2.6. Соціально-пснхологічний чинники формування правосвідомості співробітників міліції

У процесі формування фахової правосвідомості велике значення мають соціально-психологічні чинники.

До структури соціальної психології в науковій літературі відносять чотири групи елементів. У першу групу включається соціально-психологічний механізм, що зв'язує економічні чинники і діяльність соціальних груп і особистостей. В цей механізм включаються: обумовлений об'єктивними потребами суспільний інтерес, воля, ціль, мотиви діяльності. Другу групу утворюють: навички, традиції, забобони, переконання, як стійкі елементи.

Третя група: почуття, настрої, афекти й інші динамічні елементи. Четверта група - засоби (механізми) формування соціальної психології: вплив, взаємовплив, імітація і т.д. [18; 83, 97].

Питання соціально-психологічних чинників знайшли свій відбиток в аспекті управлінської праці, де в загальному плані виявляються системи соціальних ідеалів, місце навичок і звичок, роль моральних передумов, суспільної думки, колективного і масового настрою, масових захоплень, що роблять вплив на управлінські процеси. У вузькому розумінні, психологія управлінського процесу включає психологію праці, вплив психологічних якостей особистості на службові відношення, мотиви поводження в колективі, впливи моральних стимулів, дисциплінарної практики, принципи і норми організації праці і ряд інших [191].

Ці класифікації прийнятні і для розуміння соціально-психологічних чинників, що мають вплив на фахову правосвідомість співробітників міліції.

До соціально-психологічних чинників необхідно також відносити суспільну свідомість у несистематизованій його формі, а також свідомість нації, народу, колективу, фахової групи, уявлення, поняття, ідеї і т.п. [1 ] І].

У науковій літературі поділяють чинники і психологічні механізми формування і розвитку особистості. До зовнішніх стосовно індивіда чинників, як зазначалося вище, відносять мікро-, макро- і мегасередовище соціалізації людини: малі спільності, членом яких він є - сім'я, групи по інтересах, референтні групи, на які він орієнтується у своїх ідеалах, навчальні, службові, виробничі колективи; організації, де він працює; етнічні, соціальні прошарки суспільства, релігійні спільності з їхніми звичаями, традиціями, модою і т.п.: саме суспільство з його економічними, політичними, соціальними, історичними процесами.

До психологічних механізмів формування відносять так називані внутрішні чинники - біологічно обумовлені спадкові особливості.

Пояснення психічних явищ особистості припускає розуміння її як сукупності внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи.

Психологічні механізми взаємодії, взаємопереходу, інтерференції зовнішніх впливів у внутрішню психічну діяльність (інтеріоризація) і наступний вираз її в зовнішніх діях індивіда (екстеріоризація) у психологічній науці в даний час не мають однозначних трактувань. Проте, можна акцентувати увагу на деяких із них, що у різних інтерпретаціях визнаються усіма дослідниками.

Головною рушійною силою складних психічних перетворень визнається потреба в спілкуванні із собі подібними.

До першого із психологічних механізмів формування особистості відносять «зсув мотиву на ціль». Сутність в тому, що певна ідея або мета роботи за умови тривалого насичення її позитивними емоціями поступово перетворюється в самостійний мотив - ціль професійної діяльності особистості. Наприклад, якщо служба в органах внутрішніх справ супроводжується позитивними переживаннями, то при цьому початкові мотиви-стимули (можливість задовольнити свій матеріальний або соціальний стан і ін.) набувають певного більшого чи меншого ціннісно-цільового характеру. Шляхом аналізу своєї діяльності встановлюється ієрархія мотивів. Серед них виділяються ті, що найбільш важливі. Ці мотиви-цілі визначають направленість професійної діяльності та якісну орієнтованість життєдіяльності співробітника ОВС.

Другим психологічним механізмом формування особистості є ідентифікація. Для співробітників міліції він реалізується через наслідування, переймання цінностей, поглядів, установок, професійного і життєвого досвіду співробітниками в середовищі існування і, особливо, в середовищі професіоналів - правоохоронців. Тому можна виокремити поняття правової професійної ідентифікаційної перцепції (від лат. perceptio -- сприйняття, пізнавання). Для професійної правосвідомості юристів процес правової ідентифікаційної перцепції має особливо важливе значення і лежить у сфері професійної практичної діяльності. Практична діяльність поряд з правовою освітою є умовою формування професійної правосвідомості співробітників

міліції- Тому правова ідентифікація є процесом набуття практичного досвіду юридичної діяльності через виокремлення позитивних моделей правової практики та їх професійної перцепції.

Ідентифікація тісно пов'язана з іншим досить близьким психологічним механізмом - емпатією.

Емпатія (від грец. empatheia - співпереживання). Емпатичні реакції виникають у відповідь як на позитивні, так і на негативні переживання, формами емпатії є співпереживання і співчуття. Співпереживання передбачає переживання подібних відчуттів, що відчуває інший. Співчуття - переживання чужих негараздів безвідносно до власного стану.

