2.5. Соціально-політичний чинник формування правосвідомості співробітників міліції

Важливим чинником формування фахової свідомості співробітників міліції є соціально-політичний чинник. В 'умовах наростаючої активності в

політичному житті співробітники міліції не можуть бути осторонь від вирішення найважливіших проблем організації держави і політичної системи.

Такі чинники, як: демократизація, політичний консенсус або його відсутність, наростання політичних конфронтацій, поляризація політичних інтересів, збройні сутички на різноманітному ґрунті, переорієнтування і переоцінка багатьох цінностей у громадському житті оголюють часом цілком невідомі сторони свідомості і не можуть не впливати на формування фахової свідомості співробітників міліції. У свою чергу, кожний із цих чинників ще потребує самостійного вивчення. Факти підтверджують відсутність дзеркального відбитка у фаховій правосвідомості змін в ідеологічному політичному середовищі.

З одного боку, процес демократизації породжує нові сприятливі суспільні відносини, з іншого боку процес росту цих тенденцій одержав ефект «молока, що закипає». Свідомість співробітників міліції часто не справляється з оцінкою і аналізом інформації.

Поряд із цим, співробітникам міліції випадає, як і раніше, виступати з позицій дотримання режиму законності, підтримки належного правопорядку. У той же час, суспільна думка, сформувавши позиції необхідності зміни певних відносин, але не надавши їм законодавчого характеру, вступає в конфлікт з існуючими нормами і органами внутрішніх справ, що їх оберігають.

Як видно, поряд із загальними соціально-політичними чинниками можливо виділити чинник перехідного періоду, що характеризується швидкістю зміни в часу й у просторі, коли переростання кількості в якість відбувається настільки швидко і бурхливо, що фахова правосвідомість співробітників органів внутрішніх справ «не встигає» за змінами в середовищі, і відбувається деяка невідповідність економічних і політичних потреб, їхньої реалізації і адекватної підготовки професіоналів до діяльності з позицій оволодіння новим нормативним матеріалом, і з позицій формування переконань, як необхідного компонента фахової правосвідомості.

До того ж, прийняття інших політичних рішень не збігається з настанням позитивного результату, а часом, початок дії цих рішень сполучений з накопичення неминучого обсягу негатива, а лише потім наступають необхідні результати.

Цей чинник є дуже важливим у розвитку правосвідомості співробітників ОВС. Неоднозначність тлумачення заходів робить відповідно йому і зміни в правосвідомості, і в остаточному підсумку, у поводженні, у взаємовідносинах із середовищем.

Формування фахової правосвідомості правоохоронців відбувається під безпосереднім впливом явищ, які носять назву політичних. Всі політичні явища, що існують у суспільстві відображають поняття політичної системи. Політична система в теоретичному розумінні має декілька підсистем: інституціональну (суб'єкти політики), нормативну (політичні норми, що мають вигляд норм права чи норм суспільних організацій), функціональну (політичні відносини, режим, процес і ін.), ідеологічну (політична свідомість у вигляді її зовнішніх проявів: системних утворень ідеологічних поглядів, політичної культури), комунікативну (зв'язки, що об'єднують підсистеми). Суб'єкти політичної системи та інші її елементи утворюють поняття політичної влади.

Таким чином, для визначення впливу політичного фактору на формування правосвідомості співробітників міліції важливим є, зокрема, з'ясування місця співробітників міліції в системі суб'єктів політики, якісної характеристики пануючої політичної і правової ідеології у суспільстві і державі, політичного режиму, основ формування політичної і правової свідомості та принципів взаємовідносин правоохоронців з іншими суб'єктами політичної системи в розвитку політичних стосунків, процесів, боротьби ідеологій і т.п.

Найвагомішою організацією, що відноситься до політичної системи є держава. Правоохоронці є державними службовцями з певними повноваженнями, функціями і обов'язками. Тому для формування професійної правосвідомості важливим є службова самоідентифікація співробітників міліції

відносно держави її функцій, мети, завдань, соціально-правової сутності та інших значущих характеристик, що визначають положення держави по відношенню до інших суспільних організацій та окремого індивіда. Ця обставина вимагає усвідомлення певної політико-правової ідеологічної основи поняття природи держави та закономірностей її розвитку і функціонування.

В сучасних умовах трансформації соціально-правових характеристик як пострадянських держав, так і всіх інших держав світу і формування демократичних правових соціальних держав та громадянського суспільства виникає потреба у з'ясуванні нової парадигми суспільного розвитку і відповідно трансформації свідомості людини і, зокрема, правоохоронців. Відсутність науково обгрунтованої концепції створює маргінальний вакуум у свідомості і відповідну поведінку особи.

