2.2. Кримінологічна сутність мотивації злочину

На сьогоднішній день, незважаючи на наявність числен­них праць з мотивації людської поведінки чи діяльності взагалі і мотивації злочину зокрема, в філософській, психо­логічній, соціологічній і юридичній літературі поки що не розроблена ні загальна теорія мотивації [119, С. 6], ні єдина концепція структури мотивації [120, С. 20]. Понад тридцять років тому Й. М. Якобсон, досконало проаналізувавши найбільш поширені у світі (вітчизняні та зарубіжні) теорії мотивації в психологічній літературі, наголосив на відсут­ності всеосяжної теорії мотивації поведінки та діяльності людини [107, С. 4]. Без якихось значних змін залишається така ситуація в науці і дотепер: для винайдення загально­прийнятої концепції мотивації існують суттєві перешкоди, які виявляються в неузгодженості вихідних даних, відмін­ностях у методах і способах досліджень, термінології і схе­мах, змісті ґрунтовних доказів. Кожна окрема теорія моти­вації має свої позитивні риси і, поряд з цим, свої недолі­ки. Ідеальної мотиваційної теорії або концепції не існує, оскільки жодна з них неспроможна повною мірою поясни­ти всі аспекти мотивації і дати вичерпну відповідь на всі питання у кожній з галузей наукових досліджень.

Все це негативно позначається і на вивченні проблеми мотивації злочину, до повного вирішення якої ще далеко. Це зумовлюється багатьма причинами і, насамперед, тим, що мотивація будь-якої поведінки чи діяльності, в тому числі і злочинної, є складною динамічною багатогранною та багаторівневою системою, яка у кожний момент часу й у кожного суб'єкта неповторна, унікальна й імпліцитна (прихована), характеризується широким спектром взаємо­зв'язків між її складовими компонентами. Ось чому вста­новлення, дослідження, опис і пояснення феномену моти­вації викликає значні труднощі. Звідси стає зрозумілим, що є необхідність у комплексному, інтегративному підході до

38

всіх теорій мотивації, бо тільки глибокий аналіз, спрямова­ний на оволодіння позитивними результатами у кожному з концептуальних положень, буде в змозі продемонструвати більш-менш чітке та зрозуміле, а головне - загальноприй­нятеє бачення як мотивації людської поведінки та діяль­ності, так і мотивації злочину.

Незважаючи на цілу низку невирішених питань у міжга­лузевому інституті мотивації, очевидно одне: розгляд мо­тивації та її структурних елементів у будь-якому аспекті (юридичному, соціологічному, педагогічному тощо) пови­нен будуватися у нерозривному зв'язку з людською пове­дінкою та діяльністю, з урахуванням загальнопсихологіч-них принципів. Застосовуючи цю тезу до характеристики мотивації злочину, відзначимо, що вихідним орієнтиром нашого дослідження буде така схема: якщо у психологіч­ному розумінні злочин відповідає людській поведінці (дія­льності), то тоді мотивація злочину відповідає мотивації поведінки (діяльності) людини. Звідси - всі загальнопсихо-логічні принципи протікання процесу мотивації людської поведінки та діяльності поширюються і на ситуацію вчи­нення злочину. Сьогодні можна сказати, як вважають Ю. М. Антонян і В. В. Гульдан, що мотивація поведінки є ключовим поняттям, на підставі якого можуть бути об'єд­нані зусилля кримінологів, психіатрів, судових психологів щодо вивчення злочинних і суспільне небезпечних дій, роз­робки заходів для їх попередження [89, С. 142].

Відомо, що структурно та у часі в злочині спочатку відбувається мотивація, на основі якої виникає психічне ставлення особи до наслідків своєї діяльності у вигляді сполучення елементів передбачення, бажання або свідо­мого припущення при умислі; передбачення і легковажного розрахунку щодо їхнього відвернення або непередбачення при наявності можливості і обов'язку такого передбачення при необережності [100, С. 13]. В динаміці мотивація має свій початок, розвиток і закінчення, її вивчення передбачає аналіз причин і факторів, які ініціюють та енергізують ак­тивність особи, а також спрямовують, підтримують і при­зводять до завершення певний акт поведінки [121, С. 116]. Виходячи з цього, зрозуміло, що мотивація злочину склада­ється з певних етапів (ланок, стадій, ступенів або фаз). Вче­ними виділяється неоднакова кількість таких етапів у скла­ді мотивації, при цьому як підґрунтя закладаються зовсім різні вихідні положення та принципи.

