3.1. Практичний сенс знання мотиву злочину

Практичне значення мотиву злочину та його ролі в оцінці суспільне небезпечного діяння залежить від багатьох чин­ників: вимог, що висуваються кримінально-правовою полі­тикою держави та знаходять своє втілення в законі; прин­ципів, задач і цілей покарання; відповідності закону нор­мам суспільної моралі та поширеним серед громадськості ідеям, думкам, поглядам і інтересам тощо.

Злочин і покарання - це дві найважливіші кримінально-правові інституції, на вивченні яких, головним чином, зо­середжується кримінальне право. Розгляд кожної з цих ін­ституцій завжди перехрещується з розглядом мотиву суспі­льне небезпечного діяння. Проте існують різні погляди з приводу практичного значення останнього. Якщо у злочині бачити лише порушення норм кримінального закону, а у покаранні - засіб їх охорони та захисту, то тоді мотив не буде мати великого практичного значення. Прихильникам таких позицій досить буде встановити лише одну ознаку суб'єктивної сторони - вину, щоб притягнути особу до кримінальної відповідальності та віддати її до суду. Навпа­ки, якщо ж побачити у злочині реальне явище суспільного життя, різновид поведінки чи діяльності людини, а в пока­ранні - не тільки кару, адекватну відплату за скоєне, а й засіб виправлення засуджених, то не можна заперечувати, що мотив посідає одне з визначальних місць серед чинни­ків, якими оперують при з'ясуванні сутності суспільне не­безпечного діяння, кваліфікації злочину та призначенні по­карання [177, С. 127].

Суперечливе ставлення до мотиву злочину спостерігає­ться у світовій юриспруденції. Мотив не визнається в якос­ті конститутивної ознаки складу злочину в кримінальному праві окремих держав світу, що належать, приміром, до сім'ї загального права (Англія, СІЛА, Канада та ін.) або ро-мано-германської правової сім'ї (Німеччина, Нідерланди, Франція та ін.). Мотив не є часткою визначення злочинного

діяння, а тому він не належить до ознак злочину. Переваж­но мотив не впливає і на кваліфікацію злочинів, оскільки кримінально-правові норми не завжди вказують на нього. Загалом існує таке правило: які б не були мотиви суспільне небезпечного діяння (позитивні чи негативні), вони байду­жі до кримінальної відповідальності особи.

Серед суб'єктивних чинників злочину пріоритет надає­ться розгляду винуватості (вини) особи. В кримінальному праві, наприклад, держав сім'ї загального права розгляд мотиву пов'язується з такою формою винності як «з намі­ром» («іпІепгіопаИу»). Хоча категорії наміру («ішеппоп») та мотиву («тоііуе») є схожими, професор Е. Денжел у своєму курсі кримінального права визначає їх співвідношення та­ким чином: у повсякденному вживанні термін «мотив» і «намір» вважаються синонімами, але в праві вони різняться (мотив - це не намір, хоча він і призводить до постановки наміру, спокушуючи розум скоїти злочин, примушуючи вчинити дію, щоб досягти певного результату) [178, С. 92-93]. П. Брет і Р. Перкінс наголошують: намір - це найближ­чий результат, що знаходить свій вираз в об'єктивній сто­роні злочину; мотив - це кінцевий результат, що міститься за межами об'єктивного прояву злочину (досягнення цього кінцевого результату є спонуканням до злочину) [179, С. 91; 180, С. 719].

Інші вчені просто констатують: мотив - це вторинний намір, різницю між віддаленим наміром і мотивом важко провести [181, С. 83]. Але як би не визначався мотив зару­біжними правниками, очевидно одне: він (мотив) позбавля­ється свого соціального та психологічного змісту. Не можна не погодитись з А. В. Наумовим, який зазначає, що фор­мально-логічне оперування термінами «мотив» і «намір» -не здатне розкрити дійсний зміст мотивів злочинів [182, С. 134-136].

