Розділ І. РОЗВИТОК ІДЕЇ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ ТА КОНСТИТУЦІЙНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Слід зауважити, що окремі аспекти досліджуваної проблеми мають у світовій науковій літературі тисячолітнє коріння. З приводу форм державного правління висловлювали свої думки і давали навіть їм оцінки ще античні філософи: греки - Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін., римляни - Ціцерон. Гай та ін.

Геракліт (544 - 480 до н. є.) був аристократом за народженням і за своїми політичними поглядами. Він досить вороже ставився до демократичної влади і так говорив про керівників-демократів' "Бо який то в них розум чи здоровий глузд? Вони вірять народним співцям, і вчитель їх - натовп. Бо ж не знають вони, що багато дурних, мало хороших. Бо ж найкращі надають перевагу одному: вічній славі всього тлінного. Натовп же набиває своє нутро подібно тварині"'.

У своєму політичному вченні Демокріт (460 - 370 pp. до н. є.) теж висловився з приводу державності та її основних форм правління. Найкращою державою філософ вважав демократію і навіть сформулював норми політичної поведінки, котрих повинні дотримуватися громадяни найкращої держави. Згідно з вченням Демокріта переваги демократичного ладу настільки значні, що в демократичному полісі навіть бідність краща, ніж багатства в монархії. Однак він добре розумів, що ніякі переваги демократії не можуть дати абсолютної гарантії того, що обраними завжди і у всіх випадках будуть тільки кращі із громадян2

Проект-утопію найкращої держави і правління створив Платон (427-347 pp. до не.). Всі ж реально існуючі держави -тимократія, олігархія, демократія і тиранія - це негативні типи, і кожна з цих форм є послідовним погіршенням форми ідеальної3.

>>>6>>>

Арістотель (383 - 322 pp. до не.) залишив незакінчений трактат під назвою "Політика" у восьми книгах, де і розкрито його соціально-політичні погляди, розглянуто суспільні відносини та дано оцінку різним формам державного устрою Він одним із перших розрізняв форми правління в залежності від того, чи здійснюється верховна влада одноосібно (монархія), обмеженою кількістю осіб (аристократія), rcim населенням (демократія). Визначений Арістотелем кількісний критерій залишився основним і дотепер. Окрім того, він поділяв форми правління на "правильні" і "неправильні". До правильних форм, що мають на меті загальну користь, благо для всіх, належить монархія, як}1 Арістотель називає "первісною і найбожественішою із усіх форм державного ладу"4. Тиранія - по суті та ж монархія, але вона належить до неправильних форм правління, бо має на меті інтереси одного лише правителя. Таким чином. Арістотель докладно розглядає всі можливі види (близько до сучасних систем правління) і монархії, і олігархії, і демократії5.

На терені Стародавнього Риму ідеї державності. її форми правління розвивали філософ Панецій (II -1 ст. до н.е.). державний діяч, вчений і оратор Ціцерон та ін.. але вони здебільшого спиралися на вчення грецьких філософів.

У середні віки теж з'явилися праці, які містили окремі міркування, пов'язані з проблемами державного устрою. Зрозуміло, що їх було зовсім небагато, а тому одним з найбільш відомих середньовічних учених був Фома Аквінський (1225-1274 pp.). що прославився своєю працею "Сума богословія", яку вважають своєрідною енциклопедією середньовічного світобачення і яка1 в церковно-релігійному дусі висвітлювала більшість питань, у тому числі і повязаних з пізнанням суспільства0.

Починаючи з періоду раннього Відродження, з поширенням ідей гуманізму в Європі активізується зацікавленість античною філософією, а значить знову порушуються ті проблеми, які стояли на

>>>7>>>

порядку денному у давньогрецьких та давньоримських учених. Одним з найвидатніших мислителів Відродження був Н. Макіавеллі (1469 - 1527). автор "Тосударя". "Роздумів про першу декад)' Тіта Лівія", трактату про "Військове мистецтво". Слід, перш за все, зауважити новаторські, в порівнянні з античними й середньовічними, методологічні позиції Макіавеллі в розумінні історичного процесу. Він констатував, що визначальним є вплив "дійсного ходу речей", а не суб'єктивні бажання й уявлення людей, нехай навіть тих, що стоять біля керма державної влади. Макіавеллі вважають теоретиком світської влади, прихильником язичницького Риму, який вбачав у релігії інструмент державного управління, тверезим і сміливим політиком7.