В марксистській науці, зокрема, буржуазна держава розглядалась з позицій політико-територіальної організації певного класу для підтримання пануючого становища цього класу. Можна погодитись, що такий підхід мав певне раціональне зерно в класовій боротьбі класів підкорених. Але таке розуміння держави охоплювало в більшій мірі тільки її відносну і часом обмежену характеристику відносно способу виробництва та розподілу суспільного продукту. В той же час, феномен держави характеризується з точки зору об'єктивного природного еволюційного процесу розвитку культури людства, в тому числі, і його суспільної організації. Цей процес харак^еріїзується і тим, що організація суспільства у формі держави використовувалась для підтримання експлуататорських способів виробництва, відповідних форм власності та перерозподілу суспільного продукту, геноциду свого і інших народів і т.п., що доведено у марксизмі. Але існування держави -це об'єктивний природний процес, виникнення якого не можна пов'язувати з волею якоїсь людини чи групи людей. Крім того, незважаючи на ті чи інші типи держав та їхні форми об'єктивний процес матеріального розвитку веде до знищення неприродного суб'єктивного його відображення суспільством, а створений суспільний культурний продукт незалежно від його тієї чи іншої

форми перерозподілу між смертними людьми залишається і є ознакою об'єктивного процесу культурної еволюції людства. Це стосується і держави, як певної стадії розвитку культури людства.

В зв'язку з цим знову виникає питання ідеологічного підґрунтя подальшого розвитку суспільства на фоні глобальних перетворень у всьому світі. Як відомо, бути осторонь цього процесу ми не маємо морального права перед майбутніми поколіннями українців.

Розглядаючи питання ідеології національного соціально-правового життя, як певної сукупності політичних, правових, моральних, філософських, релігійних та інших значущих для суспільства ідей, слід зауважити і погодитися з точкою зору С.Телешуна про важливість розгляду цього питання в комплексі з механізмом реалізації певного системно-ідеологічного утворення [174]. Мабуть, найбільша біда нашого суспільства полягає в тому, що у всі часи проголошувались достатньо непогані і життєздатні ідеї, практична реалізація яких чи перекручувалась, чи використовувалась в інтересах певної частини суспільства, чи тільки декларувалась для досягнення певних політичних цілей на внутрішній чи міжнародній арені.

У вітчизняній філософській, правовій та політичній літературі до недавнього часу питання всесвітньо-історичного процесу розвитку людства пов'язувався з теорією суспільно-економічних формацій. Одним із різновидів лінійно-стадійного розуміння процесу історичного розвитку є марксистська теорія суспільно-економічних формацій, яка єдність історії по суті зводить тільки до всезагальності законів розвитку. Але людське суспільство розвивається не тільки в часі, але і в просторі.

Тому Ю.Семенов поділяючи ідею естафетно-стадійного підходу розуміння історичного процесу, пропонує естафетно-формаційне розуміння всесвітньої історії. Цей підхід передбачає не тільки «вертикальні» діахронічні зв'язки, але і «горизонтальні» просторові синхронічні. «Горизонтальні» зв'язки - це зв'язки між одночасно існуючими соціоісторичними організаціями.

Застосування такого методологічного підходу, на думку Ю.Семенова, дає можливість простежити у часі і просторі зв'язки між різними соціоісторичними організаціями: суперіорними (від лат-super - над) та інферіорними (від лат. infra - під), їх взаємовплив, розвиток та їх можливі історичні варіанти, зміну соціально-економічного типу суспільства та ін. [163, ст.190-234].

Ця концепція перекликається з «філософією цивілізації». Однією із ідей цієї філософії є ідея світової цивілізаційної революції. Перша революція - це народження світової цивілізації (6 -2 тисячоліття до н.е.). Друга світова цивілізаційна революція проходить в нинішній час через інтеграцію локальних цивілізацій всіх видів в цивілізацію неантагоністичного типу [78, ст.90].

Цю точку зору підтримує і Л.Грінін, який виокремлює закон все більшого зближення суспільств та інтеграції людства [48]. В іншій роботі він зазначає, що глобальна зміна виробничих сил тягне за собою інтеграцію суспільств, яка вимагає нового світопорядку, обмеження національного егоїзму, суверенітету [47; 48].