Все це не означає, що проблема мотиву злочину раз і на­завжди «похована» під канонами західної юриспруденції. Для тих же англійських юристів мотив - це «причина, чому людина скоїла даний учинок» [183, С. 47]. Представники багатьох кримінологічних шкіл світу стверджують, що мо­тив є найважливішою ознакою у визначенні причин вчине­ного злочину, а отже, і в оцінці небезпечного стану особи [184, С. 41]. Посилання на мотиви злочину стає необхідним у тих випадках, коли обвинувачення має лише побічні до­кази. У такому разі не можна погодитись з тим, що, оскіль­ки сьогодення є часом «психічного екстремізму», встанов­лювати мотиви вкрай складно та краще цього взагалі не

робити [185, С. 111]. Але варто пригадати героя найвідомі-шого у СІЛА детективного серіалу - лейтенанта поліції Ко-ломбо, який понад усе намагається встановити мотиви зло­чину, щоб потім побудувати логічний ланцюжок своїх ви­сновків.

У зарубіжному кримінальному законодавстві мотив зло­чину може виступати критерієм класифікації злочинів. На­приклад, у КК Франції всі злочинні діяння поділяються на загальнокримінальні, політичні та військові, причому полі­тичним є діяння, що вчинено з політичних мотивів [147, С. 277]. Мотиви злочину визнаються обставинами, що по­м'якшують (приміром, мотиви страху або слухняності (§ 34 КК Австрії)) або обтяжують (приміром, мотиви расизму, антисемітизму або інші, що стосуються етнічного або наці­онального походження, приналежності до меншин, сексу­альної орієнтації, ідеології, релігії або переконань потерпі­лого (ст. 23 КК Іспанії)) кримінальну відповідальність [186, С. 22; 187, С. 19].

Мотиви злочину можуть впливати на призначення пока­рання. Згідно з § 46 КК ФРН суд, призначаючи покарання, враховує мотиви винної особи [188, С. 24]. При вчиненні, наприклад, крадіжки покарання повинно бути менш суво­рим, якщо злочинець, вчиняючи дії, прагнув нагодувати свою голодну дитину. Законодавці деяких держав взагалі пропонують (або пропонували) заснувати для кожного су-спільно небезпечного діяння чи для деяких з них подвійну систему покарань: «знеславлених» - для діянь, мотиви яких підлягають засудженню, і «шанобливих» - для діянь, моти­ви яких схвалюються суспільством (КК Італії 1889 року, КК Норвегії 1902 року, КК Куби 1936 року та ін.).

Мотиви злочину впливають і на кваліфікацію злочинів (наприклад, мотив є обов'язковою ознакою складу вбивства на прохання потерпілого (ст. 114 КК Швейцарії) або корис­ливий мотив є необхідною ознакою складу порушення дер­жавних вимог щодо видачі документів на повернення подат­ків (ст. 405 КК Китаю)) [189, С. 48; 190, С. 397-398]. І ще одне й не менш важливе: саме мотив є тим впливовим ар­гументом, на підставі якого робиться висновок про наяв­ність у особи певного злочинного наміру. Наприклад, чоло­вік, якого затримано за вбивство своєї дружини, пояснює, що вона випадково впала зі скелі, проте факт отримання ним значної суми страховки може бути суттєвим доказом мотиву з боку обвинувачення, що він штовхнув її «з намі­ром» [185, С. 111].

