§4. Особистість і влада.

Психологічні аспекти влади

Деякі володарі влади не цуралися літературної творчості, навіть писали вірші. Займався цим замолоду Й.Сталін. Лауреатом літературної премії став Л.Брежнєв. Але найкращим поетом серед генсеків був, очевидно, Юрій Андропов. В одному з своїх віршів він досить оригінально висловився з приводу стосунків «особистість – влада». Зокрема, цікавим є такий уривок:

«Сбрехнул какой-то лиходей,

Как будто портит власть людей.

О том все умники твердят

С тех пор уж много лет подряд,

Не замечая (вот напасть!),

Что чаще люди портят власть».

Взаємозв’язок і взаємовплив людини і влади, особистості і політики є очевидним, він визначається самою природою влади, яка є втіленням сутнісних рис людини, її соціальної і біологічної природи, що виявляється в складній системі потреб, включаючи потреби в спілкуванні, самореалізації і самозбереженні.

Людина є основним суб’єктом політики, який може активно брати участь у боротьбі за владу, за її реалізацію, впливати на політичні процеси. Ставлення людини до влади може мати найширший діапазон: від повного захоплення до категоричного неприйняття і спротиву. Характер влади справляє суттєвий вплив на людину, її спосіб життя. Але і від самої людини, її здібностей, характеру, дій залежить влада.

Англійський соціолог Герберт Спенсер зауважував, що суспільство утворюється з одиниць. Природа цих одиниць і визначає природу суспільства. Якими є люди, їх загальний рівень розвитку, такою буде і породжувана ними політика і створена ними влада. Загальний інтелектуальний і психологічний потенціал «множини особистостей» визначає взаємовпливи і взаємовідносини не лише окремих індивідів чи групи людей, але й суспільства, держави в цілому.

Коефіцієнт корисної дії влади багато в чому визначається її соціальним змістом – здатністю діяти в інтересах чи проти інтересів керованих. Звідси дві полярні форми відносин лінії «особистість – влада»: протистояння чи співробітництво. Особистість може бути не стільки «пасивом» влади, підлеглим чи навіть супротивником, але й «активом», інструментом розвитку, каталізатором, навіть умовою існування.

Особистість стає суб’єктом політичної влади лише тоді, коли вона здобуває при вирішенні державних справ можливість дії, причому самодетерміновану здатність, яка ґрунтується на власному світогляді, сприйнятті світу. Відповідно до цього позбавлення такої здатності автоматично призводить до того, що людина фактично виключається з політичного процесу. У такому випадку влада стає для неї недемократичною, деспотичною. Якщо влада враховує світоглядні орієнтири підпорядкованих їй людей, дає особистості змогу внутрішнього самовизначення, – то ця влада є дійсно гуманістичною, державно виваженою, адекватною фундаментальним правам особистості.

Сьогодні, на порозі третього тисячоліття, політична та правова думки всебічно обґрунтовують ідею самоцінності людини, пріоритету її природних прав. Орієнтація на свободу, самостійне визначення людиною кола своїх інтересів і засобів їх реалізації, усвідомлення особистої відповідальності за власну долю практично втілюються в різних видах діяльності, необхідних суспільству. Відносна самостійність особистості стосовно влади виявляється в тому, що вона не може повністю відповісти суспільним умовам (у тому числі і «накресленим» владою), а повинна виявляти в своїй ідентифікації певну вибірковість переваг, орієнтацій (у даному контексті політичних), виходячи з своєї самостійності, рівня політичної свідомості та культури.

Владний вплив, який здійснюється всупереч інтересам керованих, тобто те, що можна визначити як маніпулювання, слугує суттєвим фактором соціальної дезорганізації, знижує рівень раціональності в поведінці людей.

