§ 3. Прокурорський нагляд за додержанням законів при застосуванні запобіжного заходу — арешту

Одним з головних напрямків в нагляді прокурора за додержанням законів в стадії попереднього слідства є нагляд за законністю застосування запобіжних заходів, передбачених ст. 149 і 436 КПК України.

Особливу увагу прокурор повинен приділяти нагляду за законністю застосування такого заходу, як арешт. Це викликано тим, що, по-перше, цей захід застосовується лише тоді, коли на думку органу дізнання, слідчого чи прокурора ніякі інші заходи не забезпечать успішне розслідування кримінальної справи; по-друге, тому що порівняно з іншими запобіжними заходами арешт значним чином обмежує свободу особистості, торкається інтересів обвинуваченого (підозрюваного), членів його сім'ї, а в окремих випадках і інших осіб.

Згідно ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу і особисту недоторканість. Ніхто не може бути заарештований або триматись під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Перехідними Положеннями Конституції передбачено, що протягом п'яти років після

173

набуття її чинності зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Таким чином, протягом указаного часу в Україні буде існувати встановлений КПК та законом «Про прокуратуру» порядок арешту громадян.

Згідно ст. 31 Закону про прокуратуру право дачі санкції на арешт громадян належить Генеральному прокурору України, прокурорам АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, їхнім заступникам, міським, районним та іншим прирівняним до них прокурорам. Заступники прокурорів районів, міст та прирівняних до них прокуратур можуть давати санкції на арешт тільки втому випадку, коли на них наказом покладене виконання обов'язків керівника прокуратури. Проте Закон про прокуратуру (ст. 31) та КПК (ч. 2ст. 157) містять і винятки з цього правила. Таке право надано також заступникам прокурорів міст та районів з населенням понад 150 тис. чол., якщо це передбачено наказом Генерального прокурора України.

Прокурор, вирішуючи питання про санкцію на арешт підозрюваного чи обвинуваченого, повинен керуватися ч. 2 ст. 31 Закону про прокуратуру та нормами Кримінально-процесуального кодексу (ч. 4 ст. 148, ст. ст. 149—150, 155—162, 165). При цьому він перевіряє наявність передбачених законом умов та підстав для обрання цього запобіжного заходу. До умов застосування такого запобіжного заходу, як утримання під вартою, відносяться: 1) наявність достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину підозрюваним чи обвинуваченим: 2) вчинення ним такого злочину, за який судом у відповідності із санкцією статті Кримінального Кодексу може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік, а у виключних випадках — вчинення такого злочину, за який законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року. До таких випадків практика прокурорського нагляду відносить, зокрема, вчинення злочину особою, неодноразово засудженою, або особою, яка не має постійного місця проживання чи заняття, у відношенні якої в справі є дані, що дають підстави вважати, що знаходячись на свободі, вона може вчинити інший злочин.

Крім вказаних умов для застосування запобіжного заходу «утримання під вартою» необхідна наявність даних про те, що: 1) обвинувачений може почати переховуватися від органів дізнання, попереднього слідства чи суду; 2) перешкоджатиме встановленню істинну кримінальній справі; 3) буде займатися злочинною діяльністю. Частина 2 ст. 155 КПК передбачає також можливість застосування запобіжного заходу у вигляді ув'язнення під варту з мотивів однієї лише небезпеки злочи-

174

ну, без встановлення вказаних підстав, але лише до осіб, обвинувачених чи підозрюваних у вчиненні тих злочинів, перелік яких наводиться у цій частині статті (передбачають кримінальну відповідальність за особливо тяжкі та тяжкі злочини). Проте слід враховувати, що перелік цих статей співпадає з переліком тяжких злочинів, вказаних в ч. 2 ст. 7-І КК. Тому застосовуючи запобіжний захід У вигляді ув'язнення під варту до осіб, що обвинувачуються, чи підозрюються у вчиненні тяжких злочинів, з мотивів однієї лише небезпеки злочину, прокурору необхідно перевірити, чи вказана у переліку ч. 2 ст. 155 КПК стаття, яку ставлять за вину обвинуваченому чи підозрюваному.

