§3. Права людини і влада

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, в ст.1 якої проголошувалось: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності й правах». Тим-то й було покладено початок затвердженню у сучасному світі принципу поважання прав і головних свобод людини без будь-яких винятків. Поступово поширювалося визнання цього всезагального принципу, що було зафіксовано також у таких документах, як Декларація ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1963р.), Міжнародних пактах про права людини, прийнятих ООН у 1966р.

З самого початку проголошення незалежності України державні органи республіки у своїй законотворчій діяльності приділяють значну увагу забезпеченню прав і свобод людини у всіх основних сферах життя. У 1991р. Україна ратифікувала Перший факультативний протокол до Пакту про громадянські та політичні права, Конвенцію про права людини. Правам, свободам та обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ (ІІ) Конституції України 1996р., який охоплює 48 статей. У ст. 22 Конституції підкреслюється, що «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані». З метою розвитку і конкретизації положень Конституції України було прийнято постанову Верховної Ради України «Про заходи державної політики України в галузі прав людини» (17 червня 1999р.). Велике значення для створення умов забезпечення прав і свобод громадян на рівні міжнародних стандартів мало прийняття Верховною Радою України закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Цей Закон визначає як законодавче застосування прав людини і громадянина в Україні, так і основні напрямки діяльності Верховної Ради України по забезпеченню прав і свобод людини.

Суттєвий крок у цьому напрямку було зроблено й іншою гілкою влади в Україні – судовою. У травні 1997р. Пленум Верховного Суду України прийняв спеціальну постанову «Про поширення судового захисту прав та свобод людини і громадянина», у якій підкреслювалося, що вся діяльність судів «повинна бути підпорядкована захисту прав і свобод людини і громадянина».

Захист прав і свобод людини державою здійснюється на двох рівнях: перший – це проголошення юридичних гарантій прав і свобод; другий передбачає конкретну організацію правоохоронної діяльності державних установ щодо захисту проголошених прав та свобод людини і громадянина. У ст. 3 Конституції України підкреслюється, що «права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Держава є інструментом втілення в життя загальної суверенної волі народу. Конституція встановлює міру взаємної свободи і відповідальності держави і особистості, визначає рамки «вторгнення» держави у сферу життєдіяльності індивіда, які не можуть бути подолані без ризику втрати владою легітимності. Права людини належать людині. Через це вони не можуть розглядатись як «подарунок» влади. Свобода людини – це її здатність діяти відповідно до своїх інтересів, спираючись на пізнання об’єктивної необхідності. Розбудова правової держави передбачає створення умов для юридичної свободи людини, своєрідного механізму правового стимулювання, в основі якого принцип «не заборонене законом дозволено». Цей принцип будується на відомому афоризмі Ш.Монтеск’є, який говорив: «Свобода – це право робити все те, що закон не забороняє». Такий підхід розглядався як необхідна передумова успіху, як реальний шанс для кожного реалізувати себе легальним шляхом. У цьому суть індивідуальної свободи, ідеї рівних можливостей, рівних стартових умов. А далі все залежить від особистих якостей. У цьому принципі, який є дійсно ринковим, закладено могутній імпульс прогресивного розвитку. Влада через закони повинна лише накреслювати загальні рамки, стояти на охороні порядку, встановлювати чесні «правила гри». За межами розумного правової заборони людина вільна і незалежна, в тому числі і від влади. Вона може на свій розсуд розпоряджатися своєю власністю, правами, досвідом, здібностями, капіталом.

Сьогодні в умовах складної економічної та криміногенної ситуації цей принцип сприймається неоднозначно, а на побутовому рівні навіть негативно. Дозволеність сприймається як уседозволеність, можливість робити все, що хочеш. Ототожнюється принцип і його втілення. Зрозуміло, що цей принцип у повному обсязі може бути здійснений лише в розвинутому громадянському суспільстві, до якого Україна прагне. Різкий перехід від принципу «все заборонено» до принципу «все можна» не міг не створити проблем. Не принцип недосконалий, а поки що умови його здійснення, методи, практика застосування. Мав рацію Т.Гоббс, коли писав ще багато років тому: «...закони встановлено не для залякування, а для спрямування людських дій подібно до того, як природа поставила береги не для затримки течії ріки, а для того, щоб спрямовувати її».

Перед нашими законодавцями непроста альтернатива: що краще – заборони, обмеження та контроль чи уседозволеність на рівні аморальності і свавілля. Першим шляхом ми вже йшли, і наслідки відомі. Другим шляхом, як показує практика останніх років «перебудови» та перших років незалежності, йти теж недоцільно. Негативні наслідки принципу «дозволеності» гостро відчули в ці роки на собі правоохоронні органи, яким усе важче стало забезпечувати громадський порядок у країні, боротися зі злочинністю. Очевидно, необхідно вичленування «золотої середини», а тенденція до реалізації вищевикладеного принципу повинна зберігатися.

Найважливішим природним правом кожної людини є право на життя. Це право охороняється Конституцією України. У ст. 27 говориться: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Без права на життя всі інші права не мають абсолютно ніякого сенсу. Тому саме право на життя є головним критерієм, альфою і омегою всього інституту прав і свобод у демократичному суспільстві. Античний афоризм «людина є мірою усіх речей» тут прийнятий на 100 відсотків. Право на життя дається людині природою, а не владою, і остання повинна лише визнавати, поважати і захищати цю цінність, яка домінує над усіма іншими. З правом на життя в кінцевому рахунку пов’язані стан економіки, рівень добробуту людей, соціальна напруга в суспільстві, політичні конфлікти та ін.

