§1. Сутність явлади

Якщо спробувати образно охарактеризувати суть влади, то можна скористатись порівнянням всесвітньовідомого філософа Т.Гоббса, яке він застосував щодо держави, назвавши її Левіафаном – біблійним персонажем, величезним і страшним чудовиськом незрозумілого походження. А можливо, у відповідності з нашим менталітетом, кращим образом влади буде наш старослов’янський бог Перун – ідол, якому треба вклонятися і приносити жертви, а він може це милостиво приймати або карати за гріхи, явні чи удавані? Якщо ж осучаснити цей образ, то владу можна зобразити як оркестр з диригентом, від помаху диригентської палички якого залежить, заграє оркестр «Марш комуністичних бригад» чи «Ще не вмерла Україна».

Всі ці образні чи наукові визначення суті влади можуть бути слушними та прийнятими, оскільки влада є багатоликою, виявляє себе як складний соціальний феномен. Влада – всезагальна, вона є скрізь і всюди, вона є вічною в історичному часі. У політологічній літературі часто використовується висловлювання французького філософа Ролана Барта, який говорив, що влада ніколи не гине, «вигнана, виставлена за двері, вона влазить до вас у вікно». На наш погляд, порівняння не зовсім вдале. Що ж це за влада, яку можна вигнати? Одну владу можна «вигнати» лише іншою владою – у цьому вічність, постійність існування влади. Влада, як правило, така, що не її, а вона будь-кого «вижене і виставить за двері».

Влада є всюди, де є стабільні об’єднання людей: у сім’ї, у трудових колективах, у всій державі.

Влада в суспільстві – це засіб організації відносин між соціальними групами, знаряддя і спосіб управління реальністю інших людей. В Конституції України (ст.5) підкреслюється, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Влада має специфічну здатність притягувати людей. Вона є могутнім джерелом мотивацій. Відомий радянський державний діяч М.С.Хрущов, який добре знав смак влади, оскільки 10 років «тримав» її у СРСР, говорив, що відчуття влади сильніше за наркотик, за горілку, за насолоду володіти жінкою.

Прагнення до влади – це, найчастіше, приховане бажання панування, сфера особистого самостверджування, коли людина намагається рельєфно висловити своє «я» і поставити його вище «я» оточуючих. Звідси ототожнення влади з пануванням, здатністю впливати на когось, примушувати виконувати запрограмовані дії, навіть розпоряджатися життям людей. Проте сила влади суттєво відрізняється від примітивного і прямолінійного насильства тим, що вона має бути визнаною, безсумнівною, легітимною. Влада повинна бути легальною, тобто спиратися на закони, правила, норми. У цьому випадку управління обумовлено знанням і чітким дотриманням норм, які регламентують владну діяльність, їх активним використанням для досягнення поставлених цілей.

Домінування і примус не є достатніми ознаками влади, оскільки примус може бути злочинним, пов’язаним з насильством, терором, репресіями. Влада є владою лише тоді, коли її накази сприймаються підвладними як законні, легітимні. Відомий французький філософ Ж.-Ж.Руссо говорив, що «найсильніший ніколи не буває достатньо сильним, щоб бути постійно господарем, якщо тільки він не перетворює свою силу на право, а покору на обов’язок».

Влада є специфічною формою суспільного поділу праці. Вона здійснюється в умовах, коли одні члени суспільства делегують, передають свої владні повноваження іншим. Постійна влада, як і багатство, характеризується нерівномірністю розподілу в суспільстві, тому завжди існує небезпека концентрації владних повноважень у вузького кола людей при відсутності її в інших.

Політична влада виникає, формується в процесі реалізації потреб управління, регулювання суспільних відносин. Т.Гоббс, якого ми вже згадували, у своєму трактаті «Левіафан» писав: «Така загальна влада, яка була б здатна захищати людей від вторгнення чужоземців і від несправедливостей, які вони завдають один одному, і таким чином надати їм ту безпеку, при якій вони могли б годуватися від праці рук своїх і від плодів землі і жити у достатку, може бути створена лише одним шляхом, а саме шляхом зосередження всієї влади і сили в одній людині чи у зібранні людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю».

Таким чином, сфера політичних відносин формується як взаємодія загальних і приватних інтересів соціальних груп і окремих людей, яка може розвиватися як у напрямку соціального конфлікту, так і згоди, і потрібен спеціальний інструмент, який би утримував усіх у рамках єдиної спільності.

