Розділ II. ІНСТИТУТ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Одна з найперших і найскладніших проблем \ комплексі науково-пізнавальних завдань при дослідженні даної теми -розкриття змісту інституту глави держави, визначення його основних ознак і рис Це не данина сьогоденній моді а вимога методології дослідження: треба з самого початку знати, що являє собою даний предмет, щоб проаналізувати ті зміни, які з ним відбуваються1. Однак не тільки логіка пізнання обумовлює необхідність для дослідника звернутися до з'ясування і визначення поняття об'єкта, що вивчається, але й практична значущість наукових категорій і дефініцій в тому числі для законотворчості як одного з важливих факторів формування і вдосконалення інституту глави держави.

В юриспруденції, як і в будь-якій іншій науці, завдання визначення поняття як логічної операції полягає в тому, щоб розкрити зміст шляхом визначення основних, суттєвих його специфічних ознак, які вирізняють це поняття з низки інших суспільних явищ і виділяють із переліку правових".

Інституціональний аспект дослідження різних соціальних утворень передбачає вивчення соціальних інститутів як у суттєвому актуальному, так і в історико-генетичному плані. В першому фіксується, що кожний соціальний інститут - результат розвитку суспільства як природно-історичного процесу, що його виникнення і розвиток визначаються врешті-решт об'єктивними умовами, які постійно відтворюються і змінюються людськими діяннями На іншому рівні предметом дослідження стають соціальні інститути (або їх підрозділи), створені більшими інститутами для вирішення конкретних, чітко окреслених завдань, необхідних для досягнення цілей, які стоять перед макроінститутом або системою

>>>25>>>

інститутів. Саме tow спочатку треба коротко зупинитися на понятті •'соціальний інститут".

Загальним критерієм введення поняття "соціальний інститут", на наш погляд, служить необхідність передати повну реальність, яка не може бути адекватно відтворена за допомогою інших понять. Такою реальністю виступає надіндивідуальний суб'єкт громадської діяльності, що не збігається ні з історичними формами людської спільності, ні з класами, ні з демографічними групами. Інституалізований суб'єкт не існує поза межами діяльності і співвідносин окремих індивідів, але разом з тим він має свою логіку розвитку, і його існування є не менш реальним, ніж існування самих індивідів.

У наш час склалися два основні підходи до визначення поняття "соціальний інститут". В рамках першого підходу, який характеризує поняття в широкому розумінні, зміст соціального інституту подається як сукупність різнорівневих і різнопорядкових компонентів (суб'єкти діяльності, функції даного явища в суспільстві і т.ін.). В результаті такого підходу з'являється можливість і "правомірність" представити у вигляді соціального інституту мистецтво3, науку4, матеріальне виробництво5 і т.д. Причина розуміння соціального інституту в широкому значенні слова має, ймовірно, гносеологічну природу: процес ототожнюється з його результатом або явище зводиться до однієї з властивостей, тобто інституціоналізація науки, мистецтва, релігії, матеріального виробництва і т.д. ніби "перетворює" їх у відповідні соціальні інститути.

Другий підхід характеризується тим, що його прихильники виділяють який-небудь основний компонент або суттєву властивість, що конституюють дане явище як соціальний інститут. У рамках цього підходу соціальний інститут визначається як організована група людей6, форма соціальності', функціонально

>>>26>>>

едина система закладів , складне утворення суспільного організму, зміст якого складає суспільні відносини.

Історики найчастіше вживають поняття "соціальний інститут" у відповідності з вихідним значенням перекладу з латини слова "нститут", що означає "встановлення", "заснування"9, тобто підводять під дане поняття певні заклади, органи, уставні групи людей, що сформувалися для виконання законодавчих, виконавчих, оборонних та інших соціальних функцій.

Макс Вебер відмічав притаманну таким інститутам наявність раціональних установок і апарату примусу. Він підкреслював, що "насильницьке введення певного порядку може здійснюватися органами інституту, посередництвом їх специфічних функцій" .

Норма - "сутність будь-яких соціальних інститутів або організацій. Тому без вивчення правових і моральних норм неможливо було б вивчати інститути та організації".- стверджував Питирим Сорокін". Передбачається, що "соціальний інститут" можна визначити як створену для виконання соціально-значимих цілей і функцій структуру, підвалинами якій слугує система матеріальних засобів соціально закріплених і легітимованих норм, конституалізований порядок виконання тих чи інших дій.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що конституційно-правовий інститут глави держави в країнах сучасного світу звичайно складається із норм, що: а) визначають місце і роль глави держави в державному механізмі і його взаємовідносини з іншими органами держави; б) встановлюють порядок заміщення посади глави держави: в) передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; г) закріплюють повноваження глави держави. Ці норми, включені до конституції, окрім того, ще конкретизуються поточним законодавством.

Щоб спробувати достатньо чітко визначити інститут глави держави, необхідно звернутися до конституційних норм, що дають

>>>27>>>

загальну характеристику правового становища глави держави і вказують на його роль і місце в системі державних органів.

Відповідно до ст. 1 Конституції Японії "'імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада" '2. У Швеції згідно з параграфом 5 глави І "Форми правління" від 27 лютого 1974 р. "в державі главою держави є король" 13. В Конституції України записано, що ''Президент України є главою держави і виступає від її імені'14 (ст. 102). У відповідності зі статтею 80 Конституції Російської Федерації "Президент Російської Федерації є главою держави" 15. У Франції згідно зі статтею 5 Основного Закону Президент республіки слідкує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також спадковість держави і є гарантом національної назалежності. тєриторі&іьної цілісності, дотримання угод Співтовариства і міжнародних договорів16. Грецький президент - арбітр інститутів республіки (ст 30 Конституції)17. В Італії Президент Республіки - глава Держави і представляє національну єдність (ст. 87 Конституції)1І! Згідно з Конституцією СІЛА виконавча влада здійснюється Президентом (ст. П, розділ І)19

Таким чином, в конституційні інститути включаються стійкі групи конституційних норм, що мають єдиний предмет регулювання20 Окрім спільності внутрішнього змісту регульованих відносин, як підстави для розподілу конституційних норм на інститути розглядаються об'єктивні закономірності економічного і політичного розвитку суспільства21. Тому обов'язковою умовою виділення тієї чи іншої системи норм в окремий інститут і наявність У рамках однорідного предмета конституційного регулювання таких суспільних відносин, які наділені специфікою, що обумовлює особливості вказаних норм і надає їм внутрішньої єдності.

Вищевказані конституційні норми звертають увагу на те, що глава держави в одних випадках займає особливе місце серед

>>>28>>>

державних інститутів і своїм арбітражем забезпечує їх взаємодію - це характерно для парламентських монархій і республік. В інших же -очолює виконавчу владу, одночасно будучи і главою держави, що притаманно президентським республікам. Він може бути й одноосібним володарем, що свідчить про існування в такій країні абсолютної (необмеженої) монархії.

Отже, звідси випливає, що реальна влада глави держави залежить не стільки від обсягу приналежних йому конституційних Чполітичного режиму, співвідношення сил у країні в той чи інший період, а досить часто ще й від особистих якостей людини, яка займає цю посаду.

Термін "форма правління" введений до багатьох основних законів країн світу. В тих конституціях, де цей термін відсутній, закріплюється головний принцип правління - монархія чи республіка. В статті 1,§3 Вступу Конституції Іспанії записано: "Політичною формою держави є парламентарна монархія"22 А в главі 1 розділу 1 Конституція Російської Федерації проголошує: "Російська Федерація - Росія - є демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління"23.

В державознавчій літературі донедавна існували два підходи до поняття форми правління: у вузькому і в широкому розумінні терміна. З точки зору вузького розуміння цього терміна поняття форми правління пов'язане зі становищем однієї особи - глави держави, монарха чи президента24. З точки зору широкого розуміння поняття форми правління включає співвідношення між формами держави і центрами економічного і політичного життя, а також політичне середовище, в якому діють державні органи25.