У своїй найбільш фундаментальній праці "Роздуми про першу декад}' Тіта Лівія" з приводу розподілу влад він писав, що кожна держава повинна передбачливо закріпити необхідну і справедливу частину влади за кожним компонентом, що її складає. Відзначимо. про це говорили в 10-х роках XVI ст.! Макіавеллі також підкреслював, що для блага держави її глава має повне право в цілому ряді випадків відступати навіть від таких доброчинностей, як набожність, милосердя, вірність. '"Отже, - пише Макіавеллі, - князь не повинен боятися, що його ославлять безжалісним, якщо йому потрібно утримати своїх підданих в єдності і вірності"**. Для спасіння і захисту Батьківщини можна застос^'вати і брехню, і жорстокість. Він на прикладі окремих держав показав, як використовували політичну владу Цезар Борджа, Козімо Медічі, ГГєр Содсріні. Мислитель у своїх дослідженнях намагався не тільки віднайти новий тип політичного діяча, але й виявити реальні межі влади, сформулювати закономірності політичного режиму і закласти підвалини політичного мистецтва в нових умовах9. Таким чином, в його праці "Государ" новим об'єктом роздумів Макіавеллі стає особа самого государя-князя. Автор вивчає різні види держав' спадкові, щойно створені і змішані. При цьому для нього досить важливо

>>>8>>>

якими шляхами - за допомогою своєї чи чужої зброї, завдяки шастю, долі чи доблесті - державу створювали Від цього, на думку Макіавеллі. залежить міць держави: якщо держава спадкова, то найчастіше вона досить моптня, і. навпаки, щойно створена часто є нестабільною Він також аналізує різні форми правління, оскільки державами можуть правити абсолютно повновладно, тобто авторитарно, або ж за "'допомогою баронів", або ж народним правлінням. Але слід пам'ятати, застерігає Макіавеллі, "монархія легко перетворюється на тиранію, аристократія часто переходить у правління невеликої меншості (олігархія), народне правління без особливих зусиль перетворюється в справжню розпусту ~л". Стабільність режиму, згідно з Макіавеллі, теж залежить від діянь і особистих якостей правителя Але мислитель, пояснюючи і виправдовуючи необхідністю ті чи інші вчинки государів-князів. не забуває, що в більшості випадків "вони заслуговують всякого осудження". Ремесло князів - це насилля, а насилля, для Макіавеллі, суперечить людяності і гуманності". І все ж, незважаючи на цей політичний песимізм, Макіавеллі вважають по праву одним з апологетів державної влади Його ідеї актуальні й сьогодні. Вже на межі XIX - XX ст. виникли теорії політичного класу, які значною мірою використовували ідеї Макіавеллі про різницю між тими, хто править, і тими, ким управляють В 40-х pp. у США Дж. Бернхем очолив так званий макіавеллівський напрямок в політичній соціології, що трактував еліту як осіб, які володарюють незалежно від своїх моральних якостей і здійснюють політичне управління в своїх інтересах.

До творчої спадщини Макіавеллі звертаються також і сучасні теоретики лідерства, вважаючи, що перед арістотелівським законодавцем, макіавеллівським государем-принцепсом і національним лідером XX ст стоїть завдання' правильно співвіднести традиції з вимогами розвитку, розподілити загальні соціальні ролі, своєчасно їх інтелектуалізувати Політико-правовий аспект праць

>>>9>>>

Макіавеллі активно використовують сучасні вчені в дослідженні проблем престижу влади, оцінки урядових програм, підтримки громадського порядку в моменти кризи політичного керівництва, вирішення конфліктних ситуацій, загроз громадянських виступів і хвилювань12.

Ще однією досить відомою постаттю XVI ст., тобто доби Відродження і Реформації, був М. Лютер (1483 - 1546 pp.), представник Німеччини, який, шукаючи релігійну істину, прийшов до міркувань про державну владу. Спеціалісти навіть вважають, що в морально-політичному аспекті ідеї Макіавеллі і Лютера мають багато спільного. В центрі уваги роздумів обох мислителів стояли проблеми, пов'язані з моральністю світської влади і її лідера -государя, глави держави. Лютер з цього приводу говорив: "'Государ обачний і дурний краще доброго, але необережного: бо добрий не буде управляти сам, а буде управлятися іншими, головним чином, найгіршими людьми; обережний же і мудрий государ, хоча він і нашкодить (можливо) благочестивим, все ж буде стримувати й злих, а це особливо важливо і необхідно в світі, який являє собою юрму злих" . Свої уявлення про сутність державної влади Лютер формулює так: "Влада начальства грунтується на насильницькому штучному пануванні"14. Лютер у своїх творах відстоює автономію світської влади від духовної, розглядаючи її як чисто світську справу, виправдану для християнина як і будь-яке інше мирське заняття. Лютер вважає, що практика заперечує можливість ідеальних теоретичних постулатів. Ставлення Лютера до "'катів Господа", як він називає государів, подібне цьому. "Знай також.- пише Лютер,-що з часу створення світу мудрий князь - птаха рідкісна, і ще більш рідкісним є князь благочестивий. Звичайно, вони або найбільші дурні, або ж відчайдушні злодії"15.