Міць або, навпаки, слабкість чи навіть крах політичної влади визначаються її здатністю висловлювати інтереси і владні повноваження інших людей. Процес легітимізації влади передбачає дію механізму її взаємозв’язку з культурою, яка може як сприймати, так і відкинути систему влади, що її не влаштовує. Легітимність влади порушується, якщо вона не здатна підкорятися, виконувати свої власні настанови та норми.

Влада має певну творчу, соціальну функцію, але її може виконувати лише легальна влада – така, яка діє в рамках закону. Якщо порівняти легальну і нелегальну владу (злочинну), то можна відзначити, що в них є спільне – це власне влада, що спирається на примус, причому у нелегальної влади – це в основному опертя на насильство. Проте відмінностей набагато більше. Якщо легальна влада спирається на публічні, писані, відомі закони, то влада злочинна – на неписані, особливі, специфічні, розраховані на певне коло людей правила поведінки. Злочинець, кидаючи виклик суспільству, сенс життя бачить в порушенні законів, виході за межі відносин, що регулюються ними. Якщо легальна влада використовує різноманітні санкції, які відповідають реаліям соціальних відносин, то влада злочинна, навпаки, характеризується, як правило, використанням жорстоких санкцій, насильством. Легальна влада спрямовує свою діяльність на стабілізацію суспільства, на його прогрес, а нелегальна – на його руйнування, розмивання, загнивання. Таким чином, специфіка легальної (у даному контексті державної) влади у тому, що вона претендує на монополію легітимного політичного насилля у межах своєї юрисдикції.

Влада існує скрізь, де є спільна діяльність, це необхідний атрибут суспільних відносин, суть якого – в переведенні матеріальних і духовних інтересів і сил у загальне дійство. Для того, щоб забезпечити сумісність в будь-якій справі, необхідно, щоб хтось з учасників дійства взяв на себе ініціативу розпорядження. Ця ініціатива сприймається або не сприймається. Такою є абсолютна модель функціонування влади: панування, домінування і згода, підлеглість. Ще видатний український гуманіст епохи Відродження (XVIст.) С.Оріховський відзначав: «Без прихильності підлеглих влада королів неміцна і нетривала». Підлеглість і спротив виявляються переплетеними між собою досить складним і для кожного окремого випадку специфічним чином. Тому для аналізу реальних відносин і підлеглості підходить метафора соціального простору – свого роду силового поля, напруга в якому поширюється нерівномірно. Можна відзначити, що сама влада є певною сукупністю засобів організації соціального простору через відповідні точки напруги, через лінії викривлення простору. Там, де опір влади мінімальний, найменшою є і напруга самого поля. Там, де з’являються точки нелояльності, незгоди, непідлеглості і протесту, виникає напруга і необхідність концентрації владних зусиль різного роду. Якщо напруга накопичується в центрах, життєво важливих областях, то виникає безпосередня загроза самим підвалинам владних відносин.

Історично у суспільстві завжди відносини складалися таким чином, що влада, належність до влади чи володіння нею відкривали значний діапазон можливостей для того, хто активно включений в політичний простір. У сучасних умовах влада все більше стає предметом самоцінності. Не тільки завдяки тому, що вона відкриває доступ до розподілу матеріальних ресурсів, але і в силу того, що за допомогою влади пропонується і утверджується певна інтерпретація життєвого світу. В політичній боротьбі мова йде не лише про боротьбу за статус і реальні позиції в структурі влади, але й про ті уявлення, які мають самі учасники боротьби чи діючі особи про соціальний світ, про те, щоб розширити сферу впливу саме певних життєвих уявлень, сформульованих, як правило, у символічній формі. Абсолютна більшість загальних понять, які використовуються у політичній боротьбі, такі як народ, нація, держава, реформа, мають чіткий символічний зміст. У багатьох випадках вони відіграють роль понять, за допомогою яких конструюються остаточні аргументи на користь тієї чи іншої політичної позиції. У соціальному житті в цілому має значення не лише економічний капітал, але й капітал символічний, пов’язаний з поняттями престижу, достоїнства і впливу. З приводу цього сучасний французький соціолог П.Бурдьє пише так: «Співвідношення об’єктивних сил прагне відтворити себе у співвідношенні символічних сил, у баченні соціального світу, що сприяє утвердженню даного співвідношення сил. У боротьбі за нав’язування легітимного бачення соціального світу… агенти мають владу, яка пропорційна їх символічному капіталу, тобто тому визнанню, яке вони отримують від групи».

