ТЕМА 1 КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ПОЛІТИКА І КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО. НОРМИ ТА ДЖЕРЕЛА ПРАВА. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Кожна суверенна незалежна держава з метою виконання завдань, що стоять перед нею, здійснює певну політику, яка поділяється на зов­нішню та внутрішню. Однією зі складових внутрішньої політики дер­жави є кримінальна політика, яка визначає напрями боротьби держави зі злочинністю, форми, завдання та зміст діяльності правоохоронних органів і громадських організацій, які беруть участь у здійсненні цієї політики. Зазначена діяльність спрямована, по-перше, на швидке та повне розкриття злочинів, встановлення осіб, винних у скоєнні злочинів, а також на забезпечення правильного застосування закону; по-друге, на правильну кваліфікацію скоєного злочину та призначення відпо­відного покарання; по-третє, на виконання призначеного за вироком суду покарання та закріплення позитивних результатів виправного і карального впливів покарання. З огляду на певну специфіку кожно­го з наведених напрямів кримінальна політика поділяється на три складові: кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримі­нально-виконавчу.

Кримінально-виконавча політика України, як і внутрішня політика взагалі, визначається економічним базисом нашого суспільства та відображає економічні закономірності його розвитку.

Таким чином, кримінально-виконавча політика — це частина по­літики держави, яка встановлює основні напрями діяльності держав­них органів, громадських організацій та окремих громадян у сфері виконання і відбування кримінальних покарань, здійснення виховного впливу на засуджених.

Основними завданнями кримінально-виконавчої політики є такі:

• встановлення основних напрямів виконання кримінальних пока­рань за суворого дотримання законності;

4

розробка напрямів діяльності органів держави і громадськості з виправлення та ресоціалізації засуджених;

розробка основних напрямів діяльності, пов'язаної з профілак­тикою скоєння злочинів засудженими під час відбування пока­рання.

Кримінально-виконавча політика базується на певних принципах.

Принципи кримінально-виконавчої політики — це основні заса­ди та положення, на яких будується державна політика у сфері бо­ротьби зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, пов'я­заних з виховним впливом. Принципи кримінально-виконавчої політики поділяються на загальнополітичні, або загальногалузеві, галузеві та специфічні, тобто притаманні тільки кримінально-виконавчій політиці.

Загальнополітичні, або загальногалузеві, принципи:

суворе дотримання законності;

гуманність;

демократизм;

поєднання методів переконання та примусу;

•           соціальна справедливість.

Галузеві принципи:

провідна роль суспільно-корисної праці у виправленні засудже­них;

індивідуалізація виконання покарання і диференційоване засто­сування заходів та методів виправного впливу на засуджених;

участь громадськості у виховній роботі із засудженими;

•           закріплення позитивних результатів виправного впливу.

Специфічні принципи:

виправно-трудова колонія як основний вид виправно-трудових установ;

відбування засудженими всього строку покарання в одній випра­вно-трудовій установі;

•           роздільне утримання засуджених різних категорій.

Принцип суворого дотримання законності закріплений у ст. 10

Виправно-трудового кодексу (ВТК) України, згідно з вимогами якої дія­льність виправно-трудових установ (ВТУ) та інших органів, які вико­нують покарання, повинна грунтуватися на суворому дотриманні закон­ності, а посадові особи цих установ та органів несуть за це особисту відповідальність. Особи, які відбувають покарання, повинні неухильно дотримувати вимог законів.

5

Принцип гуманності кримінально-виконавчої політики полягає насамперед у тому, що її здійснення спрямоване на захист суспільства від злочинних посягань.

Покарання застосовується до осіб, які скоїли злочини в ім'я інте­ресів інших громадян. Гуманність стосовно до засуджених виявляєть­ся в тому, що згідно зі ст. 8 ВТК України за правовим становищем вони залишаються громадянами України. Застосовуючи до засудже­них кримінальне покарання, держава прагне виправити їх та повернути до чесного життя. Згідно з ч. 2 ст. 1 ВТК України виконання покаран­ня не має на меті заподіяння засудженим фізичних страждань або приниження їх людської гідності. Принципом гуманності обумовлено також надання засудженим ряду пільг.