А. А. Файзулаєв, наприклад, виділяє п'ять стадій функ­ціонально-генетичного формування та розуміння процесу

39

мотивації: 1) усвідомлення спонуки особою; 2) сприйняття мотиву (усвідомленої спонуки як мотиву поведінки) осо­бою; 3) реалізація мотиву в поведінці та діяльності; 4) за­кріплення мотиву в характері людини та його перетворення у властивість особи, тобто у свого роду потенційну спонуку; 5) актуалізація потенційної спонуки (спонукальної потен­ції, що є в рисах людського характеру) [122, С. 23-24]. Як бачимо, вихідним компонентом процесу мотивації в цій схемі є спонука.

На відміну від попереднього автора, І. О. Васильєв і М. Ш. Магомед-Емінов розрізняють чотири етапи (цикли) мотивації, які відповідають її чотирьом функціям (ініціа­ції, селекції, реалізації та постреалізації): 1) актуалізація мотивації та ініціація діяльності; 2) цілеутворення, вибір дії та формування наміру; 3) реалізація наміру; 4) пост-реалізація [43, С. 117-118]. У такому випадку первин­ним визначальним чинником мотивації є сама мотивація в цілому.

На існуванні трьох стадій процесу мотивації, коли в яко­сті вихідного підґрунтя розглядається стимул, акцентує Є. П. Ільїн, який виділяє такі етапи: 1) формування первин­ного (абстрактного) мотиву (прийняття людиною стимулу); 2) пошукова активність (внутрішня або зовнішня), яка по­в'язана з визначенням засобів задоволення потреби за даних обставин; 3) вибір конкретної мети та формування наміру на її досягнення [44, С. 75-80].

При характеристиці злочинної поведінки деякі спеціалі­сти виділяють в ній тільки дві фази: 1) мотиваційну (підго­товчу) і 2) фазу її практичного здійснення [123, С. 22]. За таких умов процес мотивації в загальній картині злочину є обмеженим, оскільки зовсім відокремлюється від всього механізму вчинення суспільне небезпечного діяння в якості підготовчої (тобто факультативної) стадії. Інші автори вва­жають, що мотивації належать етапи від прийняття рішення діяти певним чином до настання злочинного результату, коли вихідним моментом мотиваційного процесу є динамі­ка розвитку вчинку [73, С. 121].

На нашу думку, не варто вести мову ні про широке, ні про вузьке розуміння протікання мотивації злочину. Потрі­бно лише реально вичленити ключові етапи (стадії) цього процесу, щоб мати чітке уявлення, хоча б і в загальних ри­сах, про динаміку вчинення суспільне небезпечного діяння, а не намагатися додавати чи відкидати окремі ланки, коли базова схема мотивації відсутня. Спираючись на загально-психологічні положення, що розкривають особливості здій-

40

снення суб'єктом поведінки та діяльності, ми виділяємо дев'ять етапів (стадій) мотивації злочину, які обумовлюю­ться, з одного боку, внутрішніми факторами (особою), а з іншого — зовнішніми факторами (оточуючим соціальним середовищем) (Рис. 2.1).

Внутрішні фактори мотивації (особа)

Зовнішні фактори мотивації (оточуюче соціальне середовище)

Рис 2.1. Етапи (стаді!) мотивації злочину:

1 — актуалізація певного психічного компонента (потреби, інтересу.

прагнення, бажання тощо) або їх сукупності;

2 - усвідомлення мотиву;

3 - цілеутворення (утворення мети);

4 — вибір і оцінка засобів і способів реалізації мотиву та досягнення

мети;

5 - прогнозування можливих результатів;

6 — прийняття рішення про вчинення суспільна небезпечного діяння; 7—виконання прийнятого рішення;

8 - контроль і корекція своїх дій чи бездіяльності;

9 — аналіз наслідків, які настали.

