3.2. Мотив злочину та кваліфікація злочинів

Основне практичне значення правильної оцінки мотиву в кримінально-правовому аспекті полягає в тому, що вона здійснює безпосередній вплив на кваліфікацію злочинів.

У процесі кваліфікації судово-слідчі органи дають належ­ну кримінально-правову оцінку злочину та встановлюють

відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність за вчинення цього злочину. Під кваліфіка­цією злочинів розуміють встановлення та юридичне закріп­лення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння * та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним * законом [203, С. 8], або кримінально-правову оцінку вчи- | неного діяння, вибір і застосування до нього тієї кримі- І нально-правової норми, яка найбільш повно описує його І ознаки [204, С. 16].                                                                 |

Мета кваліфікації полягає у тому, щоб визначити, який саме злочин вчинено, вказати конкретні юридичні підстави для притягнення винного до кримінальної відповідальності та призначення йому, в необхідному випадку, відповідної міри покарання [205, С. 10]. Отже, правильна кваліфікація злочинів є запорукою суворого додержання вимог закону і гарантією здійснення справедливого правосуддя.

Щоб притягнути особу до кримінальної відповідальності та здійснити правильну кваліфікацію злочину, необхідно встановити в діях цієї особи склад злочину. У ч. 1 ст. 2 КК України прямо закріплено, що підставою кримінальної від­повідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Ко­дексом. Осередком цього законодавчого положення є склад злочину - сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують діяння (дію або бездіяльність) в якості злочину.

У кожному складі злочину його об'єктивні та суб'єк­тивні ознаки співвідносяться між собою і мають однаково важливе значення. Проте вивчення судово-слідчої практики доводить, що більшість помилок при кваліфікації злочинів припускається на ґрунті неповного та неглибокого з'ясу­вання суб'єктивних ознак злочинів. Ось чому важливо для кваліфікації злочину встановити і розкрити його суб'єк­тивні ознаки: вину, мотив, мету та емоційний стан особи винного.

Серед суб'єктивних ознак злочину чільне місце займає вина. Обов'язкове встановлення цієї ознаки диктується ч. 2 ст. З КК України, де проголошується принцип відповідаль­ності особи за вчинене діяння за наявності у неї вини. Але суб'єктивна сторона злочинів не вичерпується лише харак­теристикою вини особи (умислом чи необережністю). Коли виникає необхідність більш ретельного розкриття суб'єк­тивної сторони злочину стосовно окремого випадку, зусил­ля повинні бути спрямовані не стільки на з'ясування форми чи виду вини, скільки на встановлення конкретного змісту

мотивації суспільне небезпечного діяння і, насамперед, мо­тивів вчиненого.

Законодавець називає у диспозиціях статей Особливої частини КІС України такі мотиви: корисливі мотиви (п. 6 ч. 2 ст. 115; ч. 2 ст. 146; ст. 299; ч. 2 ст. 330; ст. 364; ч. 2 ст. 375); особисті інтереси (ст. 319; ст. 357, ст. 423); особиста заінтересованість (ст. 219); особисті мотиви (ст. 148, ст. 172, ст. 232); мотиви явної неповаги до суспільства (ст. 296); хуліганські мотиви (п. 7 ч. 2 ст. 115; ст. 299); помста за раніше дані показання чи висновок (ст. 386); у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадсь­кого обов'язку, тобто мотиви помсти за правомірну діяль­ність потерпілого (п. 8 ч. 2 ст. 115; ст. 350; ст. 352); боягуз­тво або легкодухість (ст. 430) тощо.

Навряд чи можна назвати вдалою таку стилістичну різ­номанітність щодо позначення мотивів злочину. При зазна­ченні мотивів в диспозиціях статей випускається сама його назва, що сприяє їх абстрактному розумінню та тлумачен­ню. Так, у ст. 386 КК України названа лише помста, а не мотив помсти, звідси - її можна віднести до мети. Невідо­мо, що саме вкладає законодавець у поняття особистих мо­тивів. Де, в якій нормі або в якому законі дається їх пере­лік? Прямо не зазначається мотив помсти за правомірну діяльність потерпшого у п. 8 ч. 2 ст. 115, ст. 350, ст. 352 КІС України, хоча зрозуміло, що за його відсутності кваліфіка­ція злочинів за цими статтями неможлива. Отже, вказівка на цей мотив у диспозиціях відповідних статей криміналь­ного закону позбавила б слідство та суд зайвих процесу­альних формальностей.