Правова емпатія - це подібність чи розуміння правових почуттів інших індивідів чи їх груп. Правова емпатія є засобом формування правової матерії в її інтуїтивно - психологічному чи позитивному розумінні. Механізм емпатії має природний чи набутий характер. Наприклад, правове почуття взаємної гідності має один і той же у різних індивідів природно-генетичний характер. Наприклад, особи однієї статі. В той же час, вказане почуття може мати певний персоніфікований, соціоісторичний та набутий практичним досвідом характер. Наприклад, співробітники міліції, що мають подібні професійні та соціальні проблеми та ін.

Четвертий психологічний механізм формування особистості - це прийняття й освоєння соціальних ролей чи позицій.

Під соціальною позицією розуміється функціональне місце, що займає співробітник міліції стосовно інших людей. Вона характеризується насамперед загальним і спеціальним правовим статусом правоохоронця; системою його Ціннісних орієнтацій і установок; виконанням певної соціальної ролі [141, ст. 53-55J.

В сучасній науковій літературі існує думка, що нові дослідження людської особистості і шляхів її формування у майбутньому будуть здійснюватися по п'ятьох основним напрямкам: 1) вивчення когнітивних процесів і їхні взаємовідносини з іншими аспектами психологічного

функціонування; 2) вивчення взаємодії ситуаційних чинників і особистісних перемінних і їхній внесок у поведінку 3) вивчення нейрофізіологічних, біохімічних і генетичних основ особистості; 4) вивчення розвитку особистості в середньому і пристарілому віці; 5) вивчення проблем, стосовно до практичної діяльності людини [205; 198].

У міру того, як розвивалася психологія, ставало ясно, що когнітивні процеси (наприклад, сприйняття, пам'ять, увага і вирішення проблем) є центральними в розумінні функціонування людини. Тому в останні роки в персонології з'явилися великі і значні розробки в галузі когнітивної теорії й експерименту.

Можна сказати, що вивчення когнітивних процесів фактично є сьогодні домінуючою дисципліною не тільки для персонології, але і для психології в цілому.

Джордж Келлі зіграв ключову роль у розробці когнітивного напрямку сучасної персонології [198, ст.433-437], спонукавши психологів вивчати раціональні й інтелектуальні аспекти людської психіки. Когнітивна теорія соціального научування Альберта Бандури виявилася ще більш важливим каталізатором для виникнення й інтенсивного сучасного розвитку когнітивного підходу до розуміння особистості. Персонологи тепер починають досліджувати величезні інформаційні сховища людини, їхню організацію і використання в щоденній переробці інформації [205].

У центрі уваги персонологів різноманітні методи, за допомогою яких люди засвоюють і переробляють соціальну інформацію та взаємозв'язки між цими процесами й іншими аспектами людської психіки. Особливий інтерес викликає концепція схем. Схема - це організована структура знань про окремий об'єкт, концепції або послідовності подій. Схеми - гіпотетичні когнітивні структури, що ми використовуємо, щоб сприймати, організовувати, переробляти і використовувати інформацію про світ. Дуже схожі на «особистісні конструкта (моделі)» Келлі, схеми спрощують потік вхідної інформації, дозволяють робити прогнози про події, зосереджувати увагу на

потрібній інформації і інтерпретувати неоднозначну інформацію у вже існуючій структурі [205].

Когнітивна психологія базується на тому, що кожна людина використовує певний набір схем для осмислення світу. Схеми дають загальну структуру, за допомогою якої переробляється інформація, що відноситься до «Я». Я-схеми є когнітивними узагальненнями, отриманими з минулого досвіду, що організують і контролюють переробку інформації. Я-схема складається з властивостей, що визначають сутність людини і включає інформацію: про ім'я людини, фізичні ознаки, характерні аспекти взаємовідносин із людьми, усвідомлені риси особистості, мотиви, цінності і цілі, що, як людина вважає, складають його Я-концепцію. Я-схеми можуть піддаватися зміні в міру визначення для людини - хто він у новій ситуації [198, ст.541].

Дослідження персонологів показали, що при переробці інформації люди:

• роблять швидкі судження і приймають рішення про себе, якщо питання ставиться до їхньої Я-схеми;

•  швидко згадують або реконструюють епізоди зі свого минулого, що підходять їхній Я-схемі;

• часто сприймають інших крізь призму своєї власної схеми; ,

• відхиляють інформацію, що не відповідає їхній Я-схемі.

Недавні дослідження навіть змушують припустити, що когнітивні процеси роблять істотний вплив і на фізичне самопочуття людини [205].

Крім того більшість персонологів припускають, що внутрішні задатки (перемінні людини) відповідальні за поведінку людини і можуть адекватно пояснити його. Це і психодинамічна теорія Фрейда, і диспозиційний напрямок (Олпорт, Кеттел і Айзенк), і теорії Юнга (психологічні типи), і Адлера (почуття неповноцінності), і Хорні (базальна тривога), і когнітивна теорія Келлі. Так, психологічний напрямок Роджерса схиляється до трактування перемінних людини як найважливішої рушійної сили поведінки. Таким чином особистість складається з стійких задатків, що визначають поведінку, а ситуаційні впливи грають другорядну роль у формуванні і модифікації поведінки.

Водночас, люди протягом життя коригують свою поведінку у відповідь на умови оточення, що змінюються. Придбання нового статусу і виконання нових ролей призводить до зміни поведінки. Причиною зміни може стати смерть близької людини або певні досягнення науки. Тобто, якась частка нашого поведінки регулюється соціокультурним контекстом.