Цей процес знайшов своє відображення, зокрема, в обмеженні державного суверенітету країн за рахунок міждержавних договорів і традицій. Іде процес створення стійких наднаціональних політико-економічних об'єднань. Частина суверенітету окремих країн переходить до світових організацій, а частина до наднаціональних та регіональних об'єднань. Добрий тому приклад створення Європейського союзу.

Сучасна західна демократія, зазначає Л.Грінін, зазнала кризи тому, що вона надто егоїстична - інтереси нації вище за все. В той же час, існують довгострокові загальнолюдські цінності, які вимагають великих жертв від окремої нації. Тому національна демократична влада повинна інтегруватися в більші об'єднання, що пов'язано з обмеженням всевладдя демократії при збереженні багатьох виправданих інститутів. Майбутня форма правління - це меритократія, або колективна демократія експертів, що вибираються організаціями самих експертів [47; 48].

Як зазначалося раніше, історичний процес розвитку світової цивілізації має певні незаперечуванні універсальні закони. Але ці універсальні закони не виключають особливостей розвитку кожного регіону у відповідності із загальною культурою певного народу, на що звертається увага як у вітчизняній, так і закордонній літературі, і що достатньо добре проглядається у розвитку всіх країн без виключення. І цей процес ще буде мати достатньо довгий, якщо не весь, історичний період майбутнього існування людства. Тільки з погляду на географічні та кліматичні умови можна достатньо змістовно відмежувати культурні особливості того чи іншого народу.

Тому в літературі наголошується, що історичний процес має єдність і багатоманітність [40, ст.150].

Для розуміння суспільно-історичного місця нашої країни в межах нинішньої світової цивілізації слід зазначити, що в філософській думці виокремлюється поняття «квазіцивілізація», або цивілізація перехідного типу, що не йде на підйом, але і не в стані регресу [47, ст.5-69]. Цей період характеризується вибором ідеології і, як правило, чи то секулярного, чи то релігійного напрямку.

В таких перехідних типах держав є обов'язкове посилення ролі держави, засобів масової інформації і посилення контролю за ними, підвищення ролі освіти [47J.

В останніх доробках з соціальної філософії зазначається, що «перехідний етап розвитку посттоталітарної системи - це просторово-часовий інтервал екстремально-хаотичного розвитку соціуму, в ході якого один тип його організації трансформується в інший за допомогою деструктивно-конструктивних конфліктів».

Крім того, на Заході існує концепція «зіткнення цивілізацій», яку висунув С.Хантінгтон. В Європі таке зіткнення передбачається між католицько-протестантською, слов'янсько-православною та ісламською. Виокремлюються і основні ознаки Західної цивілізації:

•   антична спадщина;

•    філософські та догматичні засади західних християнських деномінації;

•   латинська мова, як фундамент багатомовності західної цивілізації;

•    верховенство права;

•    відокремленість духовно-релігійної та світської влади;

•    суспільний плюралізм та громадянське суспільство;

•   феномен представницьких органів;

•    індивідуалізм, як традиція автономії людської особистості [199]. Розглядаючи   цю  проблему,   можна  погодитися  з  думкою,   що  при

визначенні соціокультурних основ моделі переходу від тоталітаризму до демократії в України уявляється можливим використання досвіду застосування механізмів і технологій розв'язання однотипних протиріч у представників різних етносів, цивілізацій, але із схожими умовами, традиціями, ступенем модернізованості суспільства [53, ст.11].

Однак, потрібно зазначити, що головне не в збереженні національної самобутності, а в збереженні національної філософії життя, стрижнем якої повинно бути специфічно-природне національне почуття морально-правової справедливості по відношенню до кожного члена українського соціуму. Ці почуття мають просторово - часовий, історичний характер.

Зокрема, можна стверджувати, що український менталітет, порівнюючи, наприклад, із культурними особливостями Польщі чи Німеччини відрізняється тим, що релігійні традиції для українців мають менше значення ніж у німців чи поляків.

Українська духовність - це, насамперед, глибокі національні етичні традиції, почуття і переживання. І як не у віршах Тараса Шевченка ми знаходимо уособлення і глибину українського етичного почуття і співпереживання.

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказать... ... то перелякать

Саме б пекло можна...

І все те лихо, все, кажуть, од бога!...

За що її діти в кайданах мовчать [206, ст.82].

Це тільки декілька рядків з відомого віршу «Іржавець» , а скільки любові, туги, ненависті і співпереживання.

Тому будь-яка ідея на українській землі своїм джерелом повинна мати духовність і своєрідність етичної культури українського народу.

