4.3. Кваліфікація замаху на злочин

Поняття замаху на              Поняття замаху на злочин міс-

злочин   титься у ч. 1 ст. 15 КК. Як і поняття

готування до злочину, воно потребує

конкретизації шляхом виділення та аналізу ознак цієї стадії вчинення злочину. Вони такі:

172                          Глава 4

виконуються дії, які безпосередньо спрямовані на

вчинення злочину. Це означає, що у ході замаху вчиняєть­

ся діяння, описане у диспозиції статті Особливої частини,

яке входить у об'єктивну сторону злочину. За цією озна­

кою, насамперед, проводиться розмежування між готуван­

ням до злочину та замахом на той же злочин. Готування,

як вже зазначалося, полягає у вчиненні дій, які не опи­

сані у диспозиції статті Особливої частини;

об'єктивна сторона злочину не завершується — не

настають наслідки або ж, навіть, діяння не доводиться до

кінця. У цій ознаці полягає відмінність замаху на злочин

від закінченого злочину, який характеризується об'єктив­

ною стороною, що повністю виконується;

злочин не доводиться до кінця з причин, що не зале­

жали від волі винного. Тобто, посягання переривається ви­

мушено, всупереч бажанню того, хто посягає. Саме цим за­

мах відрізняється від добровільної відмови, при якій також

має місце незавершеність об'єктивної сторони посягання, але

воно припиняється відповідно до волевиявлення особи.

Загальні правила Замах на злочин кваліфікується

кваліфікації зама- за ч. 2 або ч. З ст. 15 КК та статтею

ху на злочин         Особливої частини, яка передбачає

відповідний закінчений злочин. При

цьому потрібно встановити наявність усіх ознак складу за­кінченого злочину з урахуванням незавершеності об'єктив­ної сторони — відсутності суспільно небезпечних наслідків або закінченого діяння у матеріальних складах злочинів; незавершеності діяння у формальних складах злочинів. Якщо замаху передували дії, у яких полягає готування до цього ж злочину, то все скоєне кваліфікується лише як за­мах на злочин, оскільки, як вже зазначалося, кожна наступ­на стадія «поглинає» собою попередні стадії посягання.

Злочини, при вчи-              Вище зазначалося, що готуван-

ненні яких замах не- ня можливе стосовно будь-якого

можливий             злочину, який вчиняється з прямим

умислом. Це правило не поширю­ється на замах. Є ряд посягань, при вчиненні яких відлові-

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      173

дальність за замах не настає. Такі злочини у зв'язку з особ­ливостями конструкції їх складу взагалі не можуть мати стадії замаху. Відповідні діяння винних або не є кримі­нально караними, або ж становлять собою закінчений зло­чин, деякі з них вчиняються лише з непрямим умислом. До деліктів, стосовно яких замах неможливий, насам­перед, належить заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони (статті 118 та 124 КК). Доведення гіпо­тези про те, що при вчиненні вказаних посягань неможли­ва стадія замаху, полягає в обґрунтуванні двох положень:

про те, що перевищення меж необхідної оборони не

може вчинятися з прямим умислом;

що замах неможливий у зв'язку з особливостями

конструкції відповідних кримінально-правових норм.

У теорії кримінального права та у правозастосовній прак­тиці на сьогодні домінуючою є позиція про те, що вбивство при перевищенні меж необхідної оборони та заподіяння тяж­кого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхід­ної оборони є умисними злочинами. У відповідних статтях КК 2001 р. щодо форми вини є пряма вказівка. Стосовно ж виду умислу єдності позицій не досягнуто. Одна з висунутих у юридичній літературі точок зору полягає у визнанні того, що вказані злочини вчиняються з прямим умислом. Обґрун­товуючи її, Ю. В. Баулін вказує, що заподіяння тяжкої шко­ди є найближчою метою захисних дій, яка виступає засобом досягнення проміжної мети — припинити посягання чи за­побігти йому — і тим самим кінцевої мети: захистити право-охоронювані інтереси1. Інша думка зводиться до того, що для злочинів, які вчиняються при перевищенні меж необхідної оборони, характерний не прямий, а евентуальний умисел. її прихильники виходять з того, що при таких посяганнях вин­ний діє з метою захисту інтересів чи прав своїх власних або іншої особи, інтересів суспільства чи держави, а не з метою заподіяння шкоди тому, хто нападає2. Відсутність мети за-

1              Баулин Ю. В. Обстоятельства, исключающие преступность дея­

ния. — Харьков: Основа, 1991. — С. 269.