Проте правознавець В Є. Чиркін не погоджується ні з одною з точок зору, бо в дійсності він вважає, що форму правління не можна визначити тільки становищем однієї особи і, разом з тим, вона не може вбирати в себе все політичне середовище. В Є Чиркін вважає, що форма правління - це характеристика

>>>29>>>

структури і взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої влади або інших основних органів держави в тих країнах, де немає поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, а прийнята концепція "республіканських рад". У цілому ряді країн для характеристики особливостей форм правління має значення і діяльність органів конституційного нагляд\' (верховних і конституційних судів, конституційних рад), деяких інших державних органів, що беруть участь в управлінні державою2". Проте найбільш вдалим, на нашу думку, є визначення форми правління, яке подає колектив авторів під керівництвом Б.А. Страшуна: "'Під формою правління ми розуміємо систему формування і взаємовідносини глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади"27.

Традиційно розрізняють дві форми правління: монархію і республіку. Свого часу ще Арістотель розмежовував форми правління в залежності від того, як здійснюється верховна влада: одноосібно (монархія), обмеженою кількістю осіб (аристократія), усім населенням (демократія). Для більш детальної класифікації в рамках форми правління правознавець НА. Сахаров28 пропонує ввести ще один науковий термін - система правління. Таким чином, монархічну форму правління можна підрозділити на абсолютну (необмежену) та конституційну (обмежену: дуалістичну й парламентарну) системи правління; до республіканської форми правління входять президентська (дуалістична), напівпрезидентська (змішана) та парламентська (чи парламентарна) системи правління. В даній роботі ми будемо дотримуватися саме подібного розмежування.

Разом з тим за сучасних умов деякі відмінності цих форм до певної міри анулюються. Виникають змішані форми, коли в монархії з'являються риси республіки (як то в Малайзії чи в ОАЕ), а в республіці народжуються по суті монархічні ознаки (афро-азіатська модель президентської системи правління).

>>>30>>>

Створюються напівпарламентські, напівпрезидентські республіки, що суміщають риси різних форм правління. Навіть абсолютна монархія іноді набуває конституційної оболонки (даровані конституції, консультативні парламенти і т.ін.). Створення різних змішаних моделей може мати і свої мінуси, бо у такий спосіб досить часто порушується або змінюється притаманна тій чи іншій формі правління єдність структури управління і одночасно виникають нові різновиди стосунків, за яких переважають колізії і неузгодженість, чого пе спостерігається в усталених традиційних формах правління' .

Глава держави найчастіше буває одноосібним (монарх чи президент), хоча зустрічаються й інститути колегіального глави держави. У переважній більшості країн діє одноосібний глава держави, яким є або спадковий монарх, або виборний президент. Статус монарха як глави держави залежить від монархічної форми правління, а статус президента визначається республіканською формою правління.

Функції глави держави здійснюються колегіальним органом досить рідко і, як правило, тимчасово (наприклад, регентська рада, що виконує функції монарха до досягнення наступником престолу повноліття). Проте і за таких умов має місце розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і його головою. Так, поєднання колегіального і одноосібного президентства практикувалося в Уругваї згідно з конституціями 1917 і І951 pp. З 1958 р. до 1963 р. колегіальний глава держави функціонував в Іраці. Колегіальне здійснення функцій глави держави в наш час передбачається Конституцією Республіки Йємен 1990 р. (ст. 82)30.

Своєрідний інститут глави держави функціонує в Швейцарії. Тут повноваження як уряду, так і глави держави здійснюються колегіальним органом - федеральною радою, яка обирається парламентом. До її складу входять сім членів, один з яких

>>>31>>>

щорічно обирається на пост президента (голови федеральної ради). Останній здійснює виключно представницькі функції і не має особливих прерогатив.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави по суті виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади (так вони характеризувалися в західному конституційному праві). В тих країнах, де існував інститут президента (наприклад, у Чехословаччині), функції глави держави поділяли між собою президент і президія. Президії найчастіше обиралися вищими представницькими органами. Винятком була Югославія, де президія обиралася не Скупщиною (парламентом) СФРЮ, а в республіках і автономних краях, що в досить своєрідній формі відображало федеративну природу цієї держави. Важливу роль відігравали при цьому голови подібних президій, що мали досить вагомі партійні повноваження. Сьогодні на Кубі більшість дійсно значимих повноважень глави держави реалізується особисто головою Державної ради - постійно діючого орган} Національної асамблеї народної влади. Конституція Куби характеризує голову Державної ради як главу держави і голову уряду (ст. 72)31.

В той же час існує ще один прецедент у деяких країнах, особливо тих, які можна віднести' до держав "третього світу", коли президент формально вважається одноосібним главою держави, але, окрім нього, існує ще й вищий колегіальний орган. Так, в Іраці вища влада належить Раді Революційного командування, а лідер держави Ірак перш за все є головою цієї Ради, а вже потім президентом країни. В Сірії глава держави очолює аналогічний вищий орган - Раду Революційного командування, і разом з тим він - президент країни. Очевидно, що подібні колегіальні органи можуть суттєво обмежувати одноосібний статус глави держави32

>>>32>>>

Різні форми правління визначають і неоднаковий порядок заміщення поста глави держави. У найбільш загальному вигляді виділяють два основні способи формування інститут)' глави держави, які відповідають або монархічній, або республіканській формі правління. Найчастіше монарх займає свій пост автоматично, на основі діючого в тій чи іншій країні порядку престолонаслідування. Проте деякі монархічні держави мають т>т свої особливості. Так, у Бельгії престол успадковується монархом не зовсім автоматично. За конституційною доктриною в цій державі король наділяється відповідним повноваженням по управлінню державою тільки після прийняття парламентом (обома палатами) його присяги (ст. 80 Конституції Бельгії). Принципу ''король помер, хай живе король" у Бельгії ніби й не існує. Згідно з бельгійським законодавством спадкоємець престолу має право лише на трон, але реалізація права монарха настає тільки після проголошення його королем J.

Досить своєрідна процедура заміщення посади глави держави й у виборних монархіях. Так, у Малайзії верховний правитель Федерації обирається на пять років Радою правителів - органом, що складається з наслідних султанів, які очолюють 13 штатів, і з чотирьох губернаторів, призначених верховним правителем і не наділених правом голосу у виборах глави держави. В основі цієї виборчої системи лежить принцип ротації: султани почергово обираються таким чином, щоб кожний з них мав можливість протягом п'ятирічного терміну перебувати на посаді верховного правителя34.

В ОАЕ функції глави держави здійснюються спільно Вищою Федеральною радою, що збирається на свої засідання чотири рази на рік, і президентом. Останній обирається Вищою Федеральною радою строком на п'ять років і стає її головою Кожний емір має в раді один голос. Процедурні питання вирішуються простою більшістю голосів. Для вирішення з найбільш принципових

>>>33>>>

питань необхідно мати більшість у п'ять голосів, причому правителі двох найбільших еміратів ОАЕ - Абу-Дабі і Дубаї -мають право абсолютного вето. На відміну від Малайзії принцип ротації в ОАЕ не застосовується, і з момент}' утворення федерації в 1971р. пост президента незмінно займає правитель Абу-Дабі. До речі, Верховній раді емірів надається право не тільки обирати главу ОАЕ, але й право дострокового звільнення його з посади33.