Своєрідністю українського етносу і його культури є поєднання західної і східної ментальності. Це проявляється в тому, що українська земля приголубила і назавжди поєднала і слов'ян, і варягів, і східні народи. Україна -це східний колективізм і західний індивідуалізм, українська та російська мова і культура.

Найбільше багатство цієї країни - це її духовність, земля і люди.

В цьому контексті уявляється доцільним звернути увагу на проблему з'ясування поняття соціальної держави в межах української філософії буття.

Вважається, що це поняття визначається через головну мету і сутність держави, які визначають і зміст її функцій.

Держава уявляє собою одну із організацій суспільства, яка створюється для досягнення певної мети. Мета може мати класовий чи загальнонародний характер. Якщо держава створюється і існує як певний договір між її членами, така держава може носити соціальний характер. Але соціальну сутність даної організації не виправдано буде розглядати тільки в межах досягнення гідного рівня життя кожного її члена, перерозподілу матеріальних благ та визнання людини найвищою соціальною цінністю. Людина є частиною природи і це дає підставу стверджувати, що головною - цінністю є сама природа, а інтереси людини - це тільки її частина. Тому потрібно визнати пріоритет природи над людиною, а не навпаки. Ця думка є головним чинником для визначення держави як соціальної в тому випадку, коли головною її метою є досягнення природного етико-правового балансу людини у суспільстві і всього суспільства У світі матеріального природного через встановлення, досягнення та захист Державою певних позитивно-правових цінностей.

Таким чином ми підійшли до необхідності з'ясування ролі держави в сучасних умовах та перспективи її розвитку.

Слід зазначити, що кінець XX ст. для країн світу характеризується змінами у всіх суспільно ціннісних соціальних, економічних, політичних, духовних межах. В першу чергу це стосується розуміння концептуальних засад, соціальної значимості та ролі держави в сучасних умовах: міру децентралізації державних інститутів, визначення її загальних принципів та мети, функцій, структури механізму, співвідношення з органами місцевого самоврядування, громадянським суспільством та ін. З'ясування цього питання в сучасних умовах уявляє собою найактуальнішу проблему.

В зв'язку з тим, що аналіз зарубіжних теоретичних концепції держави у радянській літературі багато в чому було на рівні марксистської науки кінця XIX та початку XX ст., то, звичайно, що вітчизняні науковці звертають увагу дослідженню цих проблем. Зокрема, В.В.Хміль зробив ґрунтовне дослідження проблем етатизму та антиетатизму в сучасній французькій філософії.

В.В.Хміль відзначає, що у французькій філософській думці у 80-90-і роки стала явною тенденція відходу від класичного протистояння принципів етатизму (базується на державному раціоналізмі) і антиетатизму (заснований на відокремленні суспільства від держави) та розуміння обмеженості окремо кожної концепції. Поняття громадянського суспільства, самоврядування та держави не протиставляються, а доповнюють одне одного. Проявляється тенденція переходу концепцій держави до неполітичних моделей, в яких держава буде осмислювати себе з позиції системи, що характеризується високим рівнем децентралізації, різноманітністю та складністю структури, прагненням до рівноваги державного контролю та суспільної самодіяльності, де індивідуальні свободи, природні та громадянські права особистості стануть основою розвитку соціальної організації.

Основою сучасної неоліберальної ідеології є розуміння того, що розвинене громадянське суспільство не існує як самодостатня автономна одиниця поза державною організацією. Разом з тим, держава в епоху

постіндустріальної цивілізації втрачає репресивні якості та функції головного інструменту влади і стає партнером громадян, захищає національну самобутність народу підтримує власну економіку, стоїть на захисті навколишнього середовища, виступає гарантом та мірою існування людини та розвиненого цивільного суспільства, демократії і свободи, уявляє собою певну загальнолюдську цінність, особливу соціальну сферу, продукт соціального розподілу праці.

Співіснування держави та громадянського суспільства розв'язується на основі принципу додатковості їх як рівнозначних структур, кожна з яких автономна, але не самодостатня.

Особливо значущим для розуміння поняття держави є твердження французького соціолога А.Лефевра про утопічний характер концепції відмирання держави, що мав місце як у ліберальних концепціях, так і в марксизмі. В той же час процес соціального визволення людини пов'язується з логікою єдності і системності розвитку і існування всіх держав та набуття ними сучасних демократичних форм та нових функцій, які змінюють її сутність, а не з відмиранням держави як організації [204].