Запропонована нами загальна схема мотивації злочину лише в деякій мірі відповідає тій, що дається в роботі В. В. Лунєєва [69, С. 28]. Поряд з тим, що існує збіг назв певних етапів, а також їх загальної кількості, між нашою схе­мою процесу мотивації і тією, що висвітлює В. В. Лунєєв, не можна не побачити низку суттєвих відмінностей. На­самперед, треба почати з того, що в нашій схемі вихідною ланкою мотиваційного процесу є актуалізація певного пси­хічного компоненту чи їх сукупності і не тільки потреби (потреб), але й будь-яких інших складових мотивації - по­тягу, інтересу, бажання тощо.

Таке бачення першого етапу мотивації злочину дозволяє

41

далі вести мову про наступну стадію - усвідомлення (біль­шою чи меншою мірою) мотиву як інтегрального психічно­го утвору, який складається з одного чи кількох психічних компонентів, а не є лише потребою. Відбувається форму­вання мотиву. Це, однак, не означає, що мотив злочину завжди залишається сталим. Залежно від різних умов його складові компоненти можуть змінювати один одного внас­лідок боротьби мотивів (наприклад, потреби витісняються інтересами, потяги замінюються бажаннями тощо). Такі зміни є звичайним процесом у психіці особи.

Від того, наскільки відбудеться усвідомлення мотиву, настільки у свідомості з'явиться уявлення про мету (той бажаний результат, на який спрямовується злочинне діян­ня) та її утворення. Наявність у особи усвідомленої мети є ознакою «згуртованості» та злагодженості процесу мотива­ції. Цілеутворення обов'язково повинно включати процес усвідомлення мети, а також зіставлення з вихідними умо­вами, можливостями та засобами її досягнення. Щоб досяг­ти визначеної мети, потрібно через дії (бездіяльність) реалі­зувати існуючий в психіці мотив. Для цього серед низки засобів і способів реалізації мотиву та досягнення мети обираються найнеобхідніші та найраціональніші з них.

На етапі прогнозування можливих результатів вчинення злочину особа подумки зіставляє наявний інструментарій і майбутні напрямки свого діяння з кінцевою метою, а та­кож передбачає наслідки, що можуть настати. Важливою стадією є прийняття рішення про вчинення суспільне небез­печного діяння, оскільки після неї відбувається безпосеред­нє виконання цього рішення - злочин набуває своєї зовніш­ньої форми, суб'єкт впливає на оточуючих людей і предме­ти, здійснюється руйнація конкретних суспільних відносин, які охороняються законом. Забезпечення протікання злочи­ну у необхідному руслі покладається на етап контролю і корекції особою своїх дій (бездіяльності). Останньою лан­кою процесу мотивації злочину є аналіз наслідків, які на­стали, коли суб'єктом робиться висновок про відповідність того, що планувалося, тому, що відбулося насправді.

На відміну від В. В. Лунєєва, ми не вважаємо, що моти­вація злочину повинна обов'язково завершуватися етапом каяття або вироблення захисного мотиву [69, С. 28]. У цьо­му зв'язку може виникнути чимало запитань. Наприклад, чому особа, яка вчинила злочин, повинна відразу та завжди вдаватися до каяття чи прагнути виробити захисний мотив, що, швидше, є внутрішнім мотивуванням - явно не відповід­ною мотиву категорією. І якщо особа все-таки здійснює

49

вироблення захисного мотиву, він не завжди є злочинним, тобто є сенс говорити вже не про мотивацію злочину, а про мотивацію зовсім іншої поведінки (діяльності). Отже, за­вершальним етапом мотивації злочину, на нашу думку, є аналіз насталих наслідків. Щодо розкаяння або вироблення захисного мотиву, їх слід віднести до стадій посткримі-нальної мотивації.