2              Шавгулидзе Т. Г. Необходимая оборона. — Тбилиси, 1966. —

С. 129; Ткаченко В. Квалификация покушений на преступление // Сов.

юстиция. — 1981. — № 19. — С. 8.

174          Глава 4

подіяння шкоди тому, хто посягає, водночас означає, що та­кої шкоди винний не бажає, а лише свідомо допускає. З цьо­го випливає, що при перевищенні меж необхідної оборони вина полягає не у прямому, а у евентуальному умислі.

Оцінюючи наведені думки, необхідно вказати на на­ступне. Навряд чи можна однозначно визначити початко­ву і кінцеву мету дій особи, яка заподіює шкоду при за­хисті від суспільно небезпечного посягання. Ситуації не­обхідної оборони надто різноманітні; і у певних випадках той, хто обороняється, діє, насамперед, з метою захисти­ти особисті, громадські чи державні інтереси, а у інших випадках першочерговою метою є спричинення шкоди тому, хто нападає. Однак, вважаємо, що при оцінці того, який вид вини є при вчиненні певного злочину, потрібно звертати увагу не на проміжні, а на кінцеві цілі. Проміжна мета може мати кримінально-правове значення лише тоді, коли вчинення певних дій, які є складовою злочину, саме по собі становить самостійне кримінально-каране посяган­ня. Виходячи з цього, може йтися, що вагомішою є друга з наведених позицій.

Відомо, що при вчиненні посягання з непрямим умис­лом винному інкримінуються лише наслідки, які фактич­но настали. Це у повній мірі поширюється на заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони. Такий висновок випливає насамперед з поняття необхідної обо­рони, викладеного у ч. 1 ст. 36 КК, та з поняття переви­щення меж необхідної оборони, наведеного у ч. З ст. 36 КК. Необхідна оборона полягає у заподіянні тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої у даній обстановці для не­гайного відвернення чи припинення посягання; переви­щення меж необхідної оборони — у заподіянні тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпеч­ності посягання або обстановці захисту. Якщо шкода відсутня — то немає і необхідної оборони, не може наста­вати і відповідальність за перевищення її меж. У спеці­альній літературі обґрунтовано зазначається, що застосу­вання при захисті знарядь і засобів, які могли заподіяти, але не заподіяли шкоду, явно не відповідає характеру і небезпеці посягання (промах при пострілі з рушниці у зло-

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      175

дія), не може оцінюватися як замах на злочин з переви­щенням меж необхідної оборони, оскільки не було самого акту необхідної оборони1.

Висновок про те, що на злочини, які полягають у пере­вищенні меж необхідної оборони, неможливий замах, підтверджується й аналізом практики, у якій не зустрі­чається випадків притягнення до кримінальної відповідаль­ності за замах на злочини, передбачені статтями 118 та 124 КК. Це стосується і тих випадків, коли при захисті фактич­но заподіяна менша шкода, ніж та, яка повинна була б на­стати з урахуванням характеру дій особи, що оборонялася. Так, якщо при перевищенні меж необхідної оборони наста­ла не смерть того, хто посягає, а тяжкі тілесні ушкоджен­ня, то скоєне кваліфікують за ст. 124 КК. Якщо ж заподія­ні середньої тяжкості чи легкі тілесні ушкодження — то констатується, що оборона була у межах необхідної.

Разом з тим можлива кваліфікація як замаху на зло­чини, передбачені статтями 118 чи 124 КК, за наявності помилки — коли особу безпідставно вважають такою, яка вчинила злочин, і затримують її із заподіянням шкоди. Детальніше про це буде йтися у розділі, присвяченому ква­ліфікації діянь, вчинених за обставин, які виключають злочинність.

Неможливий замах також щодо злочинів, які вчи­няються у стані сильного душевного хвилювання — статті 116 та 123 КК. Вчиняючи таке посягання, особа на­магається розправитися з тим, хто застосував протизакон­не насильство, систематично знущався або тяжко образив. При цьому відбувається звуження сфери свідомості, змен­шується можливість керувати своєю поведінкою. Внаслі­док цього особа, вчиняючи дії у стані сильного душевного хвилювання (психологічного афекту), не може точно пе­редбачати наслідки своєї поведінки і не бажає якихось певних наслідків, не діє цілеспрямовано. Тому злочини, передбачені статтями 116 та 123 КК, вчиняються з непря­мим умислом, а, отже, і не можуть мати стадію замаху. Відповідальність при вчиненні посягань у стані сильного

1 Ткаченко В. Зазнач, праця. — С. 8.