Разом з тим право на життя, незважаючи на його глобальне значення, не може бути гарантованим реально в повному обсязі в жодній країні світу. Не є винятком, на жаль, і Україна. Це пов’язано з цілим комплексом причин, серед яких загибель людей від рук злочинців; передчасна смерть від хвороб; загибель в різних катастрофах, аваріях; самогубство.

В країні склалася досить несприятлива демографічна ситуація. За останні 9 років тривалість життя зменшилася на 4 роки і склала 61,5 року для чоловіків і 71,5 – для жінок. Посилився процес депопуляції – зменшення чисельності населення внаслідок переважання кількості померлих над народженими. Кожен третій чоловік вмирає, не доживши до пенсійного віку. Слабкими елементами соціальної структури є 15 млн. пенсіонерів і 1,3 млн. людей, які отримують допомогу на дітей. За рівнем життя Україна знаходиться на 83 місці в світі. 28,5% громадян мали у 1998р. сукупні доходи на душу населення нижчі, ніж межа малозабезпеченості.

Таким чином, право на життя – це не тільки юридична, але й гострополітична і соціально-економічна проблема.

Право на життя обмежується і злочинними посяганнями. Навіть представники влади не гарантовані від замахів на власне життя і загибелі. Гинуть від рук злочинців депутати різних рівнів, слідчі, працівники міліції, відповідальні чиновники, а також конкуренти, журналісти, свідки. Страх перед державною владою, який культивувався довгі роки радянської влади, доповнюється «децентра­лізованим» страхом – страхом побутовим, повсякденним. За 1999р. лише в Харківській області кількість навмисних вбивств збільшилася на 22%. Останнім часом ескалацію кримінального насильства в Україні в цілому призупинено, проте все ж ціна людського життя суттєво девальвована. В Росії серед цих злочинів проти особи вбивства складають 12–13%; щорічно здійснюється більше 30 тис. вбивств; темпи зростання цих злочинів у 90-х роках складали 17%.

З цією проблемою тісно пов’язана проблема смертної кари. Вона має досить тривалу історію. Перші спроби відміни смертної кари в Україні – Русі відносяться ще до Х століття, коли Великий князь Володимир Святославович перестав страчувати навіть «ведомих лихих людей» (у сучасній термінології особливо небезпечних злочинців), кажучи: «Боюсь гріха», а Ярослав Мудрий у «Руській правді» не передбачав смертної кари за судовим вироком. Вищою мірою покарання був так званий «потік і пограбування». Він призначався за вбивство в розбої, конокрадство, підпалювання будинку і гумна. Покарання означало конфіскацію майна злочинця («пограбування») і вигнання його разом з сім’єю з общини (потік), що прирікало їх на поневіряння і можливе рабство. Володимир Мономах повчав дітей: «Не убивайте и не повелевайте убити, иначе будете казнимы до смерти».

В часи, коли Україна була автономією у складі Росії, імператриця Єлизавета Петрівна (1741 – 1761рр.) ввела фактичний мораторій на смертну кару і нікого не страчувала. Катерина ІІ в своєму «Наказі» констатувала: «Опыты свидетельствуют, что частое употребление казней никогда не делало людей лучшими». Разом з тим вона допускала можливість її застосування у двох випадках: 1) якщо злочинець, якого не стратили, зможе зі свого ув’язнення «возмутить народное спокойствие»; 2) якщо «самые безпорядки заступают место законов», що буває лише під час «безначалия».

США ще у кінці XVIII ст. першими обмежили застосування смертної кари лише випадками вбивств першого ступеня, а вперше відмовитися від смертної кари спробував американський штат Мічіган ще у 1846р. Через 20 років Португалія стала першою європейською державою, яка зробила подібний крок. Особливу актуальність ця проблема набула після другої світової війни з її багатомільйонними жертвами.

У Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод проголошується: «Право кожної людини на життя охороняється законом. Ніхто не може навмисно бути позбавлений життя, інакше, як на виконання смертного вироку, винесеного судом за здійснення злочину, відносно якого законом передбачено таке покарання» (п.1, ст.2).

Далі в тексті Конвенції вказується, що позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, якщо воно є результатом застосування сили, абсолютно необхідної: а) для захисту будь-якої особи від незаконного насилля; б) для здійснення законного арешту чи попередження втечі особи, затриманої на законних підставах; в) для придушення, відповідно до закону, бунту чи заколоту (п.2 ст.2).

Таким чином, в Конвенції зроблено 4 винятки, коли держава може застосувати смертну кару. Європейські держави не зразу прийшли до відміни смертної кари. Лише через 33 роки після прийняття Конвенції (в 1983р.) підписується протокол №6 щодо повної відміни смертної кари.

На сьогоднішній день смертна кара застосовується в 101 країні. У зв’язку з застосуванням смертної кари усі держави світу можна розділити на 4 основні групи. Лише у законодавстві 35 держав смертна кара не передбачається ні за які злочини (Австрія, Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Австралія).