Участь особи в політичному процесі детермінують політична система, соціальне середовище, власні цінності, інтереси та потреби. На політичну поведінку людини впливають і психологічні та біологічні елементи особи (менталітет, темперамент, стан здоров’я). Саме тому деградація особи і руйнування влади виявляються взаємопов’язаними. Згадаймо хоча б останні роки правління Л.Брежнєва, коли деградація його особистості каталізувала застійні процеси в політиці, економіці, культурному житті СРСР, призводила до неадекватних рішень, що впливали на долю не лише окремих людей чи верств населення, а на долю держави в цілому.

Для нормального співжиття влади і особистості ні одна з сторін не повинна придушувати (влада) чи заперечувати (людина) одне одного. Їх відносини не можуть бути відчуженими, влада повинна будувати їх на взаємосприйнятних засадах. Політичне відчуження виявляється у неможливості людини впливати на хід політичних подій, у сприйманні індивідом політичних інститутів як ворожих інтересам людини.

Наявність відчуження дає змогу відповісти на питання: чому більшість людей не любить владу? (Крім тих, хто до неї належить і користується нею).

Влада пов’язана з відносинами панування й підкорення, насильства, диктату, нав’язування певних стереотипів поведінки, обмежень свободи і волі, демагогією, обманом, цинізмом, зловживаннями владою, багатством, нерівністю. Всі ці прикмети по-різному виявляють себе в різних політичних режимах. Менше в демократичних і відчутно більше в авторитарних. Розбещення владою негативно впливає не лише на її носіїв, володарів, але й на суспільство. Не можна виключити з причин негативізму до влади й заздрість до тих, хто більше має і може, настрої зрівнялівки, вимоги, щоб «ті, у верхах, жили так, як ми, в низах». Таке прагнення і було однією з психологічних причин Жовтневої революції і наступної громадянської війни, і основи для таких настроїв залишилися, вони живляться рудиментами соціалізму, споконвічною ненавистю бідних до багатих.

В політичній літературі виділяють кілька типів стосунків влади зі своїм головним джерелом, носієм та об’єктом – людиною. У рамках єдності людини і влади виникають два варіанти їх зв’язку.

Перший тип передбачає ставлення до влади як до засобу, що використовується для вирішення завдань соціального, морального, релігійного порядку. Такий тип влади представляє лідерство, яке виростає зі здібності керівника відбивати інтереси своїх послідовників. Цим лідер відрізняється від іншого типу керівника-маніпу­лятора, який діє всупереч інтересам послідовників.

Інший тип єдності людини і влади – це ставлення до влади як до мети, визнання її самодостатньою цінністю, яка за своїм значенням перекриває всі інші. У рамках такого ставлення до влади формується «авторитарна особистість», характерними рисами якої є повне злиття людини з механізмом влади, підкорення особистого життя її потребам, розчинення особистого життя в політичному, громадському, релігійному. Абсолютизація значення влади в житті людини, набуття статусу самодостатньої цінності здійснює руйнівний вплив на особистість. Проте надзвичайно негативним для людини та її особистих якостей виявляється і ситуація життя в умовах руйнування влади.

Демократія, як відомо, здійснюється певною «множиною особистостей», які вступають між собою у відносини влади. Вона є взаємовпливом їх характерів, волі, прагнень, які «переплавляються» у «єдиний характер» – всезагальний і всенародний, певною мірою цілісний. Реалізація демократичних настанов передбачає здатність народу спрямовувати державний корабель, відчувати відповідальність за свої дії. Демократична політика неможлива без лояльності, поважання закону. Недотримання закону веде до безвладдя і безладдя, розгулу злочинності і правопорушень, які стають основною формою суспільного буття. Життєвість демократії – у загальному інтелектуально-моральному стані всієї «множини особистостей» – менталітеті народу, його правосвідомості. Без цього демократія перетворюється в охлократію або тиранію.

Участь особистості у формуванні демократичної держави і реалізації демократичної політики повинна бути органічно пов’язана із становленням громадянського суспільства – системи самостійних і незалежних від держави громадських інститутів і міжособистісних відносин. Так створюються умови для самореалізації окремих особистостей і соціальних груп. Якщо держава фокусує загальні інтереси народу, то через громадянське суспільство реалізуються приватні, часткові інтереси і потреби людей.