Неприпустимим є ототожнення понять мотиву та мети. Наприклад, у ст. 167 КК України замість корисливих моти­вів йдеться про корисливу мету, а у ч. З ст. 431 КК України ототожнюються корисливі мотиви та мета забезпечення поблажливого до себе ставлення з боку ворога. Створюєть­ся враження, що мотив і мета - це дві однакові ознаки суб'єктивної сторони злочину і що різниця між ними лише термінологічна. Однак психологічна наука, з якої їх запози­чено, чітко розмежовує ці поняття. Зміст і функції мотиву та мети в мотивації злочину неоднакові. Мотив - це те, що спонукає особу до злочину, це підстава для оцінки такого злочину, а мета - це уявлення про бажане майбутнє, ре­зультат, якого особа прагне досягнути. Але для законодав­ця, очевидно, ці поняття є однаковими.

Є навіть спроби надати меті більш важливого значення, ніж мотиву, що випливає з конструкцій низки статей, де

101

обов'язковою ознакою складу злочину вважається спеці­альна мета. Наприклад, у ч. 1 ст. 109 КК України спеціаль­ною метою є насильницька зміна чи повалення конститу­ційного ладу або захоплення державної влади, у ст. 150 КК України - отримання прибутку, у ст. 444 КК України -провокація війни чи міжнародних ускладнень. Нагадаємо, що навіть коли у кримінально-правових нормах вказується на спеціальну мету, обов'язкова наявність певного мотиву в складі злочину не викликає сумнівів. На це орієнтує кримі­нально-процесуальний закон, який зобов'язує слідчого та суд встановлювати мотив кожного злочину, але не згадує про мету (статті 64, 223, 334 КПК України).

Таким чином, наявність різноманітних позначень моти­вів у чинному кримінальному законі, на нашу думку, не є виправданим. Це створює певну дезорієнтацію у встанов­ленні та дослідженні мотиву в процесі кваліфікації злочи­нів. А. П. Тузов пояснює таке термінологічне безладдя пе­редчасністю включення до статей КК України мотивів щодо конкретного злочинного прояву, хоча і не виключає прин­ципову можливість вирішення цього питання [34, С.64]. Тому найшвидше розв'язання проблеми мотиву в кримі­нальному праві відчутно впливатиме на правильне та точне застосування його норм.

Важливість мотиву для кваліфікації злочину визначаєть­ся тим, як законодавець ставиться до цієї ознаки при харак­теристиці складів злочинів. Коли мотиви виступають в яко­сті необхідної ознаки складу злочину і прямо зазначаються в кримінальному законі, від їх встановлення залежить на­явність чи відсутність самого факту вчинення злочину (на­приклад, статті 148, 232, 319, 423 КК України). Введення мотиву злочину в диспозицію статті може свідчити про на-* явність кваліфікованого складу злочину (наприклад, пунк-* ти 6 і 7 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 375 КК України). У цьому випадку мотив є критерієм відмежування злочинів, що мають схожу об'єктивну сторону, проте остаточна квалі­фікація злочину визначається за суб'єктивною стороною і не тільки формою вини (умислом або необережністю), але й мотивами злочину [41, С. 59-60]. Так, кваліфікація за моти­вом має місце при відмежуванні деяких видів умисногб вбивства при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК Украї­ни) від, так би мовити, «простого» умисного вбивства (ч. 1' ст. 115 КК України). При відсутності серед фактичних ознак вчиненого злочину мотиву, що постає як необхідна або ква­ліфікуюча ознака складу злочину, не може бути проведена кваліфікація суспільне небезпечного діяння за даною нормою.