Більшість персонологів починають визнавати, що потрібно з'ясовувати вплив різноманітних аспектів оточення на поведінку. Наприклад, Моос вважає, що у формуванні поведінки людей вирішальну роль мають шість загальних характеристик оточення. Ці характеристики: 1) екологія, 2) поведінське оточення, 3) організаційна структура, 4) характеристики людей у ситуації, 5) усвідомлений соціальний клімат і 6) функціональні і підкріплювальні якості [205].

Можна зробити висновок, що поведінка в певній мірі визначається перемінними людини, ситуацією і їхнім взаємним впливом один на одного. Поведінка є функцією, що опосередкована взаємодією людини й оточення. Цей підхід лежить у межах інтеракціоністської концепції, яку обґрунтував відомий психолог Бандура. Відповідно до версії інтеракціонізму у Бандури, людина, ситуація і поведінка входять до складу взаємозалежної і динамічної системи причин і наслідків [198].

Перемінні людини являють собою минулий досвід, закодований у центральній нервовій системі, а ситуаційні перемінні - це умови оточення котрі впливають на нього.

Останнім часом збільшується кількість досліджень, що підтверджують припущення про те, що розходження рис особистості (наприклад, емоційність, товариськість, активність і імпульсивність) значною мірою обумовлені спадковою схильністю. До таких теорій відноситься соціоаналітична теорія психолога Роберта Хогана, що з'єднує соціобіологію, психоаналітичну теорію і символічний інтеракціонізм. Хоган підтверджує, що люди генетичне схильні до того, щоб жити разом і зберігати ієрархічну структуру.

У   останні   два   десятиліття   спостерігається   піднесення   інтересу   до

вивчення вікових змін людини. Зокрема, з'явилися дослідження, що відносяться по фізичних, сенсорних, гормональних і когнітивних змін, обумовлених віком. Також усе більше психологів звертаються до питання вікових змін у шлюбних і сімейних та професійних ролях.

Домінування в нашому житті технократичного підходу є серйозною перешкодою при вирішенні проблем, що постійно ускладнюються і стоять перед кожною окремою людиною і суспільством у цілому. У даний момент назріла гостра потреба впровадження і розвитку гуманістично орієнтованого підходу, основну цінність якого представляє людина.

Термін особистість розуміється по-різному в залежності від контексту.

Особистість - це дуже ємне поняття, що охоплює в цілому всю психологічну індивідуальність людини. Але не всі вчені з цим згодні.

Змальовуючи особистість як структурне ціле, К.К.Платонов визначав ієрархію особистих структур таким чином: 4-ою і самою другорядною структурною одиницею він вважав біологічно обумовлений темперамент, вікові і статеві особливості; 3-й структурний компонент - властивості особистості як особливості психічних процесів; 2-й компонент знання, навички, уміння; 1-й (самий головний, на думку Платонова) компонент особистості - це соціальна спрямованість, обумовлена системою сформованих позицій. Але К.К.Платонов, не вирішився визнати біологічний базис первинним. У той же час, те саме середовище породжує розмаїтість особистостей, діаметрально протилежні характери і схильності, психологічно несумісні властивості, що зовсім не випливає з загальних установок навколишнього середовища.

Природно, що любий ортодоксальний підхід - біологізаторський або соціально-історичний не може бути визнаний науковим, але в контексті діалектичної єдності протилежностей, з урахуванням важливості кожного з них з'являється можливість цілісного розуміння особистості.

Не спростовуючи значимості соціально-історичного чинника необхідно звернути увагу на роль природно заданих властивостей у формуванні особистості, Що до останнього часу не тільки замовчувалось, але в значній мірі було гнаним.

Біологічний чинник переломлюється певним чином не тільки в поведінці і способі переживання людини, але й у його соціальних установках, тобто його фізіологія є базою, умовою формування і прояву особистості на всіх етапах людського життя. Так, гіпофіз, завдяки якому у певні вікові періоди починається або закінчується функціонування гормональних залоз, відповідальних за формування не тільки полової фізіології, але і психічних особливостей: боягузливість і хоробрість, стійкість і лабільність, жорсткість і м'якість. Багато інших психологічних властивостей базуються на змінах в адренало-норадреналіновому балансі в складі крові: емоційна хиткість, підвищена тривожність, підозрілість агресивність.

Фізіологія і психологія людини нерозривно пов'язані і взаємно впливають один на одного протягом усього його життя. З розвитком експериментальних наукових досліджень у цій галузі (Вундт, Піаже, Россолімо, Юнг) психологія виділяється в самостійний науковий напрямок, у котрому таким біологічним чинникам як індивідуальні розходження, статева приналежність, вікові особливості надається важливе значення. Деякі вчені (Мюррей, Аткінсон, Хекхаузен) головним чинником, що визначає сутність людини вважають мотивацію і виділяють два різновиди:

1) мотивація, спрямована на досягнення успіху, і 2) мотивація запобіганню невдачі.