Отже, двоїсте ставлення до державної влади послужило обом мислителям для того, щоб розробити історично перспективну точку зору в питанні, яке було кардинальним для Європи XVI-XV1I ст.. - (і,

>>>10>>>

можна сказати, залишається для деяких мусульманських країн кардинальним і тепер) про співвідношення духовної і світської влади. Незважаючи на те. шо один був атеїстом, а інший - глибоко віруючою людиною, вони обидва теоретично обґрунтовували провідну роль саме світської влади, разом з тим намагаючись дати в своїх трактатах і практичні рекомендації можновладцям, як зберегти свій трон і досягти успіхів в управлінні державою. Проте найбільш завершену і обгрунтовану для XVI ст. концепцію нових поглядів на історію розвитку суспільства і держави створив французький публіцист і державний діяч Ж. Бодсн (1532 - 1596 pp.) Наслідуючи Макіавеллі. Боден відкидав тезу про божествене походження держави і вбачав у політичній владі прояви панування та насилля. В своїму творі "'Шість книг про державу" він вважав однією з найкращих форм правління необмежену монархічну владу.

Становлення основних ідей конституційного права, формування цієї галузі права як науки відбулося в період зламу феодального абсолютизму і виходу на політичну арену Європи відомих усьому світові просвітителів Г. Гроція. Б. Спінози, Ш. Л. Монтеск'є, Д. Локка. Ж-Ж. Руссо та ін1ь. Сформульовані ними положення про народний суверенітет, розподіл влад, парламентаризм, правову державу лягли в основу теорії сучасного конституційного права, збагатили державно-правову практику. Ці ідеї знайшли своє втілення в перших конституційних документах XVIII ст.

У XVIII ст. Г. Гроцій (1585 - 1645 pp.) як представник "третього прошарку" одним з перших відродив у новому розумінні ідею природного права і республіканізму, яка була розроблена ще античними вченими філософами і служила теоретичним обгрунтуванням "права на опір " і тираноборства. Держава, за вченням Г. Гроція. тримається на договірних засадах і володіє суверенітетом як установа, а не як виразник волі окремих осіб'7.

10

>>>11>>>

Шарль Луї Монтсск'є (1689 - 1753 pp.) у своїй головній праці "Про дух законів" підкреслював, що вирішальним фактором розвитку суспільства є закони і законотворча діяльність. Заперечуючи деспотію як форму правління. Монтеск"є вважав найкращою формою державного устрою конституційну монархію англійського типу з різким розмежуванням влад на виконавчу, законодавчу і судову '\

Жан Жак Руссо (1712 - 1778 рр^ у сфері політичного устрою пропонував ідею народного суверенітету. Найраціональніша форма правління для нього - це республіка з прямою участю народу в управлінні для невеликих країн, а для великих - з обранням народних представників. Руссо в своїх трактатах "Роздуми про походження і причини нерівності між людьми "\ "Про суспільний договір" намагався з'ясувати, які суспільні чинники спроможні привзести до зміни державних форм правління і до соціальних революцій19.

Серед просвітителів Російської імперії XVIII ст. слід згадати С. Ю. Десницького20. професора кафедри законодавства Московського університету, який був уродженцем України. В своїй праці ''Слово про прямий і найближчий спосіб до навчання юриспруденції" С Ю. Десницький пише, що юриспруденція складається з чотирьох частин і найпершою, з якої слід починати вивчення цієї науки, є проблема проходження правлінь у різні віки і в різних народів. Слід у першій частині на конкретних прикладах дослідити походження влади і старшинства у народів, спираючись обов'язково при цьому на історичні свідчення. Після висвітлення причин становлення влади необхідно показати правління європейських держав, "описуючи їх початок феодальний, і їх перехід із цього в аристократичне, чи монархічне, чи в якесь інше, якого вони набували, правління. Проте спочатку слід довести, що і саме правління феодальне чи інше, як і аристократичне, складалося із вельмож, що мали над собою государя неповномогутнього""1. І обовя"зково, вважає російський мислитель.

