Система принципів третейського розгляду

Притика Ю. (кандидат юридичних наук, доцент (Київський національний університет ім.Т.Шевченка)) Питання теорії

Питання принципів завжди посідало у правознавстві непересічне місце. Традиційно проблематика принципів належить до фундаментальної юриспруденції — як галузевої, так і загальнотеоретичної. Питання принципів права є обов'язковим елементом будь-якої загальної частини будь-якої галузевої юридичної дисципліни; достатньої уваги системі правових принципів приділено і у енциклопедії права. Принципи правосуддя виступають як закріплені у праві найбільш загальні політико-правові вимоги, що виражають сутність даного явища та походять від соціального носія державної влади — народу України.

Відповідно до закономірностей суспільного розвитку законодавець вибирає форму правового регулювання суспільних відносин. Виникаючи як певні ідеї, які відображають у суспільній правосвідомості те або інше явище, правові принципи дістають доктринальне тлумачення у правовій теорії, а після їх офіційного визнання та закріплення у Конституції або ж у іншому правовому акті вони набувають юридичного характеру (саме як правові принципи) [1 ].

Отже, можна дійти висновку, що принципи третейського розгляду є певним специфічним проявом: а) частини загальносоці-альних принципів; б) правових принципів — частини загальносоціальних принципів, які набули свого юридичного, правового, нормативного закріплення у правовій системі. Принципи третейського розгляду вже з моменту виникнення існують поряд із загально-соціальними принципами як модифіковані, пристосовані та діалектичне поєднані у відповідній правовій системі правові принципи, які стосуються даного інституту права.

Значний внесок у розроблення проблематики принципів у праві зробили такі вчені, як В.Тараненко, М.Гурвич, В.Мамницький, А.Зайцев, А.Васильєв, А.Плешанов.

«Принцип» походить від латинського principium — начало, основа у філософії, те, що лежить в основі деякої сукупності фактів або знань, із збереженням первинного відтінку — перший, основний, вихідний[2], наукове або моральне начало, правило, основа, від якої не відступають[3], основне вихідне положення якої-небудь теорії, вчення, на-уки[4], першооснова, основне правило пове-дінки[5], керівне положення чи ідея, установка в будь-якій діяльності[6]. В юридичній літературі під принципом переважно розуміють основні, вихідні положення теорії, світогляду, політики, науки[7], іноді -- як інтереси, яким надається правова форма[8]. Існують підходи, відповідно до яких правові принципи — це суто наукова категорія, яка грунтується на правосвідомості та правовій ідеології[9]. Деякі автори зводять поняття принципу до поняття найбільш загальної правової норми[10]. Більшість авторів не припускає існування принципів поза безпосереднім нормативним змістом права[11]. Розмаїття позицій дослідників пояснюється тим, що проблема принципів має комплексний характер і її правильне вирішення можливе тільки на грунті міждисциплінарних, різногалузевих досліджень.

Питання про принципи є наріжним каменем побудови процесуальної доктрини, адже принцип визначає орієнтир, магістральний напрямок, вихідну засаду, на якій грунтується уся багатоваріантність форм та методів правозастосування. Тим більше, питання принципів є особливо важливим для третейського розгляду, адже ця своєрідна форма процесу ще меншою мірою є формалізованою. Так, ч. 4 ст. 27 проект Закону України «Про третейські суди» від 27.12.2000 р. визначає можливість для арбітражів визначати власні правила третейського розгляду. Тобто за відсутності прямого регламентного припису чи встановленого арбітражною угодою процедурного імперативу третейський сул

>>>12>>>

має можливість самостійно встановити порядок розв'язання певного питання. Але при цьому арбітраж як мотивацію має спиратися на певні вихідні правові засади. Ними саме і виступають принципи права. Не будучи жорстко зв'язаним певними процесуальними переобтяженнями (порівняно з державною юрисдикцією) для третейського суду як для ніякого іншого органу розгляду правових конфліктів винятково важливим є додержання принципів права, які відображають дух права, верховенство права, глибинну екзистенцію права. Так, ст. 10 чинного Положення про третейський суд (Додаток № 2 ЦПК України) визначає, що третейський суд не зв'язаний правилами судочинства, викладеними в Цивільному процесуальному кодексі України.

Певні принципи, визначені ст. 4 проекту Закону України «Про третейські суди», притаманні виключно лише системі третейського розгляду, зокрема, принцип добровільності утворення третейського суду, принцип арбіт-рування, принцип добровільності, згоди третейських суддів на їхнє призначення чи обрання у конкретній справі.