Принцип демократизму кримінально-виконавчої політики поля­гає в тому, що вона є здійсненням волі народу; діяльність установ та органів, які виконують покарання, контролюють певні громадські організації — спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх. Крім того, громадськість бере безпосередню участь у виправленні та перевихованні засуджених. Цей принцип закріплений у ст. 9 ВТК України.

Принцип поєднання методів переконання та примусу як за­гальнодержавних, державного управління характерний для всіх сфер діяльності держави.

Цей принцип полягає в тому, що під час виконання та відбування покарання до засудженого застосовуються і каральні, і виховні засо­би впливу. Так, згідно з ч. 1 ст.1 ВТК України завданням виправно-трудового законодавства України є не тільки виконання криміналь­ного покарання, а й виправлення та перевиховання засуджених. Цей принцип втілюється і в застосуванні до засуджених заходів заохочен­ня та стягнення, передбачених ст. 65 і 67 ВТК України.

Принцип соціальної справедливості полягає у тому, що при ви­конанні кримінального покарання кожному засудженому гарантується рівність перед законом, судом та іншими правоохоронними органами незалежно від майнового стану, походження, національності, ставлен­ня до релігії та ін. Заходи стягнення та заохочення застосовуються до засуджених згідно з вимогами закону з урахуванням характери­стики особи засудженого та його поведінки.

Згідно зі ст. 7 і 49 ВТК України суспільно корисна праця засуд­жених є основним засобом їх виправлення та перевиховання.

6

Принцип індивідуалізації виконання покарання закріплений у ч. 2 ст. 7 ВТК України: засоби виправлення та перевиховання повинні застосовуватися з урахуванням характеру і ступеня суспільної небез­печності вчиненого злочину, особи засудженого, а також поведінки засудженого і його ставлення до праці. Так, засудженим жінкам, які сумлінно ставляться до праці й додержують вимог режиму, згідно зі ст. 35 ВТК України може бути дозволено проживання за межами колонії на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю та пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку. Зазначений принцип враховується при призначенні стягнень і заохочень засудженим згід­но з вимогами ст. 65 і 67 ВТК України.

З принципом індивідуалізації виконання покарання тісно пов'яза­ний принцип диференціації виконання покарання та здійснення виправного впливу на засуджених. Цей принцип полягає в тому, що засуджені поділяються на більш-менш однорідні групи з метою за­стосування до них відповідних вимог режиму і засобів впливу, а та­кож запобігання негативного впливу з боку рецидивістів та засуд­жених за тяжкі злочини на засуджених інших категорій. На основі цього принципу особи, яких засуджено до покарання у вигляді поз­бавлення волі, класифікуються згідно зі ст. 14—18, 21 ВТК України.

Принцип участі громадськості у виховній роботі із засудже­ними закріплений у ст. 9 ВТК України; форми і порядок здійснення цього принципу регламентуються ВТК та чинним законодавством Ук­раїни.

Принцип закріплення позитивних результатів виправного впливу полягає у тому, що адміністрація виправних установ уживає заходів, спрямованих на закріплення у засудженого набутих ним по­зитивних рис, поведінки тощо. Наприклад, законодавством (ст. 27 ВТК) України передбачається, що з метою закріплення позитивних резуль­татів виправлення та перевиховання засуджені, які досягли віку 18 років, можуть бути залишені у виховно-трудових колоніях до закін­чення строку покарання, але не більше ніж до досягнення ними віку 20 років. Згідно з ч. 7 ст. 21 ВТК України неповнолітні, які досягли віку 17 років і твердо стали на шлях виправлення, можуть утриму­ватися окремо від інших неповнолітніх засуджених.

