§4. Основні аспекти політичної боротьби у 1998–2000 рр.

Найсуттєвішим політичним протистоянням 1998 року були, безумовно, вибори до Верховної Ради третього скликання. Вони проходили на основі нового Закону про вибори від 25 жовтня 1997р. Вперше в історії вибори відбувались за змішаною, мажоритарно-пропорційною системою. Таким чином, політична боротьба проходила ніби на двох фронтах: одна – в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, друга – в одномандатних виборчих округах.

Виборча кампанія розпочалася 14 листопада 1997р. Більш видимою і зовні гострішою була боротьба у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Це пояснювалося тим, що тут у змагання за 225 місць до парламенту вступили основні політичні партії України, які вже мали або розраховували на прихильність багатомільйонного елементу України. Якщо політична боротьба в одномандатних округах була відомою певній частині виборців, то за міжпартійним суперництвом у масштабах республіки слідкувала значна частина населення країни. Це не означає, що в одномандатних округах не відчувалося гостроти політичної боротьби, – тут теж змагалися не лише окремі особистості, але й також представники партій та виборчих блоків. Із 53 партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України станом на 14 січня 1998р., рішення про участь у виборах прийняли 44 партії, з яких 19 вирішили створити виборчі блоки. До ЦВК подали необхідні документи для реєстрації (із зібраним мінімумом у 200 тис. підписів на свою підтримку) 34 політичні партії і виборчі блоки партій, 25 партій та 9 виборчих блоків партій. Дві політичні партії – Партію більшовиків – комуністів та Партію слов’янської єдності – позбавлено участі у виборах, оскільки, за визначенням Центральної виборчої комісії (ЦВК) «список кандидатів у депутати від цих партій був сформований не представницьким органом партії, як цього вимагає Закон, а іншим партійним органом». Ще двом політичним партіям – «Жінки України» та Партії національного врятування України – відмовили у реєстрації списків їх кандидатів за порушення вимог Закону. Таким чином, безпосередньо у передвиборній політичній боротьбі взяли участь 30 українських політичних партій та блоків, у списках яких було зареєстровано 3539 осіб. У пресі були опубліковані програми та платформи політичних партій, які всебічно аналізувались та інтерпретувались.

Звичайно, що всі учасники передвиборного марафону давали щедрі обіцянки у разі своєї перемоги і називали шляхи можливого виходу з тієї соціально-економічної кризи, в якій продовжувала знаходитись Україна. Абсолютна більшість партій та передвиборних блоків виступали з критикою діючої влади, намагаючись скористатися перевагами опозиції на виборах. Головний водорозділ, основний політичний конфлікт відбувався між тими політичними силами, які стояли за продовження політичного курсу на реформи, ринкову економіку, розподіл влад, і лівими силами (комуністами, прогресивними соціалістами), які намагалися згорнути реформи, відновити СРСР, повернутись до радянської системи влади і соціалістичної економіки. Ставка у стані опозиції була зроблена на тих, хто розчарувався у реформах, мав низький рівень життя. Відповідальність за це покладалася на владу та її структури.

В одномандатних виборчих округах на день виборів було зареєстровано 3362 кандидати, прізвища яких були внесені до бюлетенів для голосування. У середньому на один мандат претендувало 18 кандидатів у депутати: кількість зареєстрованих кандидатів коливалася у різних округах від 3 до 37 осіб. Найбільше – в окрузі №73 (м.Іршава, Закарпатська обл.). Із вказаної загальної кількості кандидатів у народні депутати в одномандатних виборчих округах 2242 особи, що складає 56,6%, висунуті політичними партіями та виборчими блоками партій.

Характеризуючи учасників передвиборної боротьби, Президент України Л.Кучма відзначав, що «занадто велика кількість блоків і партій стали суб’єктом виборного процесу. В той час, як на оптимальний результат можна було б реально сподіватись, якщо б партії були виразнішими, а їх число меншим». Разом з тим Президент піддав критиці наявну виборчу систему, вважаючи, що кращою є мажоритарна система і тому «цей парламент не буде відображати інтереси всього населення України».

Вибори до Верховної Ради, які відбулися 29 березня 1998 року, засвідчили, що навіть в умовах кризи громадяни України можуть розв’язувати політичні проблеми легітимним шляхом, за допомогою загальновизначених демократичних процедур.

У багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі із 30 партій та блоків до парламенту, подолавши необхідний чотиривідсотковий бар’єр, пройшли 7 партій та 1 виборчий блок. У виборах взяли участь 70% виборців. Особливістю українського електорату є значна частина в ньому виборців пенсійного віку – до 40%. Звичайно, що це суттєво вплинуло на загальні підсумки виборів. Серед партій найбільшого успіху досягли комуністи (24,68% по багатомандатному загальнодержавному округу). Народний Рух України – 9,42%, блок Соціалістична партія України – 8,56%, Партія зелених України – 5,44%, Народно-демократична партія – 5,01%, Всеукраїнське об’єднання «Громада» – 4,68%, Прогресивно-соціалістична партія – 4,03%, Соціал-демократична партія України (об’єднана) – 4,01%.

Серед народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, безпартійних було 114 осіб, тобто 51,12%, тоді як їх пропорційна кількість серед кандидатів у депутати була дещо меншою – 43,4%. Це свідчить, що в одномандатних округах часто виборці віддавали перевагу особистості перед партійною приналежністю. Дуже строкатою була партійна характеристика таких депутатів: найбільше – 38 (17,04%) – від КПУ, далі 14 – (6,28%) – від НРУ, 12 (5,38%) – від Аграрної партії України, 7 (3,14%) – від «Громади». Ще 17 партій отримали меншу кількість народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах. Ці дані свідчать про наявність другої тенденції в українському електораті: поряд із значною кількістю безпартійних депутатів, яким віддано перевагу, симпатії до партій в одномандатних округах в цілому відбивають і позиції цих партій у загальнодержавному багатомандатному окрузі. Разом з тим слід відзначити, що політичні сили лівого спектру тут мали менший успіх, ніж по загальнодержавному виборчому округу. Очевидно, це пояснюється тим, що люди голосували не стільки за комуністичну ідею, скільки проти тодішньої соціально-економічної ситуації, проти погіршення рівня життя. По мажоритарних округах лівим вдалося завоювати 45 із 225 депутатських мандатів, що не є достатньо успішним результатом.

Проте якщо підсумовувати загальну кількість мандатів, отриманих лівими у Верховній Раді третього скликання, то слід констатувати зростання їх кількості. Якщо у Верховній Раді другого скликання КПУ мала 82 депутатські мандати, то у новообраній Верховній Раді – 122. Блок СелПУ – СПУ – з 30 до 34, ПСПУ – з 2 до 16.

На відміну від виборів 1994р., коли в Україні спостерігався чітко виражений «червоний пояс», що охоплював переважно східні та південно-східні регіони, відносна перемога на останніх виборах комуністичних та соціалістичних сил виявилася наслідком певного полівіння українського електорату в цілому.

Зокрема, це яскраво підтверджують результати голосування у багатомандатному виборчому окрузі. Так, у регіонах, де комуністи не лише ніколи не користувалися громадською підтримкою, а й мали винятково негативний імідж, за КПУ проголосувала: у Чернівецькій області – 20,2%; Волинській – 9,2%; Закарпатській – 6,6%; Львівській – 4,1%.

Разом з тим, як відзначав тодішній Глава адміністрації Президента України Є.Кушнарьов, «відносний успіх лівих сил називати перемогою не варто..., хоча це має стати серйозним попередженням тим, хто проводить реформи в державі, а також розпорошеним демократичним силам». Як відзначалося в інших аналітичних матеріалах, компартія не може похвалитися публічними політиками. «Звичайно, приємно, – писав щотижневик «Аргументи і факти», – що КПУ – єдина партія, яка має у першій п’ятірці партійного списку представників пролетаріату, але часи кухарок, керуючих державою, давно пройшли. Наявність великої кількості безробітних і пенсіонерів на фоні процвітання вузького прошарку наших співгромадян агітувало за комуністів не гірше дорогих рекламних роликів. КПУ використала накопичений її попередницею потенціал, але не в плані позитивних досягнень, а у плані використання негативних настроїв суспільства у своїх цілях».

Підсумовуючи результати виборів, можна погодитись з думкою тих аналітиків, які відзначали, що жодна політична сила не отримала абсолютної більшості у Верховній Раді, а головний розподіл сил піде за принципом вірності Конституції і збереження курсу реформ та проти Конституції і за круті зміни у внутрішній і зовнішній політиці, а також у державному устрої України. В цілому якісний склад парламенту свідчив, що основоположні цінності Основного Закону не знаходяться під реальною загрозою. Крім того, слід враховувати й представництво політичних сил в усіх гілках і на всіх рівнях влади.

Вибори показали ще існуючу реальну різницю між політичною та ідеологічною орієнтацією виборців східних та західних областей, хоча ця різниця дещо зменшилась. На результати виборів вплинула постійна боротьба між регіональними кланово-корпораційними угрупованнями за перерозподіл сфер політичного та економічного впливу. Суттєве значення мала також ступінь контрольованості ситуацією в областях з боку влади, пов’язаної з політичною та особистісною орієнтацією і організаторськими здібностями керівників цих структур. Не останню роль у виборах відіграла також міра розвинутості регіональної політичної інфраструктури та реальна вага місцевих осередків політичних партій і блоків.