Можна погодитися, що на сучасному етапі розвитку суспільства держави як суспільні організації воліють більше до тенденції трансформації ніж до знищення. Передача всіх функції держави іншим не територіальним суспільним організаціям передчасна ідея, хоч і не утопічна.

Теоретична можливість знищення держави при нинішньому ринковому способі виробництва і, особливо, використання природних багатств передбачає обов'язково передачу специфічних функцій - держави по захисту існуючих позитивно-правових економічних відносин до інших територіальних організацій. Цими організаціями можуть бути, наприклад, місцеве самоврядування. Таким чином фактично створюється нова держава з її специфічними функціями.

В той же час, знищення держави, як організації, що характеризується розповсюдженням її влади на певну територію, і трансформацією її функцій не

територіальним організаціям спростовує існування держави як організації в класичному її розумінні. Тоді як, завдання держави - це, в першу чергу, підтримання певного режиму територій. Знищення держави означає знищення цього режиму. Нинішній спосіб виробництва не можливий без такого режиму, який створює правову монополію на використання певних територій для потреб виробництва.

Інший аспект цієї проблеми пов'язаний з питання державної влади. В залежності від розподілу влади між різними організаціями суспільства держава може набувати певної форми державного устрою, правління та режиму. Форма держави обумовлюється також способом виробництва, який потребує зовнішньої організаційної сили для його встановлення, і підтримання його змістовної і сутнісної структури і форми.

Тому знищення держави - є встановлення іншого способу виробництва і, в першу чергу, відносин власності. Нинішні відносини власності в їх ринкових, обмежених національними державно-правовими рамками заперечують знищення держави і її влади.

В сучасних концепціях відзначається також, що сутність сили держави розглядається не з позицій традиційного її тлумачення як військової та економічної спроможності домінувати в усіх сферах життя всередині і зовні держави, а з позицій можливості виступати гарантом забезпечення прав і свобод людини, відтворення громадянського суспільства та функціонування самоврядування [204].

Звичайно, що в сучасний період держава може відмовитися від утримання власної військової сили, але тільки при умові передачі цих функцій наднаціональним організаціям.

Важливою є також думка, що новий погляд на державу враховує значення загальної культури та менталітету нації та заперечує сугубо технократичну орієнтацію держави та механічний перенос певних соціальних моделей на інші ментальні системи [204].

Така позиція підтверджує думку, що держава - це, в першу чергу,

осередок певної культури, відображенням якої і є відповідна держава. Тому, так як і людина народжується з певними генетичними задатками, так і кожний культурний суспільний осередок має вроджені і розвинуті сталі особливості, які потребують дуже пильної уваги.

Еволюція розвитку держави викликає і еволюцію розвитку відображення цих процесів людською свідомістю. Найбільш відомими сучасними концепціями, що відтворюють розвиток концепцій еволюції держави є: концепції соціальної правової держави та громадянського суспільства, соціального партнерства, держави «загального благоденства» Д.Кейнса, технократії, постіндустріального елітаризму та ін.

Зокрема, в цьому контексті можна зупинитися на проблемі соціального партнерства. В літературі визначають американську, скандинавську, європейську, а також англосаксонську, романську, середньоєвропейську та скандинавську його моделі. Ці моделі формально поділяють на консервативні, соціал-демократичні і демократичні.

Так, до соціал-демократичних концепцій соціального партнерства відносять шведську модель, яка відображає певні концептуальні засади взаємодії та відповідного розподілу функцій держави, підприємців та профспілок, участі найманих робітників у розподілі прибутків, управлінні, де держава виступає головним демократичним інструментом забезпечення координуючих механізмів стабільності та удосконалення економічної системи, без яких жодна модель існувати не може [100].

Ідею соціального партнерства охоплює важливий чинник формування правосвідомості особи, який характеризується відносинами між різними суб'єктами політичної системи.

Зокрема, ця проблема стосується ролі різних суб'єктів в політичній системі та співвідношення професійного становища співробітників міліції з плюралізмом політико-правових ідеологій.

Особливе місце в політичній системі займають політичні партії., що уявляють собою громадські організації, які створюються для завоювання,

утримання і використання політичної влади. Політичні партії мають свою певну ідеологію і відповідну соціальну підтримку певних верств населення. Ця обставина є важливою для визначення відношення правоохоронців до боротьби ідеологій та її впливу на правосвідомість.