На думку зарубіжних політологів, у процесі політичних відносин влада проявляє себе через такі основні ознаки і функції:

– примус (прямий чи опосередкований);

– принаджування (підкуп, обіцянка, хабар);

– блокування намірів (тобто перешкода конкурентові в боротьбі за владу);

– «створення вимог» (штучне формування потреб, що їх може задовольнити лише агент влади);

– «розтягнення сітки влади» (залучення додаткових чинників залежності суб’єкта від влади);

– шантаж (погрози нині чи залякування карою за непокору в майбутньому);

– підказка (ненав’язливе впровадження в масову свідомість вигідних владі настанов чи забобонів);

– інформаційний контроль (прямий чи опосередкований, за допомогою рекомендацій, застережень, помсти).

Влада багатоаспектна і тому визначень її теж багато. Як нам здається, найближчим до оптимального є таке: «Влада – це організована сила, яка за допомогою авторитету, права та примусу здійснює реальний вплив на суспільство в цілому і на окремих людей». Якою мірою політична влада складається з інтерференції (тобто нашарування, накладення) багатоманітних вольових потягів до влади. Така інтерференція волей може посилити або послабити владу в залежності від спрямованості «хвиль» волі того чи іншого суб’єкта.

У відповідності з прийнятою у політології класифікацією концепцій влади реляціоністські теорії розглядають владу як відносини між двома партнерами, агентами, при цьому один з них здійснює вирішальний вплив на іншого. У цьому випадку влада уявляється як взаємодія суб’єкта й об’єкта, у якій суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт. Суб’єкт, якого ще називають актором, втілює активний, спрямовуючий компонент влади. Ним може бути окрема людина, організація, нація і т.д. Для виконання владних відносин необхідно, щоб суб’єкт мав бажання мати волю до влади, що виявляється в наказах та розпорядженнях бути компетентним, організованим. З приводу прагнення до влади Ф.Ніцше писав: «Що є щастя? Почуття зростаючої влади, почуття протиріччя, яке долається; незадоволеність, але прагнення до влади…».

Влада має двобічну, асиметричну взаємодію суб’єкта та об’єкта. Без підкорення, без підлеглості об’єкта влади немає. Лінія панування – підлеглість – є основною у владних відносинах. Влада – засіб, за допомогою якого суб’єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства або ненасильницьким, коротким або довготривалим.

Однією з важливих проблем теорії влади є проблеми підкорення. В принципі підкорення є таким же природним для людського суспільства, як і керівництво. Готовність до підлеглості залежить від власних якостей об’єкта володарювання, від характеру вимог, які ставляться перед ним, від ситуацій і засобів впливу, які має суб’єкт, а також від сприйняття керівника виконавцями, наявності і обсягу його авторитету.

Мотивація підкорення теж досить багатоаспектна. Вона може базуватись на позиції страху, на інтересі, на переконанні, на авторитеті керівника. Ще відомий теоретик часів Відродження Н.Макіавеллі відзначав два основні мотиви поведінки людей – любов і страх. Той, кого бояться, здатний управляти так само легко, як і той, кого люблять. Але, як вважав Макіавеллі, ці два мотиви відрізняються способом дії, і якщо страх є міцним і твердим, то любов – тонкою, вона тримається на дуже хиткій основі – людській вдячності. Злій людині нічого не варто зруйнувати людську вдячність заради особистої користі. До того ж, ресурс страху, за Н.Макіавеллі, має різну ефективність впливу. На його думку, людина може змиритися з втратою влади або честі, втратою свободи, навіть смертю батьків, але вона ніколи не змириться із втратою майна. Крім страху та любові, ресурсами влади Н.Макіавеллі визнавав людські пристрасті й вади (брехливість, жадібність).

Силу влади, що базується на загрозі страху, можна висловити простою формулою: вона прямо пропорційна тяжкості покарання і обернено пропорційна можливості уникнути його у випадку непокори. Така влада має тенденцію до послаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися цього неприємного психологічного стану.

Найміцнішою і найстабільнішою є влада, яка базується на інтересі. Наполеон часто любив повторювати, що людьми рухають страх та інтерес, і вмів уміло користуватися цими двома важелями впливу на суспільство і окремих особистостей. Особиста зацікавленість спонукає підлеглих до добровільного виконання розпоряджень, робить зайвим контроль та застосування каральних санкцій. У більш загальному плані ресурс є основою взаємовідносин влади та індивіду в розвинутих демократичних країнах. У цьому випадку завіса перед дійством політики відкривається, і на авансцену виходить пряма лінія зв’язку – політики – виборці. Політики відстоюють свій інтерес – прагнення до влади, обіцянками стимулюють інтереси виборців, які за це віддають їм свої голоси. Виборці голосують за тих, хто може задовольнити їх різноманітні інтереси.

