Примуш М. (доктор політичних наук (Донецький національний університет)) Право і утворення політичних партій

Діяльність політичних партій (як і будь-яка політична діяльність) розгортається у правовому полі. Якщо точніше, то розгортається з повсякчасним звіренням власних заходів з нормативно-правовими вимогами. Політична партія може навіть відкидати нормативний базис суспільства (революційні партії), але все одно вона не може його ігнорувати, а в результаті своєї діяльності передбачає нормативно-правові перетворення згідно з власними аксіологічними установками. Партії реформістського чи консервативного спрямування більш виразно перебувають у правовому полі. Самі норми визначають не тільки форми їхньої діяльності, а й становлять одну із основних засад у їх світо-орієнтації.

Політична діяльність цих партій (на відміну від революційних) одразу спрямовується на еволюційність правових перетворень: інституційні нововведення впроваджуються в міру нормативного оформлення. Синхронність такої сув'язності (інституалі-зації та нормотворення) є необхідною умовою стабільного суспільного поступу. Тобто, ми бачимо конвергентність політичного життя партій і нормативної сфери, що зумовлює слушність такого синтезного поняття як полі-тико-правова діяльність. З політологічної точки зору, нормативно-правовий базис партійного життя може слугувати вірогідним критерієм стану партійної системи, виступаючи у якості феномена останньої.

Зроблені вище зауваження зумовлюють доцільність огляду політико-правової сфери. Зокрема як впливу нормативної бази на партійну та партійно-системну інституаліза-цію, а також — зворотнього впливу — партійної та партійно-системної сфери на правові процеси.

Відтак, розглянемо конкретні прояви окресленого кореляційного зв'язку. Право на утворення політичних партій передбачається окремими положеннями, які містяться або у статті про свободу об'єднання, або в інших статтях конституцій більшості держав (Вірменія, Бразилія, Іспанія, Італія, Словаччина, Польща, Португалія, ФРН, Україна, Хорватія, ПАР тощо). Наприклад, у ст. 9 Основного закону ФРН проголошується, що «усі німці мають право створювати спілки й товариства», а ст. 21, спеціально присвячена політичним партіям, містить положення про те, що партії «можуть вільно утворюватися»[1].

Стаття 36 Конституції України закріплює за громадянами «право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод...»[2].

Виділення сучасними конституціями із загального права на об'єднання особливого права на утворення політичних партій далеко не випадкове і відображає також розуміння тієї ролі, яку партії відіграють у політичній системі. Німецькі правники зазначають, що «наявність вільних політичних об'єднань не-

>>>23>>>

від'ємна від представницької демократи. Тому ст. 21 Конституції ФРН розглядає свободу партій і участь у них як «особливий вид свободи об'єднання»[1].

Базовими положеннями політичної партії виступають:

-  участь у політичному процесі, завоювання та здійснення державної влади — головна мета діяльності будь-якої політичної партії;

політична партія — це суспільне об'єднання, що має політичну програму, в якій відображаються погляди цієї партії на устрій суспільства та держави, знаряддя, за допомогою яких практика хоче реалізувати свою програму;

-  партія діє постійно та має формалізовану організаційну основу[3].

У ст. 118 Закону України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. відсутня вказівка на першу та третю ознаки політичної партії, що свідчить про недооцінку вітчизняними законодавцями політичних партій, які не вважають їх суб'єктами державної влади, що мають активно впливати на формування владних структур[4].

Виходячи із зазначених критеріїв, політичною партією є будь-яке «добровільне об'єднання громадян». Відтак «спілка філателістів» чи ще щось у цьому роді, зважаючи на «колективність форми», — це достеменно політична партія. «За визначенням» до окремих політичних партій належать і усі зареєстровані релігійні організації, а те, що засади секуляризму досі не скасовані --це лише нормативний казус, непорозуміння. Зрештою, даний досвід правничого визначення політичного феномена має бути визнаний хибним.

На мій погляд, доцільно поставити важливе у теоретичному і практичному плані питання про вираженість даної свободи, тобто чи є вона абсолютною, або ж чи може вона піддаватись хоч би частковому обмеженню. Так, у демократичних державах існує у реалізованому вигляді право на утворення політичних партій, але така правова вираженість ще не тотожна свободі партійної діяльності. Як, зрештою, заборона створювати політичні партії не дорівнює відсутності фактичної політичної свободи. Не завжди обсяг і зміст політологічного поняття «свобода» адекватний обсягу і змістові поняття правового; іноді ця поняттєва розбіжність може бути суттєвою.

На думку французьких політологів К.Деббаша і Ж.Понтьє, ліберальна демократія важко суміщається із забороною політичних партій, навіть якщо йдеться про тоталітарні партії (тобто партії, які виступають за встановлення тоталітарних режимів)... Демократія заперечує саму себе, відмовляючи у праві на існування та вираження своїх ідей деяким партіям на тій підставі, що вони є тоталітарними... Демократія -- це прийняття тих, хто її не сприймає. Ця формула особливо придатна до політичних партій»[5]. Натомість німецький правник К.Хессе говорить про «войовничу демократію»: «вільна гра» політичних сил в умовах демократії повинна мати свої межі». Межа ця, на його думку, починається там, де «вороги демократії намагаються засобами демократії ліквідувати саму демократію»[6].