На жаль, слід зауважити, що у ст. 4 та в усьому тексті проекту Закону знайшли своє відображення далеко не всі принципи третейського розгляду, які вироблені сучасною юридичною наукою. На наш погляд, було б доцільним з огляду на те, яку непересічну роль відіграють принципи саме у неформалізованому третейському розгляді, більш чітко виголосити у проекті Закону принципи: диспозитивності, об'єктивної істини, неможливості процесуального сумісництва, оперативності, раціональної процесуальної форми. Такі принципи є спільними і для третейського розгляду і для традиційного цивільного процесу. Більш чітке їх позиціонування у тексті проекту Закону сприяло б більшій ефективності третейського розгляду.

Безперечно, що принципи як цивільного процесуального права, так і третейського розгляду мають певною мірою спільну генезу формування. Проте, будучи екстрапольованими на терени третейського розгляду, правові принципи набувають дещо іншого юридичного забарвлення аніж на грунті цивільного процесу як форми здійснення державної юрисдикції.

Спробуємо дослідити це крізь призму конкретного розгляду таких принципів,. Одним з найвизначніших принципів як цивільного процесуального права, так і третейського розгляду виступає принцип диспозитив-ності. Деякі автори мають рацію, коли стверджують, що диспозитивність є основним принципом третейського судочинства[12]. Термін «диспозитивність» походить від латинського слова dispositivus, що означає «маю у своєму розпорядженні» та від іншого слова — dispono, якому відповідає зміст поняття «розпоряджаюсь».

Суб'єкти правовідносин наділені широким колом суб'єктивних прав та свобод у всіх сферах суспільного, державного та приватного життя. Правильний і своєчасний розгляд та вирішення третейськими судами правових конфліктів багато в чому залежатиме від активної участі в третейському розгляді сторін та інших заінтересованих осіб. Але для цього особи, які беруть участь у справі, повинні мати достатній обсяг «процедурних процесуальних» прав, використання яких дозволить їм відстоювати в процесі свої особисті і майнові права та охоронювані законом інтереси. Вони встановлені законом для кожного учасника судочинства і є їхніми суб'єктивними правами. Суб'єктивні права разом з можливістю ними розпоряджатися або використовувати їх виражає принцип диспозитивності. Принцип диспозитивності є одним із найбільш складних і специфічних принципів у процесуалістиці.

У третейському розгляді принцип диспозитивності представлений більш рельєфно, аніж у цивільному процесі судів державної юрисдикції. Диспозитивність є результатом приватно-правової автономії і не може виходити за рамки цієї автономії. Засадами диспозитивності пройняті майже усі норми проекту Закону України «Про третейські суди». Однією з важливих особливостей диспозитивності у третейському розгляді є надання суб'єктам спірних правовідносин майже нічим не обмежених можливостей: реалізації правоздатності на свій розгляд; наділення себе правами та прийняття на себе обов'язків; розпорядження ними; визначення моменту виникнення, зміни та припинення правовідносин; визначення способу захисту тощо.

У третейському розгляді принцип диспозитивності часто проявляється ще до виникнення спору про право. Це відбувається у тих випадках, коли сторони цивільних правовідносин уже на стадії укладання будь-якого договору включають у його текст арбітражне застереження щодо врегулювання всіх спорів щодо договору, які можуть виникнути у май-

>>>13>>>

бутньому. Саме у цей момент суб'єкти правовідносин на договірній основі відповідно до принципу диспозитивності здійснюють розпорядження відносно процесуальних засобів захисту у майбутньому при можливому порушенні чи оспорюванні їх права, а також обирають вид третейського суду. Стосовно цього ще римські юристи визначали: «Хто хоче здійснювати своє право, той має сам потурбуватись про це (vigilantibus jura skripta sunt)»[13].

Третейський суд за власною ініціативою не має права виходити за межі вимог сторін. І в цьому принцип диспозитивності у третейському розгляді аналогічний його реалізації у цивільному процесі. Але у подальшому, на інших стадіях процедури розгляду правових конфліктів принцип диспозитивності набуває специфіки.

При зверненні до арбітражу із заявою позивач, а згодом і відповідач, реалізуючи у повному обсязі право на формування складу третейського суду, що здійснюється, як правило, у двох формах: або сторони самі обирають кандидатури третейських судців із списку, що рекомендується, чи з кола інших осіб на власний розсуд, або справа передається сторонами голові третейського суду з тим, аби останній здійснив призначення третейських суддів.

