§2. Влада і право. Мораль і влада

Взаємодія і взаємовідносини права і влади, моралі та влади завжди були центральними проблемами теорії та практики. Це пов’язано з тим, що їх функціонування суттєво впливало на життєдіяльність суспільства в цілому, певних соціальних груп та окремих людей.

У суспільстві роль влади у тому, що вона забезпечує нормальне функціонування всіх соціальних суб’єктів, стоїть на варті організованості і порядку, передбачає скоординованість дій різних елементів і суспільства. Якщо говорити про співвідношення влади і права, то, в першу чергу, слід мати на увазі державну владу – тобто владу, яка здійснюється тільки державою і характеризується суверенністю, універсальністю і здатністю владнопримусового впливу на поведінку усіх людей і їх організацій, забезпеченого державно-правовими методами.

Історично закон і влада виникають як взаємозалежні поняття, оскільки вони немислимі одне без одного. Якщо розглядати право як систему норм, встановлених владою, то ця залежність стане зрозумілою. З моменту свого зародження держава та право логічно і онтологічно зв’язані між собою, об’єктивно потребують одне одного, взаємообумовлені, діють і розвиваються разом, тому окреме їх існування і функціонування неможливе. Призначення державної влади і права у тому, що вони виступають засобом упорядкування суспільних відносин, покликані забезпечувати необхідні умови життєдіяльності людей, слугувати для них способом (формою) спільного задоволення інтересів, узгодження й акумулювання колективної волі. Якщо держава виникає з необхідності підтримання порядку, то право створює юридичні механізми для цього. Але без права влада не може бути реалізована. Лише за допомогою права соціальна група, яка прийшла до влади, може забезпечити свої інтереси, своїй волі надати загального значення, зробити її обов’язковою для виконання усіма членами суспільства.

Державна влада розмовляє зі своїми громадянами на мові права. Проте право і держава одне одного не породжують. Вони обоє – породження суспільства. Якщо висловлюватись образно, то держава і право походять з однієї сім’ї, але вони не близнюки. Їхні дії постійно перехрещуються. Держава постійно бере участь в реалізації права, правові норми поширюють своє силове поле й на державу, перетворюючи її на одного з суб’єктів правовідносин. І в цьому рельєфно виявляється закономірність: як сторони однієї органічної цілісності вони не можуть не взаємодіяти. Вони взаємодіють, але не зливаються, не поглинають одне одного. Особливості реальної взаємодії держави та права значною мірою залежать від характеру того суспільства, в якому вони існують, – демократичного чи тоталітарного.

Історична та юридична практика свідчить, що взаємодія держави та права нерідко буває суперечливою. Відносна самостійність держави від суспільства дозволяє йому приймати протиправні рішення, в тому числі й шляхом видання протиправних законів (згадаємо хоча б 30-ті роки). Існують правові заходи політики, проте некоректно говорити про політичні основи права. Право – феномен не політичний. Політикою є лише правотворча діяльність держави та її продукти – закони та інші нормативні акти державної влади.

Право необхідне владі для здійснення своєї суверенності, легальності, легітимності, публічності, утвердження своєї моноцентричності. Право закріплює (ніби фіксує) політичну владу, використовується державою для керівництва соціально-економічними процесами, регулювання політичних відносин, боротьби з негативними явищами у суспільному житті.

Відносна самостійність права дозволяє йому впливати на політику держави та діяльність політичних інститутів, до певної міри гарантувати суспільство від узурпаторської політичної влади. Правова форма забезпечує доступ до владної діяльності і державного управління відносно широких верств населення, їх досить реальну можливість впливати на розробку найважливіших соціально значних рішень, є своєрідною гарантією контролю з боку громадян за функціонуванням держави. Вона передбачає обов’язок держави забезпечити безпеку особи, її права, можливість працювати і не втручатися в певні сфери діяльності громадян. Як відзначав український гуманіст С.Оріховський, найкращим державним устроєм є той, в якому «закон є душею та розумом держави». Ідея правової держави передбачає зв’язаність влади правом, законами, які вона покликана поважати і дотримуватись їх. Це один з фундаментальних принципів будь-якого демократичного суспільства, гарантія від волюнтаризму та свавілля. Сучасне право за своєю сутністю – це збалансована воля всього суспільства, воля, яка перетворює державу з всевладного володаря в контрольованого слугу суспільства.