У 18 країнах світу смертна кара передбачається лише за особливих обставин, наприклад, під час війни (Великобританія, Італія, Швейцарія, Канада, Бразилія, Мексика, Нова Зеландія).

26 країн зберегли можливість смертної кари в законодавстві, проте не застосовують її на практиці протягом 10 і більше років (Бельгія, Греція).

Більше 100 країн застосовують смертну кару за загальнокримінальні, найтяжчі злочини, серед них Росія, Білорусія, Ангола, Єгипет, 38 штатів США.

Як альтернативу такого покарання, як смертна кара, її опоненти пропонують довічне ув’язнення, яке ще італійський вчений XVIII ст. Чезаре Беккаріа, автор трактату «Про злочини і покарання», вважав дійовішим покаранням. При цьому основним аргументом він вважав, що довічне ув’язнення – це довготривале покарання, у зв’язку з чим воно карає сильніше, довше, має більш залякуючі ефекти, ніж смерть, яка є моментальним покаранням. З цього приводу О.Кістяківський писав: «Але якщо страх смертної кари не стримує від убивств, невже страх каторжних робіт може цього досягти?» І далі: «Стверджувати, ніби-то люди не бояться смерті – значить стверджувати обман, повставати проти природи, заявляти верх беззмістовності… Очевидно, немає нічого наочнішого, простішого і очевиднішого, ніж устрашимість смертної кари».

Дискусію викликає саме розуміння значення смертної кари: це власне кара, захід соціального захисту чи покарання?

Якщо використовувати біблійну логіку «око за око», то смертна кара є саме кара, оскільки застосовувалась і застосовується найчастіше всього за позбавлення життя іншої людини.

Що стосується покарання, то основне його призначення – не покарати, а виховувати з метою попередження злочинів, тобто превенція. Як відомо, розрізняється часткова превенція (попередження здійснення конкретних злочинів у майбутньому) і загальна – вплив на громадську думку з метою попередження злочинів. У випадку застосування смертної кари часткова превенція має стовідсотковий ефект, оскільки в подальшому здійснювати злочини страчений вже точно не зможе. Смертна кара може бути і заходом соціального захисту, оскільки таким чином суспільство визнає, що лише так може убезпечити себе від особливо жорстоких і небезпечних злочинців. При призначенні такого покарання суд враховує, в першу чергу, громадську небезпечність особи, ступінь неприйняття нею загальнолюдських цінностей і, тільки зробивши висновок, що антигромадську спрямованість вже нічим не змінити, приймає жорстке рішення.

Смертна кара як кримінальне покарання є правовим обмеженням, юридичним засобом, який стримує злочинців. Це обумовлено її природою і є об’єктивною властивістю, незважаючи на будь-які суб’єк­тивні оцінки і громадську думку. В сучасний період у нашому суспільстві відбуваються радикальні зміни, які неминуче призводять до певної дестабілізації суспільства. Це супроводжується переоцінкою цінностей, незадоволенням, розчаруванням, агресивністю, насильством, зростанням злочинності. В таких умовах відмінити один із стримуючих факторів порядку (хай і не абсолютно ефективний) – означає певною мірою посилити вказані дестабілізуючі процеси, на що не без підстав вказує частина юристів. Це аргументується тим, що інші стримуючі елементи соціальної регуляції (культурні, моральні, релігійні норми) діють ще недостатньо ефективно.

Разом з тим у суспільстві сформувався певний стереотип, що саме держава буде вирішувати всі головні проблеми суспільства, в тому числі і проблему боротьби із злочинністю. Так склалося в результаті попереднього абсолютного регламентування життєдіяльності людини. Звідси сподівання значного загалу громадян на те, що влада вирішить проблеми злочинності властивими лише їй силовими засобами. З приводу такої ситуації відомий вчений В.Гум­больдт писав: «...Також, як кожен сам покладається на турботу і допомогу держави, він – і, мабуть, в ще більшій мірі – надає державі право турбуватися про долю своїх громадян. А це в свою чергу зменшує співчуття до інших людей і бажання надавати допомогу один одному».

У нинішній ситуації, яка склалася в Україні, більшість населення виступає за збереження вищої міри. Згідно з опитуваннями таких 93%; стільки ж у Росії, в Білорусії – 82%.

При цьому слід враховувати також і те, що ряд демократичних держав, таких як США, Канада, Японія, що отримали статус спостерігачів у Раді Європи, судячи з їх юридичної практики, поки що не збираються найближчим часом відміняти смертну кару. Більше того, в таких штатах, як Нью-Джерсі і Огайо (США) смертна кара була відновлена.

Смертну кару вже відміняли в СРСР ще за Сталіна. Запам’я­тався один випадок з юридичної практики, про який розповідав досвідчений суддя. Вбивцю засудили до 25 років. Він відбув півроку, знову вбив, йому дали ще ті півроку, які він відбув у колонії, і т.д.

Коли обгрунтовують необхідність відміни смертної кари, часто цитують блискучий аргумент відомого кримінолога Чезаре Беккаріа, який говорив, що смертна кара не може бути корисною через те, що вона являє собою приклад жорстокості людям. Він вважав безглуздим, що закони, які є вираженням суспільної волі, заперечуючи вбивство та караючи за нього, самі вчиняють його.