Громадянське суспільство, як відомо, – це вища ступінь у розвитку соціальної спільноти, міра його зрілості, розумності, справедливості, людяності. Під цим суспільством розуміють особливе середовище відносин, головним чином, майнових, ринкових, сімейних, моральних, які повинні знаходитись у певній незалежності від держави. В громадянському суспільстві, окрім офіційних інститутів, існує непідконтрольний їм уклад життя – сфера реалізації інтересів окремих індивідів та їх об’єднань, тобто мова йде про невтручання влади в «цивільні справи» особистості, приватне життя людей.

Видатний філософ Гегель вказував, що окрема особа є для себе самої метою; її діяльність спрямована, перш за все, на задоволення власних потреб (природних і соціальних). В той же час особистість може задовольняти свої запити не інакше, як перебуваючи у певних відносинах з іншими людьми. «У громадянському суспільстві кожен для себе – мета, всі інші для нього – ніщо. Але без співвідносин з іншими він не може досягнути всього обсягу своїх цілей».

Громадянське суспільство починається з громадянина і його свободи. Регулююча роль держави стає мінімальною: охорона правопорядку, боротьба зі злочинністю, створення нормативних умов для безперешкодної діяльності індивідуальних та колективних власників, реалізацій ними своїх прав і свобод.

Визначальне соціальне явище, результат творчості багатьох поколінь людей – влада – існує в суспільстві, тобто в загальній системі багатоманітності суспільних явищ, людських справ, стосунків і взаємодій. Вона органічно пов’язана з ними, взаємодіє з ними і впливає на них, відчуваючи, в свою чергу, дію численних і різнохарактерних явищ, процесів і подій Без урахування цих особливостей влада як така постає неповною, однобічною. Звичайно, не всі явища, у світ яких «входить» влада, рівнозначні і можливі для співставлення як за рівнем і масштабом впливу на владу, так і за впливом, який вони відчувають з боку влади Але якщо подивитися масштабно, узагальнено, то, власне, у фокусі скрізь стоїть проблема: людина і влада.

У суспільстві система влади починається з людини, фактично вона занурена в світ людини, їй самій належить прийти до влади, очолити її, стати біля її керма чи обрати того, хто стане біля важелів влади над ним і від його імені буде дотримуватись закону і творити його. Іншими словами, в реальному житті людина, вступаючи в світ, застає владу готовою, керуючою і або беззаперечно підкорюється їй (що відбувається в абсолютній більшості випадків), або може збунтуватися (як правило, безуспішно, як це було віками і тисячоліттями і буває в наші дні).

Система влади у світі людини не лише починається, але й закінчується людиною Вона, якщо можна так висловитися, впирається в людину, спирається на неї, бо влада для того й існує, щоб дійти до окремо взятої людини, спонукати її виконувати владні приписи та вказівки.

Тут відкривається багатство аспектів аналізу: влада в ім’я людини, влада проти людини, а також людина влади, людина при владі, людина перед владою, людина біля влади, людина проти влади і, нарешті, людська влада, людяна влада і владна людина.

Влада має величезне значення в діяльності людини. Кожна політична кампанія, будь-яка організована група, будь-який соціальний процес – це права на використання влади. Оточуюча нас дійсність дає множину прикладів специфічних виявів владних відносин: соціальна влада і суперництво з-за влади породжують більшість драм нашого життя. Влада, таким чином, постає перед нами не тільки як всезагальна властивість соціальних структур, але і як загадковий соціальний феномен.

Людина – суб’єкт і об’єкт суспільно-історичної діяльності і культури, влади і правління. З поняттям «людина» пов’язані різноманітні поняття у владній практиці (видатна людина, людина влади, «своя людина», могутня людина і т.д.). Звідси і якості, які виявляються у влади і володарів: людяність, гуманність або мізантропія, людиноненависництво. Звідси влада і політика в ім’я та на благо людини чи людей або нелюдська влада.