Але мотив має значення для кваліфікації і тоді, коли на нього немає прямої вказівки в диспозиції норми криміналь­ного. За цих умов мотив належить до такої обставини, що найповніше та найглибше розкриває зміст відповідного складу злочину [205, С. 195]. Так, тілесні ушкодження пот­рібно кваліфікувати по-різному залежно від мотиву їх вчи­нення. Якщо в діях винного будуть встановлені мотиви яв­ної неповаги до суспільства, то злочин повинен кваліфіку­ватися як хуліганство (ст. 296 КК України), якщо мотиви помсти - як злочин проти здоров'я особи (ст. 125 КК Ук­раїни). При цьому в обох випадках тілесні ушкодження так і залишаються тілесними ушкодженнями.

Наступний приклад свідчить про те, як встановлення мо­тиву в діях винного вплинуло на кримінальну відповідаль­ність. Вироком Мукачівського районного суду 3. Засудже­но за ч. 2 ст. 206 КК України 1960 року за те, що він з хуліганських мотивів вдарив палицею по руці М., запо­діявши йому тілесне ушкодження середньої тяжкості. Ухва­лою судової колегії Закарпатського обласного суду вирок щодо 3. залишено без змін. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України в порядку протесту змі­нила судові рішення щодо 3. і перекваліфікувала його дії з ч. 2 ст. 206 на ст. 102 КК України 1960 року.

З матеріалів справи випливає, що дії 3. не порушили громадського порядку. Між 3. і М. існували неприязні сто­сунки і конфлікт, про який йдеться в справі, виник на цьо­му ґрунті, що підтверджується показаннями засудженого, потерпілого і ряду свідків. За таких обставин слід зробити висновок, що 3. вчинив злочин не з хуліганських мотивів, а через особисте неприязне ставлення до М. (тобто з мотивів помсти), і його умисел не був спрямований на порушення громадського порядку. Тому дії 3. підлягають перекваліфі­кації [206, С. 103-104]. У цій справі встановлення дійсного мотиву сприяло не тільки правильній кваліфікації злочину, але й визнанню особи менш суспільне небезпечною, ніж тоді, коли їй ставилось у вину хуліганство.

Чинне кримінальне законодавство приділяє мотиву ве­лику увагу при характеристиці злочинів проти основ націо­нальної безпеки України. Це пояснюється специфікою да­ної категорії злочинів, яка полягає не стільки у спричиненні якоїсь тяжкої шкоди, скільки в суб'єктивних ознаках су­спільне небезпечного діяння, що розкривають ставлення осо­би до існуючого державного та суспільного ладу в Україні. Мотиви вчинення особливо небезпечних злочинів проти основ національної безпеки України безпосередньо не

103

зазначаються в кримінальному законі, однак без їх встанов­лення неможливо оцінити зміст суб'єктивної сторони та з'ясувати спеціальні цілі, що містяться у більшості диспо­зицій статей як обов'язкові ознаки складу злочину.

Для того, щоб зробити висновок, що особа мала на меті, наприклад, насильницькі зміну чи повалення конституцій­ного ладу (ч. 1 ст. 109 КК України) або керувалася іншими цілями, неодмінно слід встановити мотиви, які спонукали її вчинити цей тяжкий злочин. При наявності у особи певних мотивів, що не збігаються зі спеціальною метою злочину, вчинене має кваліфікуватися за іншими статтями. Наприк­лад, якщо особа при посяганні на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК України) діяла не у зв'язку з державною (громадською) діяльністю потерпілого, а для зведення особистих рахунків з мотиву помсти, то вчинене слід кваліфікувати як злочин проти життя особи (ст. 115 КК України).

У своїй фундаментальній праці з кваліфікації злочинів В. М. Кудрявцев підкреслює, що за мотивом розрізняють багато різновидів вбивства, службових, господарських, майнових злочинів, хуліганство тощо [202, С. 183-184]. Особлива роль належить мотиву при кваліфікації умисних вбивств. Не викликає сумнівів твердження Б. С. Волкова, що мотив є однією з головних підстав класифікації вбивств за чинним законодавством [37, С. 83]. Найбільш чітко це спостерігається при відмежуванні умисного вбивства, що не містить ні обтяжуючих, ні пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України), та умисного вбивства при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК України). Завдяки мотиву різ­няться між собою і злочини, що передбачені різними пунк­тами в самій ч. 2 ст. 115 КК України. У постанові ПВСУ від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» даються чіткі роз'яснення з питань кваліфікації умисних вбивств, яких слід додержувати судово-слідчій практиці до прийняття нової постанови [57, С. 661-676].