Прихильники цієї точки зору підкреслюють, що природне право на життя не може зазнавати ніяких обмежень, бо навіть серед усієї сукупності прав людини воно має найвище ієрархічне значення.

Вони стверджують, що смертна кара несправедлива, оскільки людське життя є благо, надане Богом, і тому ніхто не має права його взяти. У зв’язку з цим відомий правознавець О.Ф. Кістяківський писав: «Але за запевненням захисників непорушності життя людського, і свободи, і діяльність – блага також первинні, надані Богом людині. Значить, вони повинні бути також непорушними? Відповідно, держава повинна зовсім відмовитися від усілякого покарання, оскільки немає такого покарання, яке не зачіпало б якогось з первинних благ? Якщо життя людське непорушне, тому що воно дар Божий, то хай людина боїться роздушити змію, хай вона відмовляється від вживання у їжу м’яса тварини, тому що і змії і тварині життя надане творцем. Між людиною і твариною немає порівняння, стверджують захисники життя людини. Але хто може сказати, що Бог турбується лише про більш досконале творіння і не залишає всі інші творіння на свавілля руйнівних капризів людини».

Класики світової філософії І.Кант та Г.Гегель захищали смертну кару в ім’я справедливості принципу матеріального відомщення. Висловлюючи свої погляди з цього питання, Кант наводив як приклад випадок, коли народ, який населяє який-небудь острів, вирішує поїхати з нього і розсіятись по всьому світу. У цьому випадку, писав Кант, хоча громадянське суспільство припиняє своє існування, повинен бути страчений останній вбивця, який знаходиться у в’язниці і засуджений до страти.

Таке вирішення Кантом цих питань пояснювалося його трактуванням кримінального закону як «категоричного імперативу», вимоги якого як вираз вищих моральних законів підлягають безумовному виконанню і не залежать від якихось зовнішніх цілей чи міркувань.

Розглядаючи питання про покарання за окремі види злочинів, Кант намагався послідовно провести принцип рівності між злочином і покаранням. За образним висловом Канта, при призначенні покарання покажчик на терезах справедливості не повинен схилятися ні у бік злочину, ні у бік покарання. «Те зло, – писав він, – якого ти незаслужено завдаєш іншій людині з твого народу, ти завдаєш самому собі: ображаєш ти його – ображаєш себе, крадеш у нього – крадеш у себе, б’єш його – б’єш себе, вбиваєш його – вбиваєш самого себе». Кант вважав, що «категоричний імператив» завжди вимагає карати вбивство смертною карою (крім випадків дітовбивства та вбивства на дуелі), згвалтування і педерастію – кастрацією, скотолозтво – вигнанням з суспільства людей.

Гегель вважав, що самим фактом злочину злочинець дає свою згоду на застосування до нього покарання. З цього положення робився висновок, що межі покарання повинні визначатися межами здійсненого злочину. Тому, щоб бути справедливим, покарання повинно, за Гегелем, відповідати природі злочину.

Ще у ХІХ ст. на вимогу скасування смертної кари була сказана знаменита фраза: «Хай вбивці почнуть першими!». Відомий російський філософ В.С.Соловйов вважав, що цим «страта прямо прирівнюється до вбивства, і суспільство, яке страчує, стає на одну дошку з вбивцями, яким навіть присвоюється привілей бути зразком і керівниками цілого суспільства…».

Кожне право віддзеркалює відповідний обов’язок. Право на життя породжує обов’язок захищати життя, про що і йдеться в частині третій статті 27 Конституції України: «Обов’язок держави – захищати життя людини». Якщо держава зобов’язана захищати життя людини, то будь-який виняток з цього правила, в тому числі й санкціоноване судом вбивство, надає такому обов’язку суперечливий характер та нівелює як саме поняття права на життя, так і пов’язаний з цим правом обов’язок держави. Отже, як пише Сергій Головатий, «покладений на державу обов’язок захищати життя людини автоматично заперечує можливість застосування державою смертної кари».

Разом з тим, опоненти скасування смертної кари в Україні аргументують свою позицію тим, що в частині другій статті 27 Конституції України говориться про те, що «ніхто не може бути свавільно позбавлений життя», і це можна трактувати як можливість застосування смертної кари у випадку призначення її компетентним судом відповідно до закону.

На це аболіціоністи заперечують, що винесення смертного вироку може бути свавільним кроком держави, оскільки вирок є продуктом судового розгляду і залежить від суб’єктивної думки складу суду, від тлумачення суддями обставин справи, моральних якостей суддів, прокурора, свідків, від їх професійної підготовки та діяльності. Ніхто не може заперечити трагічний та непередбачуваний момент – погрішність людського правосуддя, судову помилку, і прикладів, на жаль, тут можна наводити чимало. В США 1% засуджених до смертної кари за вбивство потім були визнані невинними. Коли мова йде про життя, яке у кожного лише одне, – то це багато.