Як бачимо, в цьому випадку диспози-тивність знаходить свій вияв крізь призму принципу добровільності утворення третейського суду, який задекларований у ст. 4 проекту Закону України «Про третейські суди» від 27.12.2000 р. У реалізації принципу диспозитивності при формуванні складу третейського суду міститься великий позитивний ефект, оскільки, обираючи суддів для врегулювання правового конфлікту на власний розсуд, сторони виявляють високий ступінь довіри, заздалегідь погоджуються визнати та виконати рішення такого суду. Виборність третейських суддів сторонами є досить важливою і з точки зору правової реформи. Адже не секрет, що на сьогодні судді судів державної юрисдикції, особливо господарських судів, наражені на непоодинокі факти лобіювання та впливу на незалежність їх суддівської думки по справі з боку можновладного адміністративного ресурсу. В деяких випадках ситуація потрапляє у глухий кут, особливо коли і позивач і відповідач мають приблизно однаковий значний адміністративний ресурс та впливові фінансові можливості. Третейське судочинство з його можливостями диспозитивного обрання суддів за компромісною згодою сторін може бути у деяких випадках найбільш прийнятним способом виходу із ситуації пату і колапсу при зіткненні інтересів впливових бізнес-струк-тур. У ст. 15 проекту Закону зазначається, що склад третейського суду визначається відповідно до третейської угоди; сторони у третейському суді для вирішення конкретного спору на свій розсуд можуть домовитись про кількісний та персональний склад третейських суддів, а у постійно діючому третейському суді кількісний та персональний склад третейського суду визначається за правилами, встановленими регламентом третейського суду.

Саме тому, як свідчить практика країн, що широкомасштабно запроваджують систему третейського судочинства, процедура примусового виконання рішень третейських судів зустрічається досить рідко і скоріше є винятком із загальної тенденції (за даними статистики 90% рішень третейських судів виконується добровільно, а в окремих судах цей відсоток дорівнює ста)[14].

В цілому диспозитивні засади третейського розгляду можна узагальнено звести до наступного:

1.  Засади добровільного звернення сторін до третейської інстанції;

2.   Засади добровільного обрання сторонами на свій розсуд арбітрів;

3.   Засади не пов'язаності третейського суду    правилами    державної-процесуальної процедури;

4.   Засади компромісу (розв'язання третейським судом спорів з урахуванням особливих умов договорів і на грунті торговельних звичаїв, які до них застосовуються);

5.  Засади посередництва (сприяння у залагоджені правового конфлікту на взаємоприйнятному підгрунті)[ 15].

Принцип диспозитивності як основна засада третейського розгляду проявляється і в основному призначенні третейського суду, чим виступає не формалізована відповідність букві закону, а перш за все ефективне вирішення спору, залагодження правового конфлікту. В той же час не можна не погодитись із Г.Вербловським, який застерігає від протиставлення третейського «рішення по совісті» та рішення по закону, що постановлене державним судом. Таке протиставлення є неприпустимим, оскільки призводить до принципово невірних висновків, що нібито третейський суд не має грунтувати свої рішення

>>>14>>>

на законЦІб]. Саме тому у ст. 4 проекту Закону України «Про третейські суди» принцип законності виокремлено як визначальний принцип. В унісон цьому принципу проголошені і завдання третейського суду, зафіксовані у ст. З проекту Закону, — завданням третейського суду є захист майнових і немай-нових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону. Тобто основним завданням третейських судів є дотримання духу законності та справедливості. Це ще раз загострює увагу на важливості та значущості чіткої фіксації саме принципів у тексті проекту Закону. Адже саме принципи права і є виразником духу та ідеї Закону.

Розширення принципу диспозитивності, визначення його як визначального для побудови і діяльності третейських судів є свідченням демократизації суспільства, розширення верховенства права. Розширення кола суб'єктів, які диспозитивне можуть реалізувати своє право на звернення до третейського суду, забезпечуватиме успішність правової реформи, відкритості та прозорості політико-правового буття суспільства. Тому норма, яка закріплена у ст. 6 проекту Закону України «Про третейські суди» від 27.12.2000 p., є досить прогресивною і відповідає світовим стандартам демократичних прав. Зокрема, у ст. 6 визначено, що третейські суди можуть вирішувати будь-які справи, що випливають із цивільних та господарських правовідносин (за винятком переліку наведеного у цій статті, куди належать справи про визнання недійсними нормативно-правових актів; справ, що виникають з господарських договорів щодо задоволення державних потреб; справ, пов'язаних з державною таємницею, та ін.).