Деякі елементи виборності мають місце в процедурі заміщення посади глави держави і в ряді інших монархічних країн Арабського Сходу. Наприклад, у Саудівській Аравії у відповідності з Основоположною системою правил (одноим із документів конституційного характеру, що були прийняті королем у березні 1992 р.) кандидатура спадкоємця престолу повинна бути схвалена своєрідною колегією, яка складається з представників дому саудидів, наділених титулом принців (близько 500 чоловік) Jtl. Державознавці вважають, що в монархічних країнах світу найбільш поширена кастільська система престолонаслідування37, за якої до кола спадкоємців престолу входять прямі нащадки чоловічої і жіночої статі. І все ж навіть за такої системи перевага надається чоловікам-наступникам. Та останнім часом у деяких країнах Західної Європи спостерігається тенденція до визнання рівних пр^ів на престол обох статей. Доказом цього є сучасна шведська Конституція (§1 Акта про престолонаслідування) jS, де говориться, що "право наслідування шведського престолу після Короля Карла IV Іоганна належить нащадкам чоловічої та жіночої статі..." В азіатських монархіях, зрозуміло, найбільш популярною є салічна система престолонаслідування. яка повністю виключає жінок як наступниць престолу.

В республіках посада глави держави заміщується шляхом прямих, непрямих або внутрішньопарламентських виборів. Прямі вибори більш характерні для країн з президентською (за винятком

>>>34>>>

США та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління Безпосередньо населенням глава держави обирається в Росії (ст. 81): "Президент Російської Федерації обирається на чотири роки... громадянами Російської Федерації на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні "; у Франції (ст. 6): "Президент Республіки обирається на 7 років загальним прямим голосуванням" та інших країнах (Бразилії, Мексіці, Азербайджані). Саме такий порядок виборів відповідає тому центральному місцю, котре президент посідає в державному за президентської системи правління механізмі, і дає йому своєрідний "прямий" мандат з боку виборців, забезпечуючи високий рівень легітимності цього інституту. Це також дозволяє президентові проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти супроти волі парламенту, що створює сприятливі умови для впровадження авторитарних методів управління в державі. Тому прямі вибори президента при всьому їх зовнішньому демократизмі є найменш демократичним способом заміщення посади глави держави, особливо якщо у владному механізмі не налагоджена система "'стримувань і противаг"39. Прямими виборами президент обирається і в цілому ряді країн, що мають парламентську систему правління, як то в Болгарії (ст. 93)40: "Президент обирається безпосередньо виборцями строком аа п'ять років у порядку, визначеному законом"; у Молдові: "Президент Республіки Молдова обирається на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному й вільному голосуванні" (ст. 78)41; в Румунії42, що, скоріш за все, свідчить про намір законодавця дещо підсилити інститут глави держави. Прямі вибори передбачають вибори в два тури: коли в першому турі жоден з кандидатів не набирає абсолютної більшості голосів, то через два тижні проводиться другий тур, 6 якому балотуються тільки два кандидати, що зібрали найбільшу кількість голосів у попередньому турі4"1.

>>>35>>>

Під час непрямих виборів президент обирається також без участі парламенту - колегією вибірників, яка в свою чергу обирається населенням прямим голосуванням (США).

Непрямі вибори президентів, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від парламенту, а в деяких випадках протиставляти себе цьому інституту. Підтвердженням слугує той факт, що найбільш широко право вето в зарубіжних країнах використовують саме ті президенти, що стали главою держави в результаті прямих чи непрямих виборів (СІЛА, Франції. Польщі).

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президентів (багатоступеневі вибори) хараісгерний для парламентських республік (виняток становлять Австрія, Ірландія, Ісландія, де вибори прямі). Якщо під час прямих виборів виборці виражають свою волю, безпосередньо голосуючи "за" або "проти" президента, якщо під час непрямих виборів їх воля здійснюється посередництвом колегії вибірників, то під час багатоступеневих виборів воля виборців втілюється завдяки депутатам парламенту.

Існує три різновиди багатоступеневих виборів. Перший - це коли в обранні президента беруть участь тільки депутати парламенту. Такий порядок обрання глави держави закріплено в конституціях Греції, Ізраїлю, Туреччини. Вибори президента парламентом практикувалися і в колишніх соціалістичних державах, де вищий орган народного представництва автоматично схвалював кандидатуру, яка висувалася правлячою комуністичною (робітничою) партією, що інколи закріплювалося в регламенті вищого представницького органу (наприклад, у Румунії). Аналогічно продовжує обиратися глава держави в наш час в деяких країнах, які продовжують вважати себе соціалістичними^.Так, згідно зі ст. 79 Конституції КНР 1982 p. "Голова (глава держави) і заступник Голови КНР обираються Всекитайськими зборами Народних представників (парламентом)"*5.

>>>36>>>

Другий різновид полягає в том>. що президента обирають депутати парламенту і представники органів місцевого самоврядування. Найбільш типовий порядок такого обрання закріплений у ст. 83 Конституції Італії 1947 p.. яка встановлює, що вибори президента відбуваються на спільному засіданні обох палат за участю делегатів від областей. У перших трьох турах для перемоги необхідна кваліфікована більшість у 2/3 голосів, у наступних турах - абсолютна більшість46. Велика кількість політичних партій і кандидатів, фракційна боротьба в середині основних партій найчастіше призводять до затяжної процедури президентських виборів у цій країні. В 1964 р. необхідним стало проведення 21 туру, в 1971 р. - 23 турів голосування.

Третій різновид передбачає обрання президента спеціальною виборчою колегією, що складається з парламенту і представників суб'єктів федерації. Згідно зі ст. 54 Основного закону ФРН федерального президента Німеччини обирають Федеральні збори, які складаються з членів Бундестагу (нижня палата парламенту) і представників земель, обраних законодавчими органами суб'єктів федерації - ландтагами (парламентами) земель на засадах пропорційного представництва. Для перемоги в перших двох турах необхідна абсолютна більшість голосів, а в наступних турах достатньо відносної більшості47. Аналогічна система виборів глави держави функціонує в Індії та Пакистані. Кількість членів виборчої колегії від союзного парламенту в цих країнах повинна відповідати кількості членів від суб'єктів федерації. Такий спосіб обрання глави держави, з одного боку, підкреслюс значення президент? як гаранта національної єдності, а з іншого -його другорядну роль у державному механізмі, похідному від інігмх інститутів. Таким чином, обраний парламентським шляхом президент має лише номінальну владу; він не відіграє суттєвої ролі в державному житті країни і змушений у всьому дотримуватися парламентського курсу.

>>>37>>>

Разом з тим внутрішньопарламснтський спосіб обрання президента слугує однією з конституційних гарантій того, що глава держави не буде протиставляти себе парламенту, не буде намагатися розширити свої повноваження в сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Тому виходить, що найбільш демократичним засобом обрання президента є той, за якого він одержує мандат на посаду глави держави від парламенту.

В ряді країн порядок виборів президента має специфічні особливості. В Індонезії глава держави обирається своєрідним надпарламентом - Народним консультативним конгресом, одну частину якого складає власне індонезійський парламент - Рада народних представників, а іншу - призначені президентом представники адміністрації областей і різних груп населення. Надпарламентом - з'їздом народних депутатів - було обрано і першого президента СРСР М.С. Горбачова.

Специфіка президентських виборів у Єгипті і Мальдівській Республіці визначається тим. що кандидатури на пост глави держави спочатку висуваються на безальтернативній основі парламентом, а потім схвалюються загальним референдумом.

Практика таких держав, як Ботсвана і Гамбія, збагатила світовий досвід президентсько-парламентськими виборами. На виборах кожний кандидат до парламенту називає, кого із претендентів на посаду президента він підтримує. Обраним главою держави визнається той кандидат у президенти, прибічники якого одержують більшість парламентських місць48.