На наш погляд, можливість судової помилки є найсерйознішим аргументом проти смертної кари. Проте навряд чи можна вважати таким же вагомим аргументом те, що наявність смертної кари не є стимулюючим фактором. Наводяться цифри, що, наприклад, в Канаді через 20 років після відміни смертної кари (1976р.) число вбивств було на 27% менше, ніж у 1975р., тобто напередодні відміни. Разом з тим у США за минулий рік кількість вбивств була найменшою з 1960р. Порівнюючи рівень злочинності в США та Європі, деякі журналісти не враховують менталітет, психологію та традиції відповідних народів, вплив культурницьких факторів. Ще 150 років тому О. Кістяківський писав з цього приводу «Не тому здійснюється більше злочинів у відповідних країнах, що там часто застосовують смертну кару, а навпаки: тому там часто застосовують смертну кару, що здійснюється багато злочинів. Таким чином, не збільшення злочинів є результат частих страт, а збільшення страт є результат частих злочинів».

Слід відзначити, що опитування практичних працівників показує, що число прибічників цього заходу серед них є дуже значним. У ході дискусії, проведеній у 1988 р., 68% суддів, які взяли у ній участь, висловились за збереження смертної кари, у США 68% юристів міркують з таких же позицій, а 25% – проти.

Фахівці з кримінології стверджують, що злочинців, які здійснили вбивство повторно або у винятково жорстокій формі, ніякі раціональні причини зупинити не можуть. Згідно зі спеціальними опитуваннями 80% офіцерів поліції США стверджують, що в момент здійснення вбивства злочинці взагалі не думають про можливе покарання. З цього робиться висновок про непридатність смертної кари. На наш погляд, висновок не зовсім коректний, оскільки, якщо стверджується, що злочинця ніщо не зупинить, він є дійсно небезпечним для суспільства і не потрібен йому. Щодо думки офіцерів поліції – то це їх припущення і їм важко визначити, що ж думають злочинці, яких і треба було опитувати.

На думку російських юристів, лише 20% правопорушників смерт­на кара стримує від здійснення особливо небезпечних діянь. Багато це чи мало? 20% нездійснених особливо небезпечних злочинів – це дуже багато, якщо мати на увазі, що за цим стоять тисячі людей, яким збережено життя, здоров’я, врятовано від можливого каліцтва і т.д. Стародавні римляни говорили: «Хто щадить винного, той карає невинного».

У цієї проблеми є ще морально-економічний аспект. Утримання одного в’язня коштує 105 гривень на місяць (на початок 2000 року). Якщо ввести довічне ув’язнення, то це означає, що держава за рахунок платників податків, а значить, також за рахунок близьких родичів загиблих (батьків, дітей, подружжя) буде пожиттєво утримувати вбивць своїх найближчих людей. Якщо вважати, як пишуть аболіціоністи, що смертна кара – крайня форма катування, то чи не є такий спосіб утримання вбивць довготривалим катуванням для найближчої родини загиблих, які змушені будуть віддавати частину свого заробітку протягом багатьох років на утримання катів своїх дорогих людей? В’язниці і так переповнені, а введення довічного ув’язнення буде означати, що кількість ув’язнених буде збільшуватись.

Ще одним аргументом проти смертної кари є те, що «брудні політики» можуть легально використовувати смертну кару, щоб позбавлятися від політичних опонентів і свідків злочинів. Дійсно, в СРСР така практика існувала. Особливо показовими в цьому плані є часи Сталіна, зокрема періоду апогею політичних процесів у 1937–1938рр. Все ж дозволимо собі висловити припущення, що в сучасній Україні це дуже малоймовірно. Тут не було розстрілу власного парламенту, як у Росії у 1993р., та інших кривавих зіткнень.

В Україні вже в перший рік незалежності відбулося вдосконалення кримінального законодавства. Відповідно до законів України «Про відміну кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання» (від 6 березня 1992р.) і «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні порушення і Митного кодексу» (від 17 червня 1992р.) була повністю скасована смертна кара за такі небезпечні злочини проти держави, як державна зрада і шпигунство, а також бандитизм, дії, які дезорганізували роботу виправно-трудових установ, незаконні операції з валютними цінностями, виготовлення або збут підроблених грошей або цінних паперів, розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах і деякі інші.

У 1995р., коли Україну прийняли до Ради Європи, вона взяла зобов’язання скасувати смертну кару. З 1 січня по 11 березня 1997р. в Україні страчено 13 злочинців. У подальшому суди оголошували смертні вироки, але вони не виконувались. 30 грудня 1999р. Конституційний Суд України визнав, що статті Кримінального кодексу про застосування смертної кари не відповідають Конституції України. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України проголосувала за відміну смертної кари. Це було зроблено, перш за все, на вимогу Ради Європи. Хоча навіть деякі члени цієї Ради, наприклад, норвезький представник Ян Сіменсон, підкреслюють, що «Україна – бідна держава. У неї немає умов для пожиттєвого ув’язнення. Юридичному відділу ради Європи треба було б думати не про злочинців, а про нормальних жителів України».

Співробітники журналу «The Economist», які присвятили проблемі смертної кари в Америці спеціальні дослідження, прийшли до висновку, що ця міра покарання зберігається як символ громадського обурення проти виняткового високого рівня злочинності. Причому в умовах демократії цей символ набуває одіозного значення. Незалежно від власних переконань практично ні один з американських функціонерів, що претендує на виборчу посаду, не посміє заявити про своє неприйняття смертної кари.