Так, в у французькій політико-правовій думці (М.Пулантзас) існує думка, що головну хиба всіх партій - це їх генетичне прагнення до захоплення політичної влади, відсутність віддзеркалення інтересів всього суспільства внаслідок своєї корпоративної (класової та ін.) природи [204]. Думка не нова і не хибна.

В сучасних політологічних дослідженнях ролі і місця політичних партій в політичній системі України звертається увага на такі їх різновиди: партії спадкоємниці однойменних попередниць до утвердження тоталітарного режиму; партії націоналістичної орієнтації, споріднені з ОУН; партії більшовицької і прокомуністичної орієнтації; партії національно-демократичної орієнтації як вихідці з масової громадсько-політичної організації НРУ; партії молодих прагматиків; партії за клановими інтересами; партії однодумців харизматичного лідера та ін [20].

В цілому, в Україні існує 100 партій різного соціально-політичного спрямування методів та форм ведення політичної боротьби. Про можливу формальність заявлених загальносуспільних інтересів цих партій та наявність більш близьких вузькоегоїстичних, класових, кланових, корпоративних чи особистих інтересів говорить чимало фактів суспільного життя. Це і номенклатурно-державний характер окремих з них, що користуються підтримкою номенклатури тільки певний час. Окремі партії мають декларативний характер і не мають вагомої соціальної підтримки. Важливим у політичному процесі є також і той факт, що до керівництва відомих партій входять відомі у минулому «заслужені» члени КПРС. Це наводить на думку, що партії, які очолюють ці люди по своїй вузько-корпоративній суті нічим не відрізняються від КПРС.

Разом  з тим,  потрібно  зазначити,  що  все різноманіття  суспільних

об'єднань не може не передбачати досягнення певних корпоративних цілей. У кожної організації повинні бути ці загальні для цієї організації цілі. Зокрема, держава досягає певні загальнодержавні інтереси, організації селян захищають інтереси селян і т.д. Тому в політичній системі важливими є демократичні форми та механізми реалізації плюралізму ідеологій, відповідних політичних режимів, відносин, процесів та ін.

Цей ряд висвітлених проблем в певній мірі акцентує увагу на проблемах нинішнього стану нашого суспільства та шляхах розробки національної ідеології розвитку суспільства і місця в ньому правоохоронних органів.

В контексті цього питання, на нашу думку, можна виділити окремим блоком чинник соціально-правового середовища, який має важливе значення для формування фахової правосвідомості співробітників міліції.

До таких чинників у юридичній літературі відносять:

якість чинних законодавчих, урядових і відомчих нормативно-правових актів. Виділяються такі їхні важливі властивості: демократичність або авторитарність, повнота або наявність прогалин, відповідність або невідповідність вимогам юридичної техніки і суспільної необхідності;

рівень суспільної правової свідомості;

стан правоохоронної практики, її ефективності, спрямованості, законності, упорядкованості;

юридичні гарантії законних і ефективних дій співробітників, їх юридична захищеність;

правовий статус самих співробітників органів внутрішніх справ, забезпеченість, озброєність юридичними повноваженнями [13].

Вважається також, що істотний вплив на фахову правосвідомість співробітника міліції мають і інші чинники правового середовища.

Серед них, насамперед: стан і престиж у суспільстві правової науки, рівень правосвідомості правників, стан правосвідомості суспільства. У тому числі, відношення суспільства до закону і правопорядку, злочину і покаранню, Рівень правового виховання.

Не менш важливо, а багато в чому і визначальне значення набув чинник зміни правових стереотипів. Це питання має досить великий матеріал для дослідження і заслуговує окремого розгляду. У даній роботі ми обмежимося лише зауваженням, що зміна масиву законодавчого матеріалу, формування нового законодавства потребує відповідного розвитку наукових правових ідей, перепідготовки юристів-практиків. Від цього залежить і кінцевий результат формування фахової правосвідомості співробітників міліції. Це потребує розвитку й удосконалювання правової освіти і правового виховання, що повинно стати важливим засобом впливу на фахову правосвідомість і правосвідомість всього суспільства в цілому.

Не менш важливе значення має чинник правової гласності, переоцінити значення котрого дуже важко.

Гласність розкрила багато пороків суспільства. Комплекс соціального негатива вилився на сторінки газет, телебачення, радіо та відобразився відповідним чином у фаховій правосвідомості.

Величезне значення чинник правової гласності має в комплексі з іншими чинниками правового середовища. Особливо це виявляється у взаємодії гласності і стану правопорядку, правоохоронної практики, її ефективності, законності.