11

>>>12>>>

слід показати початок, зростання і досконалість свого вітчизняного правління". Таким чином, питання, які ставить СЮ. Десницький у своїй праці, він намагається пов'язати з політичними завданнями, що стояли перед російським суспільством і державою

Ідеї, що сформульовані у XVIII ст., на практиці втілювалися в життя у перших конституційних документах: Декларації незалежності США 1776 p.. Конституції США 1787 р., у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 p., Конституції Польщі 1791 р.

В XIX ст. значний вплив на розвиток науки конституційного права мали праці англійців У Беджгота, А Дайсі, француза Ж -П. Есмена, американця У. Уіллоубі.

Саме в першій третині XIX ст. термін "правова держава'* утверджується в німецькій юридичній літературі. Проте, як було зазначено, біля витоків ідеї правової держави стояли ще Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк. Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон. І все ж ґрунтовна і всебічна розробка теорії правової держави належить перу німецьких філософів (І. Кант, Г.В.Ф. Гегель) і юристів (Р.фон Ноль, К.Т. Велькер. Руд. Гнейсен. В. Гумбольдт).

Концепція правової держави в російській політико-правовій науці почала активно розроблятися наприкінці XIX - початку XX ст. юристами-державознавцями А.С. Алексєєвим22, В.М. Гессеном23, С.А. Котляревським24, Б.О. Кістяківським 25, П.Г. Новгородцевим26, В.Р. Ранненкампфом27 та ін.

Якою ж тоді ці юристи, філософи і суспільні діячі бачили модель правової держави і організації інституту її глави? На думку С.А. Котляревського, праця юриста, який намагається описати устрій і життя сучасної йому держави, в той же час освітлює шлях політику-практику, який визнає, що відповіді на завдання, поставлені перед цією державою, можуть стати справжнім надбанням, перетворитися в невід'ємну національну цінність тільки тоді, коли будуть втілені в правові норми

12

>>>13>>>

Виходячи з необхідності підлеглості влади закон), прибічники правової держави вважали, що " держава в особі своєї урядової влади є правовим суб'єктом; і так само правовим суб'єктом є громадянин. Суб"єктивні публічні права громадян забезпечуються системою юридичних гарантій, що здійснюють на практиці ідею правової держави. Правомірність урядової влади є в правовій державі джерелом суб'єктивних публічних прав громадянина"29.

Народовладдя в праці Г. Новоторжського ототожнюється з найвищою верховною владою, що належить усьому народові, якій всі зобов'язані підкорятися. "Народ сам управляє державою, народ сам завідує всіма державними справами. Народ сам видає закони, сам слідкує за їх виконанням, сам чинить правосуддя. В руках народу і законодавча, і виконавча, і судова влада" .

Автор також підкреслює, що в правовій державі не існує ніяких обмежень для громадян іншої національності в порівнянні з тією, котра переважає в країні.

С.А. Котляревський наголошував, що рівень самоврядування в межах даної держави є однією з головних ознак того, наскільки вона здатна здійснювати принцип правової держави, додаючи до цього, що влада повита бути обмежена правом перш за все в ім'я справедливості, а юридично конституційною потрібно визнати будь-яку державу, де народне представництво бере участь у здійсненні законодавчої влади, тобто законом в формальному розумінні визнається лише акт, виданий за згодою народного представництва. Говорячи про роль суду в правовій державі, він підкреслював, що суд повинен б}ти незалежним від тиску' ні уряду, ні представницької влади і зобов'язаний захищати закон від посягань з боку будь-кого3'.

На думку Б.О. Кістяківського, основний принцип правової або конституційної держави - обмеження державної влади. В правовій державі для влади не передбачаються межі, котрих вона не може і не повинна переступати. Обмеження влади відб^ається за рахунок визнання недоторканності і невід'ємності прав особи. Таким чином,

13

>>>14>>>

у російській дореволюційній юриспруденційній літературі чи не вперше констатується, що є відома сфера самовизначення і самоуправління особи, в яку держава не має права втручатися Всі права громадян і їх недоторканність, підк-реслюр'^в учений, складають зміст політичної свободи, без якої не може обійтися жодне культурне суспільство. "Завдяки невід'ємним правам і недоторканності особи державна влада в правовій, конституційній державі не тільки обмежена, але й суворо підзаконна "2.