Інтереси мають об’єктивний характер, тому одним з суттєвих питань є їх усвідомлення. Успішність реалізації інтересів різних соціальних груп та верств безпосередньо пов’язана зі ступенем їх усвідомленості. Якщо об’єктивні інтереси неусвідомлені або усвідомлені незадовільно, певна соціальна група може або досягти мети, яка об’єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі не прагнути вигідного для себе рішення. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва матеріальних цінностей і його продуктами характеризує основні інтереси владної соціальної групи. Але, захищаючи свої інтереси у конкретній ситуації, вона одночасно повинна брати до уваги нагальні інтереси інших груп і вживати заходів до їх хоча б певного задоволення.

Як відомо, зміст класичної постановки питання про владу в тому, що влада – це сукупність політичних інститутів, за допомогою функціонування яких одні соціальні групи отримують можливість нав’язувати свою волю іншим і діяти у відповідності з так званими загальними (загальнодержавними, загальнонародними) інтересами. Центральне місце серед цих інститутів займає держава, яка має право і обов’язок говорити від імені народу чи всієї організованої ним спільноти. Більш того, сутнісне визначення держави, за М.Вебером, у тому, що це єдина інстанція, яка має право на застосування насильства до своїх громадян і в межах своєї території. «Держава, – писав М.Вебер, – є та людська спільнота, яка в середині певної області претендує (з успіхом) на монополію легітимного фізичного насильства». При цьому відносини між груповими і загальнодержавними інтересами можуть бути різними. Вони можуть базуватись на взаємному компромісі і консенсусі, можуть грунтуватися на прямому домінуванні інтересів однієї групи і виключенні інших зі сфери прийняття рішень, на придушенні інших груп. Важливим інструментом у системі здійснення владних функцій, на чому б вони не базувались, є ідеологія обгрунтування влади, її ідейне виправдання, теоретичне аргументування, яке забезпечує легітимність владних інституцій.

У політичній системі суспільства лише держава володіє суверенною владою і це визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Будучи знаряддям здійснення інтересів і волі панівної у соціально неоднорідному суспільстві верстви чи групи, держава водночас впливає на все суспільство в цілому, бере на себе вирішення загальних питань, сприяє відтворенню таких умов, за яких суспільство може існувати як цілісний соціальний організм. Завдання кожної держави – створити таку систему публічної влади, яка здатна забезпечити одержання, аналіз і систематизацію необхідної інформації; узгодження інтересів різних груп у межах суспільного устрою; оптимальну систему підтримання громадського порядку. «Влада, – говорив Президент України Л.Кучма, – зобов’язана… забезпечувати послідовність, стабільність і динамізм у розвитку країни». Ще один аспект лінії керівництво – підкорення – підкорення за переконанням. Такий тип підкорення пов’язаний з мотиваційним впливом свідомості і менталітету, ціннісних орієнтацій, які складають ніби «другу природу» особистості (якщо «першою природою» вважати первинні, біологічні потреби і повсякденні інтереси індивіда). Готовність підкорятися державі чи іншому суб’єкту влади заради вищих, ніж безпосередні індивідуальні інтереси, цілей (національних, моральних, релігійних та ін.) – суттєве джерело сили влади.

Ще одним мотивом підкорення є авторитет. Він базується на переконаності підлеглих у особистих здібностях керівника, і це детермінує їх підлеглість без переконання чи страху.

Влада, заснована на інтересах, переконаності й авторитеті, може переростати в ідентифікацію підлеглого з керівником. У цьому випадку досягається максимальна сила влади і суб’єкт сприймається об’єктом як свій представник і захисник. Як правило, це буває у тих випадках, коли подібна ідентифікація є результатом спільності інтересів керівника і виконавця і виникнення в останнього почуття єдності з усією організацією чи групою. Крім того, в демократичних організаціях індивіди можуть виступати і суб’єктом влади – обирати і контролювати керівництво, і її об’єктом – виконувати його рішення, що теж призводить до ідентифікації.