У багатьох зарубіжних країнах в конституціях прописані норми (кваліфікації або цензи), яким повинен відповідати кандидат на посаду глави держави. В деяких монархічних країнах обов'язковою умовою вступу наступника на престол є приналежність його до пануючої в державі релігії. У Великобританії передбачається обов"язкове сповідування догматів англіканської церкви, в Данії і Норвегії - євангелійсько-лютеранської, в Швеції - істинно-

>>>38>>>

євангелійської, в Таїланді - буддистськоі. В мусульманському світі глава держави повинен сповідувати іслам Окрім того, наприклад, у Великобританії та Норвегії королі визнані ще й главами церкви Так, Конституція Норвегії згідно зі ст. 4 проголошує, що король повинен "завжди сповідувати євангелійсько-лютеранську релігію, підтримувати її і бути її покровителем". Король має призначати духовних осіб (ст. 21), вирішувати всі питання, що стос}тоться богоатужіння і обрядовості, щоб " служителі релігії дотримувалися встановлених для них правил" (ст. 16)49.

За конституціями окремих держав новонаступник стає повноцінним главою держави тільки після досягнення повноліття. Згідно зі шведською конституцією главою держави може стати тільки той, кому виповнилося 25 років1", а за нідерландською конституцією - 18 років . Якщо все ж таки престол передається особі молодшій за віком, то конституціями передбачається призначення регента або регентської ради. Згідно з законодавством Швеції регентом призначається член королівської сім'ї. Якщо жоден з них не може виконувати функції глави держави, тимчасовим регентом стає тальман риксдагу (голова парламенту), а якщо й він не спроможний виконувати ці функції, то - віце-тальман .

Конституція Швеції до того ж вимагає від кандидата на монархічний престол ще й обов'язкового шведського громадянства (§2 глава V)53.

Конституційні норми, яким повинен відповідати кандидат на посаду президента, ще більш широкі. Так, до кваліфікацій, яким повинен відповідати майбутній президент. належать: громадянство відповідної країни (як правило, за народженням): ст. 79 Конституції Естонської Республіки54, ст. 93 Конституції Литовської Республіки 5$, ст. 93 Коституції Республіки Болгарія56 та конституції всіх інших країн Східної Європи (окрім Югославії) ; проживання на території держави протягом певного

>>>39>>>

строку (не менше 15 років у Казахстані, Греції, Македонії; не менше 14 років у США: не менше 10 років - у Молдові, Узбекистані, Росії. Білорусі: 5 років - у Болгарії, 3 роки - в Литві) до виборів: повне володіння громадянськими та політичними правами. Загальнопоширеним с й віковий ценз кандидата в президенти. Наприклад, у Нікарагуа мінімальний вік кандидата в президенти складає 25 років, у Венесуелі, Домініканській Республіці - 30, в Угорщині. Польщі. Словакії, Чехії. Мексіці, Росії, Україні, Португалії. Австраіії, США, Узбекистані - 35 років, у Німеччині, Болгарії, Греції,Єгипті, Литві, Туреччині - 40 років, у Китаї, Монголії - 45 років, в Італії, Нігерії - 50 років. Іноді встановлюється максимально допустимий вік кандидата на посаду президента (Киргизстан, Мозамбік). Так, Конституція Мозамбіку 1990 р. встановлює не тільки нижню (40 років), але й вехню (65 років) межу віку глави держави (ст. 77). Аналогічно і Конституція Киргизстану 1995 р. передбачає, що президент повинен бути не молодший 35 років і не старший 65 років (п. 2 ст. 41)58.

У країнах, де діє однопартійна система, необхідною умовою для того, щоб посісти місце президента, є приналежність до правлячої партії. Окрім того, в державах з сильним впливом якої-небудь релігії кандидат на посаду президента повинен сповідувати саме цю віру (мусульманські республіки).

В деяких країнах до кандидатів на посаду президента пред'являють і більш специфічні .вимоги. Згідно із законодавством Сингапуру такий кандадат повинен мати незаплямовану репутацію і досвід фінансової діяльності. В Нігерії за Конституцією 1989 р. кандидат на посаду глави держави повинен мати хоча б середню освіту. В Туреччині та Азербайджані обов'язковою є вища освіта. Конституція Філіппін вимагає від кандидата на посаду президента лише уміння читати й писати. В Нікарагуа згідно з поправками 1995 р. до Конституції кандидатами в

>>>40>>>

президенти не можуть бути члени президентської родини, що займають високі посади. За конституціями України (ст. 103) , Узбекистану (ст. 90), Молдови (ст. 78)WJ кандидати в президенти обов'язково мусять володіти державною мовою.

Існують також і формальні вимоги, пов'язані з реєстрацією кандидатів у президенти, які дають право на його включення до виборчого бюлетеня. У Франції заяв)- про реєстрацію повинні підтримати не менше 500 виборних посадових осіб (парламентарів, членів генеральних або муніципальних рад), які представляють не менше 2/3 департаментів країни. В США законодавство окремих штатів вимагає для реєстрації кандидатів, які висунені від партій або груп, не представлених у законодавчих органах, подання особливих петицій, підписаних значною кількістю виборців (так, у Луїзіані необхідно зібрати 100 тис. підписів)61.

Для нормального функціонування механізму виконавчої влади важливе значення має строк повноважень глави держави, порядок його переобрання і припинення повноважень. Так, строк президентських повноважень може складати три роки (Латвія), чотири роки (США. Угорщина, Румунія, Коста-Ріка, Молдова. Югославія), п'ять років (Болгарія, Польща, Німеччина, Греція, Португалія, Чехія, Україна, Індонезія, Білорусь), шість років (Австрія. Єгипет, Мексіка, Фінляндія, Філіппіни). сім років (Франція, Італія, Ірландія, Туреччина). '

Переобрання на наступний термін в одних країнах допускається без обмежень (Франція. Італія, Індонезія, Єгипет, Філіппіни). В інших - одна і та ж особа може бути обрана або не більше ніж на два строки (СІЛА, Польща. Хорватія. Білорусь), або не більше як на два строки підряд (Росія, Португалія, Чехія, Словакія. Киргизстан). В таких республіках, як Мексіка, Болівія, Еквадор, Республіка Корея, повторне обрання взагалі неможливе.

На нашу думку, обмеження терміну повноважень президента двома мандатами все ж є більш оптимальним варіантом, ніж

>>>41>>>

заборона всякого переобрання однієї і тієї ж особи н« цю посаду або ж можливість необмеженого переобрання. Заборона переобрання - це зайве навантаженню ка політичні систему, яка не за всяких умов і не в усі часи має здатність висувати лідерів загальнонаціонального значення. Можливість же переобрання однієї і тієї ж особи безліч разів створює спрнятлиЕ* умови для підсилення авторитарних тенденцій в політичній системі0".

У випадку вакансії посади президента її .; же заміщати віце-президент (США. Бразілія. Індія. Колумбія. Коста-Ріка), прем'єр-міністр (Австрія, Росія, Т\ ніс. Фінляндія. Шрі-Лакка), голова парламенту або однієї з його палат (Німеччина. Франція. Грузія, Білорусь. Монголія. 1 Еикистлн) або тимчасово. чбо на весь термін повноважеьь, що залишився.

Конституційне праьо зарубіжних країн наділило главу держави безвідповідальністю за його діяльність. Монарх не несе парламентської {тобто політичної) відповідальності за свої дії довічно, президент - ча строк свого обрання.

В монархіях глава держави іе несе відповідальності за свої дії, оскільки його особа визнається конституцією священною і недоторканною. В Конституції Іспанії (ст. 56 п. 3) записано: '"Особа короля є недоторканною, і він не підтягає відповідальності"*". Окрім того, в парламентарних монархіях діє своєрідна презумпція невинності глави держави, згідно з якою монарх не може помилятися, бо діє за порадою своїх міністрів, які несуть за ці поради відповідальність - інститут контрасигнатури. Будь-який акт, що йде від глави держави, набуває юридичної сили тільки у випадку, якщо він одержує підпис-контрасигнатуру відповідного міністра. В ст. З Конституції Японії 1947 р. досить чіко сформульований інститут контрасигнатури- "Всі дії Імператора, Що відносяться до справ державних, можуть бути реалізовані не інакше як з поради і схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність"64.