176          __           Глава 4

душевного хвилювання настає не за бажану (як це має місце при замаху), а за фактично заподіяну шкоду1.

Також неможливий замах на ті злочини з формаль­ним складом, об'єктивна сторона яких включає лише одну обов'язкову дію або бездіяльність. Якщо така дія ще не почала виконуватися, то вчиняється лише готуван­ня до злочину, коли ж вона виконана — має місце закін­чений злочин.

У теорії кримінального права неодноразово висловлю­валася позиція, згідно з якою замах неможливий стосов­но злочинів, об'єктивна сторона яких охоплює не лише настання певних наслідків, але й можливість їх заподіян­ня. На її обґрунтування стверджується, що у таких випад­ках замах на злочин ніби містить у собі склад закінченого злочину2.

Неоднозначно вирішується у юридичній літературі питання про можливість замаху на злочини, які вчи­няються шляхом бездіяльності. Обґрунтовуючи думку про те, що замах на злочини, об'єктивна сторона яких включає лише бездіяльність, неможливий (безвідносно до наслідків, що нею викликаються), М. С. Таганцев свого часу вказував: у таких посяганнях злочинність бездіяль­ності залежить від настання певних умов, найчастіше пев­ного моменту часу; тому вся діяльність особи, яка передує даному моменту, видається байдужою, а з настанням цьо­го моменту виконується повний склад злочину3.

Інша точка зору полягає у тому, що замах можливий і стосовно таких злочинів, однак у злочині, який виконуєть­ся шляхом бездіяльності, замах виражається знову ж таки лише у дії4. Остання позиція видається більш переконли-

1              У літературі висловлена також інша думка. Деякі криміналісти

стверджують, що замах можливий і при афектованому умислі. Серед

тих, хто дотримувався такої точки зору, М. С. Таганцев, який, однак,

аргументів на її користь не наводить (див.: Таганцев Н. С. Зазнач, пра­

ця. — С 306).

2              Курс советского уголовного права: В 6 т. — Т. II. — М.: Наука,

1970. — С 431.

3              Там само.

4              Ткаченко В. Квалификация покушений на преступление. — С. 8.

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      177

вою. На її обґрунтування можна навести наступні мірку­вання. Відомо, що злочинна бездіяльність — це не взагалі пасивна поведінка, а невиконання конкретної дії, яку осо­ба повинна і може вчинити. У об'єктивну сторону злочи­ну, який вчиняється шляхом бездіяльності, входить і ця активна поведінка — дія. Без встановлення того, викону­вала чи не виконувала особа відповідну дію, неможливо з'ясувати й те, чи має місце злочинна бездіяльність — не­виконання покладеного обов'язку. З моментом невиконан­ня обов'язку (бездіяльністю) пов'язується не сам факт на­явності чи відсутності об'єктивної сторони злочину, а мо­мент його закінчення. Тому видається помилковою теза про те, що вся діяльність особи до моменту, коли вона зо­бов'язана була діяти, є, з точки зору кримінального пра­ва, байдужою. Вчинення дії, спрямованої на те, щоб ухи­литися від очікуваної поведінки, є реалізацією злочинно­го наміру і початком виконання об'єктивної сторони певного злочину. Це, тим більш очевидно, стосовно пося­гань, які полягають в ухиленні від виконання покладено­го обов'язку, коли акту бездіяльності неодмінно передує певна активна поведінка.

Для ілюстрації того, що при вчиненні злочинів, які поляга­ють у бездіяльності, можливий замах, може бути наведений хоча б такий приклад. Військовослужбовець строкової служби Д., отримавши відпустку тривалістю 10 діб, не своєчасно повернув­ся до військової частини. Він разом з приятелями у останній день відпустки поїхав на базу відпочинку, маючи намір пробути там ще тиждень. Однак там Д. виявив командир підрозділу. І ос­кільки Д. добровільно повернутися до місця служби відмовив­ся, він був затриманий військовим патрулем. Видається, що в описаному випадку є замах на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 407 КК. Навряд чи можна вважати, що поведінка Д. до моменту, коли він повинен був з'явитися на службу, є нейтраль­ною (байдужою) у кримінально-правовому розумінні. Адже Д. своїми вчинками продемонстрував, що має намір не з'явити­ся на службу в призначений строк і виконав конкретні дії, спря­мовані на те, щоб реалізувати умисел. Такі дії виходять за межі готування до злочину, оскільки має місце не створення умов для наступного виконання посягання, а початок його виконання.