Специфічні принципи кримінально-виконавчої політики закріплені у статтях ВТК України: у ст. 21 — роздільне утримування засудже­них різних категорій у виправно-трудових установах, у ст. 22 — відбування засудженими всього строку покарання в одній

7

виправно-трудовій установі, у ч. З ст. 12 — виправно-трудова колонія — основний вид виправно-трудових установ для утри­мування засуджених до позбавлення волі, що досягли повноліття.

Кримінально-виконавча політика здійснюється за допомогою таких засобів, як кримінально-виконавче право, діяльність спеціальних дер­жавних органів, участь громадськості у виправленні засуджених, заходів педагогічного та соціально-психологічного характеру. Основною фор­мою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики є кри­мінально-виконавче право. Це пояснюється тим, що політика і право тісно взаємопов'язані, оскільки право створюється політичною орга­нізацією суспільства — державою.

Первинність ролі кримінально-виконавчої політики щодо криміналь­но-виконавчого права полягає у тому, що політика визначає основні вимоги до виконання та відбування кримінальних покарань, змісту, формування, розвитку та застосування норм кримінально-виконавчо­го права.

Згідно з принципами кримінально-виконавчої політики криміналь­но-виконавче право регулює суспільні відносини, що складаються у процесі виконання покарань.

Як і право взагалі, кримінально-виконавче право є втіленою у за­коні волею українського народу, зміст якої визначається економіч­ними засадами нашого суспільства. Кримінально-виконавче право, як і решта галузей права, складається з правових норм — обов'язкових для всіх громадян України правил поведінки, які охороняються дер­жавою, виражають та закріплюють згідно з принципами кримінально-виконавчої політики волю народу України у сфері виконання пока­рань.

Кримінально-виконавче право як один із засобів боротьби зі зло­чинністю тісно пов'язаний із кримінальним та кримінально-процесу­альним правом, оскільки розв'язує одне спільне з ними завдання — охороняє законні права та інтереси громадян, державний устрій від злочинних посягань. Проте кожна із зазначенних сфер права має спе­цифічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення виконання спільного завдання притаманними тільки їй засобами і на різних етапах боротьби зі злочинністю. Кримінальне право визначає поняття та види злочинів і покарань, мету і зміст покарання, регулює призначення покарання та звільнення від нього. Кримінально-проце­суальне право регулює порядок попереднього розслідування, судового розгляду, визначення покарання та приведення вироку до виконання.

8

Предметом правового регулювання кримінально-виконавчого пра­ва є суспільні відносини, що складаються у процесі виконання кримі­нальних покарань. Ці суспільні відносини виникають між органами, які виконують покарання, і засудженими у зв'язку з виконанням призна­ченого судом покарання. Необхідно зазначити, що зі зміною кримі­нально-виконавчого законодавства суттєво змінився також предмет його правового регулювання. Так, якщо раніше цей предмет охоплю­вав тільки суспільні відносини, що виникали у процесі виконання пока­рань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом, то нині предмет регу­лювання розширився — виконання всіх кримінальних покарань.

Основним критерієм кримінально-виконавчого права як самостійної галузі права є наявність у неї специфічного методу правового регу­лювання суспільних відносин, а саме: метод наказу (імперативний ме­тод), що не допускає заперечень. Проте у процесі виконання та від­бування покарань застосовують також інші методи, зокрема метод переконання.

Отже, кримінально-виконавче право — це воля народу України, втілена у законі і виражена в системі правових норм, встановлених державою Україна для регулювання суспільних відносин, що виника­ють у процесі виконання та відбування кримінальних покарань, а та­кож застосуванні заходів виховного впливу на засуджених.

Основні завдання кримінально-виконавчого права закріплені у ст.1 ВТК України:

забезпечення виконання кримінальних покарань;

виправлення та перевиховання засуджених;

попередження вчинення засудженими нових злочинів;

попередження вчинення злочинів іншими особами;

сприяння викоріненню злочинності.