>>>42>>>

Інститут контрасигнатури має місце і в республіканських державах (як парламентарних, так і напівпрезидентських) У ст 58 Основного закону ФРН говориться, що "для дійсності наказів і розпоряджень Президента Республіки необхідна їх контрасигнатлра Федеральним канцлером або відповідним федеральним міністром Класичним прикладом інституту контрасигнатури напівпре-зидентської республіки є Франція (ст 19 Конституції Франції)"'.

В деяких постсоціалістичних країнах також пішли шляхом введення в практику конституційно-правових відносин контрасигнатури актів глави держави. Так. у ст. 102 (2) Конституції Республіки Болгарія відзначається, що "укази, видані президентом, контрасигнуються Головою Ради Міністрів або відповідним міністром""67

Відсутність політичної відповідальності у глави президентської республіки обґрунтовується посиланням на принцип "розподілу влад".

Винятком із загального правила про безвідповідальність глави держави за дії, здійснені при виконанні ним своїх функцій, є три випадки, коли його можна передати до суду, застосувавши процедуру імпічменту: державна зрада, навмисне порушення конституції і законів, хабарництво. Імпічмент (з англ. - impeachment -брати під сумнів, притягяти до суду), як процедура притягнення до відповідальності і суду над вищими посадовими особами державної ієрархії з'явилася вперше у Великобританії в кінці XIV ст Найбільш чітко ця процедура розроблена сьогодні в конституційному праві США. Аналогічно процедура імпічменту закріплена конституціями й інших країн, тільки підстави для порушення цієї процедури можуть бути різними. Якщо в США - це порушення конституції, державна зрада, хабарництво (ст. 11 розділ 4)6S. то в Італії президент є відповідальним тільки за "державну зраду або посягання на конституцію" (ст. 90) б9, в ФРН - лише "за умисне порушення

>>>43>>>

Основного закону або іншого федерального закот" (ст 61) 7", в Болгари - "за державну ^рад> і порушення Коституції" (ст. ЮЗ)71

Сама процедура імпічменту, передбачувана конституціями, неоднакова в різних країнах В європейських країнах, у франкомовних державах Африки справа порушується парламентом, а по суті питання вирішується відповідною судовою інстанцією (ФКС - у Німеччині. Конституційним судом - в Італії. Болгарії, Верховним судом - у Португалії, Фінляндії, Румунії; Високим судом конституції - в Габоні, Сенегалі). Конституція РФ пропонує досить складну процедуру імпічменту: "Президент РФ може бути усунений з посади Радою Федерації тільки на підставі висунутого Державною Думою обвинувачення в державній зраді або вчиненні тяжкого злочину, підтвердженого висновком Верховного Суду РФ про наявність у діях Президента РФ ознак злочину та висновком Конституційного Суду РФ про додержання встановленого порядку висунення обвинувачення" (ст. 93)72.

В США, країнах Латинської Америки, в деяких колишніх британських колоніях парламент вирішує питання не тільки про притягнення президента до відповідальності, але й про його вину. В таких державах з двопалатним парламентом, як США. Мексіка, Бразілія, ьижня палата пред являє президенту обвинувачення, а верхня - виступає в ролі судової інстанції. У випадку' визнання президента винним глава держави усувається з посади, після чого справа передається до суду загальні)! юрисдикції.

Для усунення президента .; посади в останні роки практикувалися реферндуми виборів, на які виносилися питання про політичну відповідальніс президента. Ця процедура застосовувалася в 90-ті роки в Югославії. Азербайджані та деяких інших країнах'3

Різноманітні і чисельні повноваження глави держави можна класифікувати згідно з п'ятьма основними групами: 1) в сфері управління і формування уряду: 2) в законодавчій області; 3) в

>>>44>>>

галузі зовнішньої політики; 4) у судовій сфері; 5) надзвичайні повноваження.

Форма правління має вирішальний зплив і на здійснення главою держави повноважень у сфері державного управління, найважливішими з яких є його участь v формуванні і діяльності уряду і адміністрації

В президентських республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фаісгично сам є носієм виконавчої влади і главою уряду, самостійно призначає і усуває членів кабінету, визначає його політику і структуру. Тому призначені главою держави міністри виступають у сфері управління державою в ролі його дорадників і помічників, а прийняття політичних рішень залишасгься виключно прерогативою глави держави.

Республіка Білорусь - держава з президентською системою правління, хоча тут і передбачається посада прем'єр-міністра Ст. 95 Конституції проголошує "Президент Республіки Білорусь є главою держави та виконавчої влади". J ще один доказ: "Для реалізації повноважень виконавчої влади у сферах економіки, зовнішньої політики, оборони, національної безпеки, охорони громадського порядку та в інших сферах державного управління при Президенті Республіки Білорусь утворюється Кабінет Міністрів Республіки Білорусь" (ст. 106). Тому тут президент лише за формальною згодою Верховної Ради здійснює призначення на посаду та звільнення з посади прем'єр-міністра, його заступників, міністрів закордонних справ, фінансів, оборони, внутрішніх справ, голови Комітету державної безпеки; він призначає на посаду1 та звільняє з посади інших членів Кабінету Міністрів, приймає відставку зазначених вище осіб (ст. 100 Конституції Республіки Білорусь)74

У США призначення членів кабінету президентом лише формально здійснюється за порадою і згодою Сенату7^ Не можна

>>>45>>>

не погодитися, що Кабінет завжди такий, яким його бажає бачити президент (сі II. розділ 2).

Участь глави держази в форм\ ванні уряд) парламентарних республік і парламентарних монархій носить номінальний характер, оскільки >ряд формується і очолюється лідером партії (блок) партій) більшості нижньої палати парламент). Згідно з Конституцією Болгарії 199J р. "президент після консультації з парламентськими групами пропонує кандидатів на Голову Ради Міністрів, рекомендованому найбільшою за чисельністю парламентською гр\пою. сформувати Уряд" (ст 99, п. І)7о.

Ступінь самостійності глави парламентарної держави при формуванні уряд) залежить і від партійної системи. В умовах двопартійної системи у Великобританії монарх практично інше ратифікує вибір, зроблений спочатку відповідною політичною партією яка обрала свого лідера, а потім - виборцями, які проголосували на виборах за ту чи іншу партію77. В країнах, де функціонує багатопартійна система (Бельгія, Данія та ін). роль глави держави в формуванні уряд) вагоміша Глава держави, перш ніж призначити голову уряду, проводить консультації з лідерами політичних партій, головами палат, маючи при цьому деяку можливість політичного маневрування.

І все ж у парламентарних країнах глава держави може здійснювати свої повноваження тільки через уряд або з його згоди (інститут контрасигнатлри). Тому будь-які акції глави держави можна кваліфікувати як діяльність уряду.

У напівпрезидентських республіках глава держави сам призначає прем'єр-міністра і за пропозицією останнього- членів уряду При цьому не обов'язково мати згоду1 парламент) або однієї з його палат. Разом з тим президент за такої системи правління не може при формуванні уряду не враховувати розстановку політичних сил у нижній палаті парламенту, оскільки хоч і формально, але уряд несе відповідальність за свою

>>>46>>>

діяльність перед парламентом (ст. 20 Конституції Франції) s Тому, якщо президент і парламентська більшість належить до однієї партії (блоку партій), перший, будучи її лідером, форм\є уряд із числа членів цієї партії на свій розсуд. Якщо ж більшість у парламенті належить опозиції президента, то він повинен надати прем'єр-міністрові значної свободи в призначенні міністрів, і все ж, наприклад, у Франції і Конституція, і практичне її втілення свідчать про визнання за главою держави всіх основних прерогатив. пов"язаних з управлінням країною. В Польщі, якій притаманні риси напівпрезидентської республіки, президент призначає голову Ради Міністрів (ст. 57). а також залишає за собою право призначати міністрів закордонних справ, оборони та внутрішніх справ (ст. 61)79. Як вища посадова особа адміністрації глава держави призначає (в парламентарних країнах за порадою з урядом) і на найважливіші посади в державному апараті. Так. в Індії президент призначає губернаторів штатів, головного комісара на період виборів, спеціального чиновника у справах відсталих каст і племен, членів комісії з офіційної мови, фінансової комісії та ін80. В Російській Федерації президент призначає і звільняє повноважних представників Президента Російської Федерації (ст. 83. "к")81.

