнній службі; арешт; довічне позбавлення волі. Ці нововведення не тільки не суперечать тенденції до пом'якшення, але, навпаки, вписуються в її, оскільки надають судові при призначенні ним покарання додаткові альтернативи до найбільш суворих його видів. Перші три нововведенні види покарання теоретично створюють можливість для більш рідкого застосування позбавлення волі на певний строк, а довічне позбавлення волі - для заміни, смертної кари, визнаної Конституційним Судом України такою, що суперечить Конституції України.

Разом з тим, за окремі види злочинів законодавцем були суттєво збільшені розміри покарань, у першу чергу - строки позбавлення волі. В результаті ж збільшення останніх наповнюваність місць позбавлення волі може дуже істотно зрости, оскільки з того, що одні будуть там затримуватися в два-три рази довше, ніж бувало колись, зовсім не випливає, що інші (нові) перестануть туди надходити, оскільки первинна злочинність в Україні традиційно є набагато вищою за рецидивну. Таким чином, така кримінально-правова політика держави може призвести до формування цілого «народу», що знаходиться в глибокому конфлікті з суспільством.

Більша жорстокість кримінально-правової політики здається природною реакцією на зростання злочинності. Проте, як показує досвід європейських країн, переважаючою тенденцією в період кримінального сплеску є не жорсткість, а пом'якшення кримінально-правової політики. У ФРН, наприклад, відносна доля вироків до позбавлення волі змінювалася в напрямку прямо протилежному зростанню злочинності: 37% -у 1950 році; 19%-у 1960; 5%-у 1991; причому, більше 60% засуджених до позбавлення волі (у 1991 році - 63%) це по-

1 78

карання призначається на строк, менший одного року    .

Однією з причин, що обумовлює таку, на перший погляд, парадоксальну реакцію на кримінальний сплеск є обмеженість матеріальних і

177

Див.: Шестаков ДА. Российская уголовно-правовая политика под углом зрения исто-пТІЄСкой те|иенции к смягчению репрессии // Правоведение. - 1998. - № 4. - С. 157-158. Л матеріалами Інтернет-сайту

91

професійних ресурсів, які суспільство може використовувати для протидії злочинності. Ці ресурси неможливо збільшувати темпами, пропорційними зростанню кримінальних проявів. Крім того, екстенсивний шлях розвитку дорогої і громіздкої системи кримінальної юстиції, при спробі його - реалізації, призвів би до ще більш руйнівних наслідків для суспільства, ніж сама злочинність. Якби в останні гри-чотири десятиліття кримінальна політика залишалася незмінною, половина працездатного населення європейських країн складалася б із тих, хто перебуває у в'язниці, і тих, хто зайнятий реєстрацією, розслідуванням, розглядом кримінальних справ, охороною пенітенціарних закладів тощо.

Концентрація матеріальних засобів і людських ресурсів для запобігання ескалації "нетрадиційної" (організованої, пов'язаної з наркотиками тощо злочинності) вимагає більшої терпимості стосовно злочинності "традиційної" (соціально-побутової, ситуативної, випадкової тощо). Оскільки остання складає переважний масив кримінальних проявів, то пом'якшення для "традиційних" злочинців старих суворих санкцій дозволило б запобігги різкому зростанню тюремного населення (у період значного збільшення загальної кількості осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності) і, відповідно, уникнути витрат величезних коштів на створення нових тюремних місць.

У більшості економічно розвинених країн світу зростання відносної кількості ув'язнених в період кримінальних сплесків був незначним, а в деяких випадках чисельність тюремного населення залишалася стабільною або навіть зменшилася (наприклад, у Польщі, Угорщині, Молдові та інших країнах)179. Найбільш дешевими засобами стабілізації (або скорочення) тюремного населення є декриміналізація частини "традиційних" видів злочинів, розширення видів покарань, альтернативних позбавленню волі, використання інституту дострокового звільнення тощо.