Перелічені нами етапи лише в загальних рисах відбива­ють сам процес мотивації злочину. В дійсності основні ста­дії мотивації можуть бути іншими, більш чи менш розгор­нутими. Але завжди мотиваційний процес буде відбуватися у межах двох сукупностей факторів мотивації: внутрішніх (особи) і зовнішніх (оточуючого соціального середовища). Внутрішні або особисті фактори обумовлюються мотива­ційними диспозиціями особи (потребами, мотивами, цінно­стями, настановами тощо), а зовнішні або ситуативні фак­тори - умовами, що оточують особу (соціальними відно­синами та оцінками, поведінкою інших осіб, фізичними умовами тощо). Відтак розгляд мотивації злочину як сис­теми не повинен зациклюватися лише на її горизонтально­му зрізі, представленому певними етапами (стадіями), а має включати і вертикальний зріз - внутрішні та зовнішні фак­тори, які за своєю природою є відносно відокремленими, але не протиставлені один одному, бо найщільнішим чином взаємодіють між собою при вчиненні суспільне небезпеч­ного діяння.

Не дивно, що в науці пропонується відмовитися від од­номірного лінійного бачення мотивації протиправної пове­дінки і розглядати її у двох вимірах - горизонтальному та вертикальному, хоча і такий підхід є спрощеним [69, С. ЗО]. Виходячи з цього, є необхідність прийняти перспективний широкий і системний підходи до розуміння мотивації зло­чину. Тим більше, що природу психічних феноменів, до кола яких належить і мотивація, можна зрозуміти тільки на основі системного підходу, тобто розгляду психічного в тій множині зовнішніх і внутрішніх стосунків, в яких воно існує як цілісна система [124, С. 88].

Завдяки мотивації як системи визначається виникнення, спрямованість і способи здійснення конкретних форм зло­чинної поведінки або діяльності, відбувається співвідно­шення зовнішніх і внутрішніх факторів у суспільне небез­печному діянні. Науково-детерміністичний погляд на зло­чинну поведінку чи діяльність ґрунтується на визнанні взаємопов'язаних між собою зовнішніх (об'єктивних) і внут­рішніх (суб'єктивних) детермінант. Причому переважаючою

41

є думка про те, що основними, генетичне вихідними є зов­нішні фактори, які породжують усі види внутрішніх. Якщо пріоритет при вчиненні злочину віддати зовнішнім причи­нам, то особа з її внутрішніми детермінантами відсувається на задній план і посідає другорядне місце. Суб'єкту, таким чином, залишають відігравати роль умови, яка сприяє зов­нішньому впливу [39, С. 13; 99, С. 17-18]. На підтвердження цього положення правниками часто наводиться цитата ви­датного психолога С. Л. Рубінштейна, який писав: «... Зов­нішні причини (зовнішній вплив) завжди діють лише опо­середковано, через внутрішні умови» [125, С. 241].

Навряд чи можна повністю погодитись з такою пози­цією, якою обмежуються потенційні можливості особи як осередку внутрішніх умов протікання процесу мотивації. Ще крок - і тоді людину можна вважати за будь-яких обста­вин залежною від зовнішніх факторів. Поспішність своїх висновків визнав пізніше і сам С. Л. Рубінштейн, зазначив­ши, що «внутрішні умови виступають як причини ..., а зов­нішні причини залежать від природи об'єкта, на який спря­мований вплив, від його стану» [125, С. 290].

Безумовно, зовнішні фактори впливають на весь хід вчинення злочину, а в екстремальних ситуаціях можуть на­віть обмежити свободу волевиявлення суб'єкта. Але яким би не був, вплив обставин, вибір поведінки та прийняття рішення завжди належить суб'єктові. У випадках, коли особа позбавляється вибору (при крайній необхідності, під впливом нездоланної сили тощо), її вина відсутня, а тому відсутня і кримінальна відповідальність. Однак, якщо не брати до уваги такі обставини, то неодмінно основною причиною злочину все ж таки будуть внутрішні (суб'єк­тивні) детермінанти, тобто особа, її внутрішні фактори, що склалися у психіці та свідомості (потреби, мотиви, мета, емоції тощо). А тому проблема механізму вчинення злочи­ну врешті-решт зводиться до мотивації злочину, яка і відпо­відає за здійснення внутрішньої (суб'єктивної) детермінації суспільне небезпечного діяння.