Одне з головних питань, на яке прагнули відповісти аналітики за підсумками виборів, – чи є ці вибори дійсно багатопартійними? Частина політиків-практиків і значно менша – теоретиків визнають за факт появу в Україні реального політичного спектра, який більш-менш точно репрезентує різні політичні і соціально-економічні інтереси. Інша частина оглядачів стверджує, що класичного багатопартійного змагання не відбулося, – як і раніше, головним чином ми спостерігали боротьбу двох сил: демократів і лівих.

Проте, на наш погляд, вибори 1998р. все-таки засвідчили, що, окрім традиційних комуністично-ностальгійних і радикальних правих настроїв, значна кількість громадян почала сповідувати так званий центризм. Щоправда, у багатьох його відтінках – від ліво- до правоцентризму. Але найперше про очевидне зростання політичної толерантності свідчить беззаперечний успіх на виборах Партії зелених. Зелені стали своєрідною віддушиною для розчарованих у всьому і вся інтелектуалів різного рівня. НДП, яка мала у Верховній Раді другого скликання лише 10 депутатських мандатів, збільшила число своїх депутатів до 27. Більш як у 2 рази зросла чисельність представників НРУ (323 до 47). Представництво СДПУ(о) зросло з 2 до 16, а депутатів від ПЗУ обрано 19. Проте дещо послабила свої позиції Аграрна партія, яка, не зумівши подолати чотиривідсотковий бар’єр, втратила 15 мандатів і тим самим скоротила число своїх представників з 24 до 9.

Тодішній прем’єр-міністр В.Пустовойтенко стверджував, що центристи втратили не менше 30% голосів на виборах у багатомандатному партійному окрузі через неузгодженість своїх дій.

Незначну кількість мандатів одержали й опозиційні до виконавчої влади політичні партії: «Громада» – 11, виборчий блок «Вперед, Україно!» – 3, партія «Реформи та порядок» – 2, виборчий блок «Національний фронт» – 5 мандатів, виборчий блок «Менше слів» – 1.

Із результатів виборів як за партійними списками, так і по мажоритарних округах видно, що ті політичні сили, які використовували у передвиборній боротьбі питання надання статусу офіційної російській мові та входження України до складу Росії та Білорусії, зазнали повної невдачі. Громадянський конгрес України не отримав жодного мандата, партія «Союз» – 1, ПРВУ – 2. Ці факти свідчать, що на першому плані для виборців були зовсім не ці проблеми, а соціально-економічні, і що становище національних меншин в Україні не є якимось конфліктним – таким, щоб це викликало масовий протест чи підтримку багатомільйонного російського населення.

Аналіз підсумків виборів буде неповним, якщо не відзначити, що 5,25% виборців, які взяли участь в голосуванні, не підтримали жодної партії. На наш погляд, враховуючи складне соціально-економічне становище країни і певне розчарування населення у політичній діяльності і діяльності політичних партій взагалі, такий відсоток є закономірним – таким, що відбиває певний песимізм населення України. Більшість виборців віддала свій голос «за» якусь партію, а значить вірила, що ця партія є чимось краща за інших і зможе виконати свої обіцянки і сподівання тих, хто за неї голосував. Таким чином, в цілому виборці підтримали систему партійних виборів.

За рівнем регіональної структурованості політичні партії та блоки, які подолали чотиривідсотковий бар’єр, можна розділити на три категорії:

– ті, що мають реальну загальноукраїнську мережу обласних та місцевих осередків – КПУ, НРУ, СПУ, СелПУ та НДП. Це дало їм можливість вести агітаційно-пропагандистську роботу в усіх регіонах і виборчих округах, спираючись на організаційно-технічну базу;

– легалізовані у партії лобістські представництва регіональних еліт, спираються на особистий вплив та популярність у окремому регіоні власних лідерів – «Громади», ПСПУ, СДПУ(о). Так, підсумковий результат «Громада» був фактично забезпечений голосуванням у Дніпропетровській області (35,3%), СДПУ(о) – у Закарпатській (31,7%), ПСПУ – Сумській (20,9%). При цьому чотиривідсотковий бар’єр «Громада» подолала лише у трьох областях, СДПУ(о) у 6-ти, а ПСПУ – в 11-ти.

Окремо слід виділити Партію зелених України, феномен якої полягає у тому, що, не маючи розвиненої регіональної структури і не будучи «регіональним угрупованням», вона змогла отримати необхідну кількість голосів, подолавши чотиривідсотковий бар’єр у 23 областях країни лише завдяки використанню привабливої для електорату реклами і передвиборних гасел.

Вибори до Верховної Ради показали, що політичні конфлікти в Україні продовжують існувати і мають досить гострий, багатовекторний характер, але основним є протистояння виконавчої влади і реформаторських сил, що її підтримують у партіях та серед громадян, і лівих сил, які виступають проти ринково-демократичного курсу.

Обрання половини складу Верховної Ради за партійними списками різко змінило ставлення вітчизняної політичної еліти до партійності і означало «момент істини» стосовно реальної суспільної вартості окремих партій.

Політичне значення виборів у нинішні кризові, перехідні часи в Україні зумовлюється тим, що в ході виборів відбувається ряд докорінних змін у суспільстві і державі, зокрема, оновлення, як правило, на 2/3 і більше конституційного складу парламенту; вихід на політичну арену нових політичних партій і виборчих блоків, які відповідно до своїх передвиборних програм мають торувати шляхи нації і держави в майбутнє. Вибори в Україні стали дійсно демократичними. Проте існує ряд проблем представництва різних соціальних груп у парламенті, а значить, – демократизму виборів у широкому розумінні цього поняття.

Зокрема, мова йде про те, що у Верховній Раді третього скликання лише 11 депутатів віком до 30 років, хоча молодь в Україні, тобто особи віком до 30 років, складає 1/3 населення (право бути обраним мають громадяни України при досягненні ними 21 року). Всього 36 народних депутатів-жінок, хоча жінки в Україні складають нині 52% її населення і виборців. Лише кілька депутатів – із числа робітників і селян, хоча ця категорія складає понад 65% населення України. 1/3 народних депутатів Верховної Ради є позапартійною. Більша частина позапартійних депутатів увійшла до різних депутатських фракцій, чого є новим у світовому парламентаризмі. Лише 1/3 українського парламенту складають народні депутати минулих скликань, що мало для швидкого нагромадження і надійного збереження парламентського досвіду і парламентських традицій. Юристи складають 10% народних депутатів, а більше третини народних депутатів Верховної Ради за освітою мають інженерні або споріднені з ними професії (працівники освіти з числа викладачів технічних і природничих наук), тобто Верховна Рада, якщо скористатись порівнянням відомого юриста В.Ф.Погорілко, є певною мірою «Великою національною технічною радою», і тому очевидною є неадекватність якісного складу парламенту України структурі її населення, в тому числі виборців». Разом з тим інші аналітики вважають, що навряд чи доцільно підходити до складу парламенту з тих позицій, що він має відтворювати якоюсь мірою соціально-демографічну структуру суспільства. Як пише Олександр Нельга, «звичайно, не все доросле населення країни має вищу освіту, але бажано, щоб парламент все-таки майже суспільно склався з людей високоосвічених. Також зрозуміло, якщо в українському парламенті молоді люди віком до 30 років становлять менше 3%, то це аж ніяк не відповідає частці людей цього віку в суспільстві загалом. Але слід визнати, що більшість виборців (у тому числі і молодих) хочуть бачити в законодавчому органі країни людей, які вже набули достатньої життєвої мудрості». Що стосується представництва жінок, то у 85% усіх виборчих округів України серед зареєстрованих кандидатів у депутати була хоч одна жінка і ніхто не заважав жінкам-виборцям відповідно визначитися.

Таким чином, виборець, віддаючи свій голос якомусь з кандидатів у народні депутати, керується, мабуть, не стільки статево-віковими, освітньо-професійними критеріями, скільки такими, як особисті якості кандидата, його партійна приналежність, вміння схиляти виборців на свій бік. Це підтверджується і даними соціологічних опитувань, які провела компанія СОЦІС-Гелап незабаром після виборів. На запитання «Що було найбільш важливим для Вас, коли Ви приймали рішення проголосувати за цього кандидата?» респонденти відповіли: політична платформа – 27%; особисті якості – 21%; партійна належність – 15%; віра в кандидата – 14%; діяльність кандидата – 8%; особистий контакт – 6%.

Разом з тим слід зазначити, що певні перекоси у соціальному представництві в парламенті не можуть не призвести до деяких соціально-політичних конфліктів. Аксіомою є те, що краще представляти інтереси якоїсь соціальної групи і лобіювати їх може лише той, хто сам належить до цієї групи або близький до неї. В даному випадку буття досить чітко детермінує політичну поведінку депутата, його діяльність у парламенті. Звичайно, дії народного обранця залежать від багатьох факторів, але соціальна належність тут займає не останнє місце.