Для успіху влади, її стабільності необхідно, щоб вона не була налаштована проти людини, проти народу, а слугувала людям, їх добробуту, захищала їх. Дуже важливо, щоб цьому сприяв надзвичайно складний комплекс, який стосується усіх і кожного, а не лише можновладців, – комплекс розумних владних інтересів, владних відносин, владної свідомості. Це суттєві компоненти феномену влади.

Владні інтереси – це, перш за все, потреба людини, осіб, органів, установ, організацій, які рухаються до влади, володіють нею, використовують її, пов’язані з прагненням до якомога більшого засвоєння і розпорядження нею. Це і інтереси простих людей, які мають перед собою нормальну владу.

Життя людей в цілому регулюють їх стосунки – їх взаємні зв’язки, а також зв’язки їх організацій, соціальних інститутів, соціальних груп, держави, тобто саме ті багатогранні види зв’язків, які утворюють людське суспільство і породжують саму потребу у владі. Для влади головними є власне владні відносини, тобто взаємні зв’язки різних людей, суб’єктів, осіб, органів, партій з приводу влади, її розуміння і використання. Адже саме з цією сферою пов’язано впорядкування життя людини, діяльності людського суспільства.

Вияви влади є необмеженими в людському житті, всеохоплюючими, якщо брати всі її види, типи та різновиди. Безпосередньо світ влади – це вся та значна область життя суспільства, основним змістом і змістом існування якої є ефективний вплив на людей з метою регулювання їх співжиття, налаштування взаємопристосування, розробка різних інституцій, що дозволяють людям жити, працювати і по можливості радіти спільному життю.

Світ влади нескінченно різноманітний, але він відбиває індивідуальність володарів, умов існування і буття. Звертаючи увагу на виняткову багатогранність влади як спеціального явища, С.С. Фро­лов пише: «Влада має багато ступенів, відтінків і форм вияву від гучного крику до шептання, від спалаху роздратування у маленької дитини в її бажанні вплинути на поведінку матері до мобілізації в армію величезної кількості людей». Проте скрізь ми бачимо співвідношення людина-влада або влада-людина, оскільки без людей, без людського суспільства влада неможлива. (Хоча влада є і в тваринному середовищі).

Якщо звернутися до конкретних виявів влади, то це буде власне влада однієї людини над іншою, її вплив, нерідко однобічний, безконтрольний і негуманний. І варіантів тут чимало: влада над «людиною з вулиці», над підданим, влада над окремою особою в банді і т.д. У таких випадках слід говорити про вияви «влади» в ланках, оскільки вони знаходять вияв не в цивілізованих формах, а у свавіллі, тиранії, нарузі «людини» над «людиною», коли перший і другий втрачають своє людське, цивілізоване обличчя.

Подолання таких виявів «влади» – одна з найвищих мрій, цілей людства.

Відновлення громадянських якостей особи, її громадянського світобачення і світовідчуття тісно пов’язано також із деєтатизацією людської свідомості, тобто з її «роздержавленням». Громадянин – у первісному смислі цього поняття – з’являється в суспільстві (колективі) тоді, коли він розкривається перед державною владою не тільки як об’єкт її розпоряджень, виконавець службових обов’язків, але й як суб’єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлені всім суспільством (не державою!) і які, випливаючи з норм загальнолюдської моралі і прийнятого в суспільстві правопорядку, виступають первинними щодо влади. Іншими словами, кожна людина в суспільстві свободи, що зароджується, – це, за ідеєю ще і «громадський контролер» правової держави, що з’являється утвердженню якої, власне, і підпорядкований цей контроль.