12 — 6-529

178          Глава 4

Неможливий замах і щодо злочину з двома форма­ми вини. Для таких злочинів, як відомо, притаманна на­явність двох чи більше наслідків (один з яких називають основним або, за іншою термінологією — проміжним), а другий — похідним1. При цьому суб'єктивне ставлення до основного наслідку характеризується умислом, а до по­хідного — необережністю. Оскільки загальновизнано, що попередня злочинна діяльність можлива лише щодо по­сягань, які вчиняються з прямим умислом, то у теорії кри­мінального права звичайно визнають, що замах на злочин, один з наслідків якого заподіюється через необережність, не може мати місце. Такий, наприклад, злочин як умисне знищення або пошкодження майна, що спричинило заги­бель людей, кваліфікується як закінчений за ч. 2 ст. 194 КК або (за відсутності вказаного похідного наслідку) відповідні діяння повинні оцінюватися як простий вид цього злочину, передбачений ч. 1 ст. 194 КК. Замах на по­сягання, передбачене ч. 2 ст. 194 КК, неможливий, якщо йдеться про вид цього злочину, відповідальність за який посилюється у зв'язку з наслідками. Водночас може мати місце замах на злочин, передбачений ч. 2 ст. 194 КК, якщо він полягає у застосуванні загальнонебезпечних способів знищення або пошкодження майна.

У юридичній літературі звертається увага на те, що не слід категорично відкидати можливість замаху на злочи­ни з двома наслідками. Мова йде про ті злочини з похідни­ми наслідками, де основний склад формальний, а наслідки відіграють роль кваліфікуючих ознак, і такі наслідки мо­жуть настати не лише у разі доведення дій до кінця, а й при частковому їх виконанні2.

Як приклад наводиться спроба зґвалтування, що спричини­ло особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст. 152 КК), коли винний засто­совує методи фізичного насильства, які самі по собі, незалежно від вступу у статеві зносини, тягнуть настання, наприклад, тяж­кого тілесного ушкодження.

1              Шевченко Є. В. Злочини з похідними наслідками в кримінально­

му праві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 2002. — С. 1—2.

2              Рарог А. И. Квалификация преступлений по субъективным при­

знакам. — С. 216—217.

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      179

Види замаху на зло-           Кримінальний закон поділяє за-

чин і питання ква-    мах на злочин на окремі види за сту-

ліфікації пенем реалізації злочинного умислу —

закінчений і незакінчений. У теорії

кримінального права і на практиці прийнято класифіку­вати замах, принаймні, ще за однією підставою — з ура­хуванням причин, залежно від яких злочин не було дове­дено до кінця — замах «нездійсненний» та «здійсненний». У кінцевому підсумку вид замаху не впливає на квалі­фікацію посягання як саме цієї стадії вчинення злочину. Однак у ряді випадків постає питання про те, яка стаття Особливої частини повинна інкримінуватися, тобто замах на який злочин має місце. Тому питання про кваліфіка­цію окремих видів замаху потребує розгляду і обґрунту­вання.

Кваліфікація закін-              Чинний КК, на відміну від рані-

ченого та незакінче-    ше діючого кримінального законо-

ного замаху          давства України, виокремлює види

замаху, які виділяються за ступе­нем реалізації злочинного умислу. В зв'язку з цим вини­кає питання, чи слід відображати у формулі кваліфікації, замах якого саме виду має місце у конкретному випадку. Аргументи на користь того, що при кваліфікації готуван­ня або замаху потрібно вказувати на ч. 2 або ч. З ст. 15 КК, наводилися Ю. В. Бауліним. На його думку, посилатися у формулі кваліфікації на відповідну частину ст. 15 КК не­обхідно, оскільки це:

дає можливість чітко вказати, у вчиненні якого саме

посягання обвинувачується особа, забезпечує зрозумілість

обвинувачення;

пов'язане з реалізацією права особи на захист. Обви­

нувачений вправі знати, від обвинувачення у замаху яко­

го саме виду він повинен захищатися;

при призначенні покарання за незакінчений злочин

відповідно до ст. 68 КК суд повинен врахувати ступінь

здійснення злочинного наміру. А це передбачає вказівку

на вид замаху, на якому перерване злочинне посягання;

12*

180          Глава 4

4) види замаху виділяються у КК1.