За ч. 1 ст. 115 КК України підлягає кваліфікації умисне вбивство без обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК України, а також без пом'якшуючих обставин, передбачених статтями 116-118 КК України, зокрема в обо­пільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мо­тивів, викликаних особистими стосунками винного з потер­пілим (п. 21 постанови ПВСУ № 1) [57, С. 671]. На практи­ці трапляються непоодинокі випадки, коли судово-слідчі органи обмежуються при встановленні мотивів умисних

вбивств їх абстрактною констатацією (наприклад, «в свар­ці», «в бійці», «з особистих неприязних стосунків» тощо).

З цього приводу варто зважити на думку Б. О. Вікторова, який підкреслював, що при вирішенні питання про кваліфі­кацію убивств, вчинених в сварці чи бійці, необхідно виходи­ти з того, які були мотиви убивства, тому що сварка чи бійка зовсім не виключають вчинення убивства з користі, помсти, ревнощів, заздрощів або інших спонукань [56, С. 64].

Отже, повинно мати місце чітке формулювання мотивів злочину. Замало вказати лише на «сварку» або «бійку», по­трібно ще й розкрити (розтлумачити), які саме мотиви кри­ються у кожному конкретному випадку.

Конструкція деяких пунктів ч. 2 ст. 115 КК України не містить посилання на певні мотиви умисних вбивств, що дає можливість слідчім і суддям в окремих випадках зовсім уникати їх встановлення. Але закон зобов'язує завжди, у кожному злочині здійснювати доказування мотивів. Умис­не вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України) може бути вчинено з різних мотивів. Якщо такі мотиви є обтяжуючими, дії винного слід кваліфікувати ще й за іншими відповідними пунктами ч. 2 ст. 115 КК України (п. 11 постанови ПВСУ № 1) [57, С. 665].

У багатьох випадках вчинення умисних вбивств, перед­бачених пунктами 4, 5, 9 і 10 ч. 2 ст. 115 КК України, су­проводжується реалізацією конкретних мотивів. Досліджу­ючи кримінальні справи про умисні вбивства у Київському міському суді, ми дійшли висновку, що при вчиненні умис­ного вбивства з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України) або способом, небезпечним для життя бага­тьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК України), винні переважно керувалися садистськими мотивами; при вчиненні умисного вбивства з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України) - прагненням вчинити такі дії; при вчиненні умисного вбивства, поєдна­ного із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України),- сексу-шіьними мотивами. Подальше вивчення та розробка цих мотивів сприятиме правильній кваліфікації злочинів.

Умисне вбивство є вчиненим з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України), коли винний, позбавляючи життя потерпілого, зажадав одержати у зв'язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, кошто­вностями, цінними паперами, майном), одержати чи зберег­ти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків (одержати спадщину, позбутися боргу, звіль-

нитися від платежу тощо), або досягти іншої матеріальної вигоди. У випадках, коли умисел на заволодіння майном ви­ник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 115 (за наявності обтя­жуючих обставин) або за ч. 1 ст. 115 та відповідною статтею КК України, що передбачає відповідальність за крадіжку чи грабіж (п. 8 постанови ПВСУ № 1) [57, С. 663-664].

Відповідно до п. 9 постанови ПВСУ № 1, умисне вбивс­тво з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України) вчиняється «на ґрунті явної неповаги до суспільства, нех­тування загальнолюдськими правилами співжиття і норма­ми моралі, а так само без будь-якої причини чи з викорис­танням малозначного приводу» [57, С. 664]. На нашу думку, не сприяє встановленню істини у справі тлумачення умисно­го вбивства з хуліганських мотивів як безпричинного вбив­ства. Безпричинне, а отже, безмотивне вбивство є нонсен­сом. Виходить, що коли слідчий або суд намагалися, але не встановили причини вчиненого вбивства, то його скоєно без причини, тобто з хуліганських мотивів. Під цю мірку можна підвести будь-яке умисне вбивство, причини якого встано­вити важко і, здається, неможливо. Таке розуміння хуліган­ських мотивів обумовлюється їх складністю, комплексністю, оскільки вони можуть містити в собі як власно хуліганські спонуки, так й інші, найчастіше, особисті мотиви [207, С. 126]. Таким чином, щоб визнати умисне вбивство вчине­ним з хуліганських мотивів, необхідно точно встановити, що особа вчинила це вбивство саме з таких мотивів.