Кримінально-виконавче право як галузь права базується також на основних положеннях, принципах, що визначаються вимогами кримі­нально-виконавчої політики та викладені у відповідних принципах кримі­нально-виконавчої політики. З погляду відомого вченого В. Трубнікова, поняття принципів кримінально-виконавчої політики ширше і охоплює принципи кримінально-виконавчого права, оскільки до першої категорії входять найзагальніші положення.

Кримінально-виконавче право як галузь права необхідно відрізняти від науки кримінально-виконавчого права, яка є складовою правової науки.

9

Наука кримінально-виконавчого права — це галузь знань, яка вивчає основні закономірності процесу виконання та відбування кри­мінальних покарань і основні властивості правового регулювання сус­пільних відносин у сфері виконання покарання та застосування до засуджених заходів карального та виховного впливу.

Предмет науки кримінально-виконавчого права набагато шир­ший від предмета галузі права і охоплює не тільки суспільні відносини, що виникають при виконанні та відбуванні кримінальних покарань, а й правове регулювання,закономірності та основні ознаки кримінально-виконавчого права як самостійної галузі права. Крім того, розгляду­ваний предмет вивчає та досліджує кримінально-виконавчу політику України, діяльність органів та установ, які виконують кримінальні пока­рання, історію розвитку кримінально-виконавчого права, досвід інших держав у сфері законодавства та організації виконання покарань.

Методологічними засадами науки кримінально-виконавчого права, як і всієї правової науки, є положення філософії, а діалектичний метод як загальнонауковий метод пізнання уможливлює справді на­уковий підхід щодо визначення мети та шляхів дослідження.

Наука кримінально-виконавчого права тісно пов'язана із іншими галузями правової науки, особливо з наукою кримінального права, теоретичні положення якої з питань злочину та покарання є необхід­ним підґрунтям для дослідження проблем і питань, пов'язаних з вико­нанням та відбуванням покарань і здійсненням виховного впливу на засуджених. Крім того, наука кримінально-виконавчого права тісно пов'язана з багатьма неправовими науками — педагогікою, психоло­гією, теорією економіки та ін. Це зумовлено тим, що кримінально-ви­конавче право регламентує не тільки безпосередній порядок і умови виконання та відбування покарань,а й певною мірою особливий ви­ховний процес, де застосовуються положення та категорії педагогіки, психології й економіки.

Наука кримінально-виконавчого права, її теоретичні положення та основні поняття становлять зміст кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни, яку вивчають у вищих юридичних закладах. Дисципліна складається з двох частин — загальної і особливої. За­гальна частина розглядає загальні принципи, положення кримінально-виконавчого права, джерела та інші питання загального характеру. До особливої частини курсу входять конкретні питання діяльності установ та органів, які виконують кримінальні покарання.

10

Нормами кримінально-виконавчого права є юридичні акти у вигляді загальнообов'язкових правил поведінки, що відображуються у зако­нах та підзаконних актах і регулюють суспільні відносини, які склада­ються у процесі та з приводу виконання і відбування кримінальних покарань. Механізм правового регулювання такий. Норми права як правила поведінки безпосередньо впливають на поведінку людей, виз­начаючи, як людина повинна поводитись, і врешті-решт впливають на фактичні суспільні відносини. Таким чином, норми кримінально-ви­конавчого права — це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі та з приводу виконання і відбування кримінальних покарань. Нормами кримінально-виконавчого права найширше визначаються порядок і умови виконання кримінального покарання у вигляді поз­бавлення волі — режим відбування покарання, праця засуджених, їх навчання та основні форми виховної роботи з ними. Нормами кримі­нально-виконавчого права регулюються побут та життя засуджених у місцях позбавлення волі.

Залежно від характеру правила, які встановлюються нормою, поді­ляються на такі, що забороняють, уповноважують та зобов'язують.

Різновидом уповноважуючої норми для засуджених є заохочуваль­на норма.