Такий феномен, як влада, приваблює, хвилює, захоплює людину, а потім і розчаровує, відштовхує – і не лише індивіда, але й цілі колективи, верстви, регіони. У людини є здатність захоплюватися владою, яку важко подолати, і це пов’язано з честолюбством, марнославством, егоїзмом, особистим інтересом, прагненням «сильних відчуттів» і задоволень. Прагнення влади і прагнення багатства – одні з найсильніших людських почуттів, дуже схожі і нерідко згубні. Очевидно, що суть цього – в незвичайній множині людських відчуттів і пристрастей, в нестримному прагненні людини до пізнання і випробовування своїх сил в різних ситуаціях, в намаганні підняття над подібними собі, керувати ними і отримувати від цього задоволення. Відомий німецько-американський психолог і соціолог Еріх Фромм писав з цього приводу, аналізуючи мотиви прагнення Сталіна до влади: «Я думаю, що головним мотивом для Сталіна була насолода своєю необмеженою владою: «Хочу – страчую, хочу – помилую».

Лінія «людина-влада» безпосередньо пов’язана з володарями влади, реальними особами, які мають владу. Фактично, реально владу приводять в рух, надають їй енергію, роблять її активною, ефективною, діяльною так звані перші особи – монархи і президенти на самій вершині, а часом і фігури рангом, ступенем нижче на інших поверхах влади (часто це місцеві володарі), здатні не дуже вже поступатися першоволодарям за впливом на співгромадян чи підданих. А поруч нерідко знаходиться дуже впливове оточення (сановники, еліта, «команда», придворні).

Особисті риси характеру досить сильно впливають на методи здійснення влади, її стан і розвиток. Історія свідчить: кожен, хто рвався до трону, шукав свого: один – багатства, інший – пошани, третій – права вирішувати долі людей, четвертий намагався змінити світ. І майже всі вони вели боротьбу за владу — боротьбу не на життя, а на смерть».

Світ володарів, які за тисячоліття людської історії знаходилися на вершині влади, дуже різноманітний, суперечливий, неоднозначний. Яка особистість залишиться в історії? Чому залишиться? За що залишиться? Відомий історик Н.Я.Ейдельман відзначав: «Історія володіє строкатим і жахливим набором самовладних деспотів: Хеопс, Навуходоносор, Калігула, Цінь Ші-Хуанді, Тімур. За основними «параметрами» вони були подібними до тисяч інших самодержців і виділялися з їх середовища, залишались горезвісною пам’яттю іноді через особливе звірство, але частіше через якусь дивну, особливу рису, збережену сагами, переказами. Таким був, наприклад, єгипетський тиран Хакім з династії Фатімідів (996–1021) який перевернув життя країни, наказав жінкам ніколи не виходити на вулицю, вдень усім підданим спати, вночі — не спати; і так протягом чверті століття, доки ім’ярек не сів на осла, не оголосив правовірним, що вони не гідні такого правителя, і поїхав, зник (після чого потрапив у святі, від якого веде свій початок відома мусульманська секта друзів).

Там, де є влада, завжди є і політичне лідерство. Р.Такер писав: «...політичне лідерство є, вірогідно, однією з найзначніших і найзагальніших форм влади. Влада – це центральна складова лідерства».

Роль лідера зростає в переломні періоди розвитку країни, коли політичні події, темпи, форми радикальних перетворень набувають чітко вираженого особистісного забарвлення. В такі періоди влада перестає бути анонімною, різко зростає особиста відповідальність політика перед суспільством за результати її його діяльності. Це особливо актуально сьогодні для України, яка переживає складний трансформаційний період.

Історія свідчить, що абсолютна більшість населення, на жаль, не здатна до самостійної соціальної творчості. Саме лідери є локомотивами історії, джерелом прогресу суспільства. Ф.Ніцше писав, що «...людство повинне невтомно працювати, щоб народжувати великих людей – в цьому, і ні в чому іншому, є його завдання». Проте природа політичного лідерства достатньо складна і не піддається однозначній інтерпретації. Феномен лідерства має свої корені в самій природі людини і суспільства.