У п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України (умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку) прямої вказівки на мотиви немає. Однак п. 10 постанови ПВСУ № 1 роз'яс­нює, що кваліфікація цього злочину має відбуватися за умови вчинення його з мотиву помсти за правомірну діяль­ність потерпілого [57, С. 664]. Що стосується кваліфікації умисного вбивства однієї особи, то згідно з п. 20 постанови ПВСУ № 1 вона неможлива одночасно за пунктами 6 і 7 ч. 2 ст. 115 КК України. Як правило, умисне вбивство однієї особи не повинно одночасно кваліфікуватися і за пункта­ми 6, 8, 9, 10 ч. 2 ст. 115 КК України. Разом з тим, в окре­мих випадках така кваліфікація є припустимою [57, С. 671].

Від умисного вбивства, передбаченого ст. 115 КК Украї­ни, слід відрізняти умисне вбивство, вчинене при переви­щенні меж необхідної оборони або у разі перевищення за­ходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК Ук­раїни). Критерієм відмежування цих видів умисних вбивств

106

є мотив. Злочин, передбачений ст. 118 КК України, є різно­видом умисного вбивства, вчиненого за пом'якшуючих об­ставин. Пом'якшення відповідальності обумовлюється на­явністю такого мотиву, як прагнення (бажання) захистити власні інтереси, інтереси суспільства чи держави або праг­нення затримати злочинця. Все це значною мірою знижує ступінь суспільної небезпечності особи, бо особа діє з сус­пільно-позитивних мотивів, хоча і перевищує дозволені законом межі необхідної оборони.

В Особливій частині КК України об'єктивні ознаки пе­реважної кількості злочинів описуються без зазначення їх мотивів. Але наукою і практикою напрацьовані положення, які розкривають зміст мотивів в окремих групах злочинів. Наприклад, у переважній кількості складів злочинів проти власності обов'язковою ознакою їх суб'єктивної сторони є корисливий мотив. Корислива спрямованість цих злочинів є загальновідомою та випливає вже з самого найменування відповідного посягання (наприклад, крадіжка, розбій, ви­крадення шляхом демонтажу та іншим засобом електрич­них мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання тощо).

У п. 34 постанови ПВСУ від 25 грудня 1992 року № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» зазначається, що корисливий мотив є обов'язковою ознакою у складах вищезазначених злочинів, правда, чомусь роз'яснення вищої судової інстан­ції стосуються злочинів проти приватної власності та лише крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства і вимагання [57, С. 650]. Чіткої вказівки на існування корисливого мотиву в інших формах і видах викрадень, а також щодо інших форм власності жодна з постанов ПВСУ не дає. На нашу думку, це є недоліком у розумінні та тлумаченні корисливого мо­тиву у злочинах проти власності.

Значним недоліком кримінально-правової теорії та прак­тики є відсутність загального поняття корисливого мотиву. Корисливий мотив - це «прагнення винних осіб задовольни­ти будь-яку життєву індивідуальну потребу шляхом проти­правного, забороненого кримінальним законом, заволодіння чужим майном чи майновими правами, що їм не належать, або через незаконне звільнення від майнових обов'язків та скорочення необхідних особистих витрат» [208, С. 33]. Пе­реважна кількість з числа зареєстрованих злочинів скою­ється з корисливих мотивів, отже, більшість засуджених -це особи, які скоїли корисливі посягання. Ось чому так важливо в кожному випадку викрадення встановлювати саме корисливі мотиви злочину.