Комплексне дослідження мотивації злочину повинно обо­в'язково передбачати вивчення та аналіз її функцій. В кри­мінологічному аспекті під функціями мотивації розуміють ті соціальне значущі ролі, які вона виконує в генезисі зло­чинної поведінки (злочину), в процесі її виникнення, фор­мування, реалізації та завершення [99, С. 20]. Самі етапи розгортання злочину є сигналом про те, що мотивація аку­мулює в собі не одну, а декілька функцій. Враховуючи це, не можна обмежувати перелік функцій мотивації лише

спонуканням до суспільне небезпечного діяння як найістот­нішою рисою мотиваційного процесу. Саме по собі спону­кання - це, насамперед, головна функція мотиву злочину, яка майже завжди згадується в його дефініціях. Від мотиву власне походить назва мотивації, тому досить часто її наді­ляють спонукальною функцією мотиву. Однак мотивація злочину як багатогранне явище має й інші функції, які вла­стиві різним компонентам цього психічного процесу. Крім того, особливістю мотивації як системи є її виключна здат­ність щодо узгодженого здійснення цілого комплексу пев­них функцій.

На цьому ґрунті дуже важливим завданням для кримі­нологів є виділення з існуючої сукупності функцій моти­вації лише тих, що найповніше здатні розкрити генезис злочину. На наш погляд, це в змозі зробити такі функ­ції: 1) відображувальна; 2) спонукальна; 3) спрямовуюча; 4) сенсоутворююча; 5) селективна; 6) регулятивна; 7) конт­ролююча.

Відображувальна функція є однією з найважливіших і визначальних у мотивації злочину, оскільки розглядається як критерій, через який мотивація стає специфічною фор­мою суб'єктивного відображення об'єктивних криміноген­них феноменів і процесів. Це безпосередньо сприяє роз­криттю соціально-психологічного механізму протікання су-спільно небезпечного діяння, а також з'ясуванню причин і умов вчинення злочину, які, відбиваючись у свідомості особи, виявляються у відносинах суб'єкта та соціального середовища. Передусім, як зазначав М. П. Чубинський, мо­тивація є причинність, що проходить через свідомість і призводить до відомого результату при сприянні всієї пси­хіки даного індивіда [25, С. 14]. На основі відображуваль-ної функції здійснюється також формування структури та змісту мотиваційної сфери особи.

Спонукальна функція в мотивації злочину виникає, го­ловним чином, завдяки мотиву злочину. Спочатку з'явля­ється потреба або інший компонент, що може викликати активність організму (інтерес, потяг, настанова, прагнення тощо). Але самі по собі вони не здатні ініціювати спону­кання. Тільки після проходження їх крізь свідомість особи можна вести мову про вияв мотиву - інтегрального психіч­ного утвору, який мобілізує та енергізує дії особи, підбу­рює та підштовхує суб'єкта до вчинення суспільне небез­печного діяння. Оскільки мотив є головним компонентом мотивації, він проецирує функцію спонукання на весь мотиваційний процес. У свою чергу, мотивація повинна

А1

забезпечити безперешкодну реалізацію спонукання на всіх її наявних етапах.

Спрямовуюча функція в процесі мотивації злочину здій­снюється за участю такого її складового компонента, як мета. Замало існування спонукання до злочину, слід ще і спрямувати дії суб'єкта в необхідному руслі, згуртувати їх у визначеному напрямку для досягнення певного бажаного результату. За умови усвідомлення мети можливо чіткіше та ретельніше визначити спосіб спонукання до суспільне небезпечного діяння у процесі мотивації. Це повинно ви­ключити небажані для особи наслідки її злочинної пове­дінки.