Норма кримінально-виконавчого права, як і будь-яка інша норма, складається з гіпотези, диспозиції та санкції. Гіпотеза встановлює умови, за яких діє норма; диспозиція визначає правило поведінки або припис; санкція передбачає несприятливі правові наслідки, які настають у разі порушення вимог диспозиції норми. Особливість норм кримі­нально-виконавчого права полягає у тому, що передбачені його нормами санкції викладені, як правило, в окремій нормі.

Норми будь-якої галузі права закріплені в їх джерелах. Джере­лами кримінально-виконавчого права є акти органів влади чи відпо­відних уповноважених органів держави, які містять норми кримінально-виконавчого права. Такими джерелами є Конституція України; закони України, Виправно-трудовий кодекс України; акти Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів України; міжвідомчі та відомчі нормативні акти з питань виконання і відбування кримінальних пока­рань.

Базою всього законодавства нашої держави є Конституція Ук­раїни. Безпосередньо норм кримінально-виконавчого права Консти­туція України не містить, але в ній визначаються загальні засади

11

суспільного ладу та політики нашої держави, закріплюється принцип верховенства права та закону, визначаються основні конституційні засади державного управління, права, свободи і обов'язки людини та громадянина. Норми Конституції України є нормами прямої дії, і всі закони України повинні відповідати її вимогам.

Закони України — це акти, які мають вищу юридичну силу і є обов'язковими до виконання на всій території України. Прийняття законів України є виключною прерогативою вищого державного за­конодавчого органу — Верховної Ради України. Закони можуть бути комплексними та поточними. Поточні закони вносять зміни до вже існуючих законів та ВТК України з питань виконання кримінальних покарань і в подальшому стають їх складовою. Комплексні закони містять норми кількох галузей права, у тому числі й кримінально-ви­конавчого. Так, Закон України "Про прокуратуру" визначає завдан­ня, напрямки діяльності прокуратури, її структуру та ін. Але поряд із цим зазначений закон визначає також порядок здійснення прокурор­ського нагляду за виконанням кримінальних покарань.

Основним джерелом, що містить конкретні норми кримінально-ви­конавчого законодавства і регулює порядок та умови виконання (від­бування) кримінальних покарань, пов'язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу на засуджених, є Виправно-трудовий кодекс України, який було введено в дію 1 липня 1971 р. Цей Ко­декс складається з 9 розділів, 24 глав і 130 статей.

Як зазначалося раніше, джерелами кримінально-виконавчого права є також Постанови та інші акти Верховної Ради України, де міс­тяться норми кримінально-виконавчого права. Так, виконання кримі­нальних покарань, не пов'язаних із застосуванням до засуджених за­ходів виправно-трудового впливу, регламентується Положенням про порядок і умови виконання в Україні кримінальних покарань, не по­в'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, яке було затверджено Указом Президії Верховної Ради від 22 червня 1984 р.

Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися також в Указах та інших актах Президента України. Так, Указом Прези­дента України від 22 квітня 1998 р. створено Державний департамент України з питань виконання покарань; Указом Президента України від 31 липня 1998 р. затверджено Положення про Державний департа­мент України з питань виконання покарань.

12

У постановах та розпорядженнях Кабінету Міністрів України

містяться норми кримінально-виконавчого права, які регулюють окре­мі питання, що постають під час виконання покарань. Наприклад, опла­та праці осіб, засуджених до позбавлення волі, організація харчування та матеріально-побутового забезпечення цих осіб.

Міжвідомчі та відомчі нормативні акти видаються у вигляді нака­зів, правил, положень, інструкцій відповідних міністерств та відомств із питань виконання (відбування) кримінальних покарань. Так, Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ уведено в дію наказом МВС України № 453 від 20 грудня 1991 p.; порядок здійснен­ня прокурорського нагляду за виконанням кримінальних покарань виз­начається наказом Генерального прокурора України № 7 від 23 жовт­ня 1998 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних із обме­женням особистої свободи громадян".

Як зазначалося раніше, норми права регулюють певні суспільні пра­вові відносини, які виникають з того чи іншого приводу у суспільстві. Відповідно норми кримінально-виконавчого права регулюють кримі­нально-виконавчі правовідносини.

