2.2. Принцип обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці

Цей принцип є визначальним для всієї галузі права. Трудове право виникло саме як інструмент захисту інтересів найманої праці. Зароджуючись у надрах цивільного приватного права, во­но на ранніх етапах розвитку ринкових відносин забезпечувало юридичне оформлення купівлі-продажу робочої сили як товару. Проте робоча сила — це товар особливого порядку, невід'ємний від особи його власника, тому й регламентація відносин, пов'я­заних з наймом робочої сили, не вписувалась у сферу цивільно-правових угод. У результаті виникає трудовий договір як юри­дична форма використання найманої праці.

З усього розмаїття суспільно-трудових відносин трудове право обирає тільки відносини, які постають у результаті застосування найманої праці, тобто праці на когось, праці, що виникає на під­ставі укладення трудового договору у його різних формах і видах.

Останніми десятиліттями під сферу трудового права і на Захо­ді, і в Україні поступово починають підпадати відносини, які хо­ча і не є відносинами найму у чистому вигляді (державні служ­бовці, члени сім'ї фермерів та ін.), але у своїй основі — відно­сини залежної праці і юридично оформлюються укладенням трудового договору.

Треба також зазначити, що цей принцип трудового права по­слідовно не -дотримувався у соціалістичному трудовому праві за часів його існування. Відомо, що тоді велися навіть дискусії про так звані широку і вузьку сфери дії трудового права. Проте ми ще й досі не можемо позбутися старих підходів до розуміння і врахування принципів права при кодифікації трудового законо­давства. Тому і тепер маємо досить розпливчасту за змістом ст. З у Кодексі законів про працю України, згідно з якою трудове пра­во нібито регулює все, що тільки називається трудовими відно­синами. Та як уже було показано, палітра трудових відносин у

суспільстві досить широка. Більшість із них урегульовані право­вими нормами найрізноманітніших галузей права: трудового, аграрного, комерційного, кримінально-виконавчого, військово­го тощо. Трудове право з-поміж названих є найавторитетнішим, що^звичайно, пояснюється його предметом, вагомістю і значен­ням тих суспільно-трудових відносин, які регулюються нормами цієї галузі. Та мало хто з учених-трудовиків звертає увагу на су­перечливість ст. З та ст. 21 КЗпП, яка, по суті, є визначальною в даному випадку і обмежує сферу застосування Кодексу законів про працю України лише тими працівниками і тими відносина­ми, які виникають на підставі укладення трудового договору у його різноманітних формах.

Автори науково-практичного коментарю до законодавства України про працю зазначають, наприклад, що ст. З КЗпП досить складна для застосування як сама по собі, так і особливо у зв'язку з суперечностями між її змістом і змістом деяких ін-ших нормативних актів1. Та замість того, аби показати, що всі ці суперечності є наслідком недосконалого формулювання комен­тованої статті, вони занадто захопилися пошуком протиріч між • ст. З КЗпП та окремими законами («Про споживчу кооперацію», «Про селянське (фермерське) господарство» і навіть Союзним за­коном «О кооперации в СССР», який в частині регулювання ви­робничої кооперації взагалі втратив чинність з прийняттям За­кону України «Про підприємництво»),  і

Отже, при визначенні сфери трудового права необхідно внести зміни до Кодексу законів про працю України, виклавши ст. З відповідно до основного принципу цієї галузі права, і все стане на свої місця. Адже ця сфера уже фактично визначена у ст. 21, яка передбачає виникнення трудових відносин найманої праці на підставі укладення трудового договору.