Підстави для застосування запобіжного заходу у вигляді ув'язнення під варту повинні підтверджуватися у справі доказами. Так, перешкодження обвинуваченим встановленню істини у справі з'ясовується при вчиненні ним таких незаконних дій, як спроба знищення документів, підкуп або залякування свідків іт. ін. Підстава вважати, що обвинувачений буде переховуватися від суду та слідства, повинна випливати з обставин справи; буде продовжувати злочинну діяльність — підтверджуватись, зокрема, відомостями про особистість (дані про його попередні судимості, антигромадський спосіб життя тощо).

Згідно ст. 148 КПК України утримання під вартою як запобіжний захід повинне застосовуватися у відношенні обвинувачених. У виключних випадках, як передбачено ст. 43-1 КПК, цей запобіжний захід може бути застосований і у відношенні особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, і до винесення постанови про притягнення їїяк обвинуваченого. У таких випадках згідно зі ст. 148-4 КПК обвинувачення затриманому повинно бути пред'явлене не пізніше 10 діб, а якщо цей термін прострочений, він повинен бути звільнений з-під варти.

Закон (ч. 2 ст. 31 КПК) передбачає обов'язок прокурора при вирішенні питання про дачу санкції на арешт ретельно ознайомитися з усіма матеріалами, на підставі яких особа ув'язнюється під варту, а в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного чи обвинуваченого.

Прокурору необхідно особливо уважно вирішувати питання про арешт неповнолітніх підозрюваних. У ст. 434 КПК вказано, що такий захід, я к взяття під варту, до неповнолгтнього може застосовуватися лише у виключних випадках, коли це викликано тягарем вчиненого злочину та є підстави для застосування саме цього запобіжного заходу. Виходячи з вказаного положення процесуального закону, ст. 31 Закону «Про прокуратуру» встановлює правило, за яким в усіх випадках вирішення прокурором питання про арешт неповноліт-

175

нього підозрюваного чи обвинуваченого прокурор зобов'язаний особисто допитати його. Якщо мова йде про арешт неповнолітнього обвинуваченого, який не досяг 16-річного віку, то під час його допиту необхідно додержуватися правил, встановлених ст. 438 КПК. Під час такого допиту з розсуду прокурора чи за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог чи лікар, батьки або інші законні представники неповнолітнього.

Законодавством передбачені підвіщені гарантії недоторканості депутатів Рад усіх рівнів, а також суддів. При вирішенні питання про арешт депутата повинні суворо та неухильно додержуватися норми законодавства, що встановлюють статус депутатів, а у відношенні суддів—відповідні норми Закону про статус суддів.

Відмова прокурора санкціонувати арешт повинна бути мотивована та викладена письмово або у вигляді резолюції на постанові слідчого, особи, що проводить дізнання, або у вигляді окремої постанови.

Закон про прокуратуру (ч. З ст. 31) передбачає право арештованого, його захисника, законного представника неповнолітнього оскаржити санкцію прокурора на арешт до суду. В суді такі скарги розглядаються згідно вимогнорм КПК. Так. ст. 2363 КПК передбачено, що санкція прокурора на арешт може бути оскаржена до суду за місцем знаходження прокурора, який дав санкцію. Порядок розгляду судом такої скарги передбачений ст. 236" КПК України.

Генеральний прокурор України в наказі № 4 від 18 жовтня 1996 р. «Про організацію роботи слідчого апарату органів прокуратури і прокурорського нагляду за додержанням законів органами попереднього слідства і дізнання» запропонував підлеглим прокурорам при здійсненні нагляду за додержанням прав підозрюваних та обвинувачених, звертати увагу на роз'яснення порядку оскарження санкцій на арешт. Крім цього, в наказі Генерального прокурора передбачені заходи щодо посилення нагляду за додержанням гарантованих Конституцією прав та законних інтересів громадян. Зокрема:

прокурори повинні у місячний термін перевіряти кримінальні справи, у яких обвинувачені тримались під вартою і закритих у процесі попереднього слідства за недоведеністю їх участі у вчиненні злочину або за відсутністю подій чи складу злочину; а кримінально-судові відділи у такий же строк — перевіряти кримінальні справи, по яких постановлено вилравдовувальні вироки або вони закриті судом з вказаних підстав. У випадках, коли підсудний утримувався під вартою, справу разом з висновком слід надсилати до кримінально-судового управл іння Генеральної прокуратури України.

176