Саме виходячи з особливостей диспозитивності сприймаються інші принципи організації та діяльності третейського суду. Через диспозитивність вони набувають реального змісту та правового навантаження. Диспозитивність виступає мета-принципом третейського розгляду, на грунті якої опосередковуються інші принципи. Так, зафіксований у ст. 4 проекту Закону України «Про третейські суди» принцип добровільності утворення третейського суду є проявом диспозитивності, як це було вичерпно розкрито вище.

Принцип законності розкривається через ст. З проекту Закону, де наголошується на необхідності дотримання законодавства при третейському розгляді. Це положення укон-ституйовано у ч. 1 ст. 68 Конституції України, де чітко зафіксовано, що громадяни зобов'язані неухильно додержувати Конституції України та законів, не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Статтею 5 проекту Закону наголошено на вимогах законності при укладанні третейської угоди. Ст. 9 встановлює вимоги законності щодо правовстановлюючого документа третейських судів (Статуту, Положення, Регламенту). Проявом принципу верховенства права та закону слід вважати і вимоги ст. 21 проекту Закону, де йдеться про відповідальність за невиконання чи неналежне виконання третейськими суддями своїх обов'язків. На засадах законності має будуватись і рішення третейського суду, на що спрямована ст. 45 проекту Закону, в якій як обов'язковий елемент рішення визнано посилання на норми законодавства, якими керувався суд при прийнятті такого рішення.

Престиж третейського суду підтверджується законністю його діяльності та дотриманням ним стандартів верховенства права. Своїми рішеннями третейський суд сприяє зміцненню авторитету та верховенства права, навчає поваги до закону, показує невідворотність настання відповідальності за порушення закону. Законність у третейському розгляді — його фундаментальний демократичний принцип, ідеологічно-правова основа діяльності.

Право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно розпоряджатися матеріальними і процесуальними правами, в чому відтворений принцип диспозитивності, має межі, які обумовлені охороною суспільних та державних інтересів, інтересів осіб, які беруть участь у справі, а також зміцненням законності та правильним вирішенням справи. Традиційне поняття законності як точного, суворого, безумовного, неухильного виконання й дотримання права є аксіомою, тому поняття законності має включати лише один аспект: ставлення суспільства до права. Принцип законності — це сукупність засобів, які забезпечують правильне ставлення суспільства до чинного законодавства та повагу до права.

Принцип арбітрування також є виразником диспозитивних засад третейського розгляду. Даний принцип свого часу відображав дух старої редакції Арбітражно-процесуаль-ного кодексу України. Але в міру наближен-

>>>15>>>

ня арбітражних (нині — господарських) судів від держарбітражів колишнього СРСР до органів державної судової юрисдикції він втратив актуальність для цієї судової ланки. Проте щодо третейського розгляду даний принцип досить адекватно відображає його сутність та загальну спрямованість. Саме з огляду на таку ідею історично третейські суди називалися compromissum, а третейськими судцями могли обиратися не досконалі знавці букви закону, а в першу чергу «добрі люди в цілому, тобто добрі і в громадянському, і в моральному відношенні»[17].

Принцип змагальності сторін, свободи та вільного вибору в наданні судові своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості визначає способи та методи залучення в третейський розгляд фактичного матеріалу по справі, встановлює активність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у доказуванні та обгрунтуванні своєї позиції у спорі і тим самим забезпечує всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин справи, постановления по ній законного і обгрунтованого рішення. Цей принцип традиційно у процесуалістиці розглядають з двох точок зору. Перша стосується фактичної сторони справи, тобто пов'язана із процесом доказування фактів, які мають значення для справи, а другий аспект пов'язаний з вирішенням питання диспозитивного характеру: вибором, обгрунтуванням і відстоюванням у суді юридичної позиції сторони.

Механізм реалізації принципу змагальності відтворено у ч. 4 ст. 38 проекту Закону України «Про третейські суди», де, зокрема, проголошено, що третейський суд під час розгляду справи повинен забезпечити дотримання принципу змагальності сторін, рівні можливості та свободу сторонам у наданні ними доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Принцип змагальності є немислимим без того, щоб учасники такої змагальності не були рівні у здійсненні своїх гарантованих правових можливостей. На підтвердження таких засад спрямований принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, який також зафіксований у переліку принципів ст. 4 проекту Закону.