Сенсоутворююча функція мотивації пов'язується з суб'єктом злочину. Вчинення суспільне небезпечного діян­ня має для суб'єкта особистий сенс, який свідчить про ін­дивідуалізоване відбиття дійсного ставлення особи до того, що відбувається навкруги в процесі мотивації. Сенсоутво­рююча функція розкриває соціальну позицію особи злочин­ця, його психічні особливості, а також дозволяє побачити, наскільки вчинений злочин вписується у межі її повсякден­ного життя.

Селективна функція мотивації злочину відповідає за до­цільність вчинення того чи іншого акту злочинної поведін­ки. В злочині виявляється воля особи, через що забезпечує­ться свідоме, цілеспрямоване, а отже, найбільш прийнятне для суб'єкта протікання мотивації. Свій вияв в об'єктивній дійсності мотивація знаходить не хаотично, не спонтанно, а при виборі суб'єктом найоптимальнішого, найзручнішого варіанта для реалізації свого мотиву. Для цього зважуються всі «за» і «проти», моделюється ситуація в думках і в ре­альності заради того, щоб будь-що досягти бажаного ре­зультату.

Регулятивна функція в мотиваційному процесі виявляє­ться в керуванні розумовими та фізичними актами злочин­ної поведінки або діяльності суб'єкта, які спрямовані на досягнення визначеної мети. Кожна ланка процесу мотива­ції потребує регулятивного впливу, що сприяє правильному вибору суб'єктом засобів і способів досягнення мети, про­гнозуванню можливих основних і другорядних дій, при­йняттю відповідного рішення щодо вчинення злочину то­що. Внаслідок цього виробляється та удосконалюється складний механізм управління мотиваційним процесом.

Контролююча функція мотивації злочину вважається заключною і підсумковою. Вона має свій вплив на останніх етапах мотиваційного процесу, коли вчиняється злочин,

/І А

оцінюються та аналізуються його наслідки. Контролювання суб'єктом своїх злочинних дій є найскладнішою системою зворотних зв'язків до свідомості особи від кожного акту її поведінки, включаючи фізичні дії та їх наслідки, зміни поточ­ної обстановки [126, С. 148]. За умови вияву розбіжностей у загальному плані реалізації злочинного задуму, особа здійс­нює відповідну корекцію згідно з обстановкою, зіставляє досягнуте із запланованим. Все це неодмінно впливає на ре­зультативність логічного завершення мотивації злочину.

Без ґрунтовного знання не тільки змістовних, але й фун­кціональних особливостей процесу мотивації суспільне не­безпечного діяння неможливо правильно вирішити акту­альні кримінологічні та кримінально-правові завдання у сфері боротьби зі злочинністю.

Зв'язок мотивації злочину з особою, яка вчиняє цей зло­чин, простежується через мотиваційну сферу. Завдяки остан­ній, суб'єкт залучається не тільки у мотиваційний процес, а й у весь механізм вчинення суспільне небезпечного діяння. Мотиваційна сфера - це «центр» внутрішньої структури особи, що інтегрує її активність як динамічне ціле [127, С. 150]; це найважливіша частка, ядро особи, що включає систему мотивів в її певній побудові (ієрархії) [23, С. 43].

Обізнаність зі структурою мотиваційної сфери особи допомагає у розкритті сутності мотивації злочину, оскільки остання є окремим виявом і реалізацією певних мотивів цієї сфери через вчинення забороненого законом діяння. Перед кримінологами постає нелегке завдання щодо визначення сили та усталеності тих мотивів, які спонукають особу до злочину, і порівняння їх з рештою, що не отримали своєї активної ролі та залишилися на певних ієрархічних пози­ціях в мотиваційній сфері. Головне, що потрібно з'ясувати,-це місце розташування мотивів, що виявилися у злочині, у системі всіх існуючих мотивів особи. Тоді впевнено можна вести мову про ступінь суспільної небезпеки як самої осо­би, так і вчиненого нею злочину.