У сучасній юридичній літературі вказується на три можливі моделі взаємовідносин держави та права: тоталітарна (держава вище від права і ним не зв’язана); ліберальна (право вище від держави); прагматична (держава створює право, але пов’язана ним). Першу модель, як то кажуть, «ми вже проходили» і повертатись до неї немає сенсу. Друга модель – це, скоріше, бажане майбутнє, та й чи потрібна вона тоді – це ще дискусійне питання, а третя модель – найближча до сьогоднішніх реалій України, можливості для її реалізації зростають з прийняттям Конституції України і нових кодексів права (кримінального, адміністративного, цивільного і т.д.).

У процесі історичного розвитку нашого суспільства ступінь використання права був різним. Проте з ускладненням суспільного життя, вдосконаленням самого права і його можливостей спостерігається стійка тенденція до підвищення ролі права в усіх сферах суспільного життя.

У ст.8 Конституції України 1996 року проголошується принцип верховенства права, який означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, оскільки тільки це є втіленням вищої справедливості. Державне керівництво повинне здійснюватися не через вольові накази, а шляхом реалізації правових установ.

За допомогою права визначаються місце, роль, функції частин державного механізму, їх взаємодія з іншими органами та населенням. Нормативно-юридичні акти правоустановчого характеру формують державу як систему з розвинутою органічною побудовою. Тим самим право створює юридичні передумови для ефективної роботи усіх ланок державної машини.

Разом з тим держава і право, хоч і тісно пов’язані, все ж не є тотожними, їх «позиції» не завжди і не у всьому співпадають. Як свідчить всесвітня історія, влада має тенденцію до необмеженості, виходу з-під контролю, а право прагне «поставити її на місце, ввести в юридичні рамки. Право існує і розвивається у певному протиборстві з державою, є могутнім антитоталітарним фактором».

Проте можливість ця є лише теоретичною, оскільки сама влада визначає сутність своєї самообмеженості, зв’язаності правом. Держава є суверенною і незалежною, тому ніхто не може диктувати їй свої умови «збоку». Разом з тим помилкою було б зовсім відкидати питання про підлеглість влади праву, необхідність врахування нею законів. Призначення держави якраз і виявляється в тому, що вона своєю діяльністю покликана створювати фактичні, організаційні, юридичні передумови для використання громадянами, їх організація чи надання законом можливостей з метою задоволення різноманітних інтересів і потреб. Активність держави – необхідна умова утвердження правових засад у суспільному житті.

Держава повинна виявляти цю активність, інакше вона не відповідає своєму призначенню, втрачає легітимний характер.

За правом завжди стоїть сила, авторитет влади. Вже сама загроза державного примусу охороняє право, зміцнює правопорядок, зобов’язує суб’єктів суспільних відносин діяти відповідно до права, виключати протиправні підходи для досягнення своїх політичних цілей.

Політична і юридична література виділяє два основні методи, за допомогою яких держава здійснює свою волю: метод насилля, іманентний тоталітарним режимам, і цивілізоване управління соціальними процесами за допомогою правового інструментарію.

В радянсько-комуністичні часи вважалось, що право не може змагатися з владою, оскільки виступає її інструментом, знаряддям. При цьому посилалися на відомі висловлювання В.І.Леніна про те, що «владою може бути тільки сила», що революційна влада є «влада, не зв’язана ніякими законами» і т.д. В таких умовах праву не надавали скільки-небудь самостійного значення, вважаючи в ньому лише політико-ідеологічну силу. На жаль, це положення не стало лише елементом історії політико-правової думки, а реально висвітлюється в висловлюваннях і програмних установках представників радикально-комуністичного крила політичного спектру України.

Конституція України 1996 року чітко визначила, що демократична сучасна держава не може поза правом здійснювати свою діяльність. Держава без шкоди для себе, суспільства, особистості не може ігнорувати право. Цінність права вимірюється, головним чином, тим, якою мірою воно забезпечує, та чи забезпечує взагалі, гармонічний і прогресивний розвиток особистості, необхідне розширення її свободи. З цієї точки зору цінність права обумовлена зв’язком з державою лише тією мірою, в якій сама держава поставлена на службу людині.