Лідерство грунтується на певних потребах складних організаційних систем. До них можна віднести, перш за все, потребу в самоорганізації, впорядкування поведінки окремих елементів системи з метою забезпечення її життєвої функції.

Психологи давно встановили зв’язок між типом психіки людини і тією роллю, яку вона на себе бере у сфері політичних відносин. Цей зв’язок не може бути жорстким, прямим, а значною мірою опосередковується, коректується і світоглядом, і освітою людини, і характером тієї соціальної і життєвої ситуації, в якій їй доводиться діяти.

Для сучасного політичного життя характерне панування емоцій, суперечливих та швидкоплинних настроїв мас, які виплескують назовні своє невдоволення політичними інститутами, окремими політичними лідерами. Політичний екстремізм пояснюється не лише соціальними причинами, але й психологічними. Як доведено численними дослідженнями, цей тип політичної поведінки людини завжди базується на гіпертрофічних ірраціональних мотиваціях, які, в свою чергу, частіше є наслідком деякої психічної ураженості людини, що гальмує її вибір і примушує звертатись до подібного роду діяльності. Так, за даними деяких соціологічних досліджень, у правих та лівих екстремістів знайдено, що, порівняно з прибічниками інших політичних течій, вони значно частіше відчувають почуття соціальної ізольованості, беззмістовності життя, тривоги за своє майбутнє.

Звичайно, що особисті психологічні якості лідерів відіграють суттєву роль в реалізації влади. Наприклад, компульсивність (на­в’яз­ливе прагнення зробити все найкращим чином) чи демонстративність (прагнення привернути увагу до своєї персони) як домінанти стилю політичного лідера можуть суттєво вплинути на характер рішень, які приймає політик, а значить, вплинути й на долю багатьох людей та й самого політика.

Людина вступає у політичні стосунки з певним рівнем розвитку психологічних якостей, менталітетом, що дає їй змогу по-своєму сприймати політичне буття. Психологічне відображення політичної дійсності у свідомості людини безпосередньо фіксується у вигляді оціночних суджень, переживань, вірувань, вольових настанов суб’єк­та. Саме вони дають уявлення щодо стану політичної свідомості, ставлення суб’єкта до влади, його мотивів, ціннісних орієнтацій та інших психологічних компонентів політичного життя. Саме психологічні компоненти частіше за все організують і визначають ті суб’єктивні образи лідерів та інших політичних явищ, влади, які складаються у людини. Саме почуття примушують людину оцінювати політичні явища в залежності від того, якими вони відбилися у його свідомості, а не від їх реального змісту. Наприклад, недовіра до певного лідера чи партії може сформуватися у людини не на підставі аналізу їх програм чи навіть дій, а за рахунок негативного ставлення до неетичного вчинку лідера чи просто антипатії до нього. Таким чином, людина частіше сприймає політичну реальність не раціонально, а відповідно до своїх почуттів та емоцій. Це створює можливості для маніпулювання поведінкою людей шляхом створення осередків тимчасового психологічного збудження населення, затуманюючи його раціональне мислення, що призводить до відчуття єдності з політикою держави, її лідером. Характерний приклад – дії російського уряду по боротьбі з тероризмом у Чечні восени 1999 року, які призвели до зростання авторитету державної влади і голови уряду, майбутнього президента Росії В. Путіна особисто.

Найважливіша роль у формуванні політичної психології належить ідеології. Свідоме використання економічних і політичних акцій з метою цілеспрямованого впливу на політичну психологію цінне тим, що дає швидкий ефект і дістає відображення у вигляді природного ходу подій, але воно, по-перше, нерідко зв’язане із значними матеріальними витратами, по-друге, далеко не всі їхні наслідки передбачувані й обов’язково включають хай менш суттєві за значенням, але все ж таки небажані явища, і, по-третє, вони впливають переважно на чуттєву, емоційну сторону політичної психології. І, нарешті, вплив подібних заходів так само швидко виявляється, як і зникає.