Разом з тим, практично немає єдиної теорії розвитку особистості, здатної представити проблему у всьому її різноманітті. Різні теорії виділяють лише окремі аспекти поняття особистості і представляють їх найбільше значимими. Тому вважається необхідним виділити і розглянути декілька підходів в описі розвитку особистості [205; 198].

Психоаналітичний підхід. Розглядає розвиток сфери потреб особистості і формування її полорольової поведінки. Це теорії психосексуального і психосоціального розвитку.

Психоаналітична теорія Фрейда -  це  психодинамічний  підхід до вивчення поведінки людини, відповідно до якого неусвідомлювані психологічні

конфлікти контролюють поведінку людини. Основні, первинні потяги базуються на сексуальній потребі і почутті голоду. Реалізація цих потягів забезпечує людині виживання і продовження існування людства як виду.

Фрейд виділяв три рівні свідомості - свідомість, передсвідоме і несвідоме. На несвідомому рівні відбуваються всі інстинктивні, але найбільш значні події в житті людини.

Особистість людини містить у собі три структурних компоненти: ід, эго і суперего. Ід - інстинктивне ядро особистості використовує рефлекторні реакції і первинні уявлення з метою одержання негайного задоволення інстинктів. Его - раціональна частина особистості, заснована на принципі реальності і покликана задовольняти вимогам ід у межах обмежень соціального світу і свідомості індивідуума. Суперего - моральна сторона, що складається з двох структурних елементів - совісті і его-ідеала. Розрізняють дві категорії інстинкту: інстинкт життя (Ерос) і інстинкт смерті (Танатос).

Фрейд думав, що сексуальність дається і розвивається від народження до досягнення зрілості й охоплює ряд ерогенних зон. Розвиток особистості проходить певні стадії: оральну, анальну, фалічну і генитальну. У процесі розвитку особистості психосексуальні конфлікти призводять до утворення певних типів характеру. Надмірне задоволення на стадії грудного вигодовування може привести до того, що, ставши дорослим, людина буде гранично самостійною без видимих на те підстав. Так, дорослі з фіксацією на анально-утримуючій стадії стають нудними і непереборно акуратними, а якщо батьки не звертають уваги на те, куди і як дитина ходить у туалет, то в результаті може сформуватися дорослий, схильний до негативізму, анархічності і домінуванню. Хлопчики, що мали труднощі на фалічній стадії, стають боязкими, пасивними чоловіками.

Особистість у розумінні Фрейда це - вічна боротьба актуальних потреб людини, його егоїстичних тенденцій із власним внутрішнім Зверх-Я, що бере під контроль ці тенденції, коли вони суперечать вимогам навколишнього середовища.

Основні структурні компоненти поняття «особистість» у трактуванні Фрейда - це "Я" людини, що формується під впливом, з одного боку, його несвідомих інстинктів, з іншого боку - це вимоги соціуму, що накладає "Табу" на вільне задоволення егоїстичних потреб. Якщо ці заборони засвоюються людиною, то вчинки, що диктуються несвідомими інстинктами, беруться під контроль. Виражений внутрішній конфлікт між потребами і інтеріорізованими соціальними установками індивіда, тобто фрустрація, призводить до нервово-психічних порушень: депресії, фізіологічними порушенням, алкоголізму, суіциду, агресії й ін. В основі багатьох проблем невротичного характер, на думку Фрейда, - незадоволеність сексуальної потреби.

Неофрейдисти Г.Адлер, Г.Саллівен, К.Хорні, Е.Фромм з'ясовували значимість не тільки біологічних, але і соціальних чинників при формуванні людської свідомості. При цьому підкреслюється роль сім'ї як мікросоціуму, вплив інших навколишніх людей і моделі їхньої поведінки на формування особистості. Формування особистості розглядається як взаємний вплив людини на суспільство і суспільства на людину.

Роль біологічного чинника в розвитку особистості підтверджують роботи інших відомих психофізіологів [198; 205].

Когнітивний підхід. Головне в розвитку окремого індивіда - пізнавальна сфера людини. Розвиток інших сфер особистості опосередковується розвитком інтелектуальної сфери.

Так, А.Валон розумовий розвиток розкриває як певну перервну послідовність реорганізацій.

Теорія інтелектуального розвитку швейцарського вченого Жана Піаже представляє цей розвиток як безупинну зміну незмінної послідовності стадій, кожна з яких підготовлена попередньо і передбачає наступну. На кожній стадії розвитку формуються нові пізнавальні навички, що визначають межі того, чому можна навчити людину в цей період. У дослідженнях було встановлено, що здатність до логічного мислення закладається в дитинстві й удосконалюється з року в року, підпорядковуючись певним закономірностям. Навички розумової

діяльності набуваються природним чином у міру того, як відбувається загальний розвиток індивідуума [205].

Одним із піонерів когнітивного напрямку зі своєю теорією конструктів особистості був Джордж Келлі [198, ст.433-449].

Келлі думав, що будь-яка подія відкрита для багаторазового інтерпретування людиною, що як учений постійно висловлює і перевіряє гіпотези про природу речей і прогнозує майбутні події.