В умовах цивілізованого державного ладу влада, обмежена авторитетом права, не прагне до присвоєння права насилля, нав’язуванні своєї волі з позицій сили.

Нецивілізована держава легко звільняється від обмежень права і тому використовує насильницькі акції або для досягнення корпоративних цілей, або через нездатність діяти легітимно. Держава, як суверенна влада, не може існувати і функціонувати поза правом. Влада, яка не базується на праві, – свідчення відсталості, регресу та кризи всього суспільного ладу. Це добре розуміли ще стародавні римляни, які говорили: «Pereat mundus et fiat justitia» («Хай загине світ, але закон здійсниться»). Правова держава тому і називається правовою, що вона діє на основі і у відповідності з правом.

У сучасних умовах зв’язуюча роль права щодо держави посилюється. При цьому можна відзначити таку досить чітку тенденцію: чим точніше право відбиває об’єктивні потреби суспільного розвитку, тим більше воно «пов’язує» державу. Проте активність держави при цьому не обмежується, навпаки, вона стає цілеспрямованішою, результативнішою, прогресивнішою.

Говорячи про взаємовідносини і взаємозв’язок влади і права, слід відзначити, що влада через політику втручається практично в усі сфери державного і громадського життя: економіку, ідеологію, мораль. Об’єктом політики стають як відносини, що набувають важливого значення для більшості членів суспільства і тому вимагають втручання державної влади, так і відносини, які є супутними, такими, що сприяють певній соціальній групі оволодіти владою і використовувати її для врегулювання соціально важливих зв’язків. Сфера діяльності політики є дуже широкою, але це не означає, що право є частиною політики. Право в цілому дійсно є засобом політики, і більшість політично важливих рішень реалізуються за допомогою права. Проте це не означає, що ці правові норми мають політичний характер. Реально дії політики і права перехрещуються. Деякі правові норми не мають політичної значимості (правила вуличного руху, нормативи оформлення деяких фінансових документів). За допомогою права оформлення набувають лише ті політичні відносини, яким треба надати загальнообов’язкового значення і використовувати як ціннісні орієнтири для усіх членів суспільства.

Порівняно з політикою, яку здійснює державна влада, право відзначається певним консерватизмом, відставанням. Це пов’язано з тим, що воно має нормативно-документальну форму свого зовнішнього виразу. Для того, щоб отримати законодавче закріплення, потреби чи інтереси повинні бути усвідомлені відповідними соціальними групами, їх репрезентантами у відповідних владних структурах. І лише після проходження певних законодавчих процедур вони закріплюються в правових актах, що встановлюють загальнообов’язкові зразки поведінки в типових ситуаціях. Така відмінність у динамічному стані політики влади та права неминуче породжує певні суперечності між ними. Разом з тим, якщо влада діє досить динамічно, то вона може в одних і тих же правових рамках змінювати форми політичного керівництва. Парадокс співіснування влади і права у тому, що одні і ті ж правові акти можуть існувати у різних політичних режимах.

Відносна самостійність законодавства щодо волі суспільства чи волі правлячих груп також виявляється у зв’язку з природною здатністю законів до усунення. На якийсь момент порушується гармонія волі, висловленої в законі, і воля суспільства, груп, верстви. Але через причини політичного, економічного, соціального порядку воля історичного законодавця (воля закону) може входити у протиріччя з волею нових законодавств. В умовах розходжень інтересів і волі починають виявляти себе власні закономірності і тенденції дії законів і закономірності соціального життя.

У самій сутності державних законів закладено протиріччя, які є рефлексією, відбиттям політичного протистояння у законодавчій сфері. Це протиріччя між загальносуспільними потребами та інтересами і волею пануючої в суспільстві верстви, її корпоративними інтересами. Прийняття законів є предметом гострої політичної боротьби, оскільки безпосередньо пов’язане з набуттям влади та її реалізацією. Влада і закони, які вона встановлює, можуть бути засобом упередженого задоволення, оскільки закони формулюються людьми свідомо, а значить, відповідно до їх власного розуміння, політичної доцільності, корпоративної користі. Створюючи закон, представник влади реалізує свою політику як мистецтво можливого у конкретних соціально-історичних умовах. Тим самим у суспільстві закріпленні ті норми і цінності, які запропонував конкретний законодавець, виходячи зі своїх інтересів та потреб.