В умовах XXI ст. правляча партія повинна виконувати функції політичного та ідеологічного інституту, який визначає загальний вектор суспільного розвитку країни, тобто виокремлює ідеал та шляхи руху до цього ідеалу. Інакше політичній партії загрожує «пастка» повсякденності, що, безумовно, послабить її потенційні можливості. Партія XXI ст. має виконувати роль «містка», який поєднує владні структури та суспільство.

У XXI ст. партія не має бути масовою, але повинна бути мобільною. Цій меті має слугувати «мозковий центр» партії, який осмислює та вирішує глобальні завдання. Центральні та регіональні партійні структури мають розуміти рішення «мозкового центру» та вміти їх транслювати електорату. Мобільні місцеві партійні організації, що складаються з професіоналів та невеликого активу, мають виконувати функції структур, які не лише зацікавлюють електорат всупереч ідеології й політиці, а й здатні надати різного роду юридичні довідки, допомогти у вирішенні конкретних проблемі?].

Просвітницька за походженням потреба раціоналізації суспільного життя породила низку спроб нормативного регулювання з метою відтворення та захисту демократичного ладу. Зокрема має місце допустимість такого обмеження, і це визнається Міжнародним пактом про громадянські й політичні права 1966 р. (ст. 22), який встановлює, що користування свободою асоціації «не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом та необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної й суспільної безпеки, громадського порядку, охо-

>>>24>>>

рони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб»[7].

Найпоширенішою підставою для заборони є утворення та діяльність політичних партій, які ставлять собі за мету насильницьке повалення існуючого конституційного ладу. Так, зокрема, ст. 37 Конституції України забороняє «утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади...».

Сепаратизм і регіоналізм — це ті загрози, які є дуже ймовірними для країн, що порівняно недавно набули незалежності. Саме згадані політичні загрози слугують підставами для заборони політичних партій, які ставлять під загрозу незалежність і територіальну цілісність країни або національну єдність. Так, відповідно до ч. З ст. 26 Конституції Грузії 1995 р. забороняється створення та діяльність політичних об'єднань, метою яких є посягання на незалежність Грузії, «порушення її територіальної цілісності». Однак дана норма досі не усунула проблеми абхазького сепаратизму. Подібні положення радше засвідчують бажане, аніж реальне. Реальність найчастіше цілком протилежна.

В основі суспільної свідомості перебуває рефлексія влади. Але визначає політичну владу (поряд з економічними та становими чинниками, що найбільше вплинули на формування європейських політичних партій) також і релігійний чинник. Суспільна свідомість у багатьох сучасних країнах політи-зується під сильним релігійним впливом. Велику небезпеку становлять поєднання міжрелігійного розмежування з іншими критеріями, наприклад, з відмінностями етнічними та становими. Кожна грань розмежування, актуалізуючись, роз'ятрює й інші. Конфлікт перетворюється на багатофакторний, а тому набуває особливої непримиренності. Конфліктні суперечності можуть інституалізуватися в партійній формі.

Досить розповсюдженою є заборона на створення і діяльність регіональних політичних партій. Подібна заборона пояснюється двома обставинами: по-перше, загрозою сепаратистських тенденцій, виразниками яких нерідко виступають такі партії; по-друге, за наявності чисельних дрібних етнічних груп регіональні й місцеві партії фактично є політичними організаціями цих груп. Але варто відзначити, що заборона на утворення релігійних і місцевих партій притаманна і законодавству деяких європейських країн (Португалія, ФРН). Хоча причини, з яких у цих країнах забороняються або не визнаються регіональні й місцеві партії, цілком інші, ніж у країнах, що розвиваються. Одним із аргументів є той, що комунальні органи займаються вирішенням не політичних, а адміністративних завдань, відтак політична складова у цій діяльності є зайвою, якщо не шкідливою, оскільки спричиняє додаткове суспільне розмежування. У багатьох країнах, які розвиваються та в яких існує племінна ворожнеча, заборонені партії, що спираються на одне плем'я, одну мову, одну релігію. У деяких країнах забороняється створення при політичних партіях жіночих і молодіжних організацій.

Однак було б наївно вважати, що етнічні чи релігійні за своєю посутнісною визначаль-ністю політичні партії створюють тому, що існує нормативний акт, який це дозволяє. Існування ж забороного акта мало б наслідком, навпаки, неіснування подібних партій. Партійні явища не визначаються нормативністю, остання виконує лише констатуючу роль. І більше того — тільки цю (констатуючу) роль і може виконувати. Будь-які спроби детермінування будуть марними і призводитимуть лише до нагромадження норм, вартих лише порушення, а відтак зумовлюватимуть «політичну злочинність» -закон ставатиме причиною злочину. До того ж, навіть заборона етнічних чи релігійних партій не заважатиме створенню фактично етнічних і релігійних партій під юридичне нейтральними назвами й призводитиме до значної актуалізації сектантського духу. Юридичне заангажоване втручання у політичну сферу, без опосередковування політологічних обгрунтувань, може виявитися конфліктним.