З точки зору соціально-політичної відмова від смертної кари теж не буде означати, що вона автоматично зникне зі сфери суспільних відносин. Вона може здійснюватись в інших формах. При відсутності «офіційної» смертної кари можуть активізуватись її нелегальні форми, які мають позасудовий, досудовий і післясудовий характер, – самосуди, вбивства на замовлення і т.д. «Самодіяльна» смертна кара в такій ситуації буде реалізовуватись вже не «зверху», а «знизу». Організована злочинність, родичі жертв, співчуваючі цілком можуть зайняти «місце» суду в даному процесі і здійснювати «правосуддя» на власний розсуд. Існування смертної кари тісно пов’язане з загальним рівнем життя населення. Не випадково, що в розвинутих у соціально-економічному відношенні («ситих» і «спокійних») країнах до смертної кари ставляться толерантніше, не так загострено, як у невлаштованих, недостатньо розвинутих державах. Можливо, доцільніше було б відмінити смертну кару в умовах сформованого громадянського суспільства і правової державності, при наявності і ефективному функціонуванні яких стримуюча роль смертної кари не витримує «конкуренції» з іншими (не обов’язково правовими) засобами, цивілізованішими, гуманнішими, справедливішими, коли можливо буде покарати громадянина, не позбавляючи його найціннішого – права на життя. Лише за умов підвищення політичної та правової культури, рівня життя і стабільності можуть змінитися оцінки громадської думки. Сьогодні ж ідеальні уявлення слід співставляти з суворими реаліями життя.

Людина, її життя є найвищими соціальними цінностями, які знаходяться в основі усіх інших. Проте ці цінності не є абсолютними, так як у природі і в суспільстві нічого абсолютного немає. Можна навести тисячі прикладів, коли людина свідомо ризикує життям або навіть жертвує ним заради захисту Батьківщини, ідейних переконань, наукової істини, заради врятування інших людей (співробітники міліції, військовослужбовці, пожежники). Як писав відомий поет Сааді:

«Всяк, кто живет, уйдет,

Бессмертен только тот,

Кто славу добрую

При жизни обретет».

Як відомо, права людини є одним із способів практичного вирішення взаємовідносин людини і тієї спільноти, в якій вона живе і офіційним представником якої є влада. Орієнтація влади на інтереси людей, які живуть у суспільстві, гуманізація політики передбачають можливість для індивіда діяти за власним розсудом і отримувати певні блага (права). Серед цих прав одним з найважливіших є право на приватну власність. Ще Арістотель відзначав, що це право йде від самої природи людини і ґрунтується на її любові самої до себе. Економічні права пов’язані з забезпеченням вільного розпорядження індивідами предметами споживання і основними факторами господарської діяльності: умовами виробництва і робочою силою.

Виняткове місце серед економічних прав займає право приватної власності. Особливо актуальним є реалізація цього права для посткомуністичних країн, якою є й Україна. В радянський період право приватної власності взагалі відкидалося, заперечувалося, зводилося до права особистої власності на предмети індивідуального споживання. Проте досвід розвитку людства, абсолютно всіх країн і народів переконливо свідчать, що заборона приватної власності є протиприродною для людини, регресивною для суспільства і держави в цілому. Людина без права власності потрапляє в певну залежність від влади, знаходиться під повним її соціально-еконо­мічним і політичним контролем. Свободи людини суттєво обмежуються (і не лише економічні!) або й зовсім ліквідовуються. Разом з тим позбавлення права власності підриває мотивацію сумлінної праці, ініціативу та підприємливість, породжує масову безгосподарність і байдужість до результатів праці, безвідповідальність і соціальну інертність, веде до тотальної дегуманізації суспільства і руйнування самої людської особистості.

Крім того, відсутність права власності призводить до стагнації економіки, її кризи, а кожного громадянина прирікає на бідність, не на життя, а на існування. Без законодавчого визнання і фактичного здійснення цього права неможлива ефективна ринкова економіка, про що переконливо свідчить досвід економічного розвитку незалежної України. Інша справа – ефективність законодавчого забезпечення цього права, дотримання принципу справедливості при здійсненні приватизації, протидія «прихватизації». Сьогодні для України однією з найважливіших проблем є забезпечення права власності, розширення сфери його дії (мова йде, зокрема, про право власності на землю). Президент України Л.Кучма говорив, що «стимулювання людей до набуття приватної власності і захист їхніх прав є одним з принципових компонентів соціальної політики держави. Разом з тим розвинені західні держави вже здійснюють обмеження права приватної власності. Потреба економічного розвитку, вплив громадської думки призвели до суттєвої зміни трактування приватної власності, до її соціалізації, певного контролю з боку держави. Сьогодні мова вже не може йти про абсолютний характер приватної власності. Більше того, в законодавствах ФРН, Франції, Італії та деяких інших держав встановлюються допустимі межі приватної власності, говориться про її використання в інтересах всього суспільства. Для України пошук оптимальних форм практичної реалізації права власності в інтересах особистості і суспільства має виняткове, першочергове значення для успішного здійснення курсу реформ, розробленого командою Президента Л.Кучми.

Право приватної власності за новою Конституцією (ст.41) розуміється і закріплюється всебічно, у повному обсязі, як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. В Конституції також зазначається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності і що право приватної власності є непорушним.

Щодо примусового відчуження об’єктів права власності, то в Конституції зазначається, що воно може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування вартості (ст.41). Причому примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Разом з тим в Конституції зазначається, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і якість землі (ст.41).