Для підготовки роботи першої сесії Верховної Ради третього скликання була створена Тимчасова підготовча група на чолі з народним депутатом доктором юридичних наук О.Бандуркою. Верховна Рада третього скликання розпочала роботу 12 травня 1998р. Перше засідання вів Голова Тимчасової підготовчої групи. До Президії увійшли лідери найчисельніших партійних груп: Ю.Костенко, П.Лазаренко, А.Матвієнко, О.Мороз, П.Симоненко, що було демократичним кроком, показало можливість співпраці різних політичних сил. Вже наступного дня була прийнята постанова «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України», яка встановила новий порядок створення депутатських фракцій. Головною ідеєю змін було те, що парламентські фракції повинні формуватися народними депутатами України лише на основі політичних партій та виборчих блоків партій, що подолали чотиривідсотковий бар’єр на виборах до Верховної Ради, за умови, щодо складу кожної з фракцій входить не менше як 14 народних депутатів.

Гостра боротьба виникла з приводу обрання Голови Верховної Ради. Розгляд питання тривав з 15 травня до 7 липня 1998р., тобто 57 днів, і отримав назву «спікеріада». Вибір голови парламенту йшов з 60 кандидатів. Внаслідок відсутності сформованої парламентської більшості і неможливості довгий час створити ситуативну більшість, різного протистояння лівих і правих сил, спікерський марафон тривав майже 2 місяці. Ні лідери політичних партій, ні впливові позапартійні депутати довго не могли зібрати необхідні 226 голосів, тобто просту більшість від складу Верховної Ради. Як згадував Л.Кучма, «півтора місяця всі ми (і добре б тільки ми, але ще й півсвіту) кожний день спочатку з очікуванням, потім із здивуванням, потім з інтересом, потім зі сміхом, потім з соромом, потім з байдужістю чули повідомлення про те, що український парламент і сьогодні не почав свою роботу через необрання спікера. Спікеріада забрала у нашої країни місяці законотворчості, зробивши законодавчий орган уразливим для критики, і чітко пояснила: не партії визначають поки що характер політичної боротьби. Мова йшла не тільки про те, хто буде спікером парламенту, але й про те, хто з вірогідних кандидатів у президенти отримає більше можливостей для публічної розкрутки на цій посаді, більше владних повноважень на період передвиборного марафону». Найбільшу кількість голосів збирали то комуніст П.Симоненко, то соціаліст О.Мороз, то представник НДП І.Плющ, то безпартійний О.Бандурка. Але всім їм не вистачило декількох голосів. Праві і правоцентристські фракції уклали союз на вибори керівництва парламенту в цей час, але через деякі суб’єктивні фактори (особисті симпатії і антипатії депутатів, їх певну фракційну недисциплінованість, інтриги) не змогли реалізувати свої задуми. Як результат, лівим вдалося переграти своїх опонентів і провести на посаду Голови Верховної Ради лідера Селянської партії України О.Ткаченка, кандидатура якого зібрала 232 голоси. Його першим заступником став комуніст А.Мартинюк, а заступником – В.Медведчук – лідер СДПУ (о). Це дало змогу пакетом вирішити питання і про голів комітетів Верховної Ради. Перипетії виборів голови парламенту показали, що фракції та їх лідери навчилися знаходити компромісні рішення, хоча і не завжди оптимальні у плані загальнодержавних інтересів.

Перейшовши до конкретної роботи, Верховна Рада майже зразу почала переглядати свої ж рішення. Мова йшла про відміну постанови Верховної Ради від 13 травня, яка регламентувала порядок утворення парламентських фракцій. Від самого початку партійної структуризації парламенту за новим принципом (до цього депутатські групи (фракції) створювалися народними депутатами України добровільно як на основі партійної належності, так і на позапартійній основі) зазначена зміна викликала неоднозначне ставлення з боку значного числа парламентарів, особливо тих, хто особисто виграв вибори у своєму окрузі, де вибори проходили за мажоритарним принципом. Постанова Верховної Ради від 13 травня дала змогу збільшити свої фракції таким партіям, як НДП, «Громада», СДПУ(о). Такий принцип утворення фракцій суттєво впливав на розмежування політичних сил у парламенті, але разом з тим обмежував свободу політичного виявлення народних депутатів. Тому це питання було, перш за все, політичним, хоча вирішувати його можна було лише правовими засобами. Тому група парламентарів (151 чол.) звернулася до Конституційного Суду України з поданням щодо визнання неконституційності вищезгаданої постанови. Вони вважали, що положення Постанови суперечить частинам 4–5 ст.36 Конституції України, де йдеться про те, що ніхто не може бути примушений до вступу до будь-яких об’єднань громадян або обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій чи громадських організацій. На їх думку, зазначений порядок утворення фракцій є дискримінаційним щодо інших політичних партій і виборчих блоків партій, а відтак порушується і рівність прав народних депутатів України, передбачена законодавством.

Конституційний Суд України 5 грудня 1998р. прийняв рішення про невідповідність Конституції змін до регламенту Верховної Ради, внесених у травні 1998р., за якими фракції у парламенті можуть створюватися лише партіями, що подолали чотиривідсотковий бар’єр.

У парламенті третього скликання чітко визначилася стратегія основних політичних сил. Ліві виступають за зміну ненасильницьким шляхом курсу реформ і напрямку соціально-економічного розвитку України, піддають різкій критиці діяльність Президента і Кабінету Міністрів. Праві намагаються завершити «національну революцію», прибрати «проросійську» адміністрацію і уряд «напівпатріотів», зупинити наступ лівих. Правоцентристи прагнуть, перш за все, не допустити реваншу лівих, продовжити послідовніше курс ринкових реформ.

Ліві вважають, що співробітництво гілок влади ускладнюється внаслідок тиску на парламент президентсько-урядових сил. «Якщо позиції Президента і Уряду приймаються, – пише представник КПУ В.Понеділко, – то співробітництво визнається. Якщо ж Верховна Рада бракує проекти іншої сторони, критикує її рішення, співробітництва не може бути, бо ж «зловорожий парламент» діє «провокаційно», «підступно», «вороже».

Одним з гострих питань протиборства у Верховній Раді стало питання про приєднання Верховної Ради до Міжпарламентської Асамблеї СНД. Зокрема, група колишніх політв’язнів у колективному зверненні до народних депутатів категорично висловилась проти такого кроку. Проте все ж рішення про вступ до МПА було прийнято 3 березня 1999 року, що викликало неоднозначну реакцію і серед політиків, і серед широкого загалу громадськості.

В самій Верховній Раді протистояння між різними політичними силами нерідко виступає в формі епатажних, амбіційних дій, що вимушені визнати і представники лівих. Вже згадуваний нами Віктор Понеділко пише: «Постійні, обов’язкові сварки, використання способу блокування парламентських засідань напруженого відстоювання своїх позицій, свідоме ігнорування порядку денного, періодичні облоги парламентської трибуни, навіть спонтанні кулачні поєдинки стали ритуально більш вагомими, ніж регламентні норми...

Часто для нас від самого початку подібних ритуальних дійств головним стає не розрахунок на досягнення нормативної мети, розв’язання проблеми, а заявка про себе, про фракцію, спроба створення іміджу принципових борців за громадянські інтереси. Заявляємо про себе дуже багато і гучно, але для плідної парламентської роботи – це мізер, а скоріше шкода». Узагальнення досить самокритичне, і воно свідчить, наскільки «плодотворною» була діяльність Верховної Ради в умовах, коли її очолювали представники лівих сил, а групою «громче всех крикунов» (ленінське визначення) була фракція ПСПУ на чолі з Н.Вітренко. Про це ж свідчать дані, наведені тодішнім заступником Голови Верховної Ради В.Медведчуком. Після прийняття Конституції України у червні 1996 року для приведення всіх її механізмів у дію необхідно було прийняти близько 70 законів. На сьогодні ж (жовтень 1999р. – Авт.) Верховна Рада і попередніх, і нинішнього скликань не спромоглася виконати це завдання, і законодавчий орган заборгував суспільству близько 45 законів. На Україні діють близько 100 законів, які приймалися ще за радянських часів. Але ж тоді близько 80% суспільних відносин врегульовувалося законодавством не України, а загальносоюзним. Це теж поле для законодавчої роботи українського парламенту.

Свого апогею політична боротьба досягла у 1999 році під час виборів Президента України. Адже саме в цей час вирішувались питання про подальший шлях України, про долю її народу, про лідера країни. У передвиборному марафоні взяла участь безпрецедентна кількість кандидатів – 15.

Боротьба за посаду Президента позначилася на роботі Верховної Ради, де було 12 претендентів на цю посаду, наклала відбиток на стосунки між діючим Президентом і законодавчим органом країни.

Зокрема, коли у вересні 1999р. відкрилася чергова сесія Верховної Ради третього скликання, одним з гострих питань стало, здавалося б, технічне питання про трансляцію роботи сесії засобами теле– і радіомовлення. Те, що структури виконавчої влади не визнали відповідну постанову ВР як таку, що має достатні правові підстави для виконання (оскільки вона не передбачає таке висвітлення на засадах держзамовлення), викликало досить різку реакцію певних парламентських кіл. Відсутність порозуміння з цього питання між спікером парламенту і кандидатом у Президенти О.Ткаченком і прем’єр-міністром В.Пустовойтенком, певно, вплинула на позицію першого, який на прес-конференції з нагоди початку роботи сесії заявив, що у разі, якщо групи і фракції ініціюватимуть відставку уряду, він вчетверте вже не рятуватиме Валерія Павловича.