107

Проте, ще з 40-50 років минулого століття набула роз-Іовсюдження теза, що кожне розкрадання - це «повернен-Ія у свій пожиток або в пожиток інших осіб соціалістично-•о майна» або «розпорядження ним як своїм власним», не-Іалежно від того, як саме і заради чого виконувались такого юду дії [59, С. 95]. В юридичній літературі нерідко зазна-шється і про так звану «службову корисливість», яка вияв-Іяється в тому, що службова особа порушує правові норми сне для себе особисто, а для свого рідного підприємства» 209, С. 134]. Постає питання: якщо не для себе особисто, а Ідя блага рідного підприємства, тобто для колективу робіт-Іиків і службовців, які там працюють, то де ж тут корисли-Іість - явище вкрай егоїстичне та індивідуалізоване?

Не сприяє розумінню корисливого мотиву різноманіт-Іість його позначення в диспозиціях статей Особливої час­ини КК України (поряд з «корисливим мотивом» є «корис-шва мета» тощо). Враховуючи психологічну сутність мо-•иву, його визначальну роль у процесі мотивації, а також юобливості при співвідношенні «мотив-мета», пропонуємо .амість різноманітних позначень корисливості встановити щне - «корисливий мотив», що за суттю буде означати і Іаявність корисливої мети. Такий вибір сприятиме упоряд-:ованості законодавчих термінів, що має поліпшити процес юказування у справах про корисливі злочини.

Наявність корисливого мотиву припускається при ско-•нні багатьох інших злочинів, передбачених чинним КК /країни (наприклад, торгівлі людьми або іншої незаконної тоди щодо передачі людини - ст. 149; контрабанди - ст. 201; їандитизму - ст. 257; піратства - ст. 446 тощо). Такі злочи-ш проти особистих прав і свобод людини і громадянина, як тсилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164), тоїлення від сплати коштів на утримання непрацездатних їатьків (ст. 165), зловживання опікунськими правами (ст. 167) •акож є корисливими, хоча тут пріоритетне місце можуть Іати й інші мотиви.

Переважають корисливі мотиви і при вчиненні злочинів ' сфері господарської діяльності (розділ VII Особливої час­ини КК України). Незважаючи на те, що мотиви у цьому юзділі фактично зазначаються тільки у ст. 219 «Доведення Іо банкрутства» та ст. 232 «Розголошення комерційної тає-Іниці», наявність корисливого мотиву є обов'язковою умо-,ою при здійсненні кваліфікації виготовлення, зберігання, фидбання, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту бо збуту підроблених грошей, державних цінних паперів чи іілетів державної лотереї (ст. 199), заняття забороненими

08

видами господарської діяльності (ст. 203), ухилення від спла­ти податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ст. 212), підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215) тощо. Проте можлива відповідальність і за іншими мотивами. Так, склад злочину, передбаченого ст. 225 КК України «Обман покупців та замовників», може мати місце як при наявності корисливої заінтересованості винного, так і у випадках, коли обман покупців вчинено з інших мотивів (п. 6 постанови ПВСУ від 2 березня 1973 р. № 2 «Про судову практику в справах про обман покупців») [57, С. 437].

Про перевагу корисливих мотивів можна вести мову, характеризуючи злочини у сфері службової діяльності. На­приклад, обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони зло­вживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України) є наявність у винного корисливих мотивів, інших особистих інтересів або прагнення до забезпечення ін­тересів третіх осіб. При цьому корисливі мотиви полягають у прагненні винного отримати для себе вигоду у тій чи ін­шій формі, у тому чи іншому виді [210, С. 24]. Одержання хабара (ст. 368 КК України) також є корисливим злочином (п. 4 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво»).