Недопустиме ототожнення права і закону, яке породжує ілюзію «врятування» (спасіння) суспільства за допомогою «добрих» законів. У результаті замість зміцнення закону (особливо на початковому етапі розбудови незалежної Української держави) рельєфно виявляється його девальвація, недостатня дійовість. Коли надто бажають перетворити закон на вираз волі більшості, забувають, що він повинен бути виразом всезагальної волі».

Будь-яка розумна політика влади повинна бути правовою – у тому розумінні, що вона повинна відповідати законам, юридичним нормам, незмінно знаходитись у правовому полі, відповідати міжнародним стандартам. Відомий філософ В.С. Соловйов писав, що якщо не відмовитись від «права сили і не повірити в силу права», то «ніколи не можна мати тривкого успіху ні в яких справах: ні зовнішніх, ні внутрішніх».

Якщо скористатися думкою пересічного громадянина про співвідношення моралі та влади, то, без сумніву, таке поєднання буде оцінено як ірреальність, щось на зразок двох паралельних прямих, які ніколи не перетинаються. І, на перший погляд, для цього є всі підстави – від теоретичного обгрунтування до множини історичних прикладів. Широко відомі щодо того висловлювання знаного теоретика держави Н.Макіавеллі, який у трактаті «Государ» відкрито писав: «…ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавалися лише тим, хто не намагався дотримати даного слова і вмів, кого треба, обвести навколо пальця: такі государі в кінцевому рахунку досягали більшого, ніж ті, хто ставив на чесність». Таким чином, Макіавеллі підкреслює положення про «звільнення» влади від моралі; у боротьбі за владу «мета виправдовує засоби». Дії можновладців повинні оцінюватись, на думку Макіавеллі, не з точки зору моралі, а за їх кінцевими результатами, які, в свою чергу, визначаються інтересами держави, зміцненням влади.

Подібні думки можна зустріти й у творах політиків ХІХ і ХХ століть, в тому числі у «класиків марксизму-ленінізму». Ось, наприклад, К.Маркс: «У політиці заради відомої мети можна укладати союз навіть з самим чортом – треба тільки бути впевненим, що ти перехитриш чорта, а не чорт тебе». У тому ж руслі висловився й В.Ленін, який говорив, що «покладатися на переконання, відданість та інші прекрасні душевні якості – це річ у політиці зовсім не серйозна». Всі ці заповіти класиків «чудово» втілював у життя, мабуть, найкращий учень Макіавеллі (відомо, що він читав вищевказану працю Макіавеллі з олівцем в руках і залишив на ній свої нотатки) – товариш Сталін.

У зв’язку з цим доцільно було б навести один історичний епізод (а щодо «моралі» Сталіна їх можна було б навести тисячі!). У 1924 році тодішні лідери партії більшовиків Зінов’єв і Камєнєв багато зробили, щоб залишити Сталіна на посту генерального секретаря. Через півтора року, коли Сталін відсторонив Зінов’єва і Камєнєва від влади, Зінов’єв, нагадуючи, як йому та Камєнєву вдалося врятувати Сталіна від падіння в політичне небуття, з гіркотою сказав: «Чи знає товариш Сталін, що таке подяка?» Товариш Сталін вийняв трубку з рота і відповів: «Ну, як же, знаю, дуже добре знаю, це така собача хвороба».

Влада, політика, яку проводять владні структури, органічно пов’язані з мораллю. Сам вибір політичної перспективи визначення засобів і методів їх досягнення базуються на моральних уявленнях людини, соціальної групи про добро і зло, справедливість чи несправедливість, обов’язок, честь і достоїнство.

З моральної точки зору ознакою особистісного розвитку людини є його здатність робити вчинки за внутрішнім переконанням у найскладніших життєвих ситуаціях, не перекладати відповідальність на інших, не покладатися на обставини і навіть не просто «рахуватися» з обставинами, але й, коли треба, протистояти їм, втручатися у хід подій, виявляючи свою волю, свій характер. Поверхово і малопродуктивно було б уявляти мораль як звід «готових правил», які придатні для всіх випадків життя. Дещо суттєве диктується самою людиною, наказуючи йому (їй) в будь-якій ситуації діяти морально, у відповідності з сумлінням. Мораль, як давно відзначено, керується принципом «повинен – і тому можу», а не «можу – і тому повинен». Коли вимога «повинен» для людини не є щось нав’язане іззовні, а результат власного вибору, то ігнорування його чи відмова від нього – це відмова від самого себе, від своєї індивідуальності.