Передвиборна кампанія наклала відбиток і на святкування 8-ої річниці незалежності України. Президент України Леонід Кучма виступив на урочистому засіданні, присвяченому цій даті, порівнявши День незалежності зі святом Перемоги, але в той же час підкреслив, що можна було б досягти більшого, якби у поглядах політичних сил було більше єдності. Особливо важливим завданням перед наступними президентськими виборами є недопущення паралічу країни, заявив Президент. За його словами, в країні немає ефективної структури державної влади, присутня надмірна персоніфікація політики і влади. Президент заявив, що має за мету поставити питання про відповідальність влади перед народом. Говорячи про діяльність парламенту, глава держави заявив, що вона повинна будуватись на основі сформованої відповідальної більшості, яка повинна формувати уряд.

Головним своїм завданням на виборах Л.Кучма вважав необхідність продовжити просування обраним 1994 року курсом радикальних реформ. «Я не хочу віддавати країну тим, хто поведе її іншим шляхом», – сказав глава держави. У передвиборних матеріалах чітко формувалися основні досягнення і перспективи України. Зокрема, вказувалося, що за 1994 – 1999рр. прийнято Конституцію, підписано широкомасштабний договір про дружбу і співробітництво з Росією, збережено громадянський мир і злагоду, призупинено спад виробництва, земля безоплатно передана тим, хто її обробляє, введено національну грошову одиницю, досягнуто рівності всіх національно-культурних і регіональних об’єднань, утверджено українську мову як державну з одночасним забезпеченням розвитку для російської та інших мов. Разом з тим Президент Л.Кучма вважає неприпустимим і аморальним оцінювати ситуацію лише з позитивного боку. Як вказувалося у його передвиборних матеріалах, «він усвідомлює відповідальність і глибину та складність проблем, які належить розв’язати, щоб на краще змінилось життя кожного і всіх громадян держави». У програмі Л.Кучми передбачалося за 1999 – 2004 роки забезпечити прискорення темпів приросту виробництва, в тому числі через стимулювання передових технологій, малого і середнього підприємництва, розвиток спеціальних економічних зон, пільгове оподаткування і кредитування сільгоспвиробництва різних форм власності і господарювання. У сфері державного будівництва намічалося створення парламентської більшості, забезпечення правових гарантій конституційної діяльності політичної опозиції як засобу контролю влади і узгодження суспільних інтересів, посилення самостійності місцевих органів влади і самоврядування; зниження рівня злочинності і невідворотність покарання, поліпшення матеріального забезпечення і кадрового складу органів внутрішніх справ і безпеки.

У фінансовій системі, духовній сфері та щодо соціальних гарантій передбачається ліквідація бюджетної заборгованості з заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат, поступова компенсація знецінених заощаджень громадян, створення 1 млн. нових робочих місць.

У сфері зовнішньої політики – позаблоковість, стабільне партнерство з Росією, усіма демократичними країнами світу, вдосконалення національного законодавства відповідно до світових і європейських стандартів.

За діючого Президента Л.Кучму та його програму дій у 1999 – 2004рр. було зібрано майже 2 млн. підписів громадян України, які засвідчили свій вибір у підписних листах. Його підтримали також 21 партія, в тому числі Аграрна партія України (АПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Народно-демократична партія (НДП), партія «Демократичний союз» (ДС), Партія регіонального відродження України (ПРВУ), Соціал-демократична партія України (об’єднана) – (СДПУ(о) та ін. Представники 19 всеукраїнських та регіональних профспілкових об’єднань України підписали заяву про створення коаліції профспілкових об’єднань України на підтримку Леоніда Кучми на виборах Президента України.

Разом з тим сам Леонід Кучма висловив переконання, що Президент України повинен бути «однозначно безпартійним». Він повідомив, що йому кілька разів пропонували вступити в ту чи іншу партію або створити партійну коаліцію. Л.Кучма підкреслив, що не зробив цього, «виходячи з однієї істини – сьогодні немає довіри суспільства до партій». Він нагадав, що зараз, згідно з соціологічними опитуваннями, в різні партії входить близько 2% населення України.

Деякі з політичних опонентів Л.Кучми, розуміючи, що їм поодинці важко буде протистояти йому, вирішили утворити передвиборну коаліцію. Є.Марчук, О.Ткаченко, О.Мороз, В.Олійник підписали угоду про спільні дії, яка отримала назву канівської за місцем підписання, а самі підписанти – назву «канівська четвірка». Четвірка заявила про намір залучити до своїх лав лідера комуністів Петра Симоненка, «зробивши тим самим перемогу Кучми неможливою». Потім стали говорити про відставку кабінету Пустовойтенка і про зміну Конституції в питаннях формування уряду. Пропонувалося навіть створити альтернативну Центральну виборчу комісію. Проте згодом виявилося, що Симоненка в блок залучити не вдалося, Кабінет Міністрів відправити у відставку теж неможливо, а зміни в Конституції провести теж немає змоги, оскільки у спікера Ткаченка немає більшості у парламенті. «Канівська четвірка» не змогла ство­рити навіть спільної програми. Як згодом виявилося, створення цієї коаліції було скоріше рекламним заходом, ніж політичною акцією, що пізніше визнав один з учасників «четвірки» Є.Марчук.

Дива політичної «гнучкості» демонстрував під час передвиборної кампанії Олександр Ткаченко. Спочатку він підтримав Леоніда Кучму. Потім себе і запевняв, що буде боротися за президентство до переможного кінця. Потім підтримав О.Мороза, відтак – Марчука, а насамкінець – Симоненка. У своїх інтерв’ю О.Ткаченко досить самовпевнено оцінював власні можливості і дуже критично – своїх опонентів.

Лінія на дискредитацію своїх політичних опонентів чітко прослідковувалась у передвиборних матеріалах О.Ткаченка. Поряд з публікаціями, де його персона возвеличувалась, паралельно давались матеріали з критикою опонентів по передвиборному марафону. Так, у газеті «Сільські вісті» в одному з матеріалів (а таких було чимало) містилася різка критика з боку О.Ткаченка політики діючого Президента. «Це не реформа, це, м’яко кажучи, неподобство» – говорив О.Ткаченко. Далі давалася зверхня оцінка діяльності Президента взагалі: «Він (Президент) що, знає шляхи нарощування економічного потенціалу України та подолання кризи? Ні. Якби знав хоча б на «три з мінусом», то не допустив би такого обвалу». Президент не знає, а Ткаченко знав, про що теж відкрито заявлялося: «Ми знаємо, що треба для відновлення роботи виробництв, для повернення на робочі місця його трудівників». Свої «знання» О. Ткаченко «конкретизував» у простих популістських гаслах щодо підвищення зарплати. За 2 роки обіцяв збільшити її у 1,5 раза, за 5 років – у 3,4 раза, з тим, щоб у 2002 р. вона становила 250 грн., а у 2005 р. – 420 грн.

Суперечливим було відношення О.Ткаченка до власного народу. Причому в одній і тій же промові народу давалась прямо протилежна характеристика. Наприклад, в одній із своїх промов він говорить про таку рису, як «боягузливість багатьох», а далі, що «народ України – мудрий, сильний». Щодо конкретики передвиборної програми, то головним завданням національного відродження О.Ткаченко вважав створення умов для щорічного збільшення населення на 150–200 тис.

В іншому ключі проводив свою передвиборну кампанію Є.Марчук. Основний акцент тут було зроблено, окрім «ритуально необхідної» для кожного претендента критики на адресу діючого Президента, на необхідність твердої руки в управлінні державою. Звідси і його основні гасла: «Порядок в країні через рік або моя відставка» («Євген Марчук – тверда рука Закону»). У його передвиборній програмі читаємо: «За місяць сформую сильну і впливову владу. Якщо упродовж року не буде покладено край безладдю у державі і ви не відчуватимете перших змін на краще, я запропоную народу позачергові вибори Президента». У передвиборній програмі Марчука обіцялося з 1 грудня 1999р. законодавчо гарантувати селянам зарплату не менше однієї гривні за годину, щомісячну виплату заробленого і обов’язкову щомісячну оплату пенсій; повернути людям втрачені заощадження через механізми приватизації об’єктів державної і комунальної власності, зокрема через викуп підприємцями ощадних книжок громадян з виплатою потерпілим грошей, втрачених з вини держави внаслідок фінансових маніпуляцій та інфляції; звільнити всі сільгосппідприємства від оподаткування на 5 років, після чого запровадити єдиний сільськогосподарський податок з гектара землі з господарств усіх форм власності, диференціювавши його за рентними прикметами (плодючість ґрунтів, кліматичні умови і т.п.).

У своїй пропагандистській кампанії Є.Марчук спирався також на виплеканий ще за радянських часів міф про «мудрість і компетентність розвідників». Політичне маневрування теж було  характерною рисою його боротьби за президентську посаду. Спочатку Є.Марчук очолював фракцію «Соціально-ринковий вибір», яка спиралася на Ліберальну партію України. Згодом переходить до СПДУ(о), але оскільки керівництво партії підтримує Л.Кучму, засновує Соціал-демократичний союз – власний інструмент боротьби за президентство. З метою отримання голосів виборців Західної України встановлює контакт з націоналістами (УРП, ДСП, ОУН), веде мову про доцільність реабілітації ОУН – УПА. Уже в ході виборної кампанії Є.Марчук підписує канівську угоду з О.Морозом та О.Ткаченком, сподіваючись, що вони знімуть свої кандидатури на його користь.