В управлінні державою всі глави держав спираються на широкий адміністративний апарат, який очолюють довірені особи Це апарат помічників і радників глави держави, які з часом набувають все більшої ваги в управлінні державою. Функції адміністративного апарату найчастіше безпосередньо не регулюються конституціями (США. Україна, Франція), хоча в окремих країнах він може бути згаданий в основному законі (ст. 83 "і" Конституції РФ8", ст. 48. п. 2 Коституційного закону Республіки Польща ьз)

В США таким апаратом є Виконавче правління при президенті, у Франції - апарат Єлисейського палацу при президенті Франції, в

>>>47>>>

Росії та Україні - Адміністрація президента, в Польщі - Канцс. іярія президента

Окрім того, управлінська діяльність глави держави тісно пов'язана з виконанням цілого ряду організаційних прерогатив Він призначає "'службовий уряд", якщо не було досягнуто згоди в парламенті про утворення уряду країни (ст. 99, п. 5 Конституції Болгарії 1991 р.)84. скликає парламент на чергові і позачергові сесії, розпускає його на канікули або назовсім, якщо строк його повноважень вичерпано, призначає нові вибори, оголошчє достроковий розпуск нижньої палати парламенту (крім президентських республік); оголошує проведення референдуму (ст. 62 "в" Конституції Іспанії8^ ст. 87 Конституції Італіїй; ст. 47, п 1, 2, З Конституції Польщі87; ст. 88, "f' Конституції Молдови88).

В конституційно-правовій практиці зарубіжних країн у відповідності з конституційними нормами склалися різні методи і форми участі глави держави в законодавчому процесі.

До найважливіших повноважень глави держави відносяться функції, пов'язані з діяльністю парламент) (призначення дати парламентських виборів, скликання і розпуск парламенту), а то із самим законодавчим процесом (право законодавчої ініціативи, право відкладного вето, право промульгації законів, право прийняття нормативних актів, що мають сил)' закон)').

Право розпуску парламенту надається главі держави в країнах з парламентськими формами правління, де це право глава держави може застое) вати лише за рекомендацією уряду. В Конституції Японії говориться, що імператор здійснює розпуск нижньої палати парламент)' лише "за порадою і зі схвалення кабінету"' (ст. 7)89.

В напівпрезидентських республіках і дуалістичних монархіях глава держави може здійснювати дане повноваження і з власної ініціативи. Президент Фінляндії може розпустити парламент як за порадою уряду, так і з власної ініціативи, шіе зі згоди уряду.

>>>48>>>

Президент Польщі теж може 5е? згоди уряду розпустити сейм . ознайомившись при цьому s думкою Маршалка Сейм} і Маршалка Сенату. До гого ж у Конституції не говориться, що глава державі: повинен якимось чином реагувати на цю думку. Право "(розпуск)' Державної думи у випадку і в порядку, передбачених Коисттсуцією Російської Федерації"" мас й глава Росії (ст. 84 "б") .У Франції, приймаючи рішення про розпуск Національних зборів, президент повинен лише проконсультуватися з прем'єр-міністром і головами палат парламент}', причому в конституції нічого не говориться про те, наскільки впливає на рішення глави держави думка цих посадових осіб92.

Оскільки право розпуску- парламенту - ие досить сильний засіб впливу виконавчої влади на законодавчу, то конституції держав установлюють цілий ряд умов, за яких подібна акція можлива

Одним з найпоширеніших приводів до розпуску парламенту главою держави є неможливість формування уряд}- через позицію парламенту. В Конституції Іспанії передбачається, що якщо протягом двомісячного терміну з дня першого голосування про призначення голови уряду- жоден з кандидатів не одержав вотуму довіри конгресу, король розпускає обидві палати і призначає нові вибори, одержавши згол\ голови конгресу (ст 99 п.5) °\ Президент Угорщини мас право розпустити Державні збори, чкідо цей орган одного склькаинл протягом 12 місяців не менше чотирьох разів виніс вотум недовіри Раді міністрів або не висловив довіри представленій йому Раді міністрів (§28.3 "а", "в") '*. Згідно з Конституцією РФ президент може розпустити Державну Думу у випадку трикратного відхилення представлених главою держави кандидатур голови уряду (ст. 119 п 4). а таккож при повторному висловленні нею недовіри уряду протягом трьох місяиів (ст 117 п З)95 В Конституції Молдови говориться, що "у разі неможливості формування Уряду чи блокування протягом

>>>49>>>

рох місяців прийняття законів Президент Республіки Молдова після консультацій з парламентськими фракціями має право розпустити Парламент" (ст 85 п І). Парламент може б\ти розпущений у випадку, якшо він не висловив вотуму довіри Урядові протягом 45 днів після внесення пропозиції, і тільки після відхилення пропозиції не менше як двічі (ст. 85 п. 2)96

Досить поширеним обмеженням щодо заборони розпуску парламенту є заборона розпускати законодавчий орган протягом певного терміну до чи після парламентських виборів. Так, Конституція Чехії забороняє главі держави розпускати нижню палату парламенту в останні три місяці строю, її повноважень (ст 35 п. 2)97. Президенти Італії98. Росії99 не мають права здійснювати ці повноваження в останні шість місяців свого конституційного мандата, а президент Болгарії100 - в останні три місяці.

Деякими конституціями передбачається обмеження загальної кількості розпусків парламенту. Згідно з Конституцією Молдови 1994 р. парламент може бути розпущений лише один раз протягом одного року (ст. 85 п.З) к".

Конституції Франції, Росії, Польщі, Угорщини, Румунії та інших держав забороняють розпускати парламент у випадку запровадження в країні надзвичайного стану.

Конституція Російської Федерації, крім того, забороняє президенту розпускати Державну Думу з момент)' висунення нею проти нього обвинувачення і до схвалення відповідного рішення Радою Федерації (ст. 109 п. 4)1и2.

Досить своєрідні умови розпуску парламенту президентом передбачаються законодавством Латвійської Республіки. Президент може висунути пропозицію про розпуск сейму, яка виноситься на загальний референдум. Якщо на референдумі більшість громадян підтримають пропозицію глави держави, то парламент розпускається і оголошуються позачергові парламентські вибори. За іншої Умови у відставку повинен іти президент (ст. 48, 49, 50)ІШ.

>>>50>>>

Щоб стримати можливі зайві амбіції виконавчої влади по відношенню до законодавчої, Конституцією Намібії передбачене положення, згідно з яким президент, що розпустив парламент, повинен переобиратися одночасно з проведенням нових

г- ■ 104

парламентських виборів .