Світ, на думку Келлі, сприймається людьми за допомогою системи конструктів (моделей). Всі конструкта мають певні формальні властивості: діапазон придатності і проникність-непроникність. Келлі виділив типи конструктів: попереджувальний, констеляторний. Теорія Келлі сформульована в однім основному постулаті і 11 висновках, що випливають із нього.

Келлі стверджував: що поведінка людини визначена її конструктами, що використовуються для прогнозу майбутніх подій; розходження між людьми містяться в інтерпретації ними подій із різних точок зору; люди схожі один на одного в тому, як вони інтерпретують життєвий досвід; конструктивна система людини змінюється внаслідок своєї непридатності для правильного прогнозу подій і змінюється в міру необхідності інтерпретувати нові події або переглядати старі; конструкти людини організовані ієрархічно; опинившись перед вибором, люди виберуть альтернативу, що або розширить їхнє розуміння реальності, або уточнить існуючу конструктну систему; гармонічні взаємовідносини людей залежать від того, наскільки люди розуміють конструктні системи один одного; особистість еквівалентна її конструктам.

Поведінський підхід (біхевіористські теорії). Основним у розвитку особистості вважається розширення репертуару поведінки, що досягається шляхом научування. Так, один із родоначальників цього напрямку Джон Уотсон вважав, що людина така, якою навчився бути. Багато прихильників біхевіоризму думають, що людина «навчається поводитися» усе життя, але не виділяють при цьому особливих періодів або стадій.

Тому визначають три типи навчання:

1)    класичне   обусловлювання    -    це   навчання    в   процесі    якого використовуються лише мимовільні рефлекси дітей.

2)  оперантне обусловлювання. Розробив цей специфічний тип навчання Б.Скіннер [198, ст.366-367]. Суть його полягає в тому, що людина контролює свою поведінку, орієнтуючись  на його  ймовірні наслідки  (позитивні або негативні).

Відповідно до теорії Скіннера форма поведінки повторюється заради того, щоб уникнути впливу неприємного стимулу. Він підтверджував, що поведінка детермінована оточенням і відхиляв ідею про внутрішні фізіолого-генетичні чинники у якості причини поведінки людини.

Скіннер виділив два типи поведінки: респонденте, викликане певним стимулом і оперантне, обумовлене результатом, що випливає за стимулом.

Підкріплення - ключова концепція системи Скіннера. Розрізняються декілька різноманітних режимів підкріплення, які викликають різноманітні форми реагування. Підкріплювальні стимули (гроші, увага, схвалення) справляють потужний вплив на поведінку людини. Контроль здійснюється стимулами: покарання і негативного підкріплення.

Прихильники біхевіористської теорії встановили, що покарання є специфічним засобом навчання. Покарання - це стимул, що змушує відмовитися від певних дій.

3)   навчання за допомогою спостереження.  Американський  психолог Альберт  Бандура,   визнаючи   важливість  навчання   по  типу   класичного   і оперантного, більшої уваги надавав навчанню за допомогою спостереження.

Суть цього навчання полягає в тому, що людина копіює моделі поведінки без стимулів заохочення або покарання. Ця теорія відноситься до біхевіористичного соціально-когнітивного напрямку у вивченні особистості (Альберт Бандура і Джуліан Роттер).

Відповідно до концепції поводження Бандури, люди не залежать цілком від контролю зовнішніх сил, але і не є вільними істотами, тому надається значення взаємодії поведінських реакцій і чинників середовища, у якому

когнітивні компоненти мають визначальну роль у регулюванні діяльності людини.

Основна теоретична концепція Бандури - моделювання або навчання через спостереження. Навчання через спостереження регулюється чотирма взаємозалежними чинниками - процесами уваги, зберігання, рухового відтворення і мотивації.

Важливою рисою соціально-когнітивної теорії Бандури є саморегулювання людини через основні процеси: самоспостереження, судження і самооцінку, а також концепція самоефективності - усвідомлення людиною своєї здатності підпорядковувати поведінку щодо певної ситуації. Джерелами самоефективності є: побудова поведінки, непрямий досвід, вербальне переконання й емоційний підйом.

Цікавою в цьому плані є теорія соціального навчання Джуліана Роттера, який розглядає мотиваційні і когнітивні чинники поведінки в контексті соціальних ситуацій. Роттер виділяє чотири перемінні: потенціали поведінки, чекання, цінність підкріплення і психологічної ситуації. Формула поведінки Роттера показує, що поведінка в специфічній ситуації є чеканням того, що за цією поведінкою піде підкріплення, плюс цінність очікуваного підкріплення. Концепції потреби, потенціалу потреби, цінності потреби, свободи діяльності, з погляду Роттера, дозволяють більш точно прогнозувати реальну поведінку в житті [205; 198].

Гуманістичний підхід. Основи розвитку особистості подані у формі особистого росту, самоактуалізації, саморозвитку. Так, відповідно до теорії Абрахама Маслоу [198, ст.483-520], кожна людина має певний мотиваційний набір, що допомагає йому задовольняти потреби п'яти рівнів.

Однією із найбільше фундаментальних тез, що лежать в основі гуманістичної позиції Маслоу, є те, що кожну людину потрібно вивчати як єдину, унікальну, організовану цілісність. Для Маслоу людський організм завжди поводиться як єдине ціле, а не як набір диференційованих частин, і те, Що трапляється в якійсь частини, впливає на весь організм.