При саморегуляції особою своєї поведінки існують тісні зв'язки між мотиваційною, емоційною, пізнавальною (інте­лектуальною) та вольовою сферами. Всі вони здійснюють безпосередній вплив на протікання процесу мотивації зло­чину. Наприклад, емоційна сфера впливає на мотивацію з енергетичного боку, тоді в злочині більшою чи меншою мірою відображаються певні емоції та почуття (гнів, злість, жах, обурення тощо), які можуть повністю змінити запла­нований особою сценарій злочинного діяння. Через інте­лектуальну сферу особа здійснює пізнавальні процеси, що

47

визначають селективність сприйняття, особливості пам'яті, мислення, уявлення, мовних аспектів тощо. Вольова сфера визначає сталість і згуртованість мотиваційного процесу, його сувору підконтрольність свідомості особи.

Мотивацію злочину можна охарактеризувати з різних боків. Вона може бути швидкоплинною і тривалою; безпе­рервною і перервною; послідовною і непослідовною тощо. Мотивація завжди несе в собі емоціональне та раціональне навантаження. Деякі елементи мотивації можуть з'являтися не в звичній для них послідовності, не завжди повністю усвідомлюватися, а нерідко навіть зовсім «випадати» з мо­тиваційного процесу. На цій підставі є сенс говорити про наявність усвідомлених і неусвідомлених компонентів мо­тивації злочину. Розглядаючи мотивацію як систему, слід зазначити, що їй властиві такі риси, як цілісність, структур­ність, взаємозалежність, ієрархічність, множина опису. Це докладно висвітлюється в юридичній літературі [69, С. 36].

Не залишається за межами кримінально-правового та кримінологічного аналізу і соціальна динаміка мотивації, оскільки еволюція особистості є водночас і еволюцією мо­тивації [128, С. 38], при цьому в ході соціально-еконо­мічних змін змінюється і зміст мотивів поведінки [129, С. 14]. Зміни в соціальній мотивації обумовлюються полі­тичними та економічними факторами, які впливають на ви­никнення та швидке розповсюдження нових категорій зло­чинів в Україні, таких, як тероризм, наркобізнес, відмивання грошових коштів, торгівля зброєю, протиправне вивезення і продаж сировини та металів, екологічні злочини тощо.

Президент України Л. Д. Кучма у своїх виступах неод­норазово наголошував на тому, що «змінюється мотивація тяжких злочинів, поширюється кримінальний тероризм, а це вимагає якісно нових підходів у роботі правоохоронних органів.» [130]. Велику відповідальність мають нести всі гілки влади щодо своєчасного реагування та протидії різ­ним антисоціальним явищам, що, безумовно, впливатиме на ефективність боротьби зі злочинністю не тільки на суча­сному етапі, але й у недалекому майбутньому.

У противному разі можлива перемога так званих «тіньо­вих сил». Професор В. І. Шакун підкреслює, що ці сили «зацікавлені в легалізації свого нового статусу в Україні і за кордоном. Цей мотив, а також прагнення забезпечити прибутковість отриманої власності, закріпити свою полі­тичну та економічну владу примусять колишніх «тіньови-ків» змінити економічний режим у країні, легалізувати неофіційну економіку, створити сприятливі інвестиційні

48

умови, закріпити силові інститути держави, за допомогою яких знешкодять конкурентів, а при потребі будуть приду­шені окремі соціальні виступи в перехідний період» [131, С. 152]. Щоб такого не сталося, необхідно створити дійо­вий механізм подолання «соціальних хвороб» як в право­охоронній сфері, так і в політиці, економіці, культурі, осві­ті, навіть у моральній сфері. 1 від того, наскільки будуть враховані й осмислені тенденції перетворень у мотивації суспільства в цілому та його окремих членів зокрема, зале­жатиме і кінцевий результат двобою зі злочинністю.

Від мотивації злочину необхідно відрізняти мотивуван­ня злочину. В теорії і на практиці ці поняття нерідко ото­тожнюються. Психологи під мотивуванням розуміють ра­ціональне обґрунтування самою людиною своїх вчинків, що не завжди відповідають істині [15, С. 559]. На нашу дум­ку, мотивування злочину - це раціональне пояснення особою, яка вчинила злочин, причин своїх суспільне небезпечних дій або бездіяльності, шляхом висвітлення тих прийнятих для неї обставин, котрі спонукали її до вчинення суспільно небезпечного діяння 1133, С. 11].