У передвиборній кампанії Юрія Костенка основний акцент робився на вірність національній ідеї та на те, що даний претендент є «лідером нової формації», не пов’язаним з нинішньою владою. Звідси основні часи його кампанії на зразок: «У нову епоху – з новим лідером!», змішані з критикою політики діючого Президента. У рекламних матеріалах про Костенка писалося: «Юрій Костенко звик працювати без помпезних декларацій», – він просто робить потрібну справу. Він альпініст і скелелаз зі стажем, майстер спорту – вміє долати труднощі та досягати мети».

Разом з тим у передвиборній кампанії Ю.Костенка важливе місце займало обґрунтування сутності національної ідеї, заклики розпочати новий етап державотворення із формування української національної ідеї. У виступі Ю.Костенка на урочистих зборах десятої річниці Руху, зокрема, наголошувалося: «…Для нас національною ідеєю має стати патріотична влада, яка захищає українську державність і вірно служить українському народові. Наша національна ідея – це закони, справедливість, стабільні, спрямовані на захист національних інтересів України; це держава, яка є гарантом збереження української нації (у нас немає на світі іншої держави, крім цієї, нашої, української), зростання добробуту українського народу та запорукою розвитку громадянського суспільства».

Як і в інших кандидатів у президенти, в «прокостенківських» газетах друкувалися численні листи виборців на підтримку «свого» претендента.

Особливістю передвиборної кампанії Ю.Костенка було те, що він не тільки боровся за посаду президента, але й боровся проти своїх опонентів у Народному Русі України – групи, яку очолює Г.Удовенко. Зокрема, в інформації «Народної газети» повідомлялося: «Лідер Народного Руху України Юрій Костенко закликав команду Геннадія Удовенка припинити боротьбу з націонал-демократами і звернути увагу на загрозу з боку лівих і нинішньої влади». Внутрішньопартійна боротьба, яка відбувалася у НРУ, негативно вплинула не тільки на долю обох кандидатів у президенти, але й на авторитет національно-демократичних сил в цілому.

Разом з тим В.Онопенком, В.Кононовим робились спроби щодо визначення спільного кандидата на найвищу державну посаду. В серпні 1999р. Ю.Костенко та В.Онопенко уклали угоду про спільні дії і домовилися визначити з-поміж себе єдиного кандидата. Вони вважали, що після підписання канівської угоди у виборній кампанії викристалізується три центри – об’єднання лівих кандидатів, команда Президента і об’єднання націонал-демократів. Ю.Кос­тенко змушений був визнати, що канівська угода викликала розгубленість у стані деяких націонал-демократів. У «Народній газеті» була навіть опублікована схема розвитку політичних сил на виборах. Зліва – П.Симоненко, О.Ткаченко, О.Мороз, Є.Марчук, в центрі – Л.Кучма, справа – Ю.Костенко і В.Онопенко. Н.Вітренко у схемі зображалася як така, що діє на розкол та нейтралізацію лівих, а Г.Удовенко – на правих. Вказувалося, що влада запланувала на ІІ тур пару Л.Кучма – П.Симоненко, але реальною парою буде Л.Кучма – Ю.Костенко. Висловлювалося також припущення, що можлива сепаратна угода О.Ткаченка з П.Симоненком, що потім і справдилося. Але досягти угоди про єдиного кандидата від національно-демократичних сил не вдалося.

Під час передвиборної кампанії 1999 року стався безпрецедентний випадок – замах на одного з кандидатів у президенти – Наталію Вітренко. Це сталося 2 жовтня 1999р. під час зустрічі Н.Вітренко з виборцями на вулиці біля Палацу культури Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату міста Кривий Ріг. Двоє злочинців кинули дві гранати РГД-5 у напрямку народного депутата України Наталії Вітренко та людей, котрі перебували поруч з нею. У результаті Н.Вітренко дістала дотичне поранення лівого стегна. Було поранено також близько 30 осіб, 18 з яких госпіталізували. На місці злочину працівники міліції затримали двох осіб, які кинули гранати. За інформацією одного із зловмисників, гранати їм передала співмешканка його брата, жителя Криворізького району Сергія Іваненка, який є керівником Криворізького виборного штабу Олександра Мороза та міського об’єднання «Правда проти сили». За пізнішою інформацією під час теракту постраждало 45 осіб, один тяжкопоранений помер.

Прес-служба виборного штабу О.Мороза категорично відкинула будь-яку причетність до цієї події виборного штабу Мороза і оцінила цю подію як провокацію. О.Мороз прагнув стати єдиним представником тих сил, які виступали проти діючого Президента, проводячи свою кампанію під гаслом «Всі, хто проти Кучми, – голосуйте за Мороза! Тільки О.Мороз здатний перемогти Л.Кучму!» В критиці діючого Президента команда Мороза використовувала різкі епітети – «злочини режиму», «бандократичний режим» і т.д., очевидно, вважаючи, що різкість тону може замінити аргументованість.

Участь у «канівській четвірці» спочатку принесла певні політичні дивіденди всім її учасникам, в тому числі і Морозу. О.Мороз відверто говорив, що «головним принципом, який об’єднав «четвірку», була необхідність усунення нинішнього режиму влади». Тактичну необхідність створення «канівської четвірки» О.Мороз вбачав у тому, щоб зруйнувати стратегію президентського штабу на створення біполярної системи боротьби, за аналогом системи, яку застосували в Росії у 1996 році. «А після створення «канівської четвірки», – говорив О.Мороз, – виявилося, що ця система нічого не варта, тому що у складі «канівської четвірки» є сили, які неможливо підозрівати в лівому чи «червоному реванші». О.Мороз багато говорив про методику висунення єдиного кандидата від «канівської четвірки», але вони не стали в пригоді, оскільки особисті амбіції виявилися сильнішими від усіляких політичних «методик».

Що стосується передвиборної програми О.Мороза, то вона була найбільш абстрактною і неконкретною з програм усіх кандидатів. В ній містилися фактично лише самі декларації: «буде побудовано справді народну економіку на ринкових засадах з державним регулюванням», «на селі відновиться ефективне виробництво», «діти, молодь, ветерани та жінки відчують турботу держави», «проблему мови в Україні буде вирішено». Після кожного такого гасла напрошується питання: як? Як на селі відновиться ефективне виробництво? Як населення відчує турботу держави? Яким чином буде вирішено таку складну проблему, як проблема мови?

Очевидно, О.Мороз вважав, що програма не має особливого значення, головне – особиста популярність і хоризма. Але й ця логіка не витримала випробовування на виборах.

Цікаво відзначити, що в період передвиборної кампанії О.Мороз відвідав Москву, де зустрівся з Примаковим, відомим українофобом Лужковим, генсеком комуністів Зюгановим, главою Російської церкви Алексієм ІІ. Деякі засоби масової інформації розцінили цей візит як обставину, яка могла б завадити передвиборній боротьбі О.Мороза. Сам О.Мороз пояснював свій візит так: «Я зустрічався там з керівником одного з найбільш важливих громадсько-політичних об’єднань Лужковим і керівником іншого впливового об’єднання Зюгановим, тобто я зустрічався і обговорював різні питання з тими людьми, які будуть багато в чому формувати склад Державної думи… Ми багато винні Росії, і нам треба налагоджувати економічне співробітництво».

У пропагандистській кампанії Мороза широко використовувались «листи трудящих» на підтримку на кшталт такого: «О.Мороз – це промінь світла в темному царстві», а також віршики: «Ой Морозе, Морозеньку, Лицарю сильненький, Порятуй Вкраїну любу – Рідну нашу неньку».

Що стосується лідера прогресивних соціалістів Н.Вітренко то, окрім замаху на неї у Кривому Розі, запам’яталася її «установка» щодо перших її дій на посту президента: «Закриємо аеропорти, вокзали, щоб ніхто не втік з країни. Усю «верхівку» – на уранові рудники! Причому не сидіти будете, хлопці, а працювати!» – така «установка» дуже вже схожа була на дії і події сталінських часів, 1937 року і виразно показала, що ж стоїть за гаслами «прогресивного» соціалізму.

В передвиборній програмі Н.Вітренко передбачалося перейти до державного регулювання «соціально-економічних процесів, розробки планів, забезпечення пріоритетного розвитку усуспільнених форм власності. Пропонувалось також ліквідувати без’ядерний статус України.

Відповідно до догм «звичайного комунізму» (у тому розумінні, що не прогресивного) П.Симоненком висувалося завдання-міні­мум: відновити соціалістичний шлях розвитку, забезпечити народовладдя у формі Рад, припинити приватизацію. Комуністи обіцяли наполегливо діяти в напрямі створення Союзу суверенних господарств боротися за створення єдиного економічного простору, що означало б суттєве обмеження самостійного вирішення економічних проблем.

Передвиборні пристрасті все більше розгоралися напередодні голосування. Як констатувала газета «Іменем Закону», «…перед­виборні баталії межують з видовищним шоу. Вже стає ганебною традицією виплескування брудних помий на голови кандидатів, маса «цікавої» інформації звалюється на плечі виборців, здається, що на два місяці продірявлюється інформаційне небо і ми вже по коліна в словесному дощі, «мильній» воді, бурхливих потоках компроматів і викривань».