Руйнівні сили в людях по Маслоу є результатом фрустрації, або незадоволення основних потреб, а не природних пороків. Він думав, що від природи в кожній людині закладені потенційні можливості для позитивного росту й удосконалювання.

Самою значною концепцією гуманістичної психології Маслоу є визнання пріоритету творчої сторони в людині. Більшість людей втрачає цю якість у результаті «окультурення» (чому сприяє офіційна освіта). Маслоу стверджував, що жодний із психологічних підходів, що застосовувалися для вивчення поведінки, не надавав належного значення функціонуванню здорової людини.

Зрозуміти психічне захворювання - значить зрозуміти психічне здоров'я -стверджував Маслоу. Тому вивчення нездорових людей може дати нездорову психологічну науку.

Сутність гуманістичної природи теорії Маслоу виявляється в концепції самоактуалізації, прагненні до найвищої реалізації свого потенціалу.

Абрахам Маслоу висунув теорію мотивації поведінки людини у вигляді певної ієрархії потреб. Нижчі (більш основні) потреби в ієрархії повинні бути задоволені раніше, чим потреби більш високого рівня. Ця супідрядна ієрархія потреб є домінантою спонукальних сил у поведінці людини. У піраміду ієрархії потреб в порядку домінування Маслоу відніс такі потреби: 1) фізіологічні; 2) безпека і захист; 3) приналежність і кохання; 4) самоповага; 5) самоакту алізація.

Маслоу також припускав, що деякі люди можуть створювати власну ієрархію потреб. Наприклад, люди можуть віддавати більший пріоритет потребам самоповаги, а не потребам кохання. Таких людей цікавить престиж, а не кохання, родина. У цілому, проте, чим нижче розташована потреба в ієрархії, тим вона пріоритетніша.

Потреби ніколи не бувають задоволені за принципом «усе або нічого». Вони виникають поступово. Люди не просто задовольняють одну потребу за іншою, а одночасно частково задовольняють і частково не задовольняють їх.

але якщо потреби більш низького рівня перестануть задовольнятися, людина понизиться на даний рівень і залишиться там, поки ці потреби не будуть у достатній мірі задоволені.

Основними і невідкладними з усіх людських потреб є потреби фізичного виживання. В цю групу включаються потреби: в їжі, кисні, фізичній активності, сні, захисті від екстремальних температур та ін. Ці потреби безпосередньо стосуються біологічного виживання людини і повинні бути задоволені на достатньо - мінімальному рівні. Людина, якій не вдасться задовольнити ці основні потреби, не буде зацікавлена у потребах, що займають вищі рівні ієрархії.

Коли фізіологічні потреби людини задоволені, набувають значення потреби - безпеки і захисту: стабільність правопорядку, передбачуваність значимих подій, захист від хвороб, війн, землетрусів, безробіття і ін.

Потреби приналежності і кохання починають діяти, коли фізіологічні потреби безпеки і захисту задоволені. На цьому рівні люди встановлюють стосунки прихильності (кохання або дружби) з іншими людьми.

По Маслоу кохання - не синонім сексу. Зріле кохання - це здорові, ніжні взаємовідносини між двома людьми. Бути коханим і визнаним важливо для здорового почуття гідності.

Потреби самоповаги. Маслоу розділив їх на два основних типи: самоповага і повага іншими. Самоповага включає такі поняття, як компетентність, упевненість, незалежність і свобода. Повага іншими включає поняття: визнання, репутація, статус і ін. Задоволення потреб самоповаги породжує почуття впевненості, гідність і усвідомлення того, що ви корисні і необхідних у світі.

Потреби самоактуалізації. На цьому рівні потреб люди найбільше всього відрізняються один від одного. Реалізація потреби в самоактуалізації вимагає відкритості новим ідеям і досвіду, відмові від давніх звичок і стилю поведінки, постійної готовності ризикувати, помилятися. Виходячи з неформального дослідження Маслоу прийшов до висновку, що люди, які

самоактуалізуються, мають такі характеристики:

•   Більш ефективне сприйняття реальності.

•   Прийняття себе, інших такими, які вони є.

•   Безпосередність, простота і природність.

•   Орієнтовані на проблеми, що стоять вище їхніх безпосередніх потреб.

•   Незалежність: потреба в самоті.

•   Автономія: незалежність від культури й оточення.

•   Здатність оцінювати гідно навіть самі звичайні події в житті.

•   Занепокоєність хибами роду людського і близькість із ним.

•   Прагнення до більш глибоких і тісних особистих взаємовідносин.

•   Демократичність.

Маслоу виділив дві глобальні категорії мотивів людини: дефіцитні мотиви і мотиви росту. Д-мотиви містять у собі частково фізіологічні вимоги і вимоги безпеки. Приміром, задоволення дефіцитарних станів - це задоволення голоду, холоду, усунення небезпеки. У цьому змісті Д-мотиви є стійкими детермінантами поведінки. Па відміну від Д-мотивів, мотиви росту (також називані метапотреби або Б-мотиви) мають віддалені цілі, пов'язані з прагненням актуалізувати свій потенціал. Метапотреби (мета означає «понад» або «після») повинні збагатити життєвий досвід. Мотивація росту припускає не задоволення дефіцитарних станів (тобто зменшення напруги), а розширення кругозору (тобто збільшення напруги). Мотиви типу Б, набувають актуальності головним чином після того як у достатній мірі задоволені Д-мотиви. Всі метапотреби в житті достатньо конкретні і тісно переплетені з потребою самоактуалізації. Маслоу зробив припущення, що метапотреби, на відміну від дефіцитарних потреб, важливі в однаковій мірі і не розташовуються в порядку пріоритетності.