Таким чином, хочуть того чи ні іноземні правники, але

мотив - це найважливіший чинник в оцінці причин вчине­ного злочину та суспільної небезпеки особи, яка його скоїла. При цьому слід зупинитися на такому. Українська держава має своє кримінальне право, якому властиві певні риси са­мобутності, неповторності й індивідуальності та яких не­має, наприклад, у кримінальному праві США чи Німеччи­ни. Звідси, окремі науково-теоретичні положення можуть і не збігатися в різних державах. Це, зокрема, видно при оцін­ці значення мотиву злочину. Спостерігаються розбіжності і при порівнянні конструкцій кримінально-правових норм. Якщо в чинному КК України диспозиції статей містять вка­зівку на мотиви, то це неможливо уявити в КК якоїсь іншої держави. Взагалі закони, як зазначав відомий філософ і юрист XVIII ст. Монтеск'є, повинні настільки відповідати характеру народу, для якого вони створені, що слід вважати великою випадковістю, якщо закони однієї нації можуть виявитися придатними для іншої [171, С. 207]. На користь цих тверджень говорить увесь хід розвитку вітчизняної правової науки.

У кримінальному праві України мотиву належить вирі­шальна практична роль. Мотив враховується при визначен­ні характеру суспільної небезпеки вчиненого діяння та сту­пеня суспільної небезпеки особи (а це впливає на застосу­вання тих статей Загальної частини КК України, на підставі яких особа може бути звільнена від кримінальної відпові­дальності або покарання), при здійсненні процесу кваліфі­кації злочинів, при визнанні особи особливо небезпечним рецидивістом; при призначенні виду та розміру покарання, при визначенні засудженому режиму тримання у місцях позбавлення волі; при застосуванні заходів щодо виправ­лення засуджених тощо.

У чинному кримінальному законодавстві мотив є обста­виною, яка пом'якшує або обтяжує покарання (Загальна частина КК України), ознакою, що безпосередньо впливає на кваліфікацію злочинів (Особлива частина КК України). Однак законодавець не завжди вказує на мотив як необхід­ну або кваліфікуючу ознаку складу злочину, проте і в таких випадках мотив має досить впливове практичне значення завдяки своєму соціально-психологічному та моральному змісту. Тільки у поєднанні юридичних, соціально-психоло­гічних і моральних (етичних) чинників можна дати належ­ну оцінку вчиненому суспільне небезпечному діянню.

Відзначимо, що соціально-психологічна та моральна оцін­ка злочину набуває все більшого визнання кримінально-правовою наукою та судово-слідчою практикою. Це дикту-

ється особливими історичними умовами розвитку нашої держави та суспільства, коли відбувається переоцінка цін­ностей, формування нового погляду на людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, як найвищу соціальну цінність в Україні. Тому вкрай необхід­но здійснити реалізацію конституційних положень в усіх сферах діяльності держави. При цьому одне з головних завдань щодо забезпечення захисту людини, її прав, свобод та інтересів покладається на кримінальне законодавство.

За таких обставин, кожна кримінально-правова норма, в якій зазначаються ознаки того чи іншого злочину, повинна підлягати соціально-психологічному та моральному обґрун­туванню. Завдяки цьому нове бачення отримує факульта­тивність декотрих ознак складу злочину і, насамперед, моти­ву. Без співвідношення з рівнем розвитку суспільної свідо­мості та станом суспільної думки норми кримінального пра­ва будуть бездіяльними або, навіть якщо і будуть діяти, то тільки завдяки державному примусу, що не зможе створити належних умов для виконання покладених на них функцій.

Мотив - це .категорія не тільки юридична, але й соціаль­но-психологічна та морально-етична. Законодавець у біль­шості випадків робить спробу позбавити мотив визначаль­ної юридичної ролі, коли не зазначає його в якості обов'яз­кової ознаки суб'єктивної сторони злочину. Професор М. Й. Коржанський дуже влучно підкреслює, що «значення мотиву як ознаки складу злочину в тому, що поки не відо­мий, не встановлений мотив вчинку, доти не можна сказа­ти, що трапилось - злочин чи подвиг» [70, С. 247]. У про­довження головної ідеї такого твердження відзначимо, що світова історія містить чимало прикладів, коли нащадки не можуть визначитись, як слід ставитися до певної особи: вважати її національним героєм, взірцем мужності та спра­ведливості, або зрадником і злочинцем? Належна оцінка особи за даних умов залежить насамперед від мотивів її діяння та ставлення суспільства до цих мотивів.