Міркування цього вченого видаються цілком перекон­ливими. Доповнити їх можна хіба ще тим, що вказівка у формулі кваліфікації на частину ст. 15 КК відповідає прин­ципам індивідуалізації кваліфікації та її точності. Визна­чення виду замаху дозволяє диференціювати відпові­дальність: по-різному кваліфікувати діяння осіб, які вчи­нили незакінчений і закінчений замахи. Наявність у КК відповідних положень передбачає їх відбраження також при кваліфікації скоєного.

У теорії кримінального права висловлювалися різні думки щодо критерію, яким треба керуватися при розме­жуванні закінченого і незакінченого замаху. Більш пере­конливими видаються міркування тих криміналістів, які відстоюють необхідність надати перевагу суб'єктивному критерію2. Відповідно до нього, замах вважається закін­ченим тоді, коли винний виконав усі дії, які він вважав необхідними для настання злочинного результату. Врешті-решт, саме цей критерій обрав для поділу замаху на закін­чений і незакінчений також законодавець.

При виконанні дій, які особа вважала необхідними для вчинення злочину, можна виділяти, принаймні, дві ситу­ації. У першій констатувати наявність закінченого зама­ху і відповідно кваліфікувати скоєне слід тоді, коли:

виконані всі дії, які винний вважав необхідними і

достатніми для того, щоб була досягнута мета посягання,

яке вчиняється;

дії, що виконуються, описані у диспозиції статті

Особливої частини як ознаки певного злочину.

Для другої ситуації характерним є виконання з метою вчинення злочину дій, не описаних у жодній зі статей кримінального закону або котрі передбачені як ознаки іншого злочину. Тоді скоєне кваліфікується з врахуван­ням правил про юридичну помилку. Тобто, відповідні дії або взагалі не визнаються злочинними, або посягання

1              Баулін Ю. В. Деякі принципові новели Загальної частини Кримі­

нального кодексу України та проблеми їх застосування. — С. 313.

2              Див., напр.: Курс советского уголовного права: В 6 т. — Т. П. — М.:

Наука, 1970. — С. 427—428.

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      181

кваліфікується як замах на той злочин, що його фактич­но виконував винний.

Для незакінченого замаху, як і будь-якого замаху, та­кож характерно виконання дій, що входять у об'єктивну сторону злочину. Неповне виконання дій, які винний вва­жав необхідними і достатніми для виконання посягання, за умови, що такі дії не передбачені статтею Особливої час­тини, не може кваліфікуватися як замах на злочин. Ці дії також оцінюються як юридична помилка.

Кваліфікація зама­ху при неконкрети-зованому та при аль­тернативному умислі

Замах на злочин при неконкре-тизованому та альтернативному умислі кваліфікується, виходячи з тих же засад, що і готування з вказа­ними видами умислу. Тобто, відпо­відальність має наставати за статтею Особливої частини, яка передбачає найменш тяжкий (найменш небезпечний) види злочину.

Кваліфікація зама­ху на злочин, який містить склад менш тяжкого закінчено­го злочину

Замах на злочин може поєднува­тися з виконанням менш тяжкого посягання, вчиненого проти того ж потерпілого. Типовим прикладом може бути замах на вбивство, внас­лідок якого потерпілий лише пора­нений — отримав легке, середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження. Або, прагнучи ухилитися від спла­ти податків у особливо великому розмірі, винний вчинив закінчене ухилення від сплати податків у значному розмірі.

При цьому:

не виникає конкуренції статей, що передбачають

закінчений та незакінчений злочини, при якій закінчене

посягання поглинає собою попередні стадії злочинної

діяльності. Адже тут має місце поєднання менш небезпеч­

ного закінченого та більш небезпечного незакінченого зло­

чину;

відсутня сукупність злочинів (незакінченого та за­

кінченого), оскільки посягання спрямоване проти одного

182          Глава 4

і того ж об'єкта, вчиняється шляхом виконання одного діяння;

— закінчений злочин є лише «етапом» на шляху до злочинних наслідків, які бажав заподіяти винний.