Мають місце також заборони політичних партій, утворюваних на «класовій» основі. Мета цього заходу — запобігання діяльності комуністичних партій. Мотивується дане обмеження тим, що революційний марксизм -ідеологія пролетарського руху — призводить до міжстанової і міжкласової ворожнечі.

Законодавство посттоталітарних країн Європи, враховуючи досвід існування однопартійної системи держави-партії, на конституційному рівні закріпило положення про заборону проголошення якоїсь однієї ідеології

>>>25>>>

як державної, а також встановило норми, що мають запобігти появі та становленню анти-системних та антидемократичних політичних партій. Наприклад, п. 2 ст. 11 Конституції Білорусі передбачає: жодна політична партія або ідеологія не може бути проголошена або утверджена як державна. Пункт 4 цієї статті встановлює, що не можуть утворюватися політичні партії на етнічній, расовій або релігійній основі, як і партії, що ставлять собі за мету насильницьке захоплення державної влади.

Законодавство ряду постсоціалістичних країн закріплює норми щодо заборони радикальних лівих та тоталітарних партій. Так, у Румунії сьогодні немає жодної легальної партії, яка має у своїй назві визначення «комуністична». Реєстрація нечисельного та маловпливового політичного об'єднання з такою назвою була визнана недійсною. У Словаччині прийнято закон «Про аморальність та протизаконність комуністичної системи», метою якого проголошувалося запобігання спробам реставрації комуністичної системи, ідеологія марксизму-ленінізму та відповідно Комуністична партія Чехії і Комуністична партія Словаччини визнавалися незаконними та злочинними[8].

Фашистські та екстремістські партії та угруповування заборонені — це просте, констатуюче твердження. Але, що слугує підставою, які критерії визначення тих чи інших партій та організацій як фашистських чи екстремістських? Перерахуємо: послуговування гаслами націонал-соціалізму, його символікою, уславлення пам'яті його вождів тощо. Чи не занадто пильна увага до форми? Між забороною комуністичних партій у пострадянських країнах (що ще не скрізь скасовано) і забороною відповідних партій у постфа-шистських країнах можна правомірно поставити знак рівності. За цими нормативними актами історичний досвід.

Звернемо увагу на одну обставину -критерії, які слугують класифікації політичних партій, як фашистських і, навіть, комуністичних, також вельми формальні й історично обмежені. Жодних нормативних запобіжників відновленню впливу комуністичних і фашистських партій не існує, адже партія, яка не звертається до забороненої символіки, начебто вже й не є ні комуністичною, ні фашистською. До того ж принцип історизму не виключає (а навпаки передбачає!) еволюцію політичних ідеологій, що постали в минулому. Таким чином, усі наявні нормативні заборони щодо діяльності політичних партій або неефективні, або антидемократичні (або й перше, й друге разом взяті).

Але, окрім основних видів обмежень щодо діяльності політичних партій, у конкретних країнах існують й інші заборони. Так, обмеження на членство в політичних партіях для окремих категорій осіб передбачають ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Основною метою таких обмежень є запобігання втручанню політичних партій у діяльність ключових органів державної влади. Конституції Угорщини, Словаччини, Чехії, Болгарії закріплюють принцип відокремлення політичних партій від держави, пов'язують його з обмеженням свободи членства в партіях для певних категорій посадових осіб. Конституція Угорщини (п. З ст. 3) передбачає, що партії не здійснюють владу безпосередньо. Жодна партія не може контролювати будь-які державні органи. З метою розмежувати партійну та державну владу закон визначає посади і державні установи, де не можуть працювати члени або посадові особи будь-яких партій [9].

Використана література:

1.  Государственное право Германии. — Т. 2. — М., 1994. — С. 301.

2.  Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К., 1996. - С. 10.

3.   КривоцюкП. Створення партій демократичного типу: світовий досвід та українські реалії // Людина і політика. — 2002. — № 5. — С. 38.

4.  Т а м  с а м о. — С. 39.

5.  Debbash Ch., Р о n t і е г J.-M. Introduction a la politique. — P., 1982. — P. 317

6.  X e с с е К. Основы конституционного права ФРГ. — М., 1981. — С. 334.

7.  Права человека: Основные международные документы. — М., 1990. — С. 46.

8.    Партии   и   движения   Западной   и   Восточной   Европы:   теория   и   практика. Проблемно-тематический сборник/ Ответ, ред. В.П.Любин. — М., 1997. — С. 159, 177.

9.  Конституції нових держав Європи та Азії / Упорядник С.Головатий. — К., 1996. — С. 14, 308.

>>>26>>>