Намагаючись дати визначення поняттю правової держави. В М Гессен писав: "Правовою називається держава, яка визнає для себе як для уряду створені нею ж як законодавцем юридичні норми. Правова держава в своїй діяльності, в здійсненні урядових і судових функцій зв'язана і обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і не над правом. Відмінною якістю правової держави є підзаконність урядової і судової влади, така ж підзаконність передбачає відокремлення влад - урядової від законодавчої, а судової від тієї й іншої"0

Таким чином, можна помітити, що особливої уваги надавали російські вчені XIX ст. принципу розподілу влад як основі юридичної конструкції правової держави, а також обмеженню і підпорядкуванню влади, в тому числі і влади глави держави, праву.

Слід зазначити, що принцип розподілу влад був не тільки предметом досліджень, але й втілювався в реальних проектах34.

Наприклад, проект графа М.М. Сперанського. підготовлений майже 200 років тому, проголошував: "Три сили рухають і управляють державою: сила законодавча, виконавча і судова. . Щоб зробити їх діючими, слід їх об*єднати і привести до рівноваги"". М.М. Сперанський підкреслював' "Звідси необхідно визначити особу, яка б владу державну представляла, порядок цього представництва і найближчі його наслідки* J Аналізуючи історію розвитку державного устрою Росії, цей державний діяч робить акцент на необхідності обмежити "правління, до цього самодержавне",  законом  і  вказує, що не можна заснувати

14

>>>15>>>

правління на законі, якщо одна державна влада буде і складати закон, і виконувати його Необхідною умовою ефективного функціонування виконавчої влади автор проекту реорганізації державного устрою вважав систему стримувань і противаг між владами законодавчою і виконавчою, контроль за тим. як виконавча влада викоте закони, а також за тим. щоб ця влада була єдиною на всій території держави.

Вірогідно, що при розробці проекту своєї "КонституціГ' декабрист М. Муравііов використовував проект М.М. Сперанського. В проекті Конституції Муравйова чітко проводиться принцип розподіл\ влад, досить досконало, як на той час, розроблена система стримувань і противаг. Імператор, за Конституцією М. Муравйова. є Верховним чиновником російського уряду, котрий "'поєднує в особі своїй всю виконавчу владу'"7. Правовий статус Верховного чиновника, порядок його обрання, заміщення, взаємовідносини його як глави виконавчої влади з владою законодавчою і судовою роблять досить схожим цей інститут на інститут президентства. Окрім того, М. Муравйов стояв за федеральний устрій Росії. її територію передбачалося поділити на 13 держав, кожна з яких, згідно з розділам XI і XII Конституції, управлялася б двопалатним парламентом (палата виборних і державна дума), якому належить законодавча влада; фактична ж влада, тобто виконавча, належить намісникові (правителеві) й при ньому Малій раді з дев'яти радників за обранням палат. Помітно, що на погляди М. Муравйова великий вплив справили конституційні норми, прийняті в Північно-Амери-канських Сполучених Штатах, а також констиіуції крайових сеймів Німеччини 1823 р.

Проте набагато раніше (ще на початку XVIII ст.). ніж у російській політико-правовій думці, з'явилися проекти республіканського устрою в українській державницькій думці. Це. перш за все, "Пакти й конституції законів та вольностей війська запорізького" або Конституція П. Орлика38 від 5 квітня 1710 p..

15

>>>16>>>

яка передбачала утворення республіканської форми правління в Україні, виборного главу держави - гетьмана (самодержавство, на думку авторів цього документа, не властиве гетьманському врядуванню) і закріпляла ідею розподілу влади на три гілки -законодавчу, виконавчу й судову.

Наступні документи української суспільно-політичної й правової думки були розроблені керівниками Малоросійського товариства (1819 р.) В. Лукашевичем та М. Новіковим. Так, В. Лукашевич, що представляв ліве крило товариства, уклав "катехізис", згідно з яким в Україні повинна була відновитися гетьманщина "в попередніх межах і формах" (вважають, що за основу свого документа В. Лукашевич взяв проект устрою України невідомого роменського поміщика від 1801 p.). Представники правого крила Малоросійського товариства на чолі з М. Новіковим виступали в своїй конституції за автономію українських земель у складі Росії, яку слід було б перебудувати на республіканських федералістських засадах39. До речі, є відомості про те, що М. Новіков мав вплив на формування республіканських ідей у декабриста П. Пестеля.