Мораль базується на відповідному розумінні сенсу існування, мети і призначення людини. Ядром, загальнолюдським змістом моралі є ідеї гуманізму. Саме ці ідеї, втілюючись у моральній свідомості, стають орієнтирами і регуляторами діяльності людей, а деякі з них потім отримують юридичне закріплення у праві. Моральні норми регулюють не внутрішній світ людини, а відносини між людьми. Тому мораль передбачає оцінку суспільних явищ не з індивідуальних, а з колективних і загальнолюдських позицій. При цьому слід відзначити, що є мораль групова, наприклад, професійна, проте, як правило, вона є специфічним виразом загальнолюдських моральних принципів, або є виявом глибокого розколу суспільства (мораль «новых русских» і пересічних громадян), або є дегенерацією моральності («воровська (злодійська) мораль»).

Мораль і політика, яка є втіленням влади, функціонально близькі тим, що вони здійснюють регуляцію поведінки і життєдіяльності людей в цілому. Впорядкування поведінки людей відбувається за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поведінки), які поширюються на всі випадки цього роду і є загальнообов’язковими для всіх людей.

Єдність правових норм і норм моралі, як і єдність усіх соціальних норм цивілізованого суспільства, базується на спільності соціально-економічних інтересів, культури суспільства, прихильності людей до ідеалів свободи і справедливості. Завдання права зовсім не в тому, щоб світ, який знаходиться у злі, перетворився в царство Боже, а лише в тому, щоб він – до часу не перетворився в пекло.

Мораль – необхідна умова збереження людства, оскільки вона акумулює і узагальнює багатотисячолітній досвід людського співжиття, фіксує ті вимоги, вдосконалення яких необхідно суспільству. В моральній свідомості ці вимоги стають переконаннями, пов’язуються з емоціями і волею, стають внутрішніми критеріями оцінки особистістю мотивів, цілей, змісту та результатів власної поведінки, а також дій інших людей.

Людина здатна розвивати свою моральність лише в суспільстві, в державі. Влада, держава покликані допомагати їй у моральному розвитку. Для цього вона створює примусові закони, які обмежують злу волю людей і не дають їм змогу руйнувати суспільство. Система таких законів – необхідна умова морального вдосконалення людей. Шлях до загального блага пролягає через певну необхідну примусовість організацій суспільного життя. Без влади, держави, правозахисних органів моральність залишається деякою мірою абстракцією, «добрим побажанням».

Разом з тим моральне вдосконалення не може бути цілком примусовим, оскільки моральний розвиток передбачає свободу. В цих умовах влада через свої інституції, через право повинна забезпечити особистості необхідні свободи. Не схиляючи до аморальності, влада повинна забезпечити людині певний, обмежений рамками закону, але реальний простір свободи, який дозволяв би людині жити і діяти в ньому без шкоди для оточуючих і держави.

Роль влади в моральному удосконаленні суспільства і людини важлива, але разом з тим і обмежена. Влада створює лише зовнішні, певною мірою відносні умови для торжества моральності. Гарантуючи правопорядок, блокуючи руйнівні сили зла, вона убезпечує цим самим людину і дає їй можливість користуватись наданими свободами.

Моральність людини виявляється в тому, що вона свідомо розуміє сенс правопорядку, вміє оцінювати свої і чужі вчинки з точки зору добра і зла, законності і справедливості, має уявлення про суб’єктивний, мотивований бік злочину. Особистість повинна критично аналізувати своє ставлення до морально-правової реальності. На наш погляд, досить виразно складне діалектичне співвідношення суспільного устрою і особистої свободи, влади і моральності полягає в тому, щоб людина не хотіла би такого суспільства, де б вона не могла зробити зла, а саме такого, щоб вона могла робити усіляке зло, але не хотіла його робити сама.

Одним з джерел суперечностей між владою і мораллю є протиріччя між індивідуальністю людини і його колективною природою, неможливістю жити без інших людей, без суспільства. З цього приводу Т.Шевченко говорив: «У всьому людина необхідна для людини».