Узагальнюючи суть президентських виборів як конфлікту цінностей, Л.Кучма в одному з своїх виступів напередодні голосування підкреслив: «На нинішніх президентських виборах не йдеться про особистості, а про те, яким шляхом розвиватиметься наша країна далі… Для мене зрозуміло: назад шляху немає. По-перше, тому, що ми там уже були. По-друге, це вже просто неможливо, оскільки усі колишні республіки колишнього Радянського Союзу пішли своїм шляхом і надто далеко порозбігалися».

Слід відзначити, що газети, які вели антипрезидентську кампанію, мали найбільший за передплатою тираж («Комуніст» – 273355, «Голос України» – 165357, «Товариш» – 137501).

Напередодні виборів два кандидати – О.Ткаченко і В.Олійник зняли свої кандидатури, і в бюлетені залишилось 13 прізвищ.

Перший тур президентських виборів відбувся 31 жовтня 1999 року. Найбільшу кількість голосів в цей час набрали: Л.Кучма – 36,5%, П.Симоненко – 22,2%, О.Мороз – 11,28%, Н.Вітренко – 10,97%, Є.Марчук – 8,14%.

Результати першого туру показали досить високу активність виборців, широкий спектр їх політичних уподобань, виявили лідерів. Основна лінія розходжень, як і передбачалося, пройшла між реформаторським курсом, який репрезентував діючий Президент і лідером комуністів П.Симоненком. Перший тур також показав, що в цілому були забезпечені основні умови для безперешкодного волевиявлення людей, що визнали і іноземні спостерігачі, представники міжнародних організацій. Відмічені порушення мали несуттєвий характер й істотно не вплинули на підсумки.

В період між двома турами обидва претенденти на пост глави держави, які вийшли в другий тур, – Л.Кучма і П.Симоненко активно проводили консультації з можливими союзниками. О.Мороз пропонував П.Симоненку відмовитись від участі у другому турі, передавши це право йому. Він назвав виборців «баранами, які покірно йдуть на бійню за Кучмою», не гідними називатись народом. О.Мороз заявив, що ще 2 роки назад говорив, що П.Симоненко при нинішній підтримці зможе отримати 35 – 37% голосів. Лідер прогресивних соціалістів Наталія Вітренко пропонувала П.Симоненку свою підтримку в обмін на призначення її у випадку перемоги прем’єр-міністром. Проте П.Симоненко відмовився і від пропозиції О.Мороза, і від пропозицій Н.Вітренко, які після цього все ж підтримали кандидатуру лідера комуністів.

Пошук союзників вів і діючий Президент. Оскільки до цього всі інші претенденти разом виступали проти нього одного, йому довелося обирати в союзники з них того, хто був найближчим до нього за поглядами. За тиждень до другого туру виборів Президент визнав, що «в політиці немає вічних друзів і вічних ворогів». Його союзником на другий тур став колишній прем’єр-міністр (уже в часи президентства Л.Кучми, 1995 – 1996рр.) – Є.Марчук. Вже з кабінету в адміністрації Президента Євген Кирилович пояснив те, що відбулося. Кучма взяв на озброєння його дітище «Нову стратегію розвитку України», з ним можна співробітничати. Не з комуністами ж шукати консенсус! Ще про підтримку Леоніда Кучми заявили нещодавні суперники – націонал-радикали.

Вихід Кучми та Симоненка на фінішну пряму був очікуваним. Схематичними стали й аргументи сторін. Діюча влада таврувала комуністів за прагнення повернути колесо історії назад. Секретар ЦК «громив режим антинародної демократії» і обіцяв скоро взагалі ліквідувати в Україні інститут президентства.

Напередодні другого туру діючий Президент звернувся до українського народу з закликом виконати свій громадянський обов’язок і взяти участь у голосуванні, оскільки «настає вирішальний момент, що визначить шлях, яким підемо далі, курс, яким буде розвиватись Україна. Це, без перебільшення, найважливіше, справді доленосне питання». Тут з Президентом важко не погодитись, оскільки в політичному конфлікті реформатори – комуністи вирішувалась не лише доля самого президента і його оточення, але й доля країни, кожного громадянина. Треба було дати відповідь на питання, при якій владі хоче жити народ України.

Україна повторювала російський сценарій 1996 року: обираючи між теперішнім і «червоним» минулим, проголосувала за теперішнє, – так писали російські газети. Проте українські аналітики думали інакше. В студії телеканалу «Інтер» в ніч виборів розгорілася дискусія про те, наскільки тими, що голосували за нинішню владу рухав страх пережити заново комуністичне минуле. І політологи, і соціологи зійшлись на думці: за комуністів голосували в основному ті люди, які в роки репресій не пережили особливих ні потрясінь, ні сімейних трагедій. Один з керівників виборного штабу Леоніда Кучми народний депутат Дмитро Табачник висловлював думку про те, що проти діючого Президента голосували в основному ті, хто не зміг інтегруватись в нові економічні умови. «Наші прогнози виправдались, – відзначив п.Табачник, – і у першому, і у другому турі Леонід Кучма значно випередив свого суперника. В основному за рахунок того, що виборці керувалися не почуттями, а розумом. Український менталітет такий, що людина свідомо прагне до «зрозумілості» ситуації, до стабільності. Звичайно, елемент страху на виборах мав місце, але це був страх повернення до минулого. Варто відзначити, що на Західній Україні люди завжди були налаштовані проти комунізму, що підтвердили й результати виборів. Обвинувачувати нас в копіюванні російського сценарію, де у другий тур з президентом був виведений «злобливий» комуніст, як мінімум, безпідставно. По-іншому і не мало бути, адже у нашому суспільстві, по суті, дві полярні сили: демократичний табір і комуністи».

Напередодні другого туру виборів аналітики прогнозували: чим більше громадян прийде на виборні дільниці, тим більше шансів буде на перемогу у діючого Президента. У другому турі своїм правом вибору скористались 27 млн. 183 тис. осіб, або 73,8% тих, що мають право голосу. За Леоніда Кучму віддали свої голоси 56,31% виборців, а за Петра Симоненка – 37,76%. Діючого Президента підтримали 18 регіонів, в тому числі Івано-Франківська, Тернопільська, Львівська, Закарпатська, Київська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська, Хмельницька, Харківська області, м.Київ та Севастополь. Найбільша кількість голосів «за» нього була подана в Івано-Франківській області – 92,3%. Петра Симоненка підтримали 10 регіонів, в тому числі Вінницька, Полтавська, Чернігівська, Луганська, Миколаївська області, АР Крим. Найбільша кількість голосів «за» нього була подана у Вінницькій області (59,2%).

Коментуючи результати другого туру виборів, Президент України Леонід Кучма зізнався журналістам, що не спав усю ніч, оскільки хвилювався за підсумки виборів. Він додав, що переживав, головним чином, не за свою власну долю, а за майбутнє країни. Президент переконаний, що якби він зазнав поразки, то «наслідки для України були б поганими». Глава держави з результатів виборів зробив для себе висновок, що необхідно прискорити проведення змін в Україні. Леонід Кучма відзначив, що для нього головне «не те, що більшість за нього проголосувала, а те, що Україна й українці обрали демократичний шлях побудови країни, заснований на ринковій економіці». Президент висловив подяку своїм виборцям, відзначивши, що його кандидатуру підтримала молодь. Проте, за словами Президента, він «повинен враховувати й думку тих, хто голосував проти нього. Я не думаю, що вони голосували за комуністичну ідею, – сказав Кучма, – так як вона себе дискредитувала у світі. Люди голосували проти сьогоднішнього життя, особливо старше покоління. Я їх розумію і ні в якому разі не ображаюсь».

Дійсно, головним результатом президентських виборів була перемога державницької національно-демократичної альтернативи. Другим за значенням підсумком можна вважати підтримку цієї альтернативи молоддю, адже, як не тривіально це звучить, за нею реальне майбутнє і саме ця соціальна група буде визначати долю виборів у парламент у 2002 році і президентських у 2004 і т.д. Третій підсумок – висока активність виборців, тобто їх небайдужість до політичної боротьби, яка відбувається. У західних (більш політизованих) областях на деяких дільницях в голосуванні взяли участь до 90% виборців. Рекорд належить Львівській області. На 120 дільниці явка склала більше 98%. (Дещо подібне відбувалося і на сході України. При середніх показниках по Харківській області 70%, в місті Чугуєві більше 90% виборців скористались своїм правом обирати президента. Активними були і традиційно пасивні регіони, зокрема міста Київ та Севастополь. У столиці в голосуванні взяли участь 62% проти 45% у першому турі, а у чорноморському місті більше 50% на відміну від 32% два тижні тому. Порівняно з президентськими виборами 1994р. політична активність виборців зросла (тоді було 71,63%). Українські ліві сподівалися, а прибічники Л.Кучми остерігалися, що активний східний електорат виведе П.Симоненка на перше місце. Але небачена активність виборців перекреслила їх сподівання. Декларована Петром Симоненком мета набрати 46 – 47% голосів виявилася недосяжною. Характерно, що в так званому «червоному поясі» на сході вплив комуністів зменшується. Як і в першому турі, за Леоніда Кучму практично скрізь голосували великі і середні міста на сході, півдні, і в центрі, а комуністам віддали перевагу в сільських районах і маленьких містечках. Очевидно, це пов’язано з тим, що у великих містах населення більше змогло відчути позитивні наслідки реформ, а також внаслідок більшої політичної свідомості та освіченості обрало державницький, демократичний і ринковий шляхи розвитку.