Приватна власність у сучасних умовах має не тільки економічну функцію. Вона служить також засобом всебічного і вільного розвитку особи, створюючи можливості задовольняти не лише економічні, а й культурні, духовні, естетичні потреби і запити особи. Гарантування приватної власності – це один із важливих факторів соціальної стабільності, засіб підвищення добробуту населення.

Непорушність приватної власності і право її успадкування гарантуються законом та захищаються судом. Забезпечення захисту прав і свобод йде «через зміцнення правопорядку і законності в країнах і регіонах, боротьбу з злочинністю та іншими правопорушеннями, охорону прав і законних інтересів державних і недержавних організацій та виробничих колективів».

У Звіті МВС перед українським народом (про оперативно-розшукову діяльність органів внутрішніх справ України в 1999 році) відзначається, що злочини корисливої спрямованості складають найбільшу кримінологічну групу, хоча їх питома вага дещо зменшилася. Слід відзначити, що в цей рік дещо зменшилася кількість крадіжок приватного майна, у тому числі з квартир громадян. Спостерігається зменшення загальної кількості грабежів приватного майна громадян, скоєно менше крадіжок та угонів транспортних засобів.

Надійному захисту всіх форм власності МВС приділяє особливу увагу. У 1999р. зусиллями співробітників органів внутрішніх справ розкрито 112 тис. крадіжок приватного майна (у тому числі 34,6 тис. – із квартир), 14 тис. грабежів і понад 4 тис. розбоїв.

У профілактиці майнових злочинів зросла роль Державної служби охорони при МВС. Сьогодні ця служба є найефективнішою охоронною структурою в Україні. Коефіцієнт надійності охорони по Україні становить 99,7%, а у 23 регіонах він практично стовідсотковий. Поряд із забезпеченням надійної охорони більш як 60 тис. об’єктів та 63 тис. місць зберігання особистого майна громадян особовим складом Державної служби охорони вживалися заходи щодо попередження і припинення правопорушень. Незважаючи на зменшення чисельності охорони (не більш як 16%), до 1999р. припинено понад 41 тис. злочинів, що на 21,3% більше, ніж за аналогічний період минулого року.

За скоєння дрібних крадіжок працівниками охорони затримано понад 78 тис. осіб, у яких вилучено матеріальних цінностей на суму майже 450 тис. грн., а на об’єктах, що охороняються, – 45 тис. правопорушників.

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов’язку поважати інших. Вона досягається формуванням особи, яка усвідомлює свою свободу, рівність та захищеність. Життя людини складається, зокрема і з її особистого ставлення до себе, і з того, як ставляться до неї інші люди. Воно базується на визнаних в суспільстві моральних постулатах, які в своїй сукупності формують розуміння людської гідності і честі. Це надзвичайно важлива складова частина людського життя, соціальна цінність якої відноситься до рівня першооснов організацій громадського суспільства, що чітко закріплено в ст.3 і ст.21 Конституції.

Не тільки в загальній формі, але і в конкретній нормі Конституція закріплює право кожної людини на повагу до її гідності (ст. 28), встановлюючи: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність. Ця норма передбачає, що гідність людини залишається під захистом за будь-яких обставин, в тому числі і тоді, коли її притягнуто до адміністративної відповідальності або ж коли проти неї здійснюється кримінальне розслідування чи відбуття кримінального покарання, перебування в різного роду закритих установах чи перебування на примусовому медичному лікуванні. Тобто притягнення до відповідальності або ж обмеження її в правах та свободах не має супроводжуватись жорстоким поводженням, що принижує людську гідність.

При визначенні мети покарання закон прямо встановлює, що кримінальне покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність (ч.2 ст.22 Кримінального кодексу). Разом з тим біль та страждання, що виникають у особи з приводу законного позбавлення волі, не слід розглядати різновидом катування (ст.1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність людини видів поводження і покарання, прийнятої у 1984р., учасницею якої є і Україна). Також не слід розглядати порушенням права на повагу до гідності особи її залучення до проведення різних слідчих дій при розслідуванні кримінальної справи, які пов’язані з оглядом, обшуком, відбиранням зразків для проведення експертизи, допитом. Причому з огляду на специфічність відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання за застосування насильства або примушування особи давати свідчення при допиті (ст.175 Кримінального кодексу України).

Важливе значення має й останнє положення цієї статті, де встановлюється, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідженням. Можливість примусового використання конкретної людини як об’єкта або ж засобу будь-якого дослідження суперечить не тільки її праву на життя, свободу та особисту недоторканність, але також і поважному ставленню до такої соціальної цінності, як людська гідність. Це один з відправних постулатів організації життя в умовах демократії, який прямо закріплено в статті 7 Міжнародного пакту про громадські і політичні права.

Право людини на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним, його юридичні межі обумовлюються необхідністю узгодження як з правами і свободами інших людей, так і з суспільними інтересами. Так, право людини на свободу є настільки повним, наскільки воно вступає в суперечність з реалізацією такого ж права іншими людьми, а, в свою чергу, право на особисту недоторканність завжди дещо обмежується у випадках, наприклад, переслідування за злочини і проведення кримінального розслідування, здійснення заходів, пов’язаних з захистом людей та матеріальних цінностей від стихійного лиха, катастроф. Тобто межа цього права проходить по грані співставлення між собою різних соціальних цінностей. Як говориться у східній мудрості: «Свобода – тільки те, що ніколи нічиїй свободі не скоїть лиха».