Наприклад, неоднакову реакцію світової спільноти ви­кликали дії заступника начальника Оперативного управ­ління Генштабу Війська Польського полковника Р. Кук-линського, який передав американській розвідці тридцять п'ять тисяч сторінок (!) цілком таємних документів Вар­шавського Договору, план введення в Польщі військового стану, точні місця майбутньої дислокації штабів усіх родів військ Радянської Армії під час початку можливих військо­вих акцій тощо [192]. Чим керувався польський полковник: кровожерливим прагненням послабити суверенітет і оборо-

нездатність Польської Народної Республіки або вболіван­нями за долі мільйонів пригнічених співвітчизників, ба­жанням наблизити час демократичних перетворень і по­валення тоталітарного прорадянського режиму в державі? В Америці за «видатні заслуги» Р. Куклинський одразу отримав громадянство цієї держави, звання полковника Збройних сил, довічну охорону з боку ФБР, вищу військову медаль від ЦРУ, посаду у Міністерстві оборони та Держде­партаменті США, тобто здобув всіляку пошану американ­ської нації та її уряду. У Польщі колишній її громадянин став одіозною постаттю. Спочатку його заочно засудили за зраду і дезертирство до смертної кари, потім вирок було замінено на двадцять п'ять років ув'язнення, а невдовзі піс­ля розпаду СРСР військова прокуратура ухвалила сенса­ційне рішення: справу проти Р. Куклинського припинити і визнати, що він діяв, керуючись вищою метою заради «ін­тересів Польщі». Отже, здоровий глузд переміг: особа не може вважатися зрадником (злочинцем), якщо заради досяг­нення «найвищої» мети вона діє з «найвищих» мотивів.

Інший приклад. Автор В. Шаров у своїй статті «Скільки коштує дитина?» намагається дати правильну оцінку діям завідуючої відділенням однієї з лікарень м. Києва громадян­ки В., яка, з одного боку,- здійснила продаж немовля чу­жій жінці, а з іншого - все ж таки допомогла певній людині відчути себе матір'ю, а крихітній дитинці створила можли­вість зростати не в сирітському притулку, а в справжній сім'ї [193]. Головним чинником, який здатний вирішити цю дилему, є мотив вчинку. Своєрідною «сокирою», що розти­нає наше сприйняття, є корисливі мотиви в діях В., бо за свої «послуги» вона отримала кілька тисяч доларів винаго­роди. Ніхто не заперечує, що закони у сфері усиновлення недосконалі і те, що крихітка могла б знайти нову матір,-це по-людськи зрозуміло, але продаж немовля є злочином. Панування корисливих мотивів у діях лікаря повністю пе­ревертає наше ставлення як до неї, так і до самого вчинку. Ймовірно, оцінка цього діяння була б іншою, якщо засу­джена зробила те ж саме, але безкорисливо.

Наведені приклади демонструють, що гідні вчинки здій­снюються за аморальними мотивами і, навпаки, з вищих мотивів вчиняються шкідливі діяння. Інакше кажучи, низь­кі мотиви не завжди пов'язані з настанням певної шкоди, а шляхетні мотиви не завжди виключають можливість її спричинення. Звідси, належна оцінка людської поведінки в кожному окремому випадку неможлива без застосуван­ня норм суспільної моралі. Тоді вчинок з низьких мотивів,

77

навіть якщо він не спричинив ніякої шкоди, постає як амо­ральний, а отже, заслуговує суворого громадського осуду. Зовсім інший підхід повинен бути до вчинку з шляхетних мотивів, хоча і при настанні певної шкоди. У таких випад­ках мораль виходить з суб'єктивного світу особи, в якому панують позитивні засади та гідні наміри.