Формування особистості не вичерпується розглянутими психологічними механізмами, а включає безліч інших психологічних перетворень, що у даний час достатньо широко висвітлюються в теорії і практиці психологічної науки.

Соціально-психологічні чинники зовнішнього середовища справляють істотний вплив на весь процес формування і функціонування фахової правосвідомості співробітників міліції. Від цих чинників багато в чому залежить правомірне або неправомірне поводження співробітників, якість фахової діяльності, стан і ефективність роботи, її оцінка, стан законності і правопорядку і багато чого іншого, що безпосередньо пов'язано з діяльністю правоохоронних органів.

На переломному етапі суспільного розвитку роль цих чинників незмінне зростає. Найчастіше людьми рухає не розум, а корпоративні інтереси, емоції, почуття, нові ідеї, що прокинулися у національній самосвідомості, регіональний егоїзм і багато чого іншого.

Загострення суспільних протиріч відбувається на рубежі двох епох і на фоні тих глобальних змін, що характеризують цей етап як у масштабі окремих країн, так і в цілому світового розвитку.

Зростання соціальної напруги та конфліктів у суспільстві спричинив гостру необхідність вивчення цих процесів фахівцями з соціальної психології.

Зокрема, об'єктом пильної уваги дослідників останні роки стали форми вияву масової активності населення. Зростання масовидної активності населення, як відзначається у дослідженнях, є орієнтиром наявного соціального напруження [33].

Все це породжує як позитивні, так і негативні стереотипи мислення співробітника міліції, неадекватність поводження, суджень, оцінок, емоційного і фахового сприйняття, злочинність, самогубство та інші негативні явища серед співробітників ОВС.

Так, протягом 1998 р. відносно 547 співробітників ОВС порушено 533 кримінальні справи, 56 (у 1997 р. — 453) колишніх правоохоронців засуджено, 1921 (у 1997 р. — 2045) співробітник притягнутий до відповідальності за правопорушення некримінального характеру. У 1998 р. відносно співробітників скоєно понад 50 тис. правопорушень, з них 1119 злочинів. При виконанні службових обов'язків загинуло 74 (у 1997 p.— 58) та поранено 450 (у 1997 р. — 477) співробітників.

Не минули OBC і випадки самогубства. Так у 1994 р. співробітниками було скоєно 63 суїциди (найбільша кількість), у 1997 р,— 57, у 1998 р.—58 [82].

Первинний аналіз суїцидальної ситуації в органах внутрішніх справ, як зазначив Я.Ю.Кондратьєв, виявив, що серед причин самогубства переважають соціально-психологічні: падіння життєвого рівня співробітників; звуження системи соціальних гарантій; незадовільні житлові умови у багатьох співробітників та членів їх сімей (відсутність і безперспективність отримання житла, неможливість належного відпочинку, необхідність утримання безробітних родичів тощо); постійний стресовий стан у багатьох співробітників, викликаний конфліктним характером діяльності та матеріальним рівнем життя та ряд ін.

На думку Я.Ю.Кондратьєва в ОВС потрібна дієва система психологічного забезпечення починаючи від добору майбутніх правоохоронців до психологічного супроводження діяльності та реабілітації співробітників. Це вимагає науково обгрунтованої концепції психологічного забезпечення ОВС.

В зв'язку з цим визначаються такі основні завдання психологічної підготовки по формуванню наступних психологічних установок і вольових якостей:

•        готовності      до      подолання   труднощів   оперативно-службової діяльності;

•        установку до постійного набуття знань щодо можливих варіантів екстремальних ситуацій, їх сутності та способів реагування на них;

•        психологічної    стійкості    до    психотравмуючих    чинників    та управління своїм емоційними станом;

•        цілеспрямованості,    наполегливості,    самостійності,    сміливості, витривалості щодо небезпеки і ризику, перенапруження, невдач та труднощів;

•        розвиток професійно-психологічної орієнтованості особистості та навиків користування психологічними методами і прийомами [82].

Цікавим вважаються визначення і розгляд соціально-нсихологічних чинників, що мають істотний вплив на фахову правосвідомість співробітників

міліції, запропоновані П.П.Барановим [12; 13; 14]. До таких чинників він відносить: владний характер правоохоронної діяльності, конфліктний характер виробничих ситуацій, контактність із злочинним світом, «відомчий дух», задоволеність службою, престиж ОВС, суспільну думку, соціальні установки співробітників у неправовій сфері, індивідуально-психологічні якості співробітника.