Важливе значення для забезпечення гарантій реалізації прав та свобод людини в Україні мало прийняття закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (1998р.). З прийняттям цього Закону система гарантій конституційних прав і свобод людини і громадянина поповнилася суттєво важливим, причому абсолютно новим для нашої країни елементом. В Законі знайшли своє відображення основні демократичні принципи захисту прав людини. Як і в більшості країн світу, закріплюється ускладнений порядок обрання нашого Уповноваженого. Термін його повноважень на один рік перевищує строк легіслатури Верховної Ради України, що є додатковою гарантією незалежності Уповноваженого. Правом подання звернень до нього володіють громадяни України, іноземці, особи без громадянства або особи, які діють в їхніх інтересах, протягом року після виявлення порушення їхніх конституційних прав. За наявності виняткових обставин цей строк може бути продовжений до двох років. Таким чином, Закон повною мірою закріплює принцип доступності і відкритості для кожної людини інституту омбудсмена.

Разом з тим можна погодитись з думкою тих юристів, які відмічають і недоліки Закону. Головний з них зв’язаний з тим, що акти реагування Уповноваженого не мають обов’язкового характеру. Основні засоби його правозахисної діяльності зведені до наступного: безперешкодно відвідувати органи державної влади, підприємства, установи і бути присутнім на засіданнях усіх колегіальних органів; знайомитися з документами, у тому числі і секретними; запрошувати посадових і службових осіб для отримання пояснень; направляти у відповідні органи акти реагування. Ці акти, згідно зі ст.15 Закону, вносяться Уповноваженим «для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень». Проте неясно, яких заходів може вжити правозахисник стосовно тих посадових осіб, які не виконують його вимог? На жаль, в Законі відсутній ефективний механізм впливу омбудсмена на порушників прав людини.

Права людини стають реальністю лише тоді, коли вони нерозривно пов’язані з обов’язками людей. «Відчутність», справжність демократії багато в чому залежать від того, наскільки повно реалізуються права і наскільки чітко і послідовно виконуються обов’язки – ці взаємозалежні категорії. У відриві одне від одного вони не можуть досягти своєї мети, виконати свої функції.

Проблема єдності прав і обов’язків – це проблема узгодження особистих, громадських і колективних інтересів, їх гармонізації. Гегель розрізняв обов’язки людини перед собою, перед сім’єю, перед державою і перед іншими людьми. Він підкреслював, що всі вони «взаємопов’язані, корелятивні, інакше ціле розпалося б». Обов’язки пронизують собою весь соціальний організм знизу й доверху і навпаки, значною мірою скріплюючи та стабілізуючи його.

Цілком справедливою є, на нашу думку, точка зору угорського вченого-юриста Й. Віга про те, що «надмірна увага до прав і витіснення на другий план обов’язків людини так, як і здійснення прав будь-якого ціною, несприятливо впливає на стосунки індивіда і суспільства». Така тенденція досить реально спостерігається зараз і в нашому суспільстві. Порушення рівноваги між обов’язковим і можливим частіш за все й веде до правопорушень.

Права плюс обов’язки, свобода плюс відповідальність – такими є альфа і омега цивілізованої життєдіяльності людей. Порушення цієї формули рівноваги призводить до соціальної аномалії. Обов’язки – це реєстр вимог, які суспільство ставить перед особистістю. При цьому з юридичної точки зору ці вимоги відбивають політико-моральний мінімум, а не максимум, оскільки останній висловлює мораль.

Таким чином, природні права людини передбачають настільки ж природні обов’язки людини, і вони повинні тісно взаємодіяти і врівноважувати одне одного. Як писав Адам Сміт, «наша повага до загальних правил моральності і є, власне, почуття обов’язку».

Питання про відповідальність за порушення прав і обов’язків особистості має важливе значення для їх практичного здійснення. Без визначення конкретної відповідальності органів влади, посадових осіб і окремих громадян у цій сфері конституційна фіксація прав людини перетворюється лише в красиву декорацію.

Переважна більшість конституційних норм про основні права та свободи людини і громадянина діють через систему галузевого законодавства, через закони, прийняті на основі Конституції. Під час конкретизації права відбувається перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень. Внаслідок цього формується відносно нове, більш конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального.

Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосуванням (реалізацією) тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято цей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав, закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційного права, яке ним конкретизоване. Кожний громадянин має бути впевненим у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права і свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми.

Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав і свобод і відповідних обов’язків – закономірність і наслідок проголошення незалежності України. Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України (ст.102). У межах своєї компетен­ції організаційну діяльність по забезпеченню прав і свобод людини, громадянина, відповідно до Конституції, здійснюють Кабінет Міністрів (ст.116, п.2), місцеві державні адміністрації (ст.119); прокуратура (ст.121); Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. В Україні діє близько 20 неурядових організацій, діяльність яких пов’язана з правами людини. Серед них – Український центр людини, Всеукраїнський комітет охорони прав людини, Українська секція міжнародного товариства прав людини та ін. Організаційна діяльність компетентних державних органів та громадських організацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина.