15.1. Принципи і загальні засади призначення покарання

Призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і рішення суду про необ­хідність застосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути торжеством розуму й справедливості. Призначення покарання полягає у визначенні судом у вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції особа вважається невинува­тою у вчинені злочину і не може бути підняття кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Отже, тільки суд вправі зробити остаточний висновок про винність особи у вчиненні злочину і призначити їй покарання. При цьому суд в обвинувальному вироку визначає його вид і розмір.

Для того щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права, розгляну-

252

тих раніше: законності, рівності громадян перед законом, інди­відуальної юридичної відповідальності, наявності вини в діянні засудженої особи, індивідуалізації покарання, гуманізму.

Ці кримінально-правові принципи, які лежать в основі спра­ведливого вироку, тісно переплітаються з кримінально-проце­суальними принципами обґрунтованості вироку (суд обґрунто­вує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні — ст. 323 КПК), мотивування вироку (ст. 334 КПК), визначеності вироку (у вироку визначається кримінальний за­кон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призна­чене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом, — ст. 335 КПК) та інших.

Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути при­значене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Можна сказати, що це стратегічна мета призначення покарання.

Одначе, наявності й дотримання тільки принципів, наведених вище, недостатньо. КК містить в собі ще певні вимоги закону, які суд обов'язково повинен враховувати при призначенні пока­рання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально-правових принципах. Ці вимоги закону зафіксовані в ст. 65 КК, якою починається розділ XI Загальної частини КК ("Призна­чення покарання" — ст. 65-73), і які названі — загальні засади призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання — це основополож­ні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов'язаний керуватися суд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі.

Вказані засади викладені в ч. 1 ст. 65 КК. Суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений зло­чин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) врахо­вуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Перша загальна засада обумовлює те, що суд не може при призначенні покарання: а) призначати більш суворі види пока­рання, ніж ті, що передбачені в санкції статті, яка застосовується (скажімо, призначити позбавлення волі на певний строк, якщо

253

цей вид покарання відсутній у санкції); б) призначати наявний у санкції вид покарання, але у розмірі, що перевищує його мак­симум, вказаний у цій санкції (скажімо, призначити два роки виправних робіт при зазначеній в санкції верхній межі — один рік).

Йдеться про призначення покарання за один вчинений зло­чин, або за кожний з декількох вчинених злочинів. При призна­ченні покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків згідно зі ст. 70 та 71 КК останнє покарання може бути більш суворим, ніж передбачене в санкціях окремих статей, що ство­рюють цю сукупність (ч. 4 ст. 65 КК).

Закон також допускає призначення за підставами, вказаними в ст. 69 КК, більш м'якого покарання, ніж те, яке передбачене в санкції статті, яку застосовує суд.

Друга загальна засада вказує на обов'язок суду при призна­ченні покарання враховувати всі положення Загальної части­ни КК, які пов'язані з призначенням покарання.

Наприклад, це стосується застосування норм, які регламен­тують призначення покарання за незакінчений злочин (ч. 1 ст. 68 КК), за співучасть у злочині (ч. 2 ст. 68 КК), особливості засто­сування покарання до неповнолітніх (ст. 98-103 КК), застосу­вання санкцій статей, в яких вказана лише верхня межа пока­рання, тощо.

Третя загальна засада зобов'язує суд при призначенні пока­рання враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують пока­рання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину визначається за кла­сифікацією злочинів, поданою в ст. 12 КК. Однак і в межах зло­чину одного виду суд має враховувати особливості конкретного діяння, яке є предметом його розгляду: об'єкт, предмет, кількість потерпілих, загальна вартість заподіяної шкоди, спосіб вчинен­ня злочину, його мотиви тощо. Враховується також ступінь і характер участі особи у вчиненому злочині.

При врахуванні даних, що характеризують особу винного, суд досліджує його соціально-демографічні ознаки (вік, характер за­нять, сімейний стан тощо), кримінально-правові чинники (наяв­ність попередніх судимостей, підстави звільнення від відбування попереднього покарання тощо), поведінку особи до і після вчи-

254

нення злочину (ставлення до роботи або навчання, поведінка в побуті, наявність антисоціальних пристрастей тощо), стан здо­ров'я (наявність хронічних хвороб, інвалідність тощо), вплив по­карання, яке може бути призначено, на подальше буття близь­ких особі засудженого людей (скажімо, засуджений — єдиний годувальник сім'ї, де є малолітні діти, і навпаки, засуджений — алкоголік, який постійно тероризує своє оточення).