Зростання різноманітних потреб, які випереджають можливості їх задоволення, породжують у людини спокусу отримувати блага за рахунок інших людей і природи, створюючи тим самим загрозу як окремим особам, так і всьому суспільству. Таких спокус у людини досить багато. Це спокуса багатством і споживацтвом, здобуттям все більш численних і дорогих матеріальних благ; спокуса можливістю владарювати над іншими людьми; спокуса похіттю – гіпертрофованими сексуальними потребами, які викликають прагнення оволодіти об’єктами сексуальної насолоди. Всі ці сприяють деградації людського суспільства і окремих людей. Мораль утримує людину від небезпечних для нього спокус і сприяє вирішенню протиріч між особистістю і спільнотою.

Як відомо, норми моралі не фіксуються в спеціальних актах – вони містяться у свідомості людей і у більшості випадків їх дотримуються, завдяки розумінню людьми справедливості їх приписів, забезпечуються внутрішнім переконанням і впливом громадської думки. Норми моралі визначаються як узагальнені правила поведінки (бути чесним, справедливим, добрим). Правові норми, які встановлює влада, являють собою деталізовані і конкретизовані, порівняно з моральними нормами, правила поведінки. В них закріплюються чітко визначені юридичні права і обов’язки членів суспільства.

Норми права і норми моралі доповнюють і взаємообумовлюють одне одного в регулюванні суспільних відносин. Об’єктивна підстава такої взаємодії визначається тим, що правові закони втілюють у собі в ідеалі принципи справедливості так, як їх розуміє на цей час суспільство. Тому закони правової держави втілюють у собі і моральні вимоги абсолютної більшості людей. Разом з тим норми моралі здійснюють активний вплив на створення і реалізацію правових норм. Особливо важливу роль моральні норми відіграють у процесі застосування норм права компетентними органами при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, правильним є юридичне вирішення судом питань про честь і достоїнство особистості, адже хуліганство багато в чому залежить від врахування моральних норм, які діють у суспільстві. Таким чином, моральні настанови здійснюють сприятливий вплив на реалізацію правових норм, на зміцнення законності і правопорядку.

Моральність виявляється у реалізації законів, дотриманні і торжестві справедливості. Коли хтось запитав Конфуція: «Чи правильно відповідати добром на зло?», – він відповів: «Як можна відповідати добром? На зло відповідають справедливістю».

Співвідношення моралі і влади багато в чому пов’язане з сутністю самої влади. Можливості влади розпоряджатися матеріальними та духовними благами, долями багатьох людей, самий престиж причетності до влади створюють спокусу будь-якими засобами «пробитися» до влади, а потім утриматися при владі. Розбещуючий вплив влади на можновладців і підлеглих зростає з посиленням її концентрації і посиленням безконтрольності. Широко відоме висловлювання англійського історика лорда Д.Актона, який казав, що «всіляка влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно».

Слід відзначити, що трансформація суспільства пострадянських республік, зміст ціннісних орієнтирів призвели й до певних змін в оцінці людьми моральних якостей політиків – «людей при владі». Проведене не так давно опитування росіян НДЦ соціологічного аналізу і статистики з’ясувало 11 психологічних рис характеру політика, якого росіяни могли б назвати хорошим. Це компетентність, гнучкість, розум, рішучість, енергійність, воля, незалежність, розсудливість, сміливість, реалізм, прогресивність. Чесність стоїть на 12-му місці, справедливість – на 13-ту, тактовність – на 17-му, благородство – на 19-му. А така якість характеру, як сумлінність посідає аж 23 позицію. Історія свідчить, що в політиці моральні ідеї по силі мотивації практичної поведінки, як правило, поступаються матеріальним інтересам. У сьогоднішній Україні мірою багатьох речей для значної частини людей стають гроші, а не людина, як це справедливо проголошується в ст.3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю». При цьому слід відзначити, що нинішньою владою чимало робиться для подолання цього перекосу трансформаційного періоду. Посилюється боротьба з корупцією, організованою злочинністю, з аморальними явищами в суспільстві. Президент України Л.Кучма відзначав: «Народові, державі потрібна не тільки дієздатна, а й чесна влада». Проте проблем тут ще дуже багато і одна з них базується на бездумному запозиченні елементів культури і моралі західного суспільства, певному забутті своїх національних традицій, на яких трималася віками мораль українського суспільства. Відомий фахівець з проблем розвитку західного суспільства О.Зінов’єв писав: «Гроші стали… головним регулятором усієї основної життєдіяльності людей західного суспільства, основним спонукаючим мотивом, метою, пристрастю, турботою, контролером, наглядачем, коротше кажучи – їх ідолом і богом!».