Кримінально-виконавчі правовідносини — це суспільні відно­сини, що виникають у процесі та з приводу виконання й відбування кримінальних покарань.

Складові кримінально-виконавчих правовідносин:

суб'єкти;

об'єкт;

зміст;

юридичні факти.

Суб'єкти правовідносин — це їх сторони, що мають певні права та обов'язки, встановлені нормами права. У кримінально-виконавчих правовідносинах суб'єктами є, з одного боку, уповноважені державні органи та установи, які виконують кримінальні покарання, а з іншого — засуджені особи, які відбувають призначене за вироком суду покарання.

Зміст правовідносин створюють фактична поведінка суб'єктів і сукупність їх прав та обов'язків. Права та обов'язки мають обидва суб'єкти, але якщо один із них має певний обов'язок, то інший — право, яке відповідає цьому обов'язку. Характер та обсяг прав і обо­в'язків суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин залежать від виду кримінального покарання і розкриваються під час його виконан­ня та здійснення заходів виховного впливу.

13

Об'єкти правовідносин — це явища та предмети, з приводу яких складаються правовідносини. Ними можуть бути певні блага та інте­реси. Об'єктами кримінально-виконавчих правовідносин можуть бути різні сторони порядку та умов виконання (відбування) покарання.

Юридичні факти — це обставини, з якими пов'язані виникнення, зміна та припинення кримінально-виконавчих правовідносин. Винесен­ня обвинувального вироку, набрання ним законної сили та звернення його до виконання — юридичний факт, що зумовлює виникнення кримінально-виконавчих правовідносин. Ця вимога закріплена у ст. 62 Конституції України (далі — Конституції), де зазначається, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримі­нальному покаранню доти, поки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а також у ст. 4 ВТК України, згідно з якою підставою для відбування кримінального покарання є тільки вирок суду, який набрав законної сили.

Юридичні факти, що зумовлюють виникнення кримінально-виконав­чих правовідносин чи зміну існуючих правовідносин, мають вигляд певних окремих дій. Як зазначалося раніше, такою дією є вирок суду, який набрав законної сили. Дією є також винесення рішення суду про переведення особи, яка твердо стала на шлях виправлення, до інших виправно-трудових установ згідно з вимогами ст. 46 ВТК України. Кримінально-виконавчі правовідносини припиняються внаслідок таких юридичних фактів, як дії або подіТ. Подіями є, наприклад, закінчення строку покарання, який визначено вироком, або смерть засудженої особи, яка відбуває кримінальне покарання. Дія — це рішення суду про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або звільнення засудженого від подальшого відбування покарання через хворобу та з інших причин.

Кримінально-виконавчі правовідносини мають певні особливості:

суб'єктами цих правовідносин можуть бути тільки відповідні ор­гани держави, які виконують покарання, і особи, засуджені до відбування покарання вироком суду;

правове становище суб'єктів цих правовідносин нерівнозначне;

кримінально-виконавчі правовідносини мають певний строк дії, який встановлюється вироком суду.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини — це вре­гульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини між державними органами, що виконують кримінальні покарання, з од­ного боку, і засудженими, які відбувають покарання, — з іншого, що ви-

14

никають у процесі та з приводу виконання (відбування) кримінальних покарань.

Кримінально-виконавча політика та її завдання.

Суть принципів кримінально-виконавчої політики і групи їх роз­поділу.

Основні принципи кримінально-виконавчої політики.

Кримінально-виконавче право і його предмет.

Завдання кримінально-виконавчого права. В якій нормі закону вони закріплені?

Наука кримінально-виконавчого права, її предмет.

Визначення норм кримінально-виконавчого права, їх види та структура.

Джерела кримінально-виконавчого права.

Кримінально-виконавчі правовідносини. З яких елементів вони складаються?

10.  Підстава для виникнення, зміни та припинення кримінально-вико­навчих правовідносин.

15