Те, що пояснює або розтлумачує суб'єкт, іноді зовсім не збігається з його реальною мотивацією під час здійснення злочинної поведінки чи діяльності. У певних випадках зло­чинець бажає сказати правду про подію вчинку, але внут­рішні бар'єри заважають і протидіють цьому. Проте пере­важна більшість злочинного елемента намагається свідомо приховати справжню мотивацію своїх вчинків, а тому здій­снює виправдовування, облагородження та «ушляхетню-вання» своїх суспільно небезпечних діянь.

Людині взагалі властивий так званий «ефект фасаду», тобто прагнення висувати на перший план свої найкращі сторони. Наприклад, вироком судової колегії Запорізького обласного суду від 18 травня 1995 р. А. було засуджено за п. «а» ст. 93 ЮС України 1960 року (умисне вбивство з ко­рисливих мотивів) на 14 років позбавлення волі у ВТК поси­леного режиму з конфіскацією майна. У касаційній скарзі А. стверджував, що вбивство він скоїв у стані сильного ду­шевного хвилювання, захищаючись від нападу Б. Однак такі мотивування засудженого визнані ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 16 лис­топада 1995 р. необгрунтованими, що підтверджується як показаннями самого засудженого, так й іншими матеріалами справи (перевірками у судовому засіданні, висновками судо­во-психіатричної експертизи тощо) [133, С. 137].

Пошук підстав для виправдовування своїх вчинків ста-

49

новить об'єктивну закономірність в силу такого явища, як психологічний захист [134, С. 124]. При цьому злочинець застосовує самовиправдовування не тільки ретроспективно (після вчинення ним злочину), а й перспективно (до вчинення злочину). Ось тоді з'являються різного роду вигадки, виправ-довувальні спотворення, замасковування і завуальовування дійсної мотивації злочину. Звідси, важливо, щоб в судово-слідчій практиці встановлення дійсної мотивації злочину не обмежувалося лише аналізом показань обвинуваченого або підсудного, бо такий підхід ніколи не зможе розкрити зміст тієї мотивації злочину, що виявилася насправді.

Підсумовуючи викладене щодо сутності мотивації зло­чину, зробимо такі загальні висновки:

проблема як мотивації людської поведінки та діяльності, так і мотивації злочину ще далека до свого остаточного ви­рішення навіть тепер, на початку третього тисячоліття, оскільки досі не створена всеосяжна мотиваційна теорія або концепція, що здатна повною мірою пояснити процеси та явища людської психіки;

дослідження кримінологічного аспекту мотивації має ґрунтуватися на психологічних засадах, що розкривають найсуттєвіші сторони будь-якої поведінки та діяльності людини, в тому числі і злочинної;

мотивація злочину є специфічним синтезованим проце­сом взаємодії внутрішніх (особи) та зовнішніх (оточуючого соціального середовища) факторів, внаслідок якого відбу­вається формування, розвиток і реалізація мотиву злочину;

мотивація злочину - це складна, динамічна, багатоеле­ментна та багаторівнева система, завдяки якій пояснюється детермінація суспільне небезпечного діяння;

мотивація злочину є завжди негативним і руйнівним (деструктивним) за своїм змістом явищем, навіть якщо до її складу входять суспільно-нейтральні або навіть суспільно-позитивні мотиви, оскільки вона реалізується заборонени­ми законом способами, спричиняючи шкоду у сфері охоро-нюваних суспільних відносин;

вивчення мотивації злочину дозволяє встановити зру­шення та деформації, які відрізняють особу злочинця від особи громадянина з правомірною поведінкою;

аналіз всіх особливостей конкретної мотивації злочину впливає на обґрунтоване вирішення питань про встанов­лення ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння і особи винного, звільнення від кримінальної відповідально­сті, індивідуалізацію кримінального покарання, визначення шляхів щодо виправлення засуджених.