Зміст суб'єктивної сторони злочинів проти статевої сво­боди та статевої недоторканності особи не можна зводити лише до встановлення умислу в діях винного. Неодмінною умовою правильної кваліфікації злочинів за статтями 152-156 КК України є з'ясування мотивів злочину. Переважають у цій групі злочинів, на нашу думку, сексуальні мотиви. Сама назва «сексуальні» (від лат.- «зех») означає «стать», «від­ношення до статі», звідси і назва цієї групи злочинів. Сексу­альний мотив - це прагнення до задоволення статевої потре­би. Він є природним прагненням (бажанням) людини, але засуджується законом і мораллю у випадках скоєння певних вчинків, у тому числі суспільне небезпечних діянь. Деякі кримінологи зазначають, що «статеві» злочини можуть вчи­нятися й з мотивів статевого садизму [211, С. 12]. У разі не­здійснення точного встановлення мотивів у «статевих» зло­чинах посягання на статеву свободу та статеву недоторкан­ність особи (насамперед жінки), вчинені з хуліганських чи з інших мотивів (наприклад, помсти, корисливості тощо), бу­дуть кваліфікуватися за іншими статтями КК України.

Чимало помилок при кваліфікації злочинів трапляється при відмежуванні хуліганства (ст. 296 КК України) від ін­ших злочинів. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу даного злочину є мотив явної неповаги до суспіль-

угва - «прагнення показати свою зневагу до існуючих пра-$ил і норм поведінки в суспільстві, самоутвердитися за ра-іунок приниження інших осіб, протиставити себе іншим громадянам, суспільству, державі» [51, С. 753]. Вчинення тій не з цих, а з інших мотивів (помста, корисливість, рев-тощі тощо) утворюють суб'єктивну сторону іншого складу уючину, але не хуліганства. У більшості випадків це зло­чини проти здоров'я особи.

Нез'ясування або недостатнє з'ясування хуліганського мотиву (мотиву явної неповаги до суспільства) в діях особи створює умови, за яких невинний може потрапити за грати. Якої оцінки заслуговує діяльність слідства та суду першої інстанції, які знайшли в діях особи хуліганський мотив (мо­тив явної неповаги до суспільства) і мотив помсти, а отже, кваліфікувати їх за ч. З ст. 206 КК і ч. 1 ст. 101 КК України 1960 року, а також суду касаційної інстанції, який переква­ліфікував ці дії на ст. 97 КК України 1960 року, коли вза­галі особа не вчиняла злочину, бо діяла з мотивів захисту в стані необхідної оборони?

Так, ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 5 лютого 1987 р. скасовано судові рішення щодо М. і провадження у справі закрито з таких підстав. Оцінюючи дії М., судові інстанції виходили з неправильного уявлення про характер події та мотиви по­ведінки засудженого. Суд першої інстанції визнав, що між К. і М. та П., С., Ц. і Т. виникла сварка, що перейшла у бій­ку, під час якої М. заподіяв ножем тілесні ушкодження, і кваліфікував ці його дії за ч. З ст. 206 і ч. 1 ст. 101 КК України 1960 року. Помилковим було рішення і президії обласного суду, яка визнала, що М. перевищив межі необ­хідної оборони.

Як встановлено у справі, М., побачивши, що його роди­ча К. б'ють четверо незнайомих, з метою покласти край їх хуліганським діям, почав розмахувати ножем і зажадав припинити бійку. Але Ц., Т., С. і П., полишивши К., кину­лись до М., а Ц. сумкою з пляшками вдарив його по голові і збив з ніг. У відповідь М. і заподіяв їм тілесні ушкодження. Таким чином, М. діяв не з хуліганських мотивів чи мотивів помсти, а з мотивів захисту родича і себе від нападу групи хуліганів. За цих умов М. перебував у стані необхідної обо­рони, що виключає склад злочину в його діях [206, С. 5-6].

Встановити мотив необхідно і для визначення форми вини при відмежуванні необережних злочинів від умисних.' Відомо, що суспільне небезпечні наслідки у цих злочинах можуть збігатися. Однак відмінність між необережними та.

умисними злочинами полягає в їх суб'єктивній стороні. Форма вини (ставлення особи до насталих наслідків) у них не однакова. Дослідження спонукального характеру моти­вів у таких випадках є засобом встановлення умислу або необережності щодо настання суспільне небезпечних на­слідків. Без встановлення мотиву не можна вирішити пи­тання про винність особи у вбивстві через необережність, необережному спричиненні тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, службовій недбалості, автопригоді, порушенні техніки безпеки тощо [80, С. 16-17].