Владний процес регулюється та впорядковується за допомогою спеціального механізму влади – системи організацій і норм їх влаштування і діяльності. Стосовно такого складного суб’єкта, як суспільство (народ), механізмом влади є державні органи та інші політичні інститути та право. Влада може функціонувати в найрізноманітніших формах: конфронтація і співробітництво, контроль і управління, заохочення і покарання, примус та насильство. Але в будь-якому разі політика влади стає справді сильною (у загальноісторичному контексті) лише тоді, коли втілює в реальність основні інтереси членів суспільства, діє в рамках закону, зміцнює законність і правопорядок, створює умови для вільного розвитку особистості. Серед функцій політичної влади найважливішими є управління, організація, контроль і розподіл. Всі ці напрямки в реалізації політичної влади зливаються в одну інтегральну функцію – функцію підтримання цілісності суспільства, координації та узгодження суспільних інтересів, розробки оптимальних рішень з найважливіших питань.

Для того необхідно використання всіх ресурсів влади, тобто усіх тих засобів, використання яких забезпечує вплив суб’єкта на об’єкт влади. У процесі їх реалізації суб’єктом вони можуть трансформуватися у владу, яка і являє собою здатність перетворювати певні ресурси в стійкий вплив у рамках системи взаємопов’язаних агентів.

Останнім часом все більшого значення набувають культурно-інформаційні ресурси – знання та інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститут науки та освіти, засоби масової інформації. На порозі ХХІ ст. «знання, в силу своїх переваг – нескінченності, загальнодоступності, демократичності, підпорядкували собі, – як вважає американський соціолог Олвін Тофлер, – силу та багатство і стали визначальним фактором функціонування влади». Справжньої влади набувають знання та володіння інформацією. На наш погляд, таке твердження є скоріше прогнозом, ніж констатацією реалій. Можливо, у ХХІ столітті так і буде, проте зараз (особливо стосовно України) говорити про пріоритет цих ресурсів над економічними, соціальними та силовими ще, на жаль, занадто рано. При цьому ми не применшуємо значення інформації, тому що здійснення влади без достовірної інформації неможливе. Прийняття оптимальних рішень у всіх аспектах реалізації влади, безпосередній вплив на свідомість людей для досягнення потрібної мети може базуватися лише на грунтовній, всебічній, достовірній інформації та знанні, і приказка «Хто володіє інформацією – той має владу» тут є якраз доречною. Можна погодитись з тим, що тенденція підвищення значення культурно-інформаційних ресурсів як джерела влади в сучасному світі виявляється досить виразно.

Використання ресурсів влади перетворює на реальність її процес, який характеризується, перш за все, засобами і механізмом владування. В політичній науці виділяють два головні способи владування (два «обличчя» влади). Перший з них – у спонуканні об’єкта до певних, вигідних суб’єкту дій. Другий – в забезпеченні бездіяльності підвладних, блокуванні небажаних для керівництва видів їх поведінки. Реальний прояв у суспільстві цієї якості політичної влади – у її здатності виключати із сфери громадських дискусій і політичних рішень певні теми і тим самим запобігати їх адекватному відбиттю у масовій свідомості і реальному розгортанню відповідних політичних конфліктів.

Політика влади в сучасних умовах має тенденцію до поліцентризму (хоча ряд політологів заперечують це). Мається на увазі не тільки збільшення різних центрів влади і посилення їх конкуренції між собою, але й розширення соціального простору, в рамках якого діють відповідні владні структури. Входження України у світовий економічний простір супроводжується не лише наданням зарубіжних фінансових кредитів і допуском українських дипломатів на відповідні самміти та наради, але й такими повсякденними процесами, як збільшення імміграційних потоків, організація нових сфер інформації, перегляд багатьох постулатів, які стосуються державної безпеки, перетворення контактів з іноземними громадянами в елемент повсякденного життя, виникнення української мафії в країнах Східної Європи та розвинутих державах Заходу. У результаті локальні інтереси більшою мірою пронизуються глобальними проблемами, а деякі з локальних проблеми несподівано набувають глобального значення.

Розширення діапазону дії влади означає, по суті справи, збільшення варіабельності наслідків будь-якої владної дії. У диференційованому, поляризованому суспільстві все частіше виявляється закон бумерангу: результат владної дії нерідко виявляється прямо протилежний декларованим і бажаним намірам. Цей ефект пояснюється тим, що будь-яка дія влади зустрічає контрдію з боку опозиції. Крім того, у масовій свідомості влада розглядається як деяка самодостатня сфера: все, що йде від влади, сприймається з недовірою чи прихованим опором. Завдяки цьому влада нерідко стає не регулятором конфліктів, а джерелом соціальної напруженості. З цього можна зробити висновок про можливість саморуйнівної діяльності влади і владних структур. Активність, що орієнтується лише на найближчий політичний ефект, на перемогу над супротивником «тут» і «зараз», чи, навпаки, ухилення від права використання влади може мати більш згубні наслідки, ніж чорнобильська катастрофа.