До особливостей другого туру аналітики відносять також те, що в Севастополі Леоніду Кучмі вдалося обійти Петра Симоненка. Як відзначив прес-секретар Президента Олександр Мартиненко «подібний результат в місті відставників і військових пенсіонерів свідчить явно: на розмовах про статус Севастополя можна поставити крапку. На мій погляд, ця подія загальнодержавного значення. І ще одна особливість: вперше на цих виборах перемогла людина, яку підтримував захід України. У 1991 році підтримуючи Чорновола, а в 1994-му – Кравчука, ці регіони програли. На цей раз вони виграли».

Як вважають аналітики, отримані результати свідчать про те, що Україна пройшла крайню ліву фазу і значна частина населення не сприймає комунізм ні в сталінському, ні в сучаснішому упакуванні. В день оголошення попередніх результатів виборів газета «Комсомольская правда в Украине» вийшла з великою фотографією Л.Кучми за кермом і написом-побажанням: «Рули, Данилыч!»

Разом з тим слід звернути увагу й на такий факт. Чимало людей, які прийшли на виборчі дільниці, не підтримали жодного з кандидатів у президенти. У першому турі їх було близько півмільйона. За підсумками другого туру це число подвоїлось. Майже вдвічі збільшилась і кількість бюлетенів, визнаних недійсними. Деякі політики розцінили це як «прихід в Україну епохи політичної втоми», зневіри в те, що вибори президента змінять в країні ситуацію на краще. На наш погляд, перший висновок є перебільшенням, і про це свідчить досить значна активність виборців, про що вже говорилося вище. Щодо «зневірених» – то такий прошарок населення завжди був і навіть цифра 3,46% тих, хто не підтримав жодного кандидата не визначає головне у підсумках президентської кампанії 1999 року. На думку голови виборного штабу Л.Кучми Івана Кураса, перемога діючого Президента на виборах свідчить про те, що «Україна відбулася як єдина і соборна держава». Нарешті наша країна, вважає І.Курас, «має загальноукраїнського і загальнонаціонального Президента».

Не встигли закінчитися вибори, як лідери опозицій стали звинувачувати один одного в поразці. Лідер соціалістів О.Мороз звинувачує Петра Симоненка в тому, що той спровокував народ голосувати за Кучму. А непримиренна Наталія Вітренко звинувачує Петра Симоненка в тому, що він-де в’ялий, аморфний і не зміг запропонувати нічого нового. Тому вона хоче об’єднати всі ліві сили і очолити їх. О.Ткаченко вважав, що «якби лівий блок не розбився на частини, то набрав би 60% голосів і не втратив би перемогу». Але хто заважав лідеру комуністів за 2 роки, за рік до виборів виступити ініціатором створення єдиної лівої опозиції?

Представники штабу Президента заперечували монополізацію ЗМІ з боку нинішньої влади. Дмитро Табачник резонно відзначив, що сьогодні громадяни України мають реальну можливість купувати будь-яку газету і читати в ній будь-яку інформацію. За його даними, рядовий виборець на читання чотирьох з п’яти найпрестижніших газет, які були в опозиції до влади («Сільські вісті», «Голос України», «Товарищ», «Коммунист») витрачав значно більше часу, ніж на перегляд інформаційних програм.

Обрання Леоніда Кучми Президентом на другий термін означало в цілому і перемогу державницьких, проринкових сил, продовження курсу реформ, а також посилення влади глави держави. Проте переобраному Президенту фактично в перші ж дні свого нового строку довелося зіштовхнутися з суттєвими проблемами, пов’язаними з утворенням нового уряду. Відповідно до Конституції України (ст.106) Президент призначає за згодою Верховної Ради України прем’єр-міністра України. Л.Кучма подав на розгляд Верховної Ради кандидатуру В.Пустовойтенка, який займав цей пост з липня 1997 року. Але парламент не дав згоди на це призначення, і кандидатура В.Пустовойтенка була відхилена. За неї проголосувало 206 депутатів. Сам Пустовойтенко назвав це політичною розправою за підтримку НДП на недавніх президентських виборах Леоніда Кучми.

На наш погляд, причини цього були такими.

По-перше, ті кандидати в президенти, які програли вибори, але були впливовими народними депутатами, прагнули хоча б часткового реваншу і тому намагалися «відігратися» на найближчих співробітниках Президента, відхиливши кандидатуру його соратника, який очолював уряд при Президентові Кучмі два з половиною роки. Ситуація, як у вірші російського поета Скитальця (С.Г.Пет­рова):

«Там – внизу – побежденные точат мечи,

Наверху – победитель усталый».

По-друге, на діяльність Кабінету Міністрів на чолі з Пустовойтенком досить суттєво вплинула світова економічна криза і, що для України особливо було відчутно, – криза в Росії 1998 року, що призвело до гальмування процесу реформ і погіршення соціально-економічного становища. Це, в свою чергу, вплинуло на рішення багатьох народних депутатів.

По-третє, ряд впливових політиків у Верховній Раді, які активно підтримували Л.Кучму під час президентських виборів, прагнули певної «політичної компенсації», створення коаліційного уряду, відповідального перед парламентом, перерозподілу портфелів в уряді. Коли цього не сталося, вони не підтримали кандидатуру Пустовойтенка.

Після переговорів представників 10 фракцій з Президентом була запропонована нова кандидатура на пост прем’єр-міністра – голови Національного банку України Віктора Ющенка. 22 грудня 1999 року Верховна Рада 296 голосами «за» дала згоду на його призначення на пост прем’єр-міністра і в той же день Президент підписав відповідний указ.

Сам Президент свідчив, що у нього було дві кандидатури на цю посаду – Пустовойтенко і Ющенко. Після того, як кандидатура Пустовойтенка відпала, залишилась якраз кандидатура Ющенка. «Виходячи з тих завдань, які сьогодні стоять перед урядом, його повинна була очолити саме така людина, як Віктор Ющенко, – говорив Президент. – Тому що я вважаю ненормальною ситуацію, коли центр практичної роботи по реформуванню економіки вимушено зосереджується не в Кабінеті Міністрів, а в адміністрації Пр                                                                                                                                езидента... на сьогоднішній день така ситуація мене вже не задовольняла, і тому потрібні були нові люди, нові ідеї, а головне – сьогодні потрібне бажання щось змінити, і змінити кардинально». Президент надав В.Ющенку карт-бланш при формуванні уряду, попрохавши лише залишити міністрів-силовиків.

У своєму інтерв’ю у відповідь на запитання «За якими параметрами формувався уряд?» В.Ющенко відповів, що «віддавав перевагу кандидатурам ідейно відданим інтересам України у всіх сферах. Тема панукраїнства повинна стати фундаментом, на якому буде здійснюватись подальше будівництво нашої державності. Природно, це повинні бути професіонали з чистими руками». Цікавою й була відповідь нового прем’єра на запитання «Чи відчуваєте Ви тиск з боку тих чи інших політичних угруповань?» Ющенко відповів, що не може «назвати те, що відбувається, тиском. Природно, є певні політичні та економічні інтереси. Але я не оцінював би ситуацію як сепаратну форму вирішення цього питання. Кінець кінцем, політичне життя передбачає такий підхід до справи. Добре, якщо моя думка співпадає з позицією тієї чи іншої сили. Це зразу ж дає уряду точку опори».

Ще у своїй передвиборній програмі Л.Кучма висловлювався за створення парламентської більшості у Верховній Раді. Після формування нового уряду політична боротьба у парламенті та навколо нього загострилася.

Деякі аналітики, резюмуючи підсумки президентських виборів, вважали, що перемога Кучми зумовила однозначне посилення влади глави держави і послаблення парламентаризму (так само, як перемога його конкурента призвела б до зворотних процесів). Народний депутат Віктор Суслов (представник соціалістів) навіть висловив таку думку: «Економічна ситуація в країні погіршується, і в цьому хтось має бути винний. Всенародно обраний Президент і реформаторський уряд не можуть взяти тягар вини на себе, оскільки їм треба репрезентувати країну і рятувати її від дефолту. Залишається парламент, від якого користі дуже мало...»

Проте у стосунках Президент – Верховна Рада мова йшла не про те, на кого «скинути» провину за тяжке соціально-економічне становище, а про те, як спільно вийти з цього становища, як спів­пра­цювати для поглиблення реформ і підвищення рівня життя. Сам Президент сказав, що «без створення парламентської більшості не може бути мови про рух уперед... Україні потрібна парламентська більшість під програму, з якою переміг Президент на виборах. А уряд – це той інструмент, який повинен втілювати цю програму».

Незадоволення діяльністю парламенту виявилося в тому, що були створені ініціативні групи, які зібрали необхідну кількість підписів для проведення Всеукраїнського референдуму про довіру Верховній Раді. Відповідно до ст.72 Конституції України Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Такі підписи були зібрані, ЦВК перевірила їх достовірність і на підставі ст.106 Конституції України Президент України Л.Кучма 15 січня 2000 року підписав Указ про проведення Всенародного референдуму, на який спочатку було винесено наступні питання:

– про висловлення недовіри Верховній Раді 14 скликання;

– про внесення змін до Конституції з метою надання Президенту можливості розпуску Верховної Ради;

– про скасування депутатської недоторканності;

– про зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300;

– про формування двопалатного парламенту;

– про необхідність прийняття Конституції України на Всеукраїнському референдумі.