Рівність сторін у третейському розгляді є галузевою проекцією конституційних засад рівноправності громадян перед законом та судом (ст. 124 Конституції України), положень Конституції, які вказують на рівність громадян та юридичних осіб перед законом в економічній сфері (п. 4 ст. 13 Конституції), на рівність громадян у конституційних правах та свободах наданням громадянам рівних можливостей у громадсько-політичній та культурній діяльності (ст. 24 Конституції) тощо.

Принцип рівноправності сторін може бути віднесений до основоположних засад права взагалі (як справедливості) і процесуа-лістики зокрема. Він походить із самої природи процесуальних правовідносин, в яких беруть участь дві сторони з протилежними інтересами. Його суть полягає у тому, що сторони третейського розгляду користуються рівними правами. Слід зазначити, що позивач і відповідач як фігури процесу хоч і рівні у процесуальному контексті, але зміст належних їм прав не однаковий, не тотожний у їх правовому обсязі. Формулювання у ст. 38 проекту Закону обгрунтованої низки прав сторін у засіданні третейського суду саме і спрямовано на забезпечення принципу рівності сторін перед законом та судом.

Рівність учасників перед законом здатні забезпечити лише незалежні та неупереджені третейські судді. Незалежність третейських суддів проголошена проектом Закону як один з принципів. Незалежність третейського суддів забезпечується низкою гарантій, які передбачені проектом Закону України «Про третейські суди». Зокрема, до них можна віднести: процедуру утворення третейських судів, яка забезпечує можливість створення третейського суду незалежно від впливу державно-владних структур (ст. 8 проекту Закону); затвердження регламенту (правил) та статуту третейського суду, що надає суддям правове підґрунтя для прийняття легітимних рішень; вибір третейських суддів за добровільним волевиявленням сторін, що включає можливість передачі справи призначеному упередженому судді (як це іноді трапляється у державних судах); наявність процедури самовідводу для суддів, що дозволяє залишатись неупередженим при відправлянні третейського розгляду; наявність відповідальності для третейських суддів (ст. 21 проекту Закону), що стимулює суддів залишатись незалежними та неупередженими; наявність чіткого економіко-правового механізму забезпечення діяльності суду (Розділ IV проекту Закону), що забезпечує економічне підґрунтя незалежності суддів.

Тісно пов'язаний принципом незалежності суддів і принцип суддівського самоврядування, який фактично є продовженням

>>>16>>>

принципу незалежності. Загальні засади третейської самоврядності відображені у Розділі VIII проекту Закону, де пропонується створення Третейської Палати України, яка утворюється на Всеукраїнському з'їзді третейських суддів, який стане вищим органом третейського самоврядування. Очолюватиме Третейську Палату України Головний третейський суддя України, який обиратиметься на сім років.

Досить специфічним, але вкрай важливим принципом, який відображає специфіку третейського розгляду, його спеціалізо-ваність, є принцип конфіденційності. Даний принцип розкривається у ст. 31 проекту Закону, де зазначається, що третейський суддя не вправі розголошувати відомості та інформацію, які стали йому відомі під час третейського розгляду, без згоди сторін або їх правонаступників, протягом одного року від дня прийняття рішення по справі. Забороняється вимагати від третейського судді надання документів, відомостей та інформації, якими він володіє у зв'язку з третейським розглядом справи, крім випадків, передбачених законами України. Саме з огляду на вимоги конфіденційності конкретизуються і вимоги гласності третейського розгляду, вміщені у ст. 28 проекту Закону, відповідно до якої у випадках, коли проти відкритого розгляду справи третейським судом висунуті заперечення (з мотивів дотримання та збереження комерційної або банківської таємниці чи забезпечення конфіденційності інформації) навіть однією із сторін, справа розглядається у закритому засіданні.

Важливим є згаданий у ст. 4 проекту Закону принцип обов'язковості рішень третейських судів. Найбільш рельєфно даний принцип конкретизовано у ст. 49 проекту Закону, відповідно до якої сторони, які передали спір, що виник між ними, на вирішення третейського суду, зобов'язані виконати рішення третейського суду цього спору без зволікань і застережень у визначений даним рішенням строк.

Ст. 4 проекту Закону також відносить до принципів організації та діяльності третейського суду принцип добровільної згоди третейських суддів на їхнє призначення чи обрання у конкретній справі; принцип всебічності і повноти об'єктивності вирішення спорів; принцип сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-який стадії третейського розгляду.