Однак розуміння мотиву значно ускладнюється при по­єднанні моральної та правової оцінки. Відомий російський вчений-криміналіст М. С. Таганцев зазначав, що дії, які ви­ходять з однієї і тієї ж спонуки та прагнуть до однієї і тієї ж мети, можуть бути або злочинними, або аморальними, або не тільки байдужими, але й похвальними [26, С. 241]. З цьо­го випливає такий принцип: належна оцінка мотиву має виходити з принципу несуперечливості права та моралі. В правовій демократичній державі мораль і право, мораль­ний обов'язок і закон не повинні протистояти один одному.

Порушення кримінально-правових норм тягне за собою порушення норм моралі. В свою чергу, порушені моральні норми, як ніщо інше, послаблюють кримінальний закон. Чим міцнішими є моральні підвалини суспільства, тим міцнішим є і сам кримінальний закон. Вся сила кримінального закону полягає в моральних засадах. Недарма Цицерон, нагадаємо, наголошував: закони слабкі, якщо слабка їх мораль [194, С. 102-103].

Отже, моральна оцінка мотиву не повинна суперечити правовій оцінці вчиненого діяння - якщо засуджується ді­яння, то повинен засуджуватися і мотив, що його спонукав. Разом з тим не можна стверджувати, що цим висновком вичерпується зміст даного питання. Спробуємо подивитись на проблему ґрунтовніше.

До недавнього часу в юридичній літературі щодо спів­відношення моральної і правової оцінки злочину та його мотивів стверджувалось, що в умовах «соціалістичної дійс­ності» мораль і право тісно пов'язані між собою, виходять з єдиних цілей і завдань, а отже не суперечать одне одному. Але згадаємо минуле і порівняємо: якою мораль була та якою вона стала. Моральні засади українського суспільства багато століть грунтувалися на християнській спадщині. Від хрещення Русі і створення Київської держави, через Литовсько-ГТольську, Козацьку добу та імперську владу до проголошення державної незалежності Центральною Ра­дою український народ зумів зберегти глибокі культурні і моральні традиції.

Руйнації моралі сприяла Жовтнева революція (чи пере­ворот) 1917 року, коли почалось знешкодження багатовіко­ва

вої духовної спадщини народу. За класовою належністю розстрілювали тисячі людей, руйнували стародавні церкви, знищували мову, культуру. Зруйнувати увесь світ до під­мурків закликала революційна пісня «Інтернаціонал». Але «хто був добрим руйнівником, виявився непридатний як бу­дівник» [195, С. 151]. Про яку моральність можна було го­ворити, коли син (Павло Морозов) міг донести на рідного батька і за це його робили «піонером-героєм», ідолом для моралі. За те, що людина зривала «три колоски», вона му­сила помирати в таборах. Яку ж моральність мали закони, коли сама мораль була аморальною?

На жаль, і сьогодні ще є вияви аморальності, антисуспіль-них явищ (пропаганда насилля, розпусти, «легкого життя» тощо).

І все-таки, незважаючи на труднощі і негаразди, переваж­на більшість суспільства зберегла моральні засади поперед­ніх поколінь. Дія моральних норм забезпечується моральною силою громадського осуду. Моральні норми більш усталені (константні) та мають пріоритет над нормами права. Більше того, моральні норми виникають, існують і розвиваються не­залежно від норм права, тому наявність чи відсутність яки­хось правових норм прямо не позначається на стані моралі.