Різні види влади знаходяться у складній взаємодії. У ринковому суспільстві, де майже все має грошовий еквівалент, більшість масової інформації належить великим власникам. Гроші здійснюють великий вплив на проведення виборчих кампаній та їх результати. Концентрація економічної влади у великих власників створює проблему встановлення плутократії – прямого політичного правління невеликої групи багатіїв. У сучасних західних державах всевладдя крупного капіталу стримується конкуренцією між власниками, політичним впливом численного середнього клану і суспільства, демократичним устроєм держави. Не завжди у розпорядженні економічно домінуючої соціальної групи може бути досить ефективний механізм реалізації влади, і навпаки: клас, у розпорядження якого цей механізм потрапив, може виявитися нездатним здійснити вплив на процеси економічного розвитку. Це протиріччя – одне з основних джерел соціальних конфліктів.

Історична практика показує, що досить рідко трапляються ситуації, коли якась соціальна група однаковою мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній та ідеологічній сферах домінує той клас, який у конкретно-історичній ситуації представляє прогресивні сили; у свою чергу, застарілі політичні інститути контролюються представниками регресивного клану (але й тут можливі варіанти).

Політична влада, на яку здійснює сильний вплив економічна влада, досить самостійна і здатна превалювати над нею, підпорядковувати її своїм цілям. При певних обставинах домінуючий вплив на суспільство може здійснювати культурно-інформаційна влада. Її монопольне використання може забезпечити політичному угрупованню перемогу на виборах і тривале збереження свого панування, незважаючи навіть на неефективність соціально-економічної політики.

У взаємодії різних влад у суспільстві має місце так званий кумулятивний ефект – посилення накопичення влади. Він виявляється у тому, що багатство підвищує шанси людини на входження в політичну еліту і доступ до засобів масової інформації та освіти. Висока політична посада сприяє накопиченню багатств, доступу до знань та інформаційному впливу; останні, у свою чергу, покращують можливості для того, щоб обійняти провідні політичні позиції і збільшити своє багатство.

Політична влада як центральний елемент політичної системи суспільства – це, перш за все, влада, яка передбачає встановлення, реалізацію, координацію відносин з різними політичними інституціями (державою та її структурами, політичними партіями, націями, соціальними групами). Для політичної влади, як влади – відносин, пріоритет має не прикладний аспект (горизонтальні чи вертикальні стосунки у політичній системі та поза нею), а саме змістовний. Основними щодо відносин політичної влади є форми і методи впливу на політичну свідомість з метою закріплення необхідних владі політичних норм.

Істотною характеристикою політичної влади є те, що вона – це влада – дія, яка поширюється на відносини її представництва та впливу. Це дія специфічна, оскільки передбачає не багатогранність або вибірковість певного різновиду діяльності, а лише змістовну спрямованість одного з них на ідеологічне обгрунтування існуючої влади. Ідеологія надає політичній владі доцільного характеру, зорієнтовуючи її на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. Відомий російський філософ М.Бердяєв з цього приводу зауважив, що якби люди не мали здатності підпадати під гіпноз слів, то невідомо, яка влада змогла б утриматися.

Найсуттєвішою особливістю політичної влади є її верховенство, обов’язковість рішень для будь-якої іншої влади, здатність проникнення в будь-які суспільні процеси. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій, окремих «олігархів», телебачення, газет та інших установ або ж зовсім ліквідувати їх.

Відомий французький вчений Ролан Барт, якого ми вже згадували, резюмуючи поняття «влада», писав: «Ім’я мені – легіон, могла б сказати про себе влада» повсюди, з усіх сторін, нас оточують різноманітні лідери, громіздкі чи крихітні адміністративні апарати, групи тиску і «затиску» (придушення)… І ми починаємо здогадуватися, що влада гніздиться у найвитонченіших механізмах соціального аналізу, що її втіленням є не тільки держава, класи і групи, а також і мода, загальноприйняті думки, видовища, ігри, спорт, засоби інформації, сімейні і приватні стосунки – влада гніздиться повсюди, навіть у надрах самого прагнення до свободи, яке прагне її викоренити».