Отже, принципи третейського розгляду віддзеркалюють його специфіку й зміст та визначають якісні особливості. Охоплюючи зміст третейського розгляду, принципи визначають його мету та методи її досягнення, характер і зміст діяльності суб'єктів розгляду цивільних і господарських справ на стадіях розвитку третейського розгляду. Особливо велика роль принципів у тих випадках, коли у зв'язку з відсутністю правової регламентації спірних суспільних відносин третейський суд застосовує аналогію права (закон, який регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту законодавства). Принципи сприяють правильному пізнанню та застосуванню правових норм, виступають основою для законодавчої практики, підготовки, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та подальшого їх вдосконалення.

Використана література:

1.  Васильєв A.M. О правовых идеях-принципах // Советское государство и право. -1975. - № 3. - С. 14.

2.  Короткий тлумачний словник української мови / Уклад. Д.Г.Гринчишин, Л.Л.Гумецька, В.Л.Карпова та ін.  Відп.  ред. Л.Л.Гумецька.  — К.:  Рад.  школа,   1978.  -- С.  214; Теория государства и права / Под ред.  В.В.Копейчикова.  -- К.: Юринформ,  1995.  — С. 95—96; Юридичний словник / За ред. Б.М.Бабія, В.М.Корецького, В.В.Цвєткова. — К.:  Головна редакція УРЕ АН УССР, 1974. - С. 616.

3.   Толковый словарь живого великорусского языка / В. Даль. — М.,  1980. — Т. 3. -С. 431.

4.  Українська радянська енциклопедія. Видання друге. — Головна редакція УРЕ. — Київ, 1983. - Т. 9. - С. 91.

5.  Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука. — Головна редакція УРЕ. — К., 1974. — С. 547; Философский словарь / Под ред. И.Т.Фролова — 5-е изд. — М.: Политиздат, 1987. - С. 382.

6.  Малый толковый словарь русского языка / В.В.Лопатин, Л.Е.Лопатина. — М.: Русский язык, 1990. — С. 439.

>>>17>>>

7.  Гражданский процесс: Учебник / Под. ред. В.А.Мусина, Н.А.Чечиной, Д.М.Чечота. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ПРОСПЕКТ, 1998. — С. 32.

8.  Сиренко В.Ф. Интересы в системе основных институтов советского государственного управления. — Киев, 1982. — С. 32.

9.  Ч е ч о т Д.М. Развитие принципа материальной истины в советском гражданском процессуальном праве / Тезисы докладов межвузовского научного совещания. — Изд-во ЛГУ, 1957.

10.  Тараненко В.Ф. Принцип состязательности в советском гражданском процессе: Автореф. дис... канд. юр. наук. — М., 1954. — С. 3;Гурвич М.А. Лекции по советскому гражданскому процессу.  — М.,   1957.  --  С.  85;  Мамницький  В.Ю.  Принцип змагальності у цивільному судочинстві: Автореф. дис... канд. юрид. наук:  12.00.03 / Нац. юрид. акад. України ім.Ярослава Мудрого. — X., 1995. — С. 8.

И. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т. — Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1972. — Т. 1. — С. 102—105; К е л и н а С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. — М., 1988. — С. 23; Тараненко В.Ф. Принцип диспозитивности и состязательности в советском гражданском процессе. — М., 1990. — С. 4.

12.   З   а  й  ц  е   в  А.И.  Диспозитивность  —   основополагающий  принцип  третейского судопроизводства // Третейский суд. — 2000. — № 1. — С. 34—41.

13.   Цит. за: Хрестоматия по гражданскому процессу / Ред. Треушников М.К.  --  М., 1996. - С. 58.

14.   З  а  й   ц  е   в  А.И.  Диспозитивность  —  основополагающий   принцип  третейского судопроизводства // Третейский суд. — 2000. — № 1. — С. 37.

15.   Плешаков А.Г. Диспозитивное начало в сфере гражданской юрисдикции: проблемы теории и практики. — М.: НОРМА, 2002. — С. 118.

16.   Журнал  соединенных департаментов законов  и  гражданских дел  государственного совета о преобразовании судебной части в России. — 1862. — № 65. — С. 121 — 124 / Цит. по: ВербловскийГ. Третейский суд. — С. 53—54.

17.  Заозерский Н.А. Духовные лица в звании третейского судьи. — Св. Троице-Сергиева лавра, 1899. — С. 18.