Глава держави досить часто виступає активним учасником парламентської діяльності за будь-якої форми правління. Тільки в одних державах (Мексіка, Польща, Росія, Угорщина) він наділяється законодавчою ініціативою, а в інших (Болгарія, Румунія, США, Франція) - глава держави формально такого права не має, хоча досить часто він стає ініціатором проведення тих чи інших законодавчих заходів. Якщо в парламентських державах дві третини ухвалених законів - це законопроекти виконавчої влади, то в США президент навіть формально не володіє правом законодавчої ініціативи. Однак це не означає, що він не бере участі в процесі підготовки законопроектів. Він також може впливати на законотворчу діяльність конгрес)1, звертаючись до парламенту з "Посланням про стан Союзу", яке фактично розглядається як президентська програма законодавчої діяльності конгресу. Все це створило своєрідні умови для перетворення президента в лідера законодавчої політики держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписувати, вводити в дію законопроект шляхом його промульгації (обнародування в офіційному виданні). Для цього главі держави відводиться певний строк, протягом якого він мусить або схвалити законопроект, або відмовити в його підписанні. В США цей термін складає 10'днів, у Росії - 14 днів, у Франції -15, у Румунії -20. у Польщі - ЗО днів. Досить значний строк, протягом якого президент може не підписувати одержані з парламенту законопроекти, передбачається законодавством Фінляндії - три місяці.

>>>51>>>

Однак найбільш ефективним засобом впливу глави держави на законодавчий процес слід визнати інститут "вето" Вето (від лат. veto - забороняю) - це прерогатива глави держави відмовити в підписанні законопроекту. А згідно з більшостю зарубіжних конституцій законопроект одержує нову якість - силу закону -тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституційному праву відомі такі різновиди вето: 1) абсолютне; 2) суспензивне; 3) вибіркове; 4) "кишенькове"105.

Абсолютне вето (резолютивне) - це виключне право глав монархічних держав. Воно не випадково має назву абсолютного, оскільки подолати заборону монарха парламентарі не мають ніякої можливості. В наш час абсолютне вето практично не застосовується, хоча формально і не виключається конституційним правом деяких країн. Тому цей інститут слід розглядати як резервну могутню зброю в руках глави держави на випадок кризових ситуацій і протистояння різних політичних сил.

Спеціалісти вважають, що досить близьким за своїми практичними результатами до абсолютного вето є право президента Індії відхиляти такі законопроекти легіслатур штатів, які у відповідності зі ст. 200 Конституції можуть бути зарезервовані для його розгляду губернатором відповідного штат\'. Так. правознавець Д. Басу відзначає, що в даному випадку практично не існує якого-небудь засобу, який дозволив би подолати вето президента46. Ця прерогатива розглядається індійськими державознавцями я і. один із засобів здійснення центрального контролю в умовах федерації, яка тяжіє до унітарної держави" '"7.

Суспензивне (відкладне) вето є прерогативою глав держав з республіканською формою правління - президентів. Це вето наділяє главу держави правом повернути переданий йому законопроект для повторного обговорення в парламенті. Його специфіка полягає в тому, що заборону глави держави може подолати парламент або ця заборона носить тимчасовий характер. Суспензивне вето звичайно

>>>52>>>

долається простою (Греція, Італія, Румунія, Угорщина) або ' кваліфікованою (США. Росія. Польща. Чехія) більшістю голосів членів парламенту. Особливості організації і функціонування вищих органів державної влади й управління в парламентарних республіках обумовили надзвичайно рідкісні випадки застос\ъання інституту вето главами держав, а у випадку застосування вето лише на підставі контрасигнатури уряду. І навпаки, в президентських республіках, де уряди формуються позапарламентським шляхом і очолюються президентами, з'являються підстави для протиріч у діяльності виконавчої і законодавчої влади.

Вибіркове вето являє собою в порівнянні з суспензивним досить гнучкий і тому більш цілеспрямований засіб у. руках глави держави Його заіфіплення і використання конституційним правом , Аргентини. Мексіки. .Франції дозволяє главі держави накласти заборону не в цілому на законопроект, а на його окремий розділ, статтю, параграф. Правом вибіркового вето наділені і широко ним користуються губернатори більшості штатів США.

"Кишенькове" вето є специфікою конституційного права США. У відповідності з ним, якщо до перерви сесії конгресу залишається менше 10 днів, передбачених конституцією для підписання законопроект}' президентом, останній може залишити його не підписаним. У такому випадку теоретично конгрес повинен б\де ухвалювати вказаний законопроект на наступній сесії. Ця ситуація використовується президентом у тих випадках, коли конкретний законопроект його не влаштовує, і він не хоче його підписувати, а разом з тим - не хотів би застосовувати суспензивне вето, бо це може призвести до падіння його авторитету. Тоді президент відкладає законопроект ("кладе до кишені"), мотивуючи свої дії тим. що 10-денний строк перервано, конгрес .розпущено на канікули, повертати законопроект немає куди У подібном> випадку законопроект не наб\тас юридичної сили ("кишенькове вето") і не одержує встановленої .конституцією заборони ("суспензивне вето").

>>>53>>>

Спеціалісти вважають, що за таких умов конгрес не може подолати "кишенькове вето", бо ніякої процедури на цей випадок не передбачено. Таким чином, президентська "бездіяльність" набуває абсолютного вето. Конгрес, повертаючись з канікул, може знову приступити до розгляду даного законопроекту, але починаючи з першої стадії законодавчого процесу, ніби це зовсім новий документ. Досить часто виникає така ситуація, що потреба в такому законопроекті просто відпадає.

Інститут вето в будь-якій з його форм не можна вважати демократичним, бо він ставить діяльність виборного орган) -парламенту - в залежність від одноосібного глави держави, за яким завжди стоять певні політичні сили. Зважаючи на ці обставини, право вето відмінили в Іспанії, Швеції. Японії108.

Глава держави може володіти такими засобами вплив\ на парламент, як право звернення в орган конституційного контролю з метою перевірки конституційності того чи іншого законопроекту, а також право винесення законопроекту на референдум. У деяких країнах глава держави має право призначати окремих членів парламенту. Так, президент Індії може призначити до верхньої палати 12 членів із числа осіб, що мають спеціальні знання і практичний досвід у галузі літератури, науки, мистецтва і громадської діяльності, а в нижню - не більше

.. .- 109

двох чоловік із числа представників англо-індшськоі общини . Президент Італії має право призначати до сенату довічно пять чоловік із почесних громадян, що прославили державу досягненнями в галузі науки, літератури, мистецтва (ст. 59) Пи.

Поряд з повноваженнями, що дозволяють здійснювати вплив на законодавчу діяльність парламенту, глава держави наділяється правом видавати власні нормативні акти, тобто регламентарною владою. В країнах з парламентською системою правління такі повноваження здійснюються тільки за порадою уряду, який і несе за них відповідальність. У країнах, де глава держави має реальну виконавчу

>>>54>>>

владу, він самостійно видає нормативні акти, які часто не потребують міністерської контрасигнації

Нормативні акти, що видаються главами держав, носять підзаконний характер і мають загальнообов'язкову силу на всій території країни. Це. наприклад, виконавчі накази, директиви та інструкції президента США. постанови і розпорядження президента ФРН, декрети і постанови президента Італії, декрети і накази короля Іспанії, накази президентів Болгарії, Чехії. Польщі і т. ін. Нормативні акти глав держав можуть регулювати практично всі сфери управлінської діяльності.

На особливу увагу заслуговують нормативні акти президентів Франції і КНДР. Ордонанси і декрети президента Французької республіки, а також накази президента КНДР не можна розглядати як підзаконні, оскільки вони регулюють ті сфери суспільних відносин, які вилучені із компетенції парламенту. Регулюючи певні сфери суспільних відносин, вони практично мають ту ж силу, що й закони.

Окрім того, в умовах авторитарних режимів "'третього світу" президентські декрети можуть відігравати чи не головну роль у законодавстві країни. Так, наприклад, у Пакистані і Бангладеш у період воєнного стану, коли представницькі органи не функціонували, законодавчий процес здійснювався виключно посередництвом президентських декретів, причому у такий спосіб навіть вносилися зміни до конституції. Проте останнім часом у плані загальних процесів демократизації суспільства спостерігається тенденція до обмеження надто широких законодавчих повноважень президента в багатьох країнах, що розвиваються. Так, остання Конституція Бразілії 1988 р. обмежує право глави держави щодо видання нормативних актів, що мають сил)' закону .