До першої половини XIX ст. належить Конституція Слов'янської федерації кирило-мефодіївця Г. Андрузького40, яка продовжувала розвиток республіканських ідей в Україні. За цим проектом Всеслов"янська федерація мала складатися з 7 автономних республіканських штатів, де законодавча влада належала б представницькому органу - Законодавчим зборам.

Політико-правова думка України другої половини XIX ст. збагатилася конституційним проектом М.П. Драгоманова "Проэкть основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" -"Вільна спілка", де він пропонував перебудувати Російську імперію на федеративну державу з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей41, що дуже нагадувало федеративні республіки тодішніх США та Швейцарії.

16

>>>17>>>

Таким чином, докладно аналізуючи різні форми організації вишої влади в різних державах, правові норми, котрими регламентується їх діяльність, порівнюючи їх між собою, об'єктивно оцінюючи недоліки і позитивні моменти організації і функціонування інститутів вищої влади в тодішній Російській імперії, вчені-державознавці і політичні діячі в окремих випадках приходили до висновку про необхідність встановлення в Росії республіканської форми правління і утвердження інститут}' глави держави, влада якого була б підпорядкована закону і обмежена, що обов'язково повинно закріплюватися в нормах конституції.

Перевагою інституту виборного глави держави перед спадковою монархією один з прибічників створення на території колишньої Російської імперії Сполучених Штатів С. Займовський вважав те. що "'президенти обираються лише на визначений, до того ж короткий, термін, і цс. з одного боку, дає народу можливість обирати нову особу після припинення повноважень президента, а, з

ІНШОГО бОКу, ЗМуіІГуЄ президента СПІВВІДНОСИТИ СВОЇ ДІЇ І ПОЛІТИК)' З

дійсними інтересами більшості нації"42.

На основі проведеного аналізу рівня витрат на утримання осіб, наділених вищою владою у Франції, Сполучених Штатах та Швейцарській Конфедерації, і порівнюючи ці дані з витратами на утримання глав держав Персії, Туреччини і Росії, П.Г. Мижуєв підкреслював, що жодного разу не довелося йому виявити випадків хабарництва "з бок}- президентів трьох названих нами республік..."43. Дослідник надає цій обставині великого значення, вбачаючи в ній один з найбільш переконливих доказів переваг демократичної форми правління.

В праці "'Основи президентської влади" Д. Ілімський відмічає важливість системи взаємоврівноваження влад, роль при цьому президента як глави виконавчої влади. Він також застерігає від механічного переносу системи виконавчої влади вже існуючих інститутів президентства в інших країнах на російський грунт:

Харківська Держава*

наукова бібліотека

>>>18>>>

"Наше запозичення повинно йти лише по шляху засвоєння цієї с\ті. без гонитви за точним копіюванням всіх зовнішніх форм"44

Досить цікавими є деякі деталі проекту організації вищих державних установ Росії, розробленого професором К. Крнецовим. оскільки особливу увагу він приділяє інституту виборного глави держави. Згідно з його проектом президент республіки обирається парламентом на трирічний термін відкритим голосуванням. У проекті передбачалося право суспензивного вето президента щодо законів, ухвалених парламентом Якщо парламент проводить їх повторно, то президент мав право вимагати народного голосування для остаточної ухвали рішення. Разом з тим. якщо президент протягом місяця не вотував закон, то останній вступав у силу Ще один елемент системи стримувань і противаг полягав у тому, що уряд в особі кабінету міністрів, згідно з проектом, обирався парламентом. Вотум недовіри з боку більшості парламенту призводив до переобрання кабінет}'. Останній володів правом розпуску парламенту, але тільки зі згоди президента. Якщо президент не погоджувався на розпуск представницького органу законодавчої влади, то питання вирішув&іи виборці держави45.

На початку XX ст. участь у дискусії щодо конституційних варіантів перетворення Російської імперії брав і видатний український історик, діяч національно-визвольного руху М.С. Грушевський. Так, у 1905 р. він видав статтю "Конституційне питання і українство в Росії*', що містила новий конституційний проект устрою Російської імперії на засадах репрезентативного \ряду і національно^гериторіальної децентралізації"46.

Однак жодна з конструктивних пропозицій не була сприйнята царським урядом Росії

Навряд чи можна вважати "Маніфест про вдосконалення державного порядку" від 17 жовтня 1905 p., автором багатьох положень якого б>в СЮ. Вітге, конституційним актом, що забезпечує розподіл влад47