2.3.3. Мотивація звичних злочинів

Чільне місце у сфері боротьби зі злочинністю належить подоланню шкідливих антисоціальних звичок, які є підґрун­тям мотивації окремих злочинів. Криміногенна роль анти­соціальних звичок головним чином обумовлюється реци­дивною злочинністю, а також злочинністю, що пов'язана з алкоголізмом, наркоманією, жебрацтвом тощо. Призводить до звичних злочинів і звичка до «розгульного» життя, зне­важання елементарними загальнолюдськими цінностями та нехтування встановленими правилами поведінки в су­спільстві.

Психологія визначає звичку як схильність людини до відносно усталених способів дій [9, С. 62]. Психофізичним підґрунтям звички є динамічний стереотип поведінки, який виникає на підставі багаторазового повторення окремих дій. Соціальне детерміновані звички здійснюють стандар­тизацію людської поведінки. На думку 3.1. Ходжави, кожна звичка є активністю, виконання якої стало потребою або схильністю суб'єкта [165, С. 149]. Істотний вплив на фор­мування звичок справляють соціальне становище особи, її соціальний досвід, стосунки у сім'ї та на роботі, спілкуван­ня з іншими людьми.

За своїм психологічним змістом звичні злочини багато в чому схожі з імпульсивними. Вони також здійснюються нелогічно, нераціонально, не на відповідному рівні свідо­мості. Мотиваційний процес, так само як і в імпульсивних злочинах, є згорнутим. Мотивація злочинів в обох випадках спирається на нижчі рівні диспозиційної системи особисто­сті, в основі яких лежать відповідні стереотипи, що дає під­стави вести мову про стереотипні (експресивні) злочини. Проте мотивація звичних злочинів є більш усвідомленою,

оскільки звичні злочини займають проміжне місце між зло­чинною діяльністю та імпульсивними злочинами.

У процесі мотивації звичних злочинів їхній головний ви­хідний спонукальний компонент (звичка) перетворюється на суб'єктивний фактор і тоді мотив певної злочинної поведін­ки набуває своєї автоматичності. Контроль свідомості над мотивом зменшується. Звичка як мотив злочину стає сфор­мованою роками реакцією особи діяти певним чином за ана­логічних обставин. У перехідних фазах життя минулий до­свід не тільки залишається малокорисним, але, акумулюючи у собі колись пережиті життєві ситуації, може ускладнити успішне вирішення нових буденних завдань [166, С. 64].

У процесі багаторазового повторення окремих злочинів (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою тощо) життєві по­зиції суб'єкта перетворюються на антисоціальні (злочинні) звички. Одночасно зменшується рівень їх свідомої регуля­ції, провідна роль в якій переходить до неусвідомлених на­станов. Створюється тип звичайного злодія, здатного вчи­нити злочин навіть тоді, коли він цього не хоче. Формуєть­ся ригідність - схильність до таких вчинків, які стали явно бездумними та шкідливими для суб'єкта.

Зміна в змісті мотивів призводить до зміни психологіч­ної структури особи, і вона деградує. Високі мотиви стри­муються, а перше місце посідають примітивні. У звичних злочинах практично відсутня оцінка варіантів поведінки та розробка плану дій, замість цього приймається стандартне рішення. І хоча на відміну від імпульсивної мотивації звич­ні злочини мають етап прийняття рішення, воно є механіч­ним і не враховує достатнього аналізу ситуації. У цьому випадку звички поширюються на раціональну сферу.

Для звичних злочинів характерні два види звичок: звич-ки-автоматизми та звичні форми поведінки (звичні вчинки або соціальні звички) [68, С. 90]. Звички-автоматизми вті­люються у способи дій, окремі рухи, слова та жести. Вони переважно не усвідомлюються, але при потребі можуть по­вернутися під контроль свідомості. Такого роду звички пе­ретворюються на об'єктивні ознаки злочину, його спосіб або, так би мотиви, «почерк» (наприклад, «почерк» профе­сійного шахрая, найманого вбивці тощо). Звичні вчинки належать до більш гнучких форм дії. На відміну від звичок-автоматизмів, вони відображають ставлення суб'єкта до суспільства, оточуючих людей і охоронюваних законом соціальних цінностей.