Негативний вплив на моральність має превалювання групових інтересів над загальними. Фактично це означає підлеглість моралі політиці і руйнування будь-якої моралі. Ще однією з можливих причин аморальної політики може бути конфліктний характер влади, яка має політичних союзників і супротивників, і стосунки з ними можуть бути далекими від моральності, оскільки політичним суперникам, як правило, не прагнуть зробити добро. «Велика політика – великий бруд», – говорив перший і останній президент СРСР, компетентний знавець політичної боротьби М.С.Горбачов.

Проте повністю відірватися від моралі влада не може, бо це веде до компрометації самої влади і деградації суспільства.

В умовах розбудови незалежної України вищою моральністю є діяльність по зміцненню її державності, економічної могутності, розширенню реальних прав і свобод громадян республіки.

Чи можна вважати моральними тих політиків, які прямо чи опосередковано виступають проти державності України, ігнорують її державні символи, де в концентрованому вигляді відбито історію та традиції українського народу, його віковічне прагнення до свободи і незалежності, щасливого життя? Як відзначав Тарас Шевченко, у кого немає любові до рідної країни, – ті серцем вбогі каліки.

Гострою моральною проблемою, яка нерідко переходить у кримінальну, є зловживання владою, а також корупція. Як свідчать результати діяльності МВС у 1999 р., чимало викритих організованих злочинних груп тією чи іншою мірою пов’язані корупційними зв’язками з державно-владними структурами. Реалізуючи вимоги закону України «Про боротьбу з корупцією», спецпідрозділами міліції складено 1551 адміністративний протокол, у тому числі 1405 – стосовно корупційних діянь державних службовців і 62 – стосовно корупційних діянь депутатів різних рівнів. Судами по 402 адміністративних матеріалах накладено штрафи, по 261 – винесено зауваження, 26 посадових осіб звільнено з посад.

МВС України також відзначає, що останнім часом значного поширення набуло хабарництво серед посадових осіб. Використовуючи інспектуючі, контрольні, розпорядчі та інші повноваження, вони все частіше вдаються до отримання винагород та інших пільг за виконання або невиконання своїх посадових обов’язків. Цифрові показники протидій хабарництву свідчать про активність органів внутрішніх справ у боротьбі з цим видом злочинів. У 1999р. викрито понад 2,6 тисячі фактів хабарництва. Найбільше таких фактів мали місце в фінансово-кредитній системі та банківській сфері, електроенергетичній, вугільній галузях.

Вплив моральних факторів на функціонування органів внутрішніх справ здійснюється як через зовнішні канали (соціальний взаємозв’язок населення і ОВС), так і через внутрішні (міжособистісні відносини в міліції, колективні, вплив керівництва). Моральні норми, які грунтуються на загальнолюдських цінностях і кращих традиціях українського народу, позитивно впливають на діяльність органів внутрішніх справ. Проте є ще групова і персоніфікована мораль, яка може нести як позитивний, так і негативний заряд. Так, прагнення «захистити честь мундиру», мораль відомчих амбіцій, наявність у деяких служб поборів здійснюють на ОВС деформуючий вплив, утруднюючи досягнення ефективних результатів і знижуючи авторитет міліції. Відомо, що управлінські рішення, матеріальні та процесуальні норми, які грунтуються на моралі, мають більший ступінь впливу на органи внутрішніх справ. Мораль, правосвідомість, правова та професійна культура тісно пов’язані і взаємозалежні.

Якщо говорити про перспективну тенденцію розвитку соціальної правової держави, то в ній протистояння моралі і політики помітно знижується, сфера дії моральних ресурсів – збільшується. Зниження ступеня конфліктності і підвищення рівня злагоди в суспільстві, що автоматично призводить до зменшення питомої ваги політики у соціальному регулюванні, обумовлені розвитком громадського суспільства, достатньо високим рівнем життя, сформованістю демократичних традицій і політичної та правової культури.