Сучасні психологічні компоненти свідомості людини тісно пов’язані з традиціями народу, культурою, історичною пам’яттю. Відомий російський історик В.Й.Ключевський так писав про психологію росіянина: «Неможливість розрахувати наперед, заздалегідь обміркувати план дій та йти прямо до наміченої мети помітно позначилася на складі розуму великороса, на манері його мислення. Житейські нерівності та випадковості привчили його більше обговорювати пройдений шлях, ніж обдумувати подальший, більше озиратися назад, ніж зазирати вперед».

В українців, як і людей інших національностей, теж існує свій менталітет – сукупність певних психологічних якостей, що дають їм змогу по-своєму сприймати, усвідомлювати природне, суспільно-політичне оточення і самих себе, діяти відповідно до цього усвідомлення. Наш менталітет суттєво вплинув на нашу історію, істотно впливає на наше сьогодення, на стан справ у країні. Говорячи про особливий «український шлях», Президент України Л.Кучма в одному зі своїх інтерв’ю говорив: «На превеликий жаль, ми не змогли повторити шлях прибалтів і поляків. У цих країнах була єдина мета у більшості політичних сил і кардинальних розходжень не було. Там зразу було закладено дійові механізми влади, а це значить – початковий шанс для реформ. У нас же будь-які спроби реалізації реформ наштовхувались на відторгнення парламенту. У цьому плані ми не схожі на більшість країн.

Другий момент – менталітет. Не можна порівнювати наш менталітет з менталітетом прибалтів чи поляків. У нас тривалий час не було єдиної української нації у повному розумінні цього слова...

І третій момент – у них інша психологія, вони менше жили при комуністах. І, як наслідок, не так звикли у всьому розраховувати на державу».

Сучасна ментальність суб’єктів змінюється у зв’язку із зрушеннями у масовій свідомості людей, спричинених змінами у самосвідомості народів, психології громади, владі, національному самопочутті, формах спілкування. Спрямування різноманітних почуттів та емоцій обумовлює нерівномірний, навіть стрибкоподібний характер розвитку реальних політичних процесів. Завдяки цьому в політику привноситься елемент стихійності, непрогнозованості подій.

Саме перебування при владі теж суттєво змінює психологію людини. Колишній Президент Франції Жіскар д’Єстен у книзі своїх спогадів «Влада і життя» відверто писав про погіршення своїх стосунків з оточуючими, наростання стану роздратування у відносинах з підлеглими. «Коли я став Президентом, – пише він, – контроль над своїм настроєм ставав все важчим... Роздратування, про яке я до цього часу не мав уявлення, поступово накопичувалося в мені. Стримувати себе ставало все складніше, і це було лише додатковим джерелом нервового напруження».

Звичайно, влада – доля і тягар нелегкі, і лише збоку здається, що все там солодко і красиво. Щоб гідно владарювати, необхідно володіти справжніми знаннями, постійно їх накопичувати, глибоко обдумувати, ефективно використовувати в аналізі, діагнозі, синтезі, прогнозі. Про це ще у XIX столітті досить чітко писав фахівець у галузі теорії політики А.І.Стронін: «Як знання починається з багатства, так влада починається від знання. Якщо перевага в силі є єдиним первісним джерелом багатства, якщо перевага в багатстві є єдиним первісним джерелом знання, то єдиним первісним джерелом влади буває лише перевага в знанні. Але так як ця остання перевага передбачає і дві перші, то звідси й виходить, що влада є поєднанням сили, багатства і знання, а всяке поєднання сили, багатства і знання є влада».

Історичний досвід та політична практика свідчать, що перебування людини у полі влади має декілька стадій:

– сходження до влади — процес пересування щаблями влади;

– входження у владу – процес вступу до владної посади, початок виконання владних повноважень, освоєння кола повноважень, звикання до владної ролі, структури, сфери;

– перебування при владі – період обіймання високої посади, яка дозволяє впливати на хід владних і політичних процесів і контролювати їх.