Тому менш тяжкий злочин не підлягає самостійній кваліфікації, скоєне кваліфікується як замах на той зло­чин, що його бажав виконати винний.

Кваліфікація пося-              «Відхилення дії» (aberratio ik-

гання при «відхи- tus) має місце тоді, коли внаслідок

ленні дії»               злочину заподіюється шкода не

тому об'єкту (потерпілому), стосов­но якого було спрямоване посягання винного, а іншому благу, що охороняється законом, внаслідок непрогнозова-них винним змін у розвитку причинного зв'язку. При цьо­му винний діє з прямим умислом, прагнучи заподіяти шкоду певному правоохоронюваному об'єкту. Наприклад, прагнучи вбити І., П. стріляє у нього, однак промахуєть­ся, і куля потрапляє у С.

Кваліфікація при «відхиленні дії» визначається залеж­но від того, чи однакова відповідальність встановлена за посягання на об'єкт, якому винний прагнув заподіяти і якому фактично заподіяв шкоду, а також від суб'єктив­ного ставлення до фактично заподіяної шкоди. При цьому можуть бути виділені такі ситуації, з врахуванням яких проводиться кваліфікація скоєного:

відповідальність за «бажану» і «фактичну» шкоду

передбачена однією і тією ж статтею Особливої частини —

об'єкти збігаються, є рівноцінними. Якщо форма вини та­

кож збігається, тобто має місце умисел стосовно фактич­

но заподіяних наслідків, то кваліфікація здійснюється з

урахуванням наступних положень. Дії, спрямовані на за­

подіяння шкоди, є замахом на відповідний злочин. Одно­

часно ці ж дії, що спричинили передбачені законом на­

слідки, становлять закінчений злочин. Оскільки кваліфі­

кація закінченого злочину охоплює собою кваліфікацію

попередньої злочинної діяльності, то таке посягання ква­

ліфікується як відповідний закінчений злочин;

об'єкти збігаються, але шкода заподіяна з необереж­

ності. Оскільки проводиться оцінка заподіяння шкоди

Кваліфікація злочину з урахуванням стадії його вчинення      183

різним об'єктам і з різною формою вини, то тут не можуть застосовуватися правила про поглинання необережного злочину умисним, а також про поглинання замаху закін­ченим злочином. У такому разі скоєне кваліфікується за сукупністю статей — як замах на злочин, що його вин­ний бажав виконати, та відповідний необережний злочин;

об'єкти збігаються; стосовно фактично заподіяної

шкоди немає ні умислу, ні необережності. Оскільки за не­

винне, внаслідок випадку заподіяння шкоди, кримінальна

відповідальність не настає, то скоєне кваліфікується лише

як замах на злочин, що його винний бажав виконати;

відповідальність за бажану і фактично заподіяну

шкоду передбачена різними кримінально-правовими нор­

мами, причому злочин, який фактично вчинений, є менш

небезпечний, ніж той, що його винний прагнув виконати.

Наприклад, вчиняючи вбивство у зв'язку з виконан­ням потерпілим службового або громадського обов'язку, винний фактично здійснив просте умисне вбивство. У цій ситуації закінчений менш небезпечний злочин не погли­нає замах на більш небезпечне посягання. Тому скоєне кваліфікується за сукупністю — як замах на злочин, що його винний бажав вчинити, та як закінчений фактично вчинений злочин;

відповідальність за бажану і фактичну шкоду перед­

бачена різними кримінально-правовими нормами, причо­

му фактично заподіяна шкода спричинена випадково. При

випадковому заподіянні шкоди скоєне кваліфікується

лише за статтями про замах на злочин, що його винний

бажав вчинити;

відповідальність за бажану і фактичну шкоду пе­

редбачена різними статтями, однак фактично заподіяна

більша шкода, ніж та, яка охоплювалася умислом вин­

ного. Наприклад, бажаючи спричинити тілесне ушкод­

ження, винний дає потерпілому отруту. Однак її випи­

ває інша особа, яка й гине. Якщо при цьому є різна фор­

ма вини щодо бажаної і фактичної шкоди, то скоєне

кваліфікується за сукупністю — як замах на злочин, що

його прагнув вчинити винний, та як відповідний необе­

режний злочин. Якщо ж має місце прямий умисел щодо

184          __           Глава 4

бажаної шкоди і непрямий (стосовно фактично заподія­ної), то скоєне кваліфікується лише за статтею про більш, тяжкий злочин.