Отже, суд, призначаючи покарання, встановлює не тільки наяв­ність ознак, що характеризують особу як суб'єкт злочину (без чого взагалі не можна вести мову про призначення покарання), а й як конкретну людину, з усіма притаманними їй позитивними та негативними якостями і властивостями.

Крім врахування всіх особливостей вчиненого злочину й особи, яка його вчинила, закон зобов'язує суд враховувати при призна­ченні покарання й обставини, що його пом'якшують або обтя­жують.

Ці обставини не впливають на кваліфікацію діяння, але мо­жуть суттєво впливати на вид і розмір покарання.

От. 66 КК дає перелік обставин, що пом'якшують покарання, а ст. 67 КК — обставин, що обтяжують покарання.

При призначенні покарання обставинами, які його пом'як­шують, визнаються:

з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприян­

ня розкриттю злочину;

добровільне відшкодування завданого збитку або усунен­

ня заподіяної шкоди;

вчинення злочину неповнолітнім;

вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімей­

них чи інших обставин;

вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через

матеріальну, службову чи іншу залежність;

вчинення злочину під впливом сильного душевного хви­

лювання, викликаного неправомірними або аморальними діями

потерпілого;

вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхід­

ності;

виконання спеціального завдання з попередження чи роз­

криття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної

255

організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передба­чених КК.

Наявність обставин, що пом'якшують покарання, свідчить про менший ступінь небезпеки винного і дає підстави суду признача­ти йому покарання, близьке до мінімуму того виду покарання, яке передбачене в санкції статті, а при альтернативній санкції — призначити більш м'який вид покарання серед наявних. У ви­ключних випадках засудженому може бути призначене більш м'яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК).

Суд не вправі не визнати будь-яку із вказаних в законі обста­вин як таку, що не пом'якшує покарання. Більше того, він може й інші обставини, не зазначені в законі, визнати такими, що пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК). Це, як правило, заслуги перед Батьківщиною, позитивні характеристики за місцем ро­боти, навчання, проживання, благородні вчинки тощо.

Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, перед­бачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує (ч. З ст. 66 КК). Наприклад, при вчиненні умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК) не може роз­глядатися як обставина, що пом'якшує покарання, вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викли­каного неправомірними або аморальними діями потерпілого (ï. 7 ÷. 1  ñò. 66 ÊÊ).

При призначенні покарання обставинами, які його обтя­жують, визнаються:

вчинення злочину особою повторно та рецидив злочину;

вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (час­

тина друга або третя статті 28 КК);

вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релі­

гійної ворожнечі або розбрату;

вчинення  злочину  у  зв'язку  з   виконанням  потерпілим

службового або громадського обов'язку;

тяжкі наслідки, завдані злочином;

вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку

або особи, що перебуває в безпорадному стані;

вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного

перебувала у стані вагітності;

256

вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній,

службовій чи іншій залежності від винного;

вчинення злочину з використанням малолітнього або особи,

що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

вчинення злочину з особливою жорстокістю;

вчинення злочину з використанням умов воєнного або над­

звичайного стану, інших надзвичайних подій;

вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкоголь­

ного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних

або інших одурманюючих засобів.

Наявність обставин, вказаних вище, свідчить про підвищену небезпеку вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити засудженому покарання, близьке до максиму­му, а при альтернативній санкції — призначити більш суворий вид покарання серед наявних.

На відміну від переліку обставин, які пом'якшують покаран­ня, перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним (ч. З ст. 67 КК), й інпгі обставини, не зазначені в ньому, не можуть бути визнані обтяжуючими (скажімо, відмова підсудного давати показання, його нетактовна поведінка в ході судового процесу тощо).

Більше того, суд може не визнати обставини, зазначені у пунк­тах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК, такими, що обтяжують покаран­ня, навівши мотиви такого рішення у вироку (ч. 2 ст. 67 КК). Скажімо, давання або одержання хабара в стані алкогольного сп'яніння навряд чи слід визнавати обставиною, що обтяжує по­карання.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призна­ченні покарання як таку, що його обтяжує (ч. 4 ст. 67 КК). На­приклад, при вчиненні злочину, пов'язаного з порушенням вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило заги­бель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271 КК), не може розглядатися як обставина, що обтяжує покарання, вчинення зло­чину із завданням ним тяжких наслідків (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК).

Отже, третя загальна засада призначення покарання орієнтує суд на врахування всіх обставин, що стосуються вчиненого зло-

257

чину, злочинця й обставин, що пом'якшують і обтяжують пока­рання, у їх сукупності. Закон не встановлює якихось формалізо­ваних вказівок для оцінки всіх обставин, наявних у конкретній справі. Дати їм мотивовану оцінку і прийняти остаточне рішення щодо покарання — прерогатива суду.