Ще кілька століть тому Т.Гоббс у «Левіафані» так писав про головну якість правителя: «Той же, хто повинен управляти цілим народом, повинен осягнути в самому собі не ту чи іншу окрему людину, а людський рід». Очевидно, що під людським родом можна розуміти як народ у цілому, так і окремі прошарки, групи населення. У такому осягненні найважче те, як визначитися, щоб найповніше врахувати інтереси людей, їх бажання, і як самому носію влади визначити свої цілі, завдання і відчувати хід справ. У практиці влади і раніше, і зараз, і на майбутнє доводиться мати справу з мільйонами людей (у кожного з них свої погляди та інтереси) і, балансуючи між ними, шукати шляхи організації співжиття величезного загалу громадян у рамках сучасної держави.

Один з несприятливих факторів лінії особистість-влада – зло­вживання владою. Він може виникати з різних причин – і від задоволення володінням владою, і від повної безконтрольності, і від власне психологічних особливостей людини, яка знаходиться при владі і т.д. Ще видатний німецький філософ І.Кант з цього приводу писав: «Кожен, хто наділений владою, завжди буде зловживати своєю свободою, коли над ним не буде нікого, хто розпоряджався б ним відповідно до закону. Верховний глава сам повинен бути справедливим і в той же час бути людиною. Ось чому ця задача найскладніша з усіх; більше того, повністю вирішити її неможливо; з такої кривої тіснини, як ця, з якої зроблено людину, неможливо зробити нічого прямого. Тільки наближення до цієї ідеї надала нам природа».

У цьому контексті мова може йти про мотиви, наміри і цілі властей, про культуру, відповідальність, зло, грубість, волюнтаризм, аморалізм і егоїзм у справах, вчинках, принципах осіб, які знаходяться при владі. Недаремно ще у 1877р. відомий теоретик права Р.Ієрінг писав: «Історія влади на землі уявляється історією людського егоїзму, остання є ж у тому, що егоїзм навчається, доходить до розуміння, яким чином треба користуватися владою з тією метою, щоб не лише зробити чужу силу нешкідливою, але й корисною. На кожному ступені розвитку, як на нижчому, так і на вищому, це розуміння, обумовлене власним інтересом, служить настільки ж посиленню, наскільки ж і зменшенню влади; гуманність, до якої підноситься людина, в її первісному джерелі є не що інше, як самообмеження влади і сили, обумовлене розумно усвідомленим власним інтересом».

Для людини, яка знаходиться при владі або ще йде до влади, яка схвалює владу або незадоволена нею, – вона то приваблива, то відштовхуюча сукупністю своїх достоїнств чи недоліків, ресурсів і благ, які вона приносить, або їх недоступністю. Цінність влади – це важливість і міра значимості і вартості як унікального багатоликого соціального інституту; як породження людського розуму і практики; як знайденого ще в далекому минулому інституту, що постійно удосконалюється, фактора управління, упорядкування стосунків у суспільстві, взаємовідносин окремих людей і широкого загалу населення. В ідеалі влада повинна стати досконалою, корисною для суспільства, цінною для людей, важливою для історії, вона не повинна супроводжуватись ніякими міфами. Проте такого стану ще ні одна влада не досягала і навряд чи досягне. Навпаки, міфи, таємниці, плітки супроводжують владу на зламі тисячоліть не менше, ніж 100, 200 чи 300 років тому.

Влада породжується і природним єством людини, її інстинктами, почуттями, інтересами. Їх відбиток несе на собі в тій чи іншій мірі влада усіх видів. У свою чергу, в самій владі як феномені, породженому функціонуванням живих, мислячих істот, мимоволі виявляються якості, риси, відтінки, які відтворюють аналоги якостей людини, вищого витвору природи, у всьому їх спектрі – від найцінніших до найогидніших рис та виявів.