1. Особливе значення має в сучасних умовах владний характер правоохоронної діяльності, як чинник, що має вплив на фахову правосвідомість співробітників міліції. Співробітник міліції завжди на самому передньому рубежі в боротьбі зі злочинністю. Відповідним чином він наділений і владними повноваженнями. Незважаючи на те, що зараз багато пишуть, що цих повноважень не вистачає проте, це не дає підстави для того, щоб ігнорувати певну «ауру» навколо співробітника міліції. Цей ореол влади і відповідне його сприйняття суспільством відображається певним чином у фаховій правосвідомості співробітника міліції. Більш того, реальності буття тоталітарної держави породили обвинувальний ухил, «телефонне право», укриття злочинів, уседозволеність, нехтування елементарних прав і свобод громадян. Існуюча система створювала і відповідне уявлення про призначення влади, засоби і методи її можливого прояву. У недавньому минулому, наприклад, були нормою широкомасштабні, так називані, «рейди» по виявленню осередків самогоноваріння, коли масово проводилися фактично незаконні обшуки.

З одного боку, відчуття безкарності за протиправні дії, а з іншого, освячення цих дій фактично самою державою і народило відповідний специфічний характер діяльності співробітника міліції, що відбилося в стереотипах його фахової правосвідомості.

2. Конфліктний характер виробничих ситуацій у діяльності співробітника міліції.

На конфліктний характер «виробничих ситуацій» в науковій літературі зверталася увага як із загальних позицій психології управління, так і спеціалістами у сфері проблем органів внутрішніх справ.

Правові позиції, погляди, переконання, установки, обсяг правових знань залежить від всієї сукупності цих ситуацій.

Багато в чому конфліктність виявляє себе на рівні трудового колективу у тому, що виникають протиріччя в оцінці юридичних фактів, шляхах їх вирішення, взаємозв'язків служб ОВС і ін. Водночас, конфліктний характер виробничих ситуацій типовий для відношень співробітника міліції і населення.

Цей чинник, у зв'язку з його буденністю, може породжувати фахову черствість, звичність до ряду повторюваних день у день ситуацій, однотипність, стандартність оцінок, а, отже, і прийняття рішень в ситуаціях, що уявляються однотипними.

Теоретичні проблеми мотиваційних конфліктів і їх роль в правосвідомості нами розглядалися в питанні про модель правосвідомості співробітника міліції. Адекватно теоретичним видам екстравертних та інтровертних реакцій можуть діяти і співробітники міліції.

3. Одна з основних хвороб нашої старої адміністративної машини -корпоративність, що має відношення і до органів внутрішніх справ і впливає на формування ряду негативних стереотипів мислення і поводження співробітників міліції.

У умовах, коли зростання злочинності в більшій мірі зв'язувався з поганою роботою правоохоронних органів, а не з об'єктивними регресивними явищами, що носять економічний та об'єктивний характер, створився певний феномен самозбереження, що відобразився в таких явищах: як доцільність захисту відомчих інтересів, «відданості своєму колективу», традиціям, укриття злочинів та ін. З'явилася позитивна оцінка кругової поруки і приховання проступків у зв'язку з товариськими відношеннями й ін.

4.   Багаторічна трудова діяльність із злочинним  елементом  виробляє сукупність фахових практичних знань, навичок, установок і переконань, досвід і інші позитивні сторони, що характеризують правосвідомість.

Але водночас впливає на накопичення багатьох фахових негативних нашарувань. Насамперед, це стереотип певної поведінки співробітників міліції із злочинним середовищем і перенесення цих стереотипів на контакти з іншим навколишнім середовищем.

В практиці органів внутрішніх справ цей чинник має і багато інших негативних наслідків, що деформують правосвідомість співробітників: це і, уседозволеність, порушення прав людини, черствість та ін.

5.   До важливих соціально-психологічних чинників можна віднести  і чинник престижу органів внутрішніх справ.

Престиж - складна соціологічна категорія, що відбиває багато складних соціальних процесів.

Рівень престижу органів внутрішніх справ змінюється, але в загальному на сьогоднішній день він не є достатнім. Це пов'язано як із специфічними функціями, що виконують ОВС, так і з каральним характером цих функцій. Важливими є об'єктивні причини такі як: загальна криза у суспільстві, що відбилося і на ОВС.

Залежність фахової правосвідомості від даного чинника може виявлятися і у рівні правових знань співробітником міліції. Престиж пов'язаний і з матеріальною та іншою зацікавленістю. Рівень зацікавленості пропорційно позначається на престижі.

Престиж відбивається як у правосвідомості співробітників міліції, так і в суспільній думці.

В цілому, значення суспільної думки для фахової правосвідомості співробітників міліції з огляду останньої літератури, преси говорить про те, що роль суспільної думки піднялася на цілком новий якісний рівень. Не залишилися осторонь і ОВС.

Багато питань правоохоронної діяльності вирішуються тільки в контексті взаємозумовленості із суспільною думкою. Ряд проблеми знаходять своє вирішення завдяки думці суспільства.

Неврахування суспільної думки в діяльності ОВС стало неможливо, і ця тенденція пронизує в більшому або меншому ступені правосвідомість кожного співробітника ОВС. Взаємозв'язок суспільної думки і фахової правосвідомості співробітників міліції та їх взаємозалежність і обумовленість має тенденцію до зростання.