Оцінка злочину на підставі його мотивів з боку моралі та права може не збігатися. Доки норми кримінального права не будуть відповідати моральним нормам суспільст­ва, доти не можна говорити про їх ефективність і дійовість. Навіть коли немає законної заборони якогось діяння, суспіль­ство відчуватиме, що це діяння є неправильним, амораль­ним. А щось аморальне завжди ображає громадські почут­тя. Навпаки, передбачене як злочин діяння може мати пози­тивну моральну оцінку з урахуванням мотивів вчиненого. Хіба аморальними є мотиви особи, яка діє з мотивів захис­ту, здійснюючи своє природне право на самозахист від зло­чинного посягання (ст. 118 КК України і ст. 124 КК Ук­раїни), або бажає допомогти хворому своїми здібностями (ст. 138 КК України), або прагне виростити мак (щоб дода­ти його у пиріг) чи коноплю (щоб отримати тканини), як це робили її предки (ст. 310 КК України) тощо? Звичайно, що такі мотиви навряд чи можна визнати аморальними.

Таким чином, кримінально-правова роль мотиву не повин­на обмежуватися лише його розглядом у межах необхідної або кваліфікуючої ознаки складу злочину. Без врахування соціально-психологічних і морально-етичних особливостей мотиву неможливо здійснити належну оцінку будь-якого суспільне небезпечного діяння.

Велике практичне значення має правильна оцінка моти­ву і для попередження злочинності - історично складеної системи об'єктивних і суб'єктивних передумов локалізації та скорочування злочинності, а також комплексу держав­них і суспільних заходів, спрямованих на викорінення цього соціального явища, причин і умов, що його попереджують [112, С. 23]. Ефективне попередження злочинів, насампе­ред, індивідуальне, можливо за умови з'ясування у повному обсязі внутрішніх механізмів суспільне небезпечного діян­ня й особливо його мотивів. На думку багатьох правників, встановлення мотиву є першим, але надто важливим ета­пом у запобіганні злочинам, що закладає підвалини наступ­них профілактичних заходів [99, С. 251]. Знання можливих мотивів злочину допомагає правоохоронним органам вести боротьбу з рецидивними злочинними проявами, успішно впливати на індивіда та його соціальне мікросередовище, коли злочин ним ще не вчинено, але існує реальна небезпе­ка цього. Індивідуальна профілактика повинна спрямовува­ти свої зусилля на недопущення формування у певної особи кримінальних мотивів. У разі, коли такі мотиви були ви­явлені, необхідно вжити заходів щодо їх усунення. Слід пам'ятати, що рівень переростання можливого мотиву зло­чину в реальний може бути високим, якщо в мотиваційній сфері особи є суттєві зрушення у бік антисоціальної пове­дінки. З'ясування мотиву можливого злочину іноді дорів­нює встановленню особи, яка може його вчинити, що також не менш важливо.

Профілактичні плани та програми повинні враховувати попередню і можливу злочинну мотивацію, бо інакше втра­чається сенс подальших впливових заходів. Справедливим є твердження М. І. Вєтрова про те, що починати комплекс­ну розробку програми профілактичного впливу на право­порушника можна тоді, коли відомі його суб'єктивні уяв­лення, цілі і наміри, зрозумілі й оцінені мотиви [196, С. 154]. Досягнення ефективного результату в попере­дженні правопорушень і злочинних проявів потребує пев­ної системи та наполегливості, щоб у особи виникло стійке негативне ставлення до протиправних явищ, усвідомлення зміни соціальної орієнтації та мотивації [197, С. 125].

Прогнозування можливої злочинної поведінки також ґрун­тується на знаннях про мотиви злочину. Ступінь вірогідності та надійності кримінологічного прогнозування цілком зале­жить від наявності відомостей про характер мотивів та їх домінування у злочинців. Передбачити майбутні злочини можна за умови аналізу тих компонентів (потреб, інтересів,

стимулів тощо), що лежать в основі мотивів суспільне не­безпечних діянь і що породжують їх вчинення.

Наведені нами напрямки врахування мотиву злочину на практиці в кримінально-правовому і кримінологічному ас­пектах є найважливішими. Насправді ж їх набагато більше. Головне полягає в тому, щоб найбільш зрозуміло та повно висвітлити значущість проблеми правильної оцінки мотиву злочину для правозастосовної практики.