Інші стратегії (депеналізація, скорочення відносної кількості вироків до тюремного покарання, скорочення строків позбавлення волі) потребують вкладення додаткових коштів на розвиток і функціонування структур, що забезпечують нагляд за правопорушниками, виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, і т.д. Але і ці витрати (у розрахунку на одного обвинувачуваного або засудженого) у 10 20 разів нижчі витрат на створення нових тюремних місць і утримання ув'язнених у місцях позбавлення волі180.

''' За матеріалами Інтернеї-сайту у»г\у\\ паЛот.ги 80 За маїсріалами Інтернет-сайту \\'ут паЛот.ш

92

У європейських країнах використовуються переважно короткі терміни покарання до позбавлення волі. У ФРН сорока одному відсотку таких засуджених призначається термін до 6 місяців позбавлення волі, 22% засуджуються до позбавлення волі від 7 місяців до року. В Радянському Союзі в 1926 році (період рекордного рівня злочинності) 49% засуджених було призначене покарання у виді позбавлення вола на строк менше одного року. У царській Росії середній строк покарання у виді позбавлення волі 07 коливався в межах 2-3 місяців. В основному цей вид покарання використовувався для "остраху і надо-умлення". За даними численних досліджень, тривалі строки покарання у виді позбавлення волі призводять до вкрай негативних, руйнівних наслідків для особи і суспільства. Як зауважив один англійський кримінолог, "це найдорожчий засіб перетворення не дуже гарних людей на виплодків пекла". У той же час короткі строки покарання не мають таких наслідків у виді рецидивної злочинності, розадаптації

..    .                          „181

засудженого та руйнації соціальної матерії, до якої він включений    .

На відміну від криміналізації, що є виключною прерогативою законодавця, область застосування поняття неналізації декілька ширше. Пеналізація - це процес визначення характеру караності діянь, а також їх фактична караність, тобто процес призначення кримінального покарання в судової практиці. Пеналізація є кількісна сторона криміналізації, її показник, мірило. "Санкція, - писав Ю.А. Демидов, - зводить суспільну небезпечність злочину до одного показника-до ступеня суспі-

І 0-5

льної небезпечності, а міру її оцінки - до міри покарання"    .

Оскільки покарання є ознакою, що іманентне присутня злочину, віднесення суспільне небезпечного діяння до числа злочинних означає разом з тим і надання йому кримінальної караності. Питання, однак в тому, який характер караності надається злочину. Цілком очевидно, що караність діяння, що криміналізується може носити інваріантний характер. З вказаних позицій пеналізація не є лише складовою частиною криміналізації і не поглинається повністю останньою, бо і при об'явленні певного суспільне небезпечного діяння злочином можлива його різна караність. Важливо проте, підкреслити не відносну незалежність цих категорій, а нерозривний зв'язок криміналізаційних ' пеналізаційних процесів. На існування такого зв'язку вказують ре-

181 т

|8о оа матеріалами Інтернст-сайту иш¥.паг]<от.ги

Демидов Ю.А, Социальная ценность и оценка в уголовном праве.    М.: Юри-Іическая литература, 1975. С. 98.

93

зультати ряду досліджень соціально-психологічних механізмів дії кримінального покарання. А.Р. Ратіновим, зокрема, встановлено, що успіх превентивної мотивації покарання: а) знаходиться в зворотній залежності від ступеня розповсюдженості й стійкості заборонних форм поведінки; б) залежить від сніврозміркості каральної санкції і заборонної поведінки; в) залежить від того, наскільки припустимим,

І Ът

бажаним і повинним суб'єкт вважає для себе заборонену дію    .

Достатньо широкою сферою застосування поняття иенаїшації є область судової практики, тобто правозастосовчий рівень здійснення кримінально-правової політики держави. Тут звертає на себе увагу, що фактична караність (або пеналізація на практиці) нерідко розходиться із законодавчою. Спроба пояснення феномену неузгодженості кримінального закону і практики його застосування призводить до виявлення троякого значення практичної пеналізації.