Щоб більш чітко уявити собі роль мотиву при кваліфі­кації необережних злочинів, а також злочинів із складною формою вини, проаналізуємо конкретний приклад. Напев­но, ніхто не заперечить, що коли одна особа гине внаслі­док наїзду на неї автомобіля під керуванням іншої особи, то це не завжди означає, що дії винного слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 286 КК України. На практиці є випадки, коли за допомогою автотранспорту вчиняються умисні вбивства. Ця категорія злочинів ретельно й талановито планується з таким розрахунком, щоб найдрібніші деталі на місці події свідчили про ненавмисний наїзд. Після вбивства злочинець хутко зникає (саме так роблять деякі водії після вчинення дорожньо-транспортної пригоди). Навіть, якщо його розшу­кують по «гарячих слідах» чи значно пізніше, зловмисник може, на крайній випадок, «зізнатися» у вчиненні порушен­ня правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транс­порту та залишенні потерпілого в небезпеці. Про умисне вбивство, зрозуміло, мови нема. А якщо уявити, що винний вчинив умисне вбивство на замовлення, за що забезпечив себе матеріально на довгий строк, то справа того варта.

За таких умов велику допомогу слідству та суду може надати дослідження мотивів суспільне небезпечного діян­ня. Поява у винного невідомо звідки великої суми грошей невдовзі після загибелі потерпілого або наявність даних про його попереднє знайомство з потерпілим та їх неприяз­ні стосунки, дають підстави припустити, що злочин вчи­нено, відповідно, з корисливих мотивів чи з мотивів помс­ти. А це вже свідчить про умисел у діях винного, а отже, вчинене слід кваліфікувати вже за ст. 115 КК України.

Іноді трапляється навпаки: особу обвинувачують у вчи­ненні умисного вбивства, а насправді вона порушила прави­ла безпеки руху або експлуатації транспортного засобу, що спричинило смерть потерпілому. Так, вироком Куп'янського міського суду, залишеним без зміни ухвалою судової колегії Харківського обласного суду, К. засуджено за ст. 94 КК

ш

України 1960 року. Він визнаний винним у вчиненні умис­ного вбивства за таких обставин. Вважаючи, що б'ють його приятеля Б., К. направив вантажний автомобіль на групу мо-аоді з тим, щоб при його розвороті Б. міг вискочити з гурту й на ходу вскочити в автомобіль. При виконанні лівого пово­роту К. вчинив наїзд на Д., який від одержаних травм помер.

Президія Харківського обласного суду, скасувавши ви­рок, зазначила, що, виконуючи маневр автомобілем, К. мав на меті лише забрати з гурту молоді Б. і вся його увага була спрямована вправо, оскільки саме з цього боку той міг на ходу сісти в машину, а Д. потрапив під автомобіль зліва. Тобто, К. керувався мотивами надання допомоги другу, якому дійсно загрожували побиттям, а отже, не мав умислу наїхати на кого-небудь, у тому числі на Д. Разом з тим К. обрав швидкість, яка в даних умовах не відповідала вимо­гам безпеки руху, що і стало причиною загибелі потерпіло­го. Тому К. повинен нести відповідальність за ч. 2 ст. 215 КК України 1960 року [206, С. 178-179].

Наведений приклад дає можливість зрозуміти, що пра­вильне встановлення мотиву вчиненого діяння сприяє з'ясу­ванню конкретної форми вини, що впливає на здійснення правильної кваліфікації злочину.

Вищезазначене дозволяє зробити висновок, що мотив слід розглядати як один з найвпливовіших і найважливіших чин­ників при здійсненні кваліфікації як умисних, так і необереж­них злочинів. Соціально-психологічне та морально-етичне на­вантаження, що несе в собі мотив, дозволяє йому відмежувати даний злочин від інших і детальніше дослідити суб'єктивну сторону суспільне небезпечного діяння. В окремих випадках встановлення мотиву різко змінює ставлення до вчиненого злочину при з'ясуванні всіх його необхідних ознак. Для більш чіткої регламентації мотиву у чинному кримінальному зако­нодавстві необхідна конкретизація певних мотивів у конструк­ціях складів злочину, що помітно сприятиме усуненню недо­ліків при кваліфікації суспільне небезпечних діянь.