Значна активізація звичок спостерігається в стані сп'я­ніння та афекту. В умовах небезпеки чи хвилювання люди

набагато завзятіше дотримуються попередніх рішень, попе­редніх методів і звичок [150, С. 138]. Відбувається руйнація та зміна системи мотивів, що була раніше, внаслідок чого актуалізуються примітивні, органічні спонукання в якості мотивів злочину.

Значення звичок не обмежується безпосередньою детер­мінацією до злочинів. Шкідливі звички беруть участь у формуванні особи правопорушника. Неодноразове додер­жання антисоціальних традицій і звичаїв перетворює їх у стійку індивідуальну рису характеру. Як правило, це відбу­вається внаслідок групового конформізму, властивого мо­тивації багатьох злочинів. Наприклад, більшість винних у вчиненні викрадень у складі групи дотримувалась звичок і традицій, що склалися у злочинному середовищі [167, С. 146-147]. Схильних до ритуалізованих стереотипів під­літків іноді використовують повнолітні особи для залучен­ня в злочинну діяльність. Всі ці негативні тенденції при­зводять до того, що антисоціальні традиції та звичаї глибо­ко проникають у людську психологію, стають «еталонами» поведінки певної соціальної групи.

Підґрунтям багатьох рецидивних злочинів є також стан­дартні рішення. У 2001 році на профілактичному обліку в Україні перебувало понад 1,3 млн. схильних до вчинення злочинів і правопорушень осіб (1991 р- 660 тис., 1996 р.-700 тис.), взято під адміністративний нагляд 17,2 тис. рані­ше судимих громадян (1991 р.- 4,8 тис., 1996 р.- 8,5 тис.) [168, С. 15]. Дані дослідження О. Бірюченського та Т. Роць-кої свідчать: «Кожний п'ятий рецидивіст вчиняє злочин під час відбування покарання за попереднім вироком, а кожний третій - протягом першого року після звільнення з місць позбавлення волі. Значною є питома вага засуджених, що вчинили злочин після того, як були звільнені умовно-достроково, за амністією тощо» [169, С. 7]. Чим частіше повторюється суспільне небезпечна поведінка особи, тим більше підстав вести мову про її звичний характер. Пер­шість у цьому належить таким злочинам, як крадіжки, гра­бежі, розбійні напади, шахрайство, зґвалтування, хуліганство, незаконне заволодіння транспортними засобами тощо.

Потреба скоєння певного злочину як способу самовира­ження виявляється у мотивації багатьох звичних злочинів. Приклад із практики: будучи засудженим дев'ять разів за вчинення крадіжок індивідуального майна та визнаним особливо небезпечним рецидивістом, підсудний У. в люто­му 1993 року, перебуваючи в торговельному залі централь­ного гастроному м. Києва, знов вдався до таємного викра-

66

дення гаманця із значною сумою грошей у сторонньої жін­ки. До того ж підсудний У. вчинив ще і зґвалтування непо­внолітньої К. [170]. Викладене свідчить про непереборну силу звички, через що особа, набуваючи злочинних нави­чок і вмінь, оцінює об'єктивну ситуацію тільки під одним кутом зору - чи можна за даних обставин безкарно вчинити злочин?

У особи рецидивіста шкідливі звички порушувати кри­мінальний закон майже завжди поєднуються з його антисо­ціальною спрямованістю. К. Є. Ігошев підкреслює, що не­рідко серед рецидивістів, а також осіб, які довгий час від­бували кримінальне покарання та уперто не бажали стати на шлях виправлення, спостерігаються випадки руйнування і деградації особистості, що виявляється в примітивізації та різного роду збочень мотиваційної сфери [39, С. 91]. Кри­мінологи традиційно виділяють тип «звичного» злочинця, до якого відносять осіб, що неодноразово вчинили одно­рідні злочини. Проте далеко не все, що вчиняється «звич­ними» злодіями, може бути визнано звичним, оскільки психологічною причиною окремого злочину можуть бути й інші властивості особи рецидивіста.

У скрутних умовах сьогодення, коли не приділяється належної уваги питанням забезпечення роботою та житлом раніше засуджених осіб, поновлення їх суспільне корисних зв'язків у сфері сімейно-побутових відносин, організації дозвілля, нейтралізації впливу на них злочинного середо­вища, існує небезпека зростання та поширення мотивації звичних злочинів. Вважаємо, що прийняття нових законо­давчих актів і активізація профілактики звичної злочиннос­ті можуть значно знизити темпи її розповсюдження.