По-перше, практична пеналізація є найбільш гнучким інструментом кримінальної політики, що дозволяє здійснювати і коректувати каральну практику по певним категоріям злочинів в залежності від зміни соціальної дійсності, динаміки злочинності, оперативної обстановки та інших причин. По-друге, фактична караність - це індикатор обґрунтованості і доцільності придания злочину певного виду і розміру покарання. Якщо посиленню покарання в законі відповідає зниження покарання на практиці, значить, це вже можна розглядувати як сигнал законодавцю про "надмірності пеналізації. По-третє, практична пеналізація - один з самих потужних важелів впливу на суспільну правосвідомість, оскільки реально населення відчуває пеналізацію за тими конкретними вироками, які виносяться судами по конкретним кримінальним справам. Про інтенсивність пеналізації судять, як правило, не по санкціям статей кримінального закону, а по тим реальним строкам покарання, які "отримують конкретні злочинці за вчинення ними злочину .

Ще в сімдесяті роки минулого століття українськими правознавцями були проведені ґрунтовні дослідження практики застосування

83  Див.; Ратинов А Р Социально-психологические аспекты юридической теории и практики // Прикладные проблемы социальной психологии. - М, 1983. - С. 228-230. Цит. по: Коробеев А.И Советская уголовно-правовая полигика: проблемы криминализации и пе-нализации. - Владивосток: Издательство Дальневосточного Университета - С. 137.

84  Див.: Сборник Постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924-1977). Ч. 2.- М.. 1978. -С. 272.                                                                                 '

94

судами покарань за окремі види злочинів і, зокрема, призначення покарання нижче нижчої межі, що передбачена санкцією статті Особливої частини КК, Так, за даними В.П. Тихого, у справах про викрадення вогнепальної зброї (частина 2 статті 223 КК України 1960 року; частини 2 і 3 статті 262 КК України 2001 року) призначення покарання нижче нижчої межі мало місце більш ніж у 25 % випадків182. Призначення покарання за порушення правил будівельних робіт (частина 2 статті 219 КК України 1960 року; частина 2 статті 275 КК України 2001 року) з використанням статті 44 КК України 1960 року (стаття 69 КК України 2001 року) за даними В. І. Борисова є правилом186.

Таким чином, нижні межі покарань в санкціях статей Особливої частини КК України часто виявляються завищеними законодавцем. У зв'язку з цим суди при реалізації кримінально-правової політики держави вимушені всіма можливими способами знаходити ті "обставини, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину", за наявності яких вони могли б скоригувати державну кримінально-правову політику в тому її прояві, який стосується визначення караності злочинів.

Взагшіі ж слід відзначити, що проблема найбільш оптимальних санкцій, якими повинні бути обкладені окремі злочини, досі в науці кримінального права ще не вирішена. Так, зокрема, до сьогоднішнього часу залишається актуальною проблема вироблення єдиного мірила обсягу кари, що містять різні види та розміри покарань1 7. Наслідком цього є, зокрема, невідповідність санкцій статей Особливої частини КК України характеру і ступеню тяжкості передбачених ними злочинів, а також неспіввідносність різних санкцій між собою за видами і розмірами передбачених в них покарань.

Все це зумовлює необхідність подальших наукових досліджень проблеми пеналізації злочинних діянь, які б спиралися, в першу чергу, на загальне вчення про кримінально-правову політику держави та дані судової статистики щодо практичного застосування нині існуючих санкцій.

Див.. Тихий В П Ответственность за хищение огнестрельного оружия, боевых припасов и взрывчатых веществ по советскому уголовному праву. - Харьков. 1976. С. 117.

Див.: Борисов В.И Уголовная ответственность за нарушение правил при прои-зюдстве строительных работ. - Харьков, 1975. С. 34-35

Див, наприклад: Тютюгин В.И О соотношении видов наказаний по степени х строгости // Проблемы социалистической законности: Респ. межведомств. нг»учн. сб. /Отв. ред. В Я. Таций. - Харьков Основа, 1991 Вып. 26. С. 47-52.

95