Будучи верховним представником нації, глава держави головує на урочистих церемоніях, виступає з офіційними зверненнями, посланнями до нації, діє від імені держави на

>>>55>>>

міжнародній арені. Подібні представницькі функції найчастіше реалізуються главою держави самостійно, оскільки вони носять у значній мірі особистий характер.

З представницькими функціями тісно пов'язані зовнішньополітичні повноваження глави держави, які конституціями риних країн можуть реалізуватися по-різному. Але ці відмінності на практиці не відіграють вирішальної ролі, оскільки ст\тіщь самостійності глави держави у здійсненні зовнішньополітичних функцій визначається перш за все системою правління, практикою функціонування державного механізму в кожній країні.

В США президент традиційно має в зовнішньополітичній сфері досить значні повноваження, які грунтуються не стільки на тексті конституції, скільки на рішеннях Верховного суду, доктрині "зовнішнього суверенітету" (останній на відміну від внутрішнього суверенітету не є похідним від передачі повноважень з боку штатів, а випливає з самого факту утворення федерації). В країнах з парламентарною системою правління реальна зовнішньополітична прерогатива глави держави зводиться до формального представництва країни в міжнародних відносинах.

І все ж глава держави здебільшого не потребує особливого повноваження, воно випливає з його статусу. Главі держави надається право ведення міжнародних переговорів, підписання міжнародних договорів, угод, а також їх денонсація (іноді зі згоди уряду). Так, президент Польщі тільки повинен сповістити Сейм і Сенат про ратифікацію чи денонсацію мЬкнародного договору (ст. 33 Конституційного закону Польщі)"2, президент же Чеської Республіки може самостійно проводити переговори та ратифікувати міжнародні договори, а -може передати право проведення переговорів щодо міжнародних договорів Урядові або, за його згодою, окремими членами Уряду (ст. 63) 1Ь. Глава держави призначає і приймає послів, посланців та інших дипломатичних агентів. Йому (здебільшого з санкції парламенту) надається право оголошення

>>>56>>>

війни і підписання миру (ст. 2 розділ 2 Конституції США114, ст. 87 Конституції Італії"5, ст. 14 Конституції Франції"6, ст. 7 Конституції Японії117, ст. 59 Основного закон)' ФРН118, ст. 98 Конституції Болгарії"9, ст. 86 Конституції Молдови120).

Незважаючи на те, що в конституціях більшості країн закріплене положення про розподіл влад, глава держави традиційно наділяється і деякими судовими повноваженнями. До найважливіших з них належать призначення на вищі судові посади і здійснення права помилування, пом'якшення або заміни покарання, право амністії (ст. 88 "є" Конституції Молдови121, ст. ЗО "к" Конституції Угорщини122, ст. 84 п.П Конституції Литви123 і т.д.).

Главі держави надається право нагородження орденами, медалями, іншими знаками відзнаки, право надання почесних звань і титулів.

Глава держави проголошується конституціями багатьох зарубіжних країн головою або головнокомандуючим збройними силами країни (оперативне керівництво різними родами військ здійснюють міністри оборони).

Конституції досить часто надають главі держави відносно широких надзвичайних повноважень, до яких належать введення надзвичайного стану (за попередньою або негайною наступною консультацією з парламентом. Верховним судом або іншим відповідним органом). Наприклад, згідно з Конституцією Російської Федерації "Президент Російської Федерації за обставин та порядку, передбачених федеральним конституційним законом, вводить на території Російської Федерації або в оіфемих її місцевостях воєнний стан і негайно сповіщає про це Раду Федерації та Державну Думу"124.

Надзвичайний стан впроваджується за умов соціальних негараздів (землетруси, урагани, катастрофи, епідемії, катастрофи на АЕС) або соціальних конфліктів (масові безпорядки, міжнаціональні конфлікти) у всій державі або на окремій території (ст. 16 Конституції Франції125, ст. 100 п. 18 Конституції Білорусі)126.

>>>57>>>

Наслідком надзвичайного стащ є розширення дискреційних повноважень глави держави, встановлення авторитарних методів керівництва, заборона мітингів, вуличних маніфестацій, введення цензури, комендантського часу, обмеження або заборона діяльності політичних партій і т д.

В цілому ряді держав (Іспанія. Швеція. Японія) глава держави позбавлений б>дь-яких надзвичайних повноважень В Іспанії, наприклад, стан загрози оголошується декретом уряд\ (ст. Ц6 п.2). стан облоги - абсолютною більшістю членів нижньої гилатн за пропозицією уряду (ст. 116 п.4). надзвичайний стан оголошується декретом Уряду, який уосвалюється Радою Міністрів з попереднього дозволу Конгресу депутатів (сі 116 п.З)127.

Слід відзначити, що в нових конституціях, прийнятих в останні роки, надто відчувається їхня прив'язаність до сьогодення, до політичної ситуації, що склалася в держави Це. зрозуміло, позначається й на повноваженнях президента

В конституціях держав, що утворилися на терені колишнього Радянського Союзу, а також постсощалістичних держав Східної Європи до повноважень президента відносять і право надання громадянства, бо проблема громадянства досить гостро стоїть на порядку денному цих країн. В ст. 93 п.19 Конституції Узбекистану записано, що президент вирішує питання громадянства Республіки Узбекистан'"s Подібна конституційна норма міститься в Конституції Республіки Молдова (ст. 88 "с") , Конституції Болгарії (ст 98 п.8.10) Ьи. Конституції України (ст. 106п.26)ИІ '

Те. що Конституція Республіки Словенія 1991 р приймалася в період ведення війни, прослідковується в багатьох її статтях Слово "війна" зустрічається досить часто. В ст. 16. ст. 108 та ін. вживається не просто термін "надзвичайний стан", а "стан війни або надзвичайний стан" Окрім того, досить специфічним повноваженням наділяє Конституція президента Словени, який "за виняткових обставин" має право обмежити права та свободи людини. В ст 16 Констітції Уточнюється, за яких \ш>в і в якому обсязі слід застосувати це

>>>58>>>

повноваження, все ж це звучить досить антидемоісратично і не відповідає навіть положенням преамбули, де записано, що словенський народ створив "свою власну націонаіьну самобутність та державність на засадах захисту' прав і свобод людини"132.

Конституції також передбачають обов'язки президента і містять певні заборони. Наприклад, президенту забороняється сумісництво посад і мандатів, інші види робіт, участь у керівництві акціонерними компаніями, купівля державного майна, в деяких країнах не дозволяється одержувати грошову винагороду за наукову, художню чи літературну діяльність. Конституції деяких держав вимагають від президента припинення членства в політичних партіях на період обрання. Досить часто президент навіть не може покинути межі держави без дозволу парламенту.

Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна констатувати, що глава держави - це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка представляє державу зовні і всередині країни, символ державності народу.

В різних країнах глава держави у відповідності з конституцією і в залежності від форми та системи правління може розглядатися або як невід'ємна скіадова частина парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон недійсний, або як глава виконавчої влади і одночасно глава держави, або як особа, шо є тільки главою держави і не входить до жодної з владних гілок.

Відповідно до конституційних норм зарубіжних країн глава держави наділяється досить широкими повноваженнями в абсолютній та дуалістичній монархіях, у президентських та напівпрезидентських республіках. В парламентарних державах повноваження глави держави значно скромніші й обмежуються активною урядовою діяльністю.

5 Н

>>>59>>>

«все книги «к разделу «содержание Глав: 12 Главы: 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. >

5rik.ru

Материалы для учебы и работы

Розділ II. ІНСТИТУТ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