Проведення референдуму призначено на неділю 16 квітня 2000р. Верховна Рада на такий Указ Президента відповіла прийняттям Закону про заборону референдумів і підготувала відповідне подання до Конституційного Суду України. Така позиція мотивувалася відсутністю закону про референдум, який не прийняла знову ж таки Верховна Рада. За це проголосували 309 депутатів, які по суті заборонили опитувати населення про довіру парламенту.

Л.Кучма відверто заявив, що стабільна більшість у Верховній Раді може бути лише тоді, коли над нею висітиме сокира у вигляді рішень проведеного референдуму. Він також заявив, що хоча народні депутати зібрали необхідну кількість підписів для створення більшості (середина січня 2000р.), але коли «я дивлюся на багато прізвищ у цьому списку, то прекрасно розумію, що вчора вони були моїми супротивниками, а сьогодні раптом переходять на мій бік барикад і будуть разом зі мною захищати Україну! Я не вірю. При найменшому коливанні ситуації вони перебіжать у інший табір. Для багатьох з них мораль – категорія ефемерна. Багато хто з них по декілька разів продавались прямо протилежним за своїми переконаннями політичним діячам і кланам... Тому референдум відбудеться, рішення буде прийнято».

Опоненти проведення референдуму намагалися вказати на те, що референдум буде коштувати занадто дорого, називались цифри 100 – 120 млн. гривень. За підрахунками Центрвиборчкому, проведення всеукраїнського референдуму, обійдеться платникам податків у 49 млн. гривень. Президент Л.Кучма назвав лицемірними заяви деяких політиків про те, що проведення референдуму «вдарить державі по кишенях». За словами глави держави, через блокування парламентом економічних реформ економіка втрачає куди більше – десятки мільйонів гривень. Крім того, Президент заявив, що «більшості результатів референдуму зразу буде дано хід. Наприклад, обмеження депутатської недоторканності».

Реалізація ідеї референдуму значно посилює політичні позиції і владу Президента, тоді як Верховній Раді його проведення абсолютно невигідне. Всі питання референдуму передбачають зміни в Конституції і складні колізії правового характеру, пов’язані з трактуванням і набуттям чинності. Колишній заступник Голови Верховної Ради другого скликання Віктор Мусіяка заявив, що «референдум – це дамоклів меч, який не просто висить над парламентом. Меч почав рухатись».

13 січня 2000 року народний депутат України Михайло Сирота оголошує у Верховній Раді заяву про створення парламентської більшості, куди увійшли представники 11 фракцій. Координатором більшості обирають Леоніда Кравчука, який оприлюднює її наміри: «Без будь-яких дипломатичних реверансів ми заявляємо, що вся влада в парламенті перейде до більшості. Все керівництво, в тому числі й комітетами, буде сформоване більшістю. Про права і обов’язки опозиції буде ухвалено спеціальний закон за прикладом цивілізованих країн. Після цього ми приступимо до доопрацювання і ухвалення Договору про політичну солідарність між Президентом, Верховною Радою і Урядом. Разом з Урядом ми повинні визначити пакет документів, які необхідно ухвалити насамперед для того, щоб прискорити процес економічних реформ... Крім того, ми маємо намір ввести мораторій на обговорення тих політичних питань, які можуть спровокувати конфронтацію у сесійній залі».

Відповідно до цієї програми парламентська більшість і почала діяти. Першим завданням стала зміна Регламенту Верховної Ради. Згідно з тим Регламентом, що діяв на той час, засідання парламенту відкривається і проводиться, якщо на ньому присутні більше 300 депутатів. Але оскільки 300 депутатів у більшості не набралося, то звільнити крісло спікера можна було лише внесенням поправок до Регламенту.

Адже навіть якщо більшість парламентарів виступить проти спікера, то та частина депутатів, яка його підтримує, може не зареєструватися і голосування автоматично буде зірвано.

Розуміючи це, парламентська більшість ініціювала відповідні поправки 18 січня 2000р. Проте голова парламенту не дозволив «проштовхувати» питання про поправки в порядок денний. Незважаючи на те, що питання було все ж поставлене на голосування і депутати підтвердили своє бажання розглянути поправки, в порядок денний він включений не був. Причина проста – деякі з тих, хто проголосував «за» депутатів, у цей час у стінах парламенту були відсутніми, довіривши право голосу своїм колегам. Вказавши депутатам на неможливість голосування «за того парня» (хоча раніше це було чимало разів) і назвавши конкретні приклади, Ткаченко питання про поправки з порядку денного зняв.

Після цього більшість змінила тактику і 20 січня 2000р. зробила спробу включити в порядок денний проект постанови про відсторонення діючого голови. Але, користуючись діючим Регламентом, проткаченківська меншість заблокувала проходження цього питання. На цей раз не допомогла і присутність усіх представників більшості, оскільки голосів їх опонентів якраз вистачало для того, щоб визнати проект більшості неприйнятим. Це пов’язано з тим, що 150 голосів за Регламентом достатньо, щоб не включати питання в порядок денний, кваліфікувавши його як неприйнятний. І хоча постанова про неприйнятність була прийнята без усілякого мотивування, питання про відсторонення спікера було відправлено «на доробку».

Після цього 21 січня більшість перейшла на засідання в Український Дім, де влаштувала альтернативне засідання Верховної Ради під головуванням віце-спікера Віктора Медведчука. Тут депутати необхідною більшістю прийняли рішення про відсторонення Олександра Ткаченка і його першого заступника Адама Мартинюка з їх посад. Була також прийнята постанова про встановлення державних символів на фасаді парламенту і всередині нього (відповідно прибравши звідти радянську символіку).

Таким чином, парламент став «двокрилим» – розділився на праве і ліве крило. В політичну лексику повернулись добре вже забуті поняття – «більшовики» і «меншовики». Правда, час вже вніс історичні корективи – «меншовики» ходять під червоним прапором, а «більшовики» вимагають знищення «червоної символіки». В Україні виникла гостра парламентська криза – найгостріша за всі часи існування незалежної України, оскільки окремими частинами засідання Верховної Ради ще не проводилось. Ліва меншість стверджувала, що ті, хто проводить засідання в Українському Домі, – нелегітимні; більшість – навпаки. Проміжну позицію зайняв О.Мороз, який заявив, що «обидва із зібрань нелегітимні». Комуністи назвали дії більшості конституційним переворотом, а Віктор Медведчук – «оксамитовою революцією – 2». Як нам здається, це не було конституційним переворотом, тим більше, що Міністерство юстиції України визнало дії більшості правомірними. Очевидно, що термін «оксамитова революція» є скоріше літературним, ніж політичним. В результаті міжгрупового конфлікту відбулися зміни в розташуванні політичних сил всередині Верховної Ради, і перевага опинилася на боці правих і центристських кіл.

Під час перерви в засіданнях Верховної Ради більшість узгодила свої кандидатури на посади голови Верховної Ради, його заступників та голів комітетів Верховної Ради. 1 лютого 2000р. Верховна Рада більшістю голосів обрала своїм Головою Івана Плюща, його першим заступником – Віктора Медведчука, а заступником – Степана Гавриша. Народні депутати, які склали більшість, затвердили також голів комітетів ВР.

Деякі аналітики вважають, що реальними стимулами для конструктивного діалогу у керівників лояльних до глави держави фракцій є, по-перше, страх перед Президентом і, зокрема, страх перед розгоном Верховної Ради, а також перед позбавленням депутатської недоторканності. По-друге, ніхто не хоче втрачати унікальної можливості перерозподілити керівні крісла. Але в цьому аналізі відсутня згадка про те, що, можливо, частина депутатів реально бажає позитивних змін у країні і хоче підвищити ефективність роботи парламенту.

8 лютого 2000р. вперше після майже 20-денної перерви засідання обох «крил» Верховної Ради відбулося у приміщенні Верховної Ради. Правоцентристська більшість зареєструвалася у складі 257 депутатів, а ліва все засідання влаштовувала обструкцію, вигукуючи: «Ганьба!» З цього приводу «головний рухівець» Геннадій Удовенко висловив задоволення, що російськомовні товариші кінець кінцем вивчили українське слово «ганьба».

Але поступово конфліктна ситуація згладжувалася, більшість лівих почали реєструватися і брати участь у роботі Верховної Ради. Верховна Рада прийняла рішення про розпуск фракції Прогресивної соціалістичної партії в парламенті, оскільки її чисельність стала меншою від необхідного мінімуму на 14 депутатів.

16 лютого 2000р. Верховна Рада прийняла у третьому читанні бюджет на 2000 рік, що стало реалізацією другого великого завдання, поставленого перед собою більшістю (після зміни керівництва Верховної Ради).

22 лютого 2000р. Президент України Л.Кучма виступив зі щорічним посланням до Верховної Ради, де наголосив, що «парламент – чи не вперше за роки незалежності – знайшов у собі мужність і розділи з Урядом відповідальність за непопулярні кроки по прийняттю бюджету». Президент також заявив, що «остаточна нормалізація обстановки у парламенті диктується нагальною необхідністю активізації законотворчого процесу і поліпшення його якості».

Діяльність парламентської більшості у Верховній Раді принесла перші позитивні результати. Як відзначив Голова Верховної Ради І.Плющ, протягом лютого 2000р. депутатами було розглянуто понад 70 законопроектів і 45 прийнято як закони в цілому, 12 – у першому читанні